В садибі

Павло Ілліч Рашевич ходив, м’яко ступаючи по підлозі, застеленій малоросійськими плахтами, і кидаючи довгу вузьку тінь на стіну і стелю, а його гість Мейєр, який займав посаду судового слідчого, сидів на турецькому дивані, підібгавши під себе одну ногу, курив і слухав. Годинник уже показував одинадцяту, і чути було, як у кімнаті, поряд з кабінетом, накривали на стіл.

— Як собі хочете, — казав Рашевич, — з погляду братерства, рівності тощо, свинопас Митька, можливо, така ж людина, як Гете чи Фрідріх Великий; але станьте ви на науковий ґрунт, майте мужність подивитись фактам просто в обличчя, і для вас буде очевидним, що біла кістка — не забобон, не бабська вигадка. Біла кістка, дорогий мій, має природно-історичне виправдання, і не визнавати її, на мій погляд, так само дивно, як не визнавати рогів у оленя. Треба зважати на факти! Ви — юрист і не скуштували ніяких інших наук, окрім гуманітарних, і ви ще можете тішити себе ілюзіями про рівність, братерство тощо; а я — невиправний дарвініст, і для мене такі слова, як порода, аристократизм, благородна кров, — не пусті звуки.

Рашевич був збуджений і говорив з почуттям. Очі в нього блищали, pince-nez не трималося на носі, він нервово знизував плечима, підморгував, а коли вимовляв «дарвініст», хвацько подивився в дзеркало й обома руками розчесав свою сиву бороду. На ньому був дуже короткий ношений піджак і вузькі штани; швидкість рухів, бравість і цей куций піджак якось не личили йому, і здавалося, що його велика довговолоса благообразна голова, що нагадувала архієрея або маститого поета, була приставлена до тулуба високого сухорлявого і манірного юнака. Коли він широко розставляв ноги, то довга його тінь скидалася на ножиці.

Взагалі він любив поговорити, і завжди йому здавалося, що він говорить щось нове й оригінальне. В присутності ж Мейєра він відчував надзвичайне піднесення духу і наплив думок. Слідчий був йому симпатичний і запалював його своєю молодістю, здоров’ям, прекрасними манерами, солідністю, а головне — своїм щиросердим ставленням до нього і до його сім’ї. Взагалі знайомі не любили Рашевича, цурались його і, як було відомо йому, розповідали про нього, нібито він розмовами замучив до смерті свою дружину, і називали його позаочі ненависником і жабою. Один тільки Мейєр, людина нова і неупереджена, бував у нього часто й охоче і навіть десь говорив, що Рашевич і його дочки — єдині люди в повіті, у яких він почуває себе тепло, наче в рідних. Подобався він Рашевичу також і за те, що був молодою людиною, до пари його Жені, старшій дочці.

І тепер, тішачись своїми думками і звуками власного голосу і задоволено позираючи на в міру повного, гарно підстриженого, пристойного Мейєра, Рашевич мріяв про те, як він одружить свою Женю з хорошою людиною, і як потім усі клопоти по маєтку перейдуть до зятя. Неприємні клопоти! Проценти в банк не внесені вже за два строки, і різних недоїмок і пені набралося вже понад дві тисячі!

— Для мене не підлягає сумніву, — провадив далі Рашевич, дедалі більше запалюючись, — що коли який-небудь Річард Львине серце чи Фрідріх Барбаросса, припустімо, хоробрий і великодушний, то ці якості успадковує його син разом із звивинами і шишками мозку, і коли ця хоробрість і великодушність охороняються в синові шляхом виховання і тренування, і коли він одружується з принцесою, теж великодушною і хороброю, то ці якості передаються онукові і так далі, поки не стають видовою особливістю і не переходять органічно, так би мовити, в плоть і кров. Завдяки суворому статевому добору, тому що благородні фамілії інстинктивно охороняли себе від нерівних шлюбів, і знатні молоді люди не одружувались казна з ким, високі душевні якості передавалися з покоління в покоління в усій їхній чистоті, охоронялися і з часом через тренування ставали все досконалішими і вищими. Тим, що у людства є хорошого, ми завдячуємо саме природі, правильному природничо-історичному доцільному ходу речей, який старанно, протягом віків відокремлював білу кістку від чорної. Отак, батеньку мій! Але ж не чумазий, не кухарчин син, дав нам літературу, науку, мистецтва, право, поняття про честь, обов’язок… Усім цим людство завдячує виключно білій кістці, і в цьому розумінні, з погляду природничо-історичного, поганий Собакевич, тільки тому, що він біла кістка, корисніший і вищий, ніж найкращий купець, хоч цей і збудував п’ятнадцять музеїв. Як собі хочете! І якщо я чумазому чи кухарчиному синові не подаю руки і не садовлю його з собою за стіл, то цим самим я охороняю краще, що є на землі, і виконую один з вищих приписів матері-природи, яка веде нас до досконалості.

Рашевич спинився, розчісуючи бороду обома руками; спинилась на стіні і його тінь, схожа на ножиці.

— Візьміть ви нашу матінку-Росію, — вів далі він, засуваючи руки в кишені і стаючи то на каблуки, то на носки. — Хто її кращі люди? Візьміть наших першорядних художників, літераторів, композиторів… Хто вони? Всі вони, дорогий мій, були представники білої кістки. Пушкін, Гоголь, Лєрмонтов, Тургенєв, Гончаров, Толстой — не дячкові діти!

— Гончаров був купець, — сказав Мейєр.

— Що ж! Винятки тільки підтверджують правило. Та й щодо геніальності Гончарова можна ще дуже сперечатися. Але облишмо імена і повернімося до фактів. Що ви, наприклад, скажете, пане мій, відносно такого красномовного факту: як тільки чумазий поліз туди, куди його раніше не пускали — у вищий світ, у науку, в літературу, в земство, в суд, то, візьміть до уваги, за вищі людські права заступилась насамперед сама природа і перша оголосила війну цій орді. І справді, як тільки чумазий поліз не в свої сани, то почав киснути, чахнути, божеволіти і вироджуватись, і ніде ви не зустрінете стільки неврастеніків, психічних калік, сухотних і всяких заморених, як серед цих голубчиків. Умирають, як осінні мухи. Коли б не це рятівне виродження, то від нашої цивілізації давно б уже не лишилось каменя на камені, все зжер би чумазий. Ви скажіть мені, зробіть ласку: що досі дала нам ця навала? Що приніс з собою чумазий? — Рашевич зробив таємниче, злякане обличчя і провадив далі: — Ніколи ще наша наука і література не були на такому низькому рівні, як тепер! У теперішніх, пане мій, ні ідей, ні ідеалів, і вся їхня діяльність пройнята одним духом: як би здерти більше і з кого б зняти останню сорочку. Всіх цих теперішніх, які удають із себе передових і чесних людей, ви можете купити за якийсь карбованець, і сучасному інтелігентові властива саме та особливість, що коли ви говорите з ним, то мусите міцніше триматися за кишеню, бо витягне бумажник. — Рашевич підморгнув і зареготав. — їй-бо, витягне! — вимовив він радісно тоненьким голоском. — А моральність? Моральність яка? — Рашевич оглянувся на двері. — Тепер уже не дивуються, коли дружина обкрадає і кидає чоловіка, — це що, дурниці! Тепер, батеньку, дванадцятирічне дівча намагається вже мати коханця, і всі ці аматорські спектаклі і літературні вечори придумані для того тільки, щоб легше було підчепити багатого куркуля і піти до нього на утримання… Матері продають своїх дочок, а в чоловіків просто так і питають, по якій ціні продаються їхні дружини, і можна навіть поторгуватися, дорогий мій…

Мейєр, що весь час мовчав і сидів нерухомо, раптом підвівся з дивана і подивився на годинник.

— Вибачте, Павле Іллічу, — сказав він, — мені вже час додому.

Але Павло Ілліч, який ще не скінчив говорити, обняв його і, силоміць садовлячи на диван, поклявся, що не відпустить його без вечері. І Мейєр знову сидів і слухав, але поглядав на Рашевича з подивом і тривогою, начебто тільки тепер починав розуміти його. Обличчя його вкрилося червоними плямами. І коли, нарешті, ввійшла покоївка і сказала, що панночки просять вечеряти, він легко передихнув і перший вийшов з кабінету.

В сусідній кімнаті за столом сиділи дочки Рашевича, Женя і Іраїда, 24 і 22-х років, обидві чорноокі, дуже бліді, однакові на зріст. Женя з розпущеним волоссям, а Іраїда з високою зачіскою. Перш ніж їсти, обидві випили по чарці гіркої настойки, з таким виглядом, нібито це вони випили ненароком, вперше в житті, і обидві зніяковіли й зареготали.

— Не пустуйте, дівчатка, — сказав Рашевич.

Женя й Іраїда між собою говорили по-французьки, а з батьком і гостем російською мовою. Перебиваючи одна одну і мішаючи російську мову з французькою, вони почали швидко розповідати, як саме в такий час, у серпні, вони минулих років їхали в інститут і як це було весело. А тепер їхати нікуди і доводиться жити в садибі без виїзду ціле літо й зиму. Яка нудьга!

— Не пустуйте, дівчатка, — повторив Рашевич.

Йому самому хотілося говорити. Коли при ньому говорили інші, в нього з’являлося почуття, схоже на ревнощі.

— Ось такі справи, дорогий мій… — почав він знову, лагідно дивлячись на слідчого. — Ми через свою доброту і простоту, боячись, щоб нас не підозрівали у відсталості, братаємось, вибачайте, з будь-якою поганню, проповідуємо братерство і рівність з куркулями і шинкарями; та коли б ми захотіли вдуматися, то побачили б, якою мірою злочинна ця наша доброта. Дорогий мій! Те, що віками здобували наші предки, не сьогодні — завтра буде зганьблене і знищене цими новітніми гуннами…

Після вечері всі пішли до вітальні. Женя й Іраїда засвітили свічки на роялі, приготували ноти… Але батько все говорив, і невідомо було, коли він закінчить. Вони вже з нудьгою й досадою дивились на егоїста-батька, для якого, очевидно, побалакати та блиснути своїм розумом було дорожче і важливіше, ніж щастя дочок. Мейєр — єдиний молодий мужчина, який бував у їхньому домі, бував — вони це знали — заради їхнього милого жіночого товариства, але невгомонний старик заволодів ним і не відпускав його від себе ні на крок.

— Подібно до того, як західні рицарі відбили напад монголів, так і ми, поки ще не пізно, повинні з’єднатися і вдарити дружно на нашого ворога, — провадив Рашевич тоном проповідника, підіймаючи вгору праву руку. — Нехай я з’явлюся перед чумазим не як Павло Ілліч, а як грізний і дужий Річард Львине серце. Годі ж нам делікатничати з ним, досить! Давайте ми всі змовимося, що тільки-но підійде до нас чумазий, як ми кинемо йому просто в пику слова зневаги: «Руки геть! Кінь коневі не рівний!» Просто в пику! — говорив Рашевич захоплено, тикаючи перед собою зігнутим пальцем. — У пику! У пику! –

— Я не можу це, — вимовив Мейєр, одвертаючись.

— Чому ж? — жваво спитав Рашевич, передчуваючи цікаву і тривалу суперечку. — Чому ж?

— Тому, що я сам міщанин.

Сказавши це, Мейєр почервонів, і навіть шия в нього надулася, і навіть сльози заблищали на очах.

— Мій батько був простий робітник, — додав він грубим, уривчастим голосом, — але я в цьому не бачу нічого поганого.

Рашевич страшенно збентежився і, приголомшений, наче спійманий на гарячому, розгублено дивився на Мейєра і не знав, що сказати. Женя й Іраїда зашарілися і нахилились до нот; їм було соромно за свого безтактного батька. Хвилину панувало мовчання, і стало нестерпно соромно, коли раптом якось болісно, силувано і не до речі пролунали в повітрі слова:

— Так, я міщанин і пишаюся цим.

Потім Мейєр, незграбно спотикаючись об меблі, попрощався і швидко пішов до передпокою, хоч іще не подавали коней.

— А вам буде сьогодні темнувато їхати, — бурмотів Рашевич, ідучи за ним. — Місяць тепер пізно сходить.

Обидва постояли на ганку поночі і чекали, коли подадуть коней. Було холоднувато.

— Зірка впала… — промовив Мейєр, кутаючись у пальто.

— У серпні їх багато падає.

Коли подали коней, Рашевич подивився уважно на небо і сказав, зітхнувши:

— Явище, гідне пера Фламмаріона…

Провівши гостя, він пройшовся садом, жестикулюючи в темряві руками і не хотів вірити, що допіру сталося якесь дивне, безглузде непорозуміння. Йому було соромно і досадно на себе. По-перше, з його боку було надто необережно і безтактно починати цю прокляту розмову про білу кістку, не довідавшись перед тим, з ким він має справу; щось подібне з ним уже траплялося раніше; якось у вагоні він почав лаяти німців, і потім виявилося, що всі, з ким він розмовляв, — німці. По-друге, він почував, що Мейєр уже більш не приїде до нього. Ці інтелігенти, що вийшли з народу, самолюбиві, уперті і злопам’ятні.

— Негаразд, негаразд… — бурмотів Рашевич, плюючи; йому було ніяково і прикро, наче він з’їв мила. — Ой, негаразд!

Крізь вікно з саду видно було, як у вітальні біля рояля Женя з розпущеним волоссям, дуже бліда, злякана, говорила про щось швидко-швидко… Іраїда ходила з кутка в куток, замислившись; але ось і вона заговорила, теж швидко, з виразом обурення на обличчі. Говорили обидві разом. Не було чути жодного слова, але Рашевич догадувався, про що вони говорили. Женя, певно, скаржилася на те, що батько своїми розмовами віднадив від дому всіх порядних людей і сьогодні позбавив їх єдиного знайомого, може, жениха, і тепер уже в бідної молодої людини в усьому повіті немає місця, де б він міг відпочити душею. А Іраїда, що в розпачі підіймала вгору руки, говорила, певно, на тему про нудне життя, про занапащену молодість…

Прийшовши до себе в кімнату, Рашевич сів на ліжко і почав поволі роздягатися. Настрій у нього був пригнічений, і мучило все те ж почуття, наче він з’їв мила. Роздягнувшись, він подивився на свої довгі жилаві старечі ноги і згадав, що в повіті його прозвали жабою і що після кожної довгої розмови йому бувало соромно. Якось так фатально виходило, що починав він лагідно, ласкаво, з добрими намірами, називаючи себе старим студентом, ідеалістом, Дон-Кіхотом, але непомітно для самого себе помалу переходив на лайку і наклепи і, що найдивніше, дуже щиро критикував науку, мистецтво і звичаї, хоч от уже двадцять років минуло, як не прочитав він жодної книжки, не був ніде далі губернського міста і по суті не знав, що діється на білому світі. Якщо він сідав писати що-небудь, хоч би поздоровний лист, то і в листі виходила лайка. І все це дивно тому, що насправді він чула, слізлива людина. А чи не сидить у ньому нечистий дух, який ненавидить і зводить наклепи в ньому мимо його волі?

— Негаразд… — зітхав він, лежачи під ковдрою. — Негаразд!

Дочки теж не спали. Раптом почувся регіт і крик, наче за кимось гнались: це з Женею сталась істерика. Трохи згодом заридала й Іраїда. Коридором кілька разів пробігла боса покоївка…

— От яка історія, господи… — бурмотів Рашевич, зітхаючи і перевертаючись з одного боку на другий. — Негаразд!

Уві сні його давив кошмар. Приснилося йому, нібито сам він, голий, високий, як жираф, стоїть серед кімнати і каже, тикаючи перед собою пальцем:

— У пику! У пику! У пику!

Він прокинувся переляканий і перш за все згадав, що вчора сталося непорозуміння, і що Мейєр, звичайно, вже більш не приїде. Згадав він також, що треба проценти платити в банк, дочок заміж віддавати, треба їсти, пити, а тут хвороби, старість, неприємності, незабаром зима, дров немає…

Була вже десята година ранку. Рашевич поволі одягнувся, напився чаю і з’їв дві великі скибки хліба з маслом. Дочки не вийшли до чаю; вони не хотіли зустрічатися з ним, і це ображало його. Він полежав у себе в кабінеті на дивані, потім сів за стіл і почав писати дочкам лист. Рука його тремтіла і свербіли очі. Він писав про те, що вже старий, нікому не потрібний і що його ніхто не любить, і просив дочок забути про нього і, коли він помре, поховати його в простій сосновій труні, без церемоній, або послати його труп до Харкова, в анатомічний театр. Він відчував, що кожний його рядок дихає злістю й комедіантством, але спинитися вже не міг і все писав, писав…

— Жаба! — раптом почулося з сусідньої кімнати; це був голос старшої дочки, обурений, шиплячий голос. — Жаба!

— Жаба! — повторила як луна молодша. — Жаба!