Полінька

Друга година дня. В галантерейному магазині «Паризькі новини», що в одному з пасажів, торгівля в розпалі. Чути монотонний гомін прикажчицьких голосів, гомін, який буває в школі, коли вчитель примушує всіх учнів зубрити що-небудь уголос. І цього одноманітного гамору не порушують ні сміх дам, ні грюкіт вхідних скляних дверей, ані біганина хлопчиків.

Посеред магазина стоїть Полінька, дочка Марії Андріївни, власниці модної майстерні, маленька, худорлява блондинка, і шукає когось очима. До неї підбігає чорнобровий хлопчик і питає, дивлячись на неї дуже серйозно:

— Чого зволите, пані?

— Зі мною завжди Микола Тимофійович займається, — відповідає Полінька.

А прикажчик Микола Тимофійович, стрункий брюнет, завитий, одягнений по моді, з великою булавкою на галстуці, вже розчистив місце на прилавку, витягнув шию і з усмішкою дивиться на Поліньку.

— Пелагеє Сергіївно, моє шанування! — кричить він гарним, сильним баритоном. — Прошу!

— А, здрастуйте! — говорить Полінька, підходячи до нього. — Бачите, я знову до вас. Дайте мені аграманту якого-небудь.

— Для чого вам, власне?

— На ліфчик, на спинку, одним словом на весь гарнітурчик.

— Цю ж хвилину.

Микола Тимофійович кладе перед Полінькою кілька сортів аграманту; вона ліниво вибирає і починає торгуватись.

— Даруйте, карбованець зовсім не дорого! — переконує прикажчик, поблажливо усміхаючись. — Це аграмант французький, восьмигранний… Прошу, в нас є звичайний, ваговий… Той по сорок п’ять копійок аршин, це вже не та якість! Справді-бо!

— Мені ще потрібен стеклярусний бік з аграмантними ґудзиками, — каже Полінька, нахиляючись над аграмантом, і чомусь зітхає. — А чи не знайдуться у вас під цей колір стеклярусні бонбошки?

— Є.

Полінька ще нижче нахиляється до прилавка і стиха питає:

— А чого це ви, Миколо Тимофійовичу, в четвер пішли від нас так рано?

— Гм… Дивно, що ви це помітили, — каже прикажчик з усмішкою. — Ви так були захоплені паном студентом, що… дивно, як це ви помітили!

Полінька спалахує й мовчить. Прикажчик, у якого нервово тремтять пальці, закриває коробки і без усякої потреби ставить їх одну на одну. Минає хвилина в мовчанці.

— Мені ще стеклярусних мережив, — говорить Полінька, зводячи винуваті очі на прикажчика.

— Яких вам? Стеклярусні мережива по тюлю, чорні й кольорові — наймодніше оздоблення.

— А почому вони у вас?

— Чорні від 80 копійок, а кольорові на два карбованці п’ятдесят копійок. А до вас я більше ніколи не прийду, — тихо додає Микола Тимофійович.

— Чому?

— Чому? Дуже просто. Самі ви повинні розуміти. З якої речі мені себе мучити? Просто дивно! Хіба мені приємно бачити, як оцей студент біля вас грає роль? Адже я все бачу й розумію. Від самої осені він коло вас упадає по-справжньому і майже щодня ви з ним гуляєте, а коли він у вас в гостях сидить, то ви в нього впинаєтесь очима, неначе в ангела якого-небудь. Ви в нього закохані, для вас кращої й людини нема, як він, ну й чудово, нема чого й говорити…

Полінька мовчить і від збентеження водить пальцем по прилавку.

— Я все чудово бачу, — веде далі прикажчик. — Який же мені резон до вас ходити? В мене самолюбство є. Не всякому приємно п’ятим колесом у возі бути. Чого саме ви питали?

— Мені матуся багато дечого веліла взяти, та я забула. Ще плюмажу треба.

— Якого зволите?

— Найкращого, який модніший.

— Наймодніший тепер з пташиного пера. Колір, якщо бажаєте, модний тепер геліотроп або колір канак, тобто бордо з жовтим. Вибір величезний. А до чого вся ця історія хилиться, я зовсім не розумію. Ви ось закохались, а чим це скінчиться?

На обличчі Миколи Тимофійовича біля очей проступили червоні плями. Він бгає в руках ніжну пушисту тасьму і далі бурмоче:

— Думаєте за нього заміж вийти, чи що? Ну, щодо цього — облиште вашу думку. Студентам заборонено женитись, та й хіба він до вас за тим ходить, щоб усе чесно скінчити? Аякже! Та вони ж, студенти ці самі, нас і за людей не мають… Ходять вони до купців та до модисток тільки для того, щоб над неосвіченістю посміятись і пиячити. У себе дома та в порядних домах соромно пити, ну а в таких простих, неосвічених людей, як ми, нема кого їм соромитись, можна й догори ногами ходити. Авжеж! То якого ж ви плюмажу візьмете? А якщо він коло вас упадає і в любов грається то відомо, для чого… Коли стане лікарем чи адвокатом, згадуватиме: «Ех, була в мене, скаже, колись блондиночка одна! Де то вона тепер?» Мабуть, і тепер уже там, у себе, серед студентів, хвалиться, що в нього модисточка є на прикметі.

Полінька сідає на стілець і задумливо дивиться на гору білих коробок.

— Ні, вже я не візьму плюмажу! — зітхає вона. — Нехай сама матуся бере, якого хоче, а я помилитись можу. Мені ви дайте шість аршин бахроми для дипломата, яка по сорок копійок аршин. Для того ж дипломата дасте ґудзиків кокосових з наскрізь прошивними вушками… щоб міцніше тримались.

Микола Тимофійович загортає їй і бахроми, і ґудзиків. Вона винувато дивиться йому в обличчя і, видимо, чекає, що він далі говоритиме, але він похмуро мовчить і приводить до ладу плюмаж.

— Не забути б ще для капота ґудзиків узяти… — каже вона після деякої мовчанки, втираючи хусточкою бліді губи.

— Яких вам?

— Для купчихи шиємо, значить, дайте щось таке, що вирізняється з ряду звичайного…

— Авжеж, якщо купчисі, то треба вибирати строкатіших. Ось ґудзики. Сполучення кольорів синього, червоного й модного золотистого. Найбарвистіші. Хто делікатніший, ті беруть у нас чорні матові з одним блискучим ободочком. Тільки я не розумію. Невже ви самі не можете міркувати? Ну, до чого приведуть оці… прогулянки?

— Я сама не знаю… — шепоче Полінька і нахиляється до ґудзиків. — Я сама не знаю, Миколо Тимофійовичу, що зі мною діється.

За спиною в Миколи Тимофійовича, притиснувши його до прилавка, пропихається солідний прикажчик з бакенами і, сяючи найвитонченішою галантністю, кричить:

— Будьте ласкаві, мадам, завітати в цей відділ! Кофточки джерсе є три номери: гладенька, сутажет і із стеклярусом! Яку ви бажаєте?

Одночасно біля Поліньки проходить огрядна дама, яка говорить густим, низьким голосом, майже басом:

— Тільки прошу, щоб вони були без зшивок, а ткані і щоб пломба була ввалена.

— Вдавайте, що товар оглядаєте, — шепоче Микола Тимофійович, нахиляючись до Поліньки і через силу усміхаючись. — Ви, бог з вами, якась бліда й хвора, зовсім на обличчі змінилися. Покине він вас, Пелагеє Сергіївно! А якщо жениться коли-небудь, то не з любові, а з голоду, на гроші ваші поласиться. Зробить собі на придане пристойну обстановку, а потім соромитися вас буде. Від гостей і товаришів вас ховатиме, бо ви не освічена, так і буде казати: моє одоробло. Хіба ви можете поводитись у лікарському чи адвокатському товаристві? Ви для них модистка, темна істота!

— Миколо Тимофійовичу! — кричить хтось з іншого кутка магазина. — Ось мадмуазель просять три аршини стрічки з ніко! Чи є в нас?

Микола Тимофійович повертається вбік, широко розкриває рот у посмішку і кричить:

— Є! Є стрічки з ніко, отаман з атласом і атлас з муаром!

— До речі, щоб не забути, Оля просила взяти для неї корсет! — каже Полінька.

— У вас на очах… сльози! — лякається Микола Тимофійович… — Навіщо це? Ходімо до корсетів, я вас закрию, а то незручно.

Через силу усміхаючись і з перебільшеною розв’язністю, прикажчик швидко веде Поліньку до корсетного відділу і ховає її від публіки за високу піраміду з коробок…

— Ви який бажаєте корсет? — голосно питає він і зараз же шепотить: — Утріть очі!

— Мені… мені на сорок вісім сантиметрів! Тільки, будь ласка, вона просила подвійний з підкладкою… із справжнім китовим вусом… Мені поговорити з вами треба, Миколо Тимофійовичу. Приходьте сьогодні!

— Про що ж говорити? Нема про що говорити.

— Ви один тільки… мене кохаєте і, крім вас, ні з ким мені поговорити.

— Не комиш, не кості, а справжній китовий вус… Про що ж нам говорити? Говорити нема про що… Підете ж із ним сьогодні гуляти?

— Пі… піду.

— Ну, то про що ж тут говорити? Не допоможеш розмовами… Адже закохані?

— Атож… — шепоче несміливо Полінька, і з очей у неї бризкають крупні сльози.

— Які ж можуть бути розмови? — бурмоче Микола Тимофійович, нервово знизуючи плечима і бліднучи. — Ніяких розмов і не треба… Утріть очі, от і все. Я… я нічого не бажаю…

У цей час до піраміди з коробок підходить високий, худий прикажчик і каже своїй покупниці:

— Чи не бажаєте, чудовий еластик для підв’язок, що не зупиняє крові, визнаний медициною…

Микола Тимофійович заступає Поліньку і, стараючись приховати її і своє хвилювання, морщить обличчя в посмішку і голосно говорить:

— Є два сорти мережив, пані! Бавовняні і шовкові! Орієнталь, британські, валансьєн, кроше, торшон — це бавовняні, а рококо, сутажет, камбре — це шовкові… Ради бога, витріть сльози! Сюди йдуть!

І бачачи, що сльози все ще течуть, він говорить далі ще голосніше:

— Іспанські, рококо, сутажет, камбре… Панчохи фельдекосові, бавовняні, шовкові…

1887