Злодії

Фельдшер Єрґунов, чоловік нікчемний, знаний у повіті за сильного хвалька та п’яницю, якось святками повертався увечері з містечка Рєпіна, куди їздив дещо купити для лікарні. Щоб він не припізнився та загодя повернувся додому, лікар дав йому найкращого свого коня.

Попервах погода стояла нічогенька, тиха, але ж десь на восьму годину знялася фуґа, і коли до дому залишалося найбільше верстов із сім, фельдшер остаточно збився з дороги…

Правувати конем він не вмів, дороги не знав і їхав навмання, світ-за-очі, сподіваючись, що кінь сам вивезе. Минуло так години зо дві, кінь змучився, сам він змерз і вже йому здавалося, що їде він не додому, а назад у Рєпіно; аж ось крізь шум хуртовини почулося глухе собаче гавкання і попереду указалась червона, каламутна пляма; потроху позначилися високі ворота й довгий паркан, де щпениками вгору стирчали цвяхи, потім із-за паркану випнувся кривий колодязний журавель. Вітер прогнав сперед очей снігову імлу, і там, де була червона пляма, виріс невеличкий приземкуватий домок з високою очертяною покрівлею. З трьох вікон одно, запнуте з середини чимось червоним, світилося.

Що це був за двір? Фельдшер пригадав, що десь у праву руку від дороги, на сьомій чи шостій верстві від лікарні стояв заїзд Андрія Чірікова. Згадав він також, що цей Чіріков, якого недавно вбили ямщики, покинув стару та дочку Любку, що років зо два тому приїздила до лікарні лікуватися. Заїзд мав недобру славу і заїхати туди пізно ввечері, та ще з чужим конем, було небезпечно. Але ж подітись було нікуди. Фельдшер намацав у себе в торбі револьвер і, суворо кашлянувши, постукав пужалном по рямині.

— Гей, хто тут є? — гукнув він. — Бабусю милостива, пустіть-но погрітись.

Чорний собака, хрипко гавкаючи, котком покотився під ноги коневі; потім другий білий, потім ще чорний — з десятеро, либонь. Фельдшер нагледів найбільшого, замахнувся і щосили шмагнув його батогом. Невеличкий песик на високих ногах підвів угору гостру морду і заквилив тонким, верескливим голоском.

Довго стояв фельдшер під вікном і стукав. Аж ось за парканом коло дому на деревах зайнялась наморозь, ворота зарипіли і в них стала закутана жіноча постать з ліхтарем у руках.

— Пустіть, бабусю, погрітися, — сказав фельдшер. — їхав до лікарні та з дороги збився. Негода, не доведи господи. Ви не бійтеся, ми люди свої, бабусю.

— Свої всі вдома, а чужих ми не кликали, — суворо відказала постать. — І чого стукати здря? Ворота не замкнені.

Фельдшер, в’їхав у двір і спинився при ґанку.

— Скажіть, бабусю, наймитові, щоб коня мого де поставив, — сказав він.

— Я не бабуся.

І справді, це була не бабуся. Коли вона гасила ліхтар, обличчя їй освітилося і фельдшер побачив чорні брови і пізнав Любку.

— Які тепер наймити? — промовила вона ідучи в дім. — Хто п’яний спить, а хто ще ранком у Рєпіно подався. Звісно святки…

Прив’язуючи під повіткою свого коня, Єрґунов почув іржання і напотемки угледів ще чийогось коня й намацав на нім козацьке сідло. Виходить, в домі крім хазяйок був іще хтось. На всякий випадок фельдшер розсідлав свого коня і йдучи в дім, захопив з собою і покупки і сідло.

В першій кімнаті, куди він уступив, було просторо, жарко напалено і пахло недавно вимитими підлогами. За столом під образами сидів невисокий, худорлявий мужик років на сорок з невеличкою русою борідкою і в синій сорочці. Це був Калашніков непритворенний шахрай конокрад, що батько та дядько його держали в Богалівці трактир і менжували, де припаде, краденими кіньми. В лікарні і він бував не раз, але приїздив не лікуватися, а погомоніти з лікарем про коні: чи немає на продаж якого та чи не захоче його високоблагородіє пан лікар проміняти гніду кобилу на буланого меринка. Тепер голова в нього була напомаджена і в усі полискувала срібна сережка, і взагалі вигляд був святковий. Намруживши чоло й опустивши нижню губу, він уважно дивився у велику, пошарпану книгу з малюнками. Випроставшись далі коло грубки лежав другий мужик; обличчя його, плечі й груди були вкриті кожухом — певне спав; коло його нових чобіт з блискучими підковами темніли дві калюжі від розталого снігу.

Побачивши фельдшера, Калашніков привітався.

— Ну, погода… — сказав Єрґунов, потираючи долонями змерзлі коліна. — За шию снігу понабивалося, весь я вимок, теє, як хлющ. І револьвер мій здається того…

Він витяг револьвер, оглянув його з усіх боків і поклав знову в торбу. Але револьвер не справив аж ніякого враження: мужик і далі дивився в книгу.

— Ну, погода… З дороги збився і коли б не тутешні собаки, то., здається, смерть… Була б історія. А де ж господині?

— Стара в Рєпіно поїхала, а дівка вечеряти варить… — відповів Калашніков.

Запала мовчанка. Фельдшер тремтячи та схлипуючи, дмухав на долоні і весь щулився та удавав, що він дуже промерз і змучився. Чути було, як не вгаваючись завивали на дворі собаки. Стало нудно.

— Ти сам з Богалівки, чи що? — спитав фельдшер суворо в мужика.

— Так, з Богалівки.

І знічев’я фельдшер почав думати про цю Богалівку. Село велике і лежить воно в глибокому ярі, так що коли їдеш місячної ночі шляхом і подивишся вниз, у темний яр, а потім вгору на небо, то здається, ніби місяць висить над прірвою і ніби тут кінець світу. Дорога веде вниз крута, покручена і така вузька, що коли їдеш у Богалівку на епідемію або віспу щепити, то ввесь час треба гукати на ввесь голос або свистати, а то, як зустрінешся з возом, то потім уже й не розминешся. Мужики багалівські відомі як гарні садоводи та конокради; сади в них багатющі: весною все село потопає в білому вишневому цвіті, а влітку вишні продають по три копійки за відро. Заплати три копійки і рви. Молодиці в мужиків вродливі й тілисті і люблять прибиратися, і навіть у будні нічого не роблять, а все сидять на присьбах та ськають одна одній голову.

Але ось почулися кроки. В кімнату увійшла Любка, дівчина років на двадцять, у червоній сукні і боса… Вона скоса зиркнула на фельдшера і разів зо два пройшлася з кутка в куток. Ходила вона не звичайно, а дрібно ступаючи, випнувши вперед груди. Знати, що їй подобалося шляпати босоніж по недавно вимитій підлозі, і розбулась вона навмисне для цього.

Калашніков чомусь посміхнувся і поманив її до себе пальцем. Вона підійшла до столу і він показав їй у книзі на пророка Ілію, що правив трійкою коней, линучи на небо. Любка сперлась на стіл; коса її перекинулася через плече, довга коса, руда, перев’язана на кінці червоним кісником, — і ледве не діткнулася до підлоги. І вона теж посміхнулася.

— Прегарна, знаменита картина! — сказав Калашніков. — Знаменита! — знов переказав він і повів руками так, мов би хотів замість Ілії забрати в руки віжки.

В печі стугонів вітер; щось загарчало і писнуло, немов великий собака задушив пацюка.

— Ач нечисті завзялися, — промовила Любка.

— Це вітер, — сказав Калашніков; він помовчав, звів очі на фельдшера і спитав: — Як, по-вашому, по-вченому, Йосипе Васильовичу, є на цім світі чорти чи немає?

— Як тобі, братіку, сказати? — відповів фельдшер і знизнув одним плечем. — Коли міркувати за наукою, то, звичайно, чортів немає, бо це забобони; а коли метикувати спроста, як от ми зараз із тобою, то чорти є, коротше кажучи… Я в своєму житті багато чого дізнавсь… Після науки я пішов у військові фельдшери в драґунський полк і був, звичайно, на війні, маю медаль і відзнаку «Червоного Хреста», а після сан-стефанського договору повернувся в Росію і пішов у земство. І з причини такої здоровенної циркуляції мого життя, я, можу сказати, бачив стільки, що іншому і не снилося. Випадало й чортів бачити, тобто не то що чортів із рогами та хвостами це все дурниці, а так, власно кажучи, немов би то наче…

— Де? — поспитав Калашніков.

— В різних місцях. Нема чого далеко ходити, торік, не к ночі подумати, здибав я його отут либонь коло самісінького заїзду. їхав я, теє, пам’ятаю, в Голишіно, їхав віспу щепити. Звісно, як завсігди, бігунці, ну, кінь і потрібні причандали та опріч того, годинник при мені і все інше, отже їду та й стережуся, щоб часом не того… Мало хіба всяких волоцюг. Під’їздю я до Зміїної балочки, будь вона проклята, починаю з’їздити, коли це теє, іде хтось… Волосся чорне, очі чорні і все обличчя немов димом закурене… Підходить до коня і просто бере за ліву віжку: стій! Оглянув коня, потім, значиться, мене, потім кинув віжку й не сказавши лихого слова: «ти куди їдеш?» А в самого зуби вишкирені, очі злобні… Ах, ти, думаю, поганець один! «іду, кажу, віспу щепити. А тобі що?» Він і каже: «коли так, каже, то прищепи й мені віспу». Заголив руку й тиче мені її під ніс. Звісно, не став я з ним розмовляти, взяв і прищепив віспу, щоб відчепився. Після того, дивлюся на свій ланцет, а він увесь іржею взявся.

Мужик, що спав коло грубки враз заворочався і скинув з себе кожух і фельдшер, на превелике своє здивування, побачив того самісінького незнайомця, що зустрів колись у Зміїній балочці. Волосся, борода і очі в цього мужика були чорні, як сажа, обличчя смугляве й до того на правій щоці чорніла як сочевинка завбільшки лунинка. Він насмішкувато подивився на фельдшера і сказав:

— За ліву віжку брав — це було, а про віспу збрехав, мосьпане. І мови навіть про віспу проміж нас не було.

Фельдшер зніяковів.

— Я не про тебе говорю, — сказав він. — Лежи, як лежиш… Смуглявий мужик ні разу не був у лікарні, і фельдшер не знав, хто він і звідки, і тепер, дивлячись на нього, вирішив, що це певне, циган. Мужик підвівся і потягаючись, голосно позіхаючи, підійшов до Любки й Калашнікова, сів поруч і почав і собі дивитися в книгу. На його заспаному обличчі проступили зворушення і заздрість.

— От, Мерику, — промовила до нього Любка, — приведи мені такі коні, я на небо поїду…і

— На небо грішним не можна… — сказав Калашніков. — Це за святість.

Потім Любка накрила стіл і принесла великий кусень сала, солоних огірків, дерев’яну тарілку з вареним дрібно покришеним м’ясом, потім сковорідку, де шкварчала ковбаса з капустою. Виросла на столі й гранчаста карафка з горілкою, від якої, коли налили по чарці, по всій кімнаті пішов дух помаранчової шкурки.

Фельдшер досадував, що Калашніков і смуглявий Мерик говорили з собою і не звертали на нього ніякої уваги, немов його і в кімнаті не було. А йому кортіло погомоніти з ними, похвастати, випити, наїстися і коли можна, то й пожирувати з Любкою, що поки вечеряли, разів із п’ять сідала поруч нього і мов випадково торкала його своїми гарними плечима та погладжувала руками свої широкі стегна. Це була дівка здорова, сміхотлива, вертлива, непосидюща: то сяде, то встане, а сидячи поверталася до сусіда то грудьми, то спиною, мов та дзиґа, і неодмінно зачепить ліктем або коліном.

І не подобалося також фельдшерові, що мужики випили тільки по одній чарці і більше вже не пили, а самому йому пити було якось ніяково. Але він не витримав і вихилив другу чарку, далі третю і з’їв усю ковбасу. Щоб мужики не цурались його, а прийняли в своє товариство, він вирішив підлестити їх.

— Молодці у вас у Боголівці! — сказав він і покрутив головою.

— До чого молодці? — поспитав Калашніков.

— Та от теє, хоч би й до коней. Молодці красти.

— Ну, знайшов молодців. П’яниці самі та злодії.

— Був час, та минув, — сказав Мерик по якій мовчанці. — Самий хіба що старий Філя в них зостався, та й той сліпий…

— Таки так, самісінький Філя, — зідхнув Калашніков. — Йому, либонь, тепер годів із сімдесят; одно око німці-колоністи виштрикнули, а другим недобачає. Більмо. Раніше, було, забачить його становий і гукає: «гей ти, Шамілю», і всі мужики так, — Шаміль та й Шаміль, а тепер іншого і званія йому немає, як сліпоокий Філя. А молодець був чолов’яга. З небіжчиком Андрієм Григоровичем, з Любчиним батьком, забрались якось уночі під Різдво в Рожново — а там кінні полки об тій порі стояли, — і взяли дев’ятеро салдатських коней, щонайкращих і вартових не злякались і вранці ж циганові Афоньці всіх коней за двадцять карбованців продали. Еге. А теперішній глядить, як би його взяти коня у п’яного або сонного та бога не побоїться і з п’яного ще й чоботи стягнена потім труситься, іде з тим конем верстов за двісті і потім торгується на базарі, торгується мов той єврей, поки його, дурня, урядник забере. Не гуляння, а сама срамота. Нікчемні людці, що й казати.

— А Мерик? — спитала Любка.

— Мерик не наш, — сказав Калашніков. — Він харківський, з Мижирича. А що молодець, це правда, гріх нарікати, хороший чоловік.

Любка лукаво й радісно подивилася на Мерика і сказала:

— Еге, не дурно ж його добрі люди в ополонці купали.

— Як то? — спитав фельдшер.

— А так… — сказав Мерик і посміхнувся. — Забрав Філя у Самійлівських орендарів троє коней, а вони на мене подумали. їх усіх орендарів у Самійлівці чоловіка з десять, а з наймитами й тридцять набереться, всі молокани… От один і каже мені на базарі: «приходь, Мерику, подивитися, ми з ярмарку нових коней пригнали». Мені, звісно, цікаво, приходжу до них, а вони, скільки їх було, чоловіка з тридцятеро, скрутили мені назад руки й повели на річку. Ми, кажуть, тобі покажемо коні. Ополонка одна уже була готова, вони поруч од тієї, з сажень либонь, другу прорубали. Потім, значиться, взяли вірьовку й протягли мені під піхви зашморг, а до другого кінця прив’язали кривого кийка, щоб, значиться, крізь обидві ополонки діставало. Ну, просунули в ополонку, а вони стоять і мене підштовхують, хто ногою, а хто коліном, потім потягли під лід і витягли в другу ополонку.

Любка здригнулася і вся зіщулилася.

— Спочатку мене від холоду жаром обсипало, — провадив далі Мерик, — а коли витягли наверх, не сила мені, ліг я на сніг, а молокани стоять навколо і б’ють ціпками по колінах та ліктях. Боляче, страх. Набились і пішли… А на мені все мерзле, одяг обмерз, підвівся я, несила мені. Спасибі, їхала баба, підвезла.

Тимчасом фельдшер вихилив чарок п’ять чи шість; на душі йому проясніло і закортіло теж розповідати щось надзвичайне, чудесне і показати, що він теж молодець і нічого не боїться.

— А от як у нас у Пензенській губернії… — почав було він…

Тим, що він багато пив і посоловів, і може через те, що його двічі спіймали на брехні, мужики не звертали на нього ніякісінької уваги й навіть кинули відповідати, коли він питав. Мало того, при нім вони зайшли в таку щиру розмову, що йому ставало моторошно й холодно, а це значило, що вони його й не примічали.

Маніри в Калашнікова були солідні, як у людини статечної й поміркованої, говорив він поважно, а позіхаючи щоразу христив собі рота і ніхто не міг би подумати, що це злодій, безжальний злодій, хто плюндрує бідаків, хто вже двічі сидів у в’язниці і громада вже склала була приговора про те, щоб заслати його на Сибір, та відкупилися батько й дядько, такі самі злодії й шахраї, як він сам. Мерик же поводився хвацько. Він бачив, що Любка й Ка- лашніков милуються ним і сам уважав себе за молодця, і то брався під боки, то випинав уперед груди, то випростувався так, що тріщав ослін.

По вечері Калашніков не встаючи, помолився на образ і потис руку Мерикові; той і собі помолився та потис руку Калашникові. Любка прибрала вечерю і насипала на стіл м’ятних пряників, смажених горіхів, гарбузового насіння і поставила дві пляшки солодкого вина.

— Царство небесне, вічний спокій Андрійові Григоровичу, — говорив Калашніков, чокаючись із Мериком. — Коли він був живий, зберемося ми тут, бувало, або в брата Мартина і — боже мій, боже мій! — які люди, які розмови. Знамениті розмови! Тут і Мартин, і Філя, і Стукотей Федір… Все благородно, як годиться… А як гуляли! Так гуляли, так гуляли!

Любка вийшла й перегодя вернулася в зеленій хусточці та намисті.

— Мерику, подивися но, що мені сьогодні Калашніков привіз! — сказала вона.

Вона вигнулася в дзеркало й кілька разів кивнула головою, щоб забряжчало намисто. А потім відімкнула скриню й почала виймати звідти то ситцеву сукню в червоних та блакитних цяточках, то іншу — червону з брижами, що шуміло та шелестіло, як папір, то нову хустку, синю, з райдужним полиском — і все це вона показувала і, сміючись, плескала в долоні, немов дивувалася, що в неї такі скарби.

Калашніков наладнав балабайку і заграв, і фельдшер ніяк не міг добрати, якої він пісні грає, веселої чи сумної, бо було то надто сумно, аж плакати хотілося, то ставало весело, Мерик ураз скочив і затупав на одному місці закаблуками, а далі, розчепіривши руки, пройшовся на самих закаблуках, від столу до пічки, від пічки до скрині, потім підскочив, немов дзенькнув у повітрі підківками і пішов навприсядки. Любка стрепенула обома руками, несамовито вискнула й подалася за ним; попервах вона пройшлась боком-боком, єхидкувато, немов бажаючи підкрастися до когось і вдарити ззаду, задриботіла п’ятками, як Мерик, закаблуками, потім пішла дзиґою й присіла, і її червона спідниця роздулася, як дзвін; злісно дивлячися на неї і вискаливши зуби, полетів до неї навпростець Мерик, прагнучи знищити її своїми страшними ногами, а вона скочила, закинула назад голову й помахуючи руками, як великий птах крильми, ледве торкаючись до підлоги, поплила по кімнаті…

«Ах, що за вогонь-дівка! — думав фельдшер, сідаючи на скриню й звідси дивлячись на танець. — Що за вогонь. Віддай усе та й мало…

І він жалкував: нащо він фельдшер, а не простий мужик. Нащо на нім піджак і ланцюжок із позолоченим ключиком, а не синя сорочка з мотузяним поясом? Тоді йому вільно було б співати, танцювати, пити, пригортати обома руками Любку, як це робив Мерик…

Від наглого стукоту та різних вигуків у шахві дзеленчав посуд, на свічці стрибав огонь.

Порвався разок і намисто розсипалося по всій підлозі, впала з голови зелена хустка і замість Любки миготіло тільки сама червона хмарина, та полискували темні очі, а в Мерика от-от, здавалось, одірвуться руки й ноги.

Аж ось Мерик пристукнув увостаннє ногами й став, мов прикипів… Знесилившись, ледве дихаючи, Любка схилилась йому на груди й припала, мов до стовпа, а він пригорнув її і, дивлячись їй у вічі, мовив ніжно й ласкаво, мов би жартуючи:

— Та вже дізнаюся, де в твоєї паніматки гроші сховані, уб’ю її, а тобі горлечко ножиком переріжу, а після того підпалю заїзд… Люди думатимуть, що ви на пожежі пропали, а я з вашими грішми подамсь на Кубань, буду там табуни ганяти, вівці заведу…

Любка нічого не відказала, а тільки винувато подивилася на нього й спитала:

— Мерику, а добре на Кубані?

Він нічого не мовив, а попростував до скрині, сів і поринув у думки— певне замріявся про Кубань.

— Час мені їхати одначе, — сказав Калашніков, підводячись. — Певне, Філя вже виглядає. Прощай, Любко.

Фельдшер вийшов на двір подивитися, щоб, бува, не поїхав Калашніков його конем. Хуртовина усе ще тривала… Білі хмари, чіпляючись своїми довгими хвостами за бур’ян та кущі, метлялися по подвір’ю, а по той бік паркану, в полі, велетні в білих саванах з широкими рукавами кружляли й падали, і знову зводилися, щоб вимахувати руками та чубитися. А вітер! Голі’ березки’ й вишні, не зносячи його шорстких пестощів, низько припадали до землі й голосили: — боже, за який гріх ти прикріпив нас до землі й не пускаєш на волю?

— Тпрр! — суворо сказав Калашніков і сів на свого коня; одна половинка воріт була відчинена й коло неї набило високий замет. — Ну, рушай, абощо, — гукнув Калашніков. Низькоросла, коротконога конячка його рушила, зав’язла аж до черева у заметі. Калашніков побілів від снігу і скоро разом із своїм конем зник за ворітьми.

Коли фельдшер повернувся в кімнату, Любка повзала по підлозі і визбирувала намисто. Мерика не було.

— Гарна Дівчина! — думав фельдшер, лягаючи на лаву й кладучи під голову кожух. — Ех, якби Мерика тут не було!

Любка дратувала його, повзаючи по підлозі коло лави; і він думав, що коли б тут не було Мерика, то він неодмінно встав би і пригорнув її, а що далі, там було б видно. Що правда, вона ще дівчина, та навряд щоб чесна; та хай чесна— чого маніжитися в розбійницькому кублі? Любка визбирала намисто і пішла геть. Свічка догорала і вогонь уже поняв папірець на свічці. Фельдшер поклав коло себе револьвер та сірники і погасив свічку. Лампадка сильно блимала, аж очам боліло, і плями стрибали по стіні, по підлозі, по шахві і серед них увижалася Любка, міцна, повногруда: то кружляє, мов дзиґа, то знесилилася в танці і важко дихає…

«Ах, коли б Мерика забрали нечисті геть!» — думав він.

Лямпадка востаннє блимнула, затріщала й погасла. Хтось, певне Мерик, уступив до кімнати й сів на лаву. Він смоктонув люльку і на мить освітилась смуглява щока з чорною лунинкою. Від прикрого тютюнового диму фельдшерові засвербіло в горлі.

— Та й поганий же в тебе тютюн, — будь він проклятий! — сказав фельдшер. — Аж верне.

— Я тютюн із вівсяним цвітом мішаю, — відповів Мерик, помовчавши. — На груди легше.

Він покурив, поплював і знову пішов. Минуло з півгодини і в сінях зненацька блиснуло світло; указався Мерик у кожусі і в шапці, потім Любка із свічкою в руках.

— Зостанься, Мерику! — сказала з благанням в голосі.

— Ні, Любко. Не держи.

— Послухай мене, Мерику, — сказала Любка і голос їй став ніжний та м’який. — Я знаю, ти відшукаєш у неньки гроші, загубиш і її і мене і подасися на Кубань кохати інших дівчат, але бог з тобою. Я тебе про одно прошу, серце: залитися.

— Ні, гуляти хочу!.. — сказав Мерик, підперезуючись.

— І гуляти тобі нема на чім… Адже ти пішки прийшов, чим ти поїдеш?

Мерик прихилився до Любки й шепнув їй щось на вухо; вона подивилась на двері й засміялась крізь сльози.

— А він спить, сатана надутий!.. — сказала вона.

Мерик пригорнув її, міцно поцілував і вийшов геть. Фельдшер поклав револьвер у кишеню, швиденько скочив і метнувся за ним.

— Геть з дороги! — сказав він Любці, що в сінях швиденько замкнула двері на засув і стала на порозі. — Пусти. Чого стала?

— Чого тобі туди?

— На коня глянути…

Любка подивилася на нього знизу вверх лукаво й ласкаво.

— Що на нього глядіти? Ти на мене поглянь!.. — мовила вона, потім нагнулась і торкнула пальцем золочений ключик, що висів у нього на ланцюжку.

— Пусти, а то він поїде моїм конем! — сказав фельдшер. — Пусти, чорт! — гукнув він і, вдаривши її із злобою по плечі, щосили навалився грудьми, щоб відштовхнути її від дверей, але вона міцно вхопилася-за засув і була мов залізна. — Пусти, — крикнув він, змучившись. — Поїде, кажу.

— Куди йому! Не поїде.

Вона важко дихаючи й погладжуючи плече, що боліло, знов подивилася на нього знизу вверх, зашарілася й засміялась.

Фельдшер подивився їй у вічі, подумав і пригорнув її, вона не пручалася.

— Ну, не жартуй, пусти! — попросив він.

Вона мовчала.

— А я чув, — сказав він, — як ти допіру говорила Мерикові, що його кохаєш.

— Дарма… Кого я кохаю, про те моя думка знає.

Вона знов доторкнулася пальцем до ключика і сказала стиха:

— Дай мені це…

Фельдшер відчепив ключика й віддав їй. Вона враз витягла шию, прислухалася й зробила серйозне обличчя і погляд її видався фельдшерові холодний та лукавий; він згадав про коня і вже легко відсторонив її й вибіг на двір. Під повіткою мірно й ліниво рохкала засинаючи свиня і стукала рогом корова… Фельдшер запалив сірника й побачив і свиню, і корову, і собак, що з усіх боків кинулися до нього на вогонь, але коня й слід запав. Гукаючи й махаючи руками на собак, спотикаючись об замети в загрузаючи в снігу, він вибіг за ворота й почав удивлятися в пітьму. Він напружував зір і бачив тільки, як літав сніг та як сніжинки виразно складали різні фігури: то визирне з темряви сміючись біла мертвякова пика, то проскаче білий кінь, а на нім амазонка в серпанковій сукні, то пролетить над головою ключ білих лебедів… Трусячись із гніву та холоду, не знаючи, що чинити, фельдшер вистрілив із револьвера в собак і не поцілив у жодну, потім кинувся у дім.

Коли він входив у сіни, то йому виразно почулося, як хтось шугнув з кімнати й грюкнув дверима. В кімнаті було темно; фельдшер поторгав двері, — замкнені; тоді, запалюючи сірник за сірником, він метнувся назад у сіни, звідти в кухню, з кухні в маленьку кімнату, де всі стіни були завішені спідницями й сукнями, і пахло васильками та кропом і в кутку під пічкою стояло чиєсь ліжко з цілою горою подушок; тут певне жила стара Любчина мати; звідси пройшов він у другу кімнату, теж маленьку, і тут побачив Любку. Вона лежала на скрині, вкрита картатою стьоганою ковдрою, зшитою з ситцевих клаптиків, і удавала, ніби спить. В головах у неї горіла лампочка.

— Де мій кінь? — суворо спитав фельдшер.

Любка й не ворухнулася.

— Де мій кінь, я тебе питаю? — знов, ще суворіше поспитав фельдшер і зірвав з неї ковдру. — Я тебе питаюсь, триклята! — крикнув він.

Вона схопилася, стала навколюшки й, однією рукою притримуючи сорочку, а другою намагаючись схопити ковдру, притислася до стіни… Дивилася вона на фельдшера з огидою, і з страхом і очі в неї, мов у застуканого звіря, хитро стежили за найменшим його рухом.

— Кажи мені, де кінь, а то я з тебе дух виб’ю! — крикнув фельдшер.

— Відступися, поганий, — сказала вона хрипким голосом. Фельдшер ухопив її за сорочку коло шиї й смикнув; і туж не витримав і щосили пригорнув дівчину. А вона, аж шиплячи від злости, завертілась у його в обіймах і, звільнивши одну руку— друга заплуталася в подраній сорочці— вдарила його кулаком у тім’я.

В голові йому запаморочилося з болю, в ушах задзвеніло й застукало, він оступився назад і в цей час дістав другого вдара, але вже в скроню. Похитуючись і хапаючись за одвірки, щоб не впасти, він дотягся до кімнати, де лежали його речі, і ліг на лаві, потім полежавши трохи, витяг з кишені коробок з сірниками й почав палити сірник по сірнику, без ніякої потреби: запалить, дмухне й кине під стіл— так доки витратив усі сірники.

Тимчасом за вікном почало синіти повітря, заголосили півні, а голова все боліла і в ушах був такий шум, мов би Єрґунов сидів під залізничним мостом і слухав, як над головою його проходить поїзд. Так-сяк він одяг кожух і шапку; сідло й пакунка з покупками він не знайшов, торба була порожня: не дурно хтось шугнув із кімнати, коли він ото входив із двору.

Він узяв у кухні коцюбу, щоб оборонитися від собак і вийшов на двір, покинувши двері навстіж. Метелиця вже ущухла й надворі було тихо… Коли він вийшов за ворота, біле поле було мов мертве й жодної птиці не було в ранковому небі. Обабіч дороги й ген-ген далеко синів дрібний ліс.

Фельдшер узяв був думати про те, як зустрінуть його в лікарні і що скаже йому лікар; треба було конче думати про це, заздалегідь наготувати відповіді на запитання, але думки ці розтікалися й линули геть. Він ішов і думав тільки про Любку, про мужиків, з якими ночував; згадав він також про те, як Любка вдаривши його вдруге, нагнулася до підлоги по ковдру і як упала, розпустилась її коса на підлогу. Йому мішалося в голові і він думав: нащо на цьому світі лікарі, фельдшери, купці, мужики, а не просто вільні люди? Адже є вільне птаство, вільні звірі, вільний Мерик, і нікого вони не бояться і нікого їм не треба. І хто це вигадав, хто сказав, що вставати треба вранці, обідати ополудні, лягати ввечері, що лікар старший над фельдшером, що треба жити в кімнаті і можна кохати тільки дружину свою? А чом би й не навпаки: обідати уночі, а спати вдень? Ах, скочити б на коня, не питаючись, чий він, літати б чортом навзаводи з вітром, полями, лісами, ярами, кохати дівчат, глузувати з усіх людей…

Фельдшер кинув коцюбу в сніг, припав чолом до білого холодного стовбура берези й замислився і його сіре одноманітне життя, його платня, підлеглість, аптека, безнастанний клопіт з банками й мушками видалися йому нікчемними, відворотними.

— Хто каже, що гуляти гріх? — питався він у себе досадуючи. — А от ті, що говорять це, вони ніколи не жили на волі, як Мерик або Калашніков, і де кохали Любку; вони все життя своє жебрали, без ніякої втіхи й кохали тільки своїх жінок, похожих на жаб.

І про себе він тепер думав так, що коли сам він і досі не став злодієм, шахраєм, а то й розбійником, то тільки тому, що не вмів, або не випадала йому слушна нагода.

Минуло років із півтора. Якось весною після Великодня, фельдшер, що давно вже був звільнений із лікарні і тягався без посади, пізно ввечері вийшов у Реліні з трактиру й поплентався вулицею без ніякої цілі.

Вийшов він у поле. Там пахло весною і віяв теплий, ласкавий вітрець. Тихо, зоряна ніч дивилася з неба на землю. Боже мій, яке то глибоке небо і як невимірно широко розкинулося воно понад світом. Хороше створений світ, тільки нащо й з якої речі, думав фельдшер, люди ділять себе на тверезих і п’яних, службовців і звільнених, тощо? Чому тверезий і ситий спокійно спить у себе вдома, а п’яний і голодний мусить тягатись по полю, притулку не знаючи? Чому хто не служить і не дістає платні, той конче повинен бути голодний, роздягнений, босий? Хто це вигадав? Чому ж ото птиці й лісові звірі не служать і не дістають платні, а живуть на втіху собі?

Далеко на небі, розширившись над обрієм, тремтіла гарна багряна заграва. Фельдшер стояв і довго дивився на неї і все думав: чому, якщо він учора взяв чужий самовар і прогуляв його в шинку, то це гріх? Чому?

Дорогою проїхало повз нього два вози: на одному спала баба, на другому сидів старий без шапки…

— Діду, де це горить? — спитав фельдшер.

— Андрія Чірікова заїзд… — відповів дід.

І пригадав фельдшер, що сталося з ним років півтора тому, взимку в цьому самому заїзді, і як хвастав Мерик; і уявив він, як горять зарізані стара й Любка і заздрив Меринові. І як ішов знову в трактир, то поглядаючи на будинки заможних корчмарів, прасолів і ковалів, міркував: добре б уночі удратися до когось із багатших.