Три роки

І

Було ще темно, але де-не-де в будинках засвітилися вогні і на краю вулиці з-за казарми почав сходити блідий місяць. Лаптєв сидів біля воріт на лавочці й чекав, коли скінчиться всеношна в церкві Петра і Павла. Він сподівався, що Юлія Сергіївна, повертаючись від всеношної, буде проходити мимо, і тоді він заговорить з нею і, можливо, проведе з нею весь вечір.

Він сидів уже години з півтори, і уява його в цей час малювала московську квартиру, московських друзів, лакея Петра, письмовий стіл; він здивовано поглядав на темні, нерухомі дерева, і йому здавалося дивним, що він живе тепер не на дачі в Сокольниках, а в провінціальному місті, в будинку, повз який щоранку і щовечора проганяють велику череду і при цьому здіймають страшенну куряву та грають на ріжку. Він згадував довгі московські розмови, в яких сам брав участь ще так недавно, — розмови про те, що без кохання жити можна, що пристрасне кохання є психоз, що, нарешті, немає ніякого кохання, а є тільки фізичний статевий потяг і все подібне до цього; він згадував і з сумом думав, що коли б його тепер запитали, що таке кохання, то він не знав би, що відповісти.

Всеношна скінчилася, показалися люди. Лаптєв з напруженням вдивлявся в темні постаті. Вже провезли архієрея в кареті, уже перестали дзвонити, і на дзвіниці один за одним погасли червоні та зелені вогні, — це була ілюмінація з нагоди храмового празника, — а люди все йшли, не поспішаючи, розмовляючи, зупиняючись під вікнами. Але ось, нарешті, Лаптєв почув знайомий голос, серце його сильно застукотіло, і тому, що Юлія Сергіївна була не сама, а з якимись двома дамами, його охопив розпач.

«Це жахливо, жахливо! — шепотів він, ревнуючи її. — Це жахливо!»

На розі, біля повороту в провулок, вона зупинилась, щоб попрощатися з дамами, і в цей час глянула на Лаптєва.

— А я до вас, — сказав він. — Іду поговорити з вашим батеньком. Він удома?

— Мабуть, — відповіла вона. — В клуб йому ще рано.

Провулок був увесь в садах і біля парканів росли липи, які кидали тепер при місяці широку тінь, отже, паркани і ворота з одного боку зовсім потопали в потемках; звідти долинав шепіт жіночих голосів, стриманий сміх, і хтось тихо-тихо грав на балалайці. Пахло липою і сіном. Шепіт невидимок і цей запах дратували Лаптєва. Йому раптом страшенно захотілось обійняти свою супутницю, обцілувати її обличчя, руки, плечі, заридати, упасти до її ніг, розповісти, як він довго чекав її. Від неї йшов легкий, ледве вловимий запах ладану, і це нагадало йому час, коли він теж вірував у бога і ходив до всеношної, та коли мріяв багато про чисте, поетичне кохання. І тому, що ця дівчина не любила його, йому тепер здавалось, що можливість того щастя, про яке він мріяв тоді, для нього втрачена назавжди.

Вона співчутливо заговорила про здоров’я його сестри Ніни Федорівни. Місяців два тому в його сестри вирізали рак і тепер усі думали, що хвороба повториться.

— Я була в неї сьогодні вранці, — сказала Юлія Сергіївна, — і мені здалося, що за цей тиждень вона не те, щоб схудла, а змарніла.

— Так, так, — погодився Лаптєв. — Рецидиву немає, але з кожним днем, я помічаю, вона стає дедалі слабшою і тане на моїх очах. Не розумію, що з нею.

— Господи, а яка ж вона була здорова, повна, червонощока! — сказала Юлія Сергіївна після хвилинного мовчання. — Її тут усі так і звали московкою. Як сміялася! Вона на свята вбиралася як проста баба, і це дуже личило їй.

Лікар Сергій Борисович був удома; огрядний, червоний, в довгому нижче колін сюртуку і, як здавалось, коротконогий, він ходив у себе в кабінеті, з кутка в куток, засунувши руки в кишені, і наспівував півголосом: «Ру-ру-ру-ру». Сиві бакени у нього були покошлані, голова не зачесана, неначе він щойно встав з постелі. І кабінет його з подушками на диванах, з купами старих паперів по кутках і з хворим брудним пуделем під столом справляв таке ж розтріпане, покошлане враження, як він сам.

— Тебе хоче бачити м-сьє Лаптєв, — сказала йому дочка, заходячи до кабінету.

— Ру-ру-ру-ру, — заспівав він голосніше і, ступивши до вітальні, подав руку Лаптєву і спитав:— Що скажете цікавенького?

Було темно у вітальні. Лаптєв, не сідаючи і тримаючи капелюх у руках, став вибачатися за турботи; він спитав, що робити, щоб сестра спала по ночах, і чому вона так страшенно худне, і його непокоїла думка, що, здається, про це ж він уже запитував лікаря сьогодні під час його вранішнього візиту.

— Скажіть, — спитав він, — чи не запросити нам з Москви якого-небудь спеціаліста по внутрішніх хворобах? Як ви гадаєте?

Лікар зітхнув, знизав плечима і зробив обома руками непевний жест.

Було очевидним, що він образився. Це був дуже образливий, недовірливий лікар, якому завжди здавалося, що йому не вірять, що його не визнають і недосить поважають, що публіка експлуатує його, а товариші ставляться до нього недоброзичливо. Він усе сміявся з себе, говорив, що такі дурні, як він, створені лише для того, щоб публіка їздила на них верхи.

Юлія Сергіївна засвітила лампу. Вона стомилася в церкві, і це було помітно з її блідого, млосного обличчя, з млявої ходи. Їй хотілося відпочити. Вона сіла на диван, поклала руки на коліна і замислилась. Лаптєв знав, що він некрасивий, і тепер йому здавалось, що він навіть відчуває на тілі цю свою некрасивість. Він був невисокий на зріст, худий, з рум’янцем на щоках, і волосся в нього дуже поріділо, так що мерзла голова. У виразі його обличчя зовсім не було тієї витонченої простоти, яка навіть грубі, некрасиві обличчя робить симпатичними; в товаристві жінок був незграбний, занадто балакучий, манірний. І зараз він майже зневажав себе за це. Щоб Юлія Сергіївна не нудьгувала в його товаристві, треба було говорити. Але про що? Знову про хворобу сестри?

І він почав говорити про медицину те, що про неї завжди говорять, похвалив гігієну і сказав, що йому давно хочеться влаштувати в Москві нічліжний будинок і що в нього навіть уже є кошторис. Згідно з його планом робітник, приходячи увечері в нічліжний будинок, за п’ять- шість копійок має одержувати порцію гарячого борщу з хлібом, теплу, суху постіль з ковдрою і місце для просушування одягу та взуття.

Юлія Сергіївна завжди мовчала в його присутності, і він дивним способом, можливо, чуттям закоханого, вгадував її думки і наміри. І тепер він зрозумів, що коли вона після всеношної не пішла до себе переодягатися і пити чай, то, значить, піде сьогодні ввечері ще куди-небудь у гості.

— Але я не поспішаю з нічліжним будинком, — говорив він далі уже з роздратуванням і досадою, звертаючись до лікаря, який дивився на нього якось тьмяно і здивовано, очевидно не розуміючи, навіщо це йому треба було починати розмову про медицину і гігієну. — І, мабуть, не скоро ще я скористаюся з нашого кошторису. Я боюся, що наш нічліжний будинок потрапить до рук наших московських святош і баринь-філантропок, які гублять усяке починання.

Юлія Сергіївна підвелася й подала Лаптєву руку.

— Вибачте, — сказала вона, — мені час. Вітайте вашу сестру, будь ласка.

— Ру-ру-ру-ру» — заспівав лікар. — Ру-ру-ру-ру.

Юлія Сергіївна вийшла, і Лаптєв трохи згодом попрощався з лікарем і пішов додому. Коли людина невдоволена і почуває себе нещасною, то якою пошлістю віє на неї від цих лип, тіней, хмар, від усіх цих красот природи, само- вдоволених і байдужих! Місяць стояв уже високо, і під ним швидко бігли хмари. «Але який наївний, провінціальний місяць, які худющі, жалюгідні хмари!» — думав Лаптєв. Йому було соромно, що він тільки що говорив про медицину та про нічліжний будинок, його охоплював жах при думці, що й завтра у нього невистачить характеру, і він знову намагатиметься побачити її і говорити з нею, і ще раз переконається, що він для неї чужий. Післязавтра — знову те саме. Навіщо? І коли й чим все це скінчиться?

Вдома він пішов до сестри. Ніна Федорівна була ще міцна на вигляд і справляла враження добре збудованої, дужої жінки, але різка блідість робила її схожою на мертву, особливо коли вона, як зараз, лежала на спині, з заплющеними очима; біля неї сиділа її старша дочка, Саша, десяти років, і читала їй щось із своєї хрестоматії.

— Альоша прийшов, — сказала хвора стиха, про себе.

Між Сашею і дядьком давно вже установилась мовчазна згода: вони змінювали одно одного. Тепер Саша закрила свою хрестоматію і, не сказавши ні слова, тихо вийшла з кімнати; Лаптєв дістав з комода історичний роман і, знайшовши потрібну сторінку, сів і став читати вголос.

Ніна Федорівна була московською уродженкою. Дитинство і юність її та двох братів минули на П’ятницькій вулиці, в рідній купецькій сім’ї. Дитинство було довге, нудне; батько поводився суворо, і навіть разів зо три карав її різками, а мати чимось довго хворіла й померла; слуги були брудні, грубі, лицемірні; часто приходили в дім попи і монахи, теж грубі й лицемірні; вони пили й закушували та грубо лестили її батькові, якого не любили. Хлопчикам пощастило вступити до гімназії, а Ніна так і залишилася неуком, все життя писала кривулями й читала тільки історичні романи. Років з 17 тому, коли їй було 22 роки, вона на дачі в Хімках познайомилася з теперішнім своїм чоловіком Панауровим, поміщиком, закохалась і пішла за нього заміж проти волі батька, таємно. Панауров, гарний, трошки нахабний, який любив закурювати з лампадки і насвистувати, здавався її батькові цілковитою нікчемою, коли потім зять у своїх листах почав вимагати посагу, старий написав дочці, що висилає їй на село шуби, срібло й різні речі, які залишилися після матері і 30 тисяч грішми, але без батьківського благословення; потім надіслав ще 20 тисяч. Гроші ці й придане були прожиті, маєток продано, і Панауров переселився з родиною в місто і вступив на службу в губернське правління. В місті він завів собі другу сім’ю, і це викликало щодня багато розмов, бо незаконна сім’я його жила відкрито.

Ніна Федорівна палко кохала свого чоловіка. І тепер, слухаючи історичний роман, вона думала про те, як вона багато пережила, скільки вистраждала за весь час, і що якби хтось описав її життя, то вийшло б дуже жалісно. А тому що пухлина була в неї у грудях, то вона була певна, що й хворіє від кохання, від сімейного життя і що в постіль її поклали ревнощі й сльози.

Та ось Олексій Федорович закрив книжку і сказав:

— Кінець і богу слава. Завтра інший почнемо.

Ніна Федорівна засміялась. Вона завжди була сміхотливою, але тепер Лаптєв став помічати, що у неї від хвороби хвилинами немовби слабшав розум, і вона сміялася від найменшої дрібниці і навіть без причини.

— Без тебе тут перед обідом приходила Юлія, — сказала вона. — Як я побачила, вона не дуже-то вірить своєму таткові. Нехай, каже, вас лікує мій тато, але ви все-таки тихенько напишіть святому старцеві, щоб він за вас помолився. Тут у них завівся старий якийсь. Юлічка у мене парасольку свою забула, ти їй відішли завтра, — говорила далі вона, помовчавши трохи. — Ні, уже коли кінець, то не допоможуть ні лікарі, ні святі.

— Ніно, чому ти ночами не спиш? — запитав Лаптєв, щоб змінити розмову.

— А так. Не сплю, от і все. Лежу собі і думаю.

— Про що ж ти думаєш, люба?

— Про дітей, про тебе… про своє життя. Адже я, Альошо, багато пережила. Як почнеш згадувати, як почнеш… Господи боже мій! — Вона засміялася. — Легко сказати, п’ять разів народжувала, трьох поховала… Бувало збираєшся родити, а мій Григорій Миколайович в цей час у іншої сидить, послати по акушерку чи повитуху нікого, підеш у сіни або в кухню по слуг, а там жиди, крамарі, лихварі — чекають, коли він додому повернеться. Голова бувало паморочиться… Він не любив мене, хоч і не висловлював цього. Тепер я вгамувалася, відлягло від серця, а раніше, коли молодшою була, образливо було, — образливо, ах, як образливо, голубчику! Якось, — це ще на селі було, — застала я його в саду з однією дамою, і пішла я… пішла куди ноги понесли, і не знаю, як опинилася на паперті, упала навколішки: «Царице, кажу, небесна!» А надворі ніч, місяць світить…

Вона стомилася, почала задихатися; потім, відпочивши трохи, взяла брата за руку і казала далі кволим, глухим голосом:

— Який ти, Альошо, добрий… Який ти розумний… Яка з тебе хороша людина вийшла!

Опівночі Лаптєв попрощався з нею і, йдучи до себе, взяв з собою парасольку, що її забула Юлія Сергіївна. Незважаючи на пізній час, в їдальні слуги й служниці пили чай. Яке безладдя! Діти не спали і були тут же в їдальні. Говорили стиха, півголосом, і не помічали, що лампа хмуриться і скоро погасне. Всі ці великі й маленькі люди були занепокоєні цілим рядом поганих прикмет, і настрій був пригнічений: розбилося в передпокої дзеркало, самовар гудів щодня і, як навмисно, навіть зараз гудів; розповідали, що з черевика Ніни Федорівни, коли вона одягалась, вискочила миша. І страшне значення всіх оцих прикмет було вже відомо дітям; старша дівчинка, Саша, худенька брюнетка, сиділа за столом нерухомо, і обличчя в неї було злякане, скорботне, а молодша, Ліда, семи років, товстенька блондинка, стояла біля сестри і дивилася на вогонь спідлоба.

Лаптєв пішов до себе на нижній поверх, в кімнати з низькими стелями, де завжди пахло геранню і було задушно. У вітальні в нього сидів Панауров, чоловік Ніни Федорівни, і читав газету. Лаптєв кивнув йому головою і сів навпроти. Обоє сиділи й мовчали. Бувало, що так мовчки вони просиджували цілі вечори, і це мовчання не обтяжувало їх.

Прийшли згори дівчатка прощатися. Панауров мовчки, не поспішаючи, кілька разів перехрестив обох і дав їм поцілувати свою руку, вони зробили реверанс, потім підійшли до Лаптєва, який також повинен був хрестити їх і давати їм цілувати свою руку. Ця церемонія з поцілунками і реверансами повторювалася щовечора.

Коли дівчатка вийшли, Панауров відклав газету і сказав:

— Нудно в нашому богоспасенному місті! Скажу правду, дорогий мій, — додав він, зітхнувши, — я дуже радий, що ви, нарешті, знайшли собі розвагу.

— Ви про що це? — спитав Лаптєв.

— Допіру я бачив, як ви виходили з будинку лікаря Бєлавіна. Сподіваюсь, ви ходили туди не заради батька.

— Авжеж, — сказав Лаптєв і почервонів.

— Ну, звісно. А, до речі сказати, іншого такого одра, як цей татко, не знайти вдень з вогнем. Ви не можете собі уявити, що це за неохайна, бездарна і незграбна тварюка! У вас там, в столиці, досі ще цікавляться провінцією лише з ліричного боку, так би мовити, з боку пейзажу і Антона Горемики, клянусь вам, мій друже, ніякої лірики немає, а є лише дикість, підлість, мерзенність — і більш нічого. Візьміть ви тутешніх жерців науки, тутешню, так би мовити, інтелігенцію. Чи зможете собі уявити, тут у місті 28 лікарів, усі вони нажили собі багатство і живуть у власних будинках, а населення тимчасом, як і раніше, в найбезпораднішому становищі. Ось треба було зробити Ніні операцію, по суті, незначну, але ж для цього довелось виписувати хірурга з Москви, — тут жоден не взявся. Ви не можете собі уявити. Нічого вони не знають, не розуміють, нічим не цікавляться. Спитайте-но їх, наприклад, що таке рак? Що? Від чого він буває?

І Панауров став пояснювати, що таке рак. Він був спеціалістом з усіх наук і пояснював науково все, про що б не зайшла мова. Але пояснював він усе якось по-своєму. У нього була своя власна теорія кровообігу, своя хімія, своя астрономія. Говорив він повільно, м’яко, переконливо і слова «ви не можете собі уявити» вимовляв благальним голосом, мружив очі, томно зітхав і посміхався милостиво, як король, і видно було, що він дуже задоволений з себе і зовсім не думає про те, що йому вже 50 років.

— Мені щось їсти захотілося, — сказав Лаптєв. — Я з охотою попоїв би чогось солоненького.

— Ну, що ж? Це можна зараз влаштувати.

Трохи згодом Лаптєв і його зять сиділи нагорі в їдальні й вечеряли. Лаптєв випив чарку горілки і потім почав пити вино, а Панауров нічого не пив. Він ніколи не пив і не грав у карти і, незважаючи на це, все-таки прожив своє і дружинине майно і наробив багато боргів. Щоб прожити так багато за такий короткий час, треба мати не пристрасті, а щось інше, якийсь особливий талант. Панауров любив смачно поїсти, любив хорошу сервіровку, музику під час обіду, спічі, поклони лакеїв, яким недбало кидав на чай по десять і навіть по двадцять п’ять карбованців; він брав участь завжди в усіх підписках та лотереях, надсилав знайомим іменинницям букети, купував чашки, підстаканники, запонки, галстуки, тростини, духи, мундштуки, люльки, собачок, папуг, японські речі, старожитності; нічні сорочки в нього були шовкові, ліжко з чорного дерева з перламутром, халат справжній бухарський і ін., і на все це щодня йшла, як він сам висловлювався, «прірва грошей».

Під час вечері він усе зітхав і похитував головою.

— Так, усе на цьому світі має кінець, — стиха говорив він, мружачи свої темні очі. — Ви закохаєтесь і будете страждати, розлюбите, вас зраджуватимуть, бо немає жінки, яка б не зраджувала, ви будете страждати, впадати у відчай і самі зраджуватимете. Але настане час, коли все це стане вже спогадом і ви будете холодно розмірковувати і вважати це цілковитими дрібницями…

А Лаптєв, стомлений, трохи п’яний, дивився на його красиву голову, на чорну підстрижену борідку і, здавалось, розумів, чому це жінки так люблять цю розбещену, самовпевнену і фізично привабливу людину.

Після вечері Панауров не залишився вдома, а пішов до себе на другу квартиру. Лаптєв вийшов провести його. На все місто лише Панауров носив циліндр, і біля сірих парканів, злиденних тривіконних будиночків і кущів кропиви його гарна, елегантна постать, його циліндр і оранжові рукавички справляли щоразу і дивне, і сумне враження.

Попрощавшись із ним, Лаптєв повертався до себе не поспішаючи. Місяць світив яскраво, можна було розглядіти на землі кожну соломинку, і Лаптєву здавалося, наче місячне сяйво голубить його непокриту голову, наче хтось пухом проводить по волоссю.

— Я кохаю! — сказав він голосно, і йому захотілося раптом бігти, наздогнати Панаурова, обійняти його, простити, подарувати йому багато грошей, і потім бігти кудись у поле, в гай, і все бігти не оглядаючись.

Вдома він побачив на стільці парасольку, що її забула Юлія Сергіївна, схопив її і жадібно поцілував. Парасолька була шовкова, вже не нова, перехвачена старою гумкою; ручка була з простої, білої кості, дешева. Лаптєв розкрив парасольку над собою, і йому здавалося, що біля нього навіть пахне щастям.

Він сів зручніше і, не випускаючи з рук парасольки, став писати в Москву до одного із своїх друзів:

«Любий, дорогий Костю, ось вам новина: я знову кохаю! Кажу знову тому, що років з шість тому я закохався в одну московську актрису, з якою мені не вдалося навіть познайомитись, і останні півтора роки жив з відомою вам «особою», — жінкою немолодою і негарною. Ах, голубчику, як взагалі мені не щастило в коханні! Я ніколи не мав успіху в жінок, а якщо кажу знову, то тільки тому, що якось сумно і прикро визнавати перед самим собою, що молодість моя минула зовсім без кохання і що по-справжньому я кохаю вперше тільки тепер, в 34 роки. Нехай буде знову кохаю.

«Коли б ви знали, що це за дівчина! Красунею її назвати не можна, — у неї широке обличчя, вона дуже худа, але зате який чудовий вираз доброти, як посміхається! Голос її, коли вона говорить, співає і дзвенить. Вона зі мною ніколи не заходить в розмову, я не знаю її, але коли я буваю поруч, то відчуваю в ній рідкісну, надзвичайну істоту, пройняту розумом і високими прагненнями. Вона релігійна, і ви не можете собі уявити, як це зворушує мене і підносить її в моїх очах. Щодо цього пункту, то я ладен сперечатися з вами без кінця. Ваша правда, хай буде по-вашому, та все ж я люблю, коли вона в церкві молиться. Вона провінціалка, але вона вчилася в Москві, любить нашу Москву, одягається по-московському, і за це я люблю її, люблю, люблю… Я бачу, як ви хмуритесь і підводитесь, щоб прочитати мені довгу лекцію про те, що таке кохання, і кого можна кохати, а кого не можна та ін., та ін. Але, любий Костю, поки я не кохав, я сам теж прекрасно знав, що таке кохання.

«Моя сестра дякує вам за уклін. Вона часто згадує, як колись возила Костю Кочевого віддавати до підготовчого класу, і досі ще називає вас бідолашний, бо в неї зберігся спогад про вас, як про сироту-хлопчика. Отже, бідолашний сирота, я кохаю. Поки що це секрет, нічого не кажіть там відомій вам «особі». Це, я гадаю, само собою влаштується або, як говорить лакей у Толстого, уладнається…»

Написавши листа, Лаптєв ліг у постіль. Від утоми самі заплющувались очі, але чомусь не спалося; здавалось, що заважає вуличний гамір. Череду прогнали мимо і грали на ріжку, потім незабаром задзвонили до ранньої обідні. То віз проїде з скрипом, то пролунає голос якої-небудь баби, що йде на базар. І горобці цвірінькали весь час.

II

Ранок був веселий, святковий. Годині о десятій Ніну Федорівну, одягнуту в коричневу сукню, зачесану, вивели під руки до вітальні, і тут вона пройшлася трохи і постояла біля відчиненого вікна, і усмішка в неї була широка, наївна, і, коли було глянеш на неї, згадуєш одного місцевого художника, п’яницю, який називав її обличчя образом і хотів малювати з неї російську масляну. І в усіх, — у дітей, у слуг і навіть у брата Олексія Федоровича, і в неї самої, — з’явилася раптом упевненість, що вона неодмінно видужає. Дівчатка з верескливим сміхом ганялися за дядьком, ловили його, і в домі стало шумно.

Приходили чужі довідатися про її здоров’я, приносили проскури, казали, що за неї сьогодні майже в усіх церквах правили молебні. Вона в своєму місті була благодійницею, її любили. Благодіяла вона з надзвичайною легкістю, так само, як брат Олексій, який роздавав гроші дуже легко, не розмірковуючи, треба дати чи ні. Ніна Федорівна платила за бідних учнів, роздавала бабусям чай, цукор, варення, пишно вбирала бідних наречених і якщо їй до рук потрапляла газета, то вона перш за все шукала, чи немає якоїсь замітки про чиєсь злиденне становище.

Зараз у неї в руках була пачка записок, по яких різні бідняки, її прохачі, забирали товар з бакалійної крамниці, і які напередодні надіслав їй купець з проханням сплатити 82 карбованці.

— Чи ба, скільки набрали, безсовісні, — говорила вона, ледве розбираючи на записках свій некрасивий почерк. — Легко сказати? Вісімдесят два! Візьму от і не віддам.

— Я сьогодні сплачу, — сказав Лаптєв.

— Навіщо це, навіщо? — стривожилась Ніна Федорівна. — Досить і того, що я щомісяця по 250 одержую від тебе і брата. Спаси вас господи, — додала вона стиха, щоб не чули слуги.

— Ну, а я за місяць дві тисячі п’ятсот проживаю, — сказав він. — Я тобі ще раз кажу, люба: ти маєш таке ж право витрачати, як я і Федір. Зрозумій це раз назавжди. Нас у батька троє, і з кожних трьох копійок одна належить тобі.

Але Ніна Федорівна не розуміла, і вираз обличчя в неї був такий, неначе вона в думках вирішувала якусь дуже важку задачу. І ця нетямущість в грошових справах щоразу турбувала і бентежила Лаптєва. Він підозрівав, крім того, що у неї самої є борги, про які вона соромиться сказати йому і які змушують її страждати.

Почулись кроки і важке дихання: це вгору сходами піднімався лікар, як завжди, розтріпаний і незачесаний.

— Ру-ру-ру, — наспівував він. — Ру-ру.

Щоб не зустрічатися з ним, Лаптєв вийшов у їдальню, потім спустився до себе вниз. Він розумів, що зійтися з лікарем якнайближче і бувати у нього вдома запросто — справа неможлива; і зустрічатися з оцим «одром», як називав його Панауров, було неприємно. І тому він так рідко бачився з Юлією Сергіївною. Він зрозумів тепер, що батька немає вдома, що коли понесе зараз Юлії Сергіївні її парасольку, то напевне застане вдома її саму, і серце в нього стислося від радості. Швидше, швидше!

Він узяв парасольку і, дуже хвилюючись, полетів на крилах кохання. На вулиці було жарко. У лікаря, на величезному подвір’ї, яке поросло бур’яном і кропивою, десятків зо два хлопчиків грали в м’яча. Все це були діти жильців, майстрових, що жили в трьох старих, непривабливих флігелях, які лікар щороку збирався ремонтувати та все відкладав. Лунали дзвінкі, гучні голоси. Далеко збоку, біля свого ганку, стояла Юлія Сергіївна, заклавши руки назад, і дивилася на гру.

— Здрастуйте! — окликнув Лаптєв.

Вона озирнулася. Завжди він бачив її байдужою, холодною або, як учора, стомленою, а тепер вираз у неї був жвавий і пустотливий, як у хлопчиків, що грали в м’яча.

— Погляньте, в Москві ніколи не грають так весело, — говорила вона, йдучи йому назустріч. — А втім, там же немає таких великих дворів, бігати там ніде. А тато щойно пішов до вас, — додала вона, озираючись на дітей.

— Я знаю, але я не до нього, а до вас, — сказав Лаптєв, милуючись її молодістю, якої не помічав раніше і яку ніби тільки сьогодні відкрив у ній; йому здавалося, що її тонку білу шию з золотим ланцюжком він бачив тепер тільки вперше: — Я до вас… — повторив він. — Сестра ось передала парасольку, ви вчора забули.

Вона простягла руку, щоб узяти парасольку, але він притиснув парасольку до грудей і промовив палко, нестримно, віддаючись знову солодкому захопленню, яке він пережив учора вночі, сидячи під парасолькою:

— Прошу вас, подаруйте мені її. Я збережу на згадку про вас… про наше знайомство. Вона така чудесна!

— Візьміть, — сказала вона і зашарілася. — Але чудесного нічого в ній немає.

Він дивився на неї в захваті, мовчки і не знаючи, що сказати.

— Що ж це я тримаю вас на спеці? — сказала вона після деякої мовчанки і розсміялася. — Ходімте в кімнати.

— А я вас не потурбую?

Увійшли в сіни. Юлія Сергіївна побігла нагору, шурхотячи своєю сукнею, білою з голубими квіточками.

— Мене не можна потурбувати, — відповіла вона, зупиняючись на сходах, — адже я ніколи нічого не роблю. У мене свято щодня, з ранку до вечора.

— Для мене те, що ви говорите, незрозуміле, — сказав він, підходячи до неї. — Я виріс у середовищі, де працюють щодня, всі без винятку, і чоловіки і жінки.

— А коли нічого робити? — запитала вона.

— Треба поставити своє життя в такі умови, щоб праця була необхідною. Без праці не може бути чистого і радісного життя.

Він знову притиснув до грудей парасольку і сказав стиха, несподівано для самого себе, не пізнаючи свого голосу:

— Якби ви погодились бути моєю дружиною, я б усе віддав. Я б усе віддав… Нема ціни, нема жертви, на яку б я не пішов.

Вона здригнулася й подивилася на нього здивовано і з жахом.

— Що це ви, що це ви! — сказала вона, полотніючи. — Це неможливо, запевняю вас. Вибачте.

Потім швидко, так само шурхотячи сукнею, пішла вище і зникла в дверях.

Лаптєв зрозумів, що це означає, і настрій у нього змінився одразу, різко, немовби в душі раптом погасло світло. Відчуваючи сором, приниження людини, яку знехтували, яка не подобається, противна, можливо, гидка, від якої тікають, він вийшов з дому.

«Віддав би все, — перекривив він себе, йдучи додому у спеку і згадуючи подробиці освідчення. — Віддав би все — зовсім по-купецьки. Дуже комусь потрібне це твоє усе!»

Все, що він оце зараз говорив, здавалося йому, було безглуздим до огиди. Навіщо він збрехав, що він виріс у середовищі, де працюють усі без винятку? Навіщо він говорив повчальним тоном про чисте, радісне життя? Це не розумно, не цікаво, фальшиво, — фальшиво по-московському. Але ось мало-помалу настав байдужий настрій, який охоплює злочинця після суворого вироку, він думав уже про те, що слава богу тепер усе вже минуло, і немає цієї жахливої невідомості, уже не треба цілими днями чекати, мучитися, думати все про одне; тепер усе зрозуміло; треба покинути всякі надії на особисте щастя, жити без бажань, без надій, не мріяти, не чекати, а щоб не було цієї нудьги, з якою вже так обридло няньчитися, можна заходитися коло чужих справ, чужого щастя, а там непомітно настане старість, життя прийде до кінця — і більше нічого не треба. Йому вже було все одно, він нічого не хотів і міг холодно міркувати, але на обличчі, особливо під очима, був якийсь тягар, лоб напружувався, як гума, — от-от бризнуть сльози. Відчуваючи в усьому тілі слабість, він ліг у постіль і хвилин за п’ять міцно заснув.

III

Освідчення, яке так несподівано зробив Лаптєв, довело Юлію Сергіївну до розпачу.

Вона знала Лаптєва небагато, познайомилася з ним випадково; це була багата людина, представник відомої московської фірми «Федір Лаптєв і сини», завжди дуже серйозна, очевидно, розумна, заклопотана хворобою сестри; здавалося їй, що Лаптєв зовсім не звертав на неї уваги, і сама вона була до нього цілком байдужа, — і раптом це освідчення на сходах, це жалюгідне, захоплене обличчя.

Освідчення стурбувало її і своєю раптовістю, і тим, що вимовлене було слово дружина, і тим, що довелося відмовити. Вона вже не пам’ятала, що сказала Лаптєву, але все ще відчувала сліди того поривчастого, неприємного почуття, з яким відмовила йому. Він не подобався їй; зовнішність у нього була прикажчицька, сам він був не цікавий, вона не могла відповісти інакше, як відмовленням, однак їй було ніяково, немовби вона зробила щось погане.

— Боже мій, не заходячи в кімнати, просто на сходах, — говорила вона з відчаєм, звертаючись до образка, який висів у неї в головах, — і не залицявся раніше, а якось дивно, незвичайно.

На самоті з кожною годиною її тривога ставала дедалі сильнішою, і їй самій було не під силу справитись з цим важким почуттям. Треба було, щоб хтось вислухав її і сказав їй, що вона зробила правильно. Та поговорити було ні з ким. Матері в неї не було вже давно, батька вважала вона дивною людиною і не могла говорити з ним серйозно. Він завдавав їй клопоту своїми капризами, надмірною образливістю і непевними жестами; і досить було лише завести з ним розмову, як він зразу ж починав говорити про себе самого. І під час молитви вона не була цілком відвертою, бо не знала напевно, чого власне їй треба просити в бога.

Подали самовар. Юлія Сергіївна, дуже бліда, стомлена, з безпорадним виглядом, вийшла в їдальню, заварила чай, — це був її обов’язок, — і налила батькові склянку. Сергій Борисович, в своєму довгому сюртуку нижче колін, червоний, незачесаний, заклавши руки в кишені, ходив по їдальні, не з кутка в куток, а як прийдеться, наче звір у клітці. Зупиниться біля столу, надіп’є із склянки з апетитом і знову ходить і все про щось думає.

— Мені сьогодні Лаптєв освідчився, — сказала Юлія Сергіївна і почервоніла.

Лікар подивився на неї і наче не зрозумів.

— Лаптєв? — запитав він. — Брат Панаурової?

Він любив дочку; було видно, що вона рано чи пізно вийде заміж і залишить його, але він намагався не думати про це. Його лякала самотність і чомусь здавалося йому, що коли він залишиться в цьому величезному будинку сам, то з ним станеться апоплексичний удар, але про це він не любив говорити прямо.

— Що ж, я дуже радий, — сказав він, і знизав плечима. — Від душі тебе поздоровляю. Тепер випадає тобі прекрасна нагода розлучитися зі мною, на велику твою радість. І я цілком тебе розумію. Жити в старого батька, людини хворої, недоумкуватої, в твої роки, мабуть, дуже важко. Я тебе чудово розумію. І якби я дуба дав скоріше, і якби мене чорти забрали, то всі були б раді. Від душі поздоровляю.

— Я йому відмовила.

У лікаря стало легше на серці, але він уже був не в силах зупинитися і казав далі:

— Я дивуюсь, я давно дивуюсь, чому мене досі не посадили в будинок для божевільних? Чому на мені цей сюртук, а не гамівна сорочка? Я вірю ще в правду, в добро, я дурень-ідеаліст, а хіба в наш час це не божевілля? І як мені відповідають на мою правду, на моє чесне ставлення? На мене мало не кидають камінням і їздять на мені верхи. І навіть близькі родичі стараються лише їздити на моїй шиї, чорт забирай мене, старого йолопа…

— З вами не можна говорити по-людському! — сказала Юлія.

Вона рвучко встала з-за столу і пішла до себе, дуже розгнівана, згадуючи, як часто батько бував до неї несправедливий. Але трохи згодом їй уже було жаль батька, і коли він ішов до клубу, вона провела його вниз і сама замкнула за ним двері. А надворі була погана погода, неспокійна; двері шарпали від натиску вітру, і в сінях дуло з усіх боків, так що мало не погасла свічка. У себе нагорі Юлія обійшла всі кімнати і перехрестила всі вікна й двері; вітер завивав, і здавалося, що хтось ходить по даху. Ніколи ще не було так нудно, ніколи вона не відчувала себе такою самотньою.

Вона спитала себе: чи добре вона зробила, що відмовила мужчині тільки через те, що їй не подобається його зовнішність? Щоправда, це нелюбима людина і піти за нього значило б розпрощатися назавжди із своїми мріями, своїми поняттями про щастя і подружнє життя, та чи зустріне вона коли-небудь того, про кого мріяла, і чи покохає? їй уже 21 рік. Женихів у місті немає. Вона уявила собі всіх знайомих мужчин — чиновників, педагогів, офіцерів, і одні з них були вже одружені і їхнє родинне життя вражало своєю пустотою й нудотою, інші були нецікаві, безбарвні, нерозумні, аморальні. А Лаптєв, як би там не було, москвич, закінчив університет, розмовляє по-французьки; він живе в столиці, де багато розумних, благородних, прекрасних людей, де шумно, чудові театри, музичні вечори, чудові кравчихи, кондитерські… В святому письмі сказано, що жона повинна любити свого мужа, і в романах коханню надається величезного значення, але чи нема перебільшення в цьому? Хіба без кохання не можна в сімейному житті? Адже кажуть, що кохання швидко минає і залишається сама звичка, і що сама мета сімейного життя не в коханні, не в щасті, а в обов’язках, наприклад, у вихованні дітей, в турботах по господарству та ін. Та й святе письмо, можливо, має на увазі любов до мужа, як до ближнього, повагу до нього, поблажливість.

Вночі Юлія Сергіївна уважно прочитала вечірні молитви, потім стала навколішки і, притиснувши руки до грудей, дивлячись на вогник лампадки, говорила зворушливо:

— Напоум, заступнице! Напоум, господи!

їй на своєму віку доводилось зустрічати підстаркуватих дівчат, бідних і нікчемних, які гірко каялись і жалкували, що колись відмовляли своїм женихам. Чи не станеться і з нею те саме? Чи не піти їй в монастир або в сестри-жалібниці?

Вона роздяглася і лягла в постіль, хрестячись і хрестячи навколо себе повітря. Раптом у коридорі різко і жалібно пролунав дзвінок.

— Ах, боже мій! — промовила вона, відчуваючи від цього дзвінка болісне роздратування в усьому тілі. Вона лежала і все думала про те, яке це провінціальне життя бідне на події, одноманітне і в той же час неспокійне. Раз у раз доводиться здригатися, чогось побоюватися, сердитись або відчувати себе винною, і нерви, кінець кінцем, псуються так, що страшно буває виглянути з-під ковдри.

За півгодини знову пролунав дзвінок і такий же різкий. Мабуть, слуги спали й не чули. Юлія Сергіївна засвітила свічку і, тремтячи, сердячись на слуг, стала одягатися, і коли, одягнувшись, вийшла в коридор, то внизу покоївка вже замикала двері.

— Думала, що пан, а це від хворого приїжджали, — сказала вона.

Юлія Сергіївна повернулася до себе. Вона взяла з комода колоду карт і вирішила, що, коли добре перетасувати карти і потім зняти, і коли насподі буде червона масть, то це значить так, тобто треба погодитись на освідчення Лаптєва, коли ж чорна, то ні. Карта була піковою десяткою.

Це її заспокоїло, вона заснула, але вранці знову вже не було так і не було ні, і вона думала про те, що може тепер, якщо захоче, змінити своє життя. Думки стомили її, вона знемагала і почувала себе хворою, проте на початку дванадцятої години одяглася і пішла провідати Ніну Федорівну. Їй хотілося побачити Лаптєва: може, тепер він здаватиметься їй кращим; може, вона помилялася досі…

Їй важко було йти проти вітру, вона ледве йшла, притримуючи обома руками капелюшок, і нічого не бачила через куряву.

IV

Зайшовши до сестри і побачивши несподівано Юлію Сергіївну, Лаптєв знову зазнав принизливого стану людини, яка огидна. Він зробив висновок, що коли вона так легко може після вчорашнього бувати у сестри і зустрічатися з ним, то, виходить, вона не помічає його або вважає цілковитою нікчемою. Та коли він вітався з нею, вона, бліда, з пилом під очима, подивилася на нього сумно і винувато; він зрозумів, що вона теж страждає.

Їй нездужалося. Посиділа вона трохи, хвилин десять, і почала прощатися. А йдучи, сказала Лаптєву:

— Проведіть мене додому, Олексію Федоровичу.

Вулицею йшли вони мовчки, притримуючи капелюхи, і він, ідучи позаду, старався заслонити її од вітру. В провулку було затишніше, і тут обоє пішли поруч.

— Якщо я вчора була неласкавою, то ви пробачте, — почала вона, і голос її увірвався, вона неначе збиралася заплакати. — Це така мука! Я всю ніч не спала.

— А я чудово проспав усю ніч, — сказав Лаптєв, не дивлячись на неї, — але це не значить, що мені добре. Життя моє розбите, я глибоко нещасливий, і після вчорашньої вашої відмови я ходжу наче отруєний. Найважче було сказане вчора, сьогодні з вами я вже не почуваю себе ніяково і можу говорити прямо. Я люблю вас більше, ніж сестру, більше, ніж покійну матір… Без сестри і без матері я міг жити і жив, але жити без вас — для мене це безглуздя, я не можу…

І тепер, як завжди, він угадував її наміри. Йому було зрозуміло, що вона хоче продовжувати вчорашнє, і тільки для цього попросила його провести її і тепер ось веде до себе в дім. Але що вона може ще додати до своєї відмови ? Що вона вигадала нового? З усього: з поглядів, з усмішки і навіть з того, як вона, йдучи з ним поруч, тримала голову і плечі, він бачив, що вона, як і раніше, не любить його, що він чужий для неї. Що ж вона хоче ще сказати?

Лікар Сергій Борисович був дома.

— Ласкаво просимо, вельми радий вас бачити, Федоре Олексійовичу, — сказав він, плутаючи його ім’я і по батькові. — Вельми радий, вельми радий.

Раніше він не був таким привітним, і Лаптєв зробив висновок, що про освідчення його лікар уже знає; і це йому не сподобалось. Він сидів тепер у вітальні, і ця кімната справляла дивне враження своєю бідною, міщанською обстановкою, своїми поганими картинами, і хоч у ній були і крісла і величезна лампа з абажуром, вона все ж була схожою на нежиле приміщення, на просторий сарай, і було очевидно, що в цій кімнаті могла почувати себе добре лише така людина, як лікар; друга кімната, майже вдвоє більша, називалася залом і тут стояли самі стільці, як в танцкласі. І Лаптєва, поки він сидів у вітальні і розмовляв з лікарем про свою сестру, стало мучити одне підозріння. Чи не тому Юлія Сергіївна була в сестри Ніни і потім привела його сюди, щоб оголосити йому, що вона приймає його освідчення? О, як це жахливо, але найжахливіше те, що його душа доступна для подібних підозрінь. Він уявляв собі, як учора ввечері і вночі батько й дочка довго радились, можливо, довго сперечалися, і потім дійшли згоди, що Юлія зробила легковажний вчинок, відмовивши багатій людині. В його вухах лунали навіть слова, які в подібних випадках кажуть батьки:

«Щоправда, ти не кохаєш його, та зате, подумай, скільки ти можеш зробити добра!»

Лікар зібрався до хворих. Лаптєв хотів вийти з ним разом, але Юлія Сергіївна сказала:

— А ви залиштеся, прошу вас.

Вона замучилась, занепала духом і запевняла себе тепер, що відмовляти порядній, добрій, люблячій людині тільки тому, що вона не подобається, особливо коли з цим одруженням є можливість змінити своє життя, своє невеселе, монотонне, пусте життя, коли молодість минає і не передбачається в майбутньому нічого світлішого, відмовляти за таких обставин — це безумство, це каприз і примха, і за це може навіть покарати бог.

Батько вийшов. Коли кроки його затихли, вона раптом спинилась перед Лаптєвим і сказала рішуче, і при цьому страшенно зблідла:

— Я вчора довго думала, Олексію Федоровичу… Я приймаю ваше освідчення.

Він нагнувся і поцілував їй руку, вона ніяково поцілувала його холодними губами в голову. Він відчув, що в цьому любовному освідченні немає головного — її кохання, і є багато зайвого, і йому хотілося закричати, втекти, негайно ж поїхати в Москву, але вона стояла близько, здавалась йому такою прекрасною, і пристрасть раптом охопила його, він зрозумів, що розмірковувати тут уже пізно, обійняв її палко, притис до грудей і, бурмочучи якісь слова, називаючи її ти, поцілував її в шию, потім у щоку, в голову…

Вона відійшла до вікна, боячись цих ласк, і вже обоє жалкували про освідчення, і обоє збентежено запитували себе:

«Навіщо це сталося?»

— Коли б ви знали, яка я нещасна! — промовила вона, стискуючи руки.

— Що з вами? — спитав він, підходячи до неї і теж стискуючи руки. — Дорога моя, ради бога, кажіть — що? Але тільки правду, благаю вас, тільки правду!

— Не звертайте уваги, — сказала вона і силувано усміхнулася. — Я обіцяю вам, я буду вірною, відданою дружиною… Приходьте сьогодні ввечері.

Сидячи потім у сестри і читаючи історичний роман, він згадував все це, і йому було прикро, що на його прекрасне, чисте, широке почуття відповіли так неглибоко; його не кохали, але освідчення його прийняли очевидно лише тому, що він багатий, тобто віддали переваги в ньому тому, що сам він цінував у собі найменше. Можна припустити, що Юлія, чиста й віруюча в бога, ані разу не подумала про гроші, але ж вона не кохала його, не кохала, і, очевидно, у неї був розрахунок, хоч, можливо, і не цілком осмислений, неясний, та все ж розрахунок. Дім лікаря був йому огидний своєю міщанською обстановкою, сам лікар здавався жалюгідним, гладким скнарою, якимсь оперетковим Гаспаром із Корневільських дзвонів, саме ім’я Юлія звучало вже вульгарно. Він уявляв, як він і його Юлія підуть до вінця, по суті, зовсім незнайомі одно одному, без найменшого почуття з її боку, наче їх сваха посватала, і для нього тепер залишалася тільки одна утіха, така ж банальна, як і самий цей шлюб, утіха, що він не перший і не останній, що так женяться і виходять заміж тисячі людей і що Юлія згодом, коли ближче взнає його, то, може, покохає.

— Ромео і Юлія! — сказав він, закриваючи книжку, і засміявся. — Я, Ніно, Ромео. Можеш мене поздоровити, я сьогодні освідчився Юлії Бєлавіній.

Ніна Федорівна думала, що він жартує, але потім повірила і заплакала. Ця новина їй не сподобалась.

— Що ж, поздоровляю, — сказала вона. — Але чому ж це так раптово?

— Ні, це не раптово. Це тягнеться з березня, тільки ти нічого не помічаєш. Я закохався ще в березні, коли познайомився з нею ось тут, у твоїй кімнаті.

— А я гадала, що ти одружишся з якоюсь нашою, московською, — сказала Ніна Федорівна, помовчавши. — Дівчата з нашого середовища будуть простішими. Але, головне, Альошо, щоб ти був щасливий, це найголовніше. Мій Григорій Миколайович не кохав мене, і, ніде правди діти, ти бачиш, як ми живемо. Звичайно, кожна жінка може покохати тебе за доброту і за розум, але ж Юлічка інститутка і дворянка, їй мало розуму і доброти. Вона молода, а ти сам, Альошо, вже не молодий і некрасивий.

Щоб пом’якшити останні слова, вона погладила його по щоці і сказала:

— Ти некрасивий, але ти гарненький.

Вона розхвилювалась, так що навіть на щоках у неї виступив легкий рум’янець, і з захопленням говорила про те, чи буде пристойно, якщо вона благословить Альошу образом; адже вона старша сестра і замінює йому матір; і вона все намагалась переконати свого сумного брата, що треба справити весілля як слід, урочисто й весело, щоб не осудили люди.

Потім він почав ходити до Бєлавіних, як жених, разів по три, по чотири на день, і вже ніколи йому було змінювати Сашу і читати історичний роман. Юлія приймала його в своїх двох кімнатах, далеко від вітальні і батькового кабінету, і вони йому дуже подобались. Тут були темні стіни, в кутку стояв кіот з образами; пахло хорошими духами й оливою. Вона жила в найдальших кімнатах, ліжко і туалет її були заставлені ширмами і дверцята в книжковій шафі запнуті зсередини зеленою завіскою, і ходила вона в себе по килимах, так що зовсім не було чути її кроків, — і тому він вирішив, що в неї скритний характер і любить вона тихе, потайне життя. В родині її ще вважали неповнолітньою, у неї не було своїх грошей, і бувало під час прогулянок вона конфузилась, що при ній немає ні копійки. На убори і книжки видавав їй батько потроху, не більше ста карбованців за рік. Та й у самого лікаря навряд чи були гроші, незважаючи навіть на добру практику. Щовечора він грав у клубі в карти і завжди програвав. Крім того, він купував будинки в товаристві взаємного кредиту з переводом боргу і здавав їх внайми: пожильці платили йому несправно, але він запевняв, що ці операції з будинками дуже вигідні. Свій будинок, в якому він жив з дочкою, він заставив і на ці гроші купив пустку, і вже почав будувати на ній великий двоповерховий будинок, щоб заставити його.

Лаптєв жив тепер як у тумані, немовби це не він був, а його двійник, і робив багато такого, чого б не наважився зробити раніше. Він разів зо три ходив з лікарем до клубу, вечеряв з ним і сам запропонував йому гроші на будівництво; він навіть побував у Панаурова на його другій квартирі. Якось Панауров запросив його до себе обідати, і Лаптєв, не подумавши, згодився. Його зустріла дама років тридцяти п’яти, висока і худорлява, з легенькою сивиною і з чорними бровами, як видно, не росіянка. Її обличчя було в білих плямах від пудри, посміхнулась вона нудотно і потиснула руку рвучко, так що задзвеніли на білих руках браслети. Лаптєву здавалося, що вона посміхається так через те, що хоче приховати від інших і від самої себе, що вона нещасна. Побачив він двох дівчаток, п’яти і трьох років, схожих на Сашу. Під час обіду подавали молочний суп, холодну телятину з морквою і шоколад — це було слащаво і несмачно, але зате на столі виблискували золоті виделочки, флакони з соєю і кайєнським перцем, надзвичайно химерний судок, золота перечниця.

Тільки поївши молочного супу, Лаптєв зрозумів, як це, власне, було недоречно, що він прийшов сюди обідати. Дамі було ніяково, вона весь час посміхалась, показуючи зуби, Панауров пояснював науково, що таке закоханість і від чого вона буває.

— Ми тут маємо справу з одним із явищ електрики, — говорив він по-французьки, звертаючись до дами. — В шкірі кожної людини закладені мікроскопічні залозки, в яких є струми. Якщо ви зустрічаєтеся з особою, струми якої паралельні вашим, то ось вам і кохання.

Коли Лаптєв повернувся додому і сестра запитала, де він був, він зніяковів і нічого не відповів.

Весь час до весілля він почував себе у фальшивому становищі. Кохання його з кожним днем ставало дедалі сильнішим, і Юлія здавалась йому поетичною і високою, але все ж взаємного кохання не було, а суть полягала в тому, що він купував, а вона продавалась. Часом, замислившись, він впадав просто у відчай і запитував себе: чи не втекти? Він уже не спав цілими ночами і все думав про те, як він після весілля зустрінеться в Москві з жінкою, яку в своїх листах до друзів називав «особою», як його батько і брат, люди важкі, поставляться до його одруження і до Юлії. Він побоювався, що батько під час першої ж зустрічі скаже Юлії яку-небудь грубість. А з братом Федором останнім часом творилося щось дивне. Він у своїх довгих листах писав про важливість здоров’я, про вплив хвороб на психічний стан, про те, що таке релігія, але жодного слова про Москву і про справи. Ці листи дратували Лаптєва, і йому здавалося, що братова вдача змінюється на гірше.

Весілля було у вересні. Вінчання відбувалося в церкві Петра й Павла, після обідні, і того ж дня молоді поїхали в Москву. Коли Лаптєв і його дружина, в чорній сукні з шлейфом, уже на вигляд не дівчина, а справжня дама, прощалися з Ніною Федорівною, обличчя у хворої скривилося, але із сухих очей не витекло жодної сльози. Вона сказала:

— Якщо, не дай боже, помру, заберіть до себе моїх дівчаток.

— О, обіцяю вам! — відповіла Юлія Сергіївна, і в неї теж почали нервово сіпатися губи й повіки.

— Я приїду до тебе в жовтні, — сказав Лаптєв, розчулений. — Одужуй, моя дорога.

Вони їхали в окремому купе. Обом було сумно і ніяково. Вона сиділа в кутку, не скидаючи капелюшка й удавала, що дрімає, а він лежав навпроти неї на дивані, і його непокоїли різні думки: про батька, про «особу», про те, чи сподобається Юлії його московська квартира. І, поглядаючи на дружину, яка не кохала його, він думав сумно: «Навіщо це сталося?»

V

Лаптєви в Москві вели оптову торгівлю галантерейним товаром: бахромою, тасьмою, аграмантом, в’язальними нитками, ґудзиками тощо. Валова виручка досягала двох мільйонів на рік; який же був чистий прибуток, ніхто не знав, крім старого. Сини і прикажчики визначали цей прибуток приблизно в триста тисяч і говорили, що він був би тисяч на сто більший, якби старий «не розкидався», тобто не відпускав у кредит без розбору; за останні десять років самих безнадійних векселів набралося майже на мільйон, і старший прикажчик, коли заходила мова про це, хитро підморгував оком і говорив слова, значення яких було не для всіх зрозуміло:

— Психологічний наслідок віку.

Головні торговельні операції відбувалися в міських рядах, у приміщенні, яке називалось амбаром. Вхід до амбару був з подвір’я, де завжди було похмуро, пахло рогожами і стукали копитами по асфальту вантажні коні. Двері, дуже скромні на вигляд, оббиті залізом, вели з подвір’я в кімнату з побурілими від вологи, списаними вугіллям стінами й освітлену вузьким вікном з залізними гратами, далі ліворуч була друга кімната, більша і чистіша, з чавунною грубкою і двома столами, але теж з острожним вікном: це — контора, і вже звідси вузькі камінні сходи вели на другий поверх, де було головне приміщення. Це була досить велика кімната, але, через постійні сутінки, низьку стелю й тісноту від ящиків, тюків і людей, що сновигали, вона справляла на свіжу людину таке ж неприємне враження, як обидві нижні. Нагорі і також у конторі на полицях лежав товар в кіпах, паках і паперових коробках, у розміщенні його не було видно ні порядку, ні краси, і коли б тут і там із паперових згортків крізь дірки не виглядали то яскраво червоні нитки, то пензель, то кінець бахроми, то відразу не можна було б догадатися, чим тут торгують. І дивлячись на ці зім’яті паперові згортки й коробки не вірилось, що на таких дрібницях виручають мільйони і що тут в амбарі щодня бувають зайняті справою п’ятдесят чоловік, крім покупців.

Коли другого дня по приїзді в Москву, опівдні, Лаптєв зайшов до амбару, то артільники, запаковуючи товар, стукали по ящиках так гучно, що в першій кімнаті і в конторі ніхто не чув, як він увійшов; сходами вниз спускався знайомий листоноша з пакою листів у руці і морщився від грюкоту, і теж не помітив його. Перший, хто зустрів його нагорі, був брат Федір Федорович, такий схожий на нього, що їх вважали близнятами. Ця схожість завжди нагадувала Лаптєву про його власну зовнішність, і тепер бачачи перед собою людину, невелику на зріст, з рум’янцем, з рідким волоссям на голові, з худими, непородистими стегнами, таку негарну і неінтелігентну на вигляд, він запитав себе: «Невже і я такий?»

— Який я радий тебе бачити! — сказав Федір, цілуючись з братом і міцно потискуючи йому руку. — Я з нетерпінням чекав на тебе щодня, любий мій. Коли ти написав, що одружуєшся, мене почала мучити цікавість, та й скучив, брате. Сам подумай, півроку не бачились. Ну, що? Як? Погано Ніні? Дуже?

— Дуже погано.

— Божа воля, — зітхнув Федір. — Ну, а дружина твоя? Мабуть, красуня? Я її вже люблю, адже вона доводиться мені сестричкою. Будемо її разом пестити.

Показалася давно знайома Лаптєву широка, сутула спина його батька, Федора Степановича. Старий сидів біля прилавка на табуретці і розмовляв з покупцем.

— Татку, бог радість послав! — гукнув Федір. — Брат приїхав!

Федір Степанович був високий на зріст і кремезний, так що, незважаючи на свої вісімдесят років і зморшки, він все ще мав вигляд дужої, сильної людини. Говорив він важким, густим, гудучим басом, який линув з його широких грудей, як із бочки. Він голив бороду, носив солдатські підстрижені вуса і курив сигари. Тому що йому завжди здавалося жарко, то в амбарі і вдома в усі пори року він ходив у просторому парусинковому піджаці. Йому недавно знімали катаракту, він погано бачив і вже не вів справ, а тільки розмовляв і пив чай з варенням.

Лаптєв нагнувся і поцілував його в руку, потім у губи.

— Давненько не бачились, шановний добродію, — сказав старий. — Давненько. Що ж, дозволиш з законним шлюбом поздоровити? Ну, що ж, поздоровляю.

І він підставив губи для поцілунку. Лаптєв нагнувся і поцілував.

— А що, і панночку свою привіз? — спитав старий і, не чекаючи відповіді, сказав, звертаючись до покупця. — Сим повідомляю вас, татку, одружуюсь я з дівицею такою-то. Еге ж. А того, щоб у татка попросити благословення і поради, немає в правилах. Тепер вони своїм розумом. Коли я одружувався, мені за сорок було, а я в ноги батькові падав і поради просив. Нині вже цього немає.

Старий зрадів синові, але вважав непристойним приголубити його і як-небудь виявити свою радість. Його голос, манера говорити і «панночка» навіяли на Лаптєва той поганий настрій, якого він зазнавав щоразу в амбарі. Тут кожна дрібниця нагадувала йому про минуле, коли його шмагали і тримали на пісних харчах; він знав, що й тепер хлопчиків шмагають і до крові розбивають їм носи і що, коли ці хлопчики виростуть, то самі теж будуть бити. І досить йому було пробути в амбарі хвилин з п’ять, як йому почало здаватися, що його зараз вилають або вдарять по носі.

Федір поплескав покупця по плечу і сказав братові:

— Ось, Альошо, рекомендую, наш тамбовський кормилець Григорій Тимофійович. Може правити за приклад для сучасної молоді: уже шостий десяток пішов, а він грудних дітей має.

Прикажчики засміялися, і покупець, худорлявий старик з блідим обличчям, теж засміявся.

— Природа зверх звичайної дії, — зауважив старший прикажчик, який стояв тут же за прилавком. — Куди ввійшло, звідти і вийде.

Старший прикажчик, високий чоловік років п’ятдесяти, з темною бородою, в окулярах і з олівцем за вухом, завжди висловлював свої думки неясно, невиразними натяками, і з його хитрої посмішки видно було при цьому, що своїм словам він надавав якогось особливого, тонкого смислу. Свою мову він любив затемнювати книжними словами, які він розумів по-своєму, та й багато звичайних слів часто вживав він не в тому значенні, яке вони мають. Наприклад, слово «опріч». Коли він висловлював категорично якусь думку і не хотів, щоб йому суперечили, то простягав наперед праву руку і говорив:

— Опріч!

І найдивовижніше було те, що його прекрасно розуміли решта прикажчиків і покупців. Звали його Іван Васильович Початкін, і родом він був із Кашири. Тепер, поздоровляючи Лаптєва, він висловився так:

— З вашого боку заслуга хоробрості, оскільки жіноче серце є Шаміль.

Іншою поважною особою в амбарі був прикажчик Макеїчев, огрядний, солідний блондин з лисиною на все тім’я і з бакенами. Він підійшов до Лаптєва і поздоровив його шанобливо, стиха:

— Честь маю… Господь почув молитви вашого батька. Слава богу.

Далі почали підходити інші прикажчики і поздоровляти із законним шлюбом. Усі вони були одягнені за модою і мали вигляд цілком пристойних, вихованих людей. Говорили вони на о, г вимовляли як латинське g; тому, що майже через кожні два слова вони вживали с, їхні поздоровлення, які говорилися скоромовкою, наприклад, фраза: «бажаю вам-с усього хорошого-с» чулися так, нібито хтось хлистом бив по повітрі — «жвиссс». Із пристойності треба було побути в амбарі, принаймні, дві години. Він відійшов убік від прилавка і почав розпитувати Макеїчева, чи благополучно минуло літо і чи нема чого нового, і той відповідав шанобливо, не дивлячись йому в вічі. Хлопчик, стрижений, в сірій блузі, подав Лаптєву склянку чаю без блюдечка; трохи згодом інший хлопчик, проходячи мимо, спіткнувся об ящик і мало не впав, і солідний Макеїчев раптом зробив страшне, зле обличчя, обличчя ката, і крикнув на нього:

— Ходи ногами!

Прикажчики були раді, що молодий хазяїн одружився і, нарешті, приїхав; вони поглядали на нього з цікавістю і привітно, і кожний, проходячи мимо, вважав за потрібне сказати йому шанобливо щось приємне. Але Лаптєв був певний, що все це нещире і що йому лестять тому, що бояться його. Він ніяк не міг забути, як років з п’ятнадцять тому один прикажчик, який захворів психічно, вибіг на вулицю в самій нижній білизні, босий і, погрожуючи на хазяйські вікна кулаком, кричав, що його замучили; і з бідолахи, коли він потім одужав, довго сміялись і нагадували йому, як він кричав на хазяїв: «плантатори!» — замість «експлуататори». Взагалі службовцям жилося в Лаптєвих дуже погано, і про це давно вже говорили всі ряди. Найгірше було те, що у ставленні до них старий Федір Степанович дотримувався якоїсь азіатської політики. Так, ніхто не знав, скільки платні одержували його улюбленці Початкін і Макеїчев; одержували вони по три тисячі на рік разом з нагородними, не більше, а він удавав, що платить їм по сім; нагородні видавалися щороку всім прикажчикам, але таємно, так що той, хто одержав мало, повинен був із самолюбства говорити, що одержав багато; жоден хлопчик не знав, коли його переведуть у прикажчики; жоден службовець не знав, чи вдоволений ним хазяїн чи ні. Ніщо не заборонялося прикажчикам прямо, і тому вони не знали, що дозволяється і що — ні. Їм не заборонялось одружуватися, але вони не одружувались, побоюючись не догодити своїм одруженням хазяїну і втратити місце. Їм дозволялося мати знайомих і бувати в гостях, але о дев’ятій годині вечора уже замикались ворота, і щоранку хазяїн підозріливо оглядав усіх службовців і перевіряв, чи не пахне від кого горілкою: «Ану дихни!»

У свята службовці повинні були ходити до ранньої обідні і ставати в церкві так, щоб їх усіх бачив хазяїн. Постів суворо додержували. В урочисті дні, наприклад, в іменини хазяїна або членів його родини, прикажчики повинні були по підписці дарувати солодкий пиріг від Флея або альбом. Жили вони на нижньому поверсі в будиночку на П’ятницькій і в флігелі, по троє і четверо в одній кімнаті, і за обідом їли з однієї миски, хоч перед кожним з них стояла тарілка. Якщо хто з хазяїв заходив до них під час обіду, то всі вони вставали.

Лаптєв усвідомлював, що з них хіба що самі тільки зіпсовані вихованням старого серйозно могли вважати його благодійником, решта ж вбачала в ньому ворога і «плантатора». Тепер після піврічної відсутності він не бачив змін на краще; і було навіть ще щось нове, що не віщувало нічого доброго. Брат Федір, який був раніше тихим, вдумливим і надзвичайно делікатним, тепер, з виглядом дуже заклопотаної і ділової людини, з олівцем за вухом, бігав по амбару, поплескував покупців по плечу і кричав на прикажчиків: «Друзі!» Певно, він грав якусь роль, і в цій новій ролі Олексій не пізнавав його.

Голос старого гудів безперервно. Знічев’я старий наставляв покупця, як треба жити і як вести свої справи, і при цьому все ставив за приклад самого себе. Ці хвастощі, цей авторитетний пригнічуючий тон Лаптєв чув і 10, і 15, і 20 років тому. Старий дуже любив себе; з його слів завжди виходило так, що свою покійну дружину і її рідню він ощасливив, дітей нагородив, прикажчиків і службовців облагодіяв і всю вулицю і всіх знайомих примусив за себе вічно бога молити; що б він не робив, усе це було дуже добре, а якщо в людей погано йдуть справи, то лише тому, що вони не хочуть порадитися з ним; без його поради не може вдатися ніяка справа. В церкві він завжди ставав попереду всіх і навіть робив зауваження священикам, коли вони, на його думку, не так служили, і гадав, що це угодно богові, оскільки бог його любить.

О другій годині в амбарі всі вже були зайняті справою, крім старого, який усе ще гудів. Лаптєв, щоб не стояти без діла, прийняв у однієї майстрині аграмант і відпустив її, потім вислухав покупця, вологодського купця, і наказав прикажчику зайнятися цим покупцем.

— Твердо, веді, аз! — чути було з усіх боків (літерами в амбарі позначали ціни і номери товарів). — Рци, іже, твердо!

Виходячи з амбара, Лаптєв попрощався тільки з Федором.

— Я завтра приїду з дружиною на П’ятницьку, — сказав він, — але, попереджаю, якщо батько скаже їй хоч одне грубе слово, то я хвилини там не залишусь.

— А ти все такий же, — зітхнув Федір. — Одружився, не змінився. Треба, брате, прощати старому. Отже, значить, завтра годині об одинадцятій. Будемо з нетерпінням чекати. То приїжджай просто з обідні.

— Я в обідні не буваю.

— Ну, це все одно. Головне, щоб не пізніше одинадцятої, щоб устигнути і богу помолитися, і поснідати разом. Кланяйся сестричці і поцілуй ручку. В мене передчуття, що я її полюблю, — додав Федір цілком щиро. — Заздрю, брате! — крикнув він, коли вже Олексій спускався вниз.

«І чому це він усе щулиться якось соромливо, ніби здається йому, що він голий? — думав Лаптєв, ідучи по Нікольській і намагаючись зрозуміти зміну, яка сталася з Федором. — І мова якась нова в нього: брате, любий брате, бог милость послав, богу помолимося, — неначе щедрінський Іудушка».

VI

Другого дня, в неділю, об одинадцятій годині, він уже їхав з дружиною по П’ятницькій, в легкій колясці, одним конем. Він побоювався з боку Федора Степановича якої-небудь вихватки, і вже заздалегідь йому було неприємно. Після двох ночей, проведених у домі чоловіка, Юлія Сергіївна уже вважала своє одруження помилкою, нещастям, і якби їй довелося жити з чоловіком не в Москві, а десь в іншому місті, то, здавалось їй, вона не знесла б цього жаху. Москва ж розважала її; вулиці, будинки і церкви подобались їй дуже, і коли б можна було їздити по Москві в цих чудових санях, на дорогих конях, їздити цілий день, з ранку до вечора, і при дуже швидкій їзді дихати прохолодним осіннім повітрям, то, мабуть, вона не почувала б себе такою нещасною.

Коло білого, недавно оштукатуреного двоповерхового будинку кучер стримав коней і став завертати праворуч. Тут уже чекали. Біля воріт стояли двірник у новому каптані, у високих чоботях і калошах, і двоє городових; увесь простір від середини вулиці до воріт і потім на подвір’ї аж до ґанку був посипаний свіжим піском. Двірник скинув шапку, городові взяли під козирок. Біля ганку зустрів Федір з дуже серйозним обличчям.

— Дуже радий познайомитися, сестричко, — сказав він, цілуючи Юлії руку. — Добро пожалувати.

Він повів її під руку вгору сходами, потім коридором крізь натовп якихось чоловіків і жінок. У передпокої теж було тісно, пахло ладаном.

— Я відрекомендую вас зараз нашому батеньку, — прошепотів Федір серед могильної урочистої тиші. — Поважний старенький, pater familias[1].

У великому залі біля столу, підготовленого для молебня, стояли, як видно, очікуючи, Федір Степанович, священик у камилавці і диякон. Старий подав Юлії руку і не сказав ні слова. Всі мовчали. Юлія збентежилась.

Священик і диякон почали облачатися. Принесли кадило, з якого сипались іскри і йшов запах ладану й вугілля. Запалили свічки. Прикажчики зайшли до залу навшпиньки і стали біля стіни в два ряди. Було тихо, навіть ніхто не кашлянув.

— Благослови, владико, — почав диякон.

Молебень служили урочисто, нічого не пропускаючи, і читали два акафісти: Іісусу сладчайшому і пресвятій богородиці. Півчі співали тільки нотне, дуже довго. Лаптєв помітив, як допіру збентежилась його дружина; поки читались акафісти і півчі на різні лади виводили потрійне «господи помилуй», він з душевним напруженням чекав, що от-от старий оглянеться і зробить яке-небудь зауваження, як-от: «Ви не вмієте хреститися»; і йому було прикро: навіщо цей натовп, навіщо вся ця церемонія з попами й півчими. Це було занадто по-купецьки. Але коли вона разом із старим підставила голову під Євангеліє і потім кілька разів опускалась на коліна, він зрозумів, що їй все це подобається, і заспокоївся.

В кінці молебня, під час многоліття, священик дав поцілувати хрест старому і Олексію, але коли підійшла Юлія Сергіївна, він затулив хрест рукою і зробив вигляд, що бажає говорити. Замахали півчим, щоб ті замовкли.

— Пророк Самуїл, — почав священик, — прийшов у Віфлеєм з повеління господнього, і тут міські старійшини запитали його з трепетом: «Чи мирний вхід твій, о прозорливче?» І рече пророк: «Мирний, пожреті бо господу приідох, освятітеся і возвеселітеся днєсь зі мною». Чи будемо й ми, рабо божа Юліє, запитувати тебе про мирне твоє пришестя в дім сей?..

Юлія зашарілась від хвилювання. Скінчивши, священик дав їй поцілувати хрест і сказав уже зовсім іншим тоном:

— Тепер Федора Федоровича треба женити. Час.

Знову заспівали півчі. Народ заворушився і стало шумно. Розчулений старик, з очима, повними сліз, тричі поцілував Юлію, перехрестив їй обличчя і сказав:

— Це ваш дім. Мені старику нічого не треба.

Прикажчики поздоровляли й говорили щось, але півчі співали так голосно, що нічого не можна було зрозуміти. Потім снідали і пили шампанське. Вона сиділа поруч із стариком, і він говорив їй про те, що негаразд жити нарізно, треба жити вкупі, в одному домі, а поділи і незгоди ведуть до розорення.

— Я наживав, а діти лише проживають, — говорив він. — Тепер ви живіть зі мною в одному домі й наживайте. Мені старику час і відпочити.

Перед очима у Юлії весь час мелькав Федір, дуже схожий на чоловіка, але більш рухливий і більш соромливий; він метушився поруч неї і часто цілував їй руку.

— Ми, сестричко, люди прості, — говорив він, і при цьому червоні плями виступали в нього на обличчі. — Ми живемо просто, по-російськи, по-християнськи, сестричко.

Коли поверталися додому, Лаптєв, дуже задоволений, що все пройшло благополучно і понад сподівання не сталося нічого особливого, говорив дружині:

— Ти дивуєшся, що в кремезного, широкоплечого батька такі малорослі, слабогруді діти, як я і Федір. Але ж це так зрозуміло! Батько одружився з моєю матір’ю, коли йому було 45 років, а їй лише 17. Вона блідла і тремтіла в його присутності. Ніна народилася перша, народилася від порівняно здорової матері, і тому видалася міцнішою і кращою за нас; я ж і Федір були зачаті і народжені, коли мати була вже знесилена повсякчасним страхом. Я пам’ятаю, батько почав учити мене або, просто кажучи, бити, коли мені не було ще п’яти років. Він шмагав мене різками, м’яв вуха, бив по голові, і я, прокидаючись, щоранку думав перш за все: чи лупцюватимуть мене сьогодні? Гратися і пустувати мені й Федорові заборонялося; ми мусили ходити до утрені і до ранньої обідні, цілувати попам і ченцям руки, читати вдома акафісти. Ти ось релігійна і все це любиш, а я боюся релігії, і коли проходжу повз церкву, то мені пригадується моє дитинство і стає моторошно. Коли мені було вісім років, мене вже взяли в амбар; я працював, як простий хлопчик, і це було погано, бо мене тут били майже щодня. Потім, коли мене віддали в гімназію, я до обіду вчився, а від обіду до вечора мусив просиджувати все в тому ж амбарі, і так до 22 років, поки я не познайомився в університеті з Ярцевим, який переконав мене піти з батьківського дому. Цей Ярцев зробив мені багато добра. Знаєш що, — сказав Лаптєв і засміявся від задоволення, — давай поїдемо зараз з візитом до Ярцева. Це дуже благородна людина! Як це його зворушить!

VII

В одну з листопадових субот у симфонічному диригував Антон Рубінштейн. Було дуже тісно і жарко. Лаптєв стояв за колонами, а його дружина і Костя Кочевой сиділи далеко попереду, в третьому або четвертому ряду. На початку антракту мимо нього зовсім несподівано пройшла «особа», Поліна Миколаївна Рассудіна. Після весілля він часто з тривогою подумував про можливу зустріч з нею. Коли вона тепер глянула на нього відверто й прямо, він згадав, що досі ще не зібрався порозумітися з нею або написати по-дружньому хоч би два-три рядки, наче ховався від неї; йому стало соромно, і він зашарівся. Вона міцно й рвучко потиснула йому руку і спитала:

— Ви Ярцева бачили?

І, не чекаючи відповіді, пішла далі швидко, широко ступаючи, немовби хтось підштовхував її ззаду.

Вона була дуже худа і некрасива, з довгим носом, і обличчя у неї завжди було стомлене, замучене, і здавалося, що їй треба великих зусиль, щоб тримати очі розплющеними і не впасти. У неї були чудові темні очі і розумний, добрий, щирий вираз, але рухи незграбні, різкі. Говорити з нею було не легко, бо вона не вміла слухати і говорити спокійно. А кохати її було важко. Бувало залишаючись з Лаптєвим, вона довго сміялася, затуливши обличчя руками, і запевняла, що кохання для неї не є головним у житті, манірилась, як сімнадцятилітня дівчина, і, перш ніж поцілуватися з нею, треба було гасити всі свічки. Їй було вже 30 років. Вона була одружена з педагогом, але давно вже не жила з чоловіком. Засоби до життя добувала уроками музики і участю в квартетах.

Під час дев’ятої симфонії вона знову пройшла мимо, немовби ненароком, але юрба чоловіків, яка стояла густою стіною за колонами, не пустила її далі, і вона зупинилась. Лаптєв побачив на ній ту ж саму оксамитову кофточку, в якій вона ходила на концерти в минулому і позаминулому році. Рукавички в неї були нові, віяло теж нове, але дешеве. Вона любила пишно вбиратися, але не вміла і жаліла на це гроші, і одягалася погано й неохайно, так що на вулиці завжди, коли вона, поспішно і широко ступаючи, ішла на урок, її легко можна було прийняти за молодого послушника.

Публіка аплодувала і кричала bis.

— Ви пробудете сьогодні вечір зі мною, — сказала Поліна Миколаївна, підходячи до Лаптєва і дивлячись на нього суворо. — Ми звідси поїдемо разом чай пити. Чуєте? Я цього вимагаю. Ви мені багато чим зобов’язані і не маєте морального права відмовити мені в цій дрібниці.

— Гаразд, поїдемо, — згодився Лаптєв.

Після симфонії почалися нескінченні виклики. Публіка підводилася з місць і виходила надзвичайно повільно, а Лаптєв не міг поїхати, не побачившись з дружиною. Треба було стояти біля дверей і чекати.

— Страх як я хочу чаю, — поскаржилась Рассудіна, — душа горить.

— Тут можна напитися, — сказав Лаптєв. — Ходімо в буфет.

— Ну, в мене немає грошей, щоб кидати буфетнику. Я не купчиха.

Він подав їй руку, вона відмовилась, сказавши довгу, стомливу фразу, яку він чув від неї вже багато разів, а саме, що вона не зараховує себе до кволої прекрасної статі і не потребує послуг панів мужчин.

Розмовляючи з ним, вона оглядала публіку і часто віталася з знайомими; це були її товаришки по курсах Гер’є і по консерваторії, та учні й учениці. Вона потискувала їм руки міцно і рвучко, наче смикала. Та ось вона почала поводити плечима, як у лихоманці, і тремтіти і, нарешті, сказала тихо, дивлячись на Лаптєва з жахом:

— З ким ви одружились? Де у вас були очі, божевільна ви людино? Що ви побачили в цьому дурному, нікчемному дівчиськові? Адже я вас любила за розум, за душу, а цій фарфоровій ляльці потрібні тільки ваші гроші!

— Облишмо це, Поліно, — сказав він благальним голосом. — Все, що ви можете сказати мені з приводу мого одруження, я сам уже говорив собі багато разів… Не завдавайте мені зайвого болю.

Показалася Юлія Сергіївна в чорній сукні і з великою діамантовою брошкою, яку прислав їй свекор після молебня; за нею йшов її почет: Кочевой, двоє знайомих лікарів, офіцер і огрядна молода людина в студентській формі на прізвище Кіш.

— Їдь з Костею, — сказав Лаптєв дружині. — Я приїду потім.

Юлія кивнула головою і пішла далі. Поліна Миколаївна провела її поглядом, тремтячи всім тілом і нервово щулячись, і цей погляд її був повний огиди, ненависті й болю.

Лаптєв боявся їхати до неї, передчуваючи неприємну розмову, різкості й сльози, і запропонував піти попити чаю в який-небудь ресторан. Але вона сказала:

— Ні, ні, поїдьмо до мене. Не смійте говорити мені про ресторани.

Вона не любила бувати в ресторанах, бо ресторанне повітря здавалося їй отруєним тютюном і диханням мужчин. До всіх незнайомих мужчин вона ставилася з дивним упередженням, вважала всіх їх розпусниками, здатними кинутися на неї щохвилини. Крім того, її дратувала до головного болю трактирна музика.

Вийшовши з Благородного Зібрання, найняли візника на Остоженку, в Савеловський провулок, де жила Рассудіна. Лаптєв усю дорогу думав про неї. Справді, він був їй багато в чому зобов’язаний. Познайомився він з нею у свого друга Ярцева, якому вона викладала теорію музики. Вона покохала його сильно, зовсім безкорисливо, і, зійшовшись з ним, продовжувала ходити на уроки і працювати, як і раніше, до знемоги. Завдяки їй, він почав розуміти і любити музику, до якої раніше був майже байдужий.

— Півцарства за склянку чаю! — промовила вона глухим голосом, затуляючи рот муфтою, щоб не застудитися. — Я була на п’яти уроках, хай їм біс! Учні такі тупоголові, такі дурні, я мало не вмерла від злості. І не знаю, коли скінчиться ця каторга. Замучилась. Як тільки зберу триста карбованців, кину все і поїду в Крим. Ляжу на березі і буду ковтати кисень. Як я люблю море, ах, як я люблю море!

— Нікуди ви не поїдете, — сказав Лаптєв. — По-перше, ви нічого не зберете, і, по-друге, ви скупі. Вибачте, я знову повторю: невже зібрати ці триста карбованців по копійці у нероб, які вчаться у вас музики знічев’я, менш принизливо, ніж позичити їх у ваших друзів?

— У мене немає друзів! — сказала вона роздратовано. — І прошу вас не говорити дурниць. У робітничого класу, до якого я належу, є один привілей: свідомість своєї непідкупності, право не позичати в купчиків і зневажати. Ні, мене не купите! Я не Юлічка.

Лаптєв не став платити візникові, знаючи, що це викличе цілий потік слів, що він їх не раз уже чув. Заплатила вона сама.

Вона наймала маленьку кімнату з меблями і з харчуванням в квартирі самотньої дами. Її великий беккеровський рояль стояв поки що у Ярцева, на Великій Нікітській, і вона щодня ходила туди грати. В її кімнаті були крісла в чохлах, ліжко з білою літньою ковдрою і хазяйські квіти, на стінах висіли олеографії, і не було нічого, що нагадувало б про те, що тут живе жінка і колишня курсистка. Не було ні туалету, ні книжок, ні навіть письмового стола. Видно було, що вона лягала спати, як тільки приходила додому, і, встаючи вранці, зараз же йшла з дому.

Кухарка принесла самовар. Поліна Миколаївна заварила чай, і все ще тремтячи, — в кімнаті було холодно, — почала лаяти співаків, які співали в дев’ятій симфонії. У неї заплющувались очі від утоми. Вона випила одну склянку, потім другу, потім третю.

— Отже, ви одружені, — сказала вона. — Але не турбуйтесь, я киснути не буду, я зумію вирвати вас із свого серця. Прикро лише й гірко, що ви така ж погань, як усі, що вам в жінці потрібні не розум, не інтелект, а тіло, краса, молодість… Молодість! — промовила вона в ніс, немовби передражнюючи когось, і засміялась. — Молодість! Вам потрібна чистота, Reinheit! Reinheit[2] — зареготала вона, відкидаючись на спинку крісла, — Reinheit!

Коли вона перестала сміятися, очі в неї були заплакані.

— Ви щасливі принаймні? — спитала вона.

— Ні.

— Вона вас кохає?

— Ні.

Лаптєв, схвильований, почуваючи себе нещасним, підвівся і почав ходити по кімнаті.

— Ні, — повторив він. — Я, Поліно, коли хочете знати, дуже нещасливий. Що робити? Зробив дурницю, тепер уже не виправиш. Треба по-філософськи ставитись. Вона пішла заміж, не кохаючи, по-дурному, можливо, і з розрахунку, але не роздумуючи, і тепер, певно, усвідомлює свою помилку і страждає. Я бачу. Вночі ми спимо, але вдень вона боїться залишатися зі мною віч-на-віч хоч би п’ять хвилин і шукає розваг, товариства. Їй зі мною соромно і страшно.

— А гроші, все-таки, бере у вас?

— Безглуздо, Поліно! — крикнув Лаптєв. — Вона бере у мене гроші тому, що для неї абсолютно все одно, є вони в неї чи нема. Вона чесна, чиста людина. Пішла вона за мене просто тому, що їй хотілося піти від батька, от і все.

— А ви певні, що вона пішла б за вас, коли б ви не були багаті? — запитала Рассудіна.

— Ні в чому я не певний, — сказав сумно Лаптєв. — Ні в чому. Я нічого не розумію. Ради бога, Поліно, не треба говорити про це.

— Ви її кохаєте?

— Безумно.

Потім настало мовчання. Вона пила четверту склянку, а він ходив і думав про те, що дружина тепер, мабуть, у клубі лікарів, вечеряє.

— Та хіба можна кохати, не знаючи, за що? — спитала Рассудіна і знизала плечима. — Ні, у вас говорить тваринна пристрасть! Ви сп’янілі! Ви отруєні цим красивим тілом, цією Reinheit! Залиште мене, ви брудні! Ідіть до неї!

Вона махнула йому рукою, потім взяла його шапку і жбурнула в нього. Він мовчки надів шубу і вийшов, але вона побігла в сіни і судорожно вчепилася йому в руку біля плеча й заридала.

— Перестаньте, Поліно! Годі! — говорив він і ніяк не міг розвести її пальців. — Заспокойтесь, прошу вас!

Вона заплющила очі й сполотніла, і довгий ніс її став неприємного воскового кольору, як у мертвої, і Лаптєв усе ще не міг розвести її пальців. Вона зомліла. Він обережно поклав її на постіль і просидів коло неї хвилин десять, поки вона опритомніла. Руки в неї були холодні, пульс слабий, з перебоями.

— Ідіть додому, — сказала вона, розплющуючи очі. — Ідіть, а то я знову зареву. Треба взяти себе в руки.

Вийшовши від неї, він попрямував не до клубу лікарів, де чекала його компанія, а додому. Всю дорогу він питав себе з докором: чому він завів собі сім’ю не з цією жінкою, яка його так кохає і була вже насправді його дружиною і подругою? Це була єдина людина, яка була до нього прихильна, і хіба, крім того, не було б вдячним, гідним завданням дати щастя, притулок і спокій цій розумній, гордій і замученій працею істоті? Чи личать йому, — запитував він себе, — ці претензії на красу, молодість, саме на те щастя, якого не може бути і яке, наче на кару чи глум, ось уже три місяці тримає його в похмурому, пригніченому стані? Медовий місяць давно минув, а він, смішно сказати, ще не знає, що за людина його дружина. Своїм інститутським подругам та батькові вона пише довгі листи на п’яти аркушах, і має ж про що писати, а з ним говорить лише про погоду і про те, що час обідати або вечеряти. Коли вона перед сном довго молиться богові і потім цілує свої хрестики та образки, він, дивлячись на неї, думає з ненавистю: «От вона молиться, але про що молиться ? Про що?» Він в думках ображав її і себе, кажучи, що, лягаючи з нею спати і приймаючи її в свої обійми, він бере те, за що платить, але це виходило жахливо; коли б це була здорова, смілива, грішна жінка, але ж тут молодість, релігійність, покірливість, невинні, чисті очі… Коли вона була його нареченою, її релігійність зворушувала його, а тепер ця умовна визначеність поглядів і переконань уявлялась йому заставою, з-за якої не видно справжньої правди. В його родинному житті уже все було нестерпне. Коли дружина, сидячи з ним поруч в театрі, зітхала чи щиро сміялась, йому було гірко, що вона відчуває насолоду сама і не хоче поділитися з ним своїм захватом. І цікаво, вона подружилася з усіма його приятелями, і всі вони вже знали, що вона за людина, а він нічого не знав, а тільки хандрив і мовчки ревнував.

Прийшовши додому, Лаптєв одягнув халат і туфлі і сів у себе в кабінеті читати роман. Дружини вдома не було. Але минуло не більше півгодини, як у передпокої подзвонили і глухо пролунали кроки Петра, що побіг відчиняти. Це була Юлія. Вона зайшла в кабінет у шубці, з червоними від морозу щоками.

— На Прєсні велика пожежа, — сказала вона, захекавшись. — Величезна заграва. Я поїду туди з Костянтином Івановичем.

— З богом!

Вигляд здоров’я, свіжості і дитячого страху в очах заспокоїв Лаптєва. Він почитав ще з півгодини і ліг спати.

Другого дня Поліна Миколаївна надіслала йому в амбар дві книжки, які колись брала в нього, всі його листи і його фотографії; при цьому була записка, що складалася тільки з одного слова: «Баста!»

VIII

Уже в кінці жовтня у Ніни Федорівни ясно визначився рецидив. Вона швидко худла й марніла. Незважаючи на сильні болі, вона уявляла, що вже одужує, і щоранку одягалась, як здорова, і потім цілий день лежала в постелі одягнена. І під кінець вона стала дуже балакучою. Лежить на спині і розповідає щось тихо, через силу, важко дихаючи. Померла вона раптово і за таких обставин.

Був місячний, ясний вечір, на вулиці каталися по свіжому снігові і в кімнату з вулиці долинав шум. Ніна Федорівна лежала в постелі, а Саша, яку вже нікому було зміняти, сиділа поруч і дрімала.

— По батькові його не пам’ятаю, — розповідала Ніна Федорівна тихо. — А звали його Іван, на прізвище Кочевой, бідний чиновник. П’яниця був безпросипний, царство небесне. Ходив він до нас. і щомісяця ми видавали йому по фунту цукру і по осьмушці чаю. Ну, бувало й грішми, звичайно. Егеж… Потім такий випадок: запив дуже наш Кочевой і помер, від горілки згорів. Залишився після нього синочок, хлоп’ятко, років семи, сирітка… взяли ми його і сховали у прикажчиків, і жив він так цілий рік, і батько не знав. А як побачив батько, тільки рукою махнув і нічого не сказав. Коли Кості, цьому сирітці, пішов дев’ятий годок, — а я на той час уже нареченою була, — повезла я його по всіх гімназіях. Туди-сюди, ніде не приймають. А він плаче… «Чого ж ти, — кажу, — дурнику, плачеш?» Повезла я його на Розгуляй у другу гімназію і там, дай боже здоров’я, прийняли… І почав хлопчик ходити щодня пішки з П’ятницької на Розгуляй, та з Розгуляю на П’ятницьку… Альоша за нього платив.. Милості господні, почав хлопчик добре вчитися, вникати, і вийшли з нього люди… Адвокатом тепер у Москві, Альошин друг, такої ж високої науки. От не погребували людиною, прийняли її в родину, і тепер вона за нас либонь бога молить… Так…

Ніна Федорівна почала говорити дедалі тихше, з довгими паузами, потім, помовчавши трохи, раптом підвелась і сіла.

— А мені не теє. . Якось погано, — сказала вона. — Господи помилуй. Ой, дихати не можу!

Саша знала, що мати має скоро вмерти; побачивши тепер, як раптово змінилось її обличчя, вона вгадала, що це кінець, і злякалася.

— Мамуню, цього не треба! — заридала вона. — Цього не треба!

— Біжи на кухню, нехай по батька підуть. Мені навіть дуже погано.

Саша бігала по всіх кімнатах і кликала, але в усьому домі не було нікого із слуг, і тільки в їдальні на скрині спала Ліда в одежі й без подушки. Саша, як була, без калош, вибігла на подвір’я, потім на вулицю. За ворітьми на лаві сиділа няня і дивилася на катання. Від річки, де був каток, долинали звуки військової музики.

— Няню, мама вмирає! — сказала Саша, ридаючи. — Треба піти по татка!..

Няня пішла нагору в спальню і, глянувши на хвору, сунула їй в руку запалену воскову свічку. Саша злякано метушилася і благала, сама не знаючи кого, сходити по тата, потім надягла пальто і хустку і вибігла на вулицю. Від слуг вона знала, що в батька є ще друга дружина і двоє дівчаток, з якими він живе на Базарній. Вона побігла ліворуч від воріт, схлипуючи і боячись чужих людей, і скоро почала грузнути в снігу і мерзнути.

Зустрівся їй візник порожняком, але вона не найняла його: ще завезе її за місто, пограбує і кине на кладовищі (за чаєм розповідали слуги: був такий випадок). Вона все йшла і йшла, задихаючись від утоми і ридаючи. Вийшовши на Базарну, вона запитала, де тут живе пан Панауров. Якась незнайома жінка довго пояснювала їй і, побачивши, що вона нічого не розуміє, привела її за руку до одноповерхового будинку з під’їздом. Двері були не замкнуті. Саша пробігла через сіни, потім коридор і, нарешті, опинилася в світлій, теплій кімнаті, де за самоваром сидів батько і з ним дама та двоє дівчаток. Але вже вона не могла вимовити жодного слова і тільки ридала. Панауров зрозумів.

— Мабуть, мамі погано? — запитав він. — Скажи, дівчинко: мамі погано?

Він стривожився й послав по візника.

Коли приїхали додому, Ніна Федорівна сиділа обкладена подушками, з свічкою в руці. Обличчя потемніло, і очі були вже заплющені. В спальні стояли, з’юрмившись біля дверей, няня, кухарка, покоївка, селянин Прокофій і ще якісь незнайомі прості люди. Няня щось приказувала пошепки, і її не розуміли. В глибині кімнати біля вікна стояла Ліда, бліда, заспана, і суворо дивилася звідти на матір.

Панауров узяв у Ніни Федорівни з рук свічку і, гидливо скривившись, жбурнув на комод.

— Це жахливо! — сказав він, і плечі в нього здригнулися. — Ніно, тобі лягти треба, — сказав він ласкаво. — Лягай, люба.

Вона глянула і не пізнала його. Її поклали на спину.

Коли прийшли священик і лікар Сергій Борисович, слуги вже набожно хрестилися і поминали її.

— Он воно яка історія! — сказав лікар у задумі, виходячи до вітальні. — А ще ж молода, їй і сорока не було.

Чути було голосні ридання дівчаток. Панауров, блідий, з вологими очима, підійшов до лікаря і сказав слабким, млосним голосом:

— Дорогий мій, зробіть ласку, надішліть у Москву телеграму. Я абсолютно не маю сил.

Лікар дістав чорнило і написав дочці таку телеграму: «Панаурова померла восьмій вечора. Скажи чоловікові: на Дворянській продається будинок переводом боргу, доплатити дев’ять. Торги дванадцятого. Раджу не проґавити».

IX

Лаптєв жив в одному з провулків Малої Дмитрівки, недалеко від Старого Пимена. Крім великого будинку на вулиці, він наймав також ще двоповерховий флігель на подвір’ї для свого друга Кочевого, помічника присяжного повіреного, якого всі Лаптєвы називали просто Костя, бо він виріс на їхніх очах. Навпроти цього флігеля стояв інший, теж двоповерховий, в якому жило якесь французьке сімейство, що складалося з чоловіка, дружини і п’яти дочок.

Був мороз градусів з двадцять. Вікна взялися інеєм. Прокинувшись вранці, Костя із заклопотаним обличчям проковтнув п’ятнадцять крапель якихось ліків, потім, взявши з книжкової шафи дві гирі, почав робити гімнастику. Він був високий, дуже худий, з великими рудуватими вусами; але найпомітніше в його зовнішності — це були його надзвичайно довгі ноги.

Петро, чоловік середніх років, у піджаку і в ситцьових штанах, засунутих у високі чоботи, приніс самовар і заварив чай.

— Дуже нині гарна погода, Костянтине Івановичу, — сказав він.

— Так, гарна, тільки от, брат, шкода, живеться нам з тобою поганенько.

Петро зітхнув заради ввічливості.

— Як дівчатка? — запитав Кочевой.

— Батюшка не прийшли. Олексій Федорович самі їх навчають.

Костя знайшов на вікні необмерзле містечко і почав дивитися в бінокль, спрямовуючи його на вікна, де жило французьке сімейство.

— Не видно, — сказав він.

У цей час внизу Олексій Федорович учив закону божого Сашу і Ліду. Ось уже півтора місяця, як вони жили в Москві, в нижньому поверсі флігеля, разом з своєю гувернанткою, і до них приходили тричі на тиждень учитель міського училища і священик. Саша проходила Новий завіт, а Ліда недавно почала Старий. Останнього разу Ліді було задано повторити до Авраама.

— Отже, в Адама і Єви було двоє синів, — сказав Лаптєв. — Чудово. Але як їх звали? Пригадай-но!

Ліда, як і раніше, сувора, мовчала, дивлячись на стіл, і тільки ворушила губами, а старша Саша дивилася їй в обличчя і переживала.

— Ти прекрасно знаєш, не треба тільки хвилюватися, — сказав Лаптєв. — Ну, як же звали синів Адама?

— Авель і Кавель, — прошепотіла Ліда.

— Каїн і Авель, — поправив Лаптєв.

По щоці у Ліди покотилася велика сльоза і капнула на книжку.

Саша теж опустила очі і зашарілась, от-от заплаче. Лаптєв з жалю не міг уже говорити, сльози підкотилися у нього до горла; він підвівся з-за стола і запалив цигарку. В цей час зійшов згори Кочевой з газетою в руках. Дівчатка підвелися і, не дивлячись на нього, зробили реверанс.

— Бога ради, Костю, займіться ви з ними, — звернувся до нього Лаптєв. — Я боюсь, що сам заплачу, і мені треба до обіду в амбар поїхати.

— Гаразд.

Олексій Федорович пішов. Костя з надзвичайно серйозним обличчям, насупившись, сів до столу і потягнув до себе священну історію.

— Ну? — запитав він. — Про що ви тут?

— Вона знає про потоп, — сказала Саша.

– Про потоп? Гаразд, будемо шкварити про потоп. Катай про потоп. — Костя проглянув у книжці короткий опис потопу і сказав: — Мушу я вам сказати, такого потопу, як тут описано, насправді не було. І ніякого Ноя не було. За кілька тисяч років до Різдва христового була на землі надзвичайна повінь, і про це згадується не тільки в єврейській Біблії, але також у книгах інших стародавніх народів, як-от: греків, халдеїв, індусів. Але яка б не була повінь, вона не могла затопити всю землю. Ну, рівнини залило, а гори либонь лишилися. Ви цю книжку читати читайте, та не особливо довіряйте.

У Ліди знову потекли сльози, вона відвернулась і раптом заридала так голосно, що Костя здригнувся і підвівся з місця у великому збентеженні.

— Я хочу додому, — промовила вона. — До тата і до няні.

Саша теж заплакала. Костя пішов до себе нагору і сказав по телефону Юлії Сергіївні:

— Голубонько, дівчатка знову плачуть. Немає ніякої можливості.

Юлія Сергіївна прибігла з великого будинку в самій сукні і в’язаній хустці, пройнята морозом, і почала заспокоювати дівчаток.

— Вірте мені, вірте, — говорила вона благальним голосом, пригортаючи до себе то одну, то другу, — ваш тато приїде сьогодні, він надіслав телеграму. Жаль мами, і мені жаль, серце розривається, та що ж робити? Адже не підеш проти бога!

Коли вони перестали плакати, вона закутала їх і повезла катати. Спочатку проїхали Малою Дмитрівкою, потім повз Страсний на Тверську; біля Іверської зупинилися, поставили по свічці і помолилися, стоячи навколішках. Дорогою назад заїхали до Філіппова і взяли пісних бубликів з маком.

Обідали Лаптєви о третій годині. Страви подавав Петро. Цей Петро вдень бігав то на поштамт, то в амбар, то в окружний суд для Кості, прислужував; вечорами він набивав цигарки, вночі бігав відчиняти двері і о п’ятій годині ранку вже затоплював печі, і ніхто не знав, коли він спить. Він дуже любив відкупорювати зельтерську воду, і робив це легко, безшумно, не проливши жодної краплі.

— Дай боже! — сказав Костя, випиваючи перед супом чарку горілки.

Спершу Костя не подобався Юлії Сергіївні; його бас, його слівця, на зразок: виставив, затопив у пику, мерзота, зобрази самоварчик, його звичка цокатися і примовляти за чаркою здавались їй тривіальними. Але, узнавши його ближче, вона почала відчувати себе в його присутності дуже легко. Він був з нею відвертим, любив вечорами поговорити з нею стиха про що-небудь і навіть давав їй читати романи, написані ним, які досі становили таємницю навіть для таких його друзів, як Лаптєв і Ярцев. Вона читала ці романи і, щоб не засмучувати його, хвалила, і він був радий, бо сподівався стати рано чи пізно відомим письменником. У своїх романах він змальовував лише село і поміщицькі садиби, хоч село бачив дуже рідко, тільки коли бував у знайомих на дачі, а в поміщицькій садибі був раз у житті, коли їздив у Волоколамськ у судовій справі. Елементу кохання він уникав, неначе соромився, природу описував часто і при цьому любив вживати таких виразів, як примхливі обриси гір, химерні форми хмар або акорд таємничих співзвучностей… Романів його ніде не друкували, і це він пояснював цензурними умовами.

Адвокатська діяльність подобалась йому, але все ж головним своїм заняттям вважав він не адвокатуру, а ці романи. Йому здавалося, що в нього тонка, артистична організація, його завжди вабило до мистецтва. Сам він не співав і не грав ні на якому інструменті і зовсім не мав музикального слуху, але відвідував усі симфонічні і філармонічні збори, влаштовував концерти з благодійною метою, знайомився із співаками…

Під час обіду розмовляли.

— Дивна річ, — сказав Лаптєв, — знову мене загнав вбезвихідь мій Федір! Треба, каже, узнати, коли минає століття нашої фірми, щоб клопотати про дворянство, і говорить це найсерйознішим чином. Що з ним сталося? Одверто кажучи, я починаю хвилюватися.

Говорили про Федора, про те, що тепер мода напускати на себе що-небудь. Наприклад, Федір намагається здаватися простим купцем, хоч він уже не купець, і коли приходить до нього одержувати платню учитель із школи, де старий Лаптєв попечителем, то він навіть змінює голос і ходу і поводиться з учителем, як начальник.

Після обіду нічого було робити, пішли до кабінету. Говорили про декадентів, про Орлеанську діву, і Костя прочитав цілий монолог; йому здавалося, що він дуже вдало наслідує Єрмолову. Потім сіли грати у вінт. Дівчатка не йшли до себе у флігель, а бліді, сумні сиділи, обидві в одному кріслі, і прислухалися до шуму на вулиці: чи не батько їде? Вечорами, у темряві і при свічках, їм було тоскно. Розмова за вінтом, кроки Петра, потріскування в каміні дратували їх і не хотілось дивитися на вогонь; вечорами і плакати вже не хотілося, але було моторошно і давило під серцем. І було незрозуміло, як це можна розмовляти про щось і сміятися, коли померла мама.

— Що ви сьогодні бачили в бінокль? — запитала Юлія Сергіївна у Кості.

— Сьогодні нічого, а вчора сам старий француз ванну приймав.

О сьомій годині Юлія Сергіївна і Костя поїхали в Малий театр. Лаптєв залишився з дівчатками.

— А час би вже вашому татові приїхати, — говорив він, поглядаючи на годинник. — Мабуть, поїзд спізнився.

Дівчатка сиділи в кріслі, мовчки, пригорнувшись одна до одної, як звірята, яким холодно, а він усе ходив по кімнатах і з нетерпінням поглядав на годинник. У домі було тихо. Але ось уже в кінці дев’ятої години хтось подзвонив. Петро пішов відчиняти.

Почувши знайомий голос, дівчатка скрикнули, заридали і кинулися в передпокій. На Панаурові була розкішна доха, і борода й вуса в нього побіліли від морозу.

— Зараз, зараз, — бурмотів він, а Саша і Ліда, ридаючи і сміючись, цілували йому холодні руки, шапку, доху. Гарний, томний, розпещений любов’ю, він, не поспішаючи, приголубив дівчаток, потім зайшов до кабінету і сказав, потираючи руки:

— А я до вас не надовго, друзі мої. Завтра їду в Петербург. Мене обіцяють перевести в інше місто.

Зупинився він в «Дрездені».

X

У Лаптєвих часто бував Ярцев, Іван Гаврилович. Це була дужа, міцна людина, чорноволоса, з розумним, приємним обличчям; його вважали гарним, але останнім часом він почав повніти, і це псувало його обличчя й постать; псувало його й те, що він стриг волосся низько, майже догола. В університеті колись, завдяки його високому зростові і силі, студенти називали його викидайлом.

Він разом з братами Лаптєвими закінчив філологічний факультет, потім вступив на природничий і тепер був магістром хімії. На кафедру він не розраховував і ніде не був навіть лаборантом, а викладав фізику і природничу історію в реальному училищі та в двох жіночих гімназіях. Від своїх учнів, а особливо учениць він був у захваті і казав, що підростає тепер чудове покоління. Крім хімії, він вивчав ще у себе вдома соціологію й російську історію і свої невеликі замітки іноді друкував у газетах та журналах, підписуючись літерою Я. Коли він говорив про що-небудь з ботаніки або зоології, то був схожий на історика, коли ж вирішував які- небудь історичні питання, то схожий був на природника.

Своєю людиною у Лаптєвих був також Кіш, прозваний вічним студентом. Він три роки був на медичному факультеті, потім перейшов на математичний і сидів тут на кожному курсі по два роки. Батько його, провінціальний аптекар, висилав йому по сорок карбованців на ¡місяць, та ще мати, потай від батька, по десять, і цих грошей йому вистачало на прожиття і навіть на таку розкіш, як шинель з польським бобром, рукавички, духи і фотографія (він часто знімався і дарував свої портрети знайомим). Чистенький, трошки плішивий, з золотистими бакенами біля ушей, скромний, він завжди мав вигляд людини, готової прислужити. Він усе клопотав у чужих справах: то бігав з підписним листом, то з раннього ранку мерз біля театральної каси, щоб купити для знайомої дами квиток, то за чиїмось дорученням ішов замовляти вінок або букет. Про нього тільки й говорили: Кіш сходить, Кіш зробить, Кіш купить. Доручення виконував він здебільшого погано. На нього сипались докори, часто забували заплатити йому за покупки, але він завжди мовчав і в скрутних випадках лише зітхав. Він ніколи особливо не радів, не засмучувався, розповідав завжди довго й нудно, і дотепи його щоразу викликали сміх лише тому, що не були смішними. Так, якось, з наміром пожартувати, він сказав Петру: «Петро, ти не відро», і це викликало загальний сміх, і сам він довго сміявся, задоволений, що сказав такий вдалий дотеп. Коли ховали якого-небудь професора, то він ішов попереду разом з факельниками.

Ярцев і Кіш завжди приходили ввечері до чаю. Якщо господарі не їхали в театр або на концерт, то вечірній чай затягувався до вечері. Одного лютневого вечора в їдальні відбувалась така розмова:

— Художній твір тоді лише визначний і корисний, коли він в своїй ідеї має якесь серйозне суспільне завдання, — говорив Костя, сердито дивлячись на Ярцева. — Якщо в творі протест проти кріпосного права або автор озброюється проти вищого світу з його пошлостями, то такий твір визначний і корисний. А ті романи і повісті, де ах та ох, та вона його покохала, а він її розлюбив, — такі твори, кажу я, нікчемні, і хай їм біс.

— Я з вами згодна, Костянтине Івановичу, — сказала Юлія Сергіївна. — Один малює зустріч закоханих, другий — зраду, третій — зустріч після розлуки. Невже немає інших сюжетів? Адже так багато людей хворих, нещасних, замучених злиднями, яким, мабуть, противно все це читати.

Лаптєву було неприємно, що його дружина, молода жінка, якій нема ще й двадцяти двох років, так серйозно і холодно міркує про кохання. Він догадувався, чому це так.

— Якщо поезія не розв’язує питань, які здаються вам важливими, — сказав Ярцев, — то зверніться до творів з техніки, поліцейського і фінансового права, читайте наукові фейлетони. Навіщо це треба, щоб у Ромео і Жульєті замість кохання йшла мова, скажімо, про свободу викладання або про дезинфекцію тюрем, коли про це ви знайдете в спеціальних статтях і посібниках?

— Дядю, це крайності! — перебив Костя. — Ми говоримо не про таких гігантів, як Шекспір або Гете, ми говоримо про сотню талановитих і посередніх письменників, які дали б значно більше користі, коли б залишили кохання й заходилися б проводити в масу знання та гуманні ідеї.

Кіш, гаркавлячи і трошки в ніс, почав розповідати зміст повісті, яку він недавно прочитав. Розповідав він докладно, не поспішаючи; минуло три хвилини, потім п’ять, десять, а він усе говорив, і ніхто не міг зрозуміти, про що це він розповідає, і обличчя його ставало дедалі байдужим і очі потьмяніли.

— Кіш, розповідайте швидше, — не витримала Юлія Сергіївна, — адже це нестерпно!

— Перестаньте, Кіш! — гримнув на нього Костя.

Засміялися всі, і сам Кіш.

Прийшов Федір. З червоними плямами на обличчі, кваплячись, він привітався і повів брата до кабінету. Останнім часом він уникав багатолюдних зборів і віддавав перевагу товариству однієї людини.

— Нехай молодь там регоче, а ми з тобою тут щиро поговоримо, — сказав він, сідаючи в глибоке крісло, далі від лампи. — Давненько, братухо, не бачились. Скільки часу ти в амбарі не був? Мабуть, з тиждень.

— Так. Нічого мені у вас там робити. Та й старик обрид, правду кажучи.

— Звичайно, без нас з тобою можуть обійтися в амбарі, але ж треба щось робити. В поті лиця будеш їсти свій хліб, як то кажуть. Бог труди любить.

Петро приніс на підносі склянку чаю. Федір випив без цукру і ще попросив. Він пив багато чаю і за вечір міг випити склянок з десять.

— Знаєш, що, брате! — сказав він, встаючи і підходячи до брата. — Без мудрувань лукавих, балотуйся-но ти в гласні, а ми полегеньку та потихеньку проведемо тебе в члени управи, а потім в товариші голови. Далі-більше, людина ти розумна, освічена, тебе помітять і запросять до Петербурга, — земські та міські діячі тепер там у моді, брате, і, дивись, п’ятдесяти років тобі ще не буде, а ти вже таємний радник, і стрічка через плече.

Лаптєв нічого не відповів; він зрозумів, що всього цього — і таємного радника, і стрічки хочеться самому Федорові, і він не знав, що відповісти.

Брати сиділи й мовчали. Федір відкрив свого годинника і довго, дуже довго дивився в нього з напруженою увагою, немовби хотів помітити рух стрілки, і вираз його обличчя здавався Лаптєву дивним.

Запросили вечеряти. Лаптєв пішов у їдальню, а Федір залишився в кабінеті. Суперечки вже не було, а Ярцев говорив тоном професора, який читає лекцію:

— Внаслідок різниці кліматів, енергій, смаків, віку, рівність між людьми фізично неможлива. Але культурна людина може зробити цю нерівність нешкідливою так само, як вона вже зробила це з болотами і ведмедями. Добився ж один учений того, що в нього кіт, миша, кібець і горобець їли з однієї тарілки, і виховання, треба сподіватись, робитиме те ж саме з людьми. Життя іде все вперед і вперед, культура досягає величезних успіхів на наших очах, і, очевидно, настане час, коли, наприклад, нинішнє становище фабричних робітників здаватиметься таким же абсурдом, як нам тепер кріпосне право, коли міняли дівок на собак.

— Це буде не скоро, зовсім не скоро, — сказав Костя і посміхнувся, — зовсім не скоро, коли Ротшільдові здадуться абсурдом його підвали з золотом, а доти робітник хай гне спину і пухне з голоду. Е, ні, дядю. Не чекати треба, а боротися. Якщо кіт їсть з мишею з однієї тарілки, то ви думаєте він це усвідомлює? Чом би не так. Його примусили.

— Я і Федір багаті, наш батько капіталіст, мільйонер, з нами треба боротися! — промовив Лаптєв і потер долонею чоло. — Боротися зі мною — мені важко це збагнути! Я багатий, але що мені дали досі гроші, що дала мені ця сила? Чим я щасливіший за вас? Дитинство було в мене каторжне, і гроші не рятували мене від різок. Коли Ніна хворіла і померла, їй не допомогли мої гроші. Коли мене не кохають, то я не можу примусити покохати себе, хоч би витратив сто мільйонів.

— Зате ви можете багато добра зробити, — сказав Кіш.

— Яке там добро! Ви вчора просили мене за якогось математика, який шукає посади. Вірте, я можу зробити для нього так само мало, як і ви. Я можу дати гроші, але ж це не те, чого він хоче. Якось в одного відомого музиканта я просив місця для бідного скрипаля, а він відповів так: «Ви звернулися саме до мене тому, що ви не музикант». Так і я вам відповім: ви звертаєтеся до мене по допомогу так упевнено тому, що самі жодного разу ще не були в становищі багатої людини.

— До чого тут порівняння з відомим музикантом, не розумію! — промовила Юлія Сергіївна і зашарілась. — Причому тут відомий музикант!

Обличчя її затремтіло від ненависті, і вона опустила очі, щоб приховати це почуття. І вираз її обличчя зрозумів не тільки чоловік, але й усі, хто сидів за столом.

— Причому тут відомий музикант! — повторила вона стиха. — Немає нічого легшого, як допомогти бідній людині.

Настало мовчання. Петро подав рябчиків, але ніхто не хотів їсти їх, і всі їли тільки салат. Лаптєв уже не пам’ятав, що він сказав, але для нього було ясно, що ненависні були не слова його, а вже одне те, що він втрутився в розмову.

Після вечері він пішов до себе в кабінет; напружено, з биттям серця, ждучи ще нових принижень, він прислухався до того, що відбувалося в залі. Там знову почалася суперечка; потім Ярцев сів за рояль і проспівав сентиментальний романс. Це був майстер на всі руки: він і співав, і грав, і навіть умів показувати фокуси.

— Як вам завгодно, панове, а я не хочу сидіти вдома, — сказала Юлія, — треба кудись поїхати.

Вирішили їхати за місто і послали Кіша до купецького клубу по тройку. Лаптєва не запросили з собою, бо ніколи він не їздив за місто і тому що в нього сидів тепер брат, але він зрозумів це так, що його товариство нудне для них, що він у цій веселій молодій компанії зовсім зайвий. І його досада, його гірке почуття були такі сильні, що він мало не плакав; він навіть був радий, що з ним поводяться так нелюб’язно, що ним гордують, що він дурний, нудний чоловік, золотий мішок, і йому здавалося, що він би ще більше був радий, коли б його дружина зрадила його цієї ночі з кращим другом і потім зізналась би в цьому, дивлячись на нього з ненавистю… Він ревнував її до знайомих студентів, до акторів, співаків, до Ярцева, навіть до зустрічних, і тепер йому страшенно хотілось, щоб вона справді була невірна йому, хотілось застати її з кимось, потім отруїтися, позбутися раз назавжди цього кошмару. Федір пив чай і голосно ковтав. Але ось і він зібрався йти.

— А в нашого старенького, мабуть, темна вода, — сказав він, надягаючи шубу. — Зовсім погано став бачити.

Лаптєв також надів шубу і вийшов. Провівши брата до Страсного, він узяв візника і поїхав до Яра.

«І це називається родинним щастям! — сміявся він з себе. — Це кохання!»

У нього цокотіли зуби, і він не знав, ревнощі це чи щось інше. У Яра він пройшовся біля столів, послухав у залі куплетиста; на випадок зустрічі з своїми у нього не було жодної готової фрази, і він заздалегідь був упевнений, що при зустрічі з дружиною він тільки усміхнеться жалюгідно й нерозумно, і всі зрозуміють, яке почуття змусило його приїхати сюди. Від електричного світла, гучної музики, запаху пудри й від того, що зустрічні дами дивилися на нього, його нудило. Він зупинявся біля дверей, старався підглянути і підслухати, що робиться в окремих кабінетах, і йому здавалось, що він грає разом з куплетистом і цими дамами якусь підлу, мерзенну роль. Далі він поїхав у Стрельну, але й там не зустрів нікого з своїх, і лише коли, повертаючись назад, знову під’їжджав до Яра, його з галасом обігнала тройка; п’яний ямщик кричав, і чути було, як реготав Ярцев: «га-га-га!»

Повернувся Лаптєв додому о четвертій годині. Юлія Сергіївна була вже в ліжку. Помітивши, що вона не спить, він підійшов до неї і сказав різко:

— Я розумію вашу огиду, вашу ненависть, але ви могли б пожаліти мене при сторонніх, могли б приховати своє почуття.

Вона сіла на постелі, опустивши ноги. При світлі лампадки очі у неї здавалися великими, чорними.

— Вибачте мені, — сказала вона.

Від хвилювання і тремтіння в усьому тілі він уже не міг вимовити жодного слова, а стояв перед нею і мовчав. Вона теж тремтіла і сиділа з виглядом злочинниці, чекаючи порозуміння.

— Як я страждаю! — сказав він, нарешті, і схопився за голову. — Я мов у пеклі, я збожеволів!

— А мені хіба легко? — запитала вона тремтячим голосом. — Сам бог знає, як воно мені.

— Ти моя дружина вже півроку, але в твоїй душі ані іскорки кохання, нема ніякої надії, ніякого просвітку! Навіщо ти пішла за мене? — говорив Лаптєв з відчаєм. — Навіщо? Який демон штовхав тебе в мої обійми? На що ти надіялась? Чого ти хотіла?

А вона дивилася на нього з жахом, немов боячись, що він уб’є її.

— Я тобі подобався? Ти кохала мене? — говорив далі він, задихаючись. — Ні! То що ж? Що? Кажи: що? — крикнув він. — О, прокляті гроші! Прокляті гроші!

— Клянусь богом, ні! — вигукнула вона і перехрестилася; вона вся зіщулилась від образи, і він вперше почув, як вона плаче. — Клянусь богом, ні! — повторила вона. — Я не думала про гроші, мені їх не треба, мені просто здавалось, що коли я відмовлю тобі, то зроблю негарно. Я боялася зіпсувати життя тобі й собі і тепер страждаю через помилку, нестерпно страждаю!

Вона гірко заридала, і він зрозумів, як їй боляче, і, не знаючи, що сказати, він опустився перед нею на килим.

— Годі, годі, — бурмотав він. — Образив я тебе, бо кохаю безумно, — він раптом поцілував її ногу і пристрасно обійняв. — Хоч іскру кохання! — бурмотав він. — Ну, збреши мені! Збреши! Не кажи, що це помилка!..

Але вона плакала, і він почував, що його ласки вона зносить лише як неминучий наслідок своєї помилки. І ногу, яку він поцілував, вона підгорнула під себе, як пташка. Йому стало жаль її.

Вона лягла і вкрилася з головою, він роздягнувся і теж ліг. Вранці обоє вони почували ніяковість і не знали, про що розмовляти, і йому навіть здавалося, що вона нетвердо ступає на ту ногу, яку він поцілував.

Перед обідом приїжджав прощатися Панауров. Юлії нестримно захотілося додому на батьківщину; добре б поїхати, думала вона, і відпочити від родинного життя, від цієї ніяковості і повсякчасної думки, що вона зробила негарно. Вирішено було за обідом, що вона поїде з Панауровим і погостює в батька тижнів два-три, поки не скучить.

XI

Вона і Панауров їхали в окремому купе; на голові в нього був смушевий картуз якоїсь дивної форми.

— Так, не вдовольнив мене Петербург, — говорив він спроквола, зітхаючи. — Обіцяють багато, але нічого певного. Так, дорога моя. Був я мировим суддею, неодмінним членом, головою мирового з’їзду, нарешті, радником губернського правління; здається, послужив батьківщині і маю право на увагу, та от вам: ніяк не можу добитися, щоб мене перевели в інше місто…

Панауров заплющив очі й похитав головою.

— Мене не визнають, — вів далі він, немовби засипаючи. — Звичайно, я не геніальний адміністратор, зате я порядна, чесна людина, а на теперішні часи і це рідкість. Каюсь, іноді жінок я обманював трохи, але щодо російського уряду я завжди був джентльменом. Та годі про це, — сказав він, розплющуючи очі, — будемо говорити про вас. Чого це вам заманулося раптом їхати до батька?

— Так, з чоловіком трошки не поладнала, — сказала Юлія, дивлячись на його картуз.

— Егеж, якийсь він у вас дивний. Усі Лаптєви дивні. Чоловік ваш ще нічого, так-сяк, але брат його Федір зовсім дурень.

Панауров зітхнув і запитав серйозно:

— А полюбовник у вас уже є?

Юлія глянула на нього здивовано і усміхнулася.

— Бозна-що ви говорите.

На великій станції, годині об одинадцятій, обоє вийшли і повечеряли. Коли поїзд пішов далі, Панауров скинув пальто і свій картузик і сів поруч Юлії.

— А ви дуже милі, треба вам сказати, — почав він. — Вибачте за трактирне порівняння, ви нагадуєте мені свіжопросолений огірочок; він, так би мовити, ще пахне парником, але вже має в собі трошки солі і запах кропу. З вас мало-помалу формується прекрасна жінка, чудова, гарна жінка. Якби ця наша поїздка була років п’ять тому, — зітхнув він, — то я вважав би за приємний обов’язок вступити в ряди ваших поклонників, але тепер, на жаль, я інвалід.

Він сумно і в той же час милостиво посміхнувся і обійняв її за талію.

— Ви збожеволіли! — сказала вона, зашарілась і злякалась так, що в неї похололи руки й ноги. — Облиште, Григорію Миколайовичу!

— Чого ж ви боїтесь, люба? — запитав він лагідно. — Що тут жахливого? Ви просто не звикли.

Якщо жінка протестувала, то для нього це тільки означало, що він справив враження і подобається. Тримаючи Юлію за талію, він міцно поцілував її в щоку, потім в губи, цілком упевнений, що дає їй велику втіху. Юлія заспокоїлась від жаху і збентеження і почала сміятися. Він поцілував її ще раз і сказав, налягаючи свій смішний картуз:

— От і все, що може дати вам інвалід. Один турецький паша, добрий старичок, одержав від когось у подарунок, чи, здається, у спадщину цілий гарем. Коли його молоді, красиві жінки вишикувались перед ним в шеренгу, він обійшов їх, поцілував кожну і сказав: «От і все, що я тепер спроможний дати вам». Те ж саме кажу і я.

Все це здавалось їй дурним, незвичайним і звеселяло її. Хотілося пустувати. Ставши на диван і наспівуючи, вона дістала з полиці коробку з цукерками і крикнула, кинувши кусочок шоколаду:

— Ловіть!

Він піймав; вона кинула йому другу цукерку з гучним сміхом, потім третю, а він усе ловив і клав собі в рот, дивлячись на неї благальними очима, і їй здавалося, що в його обличчі, в рисах і виразі багато жіночого й дитячого. І коли вона, задихавшись, сіла на диван і все ще дивилася на нього із сміхом, він двома пальцями доторкнувся до її щоки і проказав немовби з досадою:

— Підле дівчисько!

— Візьміть, — сказала вона, подаючи йому коробку. — Я не люблю солодкого.

Він з’їв цукерки всі до одної, і порожню коробку замкнув до себе в чемодан; він любив коробки з картинками.

— Проте, годі пустувати, — сказав він. — Інвалідові час бай-бай.

Він дістав з портпледа свій бухарський халат і подушку, ліг і вкрився халатом.

— На добраніч, голубонько! — тихо проказав він і зітхнув так, начебто в нього боліло все тіло.

І незабаром почулося хропіння. Не почуваючи ніяковості, вона теж лягла і скоро заснула.

Коли другого дня вранці вона в своєму рідному місті їхала з вокзалу додому, то вулиці здавались їй пустельними, безлюдними, сніг сірим, а будинки маленькими, наче хто приплюснув їх. Зустрілась їй процесія: несли покійника у відкритій труні, з корогвами.

«Покійника зустріти, кажуть, на щастя», — подумала вона.

На вікнах того будинку, в якому жила колись Ніна Федорівна, тепер були приклеєні білі білетики.

З завмиранням серця вона в’їхала на своє подвір’я і подзвонила біля дверей. Їй відчинила незнайома покоївка, огрядна, заспана, в теплій ватній кофті. Йдучи сходами, Юлія згадала, як тут освідчувався їй у коханні Лаптєв, але тепер сходи були немиті, всі в слідах. Нагорі, в холодному коридорі, чекали хворі в шубах. І чомусь серце у неї дуже стукотіло, і вона ледве йшла від хвилювання.

Лікар, тепер ще огрядніший, червоний, як цегла, і з розтріпаним волоссям, пив чай. Побачивши дочку, він дуже зрадів і навіть заплакав; вона подумала, що в житті цього старика вона — єдина радість, і розчулено, міцно обняла його й сказала, що житиме в нього довго, до великодня. Переодягнувшись у себе в кімнаті, вона прийшла в їдальню, щоб разом пити чай, він ходив з кутка в куток, засунувши руки в кишені, і співав: «ру-ру-ру», — значить, був чимось невдоволений.

— Тобі в Москві живеться дуже весело, — сказав він. — Я за тебе дуже радий… Мені ж, старому, нічого не треба. Я скоро здохну і звільню вас усіх. І треба дивуватись, що в мене така міцна шкура, що я ще живий! Дивовижно!

Він сказав, що він старий, двожильний осел, на якому їздять усі. На нього звалили лікування Ніни Федорівни, турботи про її дітей, її похорони; а цей хлюст Панауров нічого знати не хотів і навіть позичив у нього сто карбованців і досі не віддає.

— Візьми мене в Москву і посади там у будинок для божевільних! — сказав лікар. — Я божевільний, я наївна дитина, бо все ще вірю в правду і справедливість!

Потім він докоряв її чоловікові в недалекоглядності: не купує будинків, які продаються так вигідно. І тепер уже Юлії здавалось, що в житті цього старика вона — не єдина радість. Коли він приймав хворих і потім поїхав на практику, вона ходила по всіх кімнатах, не знаючи, що робити і про що думати. Вона вже відвикла від рідного міста і рідного дому, її не тягнуло тепер ні на вулицю, ні до знайомих, і при згадці про недавніх подруг і про дівоче життя не ставало сумно і не було жаль минулого.

Увечері вона одяглася пишніше і пішла до всеношної. Але в церкві були тільки прості люди, і її розкішна шуба і капелюшок не справили ніякого враження. І здавалося їй, наче сталася якась зміна і в церкві і в ній самій. Раніше вона любила, коли у всеношній читали канон і півчі співали ірмоси, наприклад, «Отверзу уста моя», любила повільно просуватися в натовпі до священика, який стояв серед церкви, і потім відчувати на своєму чолі святий єлей, тепер же вона чекала тільки, коли скінчиться служба. І, виходячи з церкви, вона вже побоювалась, щоб у неї не попросили старці; було б нудно зупинятися й шукати в кишенях, та й у кишенях у неї вже не було мідних грошей, а були тільки карбованці.

Лягла вона в постіль рано, а заснула пізно. Снились їй все якісь портрети і похоронна процесія, яку вона бачила вранці; відкриту труну з мертвим внесли на подвір’я і зупинилися біля дверей, потім довго розгойдували труну на рушниках і з усього розмаху вдарили нею в двері. Юлія прокинулась і схопилася з жахом. Справді, внизу стукали в двері, і дріт від дзвінка шарудів по стіні, але дзвінка не було чути.

Закашляв лікар. Ось, чути, покоївка спустилася вниз, потім повернулася.

— Пані! — сказала вона і постукала в двері. — Пані!

— Що таке? — спитала Юлія.

— Вам телеграма!

Юлія з свічкою вийшла до неї. Позаду покоївки стояв лікар, в нижній білизні й пальті, і теж із свічкою.

— Дзвінок у нас зіпсувався, — говорив він, позіхаючи спросоння. — Давно б полагодити треба.

Юлія розпечатала телеграму і прочитала: «П’ємо ваше здоров’я. Ярцев, Кочевой».

— Ах, які йолопи! — сказала вона і засміялася; на душі в неї стало легко й весело.

Повернувшись до себе в кімнату, вона тихо вмилася, одяглася, потім довго складала свої речі, поки не розвиднілось, а опівдні поїхала в Москву.

XII

На святому тижні Лаптєви були в училищі живопису на картинній виставці. Пішли вони туди всім домом, по-московському, взявши з собою обох дівчаток, гувернантку і Костю.

Лаптєв знав прізвища всіх відомих художників і не пропускав жодної виставки. Іноді влітку на дачі він сам малював пейзажі, і йому здавалося, що в нього багато смаку і що коли б він учився, то з нього, певно, був би добрий художник. За кордоном він заходив іноді до антикваріїв і з виглядом знавця оглядав старожитності і висловлював свою думку, купляв яку-небудь річ, антикварій брав з нього, скільки хотів, і куплена річ лежала потім, забита в ящик, в каретному сараї, аж поки зникала невідомо куди. Або, зайшовши в естампний магазин, він довго й уважно оглядав картини, бронзу, робив різні зауваження і раптом купував яку-небудь лубочну рамочку або коробку поганого паперу. Дома в нього були картини все великих розмірів, але погані; хороші ж були криво повішені. Траплялося йому не раз платити дорого за речі, що потім, як виявлялося, були грубою підробкою. І цікаво, що боязкий взагалі в житті, він був надзвичайно сміливим і самовпевненим на картинних виставках. Чому?

Юлія Сергіївна дивилася на картини, як чоловік, в кулак або в бінокль і дивувалась, що люди на картинах, як живі, а дерева, як справжні; але вона не розуміла, їй здавалося, що на виставці багато картин однакових і що вся мета мистецтва саме в тому, щоб на картинах, коли дивишся на них в кулак, люди і предмети виглядали, як справжні.

— Це ліс Шишкіна, — пояснював їй чоловік. — Завжди він малює одне й те саме… А ось зверни увагу: такого лілового снігу ніколи не буває… А в цього хлопчика ліва рука коротша за праву.

Коли всі стомилися і Лаптєв пішов розшукувати Костю, щоб їхати додому, Юлія зупинилась перед невеликим пейзажем і дивилась на нього байдуже. На передньому плані річка, через неї брукований місток, на тому березі стежка, яка зникає в темній траві, поле, далі праворуч смужка лісу, біля нього вогнище; мабуть, нічне стережуть. А вдалині згасає вечірня заграва.

Юлія уявила, як вона сама йде через місток, потім стежкою, все далі й далі, а навколо тиша, кричать сонні деркачі, вдалині мерехтить вогонь. І чомусь раптом їй почало здаватися, що ці самі хмарки, які простяглись по червоній частині неба, і ліс, і поле, вона бачила вже давно і багато разів, вона відчула себе самотньою і захотілось їй іти, іти й іти стежкою; і там, де була вечірня заграва, мріло відбиття чогось неземного, вічного.

— Як це хороше намальовано! — промовила вона, дивуючись, що картина стала їй раптом зрозумілою. — Подивись, Альошо! Помічаєш, як тут тихо?

Вона намагалася пояснити, чому так подобається їй цей пейзаж, але ні чоловік, ні Костя не розуміли її. Вона все дивилася на пейзаж із сумною усмішкою, і те, що інші не вбачали в ньому нічого особливого, хвилювало її; потім вона почала знову ходити по залах і оглядати картини, хотіла зрозуміти їх, і вже їй не здавалося, що на виставці багато однакових картин. Коли вона, повернувшись додому, вперше за весь час звернула увагу на велику картину, яка висіла в залі над роялем, то відчула до неї ворожість і сказала:

— Охота ж мати такі картини!

І після того золоті карнизи, венеціанські дзеркала з квітами і картини на зразок тієї, що висіла над роялем, а також міркування чоловіка і Кості про мистецтво уже збуджували в ній почуття нудьги і прикрості, а часом навіть ненависті.

Життя спливало звичайно, день у день, не обіцяючи нічого особливого. Театральний сезон уже скінчився, надходила тепла пора. Погода весь час стояла чудова. Якось уранці Лаптєви зібралися в окружний суд послухати Костю, який захищав когось за призначенням суду. Вони забарилися вдома і приїхали в суд, коли вже почався допит свідків. Обвинувачували запасного рядового в крадіжці із зломом. Було багато свідків-прачок; вони свідчили, що підсудний часто бував у хазяйки, власниці пральні; під здвиження він прийшов пізно ввечері і почав просити грошей, щоб похмелитися, але ніхто йому не дав; тоді він пішов, але за годину повернувся і приніс з собою пива і м’ятних пряників для дівчат. Пили і співали пісень майже до світанку, а коли вранці кинулись, то замок біля входу на горище було зламано і з білизни пропало: три чоловічих сорочки, спідниця і два простирала. Костя у кожної прачки-свідка запитував глумливо: чи не пила вона під здвиження того пива, яке приніс підсудний? Очевидно, він гнув до того, що прачки самі себе обікрали. Говорив він свою промову без найменшого хвилювання, сердито дивлячись на присяжних.

Він пояснював, що таке крадіжка із зломом і проста крадіжка. Говорив дуже докладно, переконливо, виявляючи надзвичайну здібність говорити довго і серйозним тоном про те, що давно вже всім відомо. І важко було зрозуміти, чого власне він хоче? З його довгої промови присяжний засідатель міг зробити лише такий висновок: «злом був, але крадіжки не було, оскільки білизну пропили самі прачки, а якщо крадіжка була, то без злому». Але, напевно, він говорив саме про те, що треба, оскільки промова його розчулила присяжних і публіку і дуже сподобалася. Коли винесли виправдний вирок, Юлія покивала головою Кості і потім міцно потиснула йому руку.

У травні Лаптєви переїхали на дачу в Сокольники. В цей час Юлія була вже вагітна.

XIII

Минуло більше року. В Сокольниках, недалеко від полотна Ярославської залізниці, сиділи на траві Юлія і Яр- цев; трохи збоку лежав Кочевой, заклавши руки під голову, і дивився в небо. Всі троє вже нагулялися й чекали, коли пройде дачний шестигодинний поїзд, щоб іти додому пити чай.

— Матері бачать у своїх дітях щось надзвичайне, так уже природа влаштувала, — говорила Юлія. — Цілими годинами мати стоїть біля ліжка, дивиться, які в дитини вушка, оченята, носик, захоплюється. Якщо хтось сторонній цілує її дитину, то їй, бідолашній, здається, що дитина дуже тішиться цим. І ні про що мати не говорить, тільки про дитину. Я знаю цю слабість матерів і стежу за собою, але, справді, моя Оля надзвичайна. Як вона дивиться, коли ссе! Як сміється! їй тільки вісім місяців, але, їй- богу, таких розумних очей я не бачила навіть у трирічних.

— Скажіть, між іншим, — запитав Ярцев, — кого ви любите більше: чоловіка чи дитину?

Юлія знизала плечима.

— Не знаю, — сказала вона. — Я ніколи дуже не кохала чоловіка, і Оля, — це, по суті, моя перша любов. Ви знаєте, адже я не з кохання йшла за Олексія. Раніше я була дурною, страждала, все думала, що загубила і його й своє життя, а тепер бачу, ніякого кохання не треба, все дурниці.

— Але якщо не кохання, то яке ж почуття прив’язує вас до чоловіка? Чому ви живете з ним?

— Не знаю… Так, звичка, мабуть. Я його поважаю, мені скучно, коли його довго немає, але це — не кохання. Він розумна, чесна людина, і для мого щастя цього досить. Він дуже добрий, простий…

— Альоша розумний, Альоша добрий, — промовив Костя, ліниво підводячи голову, — але, люба моя, щоб дізнатися, що він розумний, добрий і цікавий, треба з ним три пуди солі з’їсти… І яка користь з його доброти чи з його розуму? Грошей він дасть вам скільки завгодно, це він може, але де треба виявити характер, дати відсіч зухвальцю і нахабі, там він конфузиться і занепадає духом. Такі люди, як ваш люб’язний Олексіс, чудові люди, але для боротьби вони зовсім не придатні. Та й взагалі ні до чого не придатні.

Нарешті, показався поїзд. Із труби валила і здіймалася над гаєм зовсім рожева пара, і двоє вікон в останньому вагоні раптом блиснули від сонця так яскраво, що було боляче дивитися.

— Чай пити! — сказала Юлія Сергіївна, підводячись.

Вона останнім часом поповнішала, і хода в неї була вже жіноча, трошки лінива.

— А все-таки без кохання погано, — сказав Ярцев, ідучи за нею. — Ми все тільки говоримо і читаємо про кохання, але самі мало кохаємо, а це, однак, погано.

— Все це пусте, Іване Гавриловичу, — сказала Юлія. — Не в цьому щастя.

Чай пили в садочку, де цвіли резеда, левкої, тютюн і вже розпукувались ранні косарики. Ярцев і Кочевой з обличчя Юлії Сергіївни бачили, що вона переживає щасливий час душевного спокою й рівноваги, що їй нічого не треба, крім того, що вже є, і в них самих ставало на душі спокійно, хороше. Хто б що не сказав, усе виходило до речі й розумно. Сосни були прекрасні, пахло смолою чудово, як ніколи раніше, і вершки були дуже смачні, і Саша була розумна, хороша дівчинка…

Після чаю Ярцев співав романси, акомпануючи собі на роялі, а Юлія й Кочевой сиділи мовчки й слухали, і тільки Юлія зрідка підводилась і тихо виходила, щоб глянути на дитину й на Ліду, яка ось уже два дні лежала вся в гарячці й нічого не їла.

— «Мій друже, ніжний мій», — співав Ярцев. — Ні, панове, хоч заріжте, — сказав він і струснув головою, — не розумію, чому ви проти кохання! Якби я не був завантажений п’ятнадцять годин на добу, то неодмінно закохався б.

Вечеряти накрили на терасі; було тепло й тихо, але Юлія куталась у хустку і скаржилась на вогкість. Коли стемніло, їй чомусь зробилося не по собі, вона все здригалася й просила гостей посидіти довше; вона частувала їх вином і після вечері наказала подати коньяку, щоб вони не йшли. Їй не хотілось залишатися самій з дітьми й слугами.

— Ми, дачниці, затіваємо тут спектакль для дітей, — сказала вона. — Уже все є в нас — і театр, і актори, затримка тільки за п’єсою. Надіслали нам десятків зо два різних п’єс, але жодна не годиться. От ви любите театр і добре знаєте історію, — звернулася вона до Ярцева, — напишіть нам історичну п’єсу.

— Що ж, це можна.

Гості випили весь коньяк і зібралися йти. Була вже одинадцята година, а по-дачному це пізно.

— Як темно, хоч в око стрель! — говорила Юлія, проводжаючи їх за ворота. — І не знаю, як ви, панове, дійдете. Однак холодно!

Вона закуталась щільніше й пішла назад до ґанку.

— А мій Олексій, мабуть, десь у карти грає! — гукнула вона. — На добраніч!

Після світлих кімнат нічого не було видно. Ярцев і Костя напомацки, як сліпі, добралися до полотна залізниці й перейшли його.

— Нічогісінько не видно, — сказав Костя басом, зупиняючись, і глянув на небо. — А зорі ж то, зорі, немов новенькі злоті! Гавриличу!

— Га? — відгукнувся десь Ярцев.

— Я кажу: не видно нічого. Де ви?

Ярцев, посвистуючи, підійшов до нього і взяв його під руку.

— Агов, дачники! — раптом закричав Костя на все горло. — Соціаліста спіймали.

Напідпитку він завжди був дуже неспокійний, вигукував, чіплявся до городових та візників, співав, несамовито реготав.

— Природо, чорт би тебе побив! — закричав він.

— Ну, ну, — втихомирював його Ярцев. — Не треба цього. Прошу вас.

Незабаром приятелі освоїлися з потемками і почали розрізняти силуети високих сосон і телеграфних стовпів. З московских вокзалів долинали зрідка свистки й жалібно гули дроти. Сам же гай не видавав жодного звуку, і в цьому мовчанні відчувалось щось горде, сильне, таємниче, і тепер уночі здавалося, що верхівки сосон майже торкаються неба. Приятелі знайшли свою просіку й пішли нею. Було тут зовсім темно, і тільки з довгої смуги неба, усіяної зорями, та з того, що під ногами була утоптана земля, вони знали, що йдуть алеєю. Йшли поруч мовчки, і обом ввижалося, немовби назустріч їм ідуть якісь люди. Хмільний настрій залишив їх. Ярцеву спало на думку, що, можливо, в цьому гаю витають тепер душі московських царів, бояр і патріархів, і хотів сказати це Кості, але стримався.

Коли вийшли на заставу, в небі ледь займалося. Ярцев і Кочевой все ще мовчки пішли по бруку повз дешеві дачі, трактири, лісні склади; під мостом з’єднувальної вітки на них дихнуло вогкістю, приємною, з запахом липи, і потім відкрилася широка довга вулиця і на ній ні душі, ні вогню… Коли дійшли до Красного ставка, уже світало.

— Москва — це місто, якому доведеться ще багато страждати, — сказав Ярцев, дивлячись на Олексіївський монастир.

— Що це вам спало на думку?

— Так. Люблю я Москву.

І Ярцев, і Костя народилися в Москві, і палко любили її, і ставились чомусь вороже до інших міст; вони були впевнені, що Москва — прекрасне місто, а Росія — прекрасна країна. В Криму, на Кавказі і за кордоном їм було сумно, незатишно, незручно, і свою сіреньку московську погоду вони вважали найприємнішою і найздоровішою. Дні, коли у вікна барабанить холодний дощ і рано настають сутінки, і стіни будинків і церков набирають бурого, сумного кольору, і коли, виходячи на вулицю, не знаєш, що надягти, — такі дні приємно збуджували їх.

Нарешті, біля вокзалу вони найняли візника.

— Справді, добре б написати історичну п’єсу, — сказав Ярцев, — але, знаєте, без Ляпунових і без Годунових, а з часів Ярослава або Мономаха… Я ненавиджу російські історичні п’єси всі, крім монолога Пимена. Коли маєш справу з яким-небудь історичним джерелом і коли читаєш навіть підручник російської історії, то здається, що в Росії все надзвичайно талановите, обдароване й цікаве, але коли я дивлюся в театрі історичну п’єсу, то російське життя починає здаватися мені бездарним, нездоровим, не оригінальним.

Біля Дмитровки приятелі попрощалися, і Ярцев поїхав далі до себе на Нікітську. Він дрімав, погойдувався і все думав про п’єсу. Раптом він уявив страшний гамір, брязкання, вигуки якоюсь незрозумілою, нібито калмицькою мовою; і якесь село, все охоплене полум’ям, і сусідні ліси, вкриті інеєм, і ніжнорожеві від пожежі, які видно далеко навколо і так ясно, що можна розрізнити кожну ялиночку; якісь дикі люди, кінні й піші, ганяють по селу, їхні коні і вони самі такі ж багрові, як заграва на небі.

«Це половці», — думає Ярцев.

Один з них — старий, страшний із скривленим обличчям, весь обпалений — прив’язує до сідла молоду дівчину з білим російським лицем. Старий про щось нестямно кричить, а дівчина дивиться печально, розумно… Ярцев струснув головою і прокинувся.

— «Мій друже, ніжний мій…» — заспівав він.

Розплачуючись з візником і потім піднімаючись до себе сходами, він усе ніяк не міг отямитись і бачив, як полум’я перекинулося на дерева, затріщав« і задимів ліс, величезний дикий кабан, знавіснілий від жаху, мчав по селу… А дівчина, прив’язана до сідла, все дивилася.

Коли він зайшов до себе в кімнату, то було вже видно. На роялі біля розкритих нот догоряли дві свічки. На дивані лежала Рассудіна в чорній сукні, в поясі, з газетою в руках і міцно спала. Мабуть, грала довго, чекаючи, коли повернеться Ярцев, і, не дочекавшись, заснула.

«Ач, зморилася!» — подумав він.

Обережно вийнявши в неї з рук газету, він укрив її пледом, погасив свічки і пішов до себе в спальню. Лягаючи, він думав про історичну п’єсу, і з голови в нього все не йшов мотив: «Мій друже, ніжний мій…»

Через два дні заїжджав до нього на хвилинку Лаптєв сказати, що Ліда захворіла на дифтерит, і що від неї заразилася Юлія Сергіївна і дитина, а ще через п’ять днів повідомили, що Ліда і Юлія одужують, а дитина померла, і що Лаптєви втекли із своєї сокольницької дачі до міста.

XIV

Лаптєву було вже неприємно залишатися довго вдома. Дружина його часто ходила у флігель, кажучи, що їй треба до дівчаток, але він знав, що вона ходить туди не заради них, а плакати до Кості. Був дев’ятий день, потім двадцятий, потім сороковий і все треба було їздити на Олексіївське кладовище слухати панихиду і потім нудитися цілу добу, думати лише про нещасну дитину і говорити дружині для заспокоєння всілякі пошлості. Він уже рідко бував у амбарі і займався тільки благодійністю, вигадуючи для себе різні турботи й клопоти, він був радий, коли випадало через якусь дрібницю проїздити цілий день. Останнім часом він збирався їхати за кордон, щоб познайомитися там з улаштуванням нічліжних притулків, і ця думка тепер розважала його.

Бур осінній день. Юлія щойно пішла у флігель плакати, а Лаптєв лежав у кабінеті на дивані й придумував, куди б піти. Саме у цей час Петро доповів, що прийшла Рассудіна. Лаптєв зрадів дуже, схопився і пішов назустріч нежданій гості, своїй колишній подрузі, про яку він уже майже почав забувати. Від того вечора, як він бачив її востаннє, вона анітрохи не змінилася і була все така ж.

— Поліно! — сказав він, подаючи їй обидві руки. — Скільки зим, скільки літ! Коли б ви знали, який я радий вас бачити! Милості просимо!

Рассудіна, вітаючись, шарпнула його за руку і, не скидаючи пальта й капелюшка, зайшла до кабінету й сіла.

— Я до вас на одну хвилинку, — сказала вона. — Про дрібниці мені розмовляти ніколи. Будь ласка, сідайте і слухайте. Чи раді ви мене бачити чи не раді, для мене абсолютно все одно, бо милостиву увагу до мене панів мужчин я маю за ніщо. Коли ж я прийшла до вас, то тому, що була сьогодні вже в п’яти місцях і скрізь мені відмовляли, тимчасом справа невідкладна. Слухайте, — говорила вона далі, дивлячись йому в вічі, — п’ять знайомих студентів, люди обмежені й нетямущі, але безсумнівно бідні, не внесли плати, і їх тепер виключають. Ваше багатство покладає на вас обов’язок поїхати зараз же в університет і заплатити за них.

— З радістю, Поліно.

— Ось вам їхні прізвища, — сказала Рассудіна, подаючи Лаптєву записку. — їдьте цієї ж хвилини, а милуватися сімейним щастям встигнете потім.

У цей час за дверима, які вели до вітальні, почувся якийсь шерех: мабуть, чухався собака. Рассудіна зашарілась і схопилась:

— Ваша дульцінея нас підслуховує! — сказала вона. — Це гидко!

Лаптєву стало образливо за Юлію.

— Її тут нема, вона у флігелі, — сказав він. — І не кажіть про неї так. У нас померла дитина, і вона тепер в страшному горі.

— Можете заспокоїти її, — посміхнулась Рассудіна, знову сідаючи, — буде ще цілий десяток. Дітей плодить кому ума невистачало?

Лаптєв згадав, що це саме або щось подібне він чув уже багато разів колись давно, і на нього війнуло поезією минулого, свободою самотнього, холостого життя, коли йому здавалося, що він молодий і може все, що хоче, і коли не було кохання до дружини і спогадів про дитину.

— Поїдемо разом, — сказав він, потягуючись.

Коли приїхали до університету, Рассудіна залишилась чекати біля воріт, а Лаптєв пішов до канцелярії; трохи згодом він повернувся і вручив Рассудіній п’ять квитанцій.

— Ви зараз куди? — спитав він.

— До Ярцева.

— І я з вами.

— Але ж ви заважатимете йому працювати.

— Ні, запевняю вас! — сказав він і подивився на неї благально.

На ній був чорний, неначе траурний капелюшок, прикрашений крепом, і дуже коротке зношене пальто, в якому випинались кишені. Ніс у неї здавався довшим, ніж був раніше, і на обличчі не було ні кровинки, незважаючи на холод. Лаптєву було приємно йти за нею, коритися їй і слухати її бурчання. Він ішов і думав про неї: яка, мабуть, внутрішня сила у цієї жінки, коли, будучи такою негарною, вайлуватою, неспокійною, не вміючи одягатися пристойно, завжди неохайно зачесана і завжди якась нескладна, вона все-таки приваблива.

До Ярцева пройшли вони чорним ходом, через кухню, де зустріла їх кухарка, чистенька бабуся з сивими кучерями; вона дуже сконфузилася, солодко посміхнулась, причому її маленьке обличчя стало схоже на тістечко, і сказала:

— Просимо.

Ярцева вдома не було. Рассудіна сіла до рояля і розпочала нудні, важкі екзерциси, наказавши Лаптєву не заважати їй. І він не розважав її розмовами, а сидів збоку і гортав «Вестник Европы». Програвши дві години, — це була її денна порція, — вона поїла чогось у кухні і пішла на уроки. Лаптєв прочитав продовження якогось романа, потім довго сидів, не читаючи і не відчуваючи нудьги і задоволений, що вже спізнився додому на обід.

— Га-га-га! — почувся сміх Ярцева, і зайшов він сам, здоровий, бадьорий, червонощокий, у новенькому фраку з світлими ґудзиками, — га-га-га!

Приятелі пообідали разом. Потім Лаптєв ліг на диван, а Ярцев сів поруч і закурив сигарку. Настали сутінки.

— Я, мабуть, починаю старіти, — сказав Лаптєв. — Відтоді, як померла сестра Ніна, я чомусь став часто подумувати про смерть.

Заговорили про смерть, про безсмертя душі, про те, що добре б справді воскреснути і потім полетіти кудись на Марс, бути вічно бездіяльним і щасливим, а головне, мислити якось особливо, не по-земному.

— А не хочеться помирати, — стиха сказав Ярцев. — Ніяка філософія не може помирити мене із смертю, і я дивлюсь на неї просто як на погибель. Жити хочеться.

— Ви любите життя, Гавриличу?

— Так, люблю.

— А от я ніяк не можу зрозуміти себе щодо цього. У мене то похмурий настрій, то байдужість. Я боязкий, непевний щодо себе, у мене полохлива совість, я ніяк не можу пристосуватися до життя, стати його господарем. Інший каже дурниці або шахрує, і так життєрадісно, а я, буває, свідомо роблю добро і відчуваю при цьому лише неспокій або цілковиту байдужість. Все це, Гавриличу, пояснюю я тим, що я раб, онук кріпака. Перш ніж ми, чумазі, виб’ємося на справжній шлях, багато нашого брата ляже кістьми!

— Усе це добре, голубе! — сказав Ярцев і зітхнув. — Це лише показує зайвий раз, яке багате, різноманітне російське життя. Ах, яке багате! Знаєте, я з кожним днем дедалі більше переконуюсь, що ми живемо напередодні найбільшого торжества, і мені хотілося б дожити, самому взяти участь. Хочете вірте, хочете ні, але, по-моєму, підростає тепер чудове покоління. Коли я займаюся з дітьми, особливо з дівчатками, то відчуваю насолоду. Чудові діти!

Ярцев підійшов до рояля і взяв акорд.

— Я хімік, мислю хімічно і помру хіміком, — сказав він. — Але я жадібний, я боюсь, що помру не наситившись; і мені мало самої хімії, я берусь за російську історію, історію мистецтв, педагогіку, музику… Якось улітку ваша дружина сказала, щоб я написав історичну п’єсу, і тепер мені хочеться писати, писати; так би, здається, просидів три доби, не встаючи, і все писав би. Образи замучили мене, в голові тіснота, і я почуваю, як у мозку моєму б’ється пульс. Я зовсім не хочу, щоб з мене вийшло щось особливе, щоб я створив щось велике, а мені просто хочеться жити, мріяти, сподіватися, скрізь встигати… Життя, голубе, коротке і треба прожити його якнайкраще.

Після цієї дружньої бесіди, яка закінчилася лише опівночі, Лаптєв почав бувати в Ярцева майже щодня. Його тягло до нього. Завжди він приходив надвечір, лягав і чекав його приходу терпляче, не відчуваючи ні найменшої нудьги. Ярцев, повернувшись із служби і пообідавши, сідав до роботи, але Лаптєв задавав йому яке-небудь запитання, починалась розмова, було вже не до роботи, а опівночі приятелі розлучались, дуже задоволені один одним.

Але це тривало не довго. Якось прийшовши до Ярцева, Лаптєв застав у нього саму Рассудіну, яка сиділа за роялем і грала свої екзерциси. Вона подивилась на нього байдуже, майже вороже, і запитала, не подаючи йому руки:

— Скажіть, будь ласка, коли цьому буде кінець?

— Чому цьому? — спитав Лаптєв, не розуміючи.

— Ви ходите сюди щодня й заважаєте Ярцеву працювати. Ярцев не купчик, а вчений, кожна хвилина його життя дорогоцінна. Треба ж розуміти і мати хоч трошки делікатності!

— Якщо вам здається, що я заважаю, — сказав Лаптєв покірливо, збентежившись, — то я припиню свої відвідини.

— І чудово. Ідіть же, а то він може зараз прийти і застати вас тут.

Тон, яким це було сказано, і байдужі очі Рассудіної остаточно збентежили його. У неї вже не було ніяких почуттів до нього, крім бажання, щоб він швидше пішов, — і як це не було схоже на колишнє кохання! Він вийшов, не потиснувши їй руки, і здавалось йому, що вона покличе його назад, але почулися знову гами, і він, повільно спускаючись сходами, зрозумів, що він уже чужий для неї.

Днів за три прийшов до нього Ярцев, щоб разом провести вечір.

— А в мене новина, — сказав він і засміявся. — Поліна Миколаївна перебралась до мене зовсім. — Він трохи зніяковів і говорив далі стиха: — Що ж? Звичайно, ми не закохані одне в одного, але, я думаю, це… це все одно. Я радий, що можу дати їй притулок і спокій і можливість не працювати в разі її хвороби, а їй здається, що через те, що вона зійшлася зі мною, в моєму житті буде більше порядку і що під її впливом я стану великим ученим. Так вона думає. І нехай собі думає. У жителів півдня є приказка: дурень думкою багатіє. Га-га-га!

Лаптєв мовчав. Ярцев пройшовся по кабінету, подивився на картини, які він уже бачив багато разів раніше, і сказав, зітхаючи:

— Так, друже мій. Я старший за вас на три роки і мені вже пізно думати про справжнє кохання, і, по суті, така жінка, як Поліна Миколаївна, для мене знахідка і, звичайно, я проживу з нею благополучно до самої старості, але, біс його знає, все чогось шкода, все чогось хочеться і все здається мені, наче я лежу в долині Дагестану і сниться мені бал. Одним словом, ніколи людина не буває задоволена з того, що в неї є.

Він пішов до вітальні і, мов нічого не сталося, співав романси, а Лаптєв сидів у себе в кабінеті, заплющивши очі, намагався зрозуміти, чому Рассудіна зійшлася з Ярце- вим. А потім він усе сумував, що немає міцних, сталих симпатій, і йому було досадно, що Поліна Миколаївна зійшлася з Ярцевим, і прикро за себе, що почуття його до дружини було вже зовсім не те, що раніше.

XV

Лаптєв сидів у кріслі й читав, погойдуючись; Юлія була тут же в кабінеті й теж читала. Здавалося, говорити було ні про що і обоє зранку мовчали. Зрідка він поглядав на неї через книгу і думав: одружуєшся з палкого кохання чи зовсім без кохання, — хіба не все одно? І той час, коли він ревнував, хвилювався, страждав, уявлявся йому тепер далеким. Він встиг уже побувати закордоном, і тепер спочивав від поїздки й думав напровесні знову поїхати до Англії, де йому дуже сподобалось.

А Юлія Сергіївна звикла до свого горя, уже не ходила у флігель плакати. Цієї зими вона вже не їздила по магазинах, не бувала в театрах і на концертах, а залишалася вдома. Вона не любила великих кімнат і завжди була або в чоловіковому кабінеті, або у себе в кімнаті, де в неї були кіоти, одержані з приданим, і висів на стіні той самий пейзаж, який так сподобався їй на виставці. Грошей на себе вона майже не витрачала і проживала тепер так само мало, як колись в домі батька.

Зима проходила невесело. Скрізь у Москві грали в карти, але якщо замість цього вигадували якусь іншу розвагу, наприклад, співали, читали, малювали, то виходило ще нудніше. І через те, що в Москві було мало талановитих людей і на всіх вечорах брали участь все одні й ті ж співаки й читці, сама насолода мистецтвом мало-помалу остогидла і перетворилась для багатьох в нудний одноманітний обов’язок.

До того ж, у Лаптєвих не минало жодного дня без прикростей. Старий Федір Степанович бачив дуже погано і вже не бував у амбарі, і очні лікарі казали, що він скоро осліпне; Федір теж чомусь перестав бувати в амбарі, а сидів увесь час вдома і щось писав. Панаурова перевели в інше місце з підвищенням у дійсні статські радники і тепер він жив у «Дрездені» і майже щодня приїжджав до Лаптєва просити грошей. Кіш, нарешті, вийшов з університету і, чекаючи, поки Лаптєви знайдуть йому якусь посаду, просиджував у них цілі дні, розповідаючи довгі, нудні історії. Все це дратувало й стомлювало і робило буденне життя неприємним.

Увійшов до кабінету Петро й доповів, що прийшла якась незнайома дама. На карточці, яку він подав, було: «Жозефіна Йосипівна Мілан».

Юлія Сергіївна ліниво підвелася і вийшла, злегка кульгаючи, бо засиділа ногу. В дверях показалась дама, худа, дуже бліда, з темними бровами, одягнена в усе чорне. Вона стиснула на грудях руки й промовила благально:

— Мосьє Лаптєв, врятуйте моїх дітей!

Дзвін браслетів і обличчя з плямами пудри Лаптєву були вже знайомі: він пізнав ту саму даму, в якої колись ще до весілля йому довелося так недоречно пообідати. Це була друга дружина Панаурова.

— Врятуйте моїх дітей! — повторила вона і обличчя її затремтіло й стало раптом старим і жалюгідним, і очі почервоніли. — Тільки ви можете врятувати нас, я приїхала до вас у Москву на останні гроші! Діти мої помруть з голоду!

Вона зробила такий рух, немовби хотіла стати на коліна. Лаптєв злякався і схопив її за руку вище ліктя.

— Сідайте, сідайте… — бубонів він, садовлячи її. — Прошу вас, сідайте.

— У нас тепер немає грошей, щоб купити собі хліба, — сказала вона. — Григорій Миколайович їде на нову посаду, але мене з дітьми не хоче брати з собою» і ті гроші, які ви, великодушна людина, надіслали нам, витрачає тільки на себе. Що ж нам робити? Що? Бідні, нещасні діти!

— Заспокойтесь, прошу вас. Я накажу в конторі, щоб ці гроші надсилали на ваше ім’я.

Вона заридала, потім заспокоїлась, і він помітив, що від сліз у неї по напудрених щоках пролягли стежечки і що в неї ростуть вуса.

— Ви великодушні безмежно, мосьє Лаптєв. Але будьте нашим ангелом, нашою доброю феєю, умовте Григорія Миколайовича, щоб він не залишав мене, а взяв з собою. Адже я його люблю, люблю до нестями, він моя втіха.

Лаптєв дав їй сто карбованців і пообіцяв поговорити з Панауровим і, проводячи до передпокою, все боявся, щоб вона не заридала або не впала на коліна.

Після неї прийшов Кіш. Потім прийшов Костя з фотографічним апаратом. Останнім часом він захоплювався фотографією і щодня по кілька разів знімав усіх у домі, і це нове заняття завдавало йому багато прикростей, і він навіть схуд.

Перед вечірнім чаєм прийшов Федір. Сівши в кабінеті в куток, він розкрив книгу і довго дивився все на одну сторінку, очевидно, не читаючи. Потім довго пив чай: обличчя в нього було червоне. В його присутності Лаптєв відчував на душі тягар; навіть мовчання його було йому неприємне.

— Можеш поздоровити Росію з новим публіцистом, — сказав Федір. — А втім, годі жартів, розродився, брате, я однією статтеєчкою, проба пера, так би мовити, і приніс тобі показати. Прочитай, голубе, і скажи свою думку. Тільки щиро.

Він вийняв з кишені зошит і подав його братові. Стаття називалася так: «Російська душа»; написана вона була нудно, безбарвно, як пишуть завжди неталановиті, в глибині душі самолюбиві люди, і головна думка її була така: інтелігентна людина має право не вірити в надприродне, але вона повинна приховувати цю свою невіру, щоб не створювати спокуси і не хитати в людях віри; без віри нема ідеалізму, а ідеалізмові визначено врятувати Європу і вказати справжній шлях.

— Але тут ти не пишеш, від чого треба рятувати Європу, — сказав Лаптєв.

— Це зрозуміло само собою.

— Нічого не зрозуміло, — сказав Лаптєв і пройшовся схвильований. — Не зрозуміло, для чого це ти написав. А втім, це твоя справа.

— Хочу видати окремою брошурою

— Це твоя справа.

Помовчали хвилину. Федір зітхнув і сказав:

— Глибоко, безмежно жаль, що ми з тобою по-різному мислимо. Ах, Альошо, Альошо, брате мій любий! Ми з тобою росіяни, православні, широкі люди; чи личать нам усі ці німецькі й жидівські ідейки? Адже ми з тобою не пройдисвіти які-небудь, а представники іменитого купецького роду.

— Який там іменитий рід? — проговорив Лаптєв, стримуючи роздратування. — Іменитий рід! Діда нашого поміщики шмагали і кожний останній чиновник бив його в пику Батька шмагав дід, мене й тебе шмагав батько. Що нам з тобою дав цей твій іменитий рід? Які нерви, і яку кров успадкували ми? Ти ось уже майже три роки міркуєш, як дячок, верзеш усякі нісенітниці і ось написав, — адже це холопська маячня! А я, а я? Поглянь на мене… Ні гнучкості, ні сміливості, ні сильної волі; я боюсь за кожен свій крок, наче мене відшмагають, я ніяковію перед нікчемами, ідіотами, тварюками, що стоять незрівнянно нижче за мене розумово й морально; я боюсь двірників, швейцарів, городових, жандармів, і всіх боюсь, тому що я народився від зацькованої матері, з дитинства я затурканий і заляканий!.. Ми з тобою добре зробимо, коли не матимемо дітей. О, якби дав бог, нами скінчився б цей іменитий купецький рід!

До кабінету зайшла Юлія Сергіївна і сіла біля стола.

— Ви про щось тут сперечалися? — сказала вона. — Я не перебила?

— Ні, сестричко, — відповів Федір, — розмова в нас принципіальна. Ось ти кажеш: такий-сякий рід, — звернувся він до брата, — проте, цей рід створив мільйонну справу. А це ж чогось варте!

— Велика важниця — мільйонна справа! Людина без особливого розуму, без здібностей випадково стає гендлярем, потім багатієм, торгує день у день, без всякої системи, без мети, не маючи навіть жадоби до грошей, торгує машинально, і гроші самі пливуть до неї, а не вона до них. Вона все життя сидить коло справи і любить її тому тільки, що може начальствувати над прикажчиками, знущатися з покупців. Вона старостою в церкві тому, що там можна начальствувати над півчими і гнути їх в дугу; вона попечитель школи тому, що їй подобається усвідомлювати, що вчитель — її підлеглий і що вона може вдавати з себе начальство. Купець любить не торгувати, а начальствувати, і ваш амбар не торговельна установа, а катівня! Так, для такої торгівлі, як ваша, потрібні прикажчики знеособлені, знедолені, і ви самі готуєте собі таких, примушуючи їх з дитинства кланятися вам в ноги за шматок хліба, і з дитинства ви привчаєте їх до думки, що ви — їхні благодійники. Либонь університетську людину ти в амбар до себе не візьмеш!

— Університетські люди для нашої справи не годяться.

— Неправда! — крикнув Лаптєв. — Брехня!

— Пробач, мені здається, ти плюєш в колодязь, з якого п’єш, — сказав Федір і підвівся. — Наша справа тобі ненависна, але ж ти користуєшся її прибутками.

— Ага, договорилися! — сказав Лаптєв і засміявся, сердито дивлячись на брата. — Так, коли б я не належав до вашого іменитого роду, коли б у мене було б хоч на копійку волі й сміливості, я давно б жбурнув від себе ці прибутки і пішов би заробляти собі хліб. Але ви в своєму амбарі з дитинства знеособили мене! Я ваш!

Федір глянув на годинник і почав квапливо прощатися. Він поцілував руку в Юлії і вийшов, але, замість того, щоб піти до передпокою, пройшов до вітальні, потім у спальню.

— Я забув розташування кімнат, — сказав він в сильному збентеженні. — Дивний будинок. Чи не правда, дивний будинок?

Коли він надівав шубу, то був неначе приголомшений, і на його обличчі відбивався біль. Лаптєв уже не почував гніву; він злякався і в той же час йому стало шкода Федора, і та тепла, хороша любов до брата, яка, здавалося, згасла в ньому за ці три роки, тепер прокинулась в його грудях і він відчув сильне бажання висловити цю любов.

— Ти, Федю, приходь завтра до нас обідати, — сказав він і погладив його по плечу. — Прийдеш?

— Так, так. Але дайте мені води.

Лаптєв сам побіг до їдальні, взяв у буфеті, що перше потрапило йому під руки, — це був високий пивний кухоль, — налив води і приніс братові. Федір став жадібно пити, але раптом укусив кухоль, почувся скрегіт, потім ридання. Вода полилась на шубу, на сюртук. І Лаптєв, який ніколи раніше не бачив плачучих чоловіків, зніяковілий і зляканий стояв і не знав, що робити. Він розгублено дивився, як Юлія і покоївка скинули з Федора шубу і повели його назад у кімнати, і сам пішов за ними, почуваючи себе винним.

Юлія поклала в ліжко Федора і опустилася перед ним на коліна.

— Це нічого, — заспокоювала вона. — Це у вас нерви…

— Голубонько, мені так важко! — казав він. — Я нещасливий, нещасливий… Але весь час я таїв, таїв!

Він обняв її за шию і прошепотів їй на вухо:

— Я щоночі бачу сестру Ніну. Вона приходить і сідає в крісло біля мого ліжка…

Коли через годину він знову надівав у передпокої шубу, то вже посміхався, і йому було соромно покоївки. Лаптєв поїхав проводжати його на П’ятницьку.

— Ти приїжджай до нас завтра обідати, — казав він дорогою, тримаючи його під руку, — а на Великдень поїдемо разом закордон. Тобі необхідно розвіятись, а то ти зовсім закис.

— Так, так. Я поїду, я поїду… І сестричку з собою візьмемо.

Повернувшись додому, Лаптєв застав дружину в сильному нервовому збудженні. Випадок з Федором дуже вразив її, і вона ніяк не могла заспокоїтись. Вона не плакала, але була дуже бліда і кидалась у постелі, і цупко хапалася холодними пальцями за ковдру, за подушку, за руки чоловіка. Очі в неї були великі, налякані.

— Не відходь од мене, не відходь, — казала вона чоловікові. — Скажи, Альошо, чому я перестала богу молитися? Де моя віра? Ах, навіщо ви при мені говорили про релігію? Ви схвилювали мене, ти й твої друзі. Я вже не молюсь.

Він клав їй на лоба компреси, зогрівав їй руки, поїв її чаєм, а вона злякано горнулася до нього…

До ранку вона стомилася й заснула, а Лаптєв сидів поруч і тримав її за руку. Так йому й не довелось заснути. Цілий день потім він почував себе розбитим, тупим, ні про що не думав і мляво бродив по кімнатах.

XVI

Лікарі сказали, що у Федора душевна хвороба. Лаптєв не знав, що відбувається на П’ятницькій, а темний амбар, в якому вже не показувались ні старий, ні Федір, справляв на нього враження склепу. Коли дружина казала йому, що йому необхідно щодня бувати в амбарі і на П’ятницькій, він або мовчав, або ж починав з роздратуванням розповідати про своє дитинство, про те, що він не в силі простити батькові свого минулого, що П’ятницька й амбар йому ненависні тощо.

В одну з неділь, вранці, Юлія сама поїхала на П’ятницьку. Вона застала старого Федора Степановича в тому самому залі, в якому колись, з нагоди її приїзду, правили молебень. Він у своєму парусинковому піджаку, без галстука, в туфлях, сидів нерухомо в кріслі і кліпав сліпими очима.

— Це я, ваша невістка, — сказала вона, підходячи до нього. — Я приїхала провідати вас.

Він почав важко дихати від хвилювання. Вона, розчулена його нещастям, його самотністю, поцілувала йому руку, а він обмацав її обличчя й голову, і, немовби переконавшись, що це вона, перехрестив її.

— Спасибі, спасибі, — сказав він. — А я от очі втратив і нічого не бачу… Вікно ледь-ледь бачу і вогонь теж, а людей і предмети не помічаю. Так, я сліпну, Федір захворів, і без хазяйського ока тепер погано. Якщо станеться якесь безладдя, то покарати нікому; розбеститься народ. А від чого це Федір захворів? Від простуди чи що? А я ось ніколи не хворів і ніколи не лікувався. Ніяких я лікарів не знав.

І старий, як завжди, почав хвалитися. Тимчасом, слуги поспішно накривали в залі на стіл і ставили закуски й пляшки з винами. Було поставлено пляшок з десять і одна з них мала вигляд Ейфельової башти. Подали повне блюдо гарячих пиріжків, від яких пахло вареним рисом і рибою.

— Прошу дорогу гостю закусити, — сказав старий.

Вона взяла його під руку й підвела до столу, і налила йому горілки.

— Я до вас І завтра приїду, — сказала вона, — і привезу з собою ваших онучок, Сашу й Ліду. Вони будуть жаліти й голубити вас.

— Не треба, не привозьте. Вони незаконні.

— Чому ж незаконні? Адже батько й мати їхні були обвінчані.

— Без мого дозволу. Я не благословляв їх і знати не хочу. Бог з ними.

— Дивно ви говорите, Федоре Степановичу! — сказала Юлія й зітхнула.

— В Євангелії сказано: діти повинні поважати і боятися своїх батьків.

— Нічого подібного. В Євангелії сказано, що ми повинні прощати навіть ворогам своїм.

— У нашій справі не можна прощати. Якщо будеш усіх прощати, то через три роки в трубу вилетиш.

— Але простити, сказати ласкаве, привітне слово людині, навіть винній, — це понад справи, понад багатство!

Юлії хотілось розчулити старого, викликати в нього почуття жалю, пробудити в ньому розкаяння, але все, що вона казала, він вислухував лише поблажливо, як дорослі слухають дітей.

— Федоре Степановичу, — сказала Юлія рішуче, — ви вже старі і скоро бог покличе вас до себе; він спитає вас не про те, як ви торгували і чи добре йшли ваші справи, а про те, чи були ви милостиві до людей; чи не були ви суворі до тих, хто слабший за вас, наприклад, до слуг, до прикажчиків?

— Для своїх службовців я був завжди благодійником і вони повинні за мене вічно бога молити, — сказав старий з переконанням; але розчулений щирим тоном Юлії і бажаючи зробити їй приємне, він сказав: — Гаразд, привозьте завтра онучок. Я звелю їм подаруночків купити.

Старий був неохайно одягнений, і на грудях і на колінах у нього був сигарний попіл; очевидно, ніхто не чистив йому ні чобіт, ні вбрання. Рис у пиріжках був недоварений, від скатерті пахло милом, слуги гупали ногами. І старий, і весь цей будинок на П’ятницькій мали занедбаний вигляд, і Юлії, яка це почувала, стало соромно за себе й за чоловіка.

— Я до вас неодмінно приїду завтра, — сказала вона.

Вона пройшлася по кімнатах й звеліла прибрати в спальні старого і запалити в нього лампадку. Федір сидів у себе в кімнаті і дивився в розкриту книжку, не читаючи. Юлія поговорила з ним і наказала, щоб і в нього прибрали, потім пішла вниз до прикажчиків. Посеред кімнати, де обідали прикажчики, стояла дерев’яна непофарбована колона, яка підпирала стелю, щоб вона не обвалилася; стелі тут були низькі, стіни обклеєні дешевими шпалерами, було чадно й пахло кухнею. З нагоди свята всі прикажчики були вдома й сиділи в себе на ліжках, чекаючи обіду. Коли зайшла Юлія, вони схопилися з місць і на її запитання відповідали боязко, дивлячись на неї спідлоба, як арештанти.

— Господи, яке у вас погане приміщення! — сказала вона, сплескуючи руками. — І вам тут не тісно?

— Хоч тісно, зате тепло, — сказав Макеїчев. — Вельми вами задоволені і возносимо наші молитви милосердному богові.

— Відповідність життя до амбіції особи, — сказав Початкін.

І, помітивши, що Юлія не зрозуміла Початкіна, Макеїчев поспішив пояснити:

— Ми маленькі люди і мусимо жити відповідно до звання.

Вона оглянула приміщення для хлопчиків і кухню, познайомилася з економкою і залишилась дуже незадоволеною.

Повернувшись додому, вона сказала чоловікові:

— Нам треба якомога швидше перебратися на П’ятницьку і жити там. І ти щодня їздитимеш в амбар.

Потім обоє сиділи в кабінеті поруч і мовчали. У нього було важко на душі і не хотілось йому ні на П’ятницьку, ні в амбар, але він угадував, про що думає дружина і не міг суперечити їй. Він погладив її по щоці й сказав:

— У мене таке почуття, ніби життя наше вже скінчилося, а починається тепер для нас сіре напівжиття. Коли я дізнався, що брат Федір безнадійно хворий, я заплакав; ми разом прожили наше дитинство і юність, колись я любив його всією душею, і ось тобі катастрофа, і мені здається, що, втрачаючи його, я остаточно пориваю з своїм минулим. А тепер, коли ти сказала, що нам необхідно переїжджати на П’ятницьку, в цю тюрму, то мені почало здаватися, що в мене нема вже й майбутнього.

Він підвівся і підійшов до вікна.

— Як би там не було, доводиться залишити думки про щастя, — сказав він, дивлячись на вулицю. — Його немає. Його не було ніколи в мене і, мабуть, його не буває зовсім. А втім, раз у житті я був щасливий, коли сидів уночі під твоєю парасолькою. Пригадуєш, якось у сестри Ніни ти забула свою парасольку? — спитав він, обернувшись до дружини. — Я тоді був закоханий у тебе і, пригадую, всю ніч просидів під цією парасолькою і був у блаженному стані.

В кабінеті біля шаф з книжками стояв комод із червоного дерева з бронзою, в якому Лаптєв зберігав різні непотрібні речі, в тому числі парасольку. Він дістав її і подав дружині.

— Ось вона.

Юлія хвилину дивилась на парасольку, пізнала й сумно посміхнулась.

— Пригадую, — сказала вона. — Коли ти освідчувався мені, то тримав її в руках, — і, помітивши, що він збирається йти, вона сказала: — Якщо можна, будь ласка, повернися раніше. Без тебе мені скучно.

І потім вона пішла до себе в кімнату й довго дивилась на парасольку.

XVII

В амбарі, незважаючи на складність справи і на величезний оборот, бухгалтера не було, і з книг, які вів конторник, нічого не можна було зрозуміти. Щодня приходили в амбар комісіонери, німці та англійці, з якими прикажчики розмовляли про політику й релігію; приходив дворянин, що вкрай спився, хворий, жалюгідний чоловік, який перекладав у конторі іноземну кореспонденцію; прикажчики називали його фітюлькою і поїли його чаєм з сіллю. І в цілому вся ця торгівля здавалася Лаптєву якимсь великим дивацтвом.

Він щодня бував у амбарі і старався заводити нові порядки; він забороняв шмагати хлопчиків і глумитися з покупців, сердився, коли прикажчики, з веселим сміхом, відправляли куди-небудь у провінцію залежалий і негодящий товар під виглядом свіжого і наймоднішого. Тепер в амбарі він був головною особою, але, як і раніше, він не знав, який великий його статок, чи добре йдуть його справи, скільки одержують платні старші прикажчики і ін. Початкін і Макеїчев вважали його молодим і недосвідченим, багато чого утаювали від нього і щовечора про щось таємниче шепталися із сліпим стариком.

Якось на початку червня Лаптєв і Початкін пішли в Бубновський трактир, щоб поснідати і до речі поговорити про справи. Початкін служив у Лаптєвих уже давно і поступив до них, коли йому було ще вісім років. Він був своєю людиною, йому довіряли цілком і коли, йдучи з амбара, він забирав з каси всю виручку й набивав нею кишені, то це не викликало ніяких підозрінь. Він був головним в амбарі і вдома, а також у церкві, де, замість старого, виконував обов’язки старости. За жорстоке поводження з підлеглими прикажчики й хлопчики прозвали його Малютою Скуратовим.

Коли прийшли в трактир, він кивнув половому й сказав:

— Дай-но нам, братіку, півдиковинки й двадцять чотири неприємності.

Половий трохи згодом подав на підносі півпляшки горілки й кілька тарілок з різними закусками.

— Ось що, голубе, — сказав йому Початкін, — дай-но ти нам порцію головного майстра наклепу й лихослів’я з картопляним пюре.

Половий не зрозумів і зніяковів, і хотів щось сказати, але Початкін суворо глянув на нього й сказав:

— Опріч!

Половий напружено думав, потім пішов радитися з товаришами і кінець кінцем все-таки догадався, приніс порцію язика. Коли випили по дві чарки й закусили, Лаптєв спитав:

— Скажіть, Іване Васильовичу, чи правда, що наші справи за останні роки почали занепадати?

— Аж ніяк.

— Скажіть мені відверто, начистоту, скільки ми одержували і одержуємо прибутків і який великий наш статок? Адже не можна в потемках ходити. У нас був недавно підрахунок амбара, але, вибачте, я цьому підрахункові не вірю; ви вважаєте за потрібне щось утаювати від мене і кажете правду тільки батькові. Ви з ранніх літ звикли до політики і вже не можете обходитись без неї. А до чого вона? Отже, прошу вас, будьте відверті. В якому стані наші справи?

— Все залежить від коливання кредиту, — відповів Початкін, подумавши.

— Що ви розумієте під коливанням кредиту?

Початкін став пояснювати, та Лаптєв нічого не зрозумів і послав по Макеїчева. Той негайно з’явився, закусив, помолившись, і своїм солідним, густим баритоном заговорив насамперед про те, що прикажчики повинні вдень і вночі молити бога за своїх благодійників.

— Прекрасно, тільки дозвольте не вважати себе вашим благодійником, — сказав Лаптєв.

— Кожна людина повинна пам’ятати, що вона є, і почувати своє звання. Ви, з ласки божої, наш батько й благодійник, а ми ваші раби.

— Все це, зрештою, мені набридло! — розсердився Лаптєв. — Будь ласка, тепер будьте ви моїм благодійником, поясніть, у якому стані наші справи. Тільки не вважайте мене за хлопчиська. Інакше я завтра ж закрию амбар. Батько осліп, брат в будинку для божевільних, племінниці мої ще молоді; цю справу я ненавиджу, я охоче пішов би, але замінити мене нікому, ви самі знаєте. Киньте ж політику, ради бога!

Пішли в амбар рахувати. Потім рахували ввечері вдома, причому допомагав сам старий; вводячи сина в свої комерційні таємниці, він говорив таким тоном, ніби це була не торгівля, а чаклування. Виявилось, що прибуток щорічно збільшувався приблизно на одну десяту частину і що статок Лаптєвих, враховуючи самі тільки гроші й цінні папери, дорівнює шести мільйонам карбованців.

Коли о першій годині ночі, після підрахунків, Лаптєв вийшов на свіже повітря, то відчув себе зачарованим цими цифрами. Ніч була тиха, місячна, душна; білі стіни замоскворіцьких будинків, вигляд важких замкнутих воріт, тиша і чорні тіні справляли в цілому враження якоїсь фортеці, і невистачало тільки вартового з рушницею. Лаптєв пішов у садок і сів на лаві біля тину, який відділяв від сусіднього подвір’я, де теж був садок. Цвіла черемха. Лаптєв згадав, що ця черемха в часи його дитинства була такою ж корявою і такої ж висоти, і нітрохи не змінилася відтоді. Кожен куточок в садку й на подвір’ї нагадував йому далеке минуле. І в дитинстві так само, як тепер, крізь рідкі дерева видно було все подвір’я, залите місячним сяйвом, так само були таємничі й суворі тіні, так само посеред подвір’я лежав чорний собака і відчинені були навстіж вікна в прикажчиків. І все це були невеселі спогади.

За парканом на чужому подвір’ї почулись легкі кроки.

— Моя дорога, моя люба… — прошепотів чоловічий голос біля самого паркана, так що Лаптєв почув навіть дихання.

Ось поцілувалися. Лаптєв був певний, що мільйони і справа, до якої в нього не лежала душа, зіпсують йому життя і остаточно зроблять з нього раба; він уявляв собі, як він мало-помалу звикнеться з своїм становищем, мало-помалу ввійде в роль глави торгової фірми, почне тупіти, старіти і, кінець кінцем, помре, як взагалі помирають обивателі, погано, кисло, наганяючи нудьгу на всіх, хто близький до них. Та що ж заважає йому залишити і мільйони, і справу і піти з цього саду й подвір’я, які були ненависні йому ще з дитинства?

Шепіт і поцілунки за парканом хвилювали його. Він вийшов на середину подвір’я і, розстебнувши на грудях сорочку, дивився на місяць, і йому здавалось, що він зараз звелить відімкнути хвіртку, вийде і вже більше ніколи сюди не повернеться; серце солодко стислося в нього від передчуття волі, він радісно сміявся і уявляв, яке б це могло бути чудове, поетичне, можливо, навіть святе життя…

Але він усе стояв і не йшов, і запитував себе: «Що ж мене тримає тут?» І йому було досадно і на себе і на цього чорного собаку, який валявся на камінні, а не йшов у поле, в ліс, де б він був незалежним, радісним. І йому, і цьому собаці заважало піти з подвір’я, очевидно, одне й те ж: звичка до неволі, до рабського стану…

Другого дня опівдні він поїхав до дружини і, щоб нудно не було, запросив з собою Ярцева. Юлія Сергіївна жила на дачі в Бутові, і він не був у неї вже п’ять днів. Приїхавши на станцію, приятелі сіли в коляску, і Ярцев усю дорогу співав і захоплювався прекрасною погодою. Дача була недалеко від станції у великому парку. Де починалась головна алея, кроків за двадцять від воріт, під старою широкою тополею сиділа Юлія Сергіївна, чекаючи гостей. На ній була легка елегантна сукня, прикрашена мереживом, світла сукня кремового кольору, а в руках була все та ж стара знайома парасолька. Ярцев привітався з нею і пішов до дачі, звідки долинали голоси Саші й Ліди, а Лаптєв сів поруч з нею, щоб поговорити про справи.

— Чому ти так довго не був? — запитала вона, не випускаючи його руки. — Я цілими днями сиджу тут і дивлюсь: чи не їдеш ти. Мені без тебе скучно!

Вона підвелася й рукою провела по його волоссю, і з цікавістю оглядала його обличчя, плечі, капелюх.

— Ти знаєш, я кохаю тебе, — сказала вона й зашарілася. — Ти мені дорогий. Ось ти приїхав, я бачу тебе і несказанно щаслива. Ну, давай поговоримо. Розкажи мені що-небудь.

Вона говорила йому про кохання, а в нього було таке почуття, наче він одружений з нею вже років десять, і хотілось йому снідати. Вона обняла його за шию, лоскочучи шовком своєї сукні його щоку; він обережно відсторонив її руку, підвівся і, не сказавши ні слова, пішов до дачі. Назустріч йому бігли дівчатка.

«Як вони виросли! — думав він. — І скільки змін за ці три роки… Але ж доведеться, можливо, жити ще тринадцять, тридцять років… А що ж ще чекає нас у майбутньому! Поживемо — побачимо!»

Він обняв Сашу й Ліду, які повисли йому на шию, і сказав:

— Кланяється дідусь… дядя Федя скоро помре, дядя Костя надіслав листа з Америки і кланяється вам. Він занудьгувався на виставці і скоро повернеться. А дядя Альоша хоче їсти.

Потім він сидів на терасі і бачив, як алеєю тихо йшла його дружина, прямуючи до дачі. Вона про щось думала, і на її обличчі був сумний, чарівний вираз, і на очах блищали сльози. Це була вже не колишня тонка, тендітна, блідолиця дівчина, а зріла, красива, сильна жінка. І Лаптєв помітив, з яким захватом дивився їй назустріч Ярцев, як цей її новий, прекрасний вираз відбивався на його обличчі, теж сумному й захопленому. Здавалося, що він бачив її вперше в житті. І коли снідали на терасі, Ярцев якось радісно й соромливо посміхався і все дивився на Юлію, на її красиву шию. Лаптєв стежив за ним мимохіть і думав про те, що, можливо, доведеться жити ще тринадцять, тридцять років… І що доведеться пережити за цей час ? Що чекає нас у майбутньому?

І думав:

«Поживемо — побачимо».