Розповідь невідомої людини

І

З причин, про які не час тепер говорити докладно, я повинен був найнятися за лакея до одного петербурзького чиновника, на прізвище Орлов. Було йому близько тридцяти п’яти років і звали його Георгієм Івановичем.

До цього Орлова найнявся я заради його батька, відомої державної людини, яку вважав я серйозним ворогом своєї справи. Я розраховував, що, живучи в сина, з розмов, які почую, і з паперів і записок, які знаходитиму на столі, я докладно вивчу плани й наміри батька.

Звичайно годині об одинадцятій ранку в моїй лакейській тріщав електричний дзвінок, даючи мені знати, що прокинувся пан. Коли я з почищеним вбранням і чоботями приходив у спальню, Георгій Іванович сидів нерухомо в постелі, не заспаний, а скоріше стомлений сном, і дивився в одну точку, не виявляючи з приводу свого пробудження ніякого задоволення. Я допомагав йому одягатись, а він неохоче підкорявся мені, мовчки й не помічаючи моєї присутності; потім, з головою, яка була мокра від умивання і пахла свіжими духами, він ішов до їдальні пити кофе. Він сидів за столом, пив кофе і гортав газети, а я і покоївка Поля поштиво стояли біля дверей і дивилися на нього. Двоє дорослих людей повинні були з найсерйознішою увагою дивитись, як третя людина п’є кофе і гризе сухарики. Це, мабуть, смішно й дико, але я не бачив для себе нічого принизливого в тому, що доводилось стояти біля дверей, хоч був таким же дворянином і освіченою людиною, як сам Орлов.

У мене тоді починалися сухоти, а з ними ще дещо, мабуть, важливіше сухот. Не знаю, чи під впливом хвороби, чи зміни світогляду, що починалася і яку я тоді не помічав, мене день у день охоплювала пристрасна, дратуюча жадоба звичайного, обивательського життя. Мені хотілося душевного спокою, здоров’я, хорошого повітря, ситості. Я ставав мрійником і, як мрійник, не знав, що власне мені потрібно. То мені хотілося піти в монастир, сидіти там цілими днями біля віконця і дивитися на дерева і поля; то я уявляв, як я купую десятин п’ять землі і живу поміщиком; то я давав собі слово, що займусь наукою і неодмінно стану професором якого-небудь провінціального університету. Я — відставний лейтенант нашого флоту, мені ввижалося море, наша ескадра і корвет, на якому я зробив кругосвітнє плавання. Мені хотілося ще раз пережити те невимовне почуття, коли, гуляючи в тропічному лісі або дивлячись на захід сонця в Бенгальській затоці, завмираєш від захоплення і в той же час сумуєш за батьківщиною. Мені снилися гори, жінки, музика, і з цікавістю, як хлопчик, я вдивлявся в обличчя, вслухався в голоси. І коли я стояв біля дверей і дивився, як Орлов п’є кофе, я почував себе не лакеєм, а людиною, якій цікаве все на світі, навіть Орлов.

Зовнішність у Орлова була петербурзька: вузькі плечі, довга талія, запалі скроні, очі невиразного кольору й рідка, тьмяно забарвлена рослинність на голові, бороді й вусах. Обличчя в нього було пещене, потерте і неприємне. Особливо неприємне воно було, коли він замислювався або спав. Описувати звичайну зовнішність навряд чи й слід, до того ж Петербург — не Іспанія, зовнішність мужчин тут не має великого значення навіть у любовних справах і потрібна лише показним лакеям і кучерам. А заговорив я про обличчя і волосся Орлова тому тільки, що в його зовнішності було щось таке, про що варт згадати, а саме: коли Орлов брався за газету чи книгу, хоч яка б вона була, або ж зустрічався з людьми, хоч хто б вони були, то очі його починали іронічно посміхатися і все обличчя набирало виразу легкої, незлої насмішки. Перед тим, як прочитати що-небудь або почути, у нього кожного разу була вже напоготові іронія, ніби щит у дикуна. Це була іронія звична, старої закваски, і останнім часом вона з’являлась на обличчі вже без усякої участі волі, мабуть, а немовби за рефлексом. Та про це згодом.

О першій годині він з виразом іронії брав свій портфель, напханий паперами, і їхав на службу. Обідав він не дома і повертався після восьмої. Я засвічував у кабінеті лампу й свічки, а він сідав у крісло, клав ноги на стілець і, так розкинувшись, починав читати. Майже щодня він привозив з собою або йому присилали з магазинів нові книги, і у мене в лакейській у кутках і під моїм ліжком лежало безліч книг трьома мовами, не рахуючи російської, вже прочитаних і кинутих. Читав він з надзвичайною швидкістю. Кажуть: скажи мені, що ти читаєш, і я скажу тобі, хто ти. Це, може, й правда, але судити про Орлова з тих книг, які він читав, аж ніяк не можна. То була якась каша. І філософія, і французькі романи, і політична економія, і фінанси, і нові поети, і видання «Посредника», — і все він прочитував так само швидко, і все з тим же іронічним виразом очей.

Після десятої він старанно одягався, часто у фрак, дуже рідко в свій камер-юнкерський мундир, і їхав з дому. Повертався над ранок.

Жили ми з ним тихо й мирно і ніяких непорозумінь у нас не було. Звичайно він не помічав моєї присутності, і коли говорив зі мною, то на обличчі в нього не було іронічного виразу, — очевидно, не вважав мене за людину.

Тільки один раз я бачив його сердитим. Якось, — це було через тиждень після того, як я найнявся до нього, — він повернувся з якогось обіду годині о дев’ятій; обличчя в нього було капризне, втомлене. Коли я йшов за ним у кабінет, щоб засвітити там свічки, він сказав мені:

— У нас у кімнатах чимось смердить.

— Ні, повітря чисте, — відповів я.

— А я тобі кажу, що смердить, — повторив він роздратовано.

— Я щодня відчиняю кватирки.

— Не базікай, дурню! — крикнув він.

Я образився і хотів заперечувати, і бог знає, чим би це скінчилось, коли б не втрутилась Поля, яка знала свого пана краще, ніж я.

— Справді, який поганий запах! — сказала вона, піднімаючи брови. — Звідки б це? Степане, відчини у вітальні кватирки і затопи камін.

Вона заахала, заметушилась і пішла ходити по всіх кімнатах, шелестячи своїми юбками і шиплячи в пульверизатор. А Орлов усе був не в настрої; він, очевидно, стримуючи себе, щоб не сердитись голосно, сидів за столом і швидко писав листа. Написавши кілька рядків, він сердито фиркнув і порвав листа, потім почав знову писати.

— Хай їм чорт! — пробурмотів він. — Хочуть, щоб я мав дивовижну пам’ять!

Нарешті лист був написаний; він встав з-за стола і сказав, звертаючись до мене:

— Ти поїдеш на Знаменську і віддаси цього листа Зинаїді Федорівні Красновській у власні руки. Але спершу спитай у швейцара, чи не повернувся чоловік, тобто пан Красновський. Якщо він повернувся, то листа не віддавай і їдь назад. Стривай!.. В разі, якщо вона спитає, чи є хто-небудь у мене, то ти скажеш їй, що з восьмої години в мене сидять двоє якихось панів і щось пишуть.

Я поїхав на Знаменську. Швейцар сказав мені, що пан Красновський ще не повернулись, і я пішов на третій поверх. Мені відчинив двері високий, товстий, бурий лакей з чорними бакенами і сонно, мляво й грубо, як тільки лакей може розмовляти з лакеєм, спитав мене, що мені потрібно. Не встиг я відповісти, як у передпокій із зали швидко увійшла дама в чорній сукні. Вона примружила на мене очі.

— Зинаїда Федорівна дома? — спитав я.

— Це я, — сказала дама.

— Лист від Георгія Івановича.

Вона нетерпляче розпечатала листа і, тримаючи його в обох руках і показуючи мені свої персні з брильянтами, стала читати. Я розглядів біле лице в м’якими лініями, виступаюче вперед підборіддя, довгі темні вії. На вигляд я міг дати цій дамі не більш двадцяти п’яти років.

— Кланяйтесь і дякуйте, — сказала вона, скінчивши читати. — Є хто-небудь у Георгія Івановича? — спитала вона лагідно, радісно і немовби соромлячись свого недовір’я.

— Якісь двоє панів, — відповів я. — Щось пишуть.

— Кланяйтесь і дякуйте, — повторила вона і, схиливши голову набік і читаючи на ходу листа, безшумно вийшла.

Я тоді зустрічав мало жінок, і ця дама, яку я бачив мигцем, справила на мене враження. Повертаючись додому пішки, я пригадував її обличчя і запах тонких духів і мріяв. Коли я повернувся, Орлова вже не було вдома.

II

Отже, з хазяїном ми жили тихо й мирно, але все-таки те нечисте й образливе, чого я так боявся, наймаючись за лакея, було наявне й давало про себе знати щодня. Я не мирив з Полею. Це була добре вгодована, випестувана тварина, яка обожувала Орлова за те, що він пан, і зневажала мене за те, що я лакей. Мабуть, з погляду справжнього лакея чи повара, вона була спокуслива: рум’яні щоки, кирпатий ніс, примружені очі і повнота тіла, яка переходила вже в пухлість. Вона пудрилась, фарбувала брови й губи, затягувалася у корсет і носила турнюр та браслетку з монет. Хода в неї була дрібна, підстрибкувата; коли вона ходила, то крутила або, як кажуть, дригала плечима й задом. Шелестіння її юбок, тріск корсета і дзвін браслета та цей хамський запах губної помади, туалетного оцту й духів, украдених у пана, збуджували в мені, коли я вранці прибирав з нею кімнати, таке почуття, немовби я робив разом з нею щось мерзенне.

Чи тому, що я не крав разом з нею, чи не виявляв ніякого бажання стати її полюбовником, що, мабуть, ображало її, чи, може, тому, що вона чула в мені чужу людину, вона зненавиділа мене з першого ж дня. Моя невмілість, нелакейська зовнішність і моя хвороба здавалися їй жалюгідними і викликали в неї почуття гидливості. Я тоді сильно кашляв і, траплялось, вночі заважав їй спати, бо її і мою кімнати відокремлювала тільки дерев’яна перегородка, і кожного ранку вона говорила мені:

— Ти знову не давав мені спати. В лікарні тобі лежати, а не в панів жити.

Вона так щиро вірила, що я не людина, а щось таке, що стоїть незмірно нижче її, що, подібно до римських матрон, які не соромились купатись у присутності рабів, при мені іноді ходила в самій сорочці.

Якось під час обіду (ми щодня одержували з трактиру суп і жарке), коли в мене був чудовий мрійний настрій, я спитав:

— Полю, ви в бога віруєте?

— А то ж як!

— Отже, ви вірите, — вів далі я, — що буде страшний суд і що ми дамо відповідь богові за кожний свій поганий вчинок?

Вона нічого не відповіла і лише зробила презирливу гримасу і, дивлячись цього разу на її ситі, холодні очі, я зрозумів, що в цієї цільної, цілком закінченої натури не було ні бога, ні совісті, ні законів, і що коли б мені потрібно було вбити, підпалити чи вкрасти, то за гроші я не міг би знайти кращого спільника.

У незвичайній обстановці, та ще з моєю незвичкою до ти і до постійної брехні (говорити «пана немає вдома», коли він вдома), мені в перший тиждень жилося в Орлова нелегко. В лакейському фраку я почував себе, як у панцирі. Та потім звик. Як справжній лакей, я прислужував, прибирав кімнати, бігав і їздив, виконуючи різні доручення. Коли Орлову не хотілося їхати на побачення до Зинаїди Федорівни або коли він забував, що обіцяв бути в неї, я їздив на Знаменську, віддавав там листа у власні руки і брехав. І в результаті виходило зовсім не те, чого я чекав, наймаючись за лакея; кожний день цього мого нового життя був пропащим і для мене, і для моєї справи, бо Орлов ніколи не говорив про свого батька, його гості — теж, і про діяльність відомої державної людини я знав тільки те, що вдавалося мені, як і раніше, добувати з газет і листування з товаришами. Сотні записок і паперів, які я знаходив у кабінеті і читав, не мали навіть найвіддаленішого відношення до того, що я шукав. Орлов був абсолютно байдужий до гучної діяльності свого батька і мав такий вигляд, наче не чув про неї або наче батько в нього давно вмер.

III

По четвергах у нас бували гості.

Я замовляв у ресторані шматок ростбіфа і говорив у телефон Єлисеєву, щоб прислали нам ікри, сиру, устриць та ін. Купував гральні карти. Поля вже зранку готувала чайний посуд і сервіровку для вечері. Сказати по правді, ця маленька діяльність дещо різноманітила наше бездіяльне життя, і четверги для нас були найцікавішими днями.

Гостей приходило тільки троє. Найсоліднішим і, мабуть, найцікавішим був гість на прізвище Пекарський, висока, худорлява людина, років сорока п’яти, з довгим горбатим носом, з великою чорною бородою і з лисиною. Очі в нього були великі, витрішкуваті, і вираз обличчя серйозний, вдумливий, як у грецького філософа. Служив він в управлінні залізниці і в банку, був юрисконсультом при якійсь важливій казенній установі і мав ділові відносини з багатьма приватними особами, як опікун, голова конкурсу і т. п. Мав він чин зовсім невеликий і скромно називав себе присяжним повіреним, але вплив у нього був величезний. Його візитної картки або записки досить було, щоб вас прийняв поза чергою знаменитий лікар, директор залізниці або поважний чиновник; казали, що за його протекцією можна було дістати посаду навіть четвертого класу і зам’яти яку завгодно неприємну справу. Вважали його дуже розумною людиною, але це був якийсь особливий, дивний розум. Він міг миттю помножити про себе 213 на 373 або перевести стерлінги на марки без допомоги олівця і табличок, чудово знав залізничну справу і фінанси, і в усьому, що стосувалося адміністрації, для нього не існувало таємниць; в цивільних справах, як говорили, це був найкращий адвокат, і тягатися з ним було нелегко. Та цей незвичайний розум зовсім не міг збагнути багато чого, що знає навіть інша дурна людина. Так, він зовсім не міг зрозуміти, чому це люди нудьгують, плачуть, стріляються і навіть інших убивають, чому вони хвилюються з приводу речей і подій, які їх особисто не торкаються, і чому вони сміються, коли читають Гоголя або Щедріна… Все абстрактне, що зникає в сфері думки й почуття, було для нього незрозуміле й нудне, як музика для того, хто не має слуху. На людей дивився він тільки з ділового погляду і поділяв їх на здібних і нездібних. Іншого поділу в нього не було. Чесність і порядність становлять лише ознаку здібності. Гуляти, грати в карти і розпутничати можна, але так, щоб це не заважало справі. Вірувати в бога не розумно, але релігію слід охороняти, бо для людей необхідно стримуюче начало, інакше вони не будуть працювати. Покарання потрібні лише для настрашки. На дачу виїздити нема чого, бо й у місті добре. І так далі. Він був удівцем і дітей не мав, але життя вів на широку сімейну ногу і платив за квартиру три тисячі на рік.

Другий гість, Кукушкін, дійсний статський радник із молодих, був невеликий на зріст і мав дуже неприємний вираз, якого надавала йому невідповідність його товстого пухлого тулуба маленькому, худорлявому обличчю. Губи в нього були сердечком, і стрижені вусики мали такий вигляд, ніби були приклеєні лаком. Це була людина з манерами ящірки. Він не входив, а якось вповзав, дріботячи ногами, погойдуючись і хихикаючи, а коли сміявся, то скалив зуби. Він був чиновником особливих доручень при комусь і нічого не робив, хоч одержував велику платню, особливо влітку, коли для нього вигадували різні відрядження. Це був кар’єрист не до самих кісток, а глибше, до останньої краплі крові, і до того ж кар’єрист дрібний, невпевнений у собі, який робив свою кар’єру на самих лише подачках. За який-небудь іноземний хрестик або за те, щоб у газетах надрукували, що він був присутній на панахиді чи на молебні разом з іншими високопоставленими особами, він ладен був іти на яке завгодно приниження, канючити, улещувати, обіцяти. З боягузтва він лестив Орлову і Пекарському, тому що вважав їх сильними людьми, лестив Полі й мені, тому що ми служили у впливової людини. Щоразу, коли я знімав з нього шубу, він хихикав і питав мене: «Степане, ти одружений?» — і потім ішли скабрезні пошлості — ознака особливої до мене уваги. Кукушкін лестив слабостям Орлова, його зіпсованості, ситості; щоб сподобатись йому, він прикидався злим насмішником і безбожником, критикував разом з ним тих, перед ким в іншому місці по-рабськи ханжив. Коли за вечерею говорили про жінок і про кохання, він прикидався витонченим і вишуканим розпусником. Взагалі, слід зауважити, петербурзькі жуїри люблять поговорити про свої незвичайні смаки. Інший дійсний статський радник із молодих цілком вдовольняється любощами своєї кухарки або якої-небудь нещасної, що гуляє по Невському, але послухати його, то він заражений усіма пороками Сходу і Заходу, є почесним членом цілого десятка таємних недозволенних товариств і вже на приміті у поліції. Кукушкін брехав про себе безсовісно, і йому не те, щоб не вірили, а якось повз вуха пропускали всі його небилиці.

Третій гість — Грузін, син поважного вченого генерала, ровесник Орлова, довговолосий і підсліпуватий блондин у золотих окулярах. Мені пригадуються його довгі бліді пальці, як у піаніста; та й в усій його постаті було щось музикантське, віртуозне. Такі постаті в оркестрах грають першу скрипку. Він кашляв і мав мігрень, взагалі здавався хворобливим і слабеньким. Мабуть, дома його роздягали й одягали, як дитину. Він закінчив училище правознавства і служив спочатку по судовому відомству, потім перевели його в сенат, звідси він пішов і за протекцією дістав місце в міністерстві державного майна і незабаром знову пішов. У мій час він служив у відділенні Орлова, був у нього столоначальником, але говорив, що скоро перейде знов у судове відомство. До служби і до своїх перекочовувань з місця на місце він ставився з винятковою легковажністю, і коли при ньому серйозно говорили про чини, ордени, оклади, то він добродушно посміхався і повторював афоризм Пруткова: «Тільки на державній службі пізнаєш істину!» В нього була маленька дружина із зморщеним обличчям, дуже ревнива, і п’ятеро худеньких дітей; дружині він зраджував, дітей любив, тільки коли бачив їх, а взагалі ставився до сім’ї досить байдуже і підсміювався з неї. Жив він з сім’єю в борг, позичаючи де і в кого попало, при всякій нагоді, не пропускаючи навіть своїх начальників і швейцарів. Це була натура рихла, лінива до цілковитої байдужості до себе, що пливла за течією невідомо куди і для чого. Куди його вели, туди й ішов. Вели його в яке-небудь кубло розпусти — він ішов, ставили перед ним вино — він пив, не ставили — не пив; лаяли при ньому дружин — і він лаяв свою, запевняючи, що вона зіпсувала йому життя, а коли хвалили, то він теж хвалив і щиро говорив: «Я її, бідолашну, дуже люблю». Шуби в нього не було, і носив він завжди плед, від якого пахло дитячою кімнатою. Коли під час вечері, про щось замислившись, він ліпив кульки з хліба і пив багато червоного вина, то, дивна річ, я бував майже впевнений, що в ньому сидить щось, що він, мабуть, сам відчуває в собі невиразно, але за метушнею і пошлостями не встигає зрозуміти й оцінити. Він трохи грав на роялі. Бувало сяде за рояль, візьме два-три акорди і заспіває тихо:

Що завтра день мені готує?

але одразу ж, наче злякавшись, встане й одійде далі від рояля.

Гості звичайно сходилися на десяту годину. Вони грали в кабінеті Орлова в карти, а я і Поля подавали їм чай. Тут тільки я міг як слід збагнути всю принадність лакейства. Стояти протягом чотирьох-п’яти годин біля дверей, стежити за тим, щоб не було порожніх склянок, міняти попільниці, підбігати до стола, щоб підняти крейду, яку впустили, або карту, а головне, стояти, ждати, бути уважним і не сміти ні говорити, ні кашляти, ні посміхатись, це, запевняю вас, тяжче найтяжчої селянської праці. Я колись бувало стояв на вахті по чотири години буряними зимовими ночами і вважаю, що вахта незрівнянно легша.

Грали в карти години до другої, іноді до третьої і потім, потягуючись, ішли до їдальні вечеряти або, як казав Орлов, перекусити. За вечерею розмови. Починалось звичайно з того, що Орлов з усміхненими очима починав говорити про якого-небудь знайомого, про недавно прочитану книгу, про нове призначення або проект; улесливий Кукушкін підхоплював у тон, і починалась, за тодішнім моїм настроєм, найогидніша музика. Іронія Орлова і його друзів не знала меж і не щадила нікого й нічого. Говорили про релігію — іронія, говорили про філософію, про сенс і цілі життя — іронія, чи порушував хтось питання про народ — іронія. В Петербурзі є особлива порода людей, які спеціально займаються тим, що висміюють кожне явище життя; вони не можуть обминути навіть голодного або самовбивцю без того, щоб не сказати пошлості. Але Орлов і його приятелі не жартували і не висміювали, а говорили з іронією. Вони говорили, що бога немає і після смерті особистість зникає зовсім; безсмертні існують тільки у французькій академії. Істинного блага немає і не може бути, бо наявність його обумовлена людською досконалістю, а остання є логічне безглуздя. Росія така ж нудна і вбога країна, як Персія. Інтелігенція безнадійна; на думку Пекарського, вона у величезній більшості складається з людей нездібних і ні до чого не здатних. Народ же спився, розлінувався, розікрався і вироджується. Науки в нас немає, література незграбна, торгівля тримається на шахрайстві: — «не обдуриш — не продаси». І все в такому роді, і все смішно.

Від вина під кінець вечері ставали веселішими і переходили до веселих розмов. Підсміювалися з сімейного життя Грузіна, з перемог Кукушкіна або з Пекарського, в якого нібито у видатковій книжці була одна сторінка з заголовком: На справи благодійності та друга: На фізіологічні потреби. Говорили, що немає вірних дружин; немає такої дружини, від якої, при деякому навику, не можна було б добитись ласк, не виходячи з вітальні, в той час, коли поруч у кабінеті сидить чоловік. Дівчатка-підлітки розбещені і вже знають все. Орлов зберігає у себе лист однієї чотирнадцятирічної гімназистки: вона, повертаючись з гімназії, «замар’яжила на Невському офіцерика», який нібито завів її до себе і відпустив тільки пізно ввечері, а вона поспішила написати про це подрузі, щоб поділитись захопленням. Говорили, що чистоти звичаїв не було ніколи і немає її, очевидно, вона не потрібна, людство досі чудово обходилось без неї. Шкода ж від так званої розпусти безсумнівно перебільшена. Збочення, передбачене в нашому статуті про покарання, не заважало Діогену бути філософом і вчителем; Цезар і Ціцерон були розпусники і в той же час великі люди. Старик Катон одружився з молоденькою і все-таки його й далі вважали суворим безскоромником і охоронцем нравів.

О третій або четвертій годині гості розходились або їздили разом за місто чи на Офіцерську до якоїсь Варвари Осипівни, а я йшов до себе в лакейську і довго не міг заснути від головного болю і кашлю.

IV

Тижнів через три після того, як я найнявся до Орлова, пам’ятаю, в неділю ранком, хтось подзвонив. Була одинадцята година, і Орлов ще спав. Я пішов відчинити. Можете собі уявити моє здивування: за дверима на площадці сходів стояла дама з вуаллю.

— Георгій Іванович встав? — спитала вона.

І з голосу я пізнав Зинаїду Федорівну, до якої я носив листи на Знаменську. Не пригадую, чи встиг і чи зумів я відповісти їй, — я був збентежений її появою. Та й не потрібна їй була моя відповідь. Миттю вона шмигнула повз мене і, сповнивши передпокій ароматом своїх духів, які я досі ще чудово пам’ятаю, пішла в кімнати, і кроки її стихли. Принаймні з півгодини потім нічого не було чути. Та знову хтось подзвонив. Цього разу якась вифранчена дівчина, очевидно, покоївка з багатого дому, і наш швейцар, обоє засапавшись, занесли два чемодани і багажну корзину.

— Це Зинаїді Федорівні, — сказала дівчина.

І пішла, не сказавши більше ні слова. Все це було таємниче і викликало в Полі, яка благоговіла перед панськими пустощами, хитру посмішку; вона наче хотіла сказати: «От які ми!» — і весь час ходила навшпиньки. Нарешті почулись кроки, Зинаїда Федорівна швидко увійшла в передпокій і, побачивши мене в дверях моєї лакейської, сказала:

— Степане, дайте Георгію Івановичу одягнутись.

Коли я увійшов до Орлова з вбранням і чоботями, він сидів на ліжку, звісивши ноги на ведмеже хутро. Вся його постать виражала збентеження. Мене він не помічав і моєю лакейською думкою не цікавився; очевидно, був збентежений і конфузився перед самим собою, перед своїм «внутрішнім оком» Одягався, умивався і потім возився він із щітками і гребінцями мовчки й не поспішаючи, ніби даючи собі час обміркувати своє становище та зрозуміти, і навіть по спині його помітно було, що він збентежений і невдоволений собою.

Пили вони кофе вдвох. Зинаїда Федорівна налила з кофейника собі й Орлову, потім поставила лікті на стіл і засміялась.

— Мені все ще не віриться, — сказала вона. — Коли довго подорожуєш і потім приїдеш у готель, то все ще не віриться, що вже не треба їхати. Приємно легко зітхнути.

З виразом дівчинки, якій дуже хочеться пустувати, вона легко зітхнула і знову засміялась.

— Ви мені пробачте, — сказав Орлов, кивнувши на газети. — Читати за кофе — це моя непереможна звичка. Але я вмію робити дві справи разом: і читати, і слухати.

— Читайте, читайте… Ваші звички і ваша свобода лишаться при вас. Але чому у вас пісна фізіономія? Ви завжди буваєте такий ранком чи тільки сьогодні? Ви не раді.

— Навпаки. Але я, признаюсь, трохи приголомшений.

— Чого? Ви мали час приготуватися до моєї’ навали. Я щодня погрожувала вам.

— Так, але я не чекав, що ви здійсните вашу погрозу саме сьогодні.

— І я сама не чекала, та це краще. Краще, мій друже. Вирвати хворий зуб одразу і — кінець.

— Так, звичайно.

— Ах, любий мій! — сказала вона, зажмурюючи очі. — Все добре, що добре кінчається, але, перш ніж скінчилось добре, скільки було горя! Ви не дивіться, що я сміюсь; я рада, щаслива, але мені плакати хочеться більше, ніж сміятись. Учора я витримала цілу баталію. — говорила вона далі по-Французьки. — Тільки сам бог знає, як мені було тяжко. Та я сміюсь тому, що мені не віриться. Мені здається, що сиджу я з вами і п’ю кофе не наяву, а уві сні.

Потім вона, говорячи і далі по-французьки, розповіла, як учора розійшлася з чоловіком, і її очі то сповнювались сльозами, то сміялися і з захопленням дивились на Орлова. Вона розповіла, що чоловік давно вже підозрював її, але уникав розмови; дуже часто бували сварки, і звичайно в самому розпалі їх він несподівано замовкав і йшов до себе в кабінет, щоб раптом у запалі не висловити своїх підозрінь і щоб вона сама не почала об’яснятись. Зинаїда ж Федорівна почувала себе винною, нікчемною, нездатною на сміливий, серйозний крок, і через це з кожним днем усе сильніше ненавиділа себе і чоловіка і мучилась, як у пеклі. Але вчора, під час сварки, коли він закричав плачучим голосом: «Коли ж усе це скінчиться, боже мій?» — і пішов до себе в кабінет, вона погналася за ним, як кішка за мишею, і, заважаючи йому зачинити за собою двері, крикнула, що ненавидить його всією душею. Тоді він впустив її до кабінету, і вона сказала йому все і призналась, що кохає іншого, що цей інший її справжній, найзаконніший чоловік, і вона вважає за обов’язок совісті сьогодні ж переїхати до нього, незважаючи ні на що, хоч би в неї стріляли з гармат.

— У вас сильно б’ється романтична жилка, — перебив її Орлов, не відриваючи очей від газети.

Вона засміялась і розповідала далі, не доторкаючись до свого кофе. Щоки її розпалилися, це її бентежило трохи, і вона конфузливо поглядала на мене і на Полю. З її дальшої розповіді я узнав, що чоловік відповів їй докорами, погрозами і кінець кінцем сльозами, і вірніше було б сказати, що не вона, а він витримав баталію.

— Так, мій друже, поки нерви мої були підняті, все йшло чудово, — розповідала вона, — але як тільки настала ніч, я занепала духом. Ви, Жорж, не вірите в бога, а я трохи вірую і боюсь відплати. Бог вимагає від нас терпіння, великодушності, самопожертви, а я от відмовляюся терпіти і хочу влаштувати життя на свій лад. Чи добре це? А що коли це з погляду бога не добре? О другій годині ночі чоловік увійшов до мене й говорить: «Ви не посмієте піти. Я поверну вас із скандалом через поліцію». А трохи згодом, дивлюсь, він знову в дверях, як тінь. «Пожалійте мене. Ваша втеча може пошкодити мені по службі». Ці слова вплинули на мене грубо, я неначе заіржавіла від них, подумала, що це вже починається відплата, і стала тремтіти від страху і плакати. Мені здавалося, що на мене обвалиться стеля, що мене зараз поведуть в поліцію, що ви мене розлюбите, — одним словом, бог знає що! Піду, думаю, в монастир або куди-небудь за сиділку, відмовлюсь від щастя, але тут пригадую, що ви мене кохаєте і що я не маю права розпоряджатись собою без вашого відома, і все в’ мене в голові починає плутатись, і я у відчаї, не знаю, що думати і робити. Та зійшло сонечко, і я знову повеселіла. Діждалась ранку і прибула до вас. Ах, як замучилась, любий мій! Підряд дві ночі не спала!

Вона була стомлена і збуджена. Їй хотілось водночас і спати, і без упину говорити, і сміятись, і плакати, і їхати до ресторану снідати, щоб відчути себе на волі.

— У тебе затишна квартира, та, боюсь, для двох вона буде мала, — говорила вона після кофе, швидко обходячи всі кімнати. — Яку ти даси мені кімнату? Мені подобається ось ця, бо вона поруч з твоїм кабінетом.

О другій годині вона переодяглась у кімнаті поруч з кабінетом, яку стала після цього називати своєю, і поїхала з Орловим снідати. Обідали вони теж у ресторані, а в довгий проміжок між сніданком і обідом їздили по магазинах. Я до пізнього вечора відчиняв прикажчикам та посильним з магазинів і приймав від них усякі покупки. Привезли, між іншим, чудове трюмо, туалет, ліжко і розкішний чайний сервіз, який був нам не потрібний. Привезли ціле сімейство мідних каструль, які ми поставили рядком на полиці в нашій порожній, холодній кухні. Коли ми розпаковували чайний сервіз, то в Полі розгорілись очі, і вона разів три глянула на мене з ненавистю і з страхом, що, можливо, не вона, а я перший украду одну з цих граціозних чашечок. Привезли дамський письмовий стіл, дуже дорогий, але незручний. Очевидно, Зинаїда Федорівна мала намір оселитися в нас міцно, по-хазяйськи.

Повернулась вона з Орловим годині о десятій. Сповнена гордовитої свідомості, що вона зробила щось сміливе й надзвичайне, пристрасно любляча і, як здавалось їй, пристрасно любима, томна, передчуваючи міцний і щасливий сон, Зинаїда Федорівна тішилася новим життям. Від надмірного щастя вона міцно стискала собі руки, запевняла, що все чудове, і клялася, що кохатиме вічно; і ці клятви і наївна, майже дитяча впевненість, що її теж міцно кохають і кохатимуть вічно, молодили її років на п’ять. Вона говорила милі нісенітниці і сміялася з себе.

— Немає вищого блага, як свобода! — говорила вона, змушуючи себе сказати що-небудь серйозне і значне. — Адже яке, подумаєш, безглуздя! Ми зовсім не цінуємо своєї власної думки, навіть коли вона розумна, але тремтимо перед думкою різних дурнів. Я боялась чужої думки до останньої хвилини, але як тільки послухалась саму себе і вирішила жити по-своєму, очі в мене відкрились, я перемогла свій безглуздий страх і тепер щаслива і всім бажаю такого щастя.

Та відразу ж порядок думок у неї обривався, і вона говорила про нову квартиру, про шпалери, про коней, про подорож до Швейцарії та Італії. Орлов же був стомлений поїздкою по ресторанах і магазинах і все ще відчував те збентеження перед самим собою, яке я помітив у нього вранці. Він усміхався, але більше із ввічливості, ніж від задоволення, і коли вона говорила про що-небудь серйозно, то він іронічно погоджувався: «О, так!»

— Степане, знайдіть якнайшвидше доброго повара, — звернулась вона до мене.

— Не слід поспішати з кухнею, — сказав Орлов, холодно глянувши на мене. — Треба спочатку перебратися на нову квартиру.

Він ніколи не тримав у себе ні кухні, ні коней, тому що, як говорив, не любив «заводити в себе нечистоту», і мене і Полю терпів у своїй квартирі тільки з необхідності. Так зване сімейне вогнище з його звичайними радощами і сварками ображало його смаки, як пошлість; бути вагітною або мати дітей і говорити про них — це поганий тон, міщанство. І для мене тепер було дуже цікавим, як уживуться в одній квартирі ці дві істоти — вона, домовита й хазяйновита, зі своїми мідними каструлями і з мріями про доброго повара і коней, і він, який часто говорив своїм приятелям, що в квартирі порядної, чистоплотної людини, як на військовому кораблі, не повинно бути нічого зайвого — ні жінок, ні дітей, ні ганчірок, ні кухонного посуду…

V

Тепер я розповім вам, що сталося наступного четверга. Цього дня Орлов і Зинаїда Федорівна обідали у Контана чи Донона. Повернувся додому тільки сам Орлов, а Зинаїда Федорівна поїхала, як я дізнався, на Петербурзьку сторону до своєї старої гувернантки, щоб переждати в неї час, поки в нас будуть гості. Орлову не хотілось показувати її своїм приятелям. Це зрозумів я вранці за кофе, коли він став запевняти її, що заради її спокою необхідно скасувати четверги.

Гості, як звичайно, прибули майже одночасно.

— І пані вдома? — спитав у мене пошепки Кукушкін.

— Ні, — відповів я.

Він увійшов з хитрими, масними очима, таємниче посміхаючись і потираючи з морозу руки.

— Честь маю поздоровити, — сказав він Орлову, тремтячи всім тілом від улесливого, догідливого сміху. — Бажаю вам плодитися і розмножуватися, аки кедри ліванстіє.

Гості пішли до спальні і пожартували там з приводу жіночих туфлів, килима між обома постелями і сірої блузки, яка висіла на спинці ліжка. Їм було весело тому, що вперта людина, яка ставилася з презирством до всього звичайного в коханні, попалася раптом у жіночі тенета так просто й звичайно.

— Чому посміяхомся, тому же і послужиша, — кілька разів повторив Кукушкін, який мав, до речі, неприємну претензію хизуватися церковнослов’янськими текстами. — Тихше! — зашепотів він, підносячи палець до губів, коли із спальні перейшли до кімнати поруч з кабінетом. — Тссс! Тут Маргарита мріє про свого Фауста.

І зайшовся сміхом, ніби сказав щось страшенно смішне. Я вдивлявся в Грузіна, думаючи, що його’ музикальна душа не витримає цього сміху, але я помилився. Його добре худорляве обличчя сяяло від задоволення. Коли сідали грати в карти, він, гаркавлячи і захлинаючись від сміху, говорив, що Жоржиньці для повноти сімейного щастя лишається тепер тільки завести черешневий чубук і гітару. Пекарський солідно посміювався, але по його зосередженому виразу видно було, що нова любовна історія Орлова була йому неприємною. Він не розумів, що власне сталося.

— А як же чоловік? — спитав він із здивуванням, коли вже зіграли три робери.

— Не знаю, — відповів Орлов.

Пекарський розчесав пальцями свою велику бороду й замислився, і мовчав потім аж до вечері. Коли сіли вечеряти, він сказав повільно, розтягуючи кожне слово:

— Взагалі, пробач, я вас обох не розумію. Ви могли закохуватися одне в одного і порушувати сьому заповідь, скільки завгодно, — це я розумію. Так, це мені зрозуміло. Але для чого відкривати свої таємниці чоловікові? Хіба це потрібно?

— А хіба це не все одно?

— Гм… — замислився Пекарський. — Так ось що я тобі скажу, друже мій любий, — вів далі він з видимим напруженням думки, — якщо я коли-небудь одружусь вдруге і тобі заманеться наставити мені роги, то роби це так, щоб я не помітив. Значно чесніше обманювати людину, ніж псувати їй порядок життя і репутацію. Я розумію. Ви обоє гадаєте, що, живучи відкрито, ви робите надзвичайно чесно і ліберально, але з цим… як це зветься?.. з цим романтизмом погодитись я не можу.

Орлов нічого не відповів. Він був не в настрої» і йому не хотілося говорити. Пекарський, все ще дивуючись, постукав пальцями по столу, подумав і сказав:

— Я все-таки вас обох не розумію. Ти не студент і вона не швачка. Обоє ви люди з достатком. Гадаю, ти міг би влаштувати для неї окрему квартиру.

— Ні, не міг би. Почитай-но Тургенева.

— Навіщо його читати? Я вже читав.

— Тургенєв у своїх творах вчить, щоб кожна романтична, чесно мисляча дівиця ішла з коханим мужчиною на край світу і служила б його ідеї, — сказав Орлов, іронічно мружачи очі. — Край світу — це licentia poetica[1], весь світ з усіма своїми краями міститься в квартирі любимого мужчини. Тому не жити з жінкою, яка тебе кохає, в одній квартирі — значить відмовити їй в її високому призначенні і не поділяти її ідеалів. Так, душа моя, Тургенєв писав, а я ось тепер за нього повинен кашу їсти.

— До чого тут Тургенєв, не розумію, — сказав тихо Грузін і знизав плечима. — А пам’ятаєте, Жоржинько, як він у Трьох зустрічах іде пізно ввечері десь в Італії і раптом чує: Vieni pensando a me segretamente[2], — заспівав Грузін. — Хороше!

— Але ж вона не насильно до тебе переїхала, — сказав Пекарський. — Ти сам цього захотів.

— Ну, от іще! Я не тільки не хотів, але навіть не міг думати, що це коли-небудь станеться. Коли вона говорила, що переїде до мене, то я думав, що вона любо жартує.

Всі засміялися.

— Я не міг хотіти цього, — говорив Орлов таким тоном, ніби його змушували виправдуватися. — Я не тургенєвський герой, і якщо мені коли-небудь треба буде визволяти Болгарію, то я не потребуватиму дамського товариства. На кохання я насамперед дивлюсь як на потребу мого організму, низьку і ворожу моєму духові; її треба задовольняти розумно або ж зовсім відмовитись від неї, інакше вона внесе в твоє життя такі ж нечисті елементи, як вона сама. Щоб вона була насолодою, а не мукою, я намагаюсь робити її красивою і обставляти безліччю ілюзій. Я не поїду до жінки, якщо наперед не буду певний, що вона буде красива, приваблива; і сам я не поїду до неї, якщо я не в ударі. І лише за таких умов нам вдається обманути один одного і нам здається, що ми любимо і що ми щасливі. Але чи можу я хотіти мідних каструль і нечесаної голови, або щоб мене бачили, коли я невмитий і не в настрої? Зинаїда Федорівна у простоті серця хоче примусити мене полюбити те, від чого я ховався все своє життя. Вона хоче, щоб у мене в квартирі пахло кухнею і посудомийнею; їй потрібно з шумом перебиратись на нову квартиру, роз’їжджати на своїх конях, їй треба лічити мою білизну і піклуватись про моє здоров’я; їй треба щохвилини втручатись у моє особисте життя і стежити за кожним моїм кроком, і в той же час щиро запевняти, що мої звички і свобода лишаться при мені. Вона певна, що ми, як молодожони, найближчим часом зробимо подорож, тобто вона хоче невідступно бути при мені і в купе, і в готелях, а тимчасом у дорозі я люблю читати і терпіти не можу розмовляти.

— А ти поговори з нею, — сказав Пекарський.

— Як? Ти думаєш, вона зрозуміє мене? Годі-бо! Ми мислимо так різно! На її думку, піти від папаші і мамаші чи від чоловіка до коханого мужчини — це найвища громадянська мужність, а по-моєму — це хлоп’яцтво. Покохати, зійтись з мужчиною — це значить почати нове життя, а по-моєму це нічого не значить. Кохання і мужчина становлять головну суть її життя, і, можливо, в цьому відношенні працює в ній філософія несвідомого; спробуй-но переконати її, що кохання є тільки проста потреба, як їжа і одяг, що світ зовсім не загине від того, що чоловіки і жінки погані, що можна бути розпусником, спокусником і в той же час геніальною і благородною людиною, і з другого боку — можна відмовлятись від насолод кохання і в той же час бути дурною, злою твариною. Сучасна культурна людина, яка стоїть навіть внизу, наприклад, французький робітник, витрачає за день на обід 10 су, на вино до обіду 5 су і на жінок від 5 до 10 су, а свій розум і нерви він повністю віддає роботі. Зинаїда ж Федорівна віддає коханню не су, а всю свою душу. Я, можливо, поговорю з нею, а вона у відповідь щиро заволає, що я занапастив її, що в неї в житті нічого більше не лишилося.

— Ти їй нічого не говори, — сказав Пекарський, — а просто найми для неї окрему квартиру. От і все.

— Це легко говорити…

Трохи помовчали.

— Але вона гарна, — сказав Кукушкін. — Вона чарівна. Такі жінки думають, що кохатимуть вічно, і віддаються з пафосом.

— Але треба мати голову на плечах, — сказав Орлов, — треба думати. Весь досвід, відомий нам із повсякденного життя і занесений на скрижалі незліченних романів і драм, одноголосно підтверджує, що всякі адюльтери і співжиття у порядних людей, хоч яке б кохання було спочатку, не тривають більше двох, а багато — трьох років. Це вона повинна знати. А тому всі ці переїзди, каструлі і надії на вічне кохання і згоду — нічого більше, як бажання обдурити себе й мене. Вона й гарна, й чарівна, — хто заперечує? Але вона перекинула віз мого життя; те, що досі я вважав дрібницею і дурницею, вона змушує мене підносити до ступеня серйозного питання, я служу ідолові, якого ніколи не вважав за бога. Вона й гарна, й чарівна, та чомусь тепер, коли я їду із служби додому, в мене буває недобре на душі, наче я жду, що стріну в себе дома якусь незручність, як-от пічників, що розібрали всі печі і навалили гори цегли. Одним словом, за кохання я віддаю вже не су, а частину свого спокою і своїх нервів. А це погано.

— І вона не чує цього лиходія! — зітхнув Кукушкін. — Шановний добродію, — сказав він театрально, — я звільню вас від тяжкого обов’язку кохати це чарівне створіння! Я відіб’ю у вас Зинаїду Федорівну!

— Можете… — сказав неуважно Орлов.

З півхвилини Кукушкін сміявся тонким голоском і тремтів усім тілом, потім промовив:

— Глядіть, я не жартую! Не здумайте потім вдавати з себе Отелло!

Усі стали говорити про невтомність Кукушкіна в любовних справах, який він чарівний для жінок і небезпечний для чоловіків і як на тому світі чорти піджарюватимуть його на вуглях за безпутне життя. Він мовчав і мружив очі і, коли називали знайомих дам, сварився мізинцем — не можна, мовляв, виказувати чужих таємниць. Орлов раптом подивився на годинник.

Гості зрозуміли і почали збиратись. Пам’ятаю, Грузін, який захмілів од вина, одягався цього разу нестерпно довго. Він одягнув своє пальто, схоже на ті капоти, які шиють дітям у небагатих сім’ях, підняв комір і став щось довго розповідати; потім, побачивши, що його не слухають, перекинув через плече свій плед, від якого пахло дитячою кімнатою, і з винуватим, благаючим обличчям попросив мене знайти його шапку.

— Жоржинько, ангел мій! — сказав він ніжно. — Голубчику, послухайте мене, поїдьмо зараз за місто!

— Їдьте, а мені не можна. Я тепер на одруженому становищі.

— Вона славна, не розсердиться. Начальнику добрий мій, поїдьмо! Погода чудова, заметіль, морозець… Слово честі, вам розважитись треба, а то ви не в настрої, біс вас знає…

Орлов потягнувся, позіхнув і подивився на Пекарського.

— Ти поїдеш? — спитав він у роздумі.

— Не знаю. Можливо.

— Хіба напитись, га? Ну, гаразд, поїду, — вирішив Орлов після деякого вагання. — Заждіть, піду по гроші.

Він пішов до кабінету, а за ним поплентався Грузін, волочачи за собою плед. За хвилину обидва повернулись у передпокій. П’яненький і дуже задоволений, Грузін м’яв у руці десятку.

— Завтра порахуємось, — говорив він. — А вона добра, не розсердиться… Вона в мене Лізочку хрестила, я люблю її, бідолашну. Ах, любий чоловіче! — радісно засміявся він раптом і припав лобом до спини Пекарського. — Ах, Пекарський, душа моя! Адвокатисимус, сухар сухарем, а жінок либонь любить…

— Додайте: товстих, — сказав Орлов, надіваючи Шубу, — Однак поїдьмо, бо, гляди, на порозі стрінеться.

— Vieni pensando a me segretamente! — заспівав Грузін.

Нарешті поїхали. Орлов дома не ночував і повернувся наступного дня в обід.

VI

У Зинаїди Федорівни пропав золотий годинничок, що його подарував їй колись батько. Ця пропажа здивувала і злякала її. Півдня вона ходила по всіх кімнатах, розгублено оглядаючи столи й вікна, але годинник як у воду впав.

Незабаром після цього, днів через три, Зинаїда Федорівна, повернувшись звідкись, забула в передпокої свій гаманець. На щастя для мене, цього разу не я допомагав їй роздягатись, а Поля. Коли почали шукати гаманця, то в передпокої його вже не було.

— Дивно! — говорила Зинаїда Федорівна. — Я прекрасно пам’ятаю, вийняла його з кишені, щоб заплатити візникові… і потім поклала тут біля дзеркала. Чудеса!

Я не крав, але мене охопило таке почуття, ніби я вкрав і мене спіймали. У мене навіть сльози виступили. Коли сідали обідати, Зинаїда Федорівна сказала Орлову по-французьки:

— У нас завелись духи. Я сьогодні загубила в передпокої гаманець, а зараз, дивлюсь, він лежить у мене на столі. Та духи не безкорисливо зробили такий фокус. Взяли собі за роботу золоту монету і двадцять карбованців.

— То у вас годинник пропадає, то гроші… — сказав Орлов. — Чому зі мною ніколи не буває нічого подібного?

За хвилину Зинаїда Федорівна вже не пам’ятала про фокус, який зробили духи, і з сміхом розповідала, як вона минулого тижня замовила собі поштового паперу, але забула повідомити свою нову адресу, і магазин послав папір на стару квартиру до чоловіка, який повинен був сплатити за рахунком дванадцять карбованців. І раптом вона спинила свій погляд на Полі і пильно подивилась на неї. При цьому вона почервоніла і так збентежилась, що заговорила про щось інше.

Коли я приніс у кабінет кофе, Орлов стояв біля каміна спиною до вогню, а вона сиділа в кріслі напроти нього.

— Я зовсім не в поганому настрої, — говорила вона по-французьки. — Але я тепер стала розуміти, і мені все ясно. Я можу назвати вам день і навіть годину, коли вона вкрала в мене годинник. А гаманець? Тут не може бути ніяких сумнівів. О! — засміялася вона, беручи від мене кофе. — Тепер я розумію, чого я так часто гублю свої хусточки і рукавички. Як хочеш, завтра я відпущу цю сороку на волю і пошлю Степана по свою Софію. Та не злодійка, і в неї не такий… відштовхуючий вигляд.

— Ви не в настрої. Завтра ви будете в іншому настрої і зрозумієте, що не можна гнати людину тільки тому, що ви підозрюєте її в чомусь.

— Я не підозрюю, а впевнена, — сказала Зинаїда Федорівна. — Поки я підозрівала цього пролетаря з нещасним обличчям, вашого лакея, я жодного слова не казала. Образливо, Жорж, що ви мені не вірите.

— Коли ми з вами по-різному думаємо про який-небудь предмет, то це не значить, що я вам не вірю. Хай ви праві, — сказав Орлов, обертаючись до вогню і кидаючи туди цигарку, — але хвилюватися все-таки не слід. Взагалі, признатися, я не думав, що моє маленьке господарство завдаватиме вам стільки серйозного клопоту і хвилювань. Пропала золота монета, — ну, і бог з нею, візьміть у мене їх хоч сотню, але змінювати порядок, брати з вулиці нову покоївку, ждати, поки вона звикне, — все це довго, нудно і не в моєму характері. Нинішня наша покоївка, правда, товста і, можливо, має слабість до рукавичок і хусточок, та зате вона цілком пристойна, дисциплінована і не вищить, коли її щипає Кукушкін.

— Одним словом, ви не можете з нею розлучитись… Так і скажіть.

— Ви ревнуєте?

— Так, я ревную! — сказала рішуче Зинаїда Федорівна.

— Дякую.

— Так, я ревную! — повторила вона, і на очах у неї заблищали сльози. — Ні, це не ревнощі, а щось гірше… мені важко назвати. — Вона взяла себе за скроні і говорила захоплено: — Ви, мужчини, буваєте такі гидкі! Це жахливо!

— Нічого я не бачу тут жахливого.

— Я не бачила, не знаю, але кажуть, що ви, мужчини, ще в дитинстві починаєте з покоївками і потім уже, за звичкою, не відчуваєте ніякої огиди. Я не знаю, не знаю, але я навіть читала… Жорж, ти, звичайно, правий, — сказала вона, підходячи до Орлова і змінюючи свій тон на ласкавий і благаючий, — справді, я сьогодні не в настрої. Але ти зрозумій, я не можу інакше. Вона мені противна, і я боюсь її. Мені тяжко її бачити.

— Невже не можна бути вище цих дрібниць? — сказав Орлов, знизуючи здивовано плечима і відходячи від каміна. — Адже немає нічого простішого: не помічайте її, і вона не буде противна, і не треба буде вам з дрібниці робити цілу драму.

Я вийшов з кабінету і не знаю, яку відповідь дістав Орлов. Як би то не було, Поля лишилась у нас. Після цього Зинаїда Федорівна ні за чим уже не зверталась до неї і, очевидно, старалась обходитись без її послуг; коли Поля подавала їй що-небудь або навіть тільки проходила мимо, дзвенячи своїм браслетом і тріскотячи юбками, то вона здригалась.

Я думаю, що коли б Грузін або Пекарський попросили Орлова звільнити Полю, то він зробив би це без найменшого вагання, не обтяжуючи себе ніякими поясненнями; він був зговірливий, як усі байдужі люди. Але у відносинах своїх із Зинаїдою Федорівною він чомусь навіть у дрібницях виявляв упертість, яка доходила часом до самодурства. Так уже я й знав: коли щось сподобалось Зинаїді Федорівні, то напевно не сподобається йому. Коли вона, повернувшись з магазина, спішила похвалитись перед ним обновками, то він неуважно поглядав на них і холодно говорив, що чим більше в квартирі зайвих речей, тим менше повітря. Траплялось, уже надівши фрак, щоб іти куди-небудь, і вже попрощавшись із Зинаїдою Федорівною, він раптом з упертості лишався дома. Мені здавалось тоді, що він лишався дома для того тільки, щоб почувати себе нещасним.

— Чому ж ви лишились? — говорила Зинаїда Федорівна з удаваною досадою і в той же час сяючи від задоволення. — Чому? Ви звикли вечорами не сидіти дома, і я не хочу, щоб ви заради мене зраджували ваші звички. Їдьте, будь ласка, коли не хочете, щоб я почувала себе винною.

— А хіба вас винуватить хто-небудь? — говорив Орлов.

З виглядом жертви він розсідався у себе в кабінеті в кріслі і, заслонивши очі рукою, брався за книгу. Та скоро книга валилася з рук, він важко повертався в кріслі і знову заслоняв очі, як від сонця. Тепер уже йому було досадно, що він не пішов.

— Можна увійти? — говорила Зинаїда Федорівна, нерішуче входячи в кабінет. — Ви читаєте? А я скучила і прийшла на одну хвилинку… глянути.

Пам’ятаю, в один із вечорів вона увійшла так само нерішуче і недоречно і опустилась на килим біля ніг Орлова, і з її несміливих, м’яких рухів видно було, що вона не розуміла його настрою і боялась.

— А ви все читаєте… — почала вона вкрадливо, мабуть, щоб полестити йому. — Знаєте, Жорж, у чому ще таємниця вашого успіху? Ви дуже освічений і розумний. Це у вас яка книга?

Орлов відповів. Минуло в мовчанні кілька хвилин, які видалися мені дуже довгими. Я стояв у вітальні, звідки спостерігав обох, і боявся закашляти.

— Я хотіла щось сказати вам… — промовила тихо Зинаїда Федорівна і засміялась. — Сказати? Ви, можливо, почнете сміятись і назвете це самообманом. Бачите, мені страшенно, страшенно хочеться думати, що ви сьогодні залишились дома заради мене… щоб цей вечір провести разом. Так? Можна так думати?

— Думайте, — сказав Орлов, заслоняючи очі. — Істинно щаслива людина та, яка думає не тільки про те, що є, а навіть про те, чого немає.

— Ви сказали щось довге, я не зовсім зрозуміла. Тобто ви хочете сказати, що щасливі люди живуть уявою? Так, це правда. Я люблю вечорами сидіти у вашому кабінеті і линути думками далеко, далеко… Приємно буває помріяти… Давайте, Жорж, мріяти вголос!

— Я в інституті не був, не проходив цієї науки.

— Ви не в настрої? — спитала Зинаїда Федорівна, беручи Орлова за руку. — Скажіть — чому? Коли ви буваєте такий, я боюсь. Не зрозумієш, голова у вас болить чи ви сердитесь на мене…

Минуло в мовчанні ще кілька довгих хвилин.

— Чому ви змінились? — сказала вона тихо. — Чому ви не буваєте вже таким ніжним і веселим, як на Знаменській? Прожила я у вас майже місяць, але мені здається, ми ще не починали жити і ні про що іще не поговорили як слід. Ви завжди відповідаєте мені жартами або холодно і довго, як учитель. І в жартах ваших щось холодне… Чому ви перестали говорити зі мною серйозно?

— Я завжди говорю серйозно.

— Ну, от давайте говорити. Ради бога, Жорж… Давайте?

— Давайте. Але про що?

— Будемо говорити про наше життя, про майбутнє… — сказала мрійно Зинаїда Федорівна. — Я все будую плани життя, все будую — і мені так хороше! Жорж, я почну з питання: коли ви залишите вашу службу?..

— Це для чого ж? — спитав Орлов, приймаючи руку з лоба.

— З вашими поглядами не можна служити. Ви там не на місці.

— Мої погляди? — спитав Орлов. — Мої погляди? Переконаннями і натурою я звичайний чиновник, щедрінський герой. Ви вважаєте мене за когось іншого, смію вас запевнити.

— Знову жарти, Жорж!

— Анітрохи. Служба не задовольняє мене, можливо, та все ж для мене вона краща, ніж що-небудь інше. Там я звик, там люди такі ж, як я; там я не зайвий в усякому разі і почуваю себе зносно.

— Ви ненавидите службу, і для вас вона огидна.

— Так? Якщо я подам у відставку, почну мріяти вголос і полину в інший світ, то, ви гадаєте, цей світ буде мені менш ненависний, ніж служба?

— Щоб суперечити мені, ви готові навіть зводити наклепи на себе, — образилась Зинаїда Федорівна і встала. — Я шкодую, що почала цю розмову.

— Чого ж ви сердитесь? Адже я не серджусь, що ви не служите. Кожний живе, як хоче.

— Та хіба ви живете, як хочете? Хіба ви вільні? Писати все життя папери, які не відповідають вашим переконанням, — продовжувала Зинаїда Федорівна, у відчаї сплескуючи руками, — підкорятись, поздоровляти начальство з Новим роком, потім карти, карти і карти, а головне, служити порядкам, які не можуть бути вам симпатичні, — ні, Жорж, ні! Не жартуйте так грубо. Це жахливо. Ви ідейна людина і повинні служити тільки ідеї.

— Справді, ви вважаєте мене за когось іншого, — зітхнув Орлов.

— Скажіть просто, що ви не хочете зі мною говорити. Я вам противна, от і все, — промовила крізь сльози Зинаїда Федорівна.

— От що, моя люба, — сказав Орлов повчально, підводячись у кріслі. — Ви самі зволили зауважити, людина я розумна і освічена, а вченого вчити — тільки псувати. Всі ідеї, малі й великі, які ви маєте на увазі, називаючи мене ідейною людиною, мені добре відомі. Отже, якщо службу і карти я вважаю за краще, ніж ці ідеї, то, очевидно, маю на те підставу. Це раз. По-друге, ви, наскільки мені відомо, ніколи не служили і судження свої про державну службу можете черпати тільки з анекдотів і поганих повістей. Тому нам не завадило б умовитись раз назавжди: не говорити про те, що нам давно вже відоме, або про те, що не входить у коло нашої компетенції.

— Чого ви зі мною так говорите? — промовила Зинаїда Федорівна, відступаючи назад, немовби охоплена жахом. — Чого? Жорж, опам’ятайтесь бога ради!

Голос її затремтів і увірвався; вона, очевидно, хотіла стримати сльози, але раптом заридала.

— Жорж, дорогий мій, я гину! — сказала вона по-французьки, швидко опускаючись перед Орловим і кладучи голову йому на коліна. — Я змучилась, втомилась і не можу більше, не можу… В дитинстві ненависна, розпутна мачуха, потім чоловік, а тепер ви… ви… Ви на моє палке кохання відповідаєте іронією і холодом… І ця страшна, нахабна покоївка! — говорила вона, ридаючи. — Так, так, я бачу: я вам не дружина, не друг, а жінка, яку ви не поважаєте за те, що вона стала вашою коханкою… Я вб’ю себе!

Я не чекав, що ці слова і цей плач справлять на Орлова таке сильне враження. Він почервонів, неспокійно засовався в кріслі, і на обличчі його замість іронії з’явився тупий хлоп’ячий страх.

— Дорога моя, ви мене не зрозуміли, клянусь вам, — розгублено забурмотів він, торкаючись її волосся і плечей. — Простіть мене, благаю вас. Я був неправий і… ненавиджу себе.

— Я ображаю вас своїми скаргами і ниттям… Ви чесна, великодушна, виняткова людина, я усвідомлюю це щохвилини, але мені всі дні було так тоскно…

Зинаїда Федорівна рвучко обняла Орлова і поцілувала його в щоку.

— Тільки не плачте, будь ласка, — промовив він.

— Ні, ні… Я вже наплакалась, і мені легко.

— Щодо покоївки, то завтра ж її не буде, — сказав він, все ще неспокійно соваючись у кріслі.

— Ні, вона повинна лишитись, Жорж! Чуєте? Я вже не боюсь її… Треба бути вище дрібниць і не думати дурниць. Ви праві! Ви — виняткова… незвичайна людина!

Скоро вона перестала плакати. З невисохлими сльозинками на віях, сидячи на колінах у Орлова, вона стиха розповідала йому щось зворушливе, схоже на спогад дитинства і юності, і гладила його рукою по обличчю, цілувала і уважно розглядала його руки з перснями і брелоки на ланцюжку. Вона захоплювалась і своєю розповіддю, і близькістю коханої людини, і через те, мабуть, що недавні сльози очистили і освіжили її душу, голос її звучав незвичайно чисто і щиро. А Орлов грався її каштановим волоссям і цілував її руки, беззвучно торкаючись їх губами.

Потім пили в кабінеті чай, і Зинаїда Федорівна читала вголос якісь листи. О першій годині пішли спати.

Тієї ночі в мене дуже болів бік, і я до самого ранку не міг зігрітись і заснути. Мені чути було, як Орлов прийшов із спальні до себе в кабінет. Просидівши там близько години, він подзвонив. Від болю і втоми я забув про всі порядки і правила пристойності в світі і пішов до кабінету в самій білизні і босий. Орлов, у халаті й шапочці, стояв на дверях і чекав мене.

— Коли тебе кличуть, ти повинен з’являтись одягненим, — сказав він суворо. — Подай інші свічки.

Я хотів попросити вибачення, але раптом сильно закашлявся і, щоб не впасти, схопився однією рукою за одвірок.

— Ви хворі? — спитав Орлов.

Здається, за весь час нашого знайомства це він вперше сказав мені ви. Бог його знає, чому. Мабуть, в білизні і з обличчям, спотвореним від кашлю, я погано грав свою роль і мало був схожий на лакея.

— Якщо ви хворі, то навіщо ж ви служите? — сказав він.

— Щоб не вмерти з голоду, — відповів я.

— Як усе це, по суті, капосно! — тихо промовив він, ідучи до свого стола.

Поки я, накинувши на себе сюртук, вставляв і запалював нові свічки, він сидів біля стола і, простягнувши ноги на крісло, обрізував книгу.

Лишив я його заглибленим у читання, і книга вже не падала у нього з рук, як увечері.

VII

Тепер, коли я пишу ці рядки, мою руку стримує вихований в мені з дитинства страх — показатися сентиментальним і смішним; коли мені хочеться пестити й говорити ніжності, я не вмію бути щирим. От саме через цей страх і з незвички я ніяк не можу висловити з цілковитою ясністю, що коїлося тоді в моїй душі.

Я не був закоханий у Зинаїду Федорівну, але в звичайному людському почутті, яке я мав до неї, було значно більше молодого, свіжого й радісного, ніж у коханні Орлова.

Працюючи ранком щіткою для взуття або віником, я із завмиранням серця чекав, коли, нарешті, почую її голос і кроки. Стояти й дивитись на неї, коли вона пила кофе і потім снідала, подавати їй у передпокої шубку й надягати на її маленькі ніжки калоші, причому вона спиралася на моє плече, потім ждати, коли знизу подзвонить мені швейцар, зустрічати її на дверях, рожеву, холодну, попудрену снігом, слухати уривчасті вигуки відносно морозу або візника, — коли б ви знали, як усе це було для мене важливо! Мені хотілось закохатись, мати свою сім’ю, хотілось, щоб у моєї майбутньої дружини було саме таке обличчя, такий голос. Я мріяв і під час обіду, і на вулиці, коли мене посилали куди-небудь, і вночі, коли не спав. Орлов гидливо відкидав від себе жіночі ганчірки, дітей, кухню, мідні каструлі, а я підбирав усе це і бережно плекав у своїх мріях, любив, просив у долі, і мені марились дружина, дитяча кімната, стежки в саду, будиночок.

Я знав, що коли б я покохав її, то не посмів би сподіватись на таке чудо, як взаємність, та це мене не турбувало. В моєму скромному, тихому почутті, схожому на звичайну прив’язаність, не було ні ревнощів до Орлова, ні навіть заздрості, бо я розумів, що особисте щастя для такого каліки, як я, можливе лише в мріях.

Коли Зинаїда Федорівна ночами, чекаючи свого Жоржа, нерухомо дивилась у книгу, не перегортаючи сторінок, або коли здригалась і блідла тому, що через кімнату проходила Поля, я страждав разом з нею, і мені спадало на думку — розрізати якнайшвидше цей тяжкий нарив, зробити якнайшвидше так, щоб вона дізналась про все те, що говорилось тут у четверги за вечерею, та — як це зробити? Дедалі частіше мені доводилося бачити сльози. В перші тижні вона сміялась і співала своєї пісеньки, навіть коли Орлова не було вдома, та вже на другий місяць у нас у квартирі була похмура тиша, яка порушувалась тільки по четвергах.

Вона лестила Орлову і, щоб добитись від нього нещирої посмішки чи поцілунку, стояла перед ним навколішки, ластилась, як собачка. Проходячи повз дзеркало, навіть коли у неї на душі було дуже тяжко, вона не могла стриматись, щоб не глянути на себе і не поправити зачіски. Мені здавалось дивним, що вона все ще цікавилася вбранням і захоплювалася своїми покупками. Це якось не пасувало до її щирого суму. Вона стежила за модою і шила собі дорогі сукні. Для кого і для чого? Мені особливо пам’ятна одна нова сукня, яка коштувала чотириста карбованців. За зайву, непотрібну сукню віддавати чотириста карбованців, коли наші поденщиці за свою каторжну працю одержують по двогривеному на день на своїх харчах і коли венеціанським і брюссельським мереживницям платять тільки по півфранка на день у розрахунку, що решту вони здобудуть розпустою; і мені ‘було дивно, що Зинаїда Федорівна не усвідомлює цього, мені було досадно. Та досить було їй тільки піти з дому, як я все вибачав, усе пояснював і чекав, коли подзвонить мені знизу швейцар.

Ставилася вона до мене, як до лакея, істоти нижчої. Можна гладити собаку і в той же час не помічати його; мені наказували, ставили питання, але не помічали моєї присутності. Господарі вважали за непристойне говорити зі мною більше, ніж це прийнято; коли б я, прислужуючу під час обіду, втрутився в розмову або засміявся, то мене б, напевно, визнали божевільним і звільнили б. Та все ж Зинаїда Федорівна ставилася до мене прихильно. Коли вона посилала мене куди-небудь чи пояснювала, як поводитись з новою лампою, або що-небудь подібне, то обличчя в неї було надзвичайно ясне, добре і привітне, і очі дивились мені просто в лице. При цьому мені щоразу здавалося, що вона із вдячністю пригадує, як я носив їй листи на Знаменську. Коли вона дзвонила, то Поля, яка вважала мене її фаворитом і ненавиділа мене за це, говорила з ущипливою усмішкою:

— Іди, тебе твоя кличе.

Зинаїда Федорівна ставилась до мене, як до істоти нижчої, і не підозрівала, що коли хто й був у домі принижений, то це тільки вона сама. Вона не знала, що я, лакей, уболівав за неї і разів двадцять на день питав себе, що чекає її попереду і чим усе це скінчиться. Справи з кожним днем помітно гіршали. Після того вечора, коли говорили про службу, Орлов, який не любив сліз, став, мабуть, боятись і уникати розмов; коли Зинаїда Федорівна починала сперечатись чи благати, або збиралась заплакати, то він під пристойним приводом ішов до себе в кабінет або зовсім з дому. Він дедалі рідше і рідше ночував удома і ще рідше обідав; по четвергах він уже сам просив своїх приятелів, щоб вони забрали його куди-небудь. Зинаїда Федорівна, як і раніше, мріяла про свою кухню, про нову квартиру і подорож за кордон, та мрії лишались мріями. Обід приносили з ресторану, квартирного питання Орлов просив не порушувати надалі аж до повернення з-за кордону, а про подорож говорив, що не можна їхати раніше, ніж у нього виросте довге волосся, бо тягатись по готелях і служити ідеї не можна без довгого волосся.

На довершення всього до нас у відсутності Орлова став навідуватись вечорами Кукушкін. У поведінці його не було нічого особливого, та я все ніяк не міг забути тієї розмови, коли він збирався відбити у Орлова Зинаїду Федорівну. Його поїли чаєм і червоним вином, а він хихикав і, бажаючи сказати приємне, запевняв, що громадянський шлюб у всіх відношеннях вищий за церковний і що по суті всі порядні люди повинні прийти тепер до Зинаїди Федорівни і вклонитись їй у ніжки.

VIII

Різдвяні святки минули нудно, в невиразному чеканні чогось недоброго. Напередодні Нового року, за ранковим кофе, Орлов несподівано заявив, що начальство посилає його з особливими повноваженнями до сенатора, який ревізує якусь губернію.

— Не хочеться їхати, та нічого не вигадаєш, щоб відмовитись! — сказав він з досадою. — Треба їхати, нічого не вдієш.

Від такої новини у Зинаїди Федорівни одразу почервоніли очі.

— Надовго? — спитала вона.

— Днів на п’ять.

— Я, признатись, рада, що ти їдеш, — сказала вона, подумавши. — Розважишся. Закохаєшся в кого-небудь дорогою і потім мені розкажеш.

Вона при кожній нагоді старалася дати зрозуміти Орлову, що вона йому ніскільки не заважає і що він може розпоряджатись собою, як хоче, і ця немудра, шита білими нитками політика нікого не обманювала і тільки зайвий раз нагадувала Орлову, що він не вільний.

— Я поїду сьогодні ввечері, — сказав він і став читати газети.

Зинаїда Федорівна збиралась провести його на вокзал, та він відрадив її, сказавши, що він від’їжджає не в Америку і не на п’ять років, а тільки на п’ять днів, навіть менше.

О восьмій годині відбувалося прощання. Він обійняв її однією рукою і поцілував у лоб і в губи.

— Будь розумницею, не нудьгуй без мене, — промовив він ласкавим, сердечним тоном, який і мене зворушив. — Бережи тебе бог.

Вона жадібно вдивлялась в його обличчя, щоб міцніше зберегти в пам’яті дорогі риси, потім граціозно обвила його шию руками і поклала голову йому на груди.

— Прости мені наші непорозуміння, — сказала вона по-французьки. — Чоловік і жінка не можуть не сваритись, коли кохають, а я кохаю тебе нестямно. Не забувай… Телеграфуй частіше і докладніше.

Орлов поцілував її ще раз і, не сказавши ні слова, вийшов збентежений. Коли вже за дверима клацнув замок, він зупинився посередині сходів у роздумі і глянув нагору. Мені здавалось, що коли б згори в цей час долинув хоч один звук, то він повернувся б. Але було тихо. Він поправив на собі шинель і став нерішуче спускатися вниз.

Біля під’їзду давно вже чекали візники. Орлов сів на одного, я з двома чемоданами на другого. Був сильний мороз і на перехрестях диміли вогнища. Від швидкої їзди холодний вітер щипав мені обличчя й руки, перехоплювало дух, і я, заплющивши очі, думав: яка вона чудова жінка! Як вона кохає! Навіть непотрібні речі збирають тепер по дворах і продають їх з благодійною метою, і бите скло вважається хорошим товаром, а така дорогоцінність, така рідкість, як кохання такої гарної, молодої, розумної і порядної жінки, пропадає цілком даремно. Один стародавній соціолог дивився на всяку погану пристрасть, як на силу, що її при вмінні можна спрямувати до добра, а в нас і благородна, красива пристрасть зароджується і потім вимирає, як безсилля, нікуди не спрямована, ніким не зрозуміла або опошлена. Чому це?

Візник несподівано зупинився. Я розплющив очі і побачив, що ми стоїмо на Сергіївській, біля великого будинку, де жив Пекарський. Орлов вийшов із саней і зник у під’їзді. Хвилин через п’ять на дверях з’явився лакей Пекарського, без шапки, і гукнув мені, сердячись на мороз:

— Глухий, чи що? Відпусти візників і йди нагору. Кличуть!

Нічого не розуміючи, я пішов на другий поверх. Я й раніше бував у квартирі Пекарського, тобто стояв у передпокої і дивився в залу, і після сирої, похмурої вулиці вона завжди вражала мене блиском своїх картинних рам, бронзи і дорогих меблів. Тепер у цьому блиску я побачив Грузіна, Кукушкіна і трохи згодом Орлова.

— От що, Степане, — сказав він, підходячи до мене. — Я проживу тут до п’ятниці або до суботи. Якщо будуть листи і телеграми, то щодня принось їх сюди. Дома, звичайно, скажеш, що я поїхав і велів кланятись. Іди з богом.

Коли я повернувся додому, Зинаїда Федорівна лежала у вітальні на софі і їла грушу. Горіла тільки одна свічка, вставлена в канделябр.

— Не спізнились на поїзд? — спитала Зинаїда Федорівна.

— Ні. Наказали кланятись.

Я пішов до себе в лакейську і теж ліг. Робити було нічого і читати не хотілося. Я не дивувався і не обурювався, а тільки напружував думку, щоб зрозуміти, для чого потрібний був цей обман. Адже так тільки підлітки обманюють своїх коханок. Невже він, людина, яка багато читає і мислить, не міг придумати чогось розумнішого? Признаюсь, я був непоганої думки про його розум. Я думав, що коли б йому треба було обманути свого міністра чи іншу сильну людину, то він витратив би на це багато енергії і вміння; а тут, щоб обманути жінку, згодилось, очевидно, те, що перше спало на думку: вдасться обман — добре, не вдасться — біда невелика, можна буде збрехати вдруге так само просто й скоро, не ламаючи голови.

Опівночі, коли на верхньому поверсі над нами, зустрічаючи Новий рік, засовали стільцями і прокричали «ура», Зинаїда Федорівна подзвонила мені з кімнати, що поруч з кабінетом. Вона, млява від довгого лежання, сиділа за столом і писала щось на клаптику паперу.

— Треба відправити телеграму, — сказала вона і посміхнулась. — їдьте швидше на вокзал і попросіть послати наздогін.

Вийшовши потім на вулицю, я прочитав на клаптику: «З Новим роком, з новим щастям. Швидше телеграфуй, скучаю страшенно. Минула ціла вічність. Шкодую, що не можна послати телеграфом тисячу поцілунків і саме серце. Будь веселий, радість моя. Зіна».

Я послав цю телеграму і наступного дня вранці віддав розписку.

IX

Гірш за все було те, що Орлов необдумано відкрив таємницю свого обману також і Полі, наказавши їй принести сорочки на Сергіївську. Після цього вона із злорадством і незрозумілою мені ненавистю дивилась на Зинаїду Федорівну і не переставала у себе в кімнаті і в передпокої пирхати від задоволення.

— Зажилася, пора й честь знати! — говорила вона із захопленням. — Самій би треба розуміти…

Вона вже нюхом чула, що Зинаїді Федорівні лишилось у нас недовго жити, і, щоб не гаяти часу, тягла все, що попадалося на очі, — флакони, черепахові шпильки, хусточки, черевички. На другий день Нового року Зинаїда Федорівна покликала мене до своєї кімнати і сказала мені стиха, що в неї зникла чорна сукня. І потім ходила по всіх кімнатах, бліда, з переляканим і обуреним обличчям і розмовляла сама з собою:

— Як вам це подобається? Ні, як вам подобається? Адже це нечувана зухвалість!

Під час обіду вона хотіла налити собі супу, але не могла — тремтіли руки. І губи в неї тремтіли. Вона безпорадно поглядала на суп і пиріжки, чекаючи, коли пройде дрож, і раптом не витримала і подивилась на Полю.

— Ви, Полю, можете вийти звідси, — сказала вона. — Досить самого Степана.

— Нічого, постою, — відповіла Поля.

— Нема чого вам тут стояти. Ви йдіть звідси зовсім… зовсім! — сказала далі Зинаїда Федорівна, встаючи в сильному хвилюванні. — Можете шукати собі іншого місця. Зараз же йдіть!

— Без наказу пана я не можу піти. Вони мене наймали. Як вони накажуть, так і буде.

— Я теж наказую вам! Я тут хазяйка! — сказала Зинаїда Федорівна і вся почервоніла.

— Може, ви й хазяйка, та звільнити мене може тільки пан. Вони мене наймали.

— Ви не смієте лишатись тут жодної хвилини! — скрикнула Зинаїда Федорівна і вдарила по тарілці. — Ви злодійка! Чуєте?

Зинаїда Федорівна кинула на стіл серветку і швидко, з жалісним, страдницьким лицем, вийшла з їдальні. Поля, голосно ридаючи і щось примовляючи, теж вийшла. Суп і рябчик захололи. І чомусь тепер уся ця ресторанна розкіш на столі здалася мені мізерною, злодійською, схожою на Полю. Найбільш жалюгідний і злочинний вигляд мали два пиріжки на тарілочці. «Сьогодні нас понесуть назад у ресторан, — начебто говорили вони, — а завтра знову подадуть на обід якому-небудь чиновнику або знаменитій співачці».

— Велика пані, подумаєш! — долинало до мого слуху з кімнати Полі. — Коли б я схотіла, давно б такою ж панією була, та сором є! Подивимось, хто з нас першою піде! Так!

Подзвонила Зинаїда Федорівна. Вона сиділа у себе в кімнаті, в кутку, з таким виразом, наче її посадили в куток на покарання.

— Телеграми не приносили? — спитала вона.

— Ні.

— Спитайте у швейцара, може, є телеграма. Та не йдіть з дому, — сказала вона мені вслід, — мені страшно лишатися самій.

Потім мені майже щогодини доводилось бігати вниз до швейцара і питати, чи нема телеграми. Що за жахливий час, мушу признатися! Зинаїда Федорівна, щоб не бачити Полі, обідала і пила чай у себе в кімнаті, тут же й спала на короткому дивані, схожому на літеру Є, і сама прибирала за собою постіль. В перші дні носив телеграми я, але, не дістаючи відповіді, вона перестала вірити мені і сама їздила на телеграф. Дивлячись на неї, я теж з нетерпінням чекав телеграми. Я сподівався, що він придумає яку-небудь брехню: наприклад, звелить, щоб їй послали телеграму з якої-небудь станції. Якщо він дуже загрався в карти, думав я, або встиг уже захопитись іншою жінкою, то, звичайно, нагадають йому про нас і Грузін, і Кукушкін. Але марно ми чекали. Разів п’ять на день я заходив до Зинаїди Федорівни з тим, щоб розповісти їй усю правду. Але вона дивилась, як коза, плечі в неї були опущені, губи ворушились, і я йшов назад, не сказавши ні слова. Співчуття й жалість позбавляли мене всієї мужності. Поля, ніби нічого й не сталося, весела і вдоволена, прибирала кабінет пана, спальню, рилась у шафах і бряжчала посудом, а проходячи повз двері Зинаїди Федорівни, наспівувала щось і кашляла, їй подобалось, що від неї ховались. Увечері вона йшла кудись, а годині о другій або о третій дзвонила, і я мусив відчиняти їй і вислухувати зауваження щодо свого кашлю. Зараз же чути було другий дзвінок, я біг до кімнати, що поруч з кабінетом, і Зинаїда Федорівна, просунувши в двері голову, питала: «Хто це дзвонив?» А сама дивилась мені на руки — чи немає в них телеграми.

Коли, нарешті, в суботу подзвонили знизу і на сходах почувся знайомий голос, вона так зраділа, що заридала; вона кинулась йому назустріч, обняла його, цілувала йому груди й рукава, говорила щось таке, чого не можна було зрозуміти. Швейцар вніс чемодани, почувся веселий голос Полі. Наче хто на канікули приїхав!

— Чому ти не телеграфував? — говорила Зинаїда Федорівна, важко дихаючи від радості. — Чому? Я змучилась, я ледве пережила цей час… О боже мій!

— Дуже просто! Ми з сенатором у перший же день поїхали в Москву, я не одержував твоїх телеграм, — сказав Орлов. — Після обіду я, душа моя, зроблю тобі найдетальніший звіт, а тепер спати, спати і спати… Замучився у вагоні.

Видно було, що він не спав цілу ніч: мабуть, грав у карти і багато пив. Зинаїда Федорівна поклала його в постіль, і всі ми до самого вечора ходили навшпиньки. Обід пройшов цілком благополучно, але коли пішли до кабінету пити кофе, почалась розмова. Зинаїда Федорівна заговорила про щось швидко, напівголосом, вона говорила по-французьки, і мова її дзюрчала, як струмок, потім почулось голосне зітхання Орлова і його голос.

— Боже мій! — сказав він по-французьки. — Невже у вас немає новин свіжіших, ніж ця вічна пісня про лиходійку покоївку?

— Але, любий, вона мене обікрала і наговорила мені грубостей.

— Але чому вона мене не обкрадає і не говорить мені грубостей? Чому я ніколи не помічаю ні покоївок, ні двірників, ні лакеїв? Люба моя, ви просто капризуєте і не хочете мати характеру… Я навіть підозрюю, що ви вагітні. Коли я пропонував вам звільнити її, ви зажадали, щоб вона лишилась, а тепер хочете, щоб я прогнав її. А я в таких випадках теж уперта людина: на каприз я відповідаю теж капризом. Ви хочете, щоб вона пішла, ну, а я от хочу, щоб вона лишилась. Це єдиний спосіб вилікувати вас від нервів.

— Ну годі, годі! — сказала злякано Зинаїда Федорівна. — Перестанемо говорити про це… Відкладемо до завтра. Тепер розкажи мені про Москву… Що в Москві?

X

Наступного дня — це було 7 січня, день Іоанна Хрестителя — Орлов після сніданку одягнув чорний фрак і орден, щоб їхати до батька поздоровляти його з ангелом. Треба було їхати на другу годину, а коли він скінчив одягатись, було тільки пів на другу. Як провести ці півгодини? Він ходив по вітальні і декламував поздоровні вірші, які читав колись у дитинстві батькові й матері. Тут же сиділа Зинаїда Федорівна, яка збиралась їхати до кравчихи чи в магазин, і слухала його з усмішкою. Не знаю, з чого в них почалась розмова, але коли я приніс Орлову рукавички, він стояв перед Зинаїдою Федорівною і з капризним, благаючим обличчям говорив їй:

— Ради бога, ради всього святого, не говоріть ви про те, що вже відоме всім і кожному! І що за нещасна здатність у наших розумних, мислячих дам говорити з глибокодумним виглядом і з азартом про те, що давно вже набило оскому навіть гімназистам. Ах, коли б ви вилучили з нашої подружньої програми всі ці серйозні питання! Яку б зробили послугу!

— Ми, жінки, не можемо сміти своє судження мати.

— Я вам даю повну свободу, будьте ліберальні і цитуйте яких завгодно авторів, але зробіть мені поступку, не трактуйте в моїй присутності лише про дві речі: про зловредність вищого світу і про ненормальності шлюбу. Зрозумійте ж ви нарешті. Вищий світ лають завжди, щоб протиставити його тому світові, де живуть купці, попи, міщани й мужики, різні там Сидори і Микити Обидва світи мені огидні, та коли б мені запропонували вибирати по совісті між тим і другим, то я, не вагаючись, вибрав би вищий, і це не було б обманом і кривлянням, бо всі мої смаки на його боці. Наш світ і пошлий, і пустий, та зате ми з вами хоч пристойно розмовляємо по-французьки, дещо читаємо і не штовхаємо один одного під ребро, навіть коли сильно сваримось, а у Сидорів, Микит і в їхніх степенств — потрафляєм, тепереньки, щоб тобі повилазило, і цілковита розгнузданість кабацьких звичаїв та ідолопоклонство.

— Мужик і купець годують вас.

— Так, ну й що ж? Це рекомендує з поганої сторони не мене лише, а й їх також. Вони годують мене і скидають передо мною шапку, значить, у них невистачає розуму і чесності робити інакше. Я нікого не лаю і не хвалю, а тільки хочу сказати: вищий світ і нижчий — обидва краще. Серцем і розумом я проти обох, але смаки мої на боці першого. Ну, а тепер відносно ненормальностей шлюбу, — сказав Орлов, глянувши на годинника, — то пора вам зрозуміти, що ніяких ненормальностей немає, а є поки що тільки невизначені вимоги до шлюбу. Що ви хочете від шлюбу? В законному й незаконному співжитті, в усіх подружжях і співжиттях, хороших і поганих, — та сама суть. Ви, дами, живете тільки для самої цієї суті, вона для вас усе, без неї ваше існування не мало б для вас смислу. Вам нічого не потрібно, крім суті, ви й берете її, але з того часу, як ви начитались повістей, вам стало соромно брати, і ви кидаєтесь то в один бік, то в другий, міняєте без розбору мужчин і, щоб виправдати це сум’яття, заговорили про ненормальності шлюбу. Оскільки ви не можете і не хочете усунути суті, найголовнішого вашого ворога, вашого сатану, оскільки ви продовжуєте по-рабськи служити йому, то які тут можуть бути серйозні розмови? Все, що ви мені скажете, буде дурниця і кривляння. Не повірю я вам.

Я пішов дізнатися у швейцара, чи є візник, і, коли повернувся, то застав уже сварку. Як висловлюються моряки, вітер міцнішав.

— Ви, я бачу, хочете сьогодні вразити мене вашим цинізмом, — говорила Зинаїда Федорівна, ходячи в сильному хвилюванні по вітальні. — Мені гидко вас слухати. Я чиста перед богом і людьми, і мені нема в чому розкаюватись. Я пішла від чоловіка до вас і горджуся цим. Горджуся, клянусь вам моєю честю!

— Ну, й чудово.

— Якщо ви чесна, порядна людина, то ви теж повинні гордитися моїм вчинком. Він підносить мене й вас над тисячами людей, які хотіли б зробити так само, як я, але не наважуються з малодушності або дрібних розрахунків. Але ви не порядні. Ви боїтесь свободи і насміхаєтесь з чесного пориву від страху, щоб який-небудь невіглас не запідозрів, що ви чесна людина. Ви боїтесь показувати мене своїм знайомим, для вас немає вищої кари, як їхати разом зі мною вулицею… Що? Хіба це не правда? Чому ви досі не відрекомендували мене вашому батькові і вашій кузині? Чому? Ні, мені це набридло нарешті! — крикнула Зинаїда Федорівна і тупнула ногою. — Я вимагаю того, що мені належить по праву. Звольте відрекомендувати мене вашому батькові!

— Якщо він вам потрібний, то відрекомендуйтесь йому самі. Він приймає щодня вранці від десятої до пів на одинадцяту.

— Яка ви низька людина! — сказала Зинаїда. Федорівна, у відчаї ламаючи руки. — Якщо навіть ви не щирі і говорите не те, що думаєте, то за саму тільки цю жорстокість можна зненавидіти вас. О, як це низько!

— Ми все ходимо кругом та навколо і ніяк не договоримось до справжньої суті. Вся суть у тому, що ви помилились і не хочете в цьому признатись вголос. Ви уявляли, що я герой і що в мене якісь незвичайні ідеї та ідеали, а насправді вийшло, що я звичайнісінький чиновник, картяр і не маю пристрасті ні до яких ідей. Я гідний нащадок того самого гнилого світу, з якого ви втекли, обурена його пустотою і пошлістю. Визнайте ж і будьте справедливі: нарікайте не на мене, а на себе, бо помилились ви, а не я.

— Так, я визнаю: я помилилась!

— От і чудово. До головного договорились, слава богу. Тепер слухайте далі, коли хочете. Піднятися до вас я не можу, бо занадто зіпсований; принизитись до мене ви теж не можете, бо високі занадто. Лишається, отже, одне…

— Що? — швидко спитала Зинаїда Федорівна, затамувавши подих і ставши раптом блідою, як папір.

— Лишається покликати на допомогу логіку.

— Георгію, за що ви мене мучите? — сказала Зинаїда Федорівна раптом по-російськи, надтріснутим голосом. — За що? Зрозумійте мої страждання…

Орлов, який злякався сліз, швидко пішов до кабінету і, не знаю для чого, — чи хотів він зробити їй зайвий раз боляче, чи пригадав, що це практикується в подібних випадках, — замкнув за собою двері на ключ. Вона скрикнула і побігла йому наздогін, шелестячи сукнею.

— Це що значить? — спитала вона, стукаючи в двері. — Це… це що значить? — повторила вона тонким голосом, який зривався від обурення. — А, ви он як? Так знайте ж, я ненавиджу… зневажаю вас! Між нами все вже скінчено! Все!

Почувся істеричний плач з реготом. У вітальні щось невелике впало зі стола і розбилося. Орлов пробрався з кабінету в передпокій через інші двері і, полохливо оглядаючись, швидко надів шинель та циліндр і вийшов.

Минуло півгодини, потім година, а вона все плакала. Я згадав, що в неї немає ні батька, ні матері, ні рідних, що тут вона живе між людиною, яка її ненавидить, і Полею, яка її обкрадає, — і яким безвідрадним постало передо мною її життя! Я, сам не знаючи для чого, пішов до неї у вітальню. Вона, слаба, безпорадна, з чудовим волоссям, вона, яка здавалася мені зразком ніжності і граціозності, мучилась, як хвора; вона лежала на кушетці, ховаючи обличчя, і здригалася всім тілом.

— Пані, чи не накажете піти по лікаря? — спитав я тихо.

— Ні, не треба… пусте, — сказала вона і подивилась на мене заплаканими очима. — У мене трохи голова болить… Дякую.

Я вийшов. А ввечері вона писала лист за листом і посилала мене то до Пекарського, то до Кукушкіна, то до Грузіна і, нарешті, куди мені завгодно, аби тільки я швидше знайшов Орлова і віддав йому листа. Коли я щоразу повертався назад з листом, вона лаяла мене, благала, тикала мені в руку гроші — неначе в гарячці. І вночі вона не спала, а сиділа у вітальні і розмовляла сама з собою.

Наступного дня Орлов повернувся в обід, і вони помирились.

У перший четвер після цього Орлов скаржився своїм приятелям на нестерпно тяжке життя; він багато курив і говорив з роздратуванням:

— Це не життя, а інквізиція. Сльози, зойки, розумні розмови, просьби про прощення, знову сльози і зойки, а в результаті у мене немає тепер власної квартири, я замучився і її замучив. Невже доведеться жити так ще місяць чи два? А це ж можливо!

— А ти з нею поговори, — сказав Пекарський.

— Пробував, але не можу. Можна сміливо говорити яку завгодно правду людині самостійній, мислячій, а тут же маєш справу з істотою, в якої ні волі, ні характеру, ні логіки. Я не переношу сліз, вони мене обеззброюють. Коли вона плаче, то я ладен присягатися у вічному коханні і сам плакати.

Пекарський не зрозумів, почухав у роздумі свій широкий лоб і сказав:

— Справді, найняв би ти їй окрему квартиру. Адже це так просто!

— Їй потрібний я, а не квартира. Та що казати? — зітхнув Орлов. — Я чую тільки нескінченні розмови, але не бачу виходу з свого становища. От уже воістину без вини винний! Не обзивався грибом, а лізь у кіш. Усе своє життя відхрещувався від ролі героя, завжди терпіти не міг тургенєвських романів і раптом, ніби на глум, потрапив у найсправжнісінькі герої. Запевняю словом честі, що я зовсім не герой, наводжу на те неспростовні докази, але мені не вірять. Чому не вірять? Мабуть, насправді у мене в фізіономії є що-небудь геройське.

— А ви їдьте ревізувати губернії, — сказав Кукушкін із сміхом.

— Та тільки це й лишається.

Через тиждень після цієї розмови Орлов заявив, що його знову відряджають до сенатора, і того ж дня ввечері виїхав із своїми чемоданами до Пекарського.

XI

На порозі стояв старик років шістдесяти, в довгій до землі шубі і в бобровій шапці.

— Дома Георгій Іванович? — спитав він.

Спочатку я подумав, що це один із лихварів, кредиторів Грузіна, які іноді ходили до Орлова за дрібними получками, але коли він увійшов до передпокою і розстебнув шубу, я побачив густі брови і характерно стиснуті губи, які я так добре вивчив по фотографіях, і два ряди зірок на форменому фраку. Я впізнав його: це був батько Орлова, відома державна людина.

Я відповів йому, що Георгія Івановича немає дома. Старик міцно стиснув губи і в роздумі подивився вбік, показуючи мені свій сухий, беззубий профіль.

— Я залишу записку, — сказав він. — Проведи мене.

Він залишив у передпокої калоші і, не скидаючи своєї довгої, важкої шуби, пішов до кабінету. Тут він сів у крісло перед письмовим столом і, перш ніж узятись за перо, хвилини три думав про щось, заслонивши очі рукою, як від сонця, — точнісінько, як це робив його син, коли бував не в настрої. Обличчя в нього було сумне, задумливе, з виразом тієї покірності, яку мені траплялось бачити на обличчях тільки у людей старих і релігійних. Я стояв позаду, дивився на його лисину і на ямку в потилиці, і для мене було ясно як день, що цей слабий, хворий старик тепер у моїх руках. Адже в усій квартирі, крім мене й мого ворога, не було ні душі. Досить було б мені тільки докласти трохи фізичної сили, потім зірвати годинник, щоб замаскувати цілі, і вийти чорним ходом, і я дістав би незрівнянно більше, ніж міг розраховувати, коли наймався за лакея. Я думав: навряд чи матиму я коли-небудь більш щасливий випадок. Але замість того, щоб діяти, я зовсім байдуже поглядав то на лисину, то на хутро і спокійно думав про ставлення цієї людини до свого єдиного сина і про те, що людям, розпещеним багатством і владою, мабуть, не хочеться вмирати…

— Ти давно служиш у мого сина? — спитав він, виводячи на папері крупні літери.

— Третій місяць, ваше високопревосходительство.

Він скінчив писати і встав. У мене ще був час. Я підганяв себе і стискав кулаки, намагаючись видавити з своєї душі хоч краплю колишньої ненависті; я пригадував, яким пристрасним, упертим і невтомним ворогом я був ще так недавно… Та важко запалити сірника об крихкий камінь. Старе сумне обличчя і холодний блиск зірок викликали в мені тільки дрібні, дешеві й непотрібні думки про тлінність усього земного, про недалеку смерть…

— Прощай, братіку! — сказав старик, надів шапку і вийшов.

Не можна вже було сумніватися: в мені сталася зміна, я став іншим. Щоб перевірити себе, я почав пригадувати, але одразу ж мені стало моторошно, ніби я ненароком заглянув у темний, вогкий куток. Пригадав я своїх товаришів і знайомих, і перша думка моя була про те, як я тепер почервонію і розгублюсь, коли зустріну кого-небудь з них. Хто ж я тепер такий? Про що мені думати і що робити? Куди йти? Для чого я живу?

Нічого я не розумів і ясно усвідомлював тільки одне: треба якнайшвидше складати свій багаж і йти геть. До відвідин старика моє лакейство мало ще сенс, тепер же воно було смішним. Сльози капали у мене в розкритий чемодан, було нестерпно сумно, але як хотілося жити! Я ладен був обняти і вмістити в своє коротке життя все доступне людині. Мені хотілося і говорити, і читати, і стукати молотом де-небудь у великому заводі, і стояти на вахті, і орати. Мене тягнуло і на Невський, і в поле, і в море — скрізь, куди сягала моя уява. Коли повернулась Зинаїда Федорівна, я кинувся відчиняти їй і з особливою ніжністю зняв з неї шубу. Востаннє!

Крім старика, цього дня приходило до нас ще двоє. Ввечері, коли зовсім уже стемніло, несподівано прийшов Грузін, щоб узяти для Орлова якісь папери. Він відкрив стіл, дістав потрібні папери і, згорнувши їх у трубку, наказав мені покласти в передпокої біля його шапки, а сам пішов до Зинаїди Федорівни. Вона лежала у вітальні на софі, підклавши руки під голову. Минуло вже п’ять чи шість днів, як Орлов поїхав на ревізію, і нікому не було відомо, коли він повернеться, але вона вже не посилала телеграм і не чекала їх. Полі, яка все ще жила в нас, вона ніби не помічала. «Нехай!» — читав я на її безстрасному, дуже блідому обличчі. Їй уже, як Орлову, з упертості хотілося бути нещасною; вона на зло собі і всьому на світі цілими днями лежала нерухомо на софі, бажаючи собі тільки поганого і чекаючи тільки поганого. Мабуть, вона уявляла собі повернення Орлова і неминучі сварки з ним, потім його збайдужіння, зради, потім як вони розлучаться, і ці тяжкі думки давали їй, можливо, задоволення. Але що б вона сказала, коли б раптом дізналась про справжню правду?

— Я вас люблю, кумо, — говорив Грузін, вітаючись і цілуючи їй руку. — Ви така добра! А Жоржинька ж поїхав, — збрехав він. — Поїхав, негідник!

Він із зітханням ніжно погладив її по руці.

— Дозвольте, голубонько, посидіти у вас годинку, — сказав він. — Додому мені йти не хочеться, а до Віршових іще рано. Сьогодні у Віршових день народження їхньої Каті. Хороша дівчинка!

Я подав йому склянку чаю і графинчик з коньяком. Він повільно, з видимою неохотою випив чай і, повертаючи мені склянку, спитав несміливо:

— А чи немає у вас, голубе, чого-небудь… закусити? Я ще не обідав.

У нас нічого не було. Я пішов у ресторан і приніс йому звичайний рубльовий обід.

— За ваше здоров’я, голубонько, — сказав він Зинаїді Федорівні і випив чарку горілки. — Моя маленька, ваша хрещениця кланяється вам. Сердешна, в неї золотушка! Ах, діти, діти! — зітхнув він. — Що не кажіть, кумо, а приємно бути батьком. Жоржиньці незрозуміле це почуття.

Він іще випив. Худий, блідий, із серветкою на грудях, ніби у фартушку, він жадібно їв, і, піднімаючи брови, винувато поглядав то на Зинаїду Федорівну, то на мене, як хлопчик. Здавалось, що коли б я не дав йому рябчика або желе, то він заплакав би. Вгамувавши голод, він повеселів, і став із сміхом розповідати щось про сім’ю Віршових, але, помітивши, що це нудно і що Зинаїда Федорівна не сміється, замовк. І якось раптом стало нудно. Після обіду обоє сиділи у вітальні при світлі однієї тільки лампи і мовчали: йому важко було брехати, а вона хотіла спитати його про щось, та не наважувалась. Так минуло з півгодини. Грузін подивився на годинника.

— А, мабуть, мені й час.

— Ні, посидьте… Нам поговорити треба.

Знову помовчали. Він сів за рояль, торкнувся одного клавіша, потім заграв і тихо заспівав: «Що завтра день мені готує?» — але, як звичайно, зразу ж встав і струснув головою.

— Зіграйте, куме, що-небудь, — попросила Зинаїда Федорівна.

— Що саме? — спитав він, знизавши плечима. — Я все уже позабував. Давно кинув.

Дивлячись на стелю, наче пригадуючи, він з чудовою виразністю зіграв дві п’єси Чайковського, так тепло, так розумно! Обличчя в нього було таке, як завжди, — не розумне і не дурне, і мені здавалося просто дивом, що людина, яку я звик бачити серед найбільш низької, нечистої обстановки, була здатна на таке високе і недосяжне для мене піднесення почуття, на таку чистоту. Зинаїда Федорівна розчервонілась і схвильована почала ходити по вітальні.

— А от зачекайте, кумо, якщо пригадаю, я зіграю вам одну річ, — сказав він. — Я чув, як її грали на віолончелі.

Спочатку несміло і підбираючи, потім із впевненістю він заграв Лебедину пісню Сен-Санса. Зіграв і повторив.

— Гарно ж? — сказав він.

Схвильована Зинаїда Федорівна зупинилась біля нього і спитала:

— Куме, скажіть мені щиро, по-дружньому: що ви про мене думаєте?

— Що ж сказати? — промовив він, піднімаючи брови. — Я люблю вас і думаю про вас тільки хороше. Коли ж ви хочете, щоб я говорив взагалі в питанні, яке вас цікавить, — говорив він, витираючи собі рукав біля ліктя і хмурячись, — то, люба, знаєте… Вільно йти за уподобаннями свого серця — це не завжди дає хорошим людям щастя. Щоб почувати себе вільним і в той же час щасливим, мені здається, треба не приховувати від себе, що життя жорстоке, грубе й нещадне в своєму консерватизмі, і треба відповідати йому тим, чого воно варте, — тобто бути так само, як воно, грубим і нещадним у своїх прагненнях до свободи. Я так думаю.

— Куди мені! — сумно посміхнулась Зинаїда Федорівна. — Я вже стомилась, куме. Я так стомилась, що не ворухну пальцем для свого порятунку.

— Ідіть, кумо, в монастир.

Це він сказав жартома, але після його слів у Зинаїди Федорівни, а потім і в нього самого на очах заблищали сльози.

— Ну, — сказав він, — сиділи-сиділи та поїхали. Прощавайте, кумонько люба. Дай боже вам здоров’я.

Він поцілував їй обидві руки і, ніжно погладивши їх, сказав, що неодмінно побуває ще днями. Надіваючи в передпокої своє пальто, схоже на дитячий капотик, він довго шарив у кишенях, щоб дати мені на чай, але нічого не знайшов.

— Прощавай, голубе! — сказав він сумно і вийшов.

Ніколи не забуду того настрою, який лишила після себе ця людина. Зинаїда Федорівна все ще схвильована ходила по вітальні. Не лежала, а ходила, — вже це було добре. Я хотів скористатись з цього настрою, щоб одверто поговорити з нею і зараз же піти геть, але тільки-но я встиг провести Грузіна, як почувся дзвінок. Це прийшов Кукушкін.

— Дома Георгій Іванович? — спитав він. — Повернувся? Ти кажеш: ні? Який жаль! В такому разі піду поцілую хазяйці ручку і — геть. Зинаїдо Федорівно, можна? — крикнув він. — Я хочу вам ручку поцілувати. Вибачте, що так пізно.

Він просидів у вітальні недовго, не більше десяти хвилин, але мені здавалося, що він сидить уже давно і ніколи не піде. Я кусав собі губи від обурення і досади і вже ненавидів Зинаїду Федорівну. «Чому вона не проганяє його від себе?» — обурювався я, хоч було очевидно, що вона скучала з ним.

Коли я подавав йому шубу, він на знак особливої до мене прихильності спитав мене, як це я можу обходитись без дружини.

— Але, я думаю, ти гав не ловиш, — сказав він сміючись. — У тебе з Полею, мабуть, тут шури-амури… Пустун!

Незважаючи на свій життєвий досвід, я тоді мало знав людей, і дуже можливо, що я часто перебільшував незначне і зовсім не помічав важливого. Мені здалося, що Кукушкін хихикає і лестить мені недарма: чи не сподівається він, що я, як лакей, базікатиму всюди по чужих лакейських і кухнях про те, що він буває у нас вечорами, коли немає Орлова, і просиджує із Зинаїдою Федорівною до пізньої ночі? А коли мої плітки дійдуть до ушей його знайомих, він буде конфузливо опускати очі і сваритися мізинцем. І хіба сам він, — думав я, дивлячись на його маленьке медове обличчя, — не буде сьогодні ж за картами удавати і, мабуть, обмовлятись, що він уже відбив у Орлова Зинаїду Федорівну?

Та ненависть, якої так бракувало мені опівдні, коли приходив старик, тепер оволоділа мною. Кукушкін вийшов нарешті, і я, прислухаючись до човгання його шкіряних калош, відчував сильне бажання послати йому навздогін на прощання яку-небудь грубу лайку, але стримав себе. А коли кроки стихли на сходах, я повернувся в передпокій і, сам не знаючи, що роблю, схопив згорток паперів, забутий Грузіним, і прожогом побіг униз. Без пальта і без шапки я вибіг на вулицю. Було не холодно, але йшов лапатий сніг і дув вітер.

— Ваше превосходительство! — крикнув я, доганяючи Кукушкіна. — Ваше превосходительство!

Він зупинився біля ліхтаря і озирнувся здивовано.

— Ваше превосходительство! — промовив я, задихаючись. — Ваше превосходительство!

І, не придумавши, що сказати, я разів зо два вдарив його паперовим згортком по обличчю. Нічого не розуміючи і навіть не дивуючись, — так я приголомшив його, — він притулився спиною до ліхтаря і закрив руками обличчя. В цей час мимо проходив якийсь військовий лікар і бачив, як я бив людину, але тільки здивовано поглянув на нас і пішов далі.

Мені стало соромно, і я побіг назад у дім.

XII

З мокрою від снігу головою і засапавшись, я прибіг у лакейську і зразу ж скинув фрак, надів піджак і пальто і виніс свій чемодан у передпокій. Тікати! Але, перш ніж піти геть, я швидко сів і став писати Орлову:

«Залишаю вам свій фальшивий паспорт, — почав я, — прошу лишити його собі на пам’ять, фальшива людино, пане петербурзький чиновнику!

«Вкрастись у дім під чужим ім’ям, спостерігати з-під лакейської маски інтимне життя, все бачити й чути, щоб потім непрохано викрити вашу брехню, — все це, скажете ви, схоже на крадіжку. Так, але мені тепер не до благородства. Я пережив десятки ваших вечерь і обідів, коли ви говорили і робили, що хотіли, а я мусив слухати, бачити і мовчати, — я не хочу подарувати вам цього. До того ж, коли біля вас немає живої душі, яка насмілилася б говорити вам правду і не лестити, то хай хоч лакей Степан вмиє вам вашу прекрасну фізіономію».

Цей початок мені не сподобався, але виправляти мені не хотілося. Та й чи не все одно?

Великі вікна з темними портьєрами, постіль, зібганий фрак на підлозі і мокрі сліди від моїх ніг дивилися суворо й сумно. І тиша була якась особлива.

Мабуть, тому, що я вибігав на вулицю без шапки і калош, у мене піднявся сильний жар. Палало обличчя, ломило ноги… Важку голову хилило до стола, а в думках було якесь роздвоєння, коли здається, що за кожною думкою в мозку рухається її тінь.

«Я хворий, слабий, морально пригнічений, — продовжував я, — я не можу писати вам, як хотів би. У першу хвилину в мене було бажання образити і принизити вас, але тепер мені не здається, що я маю на це право. Ви і я — обидва впали, і обидва вже ніколи не встанемо, і мій лист, коли б навіть він був красномовний, сильний і страшний, все-таки схожий був би на стук по гробовій кришці: як не стукай — не розбудиш! Ніякі зусилля вже не можуть зігріти вашої проклятої холодної крові, і це ви знаєте краще, ніж я. Для чого ж писати? Та голова й серце палають, я продовжую писати, чомусь хвилююсь, наче цей лист може ще врятувати вас і мене. Від жару думки не в’яжуться в голові і перо якось безглуздо скрипить по паперу, але запитання, яке я хочу поставити вам, стоїть передо мною ясно, як вогняне.

«Через що я передчасно ослаб і впав, пояснити неважко. Я, подібно до біблейського силача, підняв на себе Газькі ворота, щоб однести їх на вершину гори, але тільки коли вже знесилився, коли в мені навіки згасли молодість і здоров’я, я помітив, що ці ворота мені не під силу і що я обманув себе. До того ж у мене був безперервний жорстокий біль. Я зазнав голоду, холоду, хвороб, позбавлення волі; особистого щастя я не знав і не знаю, притулку в мене немає, спогади мої тяжкі, і совість моя часто боїться їх. Але чого ж ви впали, ви? Які фатальні, диявольські причини перешкодили вашому життю розгорнутись повним весняним цвітом, чого ви, ще не почавши жити, поспішили скинути з себе образ і подобу божу і перетворились на полохливу тварину, яка гавкає і цим гавканням лякає інших через те, що сама боїться? Ви боїтесь життя, боїтесь, як азіат, той самий, який цілими днями сидить на перині і курить кальян. Так, ви багато читаєте, і на вас гарно сидить європейський фрак, але все ж з якою ніжною, чисто азіатською, ханською дбайливістю ви оберігаєте себе від голоду, холоду, фізичного напруження, — від болю і турбот, як рано ваша душа сховалась у халат, якого боягуза розіграли ви перед справжнім життям і природою, з якою бореться кожна здорова і нормальна людина. Як вам м’яко, затишно, тепло, зручно — і як нудно! Так, буває убивче, безпросвітно нудно, як в одиночній тюрмі, та ви намагаєтесь сховатися і від цього ворога: ви по вісім годин на добу граєте в карти.

«А ваша іронія? О, як добре я її розумію! Жива, вільна, бадьора думка допитлива й владна; для лінивого, бездіяльного розуму вона нестерпна. Щоб вона не тривожила вашого спокою, ви, подібно до тисяч ваших ровесників, поспішили замолоду поставити її в рамки; ви озброїлися іронічним ставленням до життя, або як хочете називайте, і стримана, пристрахана думка не сміє стрибнути через той палісадник, який ви поставили їй, і коли ви глумитесь над ідеями, які нібито всі вам відомі, то ви схожі на дезертира, який ганебно тікає з поля битви, але, щоб заглушити сором, сміється з війни і з хоробрості. Цинізм заглушає біль. В якійсь повісті Достоєвського старик топче ногами портрет своєї любимої дочки, тому що він перед нею неправий, а ви гидко й пошлувато посміюєтесь з ідей добра і правди, через те що вже не маєте сили повернутися до них. Кожний щирий і правдивий натяк на ваше падіння страшний вам, і ви навмисне оточуєте себе людьми, які вміють тільки лестити вашим слабостям. І недарма, недарма ви так боїтесь сліз!

«До речі, ваше ставлення до жінки. Безсоромність ми успадкували з плоттю й кров’ю і в безсоромності виховані, але ж на те ми й люди, щоб перемагати в собі звіра. Коли ви змужніли, коли вам стали відомі всі ідеї, ви не могли не побачити правди; ви її знали, але ви не пішли за нею, а злякались її, і, щоб обманути свою совість, стали голосне запевняти себе, що винні не ви, а сама жінка, що вона така ж низька, як і ваше ставлення до неї. Хіба холодні, скабрезні анекдоти, кінський сміх, усі ваші незчисленні теорії про суть, невиразні вимоги до шлюбу, про десять су, які платить жінці французький робітник, ваші вічні посилання на баб’ячу логіку, брехливість, слабість та ін., — хіба все це не схоже на бажання, що б то не стало пригнути жінку низько до грязі, щоб вона і ваше ставлення до неї стояли на одному рівні? Ви— слаба, нещасна, несимпатична людина».

У вітальні заграла на роялі Зинаїда Федорівна, стараючись пригадати п’єсу Сен-Санса, яку грав Грузін. Я пішов і ліг, але, згадавши, що мені час іти, підвівся через силу і з важкою, гарячою головою знов пішов до стола.

«Та ось питання, — писав далі я. — Чого ми стомились? Чого ми, спочатку такі пристрасні, сміливі, благородні, віруючі, у 30–35 років стаємо вже повними банкротами? Чого один гасне від сухот, другий пускає кулю в лоба, третій шукає забуття в горілці, картах, четвертий, щоб заглушити страх і нудьгу, цинічно топче ногами портрет своєї чистої, прекрасної молодості? Чого ми, впавши раз, уже не намагаємось підвестись і, втративши одне, не шукаємо іншого? Чого?

«Розбійник, який висів на хресті, зумів повернути собі життєву радість і сміливу, здійсненну надію, хоч, можливо, йому лишалось жити не більше години. У вас попереду ще довгі роки, і я, мабуть, помру не так скоро, як здається. Що, коли б чудом нинішнє виявилося сном, страшним кошмаром і ми прокинулися б оновлені, чисті, сильні, горді своєю правдою?.. Солодкі мрії печуть мене, і я ледве дихаю від хвилювання. Мені страшенно хочеться жити, хочеться, щоб наше життя було святим, високим й урочистим, як склепіння небесне. Будемо жити! Сонце не сходить два рази на день, і життя дається не двічі, — хапайтесь же цупко за рештки вашого життя і рятуйте їх…»

Більше я не написав жодного слова. Думок було багато в голові, але всі вони розпливались і не укладалися в рядки. Не закінчивши листа, я підписав своє звання, ім’я і прізвище і пішов до кабінету. Було темно. Я намацав стіл і поклав листа. Мабуть, у потемках я наштовхувався на меблі і зчиняв шум.

— Хто там? — почувся тривожний голос з вітальні.

І зразу ж на столі годинник ніжно пробив годину ночі.

XIII

У потемках я принаймні з півхвилини шкрябав двері, намацуючи їх, потім повільно відчинив і увійшов у вітальню. Зинаїда Федорівна лежала на кушетці і, підвівшись на лікоть, дивилась мені назустріч. Не наважуючись заговорити, я повільно пройшов мимо, і вона провела мене поглядом. Я постояв трохи в залі і знову пройшов мимо, і вона подивилась на мене уважно і з подивом, навіть зі страхом. Нарешті, я зупинився і промовив через силу:

— Він не повернеться!

Вона швидко схопилася на ноги і дивилась на мене, не розуміючи.

— Він не повернеться! — повторив я, і в мене шалено застукотіло серце. — Він не повернеться, тому що не виїздив з Петербурга. Він живе у Пекарського.

Вона зрозуміла і повірила мені, — це я бачив з її раптової блідості і з того, як вона враз схрестила на грудях руки зі страхом і благанням. За мить у її пам’яті промайнуло її недавнє минуле, вона усвідомила і з невмолимою ясністю побачила всю правду. Але в той же час вона згадала, що я лакей, нижча істота… Пройда із скуйовдженим волоссям, з червоним від жару обличчям, можливо п’яний, в якомусь пошлому пальті, грубо втрутився в її інтимне життя, і це образило її. Вона сказала мені суворо:

— Вас не питають. Ідіть звідси геть.

— О, вірте мені! — сказав я захоплено, простягаючи до неї руки. — Я не лакей, я такий же вільний, як і ви!

Я назвав себе і швидко, швидко, щоб вона не перебила мене або не пішла до себе, пояснив, хто я і для чого тут живу. Це нове відкриття вразило її сильніше, ніж перше. У неї раніше була все-таки надія, що лакей збрехав чи помилився, або сказав дурницю, тепер же, після мого признання, в неї не лишалося ніяких сумнівів. З виразу її нещасних очей і обличчя, яке раптом стало некрасивим, тому що постаріло і втратило свою лагідність, я бачив, що їй нестерпно тяжко, що я не на добре почав цю розмову; але я сказав із захопленням:

— Сенатор і ревізія були вигадані, щоб обманути вас. У січні він так само, як і тепер, нікуди не виїздив, а жив у Пекарського, і я бачився з ним щодня і брав участь в обмані. Ви обтяжували, вашу присутність тут ненавиділи, з вас сміялись… Коли б ви могли підслухати, як він і його друзі тут знущалися з вас і вашого кохання, то ви не лишилися б тут і хвилини. Тікайте звідси! Тікайте!

— Ну, що ж? — промовила вона тремтячим голосом і провела рукою по волоссю. — Ну, що ж? Нехай.

Очі її були повні сліз, губи тремтіли, і все обличчя було дуже бліде і пашіло гнівом. Груба, підла брехня Орлова обурювала її і здавалась їй мерзенною, смішною; вона посміхалась, і мені не подобалася ця її посмішка.

— Ну, що ж? — повторила вона і знову провела рукою по волоссю. — Нехай. Він думає, що я помру від приниження, а мені… смішно. Даремно він ховається. — Вона відійшла від рояля і сказала, знизавши плечима: — Даремно… Було б простіше об’яснитись, ніж ховатись і блукати по чужих квартирах. У мене є очі, я сама давно вже бачила… і тільки чекала його приїзду, щоб остаточно об’яснитись.

Потім вона сіла в крісло біля стола і, схиливши голову на ручку дивана, гірко заплакала. У вітальні горіла одна тільки свічка в канделябрі, і біля крісел, де вона сиділа, було темно, але я бачив, як здригалися її голова і плечі і як волосся, вибиваючись із зачіски, закривало шию, обличчя, руки… В її тихому рівному плачі, не істеричному, звичайному жіночому плачі, чути було образу, принижену гордість, кривду і те безутішне, безнадійне, чого не можна вже виправити і до чого не можна звикнути. У моїй схвильованій, страждаючій душі її плач віддавався луною; я вже забув про свою хворобу і про все на світі, ходив по вітальні і бурмотів розгублено:

— Що ж це за життя?.. О, не можна так жити! Не можна! Це — безумство, злочин, а не життя!

— Яке приниження! — говорила вона крізь плач. — Жити разом… усміхатись мені в той час, як я була тягарем для нього, смішна… О, яке приниження!

Вона трохи підвела голову і, дивлячись на мене заплаканими очима крізь волосся, мокре від сліз, і поправляючи це волосся, що заважало їй дивитись на мене, спитала:

— Вони сміялися?

— Цим людям були смішні і ви, і ваша любов, і Тургенєв, якого ви нібито начитались. І якщо ми обоє зараз помремо з відчаю, то це їм буде теж смішно. Вони вигадають смішний анекдот і будуть розповідати його на вашій панахиді. Та що про них говорити? — сказав я з нетерпінням. — Треба тікати звідси. Я не можу лишатись тут далі жодної хвилини.

Вона знову заплакала, а я відійшов до рояля і сів.

— Чого ж ми чекаємо? — спитав я похмуро. — Вже третя година.

— Нічого я не чекаю, — сказала вона. — Я пропала.

— Навіщо говорити так? Давайте-но краще обміркуємо разом, що нам робити. Ні вам, ні мені вже не можна лишатися тут… Куди ви збираєтесь їхати звідси?

Раптом у передпокої пролунав дзвінок. У мене тьохнуло серце. Чи не Орлов це, якому поскаржився на мене Кукушкін? Як ми з ним зустрінемось? Я пішов відчиняти. Це була Поля. Вона увійшла, струсила в передпокої із свого бурнуса сніг і, не сказавши мені ні слова, пішла до себе. Коли я повернувся у вітальню, Зинаїда Федорівна, бліда, як мрець, стояла посеред кімнати і великими очима дивилась мені назустріч.

— Хто це прийшов? — спитала вона тихо.

— Поля, — відповів я.

Вона провела рукою по волоссю і в знемозі заплющила очі.

— Я зараз поїду звідси, — сказала вона. — Ви, будь ласка, проведіть мене на Петербурзьку сторону. Тепер котра година?

— Без чверті три.

XIV

Коли ми трохи згодом вийшли з дому, на вулиці було темно й безлюдно. Йшов мокрий сніг, і вологий вітер шмагав по обличчю. Пам’ятаю, тоді був початок березня, стояла відлига і вже кілька днів візники їздили на колесах. Під враженням чорних сходів, холоду, нічних потемок і двірника в кожусі, який спитав нас раніше, ніж випустив за ворота, Зинаїда Федорівна зовсім ослабла і занепала духом. Коли ми сіли в прольотку і накрились верхом, вона, тремтячи всім тілом, поспішно заговорила про те, як вона мені вдячна.

— Я не сумніваюсь у вашій доброзичливості, але мені соромно, що ви турбуєтесь… — бурмотіла вона. — О, я розумію, розумію… Коли сьогодні був Грузін, я відчувала, що він бреше і щось приховує. Ну, що ж? Нехай. Але все-таки мені соромно, що ви так турбуєтесь.

У неї лишались ще сумніви. Щоб остаточно розвіяти їх, я наказав візникові їхати по Сергіївській; зупинивши його біля під’їзду Пекарського, я виліз із прольотки і подзвонив. Коли вийшов швейцар, я голосно, щоб могла чути Зинаїда Федорівна, спитав, чи вдома Георгій Іванович.

— Вдома, — відповів він. — 3 півгодини як приїхав. Мабуть, уже спить. А тобі чого?

Зинаїда Федорівна не витримала і висунулась із прольотки.

— А давно Георгій Іванович живе тут? — спитала вона.

— Вже третій тиждень.

— І нікуди не виїздив?

— Нікуди, — відповів швейцар і поглянув на мене з подивом.

— Передай йому завтра якнайраніше, — сказав я, — що до нього з Варшави сестра приїхала. Прощай.

Потім ми поїхали далі. В прольотці не було фартуха, і лапатий сніг сипав на нас, і вітер, особливо на Неві, проймав до кісток. Мені стало здаватися, що ми давно вже їдемо, давно страждаємо і що я давно вже чую, як тремтить подих у Зинаїди Федорівни. Я мигцем, в якомусь напівмаренні, немов засинаючи, оглянувся на своє дивне, безглузде життя, і пригадалась мені чомусь мелодрама Паризькі жебраки, яку я разів два бачив у дитинстві. І чомусь, коли я отямився від цього напівмарення, визирнув з-під верху і побачив світанок, усі образи минулого, всі туманні думки раптом злилися в мене в одну ясну, міцну думку: я і Зинаїда Федорівна загинули вже безповоротно. Це була впевненість, ніби в синьому холодному небі було пророцтво, але через мить я думав уже про інше і вірив в інше.

— Що ж я тепер? — говорила Зинаїда Федорівна голосом, сиплим від холоду й сирості, — Куди мені йти, що робити? Грузія сказав: ідіть у монастир. О, я пішла б! Змінила б одяг, своє обличчя, ім’я, думки… все, все, і сховалася б навіки. Але мене не пустять у монастир. Я вагітна.

— Ми завтра поїдемо з вами за кордон, — сказав я.

— Цього не можна. Чоловік не дасть мені паспорта.

— Я провезу вас без паспорта.

Візник зупинився біля двоповерхового дерев’яного будинку, пофарбованого в темний колір. Я подзвонив. Приймаючи від мене невелику легку корзинку, — єдиний багаж, який ми взяли з собою, — Зинаїда Федорівна якось кисло посміхнулась і сказала:

— Це мої bijoux…[3]

Але вона так ослабла, що не мала сили тримати ці bijoux. Нам довго не відчиняли. Після третього чи четвертого дзвінка у вікнах заблимало світло і почулися кроки, кашель, шепіт; нарешті, клацнув замок, і на дверях показалась товста баба з червоним, переляканим обличчям. За нею, на деякій відстані, стояла маленька худенька бабуся із стриженим сивим волоссям, у білій кофточці і з свічкою в руках. Зинаїда Федорівна вбігла в сіни і кинулась цій бабусі на шию.

— Ніно, мене обманули! — голосно заридала вона. — Мене обманули грубо, гидко! Ніно! Ніно!

Я віддав бабі корзинку. Двері зачинили, але все ще чути було ридання і крик: «Ніно!» Я сів у прольотку і наказав візникові їхати не поспішаючи до Невського. Треба було подумати і про свою ночівлю.

Наступного дня, надвечір, я був у Зинаїди Федорівни. Вона дуже змінилася. На її блідому, дуже схудлому обличчі не було вже й сліду сліз, і вираз був інший. Не знаю, чи тому, що я бачив її тепер при іншій обстановці, далеко не розкішній, і що відносини наші були вже інші, чи, може, велике горе поклало вже на неї свою печать, вона не здавалась тепер такою граціозною і нарядною, як завжди; фігура р неї стала немовби дрібніша, у рухах, у ході, в її обличчі я помітив зайву нервовість, поривчастість, наче вона поспішала, і не було колишньої лагідності навіть в її посмішці. Я був одягнений тепер у дорогу пару, яку купив собі вдень. Вона окинула поглядом насамперед цю пару і капелюх у моїй руці, потім спинила нетерплячий, допитливий погляд на моєму обличчі, ніби вивчаючи його.

— Ваше перетворення мені все ще здається якимось дивом, — сказала вона. — Пробачте, я з такою цікавістю оглядаю вас. Адже ви незвичайна людина.

Я розповів їй ще раз, хто я і для чого жив у Орлова, і розповідав про це довше й докладніше, ніж учора. Вона слухала з великою увагою і, не давши мені скінчити, сказала:

— Там у мене все вже кінчено. Знаєте, я не витримала і написала листа. Ось відповідь.

На аркушику, який вона подала мені, почерком Орлова було написано: «Я не буду виправдуватись. Але визнайте: помилились ви, а не я. Бажаю щастя і прошу скоріше забути поважаючого вас Г. О.

1. S. Посилаю ваші речі».

Скрині й корзини, що їх прислав Орлов, стояли тут же у вітальні, і серед них був також і мій благенький чемодан.

— Значить… — сказала Зинаїда Федорівна і не договорила.

Ми помовчали. Вона взяла записку і хвилини дві тримала її перед очима, і в цей час обличчя її набрало того самого зневажливого, презирливого і гордого, черствого виразу, який у неї був учора на початку нашої розмови; на очах у неї з’явились сльози, не боязкі, не гіркі, а горді, сердиті сльози.

— Слухайте, — сказала вона, рвучко підводячись і відходячи до вікна, щоб я не бачив її обличчя. — Я вирішила так: завтра ж поїду з вами за кордон.

— І чудово. Я готовий їхати хоч сьогодні.

— Вербуйте мене. Ви читали Бальзака? — спитала вона раптом, обернувшись. — Читали? Його роман Père Goriot[4] закінчується тим, що герой дивиться з вершини горба на Париж і погрожує цьому місту: «Тепер ми поквитаємось!» — і після цього починає нове життя. Так і я, коли з вагона подивлюсь востаннє на Петербург, то скажу йому: «Тепер ми поквитаємось!»

І, сказавши це, вона усміхнулась цьому своєму жартові і чомусь здригнулась усім тілом.

XV

У Венеції в мене почались плевритичні болі. Мабуть, я застудився ввечері, коли ми з вокзалу пливли в Hôtel Bauer[5]. Довелося з першого ж дня лягти в постіль і пролежати тижнів два. Кожного ранку, поки я був хворий, приходила до мене з свого номера Зинаїда Федорівна, щоб разом пити кофе, і потім читала мені вголос французькі і російські книги, яких ми багато накупили у Відні. Ці книги були мені давно вже знайомі або ж не цікаві, але біля мене звучав любий, добрий голос, так що по суті зміст усіх їх для мене зводився до одного: я не самотній. Вона йшла гуляти, поверталася в своїй ясносірій сукні, в легкому солом’яному капелюшку, весела, зігріта весняним сонцем, і, сівши біля ліжка, схилившись низько до мого обличчя, розповідала що-небудь про Венецію або читала ці книги, — і мені було хороше.

Вночі мені було холодно, боляче й нудно, але вдень я тішився життям, — кращого виразу не придумаєш. Яскраве, гаряче сонце, що ллється у відчинені вікна і в двері на балконі, крики внизу, плескіт весел, звучання дзвонів, розкотистий гуркіт гармати опівдні і почуття повної, повної свободи робили зі мною чудеса: я відчував на своїх боках сильні, широкі крила, на яких линув бог знає куди. А яка розкіш, скільки іноді радості від думки, що з моїм життям тепер іде поруч інше життя, що я слуга, сторож, друг, необхідний супутник істоти молодої, красивої і багатої, але слабої, ображеної, самотньої! Навіть хворіти приємно, коли знаєш, що є люди, які чекають твого одужання, як свята. Одного разу я чув, як вона за дверима шепталась з моїм лікарем і потім увійшла до мене із заплаканими очима, — це поганий знак, — але я був зворушений, і в мене стало на душі надзвичайно легко.

Та ось мені дозволили виходити на балкон. Сонце і легкий вітрець з моря ніжать і голублять моє хворе тіло. Я дивлюся вниз на давно знайомі гондоли, які пливуть з невимушеною грацією, плавно й велично, наче живуть і відчувають усю розкіш цієї оригінальної, чарівної культури. Пахне морем. Десь грають на струнах і співають на два голоси. Як хороше! Як не схоже на ту петербурзьку ніч, коли йшов мокрий сніг і так грубо бив по обличчю! Ось, коли глянути прямо через канал, то видно узмор’я, і на обрії, на просторі сонце грає на воді так яскраво, що боляче дивитись. Тягне душу туди, до рідного, хорошого моря, якому я віддав свою молодість. Жити хочеться! Жити і — більше нічого!

Через два тижні я став ходити, куди мені хотілося. Я любив сидіти на сонечку, слухати гондольєра, не розуміти і цілими годинами дивитись на будиночок, де, кажуть, жила Дездемона, — наївний, сумний будиночок з незайманим виглядом, легкий, як мереживо, такий легкий, що, здається, його можна зрушити з місця однією рукою. Я подовгу стояв біля могили Канови і не відривав очей від сумного лева. А в палаці дожів мене все тягло до того кутка, де замазали чорною фарбою нещасного Маріно Фальєро. Добре бути художником, поетом, драматургом, думав я, але коли це недоступне для мене, то хоч би впасти в містицизм! Ех, до цього безтурботного спокою і вдоволення, яке сповнює душу, хоча б часточку якої-небудь віри.

Ввечері їли устриць, пили вино, катались. Пам’ятаю, наша чорна гондола тихо гойдається на одному місці, під нею ледве чутно хлюпає вода. Тут і там дрижать і колишуться відображення зірок і прибережних вогнів. Недалеко від нас у гондолі, увішаній кольоровими ліхтарями, які відбиваються у воді, сидять якісь люди і співають. Звук гітар, скрипок, мандолін, чоловічі й жіночі голоси лунають у потемках, і Зинаїда Федорівна, бліда, з серйозним, майже суворим обличчям, сидить поруч зі мною, міцно стиснувши губи й руки. Вона думає про щось і не ворухне навіть бровою, і не чує мене. Обличчя, поза і нерухомий, бездумний погляд, і неймовірно похмурі, моторошні і, як сніг, холодні спогади, а навколо гондоли, вогні, музика, пісня з енергійним пристрасним вигуком «Jam-то!.. Jam-mo!..», — які житейські контрасти! Коли вона сиділа так, стиснувши руки, скам’яніла, скорботна, мені здавалося, що обоє ми беремо участь у якомусь старовинному романі під назвою: Злощасна, Покинута чи щось подібне. Обоє ми: вона — злощасна, кинута, а я — вірний, відданий друг, мрійник і, коли хочете, зайва людина, невдаха, нездатна вже ні до чого, як тільки кашляти і мріяти, та, мабуть, ще жертвувати собою… але кому й для чого потрібні тепер мої жертви? Та й спитати б, чим жертвувати?

Після вечірньої прогулянки ми завжди пили чай в її номері і розмовляли. Ми не боялись торкатись старих, ще не загоєних ран, — навпаки, я чомусь навіть відчував задоволення, коли розповідав їй про своє життя в Орлова, чи одверто говорив про відносини, які мені були відомі і не могли бути від мене приховані.

— Були хвилини, коли я вас ненавидів, — говорив я. — Коли він капризував, удавав, що ставиться до вас прихильно, і брехав, то мене вражало, як це ви нічого не бачите, не розумієте, коли все так ясно. Цілуєте йому руки, стоїте на колінах, лестите…

— Коли я… цілувала руки і стояла на колінах, я кохала… — говорила вона червоніючи.

— Невже було так важко розгадати його? Нічого собі сфінкс! Сфінкс — камер-юнкер! Я ні за що вам не докоряю, боронь боже, — вів далі я, почуваючи, що я грубуватий, що в мене немає світськості і тієї делікатності, яка так потрібна, коли маєш справу з чужою душею; раніше, до знайомства з нею, я не помічав у собі цієї вади. — Але як ви могли не вгадати? — повторював я, але вже тихше і не так упевнено.

— Ви хочете сказати, що зневажаєте моє минуле, і ви праві, — говорила вона, сильно хвилюючись. — Ви належите до особливого розряду людей, яких не можна міряти на звичайний аршин, ваші моральні вимоги відзначаються винятковою суворістю і, я розумію, ви не можете прощати; я розумію вас і, коли часом я суперечу, то це не значить, що я інакше дивлюсь на речі, ніж ви; говорю я колишні дурниці просто через те, що не встигла ще зносити своїх старих суконь і передсудів. Я сама ненавиджу і зневажаю своє минуле, і Орлова, і своє кохання… Яке це кохання? Тепер навіть смішно все це, — говорила вона, підходячи до вікна і дивлячись униз на канал. — Усі ці кохання тільки туманять совість і збивають з пантелику. Сенс життя тільки в одному — в боротьбі. Наступити каблуком на підлу гадючу голову, і щоб вона — крак! Ось у чому сенс. Тільки в цьому, або ж зовсім немає сенсу.

Я розповідав їй довгі історії з свого минулого і описував свої справді дивні пригоди. Але про ту зміну, яка сталася в мені, я не сказав ні слова. Вона з великою увагою слухала мене щоразу і в цікавих місцях потирала руки, наче з досадою, що їй не вдалося ще пережити такі ж пригоди, страхи й радості, але раптом замислювалась, заглиблювалась у себе, і я вже бачив по її обличчю, що вона не слухає мене.

Я зачиняв вікна, які виходять на канал, і питав: чи не затопити камін?

— Ні, бог з ним. Мені не холодно, — говорила вона, мляво усміхаючись, — я тільки ослабла вся. Знаєте, мені здається, що останнім часом я дуже порозумнішала. У мене тепер незвичайні, оригінальні думки. Коли я, наприклад, думаю про минуле, про своє тодішнє життя… ну, про людей взагалі, то все це зливається в мене в одне — в образ моєї мачухи. Груба, зухвала, бездушна, фальшива, розбещена і до того ж морфіністка. Батько, слабий і безхарактерний, одружився з моєю матір’ю заради грошей і довів її до сухот, а цю ось, свою другу дружину, мою мачуху, любив пристрасно, до нестями… Натерпілась я! Ну, та що говорити! Так от усе, кажу я, зливається в один образ… І мені досадно: чого мачуха померла? Хотілося б тепер зустрітись з нею!..

— Для чого?

— Так, не знаю… — відповіла вона із сміхом, красиво струшуючи головою. — На добраніч! Одужуйте. Як тільки поправитесь, займемось нашими справами…

Коли я, вже попрощавшись, брався за ручку дверей, вона говорила:

— Як гадаєте? Поля все ще живе в нього?

— Мабуть.

І я йшов до себе. Так ми прожили цілий місяць. Одного похмурого дня, коли ми обоє стояли біля вікна в моєму номері й мовчки дивились на хмари, які насувалися з моря, і на посинілий канал і чекали, що зараз поллє дощ, і коли вже вузька, густа смуга дощу, як марля, закрила узмор’я, нам обом стало раптом скучно. Того ж дня ми виїхали до Флоренції.

XVI

Це було вже восени, в Ніцці. Одного ранку, коли я зайшов до неї в номер, вона сиділа в кріслі, поклавши ногу на ногу, змарніла, згорбившись, затуливши обличчя руками, й ридала гірко, і її довге незачесане волосся спадало їй на коліна. Враження чудового, дивного моря, яке я тільки що бачив, про яке хотів розповісти, раптом залишило мене, і серце моє стиснулося від болю.

— Чого це ви? — спитав я; вона прийняла одну руку від обличчя і махнула мені, щоб я вийшов. — Ну. чого це ви? — повторив я, і вперше за весь час нашого знайомства поцілував у неї руку.

— Ні, ні, нічого! — промовила вона швидко. — Ах, нічого, нічого… Ідіть… Бачите, я не одягнена

Я вийшов у страшенному збентеженні. Спокій і безжурний настрій, в якому я так довго перебував, були отруєні жалем. Мені пристрасно хотілося впасти до її ніг, благати, щоб вона не плакала сама, а ділилася б зі мною своїм горем; і рівний шум моря забурчав у моїх ушах уже як похмуре пророцтво, і я бачив попереду нові сльози, нові скорботи і втрати. Чого, чого вона плаче? — питав я, пригадуючи її обличчя й страдницький погляд. Я згадав, що вона вагітна. Вона намагалась приховати своє становище і від людей, і від себе самої. Вдома вона ходила в просторій блузі або в кофточці з надмірно пишними зборками на грудях, а йдучи куди-небудь, затягалась у корсет так сильно, що два рази під час прогулянок вона непритомніла. Зі мною вона ніколи не говорила про свою вагітність, і одного разу, коли я заїкнувся про те, що їй не завадило б порадитись з лікарем, вона вся почервоніла і не сказала ні слова.

Коли я потім увійшов до неї, вона була вже одягнена і зачесана.

— Годі, годі! — сказав я, побачивши, що вона от-от знову заплаче. — Давайте-но краще підемо до моря і поговоримо.

— Не можу я говорити. Пробачте, я тепер в такому настрої, коли хочеться бути на самоті. І, будь ласка, Володимире Івановичу, коли наступного разу захочете увійти до мене, то спочатку постукайте в двері.

Це «спочатку» прозвучало якось особливо, не по-жіночому. Я вийшов. Повертався клятий, петербурзький настрій, і всі мої мрії згорнулись, як листя від жару. Я відчував, що я знову самотній, що близькості між нами немає. Я для неї те ж саме, що ось для цієї пальми павутина, яка повисла на ній випадково і яку зірве і понесе вітер. Я пройшовся по скверу, де грала музика, зайшов у казино; тут я оглядав виряджених, сильно пахнучих жінок, і кожна поглядала на мене так, наче хотіла сказати: «Ти самотній, і чудово…» Потім я вийшов на терасу і довго дивився на море. Вдалині на обрії жодного паруса, на лівому березі в лілуватій імлі гори, сади, башти, будинки, на всьому грає сонце, але все чуже, байдуже, плутанина якась.

XVII

Вона, як і раніше, приходила до мене вранці пити кофе, але ми вже не обідали разом; їй, як вона говорила, не хотілося їсти, і харчувалась вона тільки кофе, чаєм і різними дрібницями, як-от апельсинами і карамеллю.

І розмов у нас вечорами вже не було. Не знаю, чому так. Після того, як я застав її в сльозах, вона почала ставитись до мене якось злегка, часом неуважно, навіть з іронією, і називала мене чомусь «пане мій». Те, що раніше здавалося їй страшним, дивовижним, героїчним і що викликало в неї заздрість і захоплення, тепер не хвилювало її зовсім, і звичайно, вислухавши мене, вона злегка потягувалась і говорила:

— Так, було діло під Полтавою, пане мій, було.

Траплялось навіть, що я не зустрічався з нею цілими днями. Бувало постукаєш нерішуче й винувато в її двері — відповіді немає, постукаєш іще раз — мовчання… Стоїш біля дверей і слухаєш: та ось мимо проходить покоївка і холодно заявляє: «madame est partie»[6]. Потім ходиш по коридору готелю, ходиш, ходиш… Якісь англійці, повногруді дами, гарсони у фраках… І коли я довго дивлюсь на довгий смугастий килим, який тягнеться через весь коридор, мені спадає на думку, що в житті цієї жінки я граю дивну, мабуть, фальшиву роль і що я вже не здатний змінити цю роль; я біжу до себе в номер, падаю на ліжко і думаю, думаю і не можу нічого придумати, і для мене ясно тільки, що мені хочеться жити і що чим некрасивішим, сухішим і черствішим стає її обличчя, тим вона ближче до мене і тим сильніше і болячіше я відчуваю нашу спорідненість. Нехай я — «пане мій», нехай цей легкий, зневажливий тон, нехай що завгодно, але тільки не кидай мене, моє щастя. Мені тепер страшно самому.

Потім я знову виходжу в коридор, з тривогою прислухаюсь… Я не обідаю, не помічаю, як настає вечір. Нарешті годині об одинадцятій чути знайомі кроки, і на повороті біля сходів з’являється Зинаїда Федорівна.

— Прогулюєтесь? — питає вона, проходячи мимо. — Ви б краще йшли на повітря. На добраніч!

— А хіба ми вже не побачимось сьогодні?

— Вже пізно, здається. А втім, як хочете.

— Скажіть, де ви були? — питаю я, входячи за нею в номер.

— Де? В Монте-Карло, — вона дістає з кишені штук десять золотих монет і каже: — Ось, пане мій. Виграла. Це в рулетку.

— Ну, ви не будете грати.

— Чого ж? Я й завтра знов поїду.

Я уявляв, як вона з негарним, хворобливим обличчям, вагітна, сильно затягнута, стоїть біля грального стола в натовпі кокоток, старих жінок, що вижили з розуму і тиснуться біля золота, як мухи коло меду, згадував, що вона їздила в Монте-Карло чомусь потай від мене…

— Я не вірю вам, — сказав я одного разу. — Ви не поїдете туди.

— Не хвилюйтесь, багато я не можу програти.

— Справа не в програші, — сказав я з досадою. — Хіба вам не спадало на думку, коли ви там грали, що блиск золота, всі ці жінки, старі й молоді, круп’є, вся обстановка, що все це — підлий, мерзенний глум над працею робітника, над кривавим потом?

— Якщо не грати, то що ж тут робити? — спитала вона. — І праця робітника, і кривавий піт — це красномовство ви облиште до іншого разу, а тепер, оскільки ви почали, то дозвольте мені говорити далі і дозвольте мені поставити руба питання: що мені тут робити і що я буду робити?

— Що робити? — сказав я, знизавши плечима. — На це питання не можна відповісти відразу.

— Я прошу відповісти по совісті, Володимире Івановичу, — сказала вона, і обличчя її стало сердитим. — Коли я наважилась поставити вам це запитання, то не для того, щоб слухати загальні фрази. Я вас запитую, — вела далі вона, стукаючи долонею по столу, немовби відбиваючи такт, — що я повинна тут робити? І не тільки тут, у Ніцці, а взагалі?

Я мовчав і дивився у вікно на море. Серце в мене страшенно забилося.

— Володимире Івановичу, — сказала вона тихо і переривчасто дихаючи; їй важко було говорити. — Володимире Івановичу, якщо ви самі не вірите в справу, якщо ви вже не думаєте повернутись до неї, то навіщо… навіщо ви тягли мене з Петербурга? Навіщо обіцяли і навіщо викликали в мені божевільні надії? Переконання ваші змінилися, ви стали іншою людиною і ніхто не винуватить вас у цьому — переконання не завжди в нашій владі, але… але, Володимире Івановичу, бога ради, чому ви нещирі? — спитала вона тихо, підходячи до мене. — Коли я всі ці місяці мріяла вголос, марила, захоплювалась своїми планами, перебудовувала своє життя на новий лад, то чому ви не говорили мені правди, а мовчали або заохочували розповідями і тримали себе так, ніби цілком співчували мені? Чому? Для чого це було потрібно?

— Важко зізнаватись у своєму банкрутстві, — промовив я, повертаючись, але не дивлячись на неї. — Так, я не вірю, стомився, занепав духом… Важко бути щирим, страшенно важко, і я мовчав. Не дай боже нікому пережити те, що я пережив.

Мені здалося, що я зараз заплачу, і я замовк.

— Володимире Івановичу, — сказала вона і взяла мене за обидві руки. — Ви багато пережили і зазнали, знаєте більше, ніж я; подумайте серйозно і скажіть: що мені робити? Навчіть мене. Якщо ви самі вже не маєте сил іти і вести за собою інших, то принаймні вкажіть, куди мені йти. Зрозумійте, адже я жива людина, з почуттями і думками. Потрапити у фальшиве становище… грати якусь безглузду роль… мені це важко. Я не дорікаю, не звинувачую вас, а тільки прошу.

Принесли чай.

— Ну, що ж? — спитала Зинаїда Федорівна, подаючи мені склянку. — Що ви мені скажете?

— Не тільки світла, що у вікні, — відповів я. — І крім мене є люди, Зинаїдо Федорівно.

— Так от назвіть мені їх, — живо сказала вона. — Я про це тільки й прошу вас.

— І ще я хочу сказати, — говорив далі я. — Служити ідеї можна не в одному якомусь поприщі. Коли помилились, зневірились в одному, то можна відшукати друге. Світ ідей широкий і невичерпний.

— Світ ідей! — промовила вона і насмішкувато подивилась мені в обличчя. — То вже краше ми облишимо… Що вже тут…

Вона почервоніла.

— Світ ідей! — повторила вона і відкинула серветку вбік, і обличчя її набрало обуреного, гидливого виразу. — Всі ці ваші прекрасні ідеї, я бачу, зводяться до одного неминучого, необхідного кроку: я повинна стати вашою коханкою. Ось що потрібно. Носитись з ідеями і не бути коханкою найчеснішої, найідейнішої людини — значить не розуміти ідей. Треба починати з цього… тобто з коханки, а все інше саме прийде.

— Ви роздратовані, Зинаїдо Федорівно, — сказав я.

— Ні, я щира! — крикнула вона, важко дихаючи. — Я щира!

— Ви щирі, можливо, але ви помиляєтесь, і мені боляче слухати вас.

— Я помиляюсь! — засміялася вона. — Хто б говорив, та не ви, пане мій. Нехай я на вашу думку неделікатна, жорстока, та будь що буде: ви кохаєте мене? Адже кохаєте?

Я знизав плечима.

— Так, знизуйте плечима! — говорила вона насмішкувато. — Коли ви були хворі, я чула, як ви марили, потім завжди ці обожнюючі очі, зітхання, благонамірені розмови про близькість, духовну спорідненість… Але, головне, чому ви досі були нещирі? Чому ви приховували те, що є, а говорили про те, чого немає? Сказали б з самого початку, які власне ідеї примусили вас витягти мене з Петербурга, то я вже й знала б. Отруїлася б тоді, як хотіла, і не було б тепер цієї нудної комедії… Е, та що казати! — вона махнула на мене рукою і сіла.

— Ви говорите таким тоном, наче підозрюєте в мені безчесні наміри, — образився я.

— Ну, та хай буде так. Що вже тут. Я не наміри підозрюю у вас, а те, що у вас ніяких намірів не було. Коли б вони були у вас, я б уже знала їх. Крім ідеї і кохання, у вас нічого не було. Тепер ідеї і кохання, а в перспективі — я коханка. Такий вже порядок речей і в житті, і в романах… От ви лаяли його, — сказала вона і вдарила долонею по столу, — але ж мимоволі з ним погодишся. Недаром він ненавидить усі ці ідеї.

— Він не ненавидить ідеї, а боїться їх, — крикнув я. — Він боягуз і брехун.

— Ну, та хай уже буде так! Він боягуз, брехун і обманув мене» а ви? Даруйте за одвертість: ви хто? Він обманув і кинув мене напризволяще в Петербурзі, а ви обманули і кинули мене тут. Але той хоч ідей не приплітав до обману, а ви…

— Бога ради, навіщо ви це говорите? — жахнувся я, ламаючи руки і швидко підходячи до неї. — Ні, Зинаїдо Федорівно, ні, це цинізм, не можна так впадати в розпач, вислухайте мене, — сказав я, ухопившись за думку, яка раптом неясно блиснула у мене в голові і, здавалось, могла ще врятувати нас обох. — Слухайте мене. Я зазнав на своєму віку багато, так багато, що тепер, коли пригадую, голова йде обертом, і я тепер міцно зрозумів мозком, своєю наболілою душею, що покликання людини або ні в чому, або тільки в одному — у самовідданій любові до ближнього. Ось куди ми повинні йти і в чому наше покликання! Ось моя віра!

Далі я хотів говорити про милосердя, про всепрощення, але голос мій раптом зазвучав нещиро, і я зніяковів.

— Мені жити хочеться! — сказав я щиро. — Жити, жити! Я хочу миру, тиші, хочу тепла, ось цього моря, вашої близькості. О, як би я хотів внушити і вам цю пристрасну жадобу життя! Ви щойно говорили про кохання, але для мене було б досить і самої близькості вашої, вашого голосу, виразу обличчя…

Вона почервоніла і сказала швидко, щоб не дати мені говорити:

— Ви любите життя, а я його ненавиджу. Отже, шляхи в нас різні.

Вона налила собі чаю, але не доторкнулась до нього, пішла в спальню й лягла.

— Я вважаю, нам би краще припинити цю розмову, — сказала вона мені звідти. — Для мене все вже скінчено і нічого мені не треба… Що ж тут розмовляти ще!

— Ні, не все скінчено!

— Ну, гаразд!.. Знаю я! Набридло… Годі.

Я постояв, пройшовся з кутка в куток і вийшов у коридор. Коли потім, пізно вночі, я підійшов до її дверей і прислухався, мені ясно почувся плач.

Наступного дня вранці лакей, подаючи мені одяг, повідомив з посмішкою, що пані з 13-го номера родить. Я сяк-так одягнувся і, завмираючи від жаху, поспішив до Зинаїди Федорівни. В її номері були лікар, акушерка і літня дама-росіянка з Харкова, яку звали Дар’я Михайлівна. Пахло ефірними краплями. Тільки я переступив поріг, як із кімнати, де лежала вона, почувся тихий, жалібний стогін, і наче це вітер доніс мені його з Росії, я згадав Орлова, його іронію, Полю, Неву, лапатий сніг, потім прольотку без фартуха, пророцтво, яке я прочитав на холодному вранішньому небі, і відчайдушний крик: «Ніно! Ніно!»

— Ви зайдіть до неї, — сказала дама.

Я зайшов до Зинаїди Федорівни з таким почуттям, немовби я був батьком дитини. Вона лежала із заплющеними очима, худа, бліда, в білому чепчику з мереживом. Пам’ятаю, два вирази були на її обличчі: один байдужий, холодний, млявий, другий дитячий і безпорадний, якого надавав їй білий чепчик. Вона не чула, як я увійшов, або, можливо, чула, але не звернула на мене уваги. Я стояв, дивився на неї і чекав.

Та ось обличчя її скривилося від болю, вона розплющила очі і почала дивитись у стелю, наче розмірковуючи, що з нею… На її обличчі з’явилось почуття огиди.

— Гидко, — прошепотіла вона.

— Зинаїдо Федорівно, — озвався я слабо.

Вона байдуже, мляво подивилася на мене і заплющила очі. Я постояв трохи і вийшов.

Вночі Дар’я Михайлівна повідомила мене, що народилася дівчинка, але що породілля в небезпечному стані; потім по коридору бігали, був шум. Знову приходила до мене Дар’я Михайлівна і з розпачливим обличчям, ламаючи руки, говорила:

— О, це жахливо! Лікар підозрює, що вона випила отруту! О, як погано поводяться тут росіяни!

А наступного дня опівдні Зинаїда Федорівна померла.

XVIII

Минуло два роки. Обставини змінились, я знову поїхав у Петербург і міг жити тут, уже не ховаючись. Я вже не боявся бути і здаватись сентиментальним і весь поринув у батьківське чи, вірніше, ідолопоклонницьке почуття, яке викликала в мене Соня, дочка Зинаїди Федорівни. Я годував її з своїх рук, купав, клав спати, не зводив з неї очей цілими ночами і скрикував, коли мені здавалося, що нянька її зараз впустить. Моя жадоба звичайного обивательського життя з часом ставала все сильнішою і роздратованішою, але широкі мрії зупинились біля Соні, немовби знайшли в ній, нарешті, саме те, що мені потрібно було. Я любив цю дівчинку страшенно. В ній я бачив продовження свого життя, і мені не те, щоб здавалось, а я почував, майже вірував, що коли, нарешті, я скину з себе довге, кістляве, бородате тіло, то буду жити в цих голубих оченятах, у білявому шовковому волоссячку і в цих пухлих рожевих рученятках, які так любовно гладять мене по обличчю і обіймають мою шию.

Доля Соні лякала мене. Батьком її був Орлов, у метричному посвідченні вона називалась Красновською, а єдина людина, яка знала про її існування і для якої воно було цікавим, тобто я, уже дотягувала свою пісню. Треба було подумати про неї серйозно.

Наступного ж дня по приїзді в Петербург я пішов до Орлова. Відчинив мені товстий старик з рудими бакенами і без вусів, мабуть, німець. Поля, яка прибирала у вітальні, не впізнала мене, та зате Орлов впізнав одразу.

— А, пан крамольник! — сказав він, оглядаючи мене з цікавістю і сміючись. — Яким побитом?

Він анітрохи не змінився: все те ж пещене, неприємне обличчя, та ж іронія. І на столі, як і колись, лежала якась нова книга з закладеним у неї ножем із слонової кістки. Очевидно, читав до мого приходу. Він посадовив мене, запропонував сигару і з делікатністю, властивою тільки бездоганно вихованим людям, приховуючи неприємне почуття, яке викликали в ньому моє обличчя і моя худа постать, зауважив мимохідь, що я ніскільки не змінився і що мене легко впізнати, незважаючи на те, що я обріс бородою. Поговорили про погоду, про Париж. Щоб швидше збутись тяжкого неминучого питання, яке гнітило і його, і мене, він спитав:

— Зинаїда Федорівна померла?

— Так, померла! — відповів я.

— Від пологів?

— Так, від пологів. Лікар підозрював іншу причину смерті, але… і для вас, і для мене спокійніше думати, ще вона померла від пологів.

Він зітхнув з пристойності і помовчав. Пролетів тихий ангел.

— Так. А в мене все по-старому, ніяких особливих змін, — жваво заговорив він, помітивши, що я оглядаю кабінет. — Батько, як ви знаєте, у відставці і вже на покої, я все там же. Пекарського пам’ятаєте? Він усе такий же. Грузін торік помер від дифтериту. Ну, Кукушкін живий і частенько згадує про вас. До речі, — вів далі Орлов, соромливо опускаючи очі, — коли Кукушкін дізнався, хто ви, то став скрізь розповідати, Що ви нібито вчинили на нього напад, хотіли його вбити… і він ледве врятувався.

Я промовчав. — Старі слуги не забувають своїх панів… Це дуже люб’язно з вашого боку, — пожартував Орлов. — А втім чи не хочете вина або кофе? Я накажу зварити.

— Ні, дякую. Я до вас у дуже важливій справі, Георгію Івановичу.

— Я не охочий до важливих справ, але вам радий служити. Що накажете?

— Бачте, — почав я, хвилюючись, — зі мною тепер тут дочка покійної Зинаїди Федорівни… До цього часу я займався її вихованням, але, як бачите, не сьогодні-завтра я перетворюсь на звук пустий. Мені хотілося б померти з думкою, що вона влаштована.

Орлов злегка почервонів, нахмурився і суворо, мигцем глянув на мене. На нього неприємно вплинула не стільки «важлива справа», як слова мої про перетворення на звук пустий, про смерть.

— Так, про це треба подумати, — сказав він, заслоняючи очі, як від сонця. — Дякую вам. Ви кажете: дівчинка?

— Так, дівчинка. Чудова дівчинка!

— Так. Це, звичайно, не мопс, а людина… зрозуміло, треба серйозно подумати. Я готовий взяти участь і… і дуже вдячний вам.

Він встав, пройшовся, кусаючи нігті, і зупинився перед картиною.

— Про це треба подумати, — сказав він глухо, стоячи до мене спиною. — Я сьогодні побуваю в Пекарського і попрошу його з’їздити до Красновського. Думаю, що Красновський не буде довго ламатись і погодиться взяти цю дівчинку.

— Але, вибачте, я не знаю, при чому тут Красновський, — сказав я, теж встаючи і підходячи до картини в другому кінці кабінету.

— Але ж вона носить його прізвище, сподіваюсь? — сказав Орлов.

— Так він, можливо, повинен по закону прийняти до себе цю дитину, я не знаю, але я прийшов до вас, Георгію Івановичу, не для того, щоб говорити про закони.

— Так, так, ви праві, — живо погодився він. — Я, здається, говорю дурниці. Але ви не хвилюйтесь. Ми все це обговоримо на взаємне задоволення. Не одне, то друге, не друге, то третє, а так чи інакше це делікатне питання буде розв’язане. Пекарський все влаштує. Ви, будь ласка, залиште мені свою адресу, і я повідомлю вас негайно про те рішення, до якого ми прийдемо. Ви де живете?

Орлов записав мою адресу, зітхнув і сказав з усмішкою:

— Ох, і комісія, мій боже, дочці маленькій буть отцем! Та Пекарський все влаштує. Це «вумний» мужчина. А ви довго прожили в Парижі?

— Місяців з два.

Ми помовчали. Орлов, очевидно, боявся, що я знову заговорю про дівчинку, і, щоб відвернути мою увагу в інший бік, сказав:

— Ви, мабуть, уже забули про свого листа. А я бережу його. Ваш тодішній настрій я розумію і, признатись, поважаю цей лист. Проклята, холодна кров, азіат, кінський сміх — це мило і характерно, — говорив він, іронічно посміхаючись. — І основна думка, можливо, близька до правди, хоч можна було б сперечатись без кінця. Тобто, — зам’явся він, — сперечатись не з самою думкою, а з вашим ставленням до питання, з вашим, так би мовити, темпераментом. Так, моє життя ненормальне, зіпсоване, не придатне ні до чого, і почати нове життя мені заважає боягузтво, — тут ви цілком праві. Але те, що ви так близько берете до серця, хвилюєтесь і впадаєте у відчай, — це не резон, тут ви зовсім неправі.

— Жива людина не може не хвилюватись і не впадати у відчай, коли бачить, як гине сама і навколо гинуть інші.

— Хто каже! Я зовсім не проповідую байдужості, а хочу тільки об’єктивного ставлення до життя. Чим об’єктивніше, тим менше риску помилитись. Треба дивитися в корінь і шукати в кожному явищі причину всіх причин. Ми ослабли, опустились, підупали нарешті, наше покоління поспіль складається з неврастеніків і нитиків, ми тільки й знаємо, що говоримо про втому і знесилення, але винні в цьому не ви і не я; ми занадто дрібні, щоб від нашої сваволі могла залежати доля цілого покоління. Тут, треба гадати, причини більші, загальні, які мають з погляду біологічного свій солідний raison d’être[7]. Ми неврастеніки, кисляки, відступники, але, можливо, це потрібно й корисно для тих поколінь, які житимуть після нас. Жодна волосина не падає з голови без волі отця небесного, — інакше кажучи, в природі і в людському середовищі ніщо не відбувається так собі. Все обґрунтоване і необхідне. А коли так, то чого ж нам особливо турбуватись і писати розпачливі листи?

— Так-то так, — сказав я, подумавши. — Я вірю, наступним поколінням буде легше й видніше; до їх послуг буде наш досвід. Але ж хочеться жити незалежно від майбутніх поколінь і не тільки для них. Життя дається один раз, і хочеться прожити його бадьоро, осмислено, красиво. Хочеться грати видну, самостійну, благородну роль, хочеться робити історію, щоб ті ж покоління не мали права сказати про кожного з нас: то був нікчема або ще гірше того… Я вірю і в доцільність, і в необхідність того, що відбувається навколо, але яке мені діло до цієї необхідності, нащо пропадати моєму «я»?

— Ну, що робити! — зітхнув Орлов, підводячись і немовби даючи зрозуміти, що розмова наша вже закінчена.

Я взявся за шапку.

— Тільки півгодини посиділи, а скільки питань розв’язали, подумаєш! — говорив Орлов, проводжаючи мене до передпокою. — Так я подбаю про те… Сьогодні ж побачусь із Пекарським. Не сумлівайтесь.

Він зупинився, чекаючи, поки я одягнуся, і, мабуть, відчував задоволення від того, що я зараз піду.

— Георгію Івановичу, поверніть мені мого листа, — сказав я.

— Слухаю.

Він зайшов до кабінету і за хвилину повернувся з листом. Я подякував і вийшов.

Наступного дня я одержав від нього записку. Він поздоровляв мене з благополучним розв’язанням питання. У Пекарського є знайома дама, писав він, яка має пансіон, щось на зразок дитячого садка, куди приймають навіть дуже маленьких дітей. На даму можна покластися цілком, але перш ніж з нею домовитись, не завадить поговорити з Красновським — цього вимагає формальність. Радив мені негайно піти до Пекарського і до речі захопити з собою метричне посвідчення, якщо таке є. «Прийміть запевнення в щирій повазі і відданості вашого покірного слуги…»

Я читав цього листа, а Соня сиділа на столі і дивилась на мене уважно, не кліпаючи, ніби знала, що вирішується її доля.