ДІЯ ПЕРША

Кімната, яка й досі називається дитячою. Одні з дверей ведуть до Аниної кімнати. Світанок, незабаром зійде сонце. Вже травень, цвітуть вишні, але в саду холодно, приморозок. Вікна в кімнаті зачинені.
Входять ДУНЯША з свічкою і ЛОПАХІН з книжкою в руці.

ЛОПАХІН. Прийшов поїзд, слава богу. Котра година?

ДУНЯША. Скоро друга. (Гасить свічку). Видно вже.

ЛОПАХІН. На скільки ж це спізнився поїзд? Години на дві принаймні (Позіхає і потягується). А я, бач який, таку дурницю утнув! Навмисне приїхав сюди, щоб на станції зустріти, і на тобі — проспав… Сидячи заснув. Досада… Хоч би ти мене розбудила.

ДУНЯША. Я думала, що ви поїхали. (Прислухається). Ось, здається, вже їдуть.

ЛОПАХІН (прислухається). Ні… Багаж одержати, те, се…

Пауза.

Любов Андріївна прожила за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона тепер стала… Хороша вона людина. Легка, проста людина. Пам’ятаю, коли я був хлопчиком років п’ятнадцяти, мій батько покійний — він тоді тут на селі в крамниці торгував — ударив мене в лице кулаком, кров пішла з носа… Ми тоді разом прийшли чогось у двір, і він напідпитку був. Любов Андріївна, як зараз пам’ятаю, ще молоденька, така худенька, підвела мене до умивальника, ось у цій самій кімнаті, в дитячій. «Не плач, каже, мужичок, до весілля загоїться…»

Пауза.

Мужичок… Батько мій, правду кажучи, мужик був, а на мені ось біла жилетка, жовті черевики. Із свинячим писком та в калачний ряд… Тільки і того, що багатий, грошей до біса, а коли подумати й розібратися, то мужик мужиком… (Гортає книжку). Читав ось книжку і нічогісінько не зрозумів. Читав і заснув.

Пауза.

ДУНЯША. А собаки всю ніч не спали, чують, що хазяї їдуть.

ЛОПАХІН. Чого ти, Дуняшо, така…

ДУНЯША. Руки трусяться. Я зомлію.

ЛОПАХІН. Надто вже ти тендітна, Дуняшо. І одягаєшся, як панночка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам’ятати.

Входить ЄПІХОДОВ з букетом; він у піджаку і в блискучих чоботях, які дуже риплять; увійшовши, він упускає букет.

ЄПІХОДОВ (піднімає букет). Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає Дуняші букет).

ЛОПАХІН. І квасу мені принесеш.

ДУНЯША. Слухаю. (Виходить).

ЄПІХОДОВ. Зараз приморозок, три градуси морозу, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає). Не можу. Наш клімат не може сприяти як слід. От, Єрмолаю Олексійовичу, дозвольте вам присовокупити, купив я собі позавчора чоботи, а вони, насмілюсь вас запевнити, риплять так, що нема ніякої можливості. Чим би їх змазати?

ЛОПАХІН. Відчепися. Набрид.

ЄПІХОДОВ. Кожного дня зі мною трапляється якесь нещастя. І я не нарікаю, звик і навіть посміхаюсь.

ДУНЯША входить, подає Лопахіну квас.

ЄПІХОДОВ. Я піду. (Натикається на стілець, який падає). От… (Ніби торжествуючи). От бачите, вибачте на слові, яка обставина, між Іншим. Це просто навіть дивно! (Виходить).

ДУНЯША. А мене, Єрмолаю Олексійовичу, признатися, сватає Єпіходов.

ЛОПАХІН. А!

ДУНЯША. Не знаю вже й як… Людина він смирна, а тільки іноді як зачне говорити, нічого не зрозумієш. І хороше, і жалісно, тільки незрозуміло. Мені він так ніби й подобається. Він кохає мене шалено. Людина він нещаслива, кожного дня що-небудь. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя…

ЛОПАХІН (прислухається). От, здається, їдуть…

ДУНЯША. Їдуть! Що ж це зі мною… похолола вся.

ЛОПАХІН. Їдуть, справді. Ходімо зустрічати. Чи пізнає вона мене? П’ять років не бачились.

ДУНЯША (хвилюється). Я зараз упаду… Ой, упаду!

Чути, як до будинку під’їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуняша хутко виходять. Сцена порожня. В сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, спираючись на паличку, поквапливо проходить ФІРС, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він у старовинній лівреї і у високому капелюху; щось до себе говорить, але не можна розібрати жодного слова. Шум за сценою все збільшується. Голос: «Ось пройдемо тут…» ЛЮБОВ АНДРІЇВНА, АНЯ і ШАРЛОТТА ІВАНІВНА з собачкою на ланцюжку, зодягнуті по-дорожньому. ВАРЯ в пальті і хустці, ГАЄВ, СИМЕОНОВ-ПИЩИК, ЛОПАХІН, ДУНЯША з клунком і парасолькою, СЛУЖНИЦЯ з речами — всі йдуть через кімнату.

АНЯ. Пройдімо тут. Ти, мамо, пам’ятаєш, яка це кімната?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (радісно, крізь сльози). Дитяча!

ВАРЯ. Як холодно, у мене руки заклякли. (До Любові Андріївни). Ваші кімнати, мамонько, біла й фіолетова, такими ж і залишились.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Дитяча, мила моя, прекрасна кімната… Я тут спала, коли була маленькою… (Плаче). І зараз я мов маленька… (Цілує брата, Варю, потім знову брата). А Варя, як і раніше, все така ж, на черницю схожа. І Дуняшу я впізнала… (Цілує Дуняшу).

ГАЄВ. Поїзд спізнився на дві години. Га? Які порядки?

ШАРЛОТТА (Пищикові). Моя собака і горіхи їсть.

ПИЩИК (здивовано). Ви ж подумайте!

Виходять усі, крім Ані й Дуняші.

ДУНЯША. Ми вже ждали, ждали… (Знімає з Ані пальто, капелюх).

АНЯ. Я не спала в дорозі чотири ночі… тепер змерзла дуже.

ДУНЯША. Ви поїхали у великий піст, тоді сніг був, мороз був, а зараз? Люба моя! (Сміється, цілує її). Ждала; ждала вас, радість моя, зіронько… Я скажу вам зараз, жодної хвилинки не можу стерпіти…

АНЯ (мляво). Знову що-небудь…

ДУНЯША. Конторник Єпіходов святої сватав мене.

АНЯ. Ти все своєї… (Поправляє волосся). Я розгубила всі шпильки… (Вона дуже стомлена, навіть хитається).

ДУНЯША. Я вже не знаю, що й думати. Він мене кохає, так кохає!

АНЯ (дивиться в свої двері, ніжно). Моя кімната, мої вікна, ніби я й не виїздила. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад… О, якби я змогла заснути! Я не спала всю дорогу, мучив мене неспокій.

ДУНЯША. Позавчора Петро Сергійович приїхали.

АНЯ (радісно). Петя!

ДУНЯША. В лазні сплять, там і живуть. Боюсь, кажуть, завдати клопоту. (Глянувши на свій кишеньковий годинник). Треба б їх розбудити, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.

Входить ВАРЯ, на поясі у неї в’язка ключів.

ВАРЯ. Дуняшо, каву мерщій… Мамонька просить кави.

ДУНЯША. Зараз. (Виходить).

ВАРЯ. Ну, хвалити бога, приїхали. Знову ти вдома. (Лащачись). Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!

АНЯ. Натерпілась я.

ВАРЯ. Уявляю!

АНЯ. Виїхала я на страсному тижні, тоді було холодно. Шарлотта всю дорогу торохтить, показує фокуси. І навіщо ти мені Шарлотту накинула…

ВАРЯ. Негоже ж тобі одній, серденько, їхати. В сімнадцять років!

АНЯ. Приїздимо до Парижа, там холодно, сніг. По-французькому я розмовляю жахливо. Мама живе на п’ятому поверсі, приходжу до неї, а в неї якісь французи, дами, старий патер з книжкою і повно диму, так незатишно. Мені враз стало так шкода мами, так шкода, я охопила її голову, стисла руками й не можу випустити. Мама потім все ластилась, плакала…

ВАРЯ (крізь сльози). Не кажи, не кажи…

АНЯ. Дачу свою біля Ментони вона вже продала, у неї нічого не залишилось, нічого. У мене теж не залишилось жодної копійки, ледь доїхали. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона замовляє найдорожче і на чай дає лакеям по карбованцю. Шарлотта теж. Яша так само замовляє собі порцію, просто жахливо. У мами ж лакей Яша, ми його привезли сюди…

ВАРЯ. Бачила негідника.

АНЯ. Ну що, як? Проценти сплатили?

ВАРЯ. Де там!

АНЯ. Боже мій, боже мій…

ВАРЯ. В серпні будуть продавати маєток…

АНЯ. Боже мій…

ЛОПАХІН (зазирає у двері і мекає). Ме-е-е… (Відходить).

ВАРЯ (крізь сльози). От так би й вдарила його. (Погрожує кулаком).

АНЯ (обіймає Варю, тихо). Варю, він посватався? (Варя заперечливо хитає головою). Він же тебе кохає… Чому ви не освідчитесь, чого ви чекаєте?

ВАРЯ. Я так гадаю, нічого у нас не вийде. У нього справ багато, йому не до мене… І уваги не звертає. Бог з ним, тяжко мені його бачити… Всі говорять про наше весілля, всі вітають, а насправді нічого нема, все немов сон… (Іншим тоном). У тебе брошка, ніби як бджілка.

АНЯ (сумовито). Це мама купила. (Іде до своєї кімнати і каже весело, по-дитячому). А я в Парижі на аеростаті літала!

ВАРЯ. Серденько моє приїхало! Красуня приїхала!

ДУНЯША вже повернулась з кофейником і варить каву.

ВАРЯ (стоїть біля дверей). Ходжу я, серденько, цілий день по господарству і все мрію. Віддати б тебе за багатого чоловіка, і я б тоді була спокійніша, пішла б собі в пустинь, потім у Київ… У Москву, і так би все ходила по святих місцях… Ходила б і ходила. Ліпота!

АНЯ. Пташки співають у садку. Котра зараз година?

ВАРЯ. Певно, третя! Час тобі спати, серденько. (Входячи у кімнату до Ані). Ліпота!

Входить ЯША з пледом, з дорожньою сумкою.

ЯША (йде через сцену, делікатно). Тут можна пройти-сь?

ДУНЯША. Вас і не впізнати, Яшо. Який ви стали за кордоном.

ЯША. Гм… А ви хто?

ДУНЯША. Коли ви звідси виїздили, я була отакою… (Показує од підлоги). Дуняша, Федора Козоїдова донька. Ви не пам’ятаєте!

ЯША. Гм… Огірочок! (Озирається і обійма її).

Вона скрикує і випускає блюдечко. Яша хутко виходить.

ВАРЯ (на дверях, невдоволеним голосом). Що тут таке?

ДУНЯША (крізь сльози). Блюдечко розбила…

ВАРЯ. Це на добре.

АНЯ (вийшовши із своєї кімнати). Треба б маму попередити: Петя тут…

ВАРЯ. Я наказала його не будити.

АНЯ (замислено). Шість років тому помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семилітній хлопчик. Мама не перенесла, пішла, пішла не озираючись… (Здригається). Як я її розумію, коли б тільки вона знала!

Пауза.

А Петя Трофимов був Гришиним учителем, він може нагадати…

Входить ФІРС, він у піджаку й білому жилеті.

ФІРС (іде до кофейника, заклопотано). Пані тут будуть каву пити… (Надіває білі рукавички). Готова кава? (Суворо до Дуняші). Ти! А вершки?

ДУНЯША. Ох, боже мій… (Хутко виходить).

ФІРС (порається біля кофейника). Ех, ти, недотепа… (Бурмотить до себе). Приїхали із Парижа… І пан колись їздив до Парижа… на конях… (Сміється).

ВАРЯ. Фірсе, ти про що?

ФІРС. Чого зволите? (Радісно). Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і померти… (Плаче з радощів).

Входять ЛЮБОВ АНДРІЇВНА, ГАЄВ, ЛОПАХІН І СИМЕОНОВ-ПИЩИК; Симеонов-Пищик у чумарці із тонкого сукна і шароварах. Гаєв, входячи, руками і корпусом робить рухи, ніби грає на більярді.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Як це? Дай-но згадати… Жовтого в куток! Дуплет в середину!

ГАЄВ. Ріжу в куток! Колись ми з тобою, сестро, спали от у цій самій кімнаті, а зараз мені вже п’ятдесят один рік, хоч як це дивно.

ЛОПАХІН. Так, час спливає.

ГАЄВ. Кого?

ЛОПАХІН. Час, кажу, спливає.

ГАЄВ. А тут пачулями пахне.

АНЯ. Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір).

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Любе дитятко моє. (Цілує їй руки). Ти рада, що вдома? Я ніяк не можу отямитись.

АНЯ. Прощавай, дядю.

ГАЄВ (цілує їй лице, руки). Бог з тобою. Як ти схожа на свою матір! (До сестри). Ти, Любо, в її роки була точнісінько така.

Аня подає руку Лопахіну і Пищикові, виходить і зачиняє за собою двері.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Вона дуже стомилась.

ПИЩИК. Шлях же довгий.

ВАРЯ (Лопахіну і Пищикові). Що ж, панове! Третя година, пора й спокій дати.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сміється). Ти все така ж, Варю. (Пригортає її до себе, цілує). Ось вип’ю кави, тоді всі підемо.

Фірс кладе їй під ноги подушечку.

Дякую, рідний. Я звикла до кави. П’ю її і вдень і вночі. Дякую, мій старенький. (Цілує Фірса).

ВАРЯ. Глянути, чи всі речі привезли… (Виходить).

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Невже це я сиджу? (Сміється). Мені хочеться стрибати, махати руками. (Затуляє обличчя руками). А що коли я сплю? Бог свідок, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не в силі була дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози). Проте треба пити каву. Дякую тобі, Фірсе, дякую, мій старенький. Я така рада, що ти ще живий.

ФІРС. Позавчора.

ГАЄВ. Він недочуває.

ЛОПАХІН. Мені зараз, о п’ятій годині ранку, до Харкова їхати. Яка досада! Хотілось подивитися на вас, поговорити… Ви все така ж чудова.

ПИЩИК (важко дихаючи). Навіть ще кращою стала… Зодягнута по-паризькому… Ех, було не було.

ЛОПАХІН. Ваш брат, от Леонід Андрійович, каже про мене, що я хам, я жмикрут, але мені зовсім однаково. Нехай каже. Хотілося б тільки, щоб ви мені вірили, як і раніше, щоб ваші чудесні, зворушливі очі дивилися на мене так само, як і раніше. Боже милостивий! Мій батько був кріпаком вашого діда й батька, але ви, власне ви, колись зробили для мене так багато, що я забув усе і люблю вас, як рідну… більш ніж рідну.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Я не можу всидіти, не в силі… (Схоплюється і ходить дуже схвильована). Я не переживу цієї радості… Смійтеся з мене, я дурна. Шафочка моя рідна… (Цілує шафу). Столик мій…

ГАЄВ. А без тебе тут няня померла.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (сідає і п’є каву). Так, царство небесне. Мені писали.

ГАЄВ. І Анастасій помер. Петрушка Косой покинув мене і тепер у місті в пристава живе. (Виймає із кишені коробку з леденцями, смокче).

ПИЩИК. Донька моя, Дашенька… вам кланяється…

ЛОПАХІН. Мені хочеться сказати вам щось дуже приємне, веселе. (Глянувши на годинник). Зараз поїду, ніколи розмовляти…з ну, та коротенько. Вам уже відомо, вишневий сад ваш продається за борги, на двадцять друге серпня призначені торги, але ви не турбуйтеся, моя дорога, спіть собі спокійно, вихід є… Ось мій проект. Прошу уваги! Ваш маєток лежить тільки за двадцять верст від міста, поблизу пройшла залізниця, і якщо вишневий сад і ґрунти понад річкою розбити на дачні ділянки і віддавати потім в оренду під дачі, то ви будете мати щонайменше двадцять п’ять тисяч карбованців на рік прибутку.

ГАЄВ. Пробачте, яка дурниця!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Я вас, Єрмолаю Олексійовичу, не зовсім розумію.

ЛОПАХІН. Ви будете брати з дачників щонайменше по двадцять п’ять карбованців за десятину на рік, і, коли зараз же оголосите, ручусь чим завгодно, до осені у вас не залишиться жодного вільного клаптика, все розберуть. Одним словом, вітаю, ви врятовані. Місцевість прекрасна, річка глибока. Треба тільки, звичайно, трохи причепурити, почистити… приміром, скажемо, знести всі старі будівлі, ось цей будинок, який уже ні на що не годиться, вирубати старий вишневий сад…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Вирубати? Милий мій, даруйте, ви нічого не розумієте. Коли на всю губернію є щось цікавого, навіть значного, так це тільки наш вишневий сад.

ЛОПАХІН. Значного в цьому саду хіба тільки те, що він дуже великий. Вишні родять раз на два роки, та й то їх нікуди дівати, ніхто не купує.

ГАЄВ. І в «Енциклопедичному словнику» згадується про цей сад.

ЛОПАХІН (глянувши на годинник). Коли нічого не придумаємо і не домовимось, то 22 серпня і вишневий сад, і весь маєток продаватимуть з аукціону. Вирішуйте ж! Іншого виходу нема, присягаюсь вам! Нема й нема.

ФІРС. Колись, літ сорок-п’ятдесят тому, вишню сушили, мочили, маринували, варення варили, і, бувало…

ГАЄВ. Помовчи, Фірсе.

ФІРС. І, бувало, сушену вишню возами відправляли до Москви, до Харкова. Грошей було! І сушена вишня була тоді м’яка, соковита, солодка, запашна… Спосіб тоді знали…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. А де ж тепер цей спосіб?

ФІРС. Забули. Ніхто не пам’ятає.

ПИЩИК (до Любові Андріївни). Що в Парижі? Як там? Їли жаб?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Крокодилів їла.

ПИЩИК. Ви ж подумайте…

ЛОПАХІН. Досі на селі були тільки пани та мужики, а зараз появилися ще дачники. Всі міста, навіть невеликі, оточені тепер дачами. І, можна сказати, років через двадцять дачників розплодиться сила. Тепер він тільки чай п’є на балконі, але ж може трапитись, що на своїй одній десятині він розведе господарство, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним…

ГАЄВ (обурюючись). Яка дурниця!

Входять ВАРЯ і ЯША.

ВАРЯ. Тут, мамонько, вам дві телеграми. (Вибирає ключ і з дзенькотом відмикає старовинну шафу). Ось вони.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Це з Парижа. (Рве телеграми, не прочитавши). З Парижем кінчено…

ГАЄВ. А ти знаєш, Любо, скільки років цій шафі? Тиждень тому я висунув нижню шухляду, дивлюсь, а там випалені цифри. Шафа зроблена рівно сто років тому. Чуєте? Га? Можна було б ювілей справити. Річ нежива, проте, як-не-як, книжкова шафа!

ПИЩИК (здивовано). Сто років… Ви ж подумайте!

ГАЄВ. Так… Це річ… (Помацавши шафу). Дорога, вельмишановна шафо! Вітаю твоє існування, що ось уже понад сто років було спрямоване до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плодотворної роботи не слабшає протягом ста років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в краще майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і громадської самосвідомості.

Пауза.

ЛОПАХІН. Так…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ти все такий же, Льоню.

ГАЄВ (трохи зніяковілий). Од кулі праворуч в куток! Ріжу в середню!

ЛОПАХІН (глянувши на годинник). Ну, мені пора.

ЯША (подає Любові Андріївні ліки). Може, приймете зараз пілюлі…

ПИЩИК. Не треба приймати медикаменти, моя люба… від них ні шкоди, ні користі… Ось дайте сюди… вельмишановна. (Бере пілюлі, висипає собі на долоню, дме на них, кладе в рот і запиває квасом). От!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (злякано). Та ви з глузду з’їхали!

ПИЩИК. Всі пілюлі проковтнув.

ЛОПАХІН. От ненажера!

Всі регочуть.

ФІРС. Вони були в нас на святій, піввідра огірків з’їли… (Бурмотить).

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Про що це він?

ВАРЯ. Три роки вже так бурмотить. Ми звикли.

ЯША. Похилий вік.

ШАРЛОТТА ІВАНІВНА в білій сукні, дуже сухорлява, стягнута, з лорнетом на поясі, проходить через сцену.

ЛОПАХІН. Пробачте, Шарлотто Іванівно, я не встиг ще вас привітати. (Хоче поцілувати їй руку).

ШАРЛОТТА (віднімає руку). Якщо дозволити вам поцілувати руку, то ви потім забажаєте в лікоть, потім в плече…

ЛОПАХІН. Не щастить мені сьогодні.

Всі регочуть.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Шарлотто, покажіть фокус!

ШАРЛОТТА. Не треба. Я спати бажаю. (Виходить).

ЛОПАХІН. Через три тижні побачимось. (Цілує Любові Андріївні руку). Поки що прощайте. Пора. (До Гаєва). До побаченція. (Цілується з Пищиком). До побаченція. (Подає руку Варі, потім Фірсові і Яші). Не хочеться їхати. (До Любові Андріївни). Коли надумаєте про дачі й вирішите, перекажіть мені, я в позичку тисяч п’ятдесят роздобуду. Подумайте серйозно.

ВАРЯ (сердито). Та йдіть же нарешті!

ЛОПАХІН. Іду, іду… (Виходить).

ГАЄВ. Хам. Проте, пардон… Варя з ним одружується, це Варин женишок.

ВАРЯ. Не говоріть, дядечку, зайвого.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Що ж, Варю, я буду дуже рада. Він хороша людина.

ПИЩИК. Людина, правду кажучи… достойна. І моя Дашенька… теж каже, що… різні слова говорить. (Хропе, але зразу ж прокидається). А все-таки, вельмишановна, позичте мені… двісті сорок карбованців… завтра по закладній проценти платити…

ВАРЯ (злякано). Нема, нема.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. В мене справді нема нічого.

ПИЩИК. Знайдуться. (Сміється). Ніколи не втрачаю надії. От, думаю, уже все пропало, загинув, аж гульк — залізницю по моїй землі прокладено, і… мені заплатили. А там, дивись, і ще щось трапиться не сьогодні — завтра… Двісті тисяч виграє Дашенька… У неї білет є.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Каву випито, можна й на спочинок.

ФІРС (чистить щіткою Гаєва, повчально). Знову не ті штанці наділи. І що мені з вами робити?

ВАРЯ (тихо). Аня спить. (Тихо відчиняє вікна). Уже сонце зійшло, не холодно. Погляньте, мамонько, які чудові дерева! Боже мій, повітря! Шпаки співають!

ГАЄВ (відчиняє друге вікно). Сад увесь білий. Ти не забула, Любо? Ось ця довга алея іде прямо-прямо, ніби протягнутий пас, вона блищить у місячні ночі. Ти пам’ятаєш? Не забула?

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (дивиться у вікно на сад). О моє дитинство, чистота моя! В оцій дитячій я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалось зі мною щоранку, і тоді він був точнісінько такий, ніщо не змінилося. (Сміється з радості). Увесь, увесь білий! О сад мій! Після темної, сльотавої осені і холодної зими ти знову молодий, повний щастя, ангели небесні не покинули тебе… Якби зняти з грудей моїх і плечей важкий камінь, якби я могла забути моє минуле!

ГАЄВ. Так, і сад продадуть за борги, хоч як це не дивно…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Гляньте, покійна мама йде по саду… В білому платті! (Сміється з радості). Це вона.

ГАЄВ. Де?

ВАРЯ. Бог з вами, мамонько!

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Нема нікого, мені привиділось. Праворуч, на повороті до альтанки, біле деревце схилилось, схоже на жінку…

Входить ТРОФИМОВ, у зношеному студентському мундирі, в окулярах.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Який дивний сад! Білі маси квітів, блакитне небо…

ТРОФИМОВ. Любов Андріївна!

Вона озирнулась на нього.

Я тільки вклонюся вам і зараз же піду. (Палко цілує руку). Мені наказано було чекати до ранку, але мені урвався терпець…

Любов Андріївна дивиться здивовано.

ВАРЯ (крізь сльози). Це Петя Трофимов…

ТРОФИМОВ. Петя Трофимов, колишній учитель вашого Гриші… Невже я так змінився?

Любов Андріївна обнімає його і тихо плаче.

ГАЄВ (збентежено). Годі, годі, Любо.

ВАРЯ (плаче). Казала ж, Петю, щоб почекали до завтра.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Гриша мій… мій хлопчик… Гриша… син…

ВАРЯ. Що ж вдієш, мамонько. Божа воля.

ТРОФИМОВ (лагідно, крізь сльози). Годі, годі…

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (тихо плаче). Хлопчик загинув, потонув… Чому? Навіщо, мій друже? (Тихше). Там Аня спить, а я голосно говорю… шум знімаю… Що ж, Петю? Чого ви так змарніли? Чого постаріли?

ТРОФИМОВ. Мене якась баба у вагоні назвала так: облізлий пан.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ви були тоді зовсім ще хлопчиком, милим студентом, а тепер волосся не густе, окуляри. Невже ви й досі студент? (Іде до дверей).

ТРОФИМОВ. Мабуть, я буду довічним студентом.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА (цілує брата, потім Варю). Ну, йдіть спати… Постарів і ти, Леоніде.

ПИЩИК (іде за нею). Значить, тепер спати… Ох, моя подагра. Я у вас залишусь… Мені б, Любов Андріївно, серце моє, завтра раненько… двісті сорок карбованців.

ГАЄВ. А цей своє править.

ПИЩИК. Двісті сорок карбованців… проценти по закладній платити.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Немає в мене грошей, голубчику.

ПИЩИК. Верну, мила. Це ж дрібниця.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Ну, гаразд, Леонід дасть… Ти дай, Леоніде.

ГАЄВ. Дам я йому, наставляй кишеню.

ЛЮБОВ АНДРІЇВНА. Що ж робити, дай… Йому потрібно… Він поверне.

Любов Андріївна, Трофимов, Пищик і Фірс виходять, залишаються Гаєв, Варя і Яша.

ГАЄВ. Сестра ще не відвикла розкидатися грішми. (До Яші). Відійди, чоловіче добрий, від тебе куркою тхне.

ЯША (з усмішкою). А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий самий, як були.

ГАЄВ. Кого? (До Варі). Що він сказав?

ВАРЯ (до Яші). Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить у людській, хоче побачитись…

ЯША. Бог з нею!

ВАРЯ. Ах ти ж безсовісний!

ЯША. Дуже треба. Могла б і завтра прийти. (Виходить).

ВАРЯ. Мамонька така ж, як і була, аж ніяк не змінилась. Мала б волю, вона б усе роздала.

ГАЄВ. Так…

Пауза.

Коли проти якої-небудь хвороби пропонується дуже багато засобів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, сушу собі голову, у мене багато засобів, дуже багато, і, значить, насправді жодного. Добре б одержати від кого-небудь спадщину, добре б віддати нашу Аню за дуже багату людину, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки-графині. Адже тітка дуже, дуже багата.

ВАРЯ (плаче). Якби бог допоміг.

ГАЄВ. Не рюмсай. Тітка дуже багата, але вона не любить нас. Сестра, по-перше, одружилась із присяжним повіреним, не дворянином…

АНЯ з’являється на дверях.

ГАЄВ. Одружилась не з дворянином і поводилась не можна сказати, щоб надто цнотливо. Вона хороша, добра, славна, я її дуже люблю, але як там не вигадуй, щоб пом’якшити обставини, проте, треба сказати, вона порочна. Це відчувається в її найменшому порусі.

ВАРЯ (пошепки). Аня стоїть на дверях.

ГАЄВ. Кого?

Пауза.

Дивно, щось мені в праве око попало… став недобачати. І в четвер, коли я був в окружному суді…

Входить АНЯ.

ВАРЯ. Чому ж ти не спиш, Аню?

АНЯ. Не спиться. Не можу.

ГАЄВ. Крихітко моя. (Цілує Ані лице, руки). Дитино моя… (Крізь сльози). Ти мій ангел, а не племінниця, ти для мене все. Повір мені, повір…

АНЯ. Я тобі вірю, дядю. Тебе всі люблять, поважають… але, милий дядю, тобі треба мовчати, тільки мовчати. Що ти допіру говорив про мою маму, про свою сестру? Навіщо ти говорив це?

ГАЄВ. Так, так… (Її рукою затуляє собі обличчя). Справді, це жахливо! Боже мій, боже, спаси мене! І сьогодні я виголосив промову перед шафою… так безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, як це безглуздо.

ВАРЯ. Справді, дядечку, вам треба мовчати. Мовчіть собі — й край.

АНЯ. Коли будеш мовчати, тобі ж самому буде спокійніше.

ГАЄВ. Мовчу. (Цілує руки Ані й Варі). Мовчу. Тільки ось про справу. В четвер я був в окружному суді, ну, зійшлась компанія, почались розмови про те, про се, п’яте, десяте, і здається, що можна буде улаштувати позику під векселі, щоб сплатити проценти в банк.

ВАРЯ. Якби-то Господь допоміг!

ГАЄВ. У вівторок поїду, ще раз поговорю. (До Варі). Не рюмсай. (До Ані). Твоя мама поговорить з Лопахіним; він, звичайно, їй не відмовить… А ти, як відпочинеш, поїдеш в Ярославль до графині, твоєї бабусі. От так і будемо діяти з трьох кінців — і справа буде виграна. Проценти ми сплатимо, я переконаний… (Кладе в рот леденець). Честю моєю, чим хочеш клянусь, маєток не буде продано! (Збуджено). Щастям моїм клянусь! Ось тобі моя рука, назви тоді мене паскудною, безчесною людиною, коли я допущу до аукціону! Всім єством моїм клянусь!

АНЯ (спокійний настрій повернувся до неї, вона щаслива). Який ти хороший, дядю, який розумний! (Обіймає дядю). Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!

Входить ФІРС.

ФІРС (з докором). Леоніде Андрійовичу, бога ви не боїтесь! Коли ж спати?

ГАЄВ. Зараз, зараз. Ти йди собі, Фірсе. Я вже, так тому й бути, сам роздягнусь. Ну, дітки, спатоньки… Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю). Я людина вісімдесятих років… Не хвалять цей час, але все ж, можу сказати, за переконання мені перепадало немало в житті. Недарма ж мене й мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якої…

АНЯ. Ти знову, дядю!

ВАРЯ. Ви, дядечку, мовчіть.

ФІРС (сердито). Леоніде Андрійовичу!

ГАЄВ. Іду, іду… Лягайте! Від двох бортів у середину! Кладу чистого… (Виходить, за ним дріботить Фірс).

АНЯ. Я тепер спокійна. В Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусі, але все ж я спокійна. Спасибі дяді. (Сідає).

ВАРЯ. Треба спати. Піду. А тут без тебе було невдоволення. В старій людській, як тобі відомо, живуть тільки старі слуги: Юхимко, Палазя, Євстигній, ну, й Карпо. Стали вони пускати до себе на ночівлю якихось пройдисвітів — я змовчала. Та тільки, чую, розпустили чутку, ніби я наказала годувати їх самим тільки горохом. Через скупість, мовляв… І це все Євстигній… Гаразд, думаю. Коли так, думаю, то почекай же. Кличу я Євстигнія… (Позіхає). Приходить…. Як же ти, кажу, Євстигнію… дурень ти такий… (Поглянувши на Аню), Анечко!

Пауза.

Заснула… (Бере Аню під руку). Ходімо в постільку… Ходім… (Веде її). Серденько моє заснуло! Ходім… (Ідуть).

Далеко за садом пастух грає на сопілці. ТРОФИМОВ іде через сцену і, побачивши Варю і Аню, зупиняється.

ВАРЯ. Тсс… Вона спить… спить… Ходім, рідненька.

АНЯ (тихо, напівсонна). Я так стомилася… все дзвіночки… Дядя… любий, і мама, і дядя…

ВАРЯ. Ходім, рідненька, ходім… (Виходять в Анину кімнату).

ТРОФИМОВ (зворушено). Сонечко моє! Весна моя!

З а в і с а.