В рідному кутку

I

Донецька залізниця. Невесела станція, що одиноко біліє в степу, тиха, зі стінами, гарячими від спеки, без жодної тіні і ніби без людей. Поїзд уже пішов, залишивши вас тут, і його шум вчувається ледь-ледь і завмирає, нарешті… Біля станції пустинно і немає інших коней, крім ваших. Ви сідаєте в коляску, — це так приємно після вагона, — і котите степовою дорогою, і перед вами поступово відкриваються картини, яких немає під Москвою, величні, безмежні і чарівні своєю одноманітністю. Степ, степ — і більш нічого; вдалині стара могила або вітряк; везуть волами кам’яне вугілля… Поодинокі птахи низько пролітають над рівниною, і розмірені рухи їхніх крил навівають дрімоту. Жарко. Минула година, друга, а все степ, степ і все могила вдалині. Ваш кучер розповідає щось, часто показуючи батогом убік, щось довге і непотрібне, і вами оволодіває спокій, про минуле не хочеться думати…

По Віру Іванівну Кардіну виїхали тройкою. Кучер уклав речі і почав поправляти збрую.

— Все, як було, — сказала Віра, оглядаючись. — Востаннє я була тут ще дівчинкою, років десять тому. Пам’ятаю, виїздив за мною тоді старий Борис. Він живий ще?

Кучер нічого не відповів і лише подивився на неї сердито з-під чуприни і поліз на козли.

Треба було проїхати від станції верст тридцять, і Віра теж зачарувалася степом, забула про минуле і думала тільки про те, який тут простір, як вільно; їй, здоровій, розумній, красивій, молодій — їй було лише 23 роки — досі невистачало в житті саме тільки цього простору й волі.

Степ, степ… Коні біжать, сонце підбивається вгору і, здається, що тоді, в дитинстві, степ не був у червні таким багатим, таким пишним; трави в цвіту — зелені, жовті, лілові, білі, і від них, від нагрітої землі линуть пахощі, і якісь дивовижні сині птахи по дорозі… Віра вже давно відвикла молитись, але тепер шепче, пересилюючи дрімоту:

«Господи, дай, щоб мені було тут добре».

А на душі спокійно, солодко, і, здається, була б згодна все життя їхати отак і дивитись на степ. Раптом несподівано глибокий яр, зарослий молодим дубом і вільхою; потягло вологою, — мабуть, струмок внизу. По цей бік, біля самого краю яру, з шумом спурхнула зграйка куріпок. Віра згадала, що колись вечорами до цього яру ходили на прогулянку; значить, садиба вже близько! І ось, насправді, видніються вдалині тополі, клуня; збоку чорний дим: то палять стару солому. Ось тітка Даша йде назустріч і махає хусткою; дідусь на терасі. Боже, яка радість!

— Люба! Люба! — говорила тітка, вигукуючи, як в істериці. — Приїхала наша справжня господиня! Зрозумій, ти ж наша господиня, наша королева ! Тут все твоє! Люба, красуня, я не тітка, а твоя слухняна рабиня!

У Віри нікого не було із рідних, крім дідуся і тітки, мати померла вже давно, батько, інженер, вмер три місяці тому в Казані, проїздом із Сибіру. Дідусь був з великою сивою бородою, товстий, червоний, з задишкою, і ходив вип’явши вперед живіт і спираючись на палицю. Тітка, дама років сорока двох, вдягнена в модне вбрання з високими рукавами, дуже стягнута в талії, певно, молодилась і ще бажала подобатись; ходила вона дрібними кроками, і при цьому в неї здригалась спина.

— Ти будеш нас любити? — говорила вона, обіймаючи Віру. — Ти не горда?

За бажанням дідуся відправили благодарствений молебень, потім довго обідали, — і для Віри почалося її нове життя. їй виділили найкращу кімнату, знесли туди всі килими, які тільки були в будинку, наставили багато квітів; і коли вона ввечері лягла в свою зручну, широку, дуже м’яку постіль і укрилася шовковою ковдрою, від якої тхнуло старим лежалим одягом, то розсміялася від задоволення. Тітка Даша зайшла на хвилинку, щоб побажати їй спокійної ночі.

— Ось ти й приїхала, слава богу, — сказала вона, сідаючи на постіль. — Як бачиш, живемо добре, краще й не треба. Одне тільки: дідусь твій слабий! Біда, який слабий! Задихається і вже забутливий став. А — пам’ятаєш? — яке здоров’я, яка сила! Невгамовна була людина… Колись бувало тільки слуги не догодять, або що, як підскочить і — «Двадцять п’ять гарячих! Різок!» А тепер посмирнішав і не чути його. І те сказати, не ті часи тепер, серденько; бити не можна. Воно, звісно, навіщо бити, але й розпускати теж не слід.

— Тітонько, а їх тепер б’ють? — запитала Віра.

— Прикажчик, буває, що б’є, а я ні. Бог з ними! І дідусь твій, за колишньою звичкою, іноді замахнеться палицею, але бити не б’є.

Тітка Даша позіхнула і перехрестила рот, а потім праве вухо.

— Тут не скучно жити? — запитала Віра.

— Як тобі сказати? Поміщики тепер вивелися, тут не живуть; та зате навколо побудували заводів, серденько, і тут цих інженерів, лікарів, штейгерів — сила! Звичайно, вистави, концерти, але більш за все карти. І до нас їздять. Буває у нас лікар Нещапов, із заводу, такий вродливий, цікавий! В твою фотографію закохався. Я вже й вирішила: ну, думаю, це Віроччина доля. Молодий, вродливий, із достатками — партія, одне слово. Ну, та й ти ж у мене дівчина хоч куди. Роду хорошого, маєток наш заставлений, але — що ж? — зате упорядкований, не занедбаний; моя тут частина є, але все тобі залишиться; я твоя покірна рабиня. І покійний мій брат, татусь твій, п’ятнадцять тисяч залишив… Ну, одначе, я бачу, в тебе очиці злипаються. Спи, дитинко.

Другого дня Віра довго гуляла біля дому. Старий сад, некрасивий, без доріжок, розташований незручно, по схилу, був зовсім занедбаний: мабуть, вважався непотрібним у господарстві. Багато ужів. Одуди літали попід деревами і кричали — «у-ту-ту-т!» таким тоном, ніби хотіли про щось нагадати. Внизу була річка, заросла високим очеретом, а за рікою, за півверсти від берега — село. Із саду Віра пішла на поле; дивлячись вдалину, думала про своє нове життя в рідному кублі, вона все хотіла зрозуміти, що чекає на неї. Цей простір, цей чудовий спокійний степ говорив їй, що щастя близько і вже, мабуть, є; по суті тисячі людей сказали б: яке це щастя бути молодою, дужою, освіченою, жити у власній садибі! І в той же час безкрая рівнина, одноманітна, без жодної живої душі, лякала її і хвилинами було ясно, що це спокійне зелене страховище поглине її життя, перетворить в ніщо. Вона молода, граціозна, любить життя; вона закінчила інститут, навчилась розмовляти трьома мовами, багато читала, подорожувала з батьком, — але невже все це тільки задля того, щоб кінець кінцем поселитися в глухій степовій садибі і день у день, знічев’я, ходити з саду в поле, із поля в сад, а потім сидіти вдома і слухати, як дихає дідусь? Але ж що робити? Куди подітися? І ніяк не могла вона собі відповісти, і, коли поверталася додому, то думала, що навряд чи буде вона тут щаслива, і що їхати зі станції сюди значно цікавіше, ніж жити тут.

Приїхав із заводу доктор Нещапов. Він був лікарем, але років зо три тому взяв на заводі пай і став одним з господарів і не вважав тепер медицину своєю головною справою, хоч і практикував. Зовні це був блідий, стрункий брюнет в білій жилетці; зрозуміти ж, що в нього в душі, і в голові, було важко. Вітаючись, він поцілував тітці Даші руку і потім весь час схоплювався, щоб подати стілець або поступитися місцем, весь час був дуже серйозним і мовчав, і коли починав говорити, то чомусь його першу фразу не можна було почути і зрозуміти, хоч говорив він правильно і не тихо.

— Ви зволите грати на роялі? — запитав він у Віри і раптом схопився, бо вона упустила хустку.

Просидів він з півдня до 12 години ночі, мовчки, і дуже не сподобався Вірі; їй здавалось, що білий жилет в селі, це — поганий тон, а вишукана ввічливість, манери і бліде, серйозне обличчя з темними бровами були нудотні; і їй здавалось, що постійно мовчав він тому, мабуть, що був обмежений. Тітка ж, коли він поїхав, мовила радісно:

— Ну, що? А правда ж, чудовий?

II

Тітка Даша хазяйнувала. Дуже затягнена, брязкаючи браслетами на обох руках, вона ходила то в кухню, то в комору, то на скотний, дрібними кроками, і спина в неї здригалася; і коли вона розмовляла з прикажчиком або з мужиками, то чомусь кожного разу надівала pince-nez. Дідусь весь час сидів на одному місці і розкладав пасьянс або дрімав. За обідом і за вечерею він їв страшенно багато; йому подавали і сьогоднішнє і вчорашнє, і холодний пиріг, що лишався з неділі, і челядницьку солонину, і він все жадібно з’їдав, і після кожного обіду у Віри залишалося таке враження, що коли потім вона бачила, як гнали овець або везли з млина борошно, то думала: «Це дідусь з’їсть». Здебільшого він мовчав, заглиблений в їду або в пасьянс; але бувало, за обідом, глянувши на Віру, він розчулювався і говорив ніжно:

— Онучка моя єдина! Вірочко!

І сльози блищали у нього на очах. Або раптом обличчя в нього багровіло, шия надувалась, він сердито дивився на слуг і запитував, стукаючи палицею:

— Чому хріну не подали?

Взимку він жив не виходячи з дому; влітку ж інколи їздив на поле подивитися на вівса та трави і, повернувшись, говорив, що без нього всюди безладдя, і замірявся палицею.

— Не в настрої твій дідусь, — шептала тітка Даша. — Ну та тепер ще нічого, а раніше боронь боже: «Двадцять п’ять гарячих! Різок!»

Тітка жалілась, що всі зледащіли, ніхто нічого не робить, і що маєток не дає ніякого прибутку. Насправді, аніякого сільського господарства не було; орали і сіяли мало, тільки за звичкою, і по суті нічого не робили, байдикували. Тимчасом весь день ходили, рахували, клопоталися; біганина в домі починалася о п’ятій годині ранку і весь час чулося «дай», «принеси», «збігай», і слуги звичайно надвечір знесилювались. Тітка щотижня міняла кухарок та покоївок; то вона звільняла їх за розпусту, то вони самі йшли, кажучи, що замучились. Із своїх сільських ніхто не йшов служити і доводилось наймати здалеку. Із своїх жила лише одна дівчина Альона і не відходила тому, що з її заробітку вдома годувалась уся сім’я — старухи і діти. Ця Альона, маленька, бліда, придуркувата, весь день прибирала в кімнатах, подавала на стіл, топила груби, шила, прала, але все здавалось, що вона метушиться, грюкає чобітьми і тільки заважає в домі; боячись, щоб її не звільнили і не відіслали додому, вона впускала і часто била посуд, і в неї вираховували із заробітку, а потім її мати і бабуся приходили і вклонялись тітці Даші в ноги.

Раз на тиждень, а інколи й частіше приїздили гості. Тітка заходила до Віри і говорила:

— Ти б посиділа з гостями, бо подумають, що ти горда.

Віра виходила до гостей і довго грала з ними у вінт або грала на роялі, а гості танцювали; тітка, весела, задихавшись від танців, підходила до неї і шепотіла:

— Будь ласкавішою з Марією Никифорівною.

6 грудня, в Миколин день, наїхало відразу багато гостей, чоловік із тридцять; грали у вінт допізна, і багато хто з них лишився ночувати. Ранком знову засіли за карти, потім обідали, і коли після обіду Віра зайшла в свою кімнату, щоб відпочити від розмов і тютюнового диму, то й там виявились гості, і вона мало не заплакала з розпачу. І коли ввечері всі вони стали збиратись додому, то з радощів, що вони, нарешті, їдуть, вона мовила:

— Ви б ще посиділи!

Гості стомлювали і завдавали їй клопоту; і в той же час, — це було майже щодня, — ледь починало темніти, як її вже тягло з дому, і вона їхала куди-небудь в гості на завод або до сусідів-поміщиків; і там гра в карти, танці, фанти, вечері… Молодь, що служила на заводах і шахтах, інколи співала малоросійських пісень і дуже непогано. Ставало сумно, коли вони співали. Або сходились всі до однієї кімнати і тут, в сутінках, розмовляли про шахти, про скарби, закопані колись в степу, про Савур-Могилу… Коли розмова відбувалась в пізній час, іноді раптом доносилось «ка-ра-у-ул!». Це йшов п’яний, або когось грабували на сусідніх шахтах. Або в димарях завивав вітер, грюкали віконниці, а згодом чувся тривожний дзвін в церкві: це починалася завірюха.

На всіх вечірках, пікніках та обідах найцікавішою жінкою незмінно була тітка Даша, і найцікавішим чоловіком лікар Нещапов. На заводах і в садибах читали дуже мало, грали тільки марші та польки, і молодь завжди гаряче сперечалась про те, чого не розуміла, і це було грубо. Сперечались гаряче й голосно, але, дивно, ніде в іншому місці Віра не зустрічала таких байдужих і безтурботних людей, як тут. Здавалось, що в них немає ні батьківщини, ні релігії, ні громадських інтересів. Коли розмовляли про літературу або вирішували якесь абстрактне питання, то по очах Нещапова видно було, що це його ніяк не цікавить і що вже давно, дуже давно, він нічого не читав і читати не хоче. Він серйозний, без виразу, ніби погано намальований портрет, завжди в білому жилеті, як і раніше, все мовчав і був незрозумілим; але жінки й дівчата вважали його цікавим і були захоплені його манерами, і заздрили Вірі, яка, певно, йому дуже подобалась. І Віра щоразу їхала з гостей з досадою і давала собі слово сидіти вдома; але минав день, наставав вечір, і вона знову поспішала на завод, і так майже всю зиму.

Вона передплачувала книги та журнали й читала в своїй кімнаті. І вночі читала, лежачи в постелі. Коли годинник в коридорі бив двічі або тричі і коли вже від читання починали боліти скроні, вона сідала в постелі й думала. Що робити? Куди подітися? Прокляте, настирливе питання, на яке вже давно багато готових відповідей і по суті немає жодної.

О, як це, мабуть, благородно, свято, мальовничо — служити народу, полегшувати його страждання, освічувати його. Але вона, Віра, не знає народу. І як підійти до нього? Він їй чужий, нецікавий; вона не терпить важкого смороду хат, кабацької лайки, брудних дітей, бабських розмов про хвороби. Йти по заметах, мерзнути, потім сидіти в задушній хаті, навчати дітей, яких не любиш, — ні. краще вмерти! І навчати мужицьких дітей в той час, коли тітка Даша одержує прибуток з трактирів і штрафує мужиків, — яка б це була комедія! Скільки розмов про школи, сільські бібліотеки, про загальне навчання, але коли б усі ці знайомі інженери, заводчики, дами не лицемірили; а насправді вірили, що освіта потрібна, то вони не платили б учителям по 15 карбованців у місяць, як тепер, і не морили б їх голодом. І школи, і розмови про неуцтво — це все лише для того, щоб заглушити совість, бо ж соромно мати п’ять чи десять тисяч десятин землі і бути байдужим до народу. Ось про лікаря Нещапова кажуть дами, що він добрий, організував при заводі школу. Так, школу збудував із старого заводського каменю, карбованців за вісімсот, і «многі літа» співали йому при освяченні школи, а отже паю свого не віддасть, і, мабуть, і на думку йому не спаде, що мужики такі ж люди, як і він, і що їх теж треба вчити в університетах, а не лише в цих жалюгідних заводських школах.

І Віра відчуває злобу і до себе і до всіх. Вона знову береться за книгу, хоче читати, але, трохи згодом, знову сідає і думає. Стати лікарем? Але для цього треба складати іспит з латинської мови, і до того ж у неї непереможна огида до трупів і хвороб. Добре було б стати механіком, суддею, командиром пароплава, вченим, робити що-небудь таке, на що йшли б усі сили, фізичні й душевні, щоб стомлюватись і потім міцно спати вночі; віддати б усе своє життя чому-небудь такому, щоб бути цікавою людиною, подобатися цікавим людям, кохати, мати свою справжню сім’ю… Але що робити? З чого почати?

Якось, в одну з неділь великого посту, тітка зайшла до неї ранком, щоб взяти парасольку. Віра сиділа в постелі, охопивши голову руками, і думала.

— Ти б, серденько, поїхала до церкви, — сказала тітка, — а то подумають, що ти невіруюча.

Віра не відповіла.

— Я бачу ти нудьгуєш, бідненька, — мовила тітка, ставши навколішки біля ліжка; вона палко любила Віру. — Признайся: нудьгуєш?

— Дуже.

— Красуне, королівно моя, я твоя слухняна рабиня, я бажаю тобі лише добра і щастя… Скажи, чому ти не хочеш вийти заміж за Нещапова? Кого ж тобі ще треба, дитинко? Пробач, люба, перебирати так не можна, ми не князі… Час іде, тобі не 17 літ… І не розумію! Він тебе кохає, обожнює!

— Ой, господи, — мовила з досадою Віра, — хіба я знаю? Сам він мовчить, ніколи не промовить і слова.

— Він соромиться, серденько… А що як ти йому відмовиш!

І потім, коли тітка вийшла, Віра стояла серед кімнати, не знаючи, вдягатися їй чи знову лягти. Огидна постіль, глянеш у вікно — там голі дерева, сірий сніг, огидні галки, свині, яких з’їсть дідусь…

«Справді, — подумала вона, — заміж, чи що!»

III

Два дні тітка ходила з заплаканим, густо напудреним обличчям і за обідом все зітхала та поглядала на ікону. І не можна було зрозуміти, у чому її горе. Та ось вона відважилась, зайшла до Віри і сказала розв’язно:

— Ось що, дитинко, треба проценти вносити до банку, а орендар не платить. Дозволь заплатити з п’ятнадцяти тисяч, що тобі залишив татусь.

Потім весь день тітка варила в саду вишневе варення. Альона з червоними від жару щоками, бігала то в сад, то в будинок, то в погріб. Коли тітка варила варення, з дуже серйозним обличчям, ніби священнодійствувала, і короткі рукава давали можливість бачити її маленькі, міцні, деспотичні руки, і коли безупинно бігали слуги, клопочучись біля цього варення, якого вони не їстимуть, то кожного разу ставало якось болісно…

В саду пахло гарячими вишнями. Вже зайшло сонце, забрали жаровню, а в повітрі все ще стояв приємний солодкуватий запах. Віра сиділа на лавочці і дивилась, як новий робітник, молодий прохожий солдат, робив, з її наказу, доріжки. Він різав заступом дерен і кидав його в тачку.

— Ти де служив? — запитала у нього Віра.

— В Бердянську.

— А куди йдеш тепер? Додому?

— Ні, — відповів робітник. — У мене немає домівки.

— Але де ти народився і виріс?

— В Орловській губернії. До служби я жив у матері, в домі вітчима, мати — хазяйка, її поважали, то й я при ній годувався. А на службі одержав листа: померла мати… Йти мені тепер додому вже ніби й не хочеться. Не рідний батько, значить, і домівка чужа.

— А твій рідний батько помер?

— Не знаю. Я незаконнонароджений.

В цей час з вікна висунулась тітка і сказала:

— Іль не фо па парле о жанс…[1] Йди, чоловіче, в кухню, — звернулася вона до солдата. — Там розповіси.

А потім, як учора і завжди, вечеря, читання, безсонна ніч і без кінця думки про одне й те ж. О третій годині сходило сонце, Альона вже поралась в коридорі, а Віра все ще не спала і намагалась читати. Почувся скрип тачки: це новий робітник прийшов у сад… Віра сіла біля відчиненого вікна з книгою, дрімала і дивилась, як солдат робив для неї доріжки, і це привертало її увагу. Доріжки рівні, як ремінь, гладкі, і весело уявляти, якими вони будуть, коли їх посиплють жовтим піском.

Було видно, як на початку шостої години із дому вийшла тітка в рожевому капоті, в папільйотках. Вона постояла на ганку мовчки, хвилин зо три, а потім сказала солдатові:

— Візьми свій паспорт і йди з богом. Я не можу в своєму домі держати незаконнонароджених.

У Віриних грудях каменюкою перевернулось важке, зле почуття. Вона обурювалась, ненавиділа тітку; тітка набридла їй до нудьги, до огиди. Але що робити? Обірвати її на слові? Нагрубіянити їй? Але яка користь? Припустімо, повести боротьбу з нею, усунути її, знешкодити, зробити так, щоб дідусь не замірявся палицею, але — яка з цього користь? Це однаково, що в степу, якому й кінця не видно, забити одну мишу або одну гадюку. Безмежні простори, довгі зими, одноманітне й нудне життя навіюють відчуття безпорадності, становище здається безнадійним, і не хочеться нічого робити — все даремно.

Зайшла Альона і, низько вклонившись Вірі, почала виносити крісла, щоб вибити з них пилюку.

— Знайшла час для прибирання, — сказала з досадою Віра. — Іди звідси!

Альона розгубилась і з переляку не могла зрозуміти, чого від неї хочуть, і почала швидко прибирати на комоді.

— Іди звідси, тобі кажуть! — крикнула Віра, холодіючи; ніколи раніше вона не зазнавала такого важкого почуття. — Іди!

Альона простогнала якось по-пташиному і впустила на килим золотий годинник.

— Геть звідси! — закричала Віра не своїм голосом, схоплюючись і тремтячи всім тілом. — Женіть її геть, вона замордувала мене! — продовжувала вона, швидко йдучи за Альоною по коридору і тупочучи ногами. — Геть! Різок! Бийте її!

Потім раптом опам’яталась і прожогом, як була, непричесана, невмита, в халаті й туфлях, кинулась геть з дому. Вона добігла до знайомого яру і сховалась там у тернику, щоб нікого не бачити і її щоб не бачили. Нерухомо лежачи тут на траві, вона не плакала, не жахалась, а, дивлячись на небо, не кліпаючи очима, міркувала холодно і ясно про те, що трапилось таке, чого не можна забути і простити собі протягом всього життя.

«Ні, досить, досить! — думала вона. — Час прибрати себе до рук, а то й кінця не буде… Досить!».

Опівдні через яр до садиби проїздив лікар Нещапов. Вона бачила його і відразу вирішила, що розпочне нове життя, примусить себе розпочати його, і таке рішення заспокоїло її. Проводячи поглядом струнку постать лікаря, вона мовила, ніби для того, щоб пом’якшити суворість свого рішення:

«Він добрий… Якось проживемо».

Вона повернулась додому. Коли вона вдягалась, в кімнату зайшла тітка Даша і мовила:

— Альона стурбувала тебе, серденько, я вигнала її додому, в село. Мати добре побила її і приходила сюди, плакала…

— Тіточко, — швидко промовила Віра, — я вийду за лікаря Нещапова. Тільки поговоріть з ним самі… я не можу…

І знову пішла в поле. І йдучи навмання, вона вирішила, що, одружившись, вона буде хазяйнувати, лікувати, навчати і робитиме все, що роблять інші жінки її кола; а це постійне незадоволення і собою і людьми, та низка грубих помилок, що горою постають перед тобою, як тільки заглянеш у своє минуле, вона вважатиме своїм справжнім життям, яке судилось їй, і не чекатиме кращого… Певно ж, кращого і не буває! Чудова природа, мрії, музика розповідають про одне, а справжнє життя про інше. Очевидно, щастя і правда існують десь поза життям. Не жити треба, а необхідно злитись в одне з цим розкішним степом, безмежним і байдужим, як вічність, з його квітами, могилами і далиною, і тоді буде добре…

Через місяць Віра жила вже на заводі.

1897