Ну, публіка!

Ні, годі, більше не питиму. Хоч… хоч би там що! Час уже й схаменутися. Робити треба, працювати… Любиш брати платню, то працюй чесно, ретельно, совісно, не спочивай, – не досипляй. Дурощі кинь… Звик, голубе, платню задарма брати, а це ось і не добре… і не добре…

Прочитавши собі кілька подібних нотацій, обер-кондуктор Подтяґін починає відчувати незборний потяг до праці. Уже друга година по півночі, та він проте будить кондукторів і разом з ними йде вагонами контролювати квитки.

— Вашш… квитки! — вигукує він, весело поцокуючи щипчиками.

Сонні постаті, угорнені в вагонний сутінок, здригаються, трусять головами й подають свої квитки.

— Вашш квитки! — звертається Подтяґін до пасажира II кляси, сухого, жилавого чоловіка, закутаного в хутро й ковдру і обкладеного подушками. — Вашш… квитки!

Жилавий чоловік не відповідає. Він весь поринув у сон. Обер-кондуктор торгає його злегенька за плече й нетерпляче повторює:

— Вашш… квитки!

Пасажир здригається, розкриває очі і в жахом дивиться на Подтяґіна.

— Що? Хто? Га?

— Вам кажуть по-людському: вашш… квитки! По-о-трудіться!

— Боже мій, — стогне жилавий чоловік, скрививши до плачу своє обличчя. — Господи, боже мій! Я хорий на ревматизм… Три ночі не спав, умисно зажив морфію, хочу заснути, а ви… з квитками. Та ж це нелюдяно, немилосердно! Якби ви знали, як мені важко заснути, то не лізли б турбувати такою дурницею… Немилосердно, безглуздо! І навіщо вам придався мій квиток? Дурість та й годі.

Подтяґін міркує, образитися йому, чи ні — і надумає образитися.

— Ви тут не кричіть! Тут не шинок! — каже він.

— Авжеж, бо в шинку людяніше поводяться… — кашляє пасажир. — Ану ж чи я засну тепер? Диво дивне: об’їздив я скрізь за кордоном і ніхто квитка у мене не питав, а тут, ніби дідько їх підштовхує, тільки й знають, тільки й знають…

— Ну, й їдьте за кордон, коли вам там подобається.

— Нерозумно, добродію! Якже! Мало їм, що мучать пасажирів чадом, духотою, протягами, то ще й формалістикою, дідько б її взяв, хочуть добити. Квиток йому потрібний! Чи ви бачите, яка ретельність! Якби справді для контролю все робилося, а то ж півпоїзда без квитків їде.

— Послухайте, пане! — червоніє Подтяґін… — І коли ви не перестанете кричати й турбувати публіку, то я змушений буду зсадити вас на станції і скласти акта про цей факт.

— Чорт зна що таке! — обурюється публіка. — В’язне до хворої людини. Слухайте, та хоч пожалійте ж ви!

— Та вони ж самі- ото лаються, — знічується Подтяґін. — Добре, я не візьму квитка… Воля ваша… Тільки самі ви знаєте, служба моя цього вимагає… Якби не служба, воно звісно… Можете навіть начальника станції спитати… Кого завгодно спитайте…

Подтяґін знизує плечима й залишає хворого. Спочатку він почуває, що його ображено й трохи принижено, потім, пройшовши два-три ваґони, він починає відчувати^ в своїх обер-кондукторських грудях тремтячий неспокій, щось подібне до гризоти.

— «Справді, не треба було будити хворого», — думає він. — «Та я не винен… Вони там думають, що я з жиру, Що мені робити нічого, а того не відають, що цього служба вимагає… Коли вони не вірять, то я можу їм начальника станції привести…»

Станція. Поїзд стоїть п’ять хвилин. Перед третім дзвінком до описаного ваґону II кляси входить Подтяґін. За ним поважно виступає начальник станції в червоному кешкеті.

Оцей-о пан, — починає Подтяґін, — кажуть, що я не маю повного права вимагати в них квитка і… і ображаються. Прошу вас, пане начальник станції, пояснити їм — чи вимагаю я квитка, як служба велить, чи так, як стій та дивись? Пане, — звертається Подтяґін до сухого чоловіка, — пане! Поспитайте начальника станції, коли мені не вірите.

Хворий здригається, немов укушений, розкриває очі і, скрививши до плачу обличчя, хилиться на спинку канапи.

— Боже мій! Зажив другий порошок і щойно задрімав, як він знову… знову! Молю вас, майте ви людяність!

— Ви можете поговорити ось із паном начальником станції… Маю я повне право допоминатися квитка, чи ні?

— Це нестерпно! Ось вам ваш квиток! Беріть! Я куплю ще п’ять квитків, тільки дайте мені спокійно померти! Невже ж ви самі не хворіли ніколи? Бездушні люди!

— Це просто глум! — обурюється якийсь добродій у військовій уніформі. — Інакше я не можу зрозуміти цього чіпляння.

— Облиште, — морщиться начальник станції, смикаючи Подтяґіна за рукав. Подтяґін знизує плечима й поволі виходить слідом за начальником станції.

— «От і догоди їм, — не розуміє він. — Я заради нього таки начальника станції покликав, щоб він розумів, заспокоївся, а він… лається».

Друга станція. Поїзд стоїть десять хвилин. Перед другим дзвінком, коли Подтяґін стоїть коло буфету й п’є сельтерську воду, до нього підходять два добродії: один в інженерській уніформі, другий у військовому пальті.

— Послухайте, обер-кодуктор! — звертається інженер до Подтяґіна. — Ваша поведінка з хворим пасажиром обурила всіх самовидців. Я інженер Пузіцький, а це ось… пан полковник. Коли ви не попросите пробачення у пасажира, то ми поскаржимось на вас начальникові руху, нашому спільному знайомому.

— Панове, але ж я… але ж ви… — отетеревів Подтяґін.

— Пояснень нам не треба. Але попереджуємо, якщо ви не попросите пробачення, то ми беремо пасажира під свій захист.

— Добре, я… Я перепрошу його, чому ж… Хай буде по-вашому…

За півгодини Підтяґін, склавши собі вибачне речення, яке удовольняло б пасажира й не принизило його гідності, заходить до ваґону.

— Добродію, — звертається він до хворого, — послухайте, добродію!

Хворий здригається і схоплюється.

— Що?

— Я теє… як його? Ви не ображайтеся…

— Ох… води!.. — задихається хворий, хапаючись за серце! — третій порошок морфію зажив, задрімав і… знову! Боже, коли ж нарешті кінець цим тортурам?

— Я теє… Ви пробачте…

— Слухайте!.. Зсадіть мене на першій станції!.. Більше терпіти я не можу… Я… Я вмираю…

— Це підло, гидко! — обурюється публіка. — Забирайтесь геть звідціль! Ви приплатитеся за таке знущання! Геть!

Подтяґін махає рукою, зідхає і виходить геть. Іде він до службового вагону, сідає знесилений за стіл і скаржиться.

— «Ну, публіка! От і догодіть їй, будьте мудрі! От і служіть, працюйте! Мимоволі плюнеш на все й зап’єш… Нічого не робиш, — сердяться, візьмеш робити — теж сердяться… Випити!»

Подтяґін випиває заразом півпляшки й більше вже не думає за працю, повинність і чесність.