Убивство

І

На станції Прогонній правили всеношну. Перед великим образом, намальованим яскраво, на золотому фоні, стояв натовп станційних службовців, їхніх жінок. і дітей, а також дроворубів і пильщиків, що працювали поблизу на колії. Всі стояли в мовчанні, зачаровані блиском вогнів і виттям метелиці, яка ні з того ні з сього розігралася на вулиці, незважаючи на те, що завтра Благовіщення. Правив старий священик з Веденяпіно; співали псаломщик і Матвій Терехов.

Матвійове обличчя сяяло радістю, він співав і при цьому витягував шию, наче хотів злетіти. Співав він тенором і канон читав теж тенором, солодко, переконливо. Коли співали «Архангельський глас», він помахував рукою, як регент, і, намагаючись підладитися під глухий старечий бас дячка, виводив своїм тенором щось надзвичайно складне, і з обличчя його було видно, що відчував він велику насолоду.

Та ось всеношна закінчилась, всі тихо розійшлися, і стало знову темно й пусто, і настала така тиша, яка буває тільки на станціях, самотньо розташованих у полі або в лісі, коли вітер підвиває і нічого не чути більше, і коли відчувається вся ця порожнеча навколо, вся нудьга повільно плинучого життя.

Матвій жив недалеко від станції, в трактирі свого двоюрідного брата. Та йому не хотілося додому. Він сидів у буфетника за прилавком і розповідав півголосом:

— У нас на кахельному заводі був свій хор. І мушу я вам зауважити, хоч ми і прості майстри були, проте співали ми по-справжньому, чудово. Нас часто запрошували до міста і, коли там вікарний владика Іоанн зволив служити в Троїцькій церкві, то архієрейські півчі співали на правому криласі, а ми на лівому. Тільки у місті скаржилися, що ми довго співаємо: заводські, казали, тягнуть. Воно справді, ми Андрійове стояння і Похвалу починали о сьомій, а закінчували після одинадцятої, отож було прийдеш додому на завод, а вже перша година. Хороше було! — зітхнув Матвій. — Дуже навіть хороше, Сергію Никаноровичу! А тут, у батьківському домі, ніякої радості. Найближча церква за п’ять верст, при моєму слабкому здоров’ї і не дійдеш туди, півчих нема. А в сімействі нашому ніякого спокою, цілісінькій день гамір, лайки, нечистота, всі з однієї миски їмо, як мужики, а щі з тарганами… Не дає бог здоров’я, а то б я давно пішов, Сергію Никаноровичу.

Матвій Терехов був ще не старий, років 45, але вигляд в нього був хворобливий, обличчя в зморшках і ріденька, прозора борідка зовсім уже посивіла, і це старило його на багато років. Говорив він слабим голосом, обережно і, кашляючи, хапався за груди, і в цей час погляд його ставав неспокійним і тривожним, як у дуже вразливих людей. Він ніколи не говорив напевно, що в нього болить, але любив довго розповідати, як одного разу на заводі він підняв важкий ящик і підірвався, і як від цього зробилася в нього гризь, що примусила його кинути службу на кахельному заводі і повернутися на батьківщину. А що таке гризь, пояснити він не міг.

— Признатися, не люблю я брата, — провадив вія далі, наливаючи собі чаю. — Він мені старший, гріх судити, і боюсь господа бога, та не можу втерпіти. Людина він гордовита, сувора, лайлива, для своїх родичів і робітників мучитель, і на сповіді не буває. Минулої неділі я прошу його ласкаво: «Братіку, поїдьмо в Пахомово до обідні!» А він: «Не поїду, — там, каже, піп картяр». І сюди не пішов сьогодні, бо, каже, веденяпінський священик курить і горілку п’є. Не любить духівництва! Сам собі й обідницю править, і часи, і вечірню, а сестриця йому замість дячка. Він: господу помолимося! А вона тоненьким голосочком, як індичка: господи помилуй!.. Гріх, та й годі. Щодня йому кажу: «Схаменіться, братіку! Покайтеся, братіку!» — а йому байдуже.

Сергій Никанорович, буфетник, налив п’ять склянок чаю і поніс їх на підносі до дамської. Тільки він зайшов туди, як почувся крик:

— Як ти подаєш, поросяча морда? Ти не вмієш подавати!

Це був голос начальника станції. Почулося несміливе бубоніння, потім знову крик, сердитий і різкий:

— Іди геть!

Буфетник повернувся дуже сконфужений.

— Був час, коли догоджав і графам, і князям, — промовив він тихо, — а тепер, бачте, не вмію чаю подати… Вилаяв при священику і дамах!

Буфетник Сергій Никанорович мав колись великі гроші і тримав буфет на першокласній станції, в губернському місті, де перехрещувалися дві залізниці. Тоді він носив фрак і золотий годинник. Та справи в нього йшли погано, він витратив усі свої гроші на розкішну сервіровку, обкрадали його слуги, і, заплутавшись поступово, він перейшов на іншу станцію, менш людну; тут від нього пішла дружина і забрала з собою все срібло, і він перейшов на третю станцію, гіршу, де вже не подавалися гарячі страви. Потім на четверту. Часто міняючи місця й спускаючись дедалі нижче, він, нарешті, потрапив на Прогонну і тут торгував тільки чаєм, дешевою горілкою і на закуску ставив круті яйця та тверду ковбасу, від якої тхнуло смолою і яку сам же він, глузуючи, називав музикантською. В нього була лисина на все тім’я, блакитні вирячкуваті очі й густі, пушисті бакени, які він часто розчісував гребінцем, поглядаючи в маленьке дзеркальце. Спогади про минуле мучили його постійно, він ніяк не міг звикнути до музикантської ковбаси, до грубості начальника станції та до мужиків, які торгувалися, а, на його думку, торгуватися в буфеті було так само непристойно, як в аптеці. Йому було соромно своєї бідності і свого приниження, і цей сором становив тепер головний зміст його життя.

— А весна цього року пізня, — сказав Матвій, прислухаючись. — Воно й краще, я не люблю весни. Весною грязько дуже, Сергію Никаноровичу. В книжках пишуть: весна, пташки співають, сонце заходить, а що тут приємного? Пташка і є пташкою і більше нічого. Я люблю хороше товариство, щоб людей послухати, про леригію поговорити або хором проспівати щось приємне, а оті там соловейки та квіточки — бог з ними!

Він знову почав про кахельний завод, про хор, але ображений Сергій Никанорович ніяк не міг заспокоїтися і все знизував плечима та бубонів щось. Матвій попрощався й пішов додому.

Морозу не було і вже розтавало на дахах, але падав лапатий сніг; він швидко кружляв у повітрі, і білі хмари його ганялися одна за одною по полотну залізниці. А дубовий ліс, по обидва боки колії, ледве освітлений місяцем, який ховався десь високо за хмарами, суворо, протяжно шумів. Коли сильна буря хитає дерева, то які вони страшні! Матвій ішов по шосе вздовж колії, ховаючи обличчя і руки, і вітер штовхав його в спину. Раптом з’явилася невеличка конячина, обліплена снігом, сани шкрябали по голому камінню шосе, і мужик з закутаною головою, теж весь білий, хльоскав батогом. Матвій озирнувся, але вже не було ні саней, ні мужика, ніби все це йому тільки привиділося, і він прискорив ходу, раптом злякавшись, сам не знаючи чого.

Ось переїзд і темний будиночок, де живе сторож. Шлагбаум піднятий, і навколо намело цілі гори і, як відьми на шабаші, кружляють хмари снігу. Тут колію перетинає старий, колись великий шлях, який досі ще звуть трактом. Праворуч, недалеко від переїзду, при дорозі, стоїть трактир Терехова, колишній заїжджий двір. Тут ночами завжди блимає вогник.

Коли Матвій прийшов додому, в усіх кімнатах і навіть у сінях сильно пахло ладаном. Брат його Яків Іванович все ще правив всеношну. В молитовні, де це робилося, на покуті стояв кіот із старовинними дідівськими образами в позолочених ризах, і обидві стіни праворуч і ліворуч були обвішані образами старого й нового письма, у кіотах і просто так. На столі, вкритому до землі скатертиною, стояв образ Благовіщення і тут же кипарисовий хрест і кадильниця; горіли воскові свічки. Біля столу був аналой. Проходячи повз молитовню, Матвій зупинився й зазирнув у двері. Яків Іванович в цей час читав біля аналоя; з ним молилася сестра його Аглая, висока, худорлява старуха в синьому платті і білій хустині. Була тут і дочка Якова Івановича, Дашутка, дівчина років 18, негарна, уся в ластовинні, як завжди боса і в тому ж вбранні, в якому надвечір напувала худобу.

— Слава тобі, що показав нам світло! — промовив Яків Іванович співуче і низько вклонився.

Аглая підперла рукою підборіддя і заспівала тонким, верескливим тягучим голосом. А вгорі над стелею теж лунали якісь невиразні голоси, наче погрожували або провіщали погане. На другому поверсі після пожежі, що сталася колись дуже давно, ніхто не жив, — вікна були позабивані тесом, і на підлозі між балками валялися порожні пляшки. Тепер там грюкав і завивав вітер і здавалося, що хтось бігав, спотикаючись об балки.

Половина нижнього поверху була зайнята під трактир, а в другій містилась родина Терехова, отже, коли в трактирі зчиняли галас п’яні проїжджі, то було чути в кімнатах все до останнього слова. Матвій жив поруч з кухнею, в кімнаті з великою піччю, де раніше, коли тут був заїжджий двір, щодня пекли хліб. У цій же кімнаті, за піччю був притулок Дашутки, яка не мала своєї кімнати. Завжди тут ночами цвірчав цвіркун і метушилися миші.

Матвій засвітив свічку і почав читати книгу, взяту ним у станційного жандарма. Поки він сидів над нею, моління скінчилося і всі полягали спати. Дашутка теж лягла. Вона захропла відразу ж, та скоро прокинулася й сказала, позіхаючи:

— Ти б, дядьку Матвію, марно свічку не палив.

— Це моя свічка, — відказав Матвій. — Я її за власні гроші купив.

Дашутка покрутилась трохи і знову заснула. Матвій сидів ще довго, — йому не хотілося спати, — і, скінчивши останню сторінку, вийняв з скрині олівця і написав на книзі: «Сію книгу читав я, Матвій Терехов, і вважаю її з усіх читаних мною книг найкрасчою, в чому і висловлюю свою вдячність унтер-офіцеру жандармського управління залізниць, Кузьмі Миколаєву Жукову, як власникові оної безцінної книгі». Робити такі написи на чужих книжках він вважав обов’язком ввічливості.

II

Якраз у день Благовіщення, після того, як провели поштовий поїзд, Матвій сидів у буфеті, пив чай з лимоном і говорив.

Слухали його буфетник і жандарм Жуков.

— Я, слід вам зауважити, — оповідав Матвій, — ще в малолітстві був надзвичайно схильний до леригії. Мені тільки дванадцять годочків було, а я вже в церкві апостола читав, і батьки мої вельми втішалися, і щоліта ми з покійною матусею ходили на богомілля. Було інші діти пісні співають або ж раків ловлять, а я в цей час з матусею. Старші мене хвалили, та й мені самому було це приємно, що я такої хорошої поведінки. І коли матуся благословили мене на завод, то я ще й співав там тенором у нашому хорі, і не було мені більшої втіхи. Само собою, горілки я не пив, тютюну не палив, додержував чистоти тілесної, а такий напрямок життя, звісно, не подобається ворогові роду людського, і задумав він, клятий, загубити мене і почав затемнювати мій розум, отак, як тепер у братіка. Найперше, дав я обіт не їсти по понеділках скоромного і не їсти м’яса в усі дні, і взагалі з часом найшла на мене фантазія. Першого тижня великого посту до суботи святі отці поклали сухоїдіння, але трудящим і слабим не гріх навіть чайку попити, а в мене ж то до самісінької неділі ні крихти в роті не було, і потім за весь піст я не дозволяв собі масла аж ніяк, а в середи і п’ятниці то й зовсім нічого не їв. Так само і в малі пости. Було в петрівку наші заводські сьорбають щі з судака, а я збоку від них сухарика смокчу. В людей сила різна, звичайно, а за себе скажу: в пісні дні мені не важко було і так навіть, що чим більше усердя, тим легше. Хочеться їсти тільки в перші дні посту, а там звикаєш, стає дедалі легше і, дивись, на кінець тижня зовсім нічого і в ногах отаке заніміння, наче ти не на землі, а на хмарі. І, крім того, накладав я на себе всілякі послухи: вставав уночі і поклони бив, каміння важке тягав з місця на місце, на сніг виходив босий, ну, й вериги теж. Тільки ось через деякий час сповідаюсь я одного разу в священика і раптом таке марення: адже священик цей, думаю, одружений, скоромник і тютюнник; як же він може мене сповідати і яку він має владу відпускати мені гріхи, коли ж він більш грішний, ніж я? Я навіть олії уникаю, а він либонь осетрину їв. Пішов я до іншого священика, а цей, як на гріх, товстом’ясий, у шовковій рясі, шелестить, як дама, і від нього теж тютюном тхне. Пішов я говіти у монастир, і там моє серце неспокійне, все здається, нібито ченці не за уставом живуть. І після того ніяк я не можу знайти службу по собі: в одному місці правлять дуже швидко, в іншому, дивись, задостойник не той проспівали, в третьому дячок гнусавий… Бувало, господи прости мене грішного, стою ото в церкві, а від гніву серце аж тремтить. Яка вже тут молитва? І привиджується мені, наче народ у церкві не так хреститься, не так слухає; на кого не погляну, всі п’яниці, скоромники, тютюнники, блудники, картярі, один тільки я живу за заповідями. Лукавий біс не дрімав, дальше-більше, кинув я співати в хорі і вже зовсім не ходжу в церкву; так я вже про себе розумію, наче людина я праведна, і церква за своєю недовершеністю для мене не годиться, тобто, подібно до падшого ангела, воздумав я в гордині своїй до неймовірності. Після цього почав я клопотатися, як би власну церкву влаштувати. Зняв я в глухої міщанки кімнатку далеко за містом, біля кладовища, і влаштував молитовню, он як у братіка, та тільки в мене ще ставники були і справжнє кадило. У тій своїй молитовні я додержував уставу святої Афонської гори, тобто щодня обов’язково утреня в мене починалася опівночі, а під особливо шановані двонадесяті свята всеношну в мене правили годин з десять, а коли й дванадцять. Ченці, все-таки, за уставом, при кафізмах і пареміях сидять, а я захотів бути угоднішим за ченців і все було на ногах. Читав я і співав протяжно, з сльозами і зітханнями, здіймаючи руки, і просто з молитви, не спавши, на роботу, та й працюю все з молитвою. Ну, й пішло по місту: Матвій святий, Матвій хворих і безумних зціляє. Нікого я, звичайно, не зціляв, але, звісно, коли тільки заведеться який розкол і лжеучення, то від жіночої статі відбою нема. Все одно, як мухи на мед. Унадилися до мене різні баби та старі дівки, в ноги мені кланяються, руки цілують і кричать, що я святий тощо, а одна навіть на моїй голові сяйво бачила. Стало тісно в молитовні, взяв я кімнату більшу, і пішло в нас справжнє стовпотворіння, біс забрав мене остаточно і закрив світло від очей моїх своїми поганими копитами. Ми всі неначе по- казилися. Я читав, а бабусі та старі дівки співали, і так от, довго не ївши й не пивши, простоявши на ногах добу або й довше, раптом починається з ними трясіння, наче їх лихоманка б’є, потім щось то одна вигукне, то друга — і так воно страшно! Я теж трясусь весь, як жид на сковорідці, сам не знаю, з якої такої причини, і починають наші ноги стрибати. Дивно, справді: не хочеш, а стрибаєш і руками розмахуєш; і потім того галас, вереск, усі танцюємо та один за одним бігаємо, бігаємо до знесилля. І, ось так, у дикому запамороченні впав я в блуд.

Жандарм засміявся, але, помітивши, що ніхто більше не сміється, зробився серйозним і сказав:

— Це молоканство. Я читав, на Кавказі усі так.

— Та не вбило мене громом, — вів далі Матвій, перехрестившись на образ і поворушивши губами. — Напевне, молилася за мене на тому світі небіжчиця матуся. Коли вже мене всі в місті за святого вважали і навіть дами та хороші пани почали приїжджати до мене потай за розрадою, якось пішов я до нашого хазяїна Осипа Варламовича прощатися, — тоді прощений день був, — а він отак замкнув на защіпку двері і залишилися ми вдвох, віч-на-віч. І почав він мені вичитувати. А мушу я вам зауважити, що Осип Варламович без освіти, але великого розуму людина, і всі його поважали й боялися, бо був суворого, богоугодного життя і трудівник. Міським головою був і старостою років, може, з двадцять, і багато добра зробив; Ново-Московську вулицю всю вкрив гравілієм, пофарбував собор і колони розмалював під малафтит. Так от, замкнув двері і — «давно, каже, я до тебе добираюсь, такий-сякий… Ти, каже, гадаєш, що ти святий? Ні, ти не святий, а боговідступник, єретик і лиходій!..» І пішов, і пішов… Не можу я вам передати, як то він говорив складненько та розумненько, наче по писаному і так зворушливо. Говорив години зо дві. Пройняв він мене своїми словами, і розкрилися мої очі. Слухав я, слухав і — як заридаю! «Будь, каже, звичайною людиною, їж, пий, вдягайся і молися, як усі, а що понад звичай, то від сатани. Вериги, каже, твої від сатани, пости твої від сатани, молитовня твоя від сатани; усе, каже, це гордість». Другого дня, у чистий понеділок, надав мені бог занедужати. Я підірвався, одвезли мене до лікарні; мучився я до надзвичайності і гірко плакав і тремтів. Думав, що з лікарні мені прямий шлях — у пекло, і трохи не вмер. Промучився я на одрі недуги з півроку, а як виписався, то насамперед відговів по-справжньому і став знову людиною. Відпускав мене Осип Варламович додому і наказував: «То пам’ятай, Матвію, що понад звичай, те від сатани». І я тепер їм і п’ю, як усі, і молюсь, як усі… Коли ж тепер, трапляється, від батюшки тхне тютюном або винцем, то я не наважусь судити, бо ж і батюшка звичайна людина. Але коли тільки кажуть, що от у місті або на селі з’явився, мовляв, святий, що тижнями не їсть і свої устави встановлює, то я вже розумію, чия тут справа. Так от, панове мої, яка була історія в моєму житті. Тепер і я, як Осип Варламович, усе наставляю братіка і сестрицю і докоряю їм, та виходить глас вопіющого в пустині. Не дав мені бог хисту.

Матвійова розповідь, видимо, не справила ніякого враження. Сергій Никанорович нічого не сказав і почав прибирати з прилавка закуску, а жандарм заговорив про те, який багатий брат Матвіїв, Яків Іванович.

— У нього тисяч з тридцять принаймні, — сказав він.

Жандарм Жуков, рудий, повновидий (коли він ходив, у нього тряслися щоки), здоровий, ситий, звичайно, коли не було старших, сидів розвалившись і поклавши ногу на ногу; розмовляючи, він похитувався і зневажливо посвистував, і в цей час на обличчі його був самовдоволений, ситий вираз, нібито він щойно пообідав. Гроші в нього водилися, і він завжди говорив про них з виглядом великого знавця. Він займався комісіонерством і, коли треба було комусь продати маєток, коня або старий екіпаж, то зверталися до нього.

— Так, тридцять тисяч буде, мабуть, — погодився Сергій Никанорович. — У вашого дідуся було величезне багатство, — сказав він, звертаючись до Матвія. — Величезне! Все потім залишилося вашому батькові і вашому дядькові. Ваш батько помер у молодих літах, і після нього все забрав дядько, а потім, значить, Яків Іванович. Поки ви з матусею на богомілля ходили та на заводі тенором співали, тут без вас гав не ловили.

— На вашу частку припадає тисяч п’ятнадцять, — сказав жандарм, похитуючись. — Трактир у вас спільний, отже, і капітал спільний. Так. На вашому місці я б давно подав до суду. Я б до суду подав само собою, а поки діло, сам на сам усю б пику йому до крові…

Якова Івановича не любили, бо коли хтось вірує не так, як усі, то це неприємно хвилює навіть людей, байдужих до віри. А жандарм не любив його ще й за те, що він теж продавав коней і старі екіпажі.

— Вам не хочеться судитися з братом, бо у вас своїх грошей багато, — промовив буфетник, дивлячись на нього з заздрістю. — Добре тому, в кого є гроші, а от я, мабуть, так і помру у цьому становищі…

Матвій почав запевняти, що в нього зовсім немає грошей, та Сергій Никанорович уже не слухав; спогади про минуле, про образи, що їх він терпів щодня, насунули на нього; лиса голова його спітніла, він почервонів і закліпав очима.

— Життя проклятуще! — сказав він з досадою і вдарив ковбасою об підлогу.

III

Розказували, що заїжджий двір був збудований ще за часів Олександра І якоюсь удовою, що оселилась тут із своїм сином; звалась вона Авдотьєю Тереховою. У тих, хто бувало проїздив мимо на поштових, особливо в місячні ночі, темне подвір’я з навісом і завжди замкнені ворота своїм виглядом викликали почуття нудьги і несвідомої тривоги, неначе в цьому дворі жили чаклуни або розбійники; і кожного разу, вже проїхавши мимо, ямщик озирався і нахльостував коней. Зупинялися тут неохоче, бо хазяї завжди були неласкаві і брали з проїжджих дуже дорого. На подвір’ї було грязько навіть улітку; тут у багні лежали величезні жирні свині і блукали без прив’язі коні, якими баришували Терехови, і траплялося часто, що коні, знудившись, вибігали з двору і, як скажені, носилися дорогою, лякаючи прочанок. У той час тут був великий рух; проходили довгі обози з крамом, і бували тут різні випадки, як-от, наприклад, коли років тридцять тому обозники, розсердившись, зчинили бійку й убили проїжджого купця, і за півверстви від двору досі ще стоїть погнутий хрест; проїздили поштові тройки з дзвінками і важкі панські дормези, з ревом і в хмарах пилюки проходили гурти рогатої худоби.

Коли проклали залізницю, то попервах на цьому місці був тільки полустанок, який називався просто роз’їздом, а потім, років через десять, збудували теперішню Прогонну. Рух по старому поштовому шляху майже припинився, і ним уже їздили тільки місцеві поміщики і селяни, та весною і восени проходили юрмами робітники. Заїжджий двір перетворився в трактир; горішній поверх обгорів, дах зробився жовтим від іржі, навіс поступово обвалився, але на дворі в багні все ще валялися величезні жирні свині, рожеві, огидні. Як і раніше іноді з двору вискакували коні й оскаженіло, задравши хвости, носилися шляхом. У трактирі торгували чаєм, сіном, вівсом, борошном, а також горілкою і пивом, розпивочно і на винос; спиртні напої продавали з острахом, бо патенту ніколи не брали.

Терехови взагалі завжди визначалися релігійністю, через що їм навіть дали прізвисько — Богомолови. Але, можливо, через те, що вони жили відокремлено, як ведмеді, уникали людей і до всього доходили своїм розумом, вони були схильні до роздумувань і до вагань у вірі, і майже кожне покоління вірувало якось особливо. Бабка Авдотья, яка побудувала заїжджий двір, була старої віри, а її син та обидва онуки (батьки Матвія і Якова) ходили до православної церкви, приймали в себе духівництво і на нові образи молилися так само побожно, як і на старі; син на старість не їв м’яса і наклав на себе подвиг мовчання, вважаючи за гріх будь-яку розмову, а в онуків була та особливість, що вони розуміли святе письмо не просто, а все шукали в ньому прихованого змісту, запевняючи, що в кожному святому слові мусить критися якась таємниця. Авдотьїн правнук, Матвій, змалечку боровся з роздумуваннями і ледве не загинув, другий правнук, Яків Іванович, був православний, але після смерті дружини раптом перестав ходити до церкви і молився вдома. На нього дивлячись, спокусилася й сестра Аглая: сама не ходила до церкви й Дашутку не пускала. Про Аглаю ще розказували, ніби замолоду вона ходила у Веденяпіно до хлистів і що потай вона ще продовжує бути хлистовкою, а тому, мовляв, ходить у білій хустинці.

Яків Іванович був старший за Матвія на десять років. Це був дуже красивий старик, високий на зріст, з широкою, сивою бородою, майже до пояса, і з густими бровами, що надавали його обличчю суворого, навіть злого виразу. Носив він довгу піддьовку з доброго сукна або чорний романівський кожух і взагалі намагався тримати себе чисто й пристойно; калоші носив навіть в суху погоду. До церкви він не ходив тому, що, на його думку, в церкві не точно виконували устав, і тому, що священики пили вино у непоказаний час та палили тютюн. Вдома у себе він щодня читав і співав разом з Аглаєю. У Веденяпіно на заутрені зовсім не читали канона і вечерні не правили навіть у великі свята, а він у себе вдома прочитував усе, що належало на кожний день, не пропускаючи жодного рядка і не кваплячись, а у вільний час читав вголос житія. І у звичайному житті він суворо дотримував уставу: так, коли у великий піст якогось дня дозволялося, за уставом, вино «раді труда бдєнного», то він неодмінно пив вино, навіть якщо не хотілося.

Він читав, співав, кадив і постився не для того, щоб здобути від бога якісь там блага, а для порядку. Людина не може жити без віри, і віра має проявлятися правильно, рік у рік, день у день за певним порядком, щоб кожного ранку і кожного вечора людина зверталася до бога саме з тими словами і думками, які підходять до даного дня і години. Треба жити, а значить і молитися так, як угодно богові, і тому щодня слід читати і співати тільки те, що угодно богові, тобто що належить за уставом; так, першу главу від Іоанна треба читати тільки у Великдень, а від великодня до вшестя не можна співати «Достойно єсть» і ін. Свідомість цього порядку та його важливості приносила Якову Івановичу під час молитви велике задоволення. Коли йому через необхідність доводилося порушувати цей порядок, наприклад, виїздити до міста за крамом або до банку, то його мучило сумління і він почував себе нещасним.

Брат Матвій, приїхавши несподівано з заводу і оселившися в трактирі, як дома, від перших днів почав порушувати порядок. Він не хотів молитися разом, їв і пив чай не вчасно, пізно вставав, в середу і п’ятницю пив молоко, посилаючись на слабкість свого здоров’я; майже щодня під час молитви він заходив до молитовні і вигукував: «Схаменіться, братіку! Покайтеся, братіку!» Від тих слів Якова Івановича кидало в жар, а Аглая, не витримавши, починала лаятися. Або вночі, підкравшись, Матвій заходив до молитовні й говорив тихенько: «Братіку, ваша молитва не угодна богові. Бо сказано: перше змирись із братом твоїм, і тоді пришед принеси дар свій. А ви гроші під заклад даєте, горілочкою торгуєте. Покайтеся!»

У Матвійових словах Яків вбачав лише звичайну відмовку пустих і недбайливих людей, що говорять про любов до ближнього, про примирення з братом і ін. для того лише, щоб не молитися, не постити і не читати святих книг, і які презирливо говорять про наживу і проценти тільки тому, що не люблять працювати. Адже бути бідним, нічого не збирати і нічого не берегти набагато легше, ніж бути багатим.

І втім, він був схвильований і вже не міг молитися, як раніше. Тільки-но входив він до молитовні і розкривав книгу, як уже починав боятися, що от-от увійде брат і переб’є йому; і справді, Матвій з’являвся незабаром і вигукував тремтячим голосом: «Схаменіться, братіку! Покайтеся, братіку!» Сестра лаялась, і Яків теж втрачав самовладання й репетував: «Геть з моєї хати!» А той йому: «Ця хата наша спільна».

Починав Яків знову читати і співати, та вже не міг заспокоїтися і, сам того не помічаючи, раптом замислювався над книгою; хоч братові слова вважав він дурницями, але чомусь і сам останнім часом теж почав згадувати, що багатому важко увійти до царства небесного, що третього року вік купив дуже вигідно краденого коня, що ще за життя небіжчиці-дружини одного разу якийсь п’яниця помер у нього в трактирі від горілки…

Ночами він спав тепер погано, сторожко, і йому чути було, як Матвій теж не спав і все зітхав, нудьгуючи за своїм кахельним заводом. І Яків уночі, поки перевертався з боку на бік, пригадував і краденого коня, і п’яницю, і євангельські слова про верблюда.

Скидалося на те, як начебто в нього знову починалося марення. І ніби навмисне щодня, незважаючи на те, що був уже кінець березня, ішов сніг і ліс гомонів по-зимовому і не вірилося, що весна настане коли-небудь. Погода настроювала і до нудьги, і до сварок, і до ненависті, а вночі, коли вітер стугонів над стелею, здавалося, що хтось жив там вгорі, на порожньому поверсі, марення поступово налягало на розум, голова палала і не хотілося спати.

IV

Вранці у страсний понеділок Матвій чув із своєї кімнати, як Дашутка сказала Аглаї:

— Дядько Матвій казали оце, поститися, казали, не треба.

Матвій пригадав усю розмову, яка була в нього напередодні з Дашуткою, і він раптом образився.

— Дівчино, не гріши! — сказав він стогнучим голосом, як хворий. — Без постів не можна, сам Господь наш постив сорок днів. А тільки я тобі пояснив, що поганій людині і піст не на користь.

— А ти лише послухай заводських, вони навчать добру, — промовила глузливо Аглая, миючи підлогу (у будні вона звичайно мила підлогу і при цьому сердилася на всіх). — На заводі, звісно, який піст. Ти ось запитай його, дядька свого, запитай про душечку, як він з нею, з гадиною, у пісні дні молоко хлистав. Інших-то він навчає, а сам забув про свою гадину. А спитай: кому він гроші залишив, кому?

Матвій старанно, як неохайну рану, ховав від усіх, що саме в той період свого життя, коли під час молінь з ним разом стрибали й бігали старі баби і дівки, він зв’язався з однією міщанкою і мав від неї дитину. Виїжджаючи додому, він віддав тій жінці все, що зібрав на заводі, а для себе на проїзд позичив у хазяїна і тепер мав лише кілька карбованців, які він витрачав на чай і свічки. «Душечка» потім повідомляла його, що дитина вмерла, і запитувала в листі, що робити з грішми. Того листа привіз із станції робітник, Аглая перехопила й прочитала, і потім щодня докоряла Матвієві «душечкою».

— Не жарт, дев’ятсот карбованців! — говорила далі Аглая. — Віддав дев’ятсот карбованців чужій гадині, заводській кобилі, щоб ти луснув! — Вона вже розійшлась і вигукувала верескливо: — Мовчиш? Я б тебе розірвала, ледащо! Дев’ятсот карбованців, як одна копійка! Ти б під Дашутку підписав, — своя, не чужа, — або відіслав би до Бєлєва Мар’їним сиротам нещасним. І не вдавилась твоя гадина, будь вона тричі анафема проклята, дияволка, щоб їй світлого дня не побачити!

Яків Іванович гукнув її: треба було вже починати часи. Вона вмилася, наділа білу косинку й пішла до молитовні до свого улюбленого брата уже тиха, скромна. Коли вона говорила з Матвієм або в трактирі подавала мужикам чай, то це була худорлява, бистроока, зла старуха, а в молитовні обличчя в неї було чисте, розчулене, сама вона якось вся молодшала, манірно присідала і навіть складала сердечком губи.

Яків Іванович почав читати часи тихо і сумовито, як він читав завжди у великий піст. Почитавши трохи, він зупинився, щоб прислухатися до спокою, що стояв в усьому домі, і потім знову читав далі, відчуваючи задоволення; він молитовно складав руки, закочував очі, похитував головою, зітхав. Але раптом почулися голоси. До Матвія прийшли в гості жандарм і Сергій Никанорович. Яків Іванович соромився читати вголос і співати, коли в домі були чужі, і тепер, зачувши голоси, став читати пошепки і повільно. У молитовні було чути, як буфетник казав:

— Татарин у Щепові здає своє діло за півтори тисячі. Можна дати йому тепер п’ятсот, а на решту векселя. Так ось, Матвію Васильовичу, будьте такі благонадійні, позичте мені ці п’ятсот карбованців. Я вам два проценти на місяць.

— Які в мене гроші! — здивувався Матвій. — Які в мене гроші!

— Два проценти на місяць, це для вас як з неба, — пояснив жандарм. — А лежачи у вас, ваші гроші тільки тля їсть і більше ніякого результату.

Потім гості пішли і настало мовчання. Та тільки Яків Іванович почав знову читати вголос і співати, як з-за дверей почувся голос:

— Братіку, дозвольте мені коней у Веденяпіно з’їздити!

Це був Матвій. І в Якова на душі знову стало неспокійно.

— На чому ж ви поїдете? — спитав він, подумавши. — На гнідому робітник свиню повіз, а на жеребчику я сам поїду в Шутейкино, от як скінчу.

— Братіку, чому це ви можете розпоряджатися кіньми, а я ні? — запитав роздратовано Матвій.

— Бо я не гуляти, а в справах.

— Майно в нас спільне, отже, і коні спільні, і ви це мусите розуміти, братіку.

Настала мовчанка. Яків не молився і чекав, коли відійде від дверей Матвій.

— Братіку, — говорив Матвій, — я людина хвора, не хочу я маєтку, бог з ним, володійте, але дайте хоч малу частину на прожиття в моїй хворобі. Дайте, і я піду.

Яків мовчав. Йому дуже хотілося розв’язатися з Матвієм, але дати йому грошей він не міг, бо всі гроші були при ділі; та й у всьому роді Терехових не було ще прикладу, щоб брати ділилися; ділитися — розоритися.

Яків мовчав і все чекав, коли піде Матвій, і все дивився на сестру, боячись, щоб вона не втрутилась і не почалась би знову лайка, яка була вранці. Коли, нарешті, Матвій пішов, він продовжував читати, але вже задоволення не було, від земних поклонів обважніла голова і потемніло в очах, і було нудно слухати свій тихий, тужливий голос. Коли такий занепад духу траплявся в нього вночі, то він пояснював його тим, що не було сну, а вдень це його лякало і йому починало здаватися, що на голові і на плечах в нього сидять біси.

Скінчивши сяк-так часи, незадоволений і сердитий, він поїхав у Шутейкино. Ще восени землекопи копали біля Прогонної межову канаву і прохарчили в трактирі вісімнадцять карбованців, і тепер треба було застати в Шутейкино їхнього підрядчика і одержати від нього ці гроші. Від тепла і метелиць шлях попсувався, став темним і вибоїстим і подекуди вже провалювався; сніг по боках осів нижче від дороги, тому доводилося їхати, як вузеньким насипом, і звертати при зустрічах було дуже важко. Небо хмарилося ще зранку, і дув вологий вітер…

Назустріч їхав довгий обоз; жінки везли цеглу. Яків мусив звернути з шляху; кінь його вгруз у сніг по саме черево, сани-одиначки перехилилися на правий бік, і сам він, щоб не впасти, нахилився наліво і сидів так весь час, поки повз нього повільно просувався обоз; він чув крізь вітер, як рипіли сани і дихали худі коні і як жінки казали про нього: «Богомолов їде», — а одна, подивившись з жалем на його коня, сказала швидко:

— Здається, сніг до Єгорія пролежить. Замучилися!

Яків сидів незручно, зігнувшись, і мружив очі від вітру, а перед ним все мелькали то коні, то червона цегла. І, можливо через те, що йому було незручно і болів бік, раптом йому зробилося прикро, і справа, в якій він тепер їхав, здалася йому неважливою, і він зрозумів, що можна було б у Шутейкино надіслати завтра робітника. Знову чомусь, як і минулої безсонної ночі, він згадав слова про верблюда, і потім полізли йому в голову різні згадки то про мужика, який продавав краденого коня, то про п’яницю, то про жінок, які приносили йому в заклад самовари. Звичайно, кожний купець намагається взяти більше, та Яків відчував втому від того, що він торговець, йому захотілося піти кудись далі від цього порядку і стало нудно від думки, що сьогодні йому ще треба читати вечерню. Вітер бив йому просто в обличчя і шелестів за коміром, і здавалося, що це він нашіптував йому всі ті думки, заносячи їх з широкого білого поля… Дивлячись на це поле, знайоме йому з дитинства, Яків згадував, що саме така тривога і такі думки бували в нього за молодих років, коли на нього находило марення і вагалася віра.

Йому було моторошно лишатися самому в полі; він завернув назад і тихо поїхав за обозом, а жінки сміялись й казали:

— Богомолов повернувся.

Вдома, по причині посту, нічого не варили й не становили самовар, і день тому здавався дуже довгим. Яків Іванович давно вже прибрав коня, відпустив борошно на станцію і разів два починав читати псалтир, але до вечора все ще було далеко. Аглая помила вже підлогу і знічев’я прибирала у своїй скрині, кришка якої зсередини була вся заліплена ярликами від пляшок. Матвій, голодний і сумний, сидів і читав або ж підходив до голландської пічки і подовгу роздивлявся кахлі, що нагадували йому завод. Дашутка спала, потім, прокинувшись, пішла напувати худобу. В неї, коли вона діставала воду з криниці, обірвалася вірьовка і відро впало у воду. Робітник почав шукати багор, щоб витягти відро, а Дашутка ходила за ним по брудному снігу, боса, з червоними, як у гуски, ногами і твердила: «Тамо глибоко!» Вона хотіла сказати, що в криниці глибше, ніж може дістати багор, та робітник не розумів її і, мабуть, вона набридла йому, бо він раптом озирнувся і вилаяв її поганими словами. Яків Іванович, що вийшов о тій порі на двір, чув, як Дашутка відповіла робітникові скоромовкою довгою, добірною лайкою, якої вона могла навчитися тільки в трактирі у п’яних дядьків.

— Що ти, соромітнице? — гукнув він їй і навіть злякався. — Які це ти слова?

А вона дивилася на батька здивовано, тупо, не розуміючи, чому не можна говорити таких слів. Він хотів повчити її, але вона здалась йому такою дикою, темною, і вперше за весь час, який вона була в нього, він зрозумів, що в неї нема ніякої віри. І все це життя в лісі, в снігу, з п’яними дядьками, з лайкою постало перед ним таким же диким і темним, як ця дівчина, і, замість того, щоб повчати її, він тільки махнув рукою і повернувся в кімнату.

В цей час знову прийшли до Матвія жандарм і Сергій Никанорович. Яків Іванович згадав, що в цих людей теж нема ніякої віри і що це їх зовсім не турбує, і життя почало здаватися йому дивним, безумним і безпросвітним, як у собаки; він без шапки пройшов подвір’ям, потім вийшов на шлях і ходив, стиснувши кулаки, — в цей час пішов лапатий сніг, — борода в нього розліталась під вітром, він все струшував головою, бо щось стискало йому голову і плечі, ніби сиділи на них біси, і йому здавалося, що то ходить не він, а якийсь звір, величезний, страшний звір, і що коли він закричить, то голос його пронесеться ревом через усе поле і ліс і перелякає всіх…

V

Коли він повернувся додому, жандарма вже не було, а буфетник сидів у Матвійовій кімнаті і рахував щось на рахівниці. Він і раніше часто, майже щодня, бував у трактирі, — колись ходив до Якова Івановича, а останнім часом до Матвія. Він усе рахував на рахівниці, і при цьому його обличчя напружувалось і потіло, або просив грошей, або, розгладжуючи бакенбарди, розповідав про те, як колись на першокласній станції він готував для офіцерів крюшон і на парадних обідах сам розливав стерляжу юху. На цьому світі його ніщо не цікавило, крім буфетів, і умів він говорити тільки про страви, сервіровки, вина. Одного разу, подаючи чай молодій жінці, яка годувала груддю дитину, і бажаючи сказати їй щось приємне, він висловився так:

— Грудь матері — це буфет для немовляти.

Рахуючи на рахівниці у Матвійовій кімнаті, він просив грошей, говорив, що на Прогонній йому уже не можна жити, і декілька разів повторив таким тоном, ніби збирався заплакати:

— Куди ж я піду? Куди я тепер піду, скажіть, будь ласка?

Потім Матвій прийшов на кухню і почав чистити варену картоплю, яку він заховав, мабуть, з вчорашнього дня. Було тихо, і Якову Івановичу здалося, що буфетник пішов. Давно вже було пора починати вечерю; він гукнув Аглаю і, гадаючи, що в домі нікого нема, заспівав вільно, голосно. Він співав і читав, але в думці вимовляв інші слова: «Господи, прости! господи, спаси!» — і один за одним, не перестаючи, клав земні поклони, наче бажаючи втомити себе, і все струшував головою, так що Аглая дивилася на нього зачудовано. Він боявся, що зайде Матвій, і був впевнений, що він зайде, і почував проти нього злобу, якої не міг здолати ні молитвою, ні частими поклонами.

Матвій тихо-тихо відчинив двері й зайшов до молитовні.

— Гріх, який гріх! — сказав він з докором і зітхнув. — Покайтеся! Схаменіться, братіку!

Яків Іванович, стиснувши кулаки, не дивлячись на нього, щоб не вдарити, швидко вийшов з молитовні. Так само, як тоді на шляху, почуваючи себе величезним, страшним звіром, він пройшов через сіни на сіру, брудну, насичену туманом і димом половину, де звичайно мужики пили чай, і тут довго ходив з кутка в куток, важко ступаючи, так що бряжчав посуд на полицях і хиталися столи. Йому вже було ясно, що він сам незадоволений своєю вірою і вже не зможе молитися, як раніше. Треба було каятися, треба було схаменутися, прийти до розуму, жити й молитися якось інакше. Але як молитися ? Чи, може, все це тільки каламутить біс і нічого цього не треба?.. Як бути? Що робити? Хто може навчити? Яка безпорадність! Він зупинився і, схопившись за голову, почав думати, але те, що близько був Матвій, заважало йому спокійно міркувати. І він швидко пішов у кімнати.

Матвій сидів на кухні перед мискою з картоплею і їв. Тут же біля печі сиділи одна проти одної Аглая і Дашутка й мотали нитки. Між піччю і столом, за яким сидів Матвій, була покладена гладильна дошка; на ній стояв холодний утюг.

— Сестрице, — попрохав Матвій, — дозвольте мені олійки!

— Хто ж такого дня олію їсть? — спитала Аглая.

— Я, сестрице, не чернець, а мирянин. Та й за слабкістю здоров’я мені не те що олію, а навіть молоко можна.

— Егеж, у вас на заводі все можна.

Аглая взяла з полиці пляшку з олією і поставила її перед Матвієм, сердито стукнувши, із злорадною посмішкою, очевидно, задоволена, що він такий грішник.

— А я тобі кажу, що ти не можеш їсти олії! — вигукнув Яків.

Аглая і Дашутка злякалися, а Матвій, ніби не чув, налив собі олії в миску і продовжував їсти.

— А я тобі кажу, ти не можеш їсти олії! — вигукнув Яків ще голосніше, почервонів увесь і раптом схопив миску, підняв її над головою і щосили вдарив об землю, так що полетіли черепки. — Не смій говорити! — гукнув він несамовитим голосом, хоч Матвій не вимовив ні слова. — Не смій! — повторив він і вдарив кулаком об стіл.

Матвій зблід і підвівся.

— Братіку! — промовив він, продовжуючи жувати. — Братіку, схаменіться!

— Геть з мого дому зараз же! — кричав Яків; йому були огидні зморщене обличчя Матвія, і його голос, і кришки на вусах, і те, що він жує. — Геть, тобі кажуть!

— Братіку, заспокойтесь! Вас пойняла гордість сатанинська!

— Мовчи! (Яків затупав ногами). Забирайся, дияволе!

— Ви, коли хочете знати, — продовжував Матвій голосно, теж починаючи сердитися, — ви боговідступник і єретик. Біси окаянні заступили від вас справжнє світло, ваша молитва не угодна богові. Покайтеся, поки не пізно ще! Смерть грішника люта! Покайтеся, братіку!

Яків узяв його за плечі і потяг з-за столу, а він ще більше зблід і, перелякавшись, зніяковівши, забурмотів: «Що ж воно таке? Що ж воно таке?» — і, опираючись, силкуючись визволитися з рук Якова, випадково схопився за його сорочку біля шиї і розірвав комір, а Аглаї здалося, що це він хоче бити Якова, вона скрикнула, схопила пляшку з олією і щосили вдарила нею ненависного брата просто в тім’я. Матвій похитнувся, і обличчя в нього за одну мить стало спокійне, байдуже; Яків, важко дихаючи, збуджений і відчуваючи задоволення від того, що пляшка, вдарившись об голову, крякнула, як жива, не давав йому впасти і декілька раз (це він пам’ятав дуже добре) показав Аглаї пальцем на утюг, і тільки коли полилася в нього по руках кров і почувся голосний плач Дашутки, і коли з грюком упала гладильна дошка і на неї важко звалився Матвій, Яків перестав відчувати лють і зрозумів, що сталося.

— Хай здихає, заводський жеребець! — з огидою вимовила Аглая, не випускаючи з рук утюга; біла, забризкана кров’ю хустка сповзла у неї на плечі, і сиве волосся розпустилося. — Туди йому й дорога!

Все було страшно. Дашутка сиділа на підлозі біля пічки з нитками в руках, схлипувала і все вклонялася, вимовляючи з кожним поклоном: «Гам! гам!» Але нічого не було таким страшним для Якова, як варена картопля в крові, на яку він боявся наступити, і було ще щось страшне, що гнітило його, як важкий сон, і здавалось найнебезпечнішим і чого він ніяк не міг зрозуміти в першу хвилину. Це був буфетник Сергій Никанорович, який стояв на порозі з рахівницею в руках, дуже блідий, і з жахом дивився на те, що відбувалося на кухні. Тільки коли він повернувся і швидко пішов у сіни, а звідти надвір, Яків зрозумів, хто це, і пішов за ним.

Витираючи на ходу руки об сніг, він думав. Промайнула думка про те, що робітник відпросився ночувати до себе на село і пішов уже давно; вчора кололи свиню, і величезні криваві плями були на снігу, на санях і навіть один бік цямриння був заляпаний кров’ю, отже, якби тепер уся родина Якова була в крові, то це не могло б нікому здатися підозрілим. Приховувати вбивство було б дуже важко, але те, що з’явиться із станції жандарм, який буде насвистувати і глузливо посміхатися, прийдуть селяни і міцно зв’яжуть руки Якову і Аглаї і з торжеством поведуть їх у волость, а звідти до міста, і дорогою весь час будуть показувати на них і весело говорити: «Богомолових ведуть!» — це уявлялося Якову найважчим, і хотілося відтягти якось час, щоб пережити цей сором не тепер, а колись пізніше.

— Я вам можу позичити тисячу карбованців… — сказав він, наздогнавши Сергія Никаноровича. — Якщо ви кому скажете, то від цього ніякої користі… а людину однаково не воскресиш, — і, ледве встигаючи за буфетником, який не озирався і намагався йти все швидше, він провадив далі: — І півтори тисячі можу дати…

Він зупинився, бо захекався, а Сергій Никанорович пішов далі так само швидко, мабуть, побоюючись, щоб і його також не вбили. Тільки проминувши переїзд і пройшовши половину шосе, яке вело від переїзду до станції, він мигцем озирнувся і пішов тихше. На станції і по колії вже світилися вогні, червоні і зелені; вітер вщух, але лапатий сніг все ще йшов, і шлях знову побілів. Та ось майже біля самої станції Сергій Никанорович зупинився, подумав хвилину і рішуче пішов назад. Темніло.

— Давайте півтори тисячі, Якове Івановичу, — сказав він тихо, тремтячи всім тілом. — Я згоден.

VI

Гроші Якова Івановича лежали в міському банку і були роздані під другі закладні; вдома у себе він тримав небагато, стільки, скільки треба було для обороту. Зайшовши на кухню, він намацав жерстянку з сірниками і, поки синім вогнем горіла сірка, встиг роздивитися Матвія, який лежав, як і раніше, на підлозі біля столу, але вже був накритий білим простиралом, і було видно тільки його чоботи. Невгавав цвіркун. Аглаї з Дашуткою не було в кімнатах: вони обидві сиділи у чайній за прилавком і мовчки мотали нитки. Яків Іванович з лампочкою пройшов до себе в кімнату і витяг з-під ліжка скриньку, в якій тримав розхожі гроші. Цього разу набралося лише чотириста двадцять самими дрібними бумажками та срібла на тридцять п’ять карбованців; від бумажок ішов поганий, важкий дух. Забравши гроші, шапку, Яків Іванович вийшов на двір, потім за ворота. Він ішов і дивився на всі боки, але буфетника не було.

— Гоп! — гукнув Яків.

Біля самого переїзду від шлагбаума відокремилась темна постать і нерішуче пішла до нього.

— Що ви все ходите й ходите? — промовив Яків з досадою, пізнавши буфетника. — От вам: тут трохи невистачає до п’ятисот… Вдома нема більше.

— Добре… Дуже вам вдячний, — бурмотів Сергій Никанорович, хапаючи гроші і жадібно запихаючи їх у кишені; він весь тремтів, і це було помітно, незважаючи на темряву. — А ви, Якове Івановичу, будьте спокійні… Для чого мені говорити? Моя справа така, я був та пішов. Як кажуть, знати нічого не знаю, відати не відаю… — І відразу ж додав, зітхнувши: — Життя проклятуще!

Хвилину стояли мовчки, не дивлячись один на одного.

— Так це все у вас, через дурниці, бог його зна як… — сказав буфетник, тремтячи. — Сиджу, рахую собі і раптом галас… Дивлюсь у двері, а ви за олію… Де він зараз?

— Лежить там на кухні.

— А ви б його відвезли кудись… Чого чекати?

Яків провів його до станції мовчки, потім повернувся додому і запріг коня, щоб везти Матвія в Лимарово. Він вирішив, що відвезе його у Лимаровський ліс і залишить там на шляху, а потім буде говорити всім, що Матвій пішов у Веденяпіно і не повертався, і всі тоді думатимуть, що його забили перехожі. Він знав, що цим нікого не обдуриш, але рухатися, робити щось, клопотатися було не так важко, як сидіти й чекати. Він гукнув Дашутку і разом з нею повіз Матвія. А Аглая залишилася прибирати на кухні.

Коли Яків і Дашутка повертались назад, їх затримав на переїзді спущений шлагбаум. Ішов довгий товарний поїзд, що його тягли два локомотиви, важко дихаючи й викидаючи з піддувал снопи багрового вогню. На переїзді, наближаючись до станції, передній локомотив пронизливо свиснув.

— Свистить… — промовила Дашутка.

Поїзд, нарешті, пройшов, і сторож не поспішаючи підняв шлагбаум.

— Це ти, Якове Івановичу? — сказав він. — Не пізнав, багатим будеш.

А потім, коли приїхали додому, треба було спати. Аглая й Дашутка полягали разом, постеливши собі в чайній на підлозі, а Яків ліг на прилавку. Перед тим, як лягати, богу не молилися і лампад не світили. Всі троє не спали до самого ранку, але не вимовили ні слова, і здавалося їм цілу ніч, що нагорі на порожньому поверсі хтось ходить.

Через два дні приїхали з міста становий пристав і слідчий і зробили обшук, спочатку в Матвійовій кімнаті, потім в усьому трактирі. Допитували першим Якова, і він показав, що Матвій у понеділок надвечір пішов у Веденяпіно говіти і що, напевне, дорогою його вбили пильщики, які працюють тепер на колії. А коли слідчий запитав його, чому ж це так сталося, що Матвія знайшли на дорозі, а шапка його опинилася вдома, — хіба він пішов у Веденяпіно без шапки? І чому біля нього на дорозі на снігу не знайшли жодної краплини крові, тоді як голова в нього була проломлена, і обличчя і груди були чорні від крові, Яків збентежився, розгубився і відповів:

— Не можу знати.

І сталося саме те, чого так боявся Яків: приходив жандарм, урядник палив у молитовні, і Аглая накинулася на нього з лайкою і нагрубила становому приставу, і коли потім Якова й Аглаю вели з двору, біля воріт товпилися мужики і казали «Богомолова ведуть!» — і здавалось, усі раділи.

Жандарм на допиті показав прямо, що Матвія забили Яків і Аглая, щоб не ділитися з ним, і що в Матвія були свої гроші, і якщо їх не знайшли під час обшуку, то, очевидно, ними скористалися Яків і Аглая. І Дашутку допитували. Вона сказала, що дядько Матвій і тітка Аглая щодня лаялись і мало не билися за гроші, а дядько був багатий, бо він навіть своїй якійсь душечці подарував дев’ятсот карбованців.

Дашутка залишилася в трактирі сама; ніхто вже не приходив пити чай і горілку, і вона то прибирала в кімнатах, то пила мед і їла бублики; та через кілька днів допитували сторожа на переїзді, і він сказав, що в понеділок пізно ввечері бачив, що Яків їхав з Дашуткою з Лимарово. Дашутку теж арештували, повели до міста й посадили в тюрму. Незабаром, із слів Аглаї, стало відомо, що під час убивства був присутній Сергій Никанорович; у нього зробили обшук і знайшли гроші у незвичайному місці, у валянку під пічкою, і гроші все були дрібні, одних карбованців бумажками було триста. Він божився, що гроші ці наторгував і що в трактирі не був уже більше року, а свідки показали, що він був бідний і останнім часом потребував грошей, і ходив в трактир щодня, щоб позичити в Матвія, і жандарм розповів, як у день убивства сам він двічі ходив з буфетником у трактир, щоб допомогти йому взяти позику. Згадали до речі, що в понеділок увечері Сергій Никанорович не виходив до товаропасажирського поїзда, а ходив кудись. І його теж заарештували і відправили до міста.

Через одинадцять місяців був суд.

Яків Іванович дуже постарів, схуд і говорив уже тихо, як хворий. Він почував себе слабким, жалюгідним, нижчим за всіх на зріст, і скидалося на те, ніби від муки сумління і марення, які не залишали його і в тюрмі, душа його так само постаріла й схудла, як і тіло. Коли зайшла мова про те, що він не ходить до церкви, голова запитав його:

— Ви розкольник?

— Не можу знати, — відповів він.

Він не мав уже ніякої віри, нічого не знав і не розумів, а колишня віра була йому тепер гидка і здавалась нерозумною, темною. Аглая зовсім не змінилася і все ще лаяла покійного Матвія, обвинувачуючи його в усіх нещастях. У Сергія Никаноровича на місці бакенбардів виросла борода; на суді він потів, червонів і, очевидно, соромився сірого халата і того, що його посадовили на одну лаву з простими мужиками. Він незграбно виправдовувався і, бажаючи довести, що в трактирі він не був цілий рік, починав суперечку з кожним свідком, і публіка сміялася з нього. Дашутка за час перебування в тюрмі погладшала; на суді вона не розуміла запитань, які ставили їй, і сказала тільки, що коли дядька Матвія вбивали, так вона дуже перелякалася, а потім нічого.

Всіх чотирьох визнали винними в убивстві з корисливою метою. Якова Івановича засудили до каторжних робіт на двадцять років, Аглаю — на тринадцять з половиною, Сергія Никаноровича — на десять, Дашутку — на шість.

VII

На Дуезькому рейді на Сахаліні пізно ввечері зупинився іноземний пароплав, щоб узяти вугілля. Просили командира почекати до ранку, але він не схотів чекати жодної години, заявляючи, що коли протягом ночі погода зміниться, то він рискує піти без вугілля. У Татарській протоці погода може різко змінитися за якихось півгодини, і тоді сахалінські береги стають небезпечними. А вже свіжішало й наганяло чималу хвилю.

З Воєводської тюрми, найбільш непривабливої і суворої з усіх сахалінських тюрем, погнали до рудника партію арештантів. Треба було вантажити вугіллям баржі, потім тягти їх на буксирі парового катера до борту пароплава, який стояв більше як за півверстви від берега, і там мало початися перевантаження — надзвичайно важка робота, коли баржу б’є об пароплав і робітники ледве тримаються на ногах від морської хвороби. Каторжні, тільки-но підняті з постелей, заспані, йшли берегом, спотикаючись у темряві і видзвонюючи кайданами. Ліворуч було ледве видно високий стрімкий берег, надзвичайно похмурий, а праворуч була суцільна, безпросвітна темрява, у якій стогнало море, і чути було якийсь протяжний, одноманітний звук: «а… а… а… а…», і тільки коли наглядач закурював люльку і в цей час мигцем освітлювався конвойний з рушницею і двоє-троє найближчих арештантів з грубими обличчями, або коли він підходив з ліхтарем близько до води, то можна було роздивитися білі гребені передніх хвиль.

У цій партії був і Яків Іванович, якого прозвали на каторзі Віником за його довгу бороду. На ім’я й по батькові його давно вже ніхто не величав, а звали просто Яшкою. Про нього тут були поганої думки, бо місяців через три після прибуття на каторгу, відчуваючи сильну, непереможну нудьгу за батьківщиною, він піддався спокусі і втік, та його швидко спіймали, присудили до безстрокової каторги і дали йому сорок батогів; потім його ще двічі карали різками за розтрату казенного одягу, хоч цей одяг обидва рази був у нього вкрадений. Нудьга за батьківщиною почалась у нього з тих самих пір, коли його везли до Одеси і арештантський поїзд спинився вночі на Прогонній, і Яків, припавши до вікна, намагався побачити рідний двір і нічого не побачив поночі.

Ні з ким було поговорити про рідну сторону. Сестру Аглаю відправили на каторгу через Сибір, і було невідомо, де вона тепер. Дашутка була на Сахаліні, але її віддали якомусь поселенцеві в сожительки в далеке селище: про неї нічого не було чути, і раз тільки один поселенець, який потрапив до Воєводської тюрми, розповів Якову, ніби Дашутка мала вже трьох дітей. Сергій Никанорович служив лакеєм у чиновника тут же недалеко, в Дуе, але не можна було розраховувати побачитися з ним колись, бо він соромився знайомства з каторжними з простого звання.

Партія прийшла на рудник і розташувалась на пристані. Казали, що навантажування не буде, бо погода дедалі гіршає і пароплав нібито збирається відходити. Видно було три вогні. Один з них рухався: це — паровий катер ходив до пароплава і тепер, здається, уже повертався, щоб повідомити, буде робота чи ні. Тремтячи від осіннього холоду і морської вологи, кутаючись у свій короткий, драний кожух, Яків Іванович уважно, не кліпаючи, дивився в той бік, де була батьківщина. З тих пір, як він пожив в одній тюрмі разом з людьми, яких пригнали сюди з різних кінців— з росіянами, хохлами, татарами, грузинами, китайцями, чухною, циганами, євреями, і з тих пір, як прислухався до їхніх розмов, надивився на їхні страждання, він знову почав звертатися до бога, і йому здавалося, що він, нарешті, пізнав справжню віру, ту саму, якої так жадав і так довго шукав і не знаходив увесь його рід, починаючи з бабки Авдотьї. Усе він уже знав і розумів, де бог і як треба йому служити, але було незрозуміло тільки одне, чому доля людей така різна, чому ця проста віра, яку інші одержують від бога даром разом з життям, дісталася йому так дорого, що від усіх тих жахів і страждань, які, очевидно, без перерви триватимуть до самої його смерті, в нього тремтять, як у п’яниці, руки й ноги? Він вдивлявся напружено у темряву і йому здавалося, що крізь тисячі верст цієї темряви він бачить батьківщину, бачить рідну губернію, свій повіт, Прогонну, бачить темноту, дикість, безсердечність і тупу, сувору, скотську байдужість людей, яких він там покинув; зір його туманився від сліз, але він усе дивився вдалину, де ледве-ледве світилися бліді вогні пароплава, і серце ниє від туги за батьківщиною, і хотілося жити, повернутися додому, розповісти там про свою нову віру і врятувати від загибелі хоча б одну людину і прожити без страждань хоча б один день.

Катер прийшов, і наглядач заявив голосно, що вантажити не будуть.

— Назад! — скомандував він. — Струнко!

Було чути, як на пароплаві прибирали якірний ланцюг. Дув уже міцний, пронизливий вітер, і десь вгорі на стрімкому березі скрипіли дерева. Напевне, починався шторм.