Моє життя

(Розповідь провінціала)

І

Управитель сказав мені: «Тримаю вас тільки з пошани до вашого поважного батечка, а то ви б у мене давно полетіли». Я йому відповів: «Ви занадто лестите мені, ваше превосходительство, вважаючи, що я вмію літати». І потім я чув, як він сказав: «Заберіть цього пана, він псує мені нерви».

Днів через два мене звільнили. Отже, за весь час, поки мене вважають дорослим, на велику прикрість моєму батькові, міському архітекторові, я перемінив дев’ять посад.

Я служив у різних відомствах, але всі ці дев’ять посад були схожі одна на одну, як краплі води: я мусив сидіти, писати, вислухувати дурні чи грубі зауваження й чекати, коли мене звільнять.

Батько, коли я прийшов до нього, сидів глибоко в кріслі, з заплющеними очима. Його обличчя, худе, сухе, з сизим полиском на голених місцях (з обличчя він скидався на старого католицького органіста), виявляло лагідність і покору. Не відповідаючи на моє привітання й не розплющуючи очей, він сказав:

— Якби моя люба дружина, а твоя мати, була жива, то твоє життя було б для неї джерелом постійної журби. В її передчасній смерті я вбачаю волю божу. Прошу тебе, нещасний, — казав далі він, розплющуючи очі, — навчи: що мені з тобою робити?

Перше, коли я був молодший, мої рідні і знайомі знали, що зі мною робити: одні радили мені вступити у вільноопреділяючиїся, другі — в аптеку, треті — на телеграф; а тепер, коли мені вже минуло двадцять п’ять і з’явилася навіть сивина на скронях, і коли я побував уже і вільноопреділяючимся, і фармацевтом, і на телеграфі, все земне для мене, здавалося, було вже вичерпане, і вже мені не радили, а лише зітхали або похитували головами.

— Що ти собі думаєш? — вів далі батько. — В твої роки молоді люди мають уже стале громадське становище, а ти подивись на себе: пролетар, жебрак, живеш на батьковій шиї!

І, як звичайно, він став говорити про те, що теперішні молоді люди гинуть, гинуть від невір’я, матеріалізму і надмірної зарозумілості, і що треба заборонити аматорські спектаклі, бо вони відвертають молодих людей від релігії й обов’язків.

— Завтра ми підемо разом, і ти перепросиш управителя й пообіцяєш йому служити добросовісно, — закінчив він. — Жодного дня ти не повинен лишатися без громадського становища.

— Я прошу вас вислухати мене, — сказав я похмуро, не сподіваючись нічого доброго від цієї розмови. — Те, що ви називаєте громадським становищем, становить привілей капіталу і освіти. А небагаті й неосвічені люди здобувають собі шматок хліба фізичною працею, і я не бачу підстав, чому я повинен бути винятком.

— Коли ти починаєш говорити про фізичну працю, то це виходить безглуздо і пошло! — сказав батько роздратовано. — Зрозумій ти, тупа людино, зрозумій, безмозка голово, що в тебе, крім грубої фізичної сили, є ще дух божий, святий вогонь, який найвищою мірою відрізняє тебе від осла чи від гадини й наближає до божества! Цей вогонь здобувався тисячі років кращими з людей. Твій прадід Полознєв, генерал, бився під Бородіном, дід твій був поет, оратор і предводитель дворянства, дядько — педагог, нарешті, я, твій батько, — архітектор! Усі Полознєви зберігали святий вогонь для того, щоб ти погасив його!

— Треба бути справедливим, — сказав я. — Фізично працюють мільйони людей.

— І нехай працюють! Іншого вони нічого не вміють робити! Фізично працювати може кожний, навіть заплішений дурень і злочинець, ця праця є відмітна властивість раба і варвара, тимчасом як вогонь дано на долю лише небагатьом!

Провадити далі цю розмову була марна річ. Батько обожував себе, і для нього було переконливим тільки те, що говорив він сам. До того ж я знав дуже добре, що ця зарозумілість, з якою він говорив про чорну працю, мала в своїй основі не стільки міркування про святий вогонь, скільки таємний страх, що я стану робітником й примушу говорити про себе ціле місто; а головне, всі мої ровесники давно вже позакінчували університети й були на добрій дорозі, і син управителя контори Державного банку був уже колезьким асесором, а я, єдиний син, був нічим! Провадити далі розмову була марна і неприємна річ, але я все сидів і мляво заперечував, сподіваючись, що мене, нарешті, зрозуміють. Адже все питання було просте і ясне, і тільки стосувалося способу, як мені здобути шматок хліба, але простоти не бачили, а говорили мені, солодкувато закругляючи фрази, про Бородіно, про святий вогонь, про дядька, забутого поета, який колись писав погані і фальшиві вірші, грубо обзивали мене безмозкою головою і тупою людиною. А як мені хотілося, щоб мене зрозуміли! Незважаючи ні на що, батька і сестру я люблю, і в мені з дитинства засіла звичка питатися в них, засіла так міцно, що я навряд чи позбудуся її коли-небудь; чи буває моя правда, чи я винен, але я завжди боюся засмутити їх, боюся, що ось у батька від хвилювання почервоніла його худа шия, і коли б з ним не стався удар.

— Сидіти в душній кімнаті, — промовив я, — переписувати, змагатися з друкарською машинкою для людини моїх літ соромно і образливо. Чи може тут бути мова про святий вогонь!

— Все-таки це розумова праця, — сказав батько. — Та досить, припинимо цю розмову, і в кожному разі, я попереджаю: якщо ти не станеш знову на службу і підеш за своїми ганебними нахилами, то я і моя дочка позбавимо тебе нашої любові. Я позбавлю тебе спадщини — присягаюсь істинним богом!

Зовсім щиро, щоб показати всю чистоту спонук, якими я хотів керуватися в усьому своєму житті, я сказав:

— Питання про спадщину для мене не є важливим. Я заздалегідь відмовляюся від усього.

Чомусь, зовсім несподівано для мене, ці слова дуже образили батька. Він весь побагровів.

— Не смій так розмовляти зі мною, дурню! — крикнув він тонким, верескливим голосом. — Негідник! — І швидко й влучно, звичним рухом вдарив мене по щоці раз і другий. — Ти став забуватися!

В дитинстві, коли мене бив батько, я повинен був стояти рівно, руки по швах, і дивитися йому в обличчя. І тепер, коли він бив мене, я зовсім розгублювався і, наче моє дитинство все ще тривало, виструнчувався й старався дивитись просто у вічі. Батько мій був старий і дуже худий, але, мабуть, тонкі м’язи його були міцні, як ремінь, бо бився він дуже боляче.

Я подався назад до передпокою, і тут він схопив свій зонтик і кілька разів ударив мене по голові та по плечах; в цей час сестра відчинила з вітальні двері, щоб дізнатися, що за шум, але зараз же з виразом жаху і жалю одвернулась, не сказавши на мій захист жодного слова.

Намір мій не повертатися до канцелярії, а почати нове робітниче життя, був у мене непохитний. Лишалося тільки вибрати роботу — і це не уявлялося особливо важким, бо мені здавалося, що я був дуже сильним, витривалим, здатним до найважчої праці. Передо мною стояло одноманітне, робітниче життя з надголоддю, смородом і грубістю обставин, з повсякчасною думкою про заробіток і шматок хліба. І — хто знає? — повертаючись з роботи Великою Дворянською, я, можливо, не раз іще позаздрю інженерові Должикову, який живе з розумової праці, але тепер думати про всі ці майбутні мої злигодні мені було весело. Колись я мріяв про духовну діяльність, уявляючи себе то вчителем, то лікарем, то письменником, але мрії так і залишилися мріями. Нахил до розумових насолод, — наприклад, до театру і читання, — в мене був розвинений до пристрасті, та чи була здібність до розумової праці — не знаю. В гімназії в мене була непереможна огида до грецької мови, отож мене повинні були взяти з четвертого класу. Довго ходили репетитори і підготовляли мене в п’ятий клас, потім я служив у різних відомствах, проводячи більшу частину дня в цілковитому неробстві, і мені говорили, що це — розумова праця; моя діяльність у сфері учбовій і службовій не вимагала ні напруження розуму, ні таланту, ні особистих здібностей, ні творчого піднесення духу: вона була машиною; а таку розумову працю я ставлю нижче за фізичну, зневажаю її й не думаю, щоб вона хоч одну хвилину могла бути виправданням неробського, безтурботного життя, бо сама ця праця є не що інше, як обман, один з видів того самого неробства. Мабуть, справжньої розумової праці я не знав ніколи.

Настав вечір. Ми жили на Великій Дворянській — це була головна вулиця в місті, і на ній вечорами, за браком порядного міського саду, гуляв наш beau monde[1]. Ця прекрасна вулиця почасти заміняла сад, бо обабіч неї росли тополі, які дуже пахли, особливо після дощу, і з-за огорож та палісадників звисали акації, високі кущі бузку, черемха, яблуні. Травневий присмерк, ніжна молода зелень з тінями, пахощі бузку, гудіння жуків, тиша, тепло, — яке це все нове і яке незвичайне, хоч весна повторюється щороку! Я стояв біля хвіртки й дивився на тих, що гуляли. З більшістю з них я ріс і колись пустував разом, а тепер близькість моя могла збентежити їх, бо одягнений був я бідно, не за модою, і про мої дуже вузькі штани і великі, незграбні чоботи говорили, що це в мене макарони на кораблях. До того ж у місті в мене була погана репутація через те, що я не мав громадського становища і часто грав у дешевих трактирах на більярді, і ще через те, може, що мене два рази, без будь-якого з мого боку приводу, водили до жандармського офіцера.

У великому будинку навпроти, в інженера Должикова грали на роялі. Починало темніти, і на небі заблимали зорі. Ось, повільно, відповідаючи на поклони, пройшов батько в старому циліндрі з широкими загнутими догори крисами, під руку з сестрою.

— Поглянь! — говорив він сестрі, показуючи на небо тим самим зонтиком, яким недавно бив мене. — Поглянь на небо! Зорі, навіть найменші, — все це світи! Яка нікчемна людина в порівнянні з всесвітом!

І говорив він це таким тоном, начебто йому було надзвичайно втішно й приємно, що він такий нікчемний! Яка бездарна людина! На жаль, він був у нас єдиним архітектором, і за останні 15–20 років, на моїй пам’яті, в місті не було споруджено жодного порядного будинку. Коли йому замовляли план, то він звичайно креслив спочатку залу і вітальню; як у старі часи інститутки могли танцювати тільки від грубки, так і його художня ідея могла виходити і розвиватися тільки від зали і вітальні. До них він примальовував їдальню, дитячу, кабінет, з’єднуючи кімнати дверима, і потім усі вони неминуче виявлялися прохідними і в кожній було по двоє і навіть по троє зайвих дверей. Мабуть, ідея в нього була неясна, вкрай заплутана, куца; кожного разу, наче почуваючи, що чогось невистачає, він вдавався до всякого роду прибудов, тулячи їх одну до одної, і я як зараз бачу вузькі сіни, вузькі коридорчики, криві сходи, що йдуть на антресолі, де можна стояти тільки зігнувшись і де замість підлоги — три величезні приступки на зразок лавок у бані; а кухня неодмінно під домом, з склепінням і з цегляною підлогою. У фасаду впертий, черствий вираз, лінії сухі, несміливі, дах низький, приплюснутий, а на товстих, наче здобних димарях неодмінно дротяні ковпаки з чорними, верескливими флюгерами. І чомусь усі ці, споруджені батьком, будинки, схожі один на одного, невиразно нагадували мені його циліндр, його потилицю, суху і вперту. З часом у місті до бездарності батька призвичаїлись, вона вкорінилася й стала нашим стилем.

Цей стиль батько вніс і в життя моєї сестри. Почати з того, що він назвав її Клеопатрою (як мене назвав Мисаїлом). Коли вона була ще дівчинкою, він лякав її нагадуванням про зорі, про стародавніх мудреців, про наших предків, подовгу пояснював їй, що таке життя, що таке обов’язок; і тепер, коли їй було вже 26 років, робив далі те саме, дозволяючи їй ходити під руку тільки з ним самим і уявляючи чомусь, що рано чи пізно повинен з’явитися пристойний юнак, який забажає взяти з нею шлюб з пошани до його особистих якостей. А вона обожувала батька, боялася і вірила в його надзвичайний розум.

Стало зовсім темно, і вулиця поволі спорожніла. В будинку, що навпроти, затихла музика; відчинилися навстіж ворота, і по нашій вулиці, виграючи, м’яко видзвонюючи бубонцями, помчала тройка. Це інженер з дочкою поїхав кататися. Пора спати!

В домі в мене була своя кімната, але жив я в дворі в халупці, під одною покрівлею з цегляним сараєм, що її збудували колись, мабуть, для зберігання збруї, — в стіну було забито великі костилі, — а тепер вона була зайва, і батько ось уже тридцять років складав у ній свою газету, яку навіщось оправляв по півріччях і не дозволяв нікому чіпати. Живучи тут, я не часто потрапляв на очі батькові та його гостям, і мені здавалося, що коли я живу не в справжній кімнаті і не щодня ходжу в дім обідати, то слова батька, що я живу в нього на шиї, звучать уже начебто не так прикро.

Мене очікувала сестра. Вона потай від батька принесла мені вечеряти: невеликий шматочок холодної телятини і скибочку хліба. У нас в домі часто повторювали: «гроші лік люблять», «копійка карбованець береже» тощо, і сестра, пригнічена цими пошлостями, дбала тільки про те, як би скоротити витрати, і через те харчувалися ми погано. Поставивши тарілку на стіл, вона сіла на мою постіль і заплакала.

— Мисаїле, — сказала вона, — що ти з нами робиш?

Вона не закривала обличчя, сльози в неї капали на груди й на руки, і вираз був скорботний. Вона впала на подушку і дала волю сльозам, здригаючись усім тілом і схлипуючи.

— Ти знову покинув службу… — промовила вона. — О, як це жахливо!

— Але зрозумій, сестро, зрозумій… — сказав я, і через те, що вона плакала, мене опанував розпач.

Як навмисно, в лампочці моїй вигорів уже весь гас, вона чаділа, от-от маючи погаснути, і старі костилі на стінах мали суворий вигляд, і тіні їх мигтіли.

— Змилуйся над нами! — сказала сестра, підводячись. — Батько в страшному горі, а я хвора, божеволію. Що з тобою буде? — питала вона, ридаючи і простягаючи до мене руки. — Прошу тебе, благаю, іменем нашої покійної мами прошу: іди знову на службу!

— Не можу, Клеопатро! — сказав я, почуваючи, що ще трохи — і я здамся. — Не можу!

— Чому? — казала далі сестра. — Чому? Ну, якщо не порозумівся з начальником, шукай собі іншої посади. Наприклад, чому б тобі не піти служити на залізницю? Я оце говорила з Анютою Благово, вона запевняє, що тебе приймуть на залізницю, і навіть обіцяла поклопотатися за тебе. Бога ради, Мисаїле, подумай! Подумай, благаю тебе!

Ми поговорили ще трохи, і я здався. Я сказав, що думка про службу на будованій залізниці мені ще ні разу не приходила в голову і що, хай так, я готовий спробувати.

Вона радісно усміхнулася крізь сльози й потиснула мені руку і потім все ще плакала, бо не могла перестати, а я пішов до кухні по гас.

II

Серед охочих до аматорських спектаклів, концертів і живих картин з благодійною метою перше місце в місті належало Ажогіним, які жили у власному будинку на Великій Дворянській; вони кожного разу давали приміщення і вони ж брали на себе всі клопоти і витрати. Ця багата поміщицька родина мала в повіті близько трьох тисяч десятин з розкішною садибою, але села не любила й жила зиму і літо в місті. Складалася вона з матері, високої, худорлявої, делікатної дами, що носила короткі коси, коротку кофточку і плоску спідницю на англійський манір, і трьох дочок, яких, коли говорили про них, називали не на імена, а просто: старша, середня і молодша. Всі вони були з негарними гострими підборіддями, короткозорі, сутулуваті, одягнені так само, як мати, неприємно шепелявили і все-таки, незважаючи на це, неодмінно брали участь у кожній виставі й завжди робили що-небудь з благодійною метою — грали, читали, співали. Вони були дуже серйозні й ніколи не усміхалися і навіть у водевілях з співами грали без будь-якої веселості, з діловим виглядом, наче працювали в бухгалтерії.

Я любив наші спектаклі, а особливо репетиції, часті, трохи безладні, гомінкі, після яких нам завжди давали вечеряти. У виборі п’єс і в розподілі ролей я не брав ніякої участі. На мені лежала закулісна частина. Я малював декорації, переписував ролі, суфлірував, гримував, і на мене було покладено також улаштування різних ефектів, як-от грому, співу солов’я тощо. А що в мене не було громадського становища і порядного одягу, то на репетиціях я тримався окремо, в тіні куліс, і сором’язливо мовчав.

Декорації малював я в Ажогіних в сараї або в дворі. Мені допомагав маляр, або, як він сам себе називав, підрядчик малярної праці, Андрій Іванов, людина років під п’ятдесят, високий, дуже худий і блідий, з запалими грудьми, з запалими скронями і з синявою під очима, трошки навіть страшний на вигляд. Він був хворий на якусь виснажливу хворобу, і кожної осені і весни говорили про нього, що він відходить, але він, полежавши, вставав і потім говорив з подивом: «А я знову не вмер!»

В місті його звали Редькою й говорили, що це його справжнє прізвище. Він любив театр так само, як я, і тільки-но до нього доходили чутки, що в нас затівається спектакль, як він кидав усю свою роботу і йшов до Ажогіних малювати декорації.

На другий день після розмови з сестрою я з ранку до вечора працював в Ажогіних. Репетицію було призначено на сьому годину вечора, і за годину до початку в залі вже зібралися всі аматори, і по сцені ходили старша, середня і молодша й читали з зошитів. Редька в довгому рудому пальті і в шарфі, намотаному на шиї, вже стояв, притулившись скронею до стіни, і дивився на сцену з побожним виразом. Ажогіна-мати підходила то до одного, то до другого гостя й говорила кожному що-небудь приємне. В неї була манера пильно дивитися в обличчя й говорити тихо, ніби по секрету.

— Мабуть, важко малювати декорації, — сказала вона тихо, підходячи до мене. — А ми тільки що з мадам Муфке говорили про забобони, і я бачила, як ви увійшли. Боже мій, я весь, весь свій вік боролася з забобонами! Щоб переконати прислугу, які дурниці всі ці їхні страхи, я в себе завжди запалюю три свічки і всі свої важливі справи починаю тринадцятого числа.

Прийшла дочка інженера Должикова, гарна, повна блондинка, одягнена, як говорили в нас, у все паризьке. Вона не грала, але на репетиціях для неї ставили стілець на сцені, і спектаклів не починали, поки вона не з’являлася в першому ряду, сяючи і дивуючи всіх своїм убранням, їй, як столичній штучці, дозволялося під час репетицій робити зауваження, і робила вона їх з милою, поблажливою усмішкою, і видно було, що на наші вистави вона дивилася, як на дитячу забавку. Про неї говорили, що вона вчилася співати в петербурзькій консерваторії і ніби навіть цілу зиму співала в приватній опері. Вона мені дуже подобалась, і звичайно на репетиціях та під час спектаклю я не зводив з неї очей.

Я вже взяв зошит, щоб почати суфлірувати, як несподівано з’явилася сестра. Не скидаючи манто і капелюшка, вона підійшла до мене і сказала:

— Прошу тебе, ходімо.

Я пішов. За сценою на дверях стояла Анюта Благово, теж у капелюшку, з темною вуалькою. Це була дочка товариша голови суду, що служив у нашому місті давно, мало чи не з часу самого заснування суду. А що вона була висока на зріст і добре збудована, то участь її в живих картинах вважалася обов’язковою, і коли вона зображала яку-небудь фею чи Славу, то обличчя її пашіло від сорому; але в спектаклях вона участі не брала, а заходила на репетиції тільки на хвилинку, в якій-небудь справі, і не йшла до зали. І тепер видно було, що вона зайшла тільки на хвилинку.

— Мій батько говорив про вас, — сказала вона сухо, не дивлячись на мене і червоніючи. — Должиков обіцяв вам посаду на залізниці. Підіть до нього завтра, він буде вдома.

Я поклонився й подякував за клопотання.

— А це ви можете облишити, — сказала вона, показавши на зошит.

Вона і сестра підійшли до Ажогіної і хвилини зо дві шепотілися з нею, поглядаючи на мене. Вони радилися про щось.

— Справді, — сказала Ажогіна тихо, підходячи до мене й пильно дивлячись в обличчя, — справді, якщо це відвертає вас від серйозної роботи, — вона потягнула в мене з рук зошит, — то ви можете передати кому-небудь іншому. Не турбуйтесь, друже мій, ідіть собі з богом.

Я попрощався з нею й вийшов сконфужений. Спускаючись униз сходами, я бачив, як виходила сестра і Анюта Благово; вони жваво розмовляли про щось, мабуть, про мій вступ на залізницю, і поспішали. Сестра раніше ніколи не бувала на репетиціях, і тепер, мабуть, її мучила совість, і вона боялася, щоб батько не дізнався, що вона без його дозволу була в Ажогіних.

Я пішов до Должикова на другий день, о першій годині. Лакей провів мене в дуже гарну кімнату, яка була в інженера вітальнею і разом з тим робочим кабінетом. Тут було все м’яке, елегантне і для такої незвичної людини, як я, навіть дивне. Дорогі килими, величезні крісла, бронза, картини, золоті і плюшові рами: на фотографіях, розкиданих по стінах, дуже вродливі жінки, розумні, прекрасні обличчя, вільні пози; з вітальні двері ведуть просто в сад, на балкон, видно бузок, видно стіл, накритий для сніданку, багато пляшок, букет троянд, пахне весною і дорогою сигарою, пахне щастям, — і все, здається, так і хоче сказати, що ось, мовляв, пожила людина, попрацювала й досягла, нарешті, щастя, можливого на землі. За письмовим столом сиділа дочка інженера й читала газету.

— Ви до батька? — спитала вона. — Він приймає душ, зараз прийде. Посидьте поки що, прошу вас.

Я сів.

— Ви ж, здається, навпроти нас живете? — спитала вона знову, після деякої мовчанки.

— Так.

— Я з нудьги щодня дивлюсь з вікна, ви вже пробачте, — казала далі вона, дивлячись у газету, — і часто бачу вас і вашу сестру. В неї завжди такий добрий, зосереджений вираз.

Увійшов Должиков. Він витирав рушником шию.

— Тату, monsieur Полознєв, — сказала дочка.

— Так, так, мені говорив Благово, — жваво звернувся він до мене, не подаючи руки. — Але, послухайте, що ж я можу вам дати? Які в мене посади? Дивні ви люди, панове! — вів він далі голосно і таким тоном, начебто робив мені догану. — Ходить вас до мене по двадцять чоловік на день, уявили, що в мене департамент! У мене колія, панове, в мене каторжні роботи, мені потрібні механіки, слюсарі, землекопи, столяри, колодязники, а всі ж ви можете тільки сидіти й писати, та й годі! Усі ви писарі!

І від нього війнуло на мене тим самим щастям, що й від його килимів і крісел. Повний, здоровий, з червоними щоками, з широкими грудьми, вимитий, в ситцьовій сорочці і шароварах, наче фарфоровий, іграшковий візник. У нього була кругла, кучерява борідка — і жодної сивої волосинки, ніс з горбинкою, а очі темні, ясні, невинні.

— Що ви вмієте робити? — говорив далі він. — Нічого ви не вмієте! Я інженер, я забезпечена людина, але перше, ніж мені дали залізницю, я довго тяг лямку, я був за машиніста, два роки працював у Бельгії як простий мастильник. Поміркуйте самі, любий мій, яку роботу я можу вам запропонувати?

— Звичайно, це так… — пробурмотів я дуже збентежений, не зносячи його ясних, невинних очей.

— Принаймні, чи вмієте ви справлятися з апаратом? — спитав він, подумавши.

— Так, я служив на телеграфі.

— Гм… Ну, там побачимо. Вирушайте поки що в Дубечню. Там у мене вже сидить один, але погань страшенна.

— А в чому полягатимуть мої обов’язки? — спитав я.

— Там побачимо. Вирушайте поки що, я дам розпорядження. Тільки, будь ласка, в мене не пиячити і не турбувати мене ніякими просьбами. Вижену.

Він відійшов від мене й навіть головою не кивнув. Я поклонився йому та його дочці, що читала газету, і вийшов. На душі в мене було так важко, що коли сестра стала питати, як прийняв мене інженер, то я не міг вимовити й слова.

Щоб іти в Дубечню, я встав рано-вранці, зі сходом сонця. На нашій Великій Дворянській не було ані душі, всі ще спали, і кроки мої лунали самотньо і глухо. Тополі, вкриті росою, сповнювали повітря ніжним ароматом. Мені було сумно й не хотілося йти з міста. Я любив своє рідне місто. Воно здавалося мені таким гарним і теплим! Я любив цю зелень, тихі сонячні ранки, гудіння наших дзвонів; але люди, з якими я жив у цьому місті, були мені нудні, чужі і часом навіть гидкі. Я не любив і не розумів їх.

Я не розумів, для чого і чим живуть усі ці шістдесят п’ять тисяч людей. Я знав, що Кімри живуть з чобіт, що Тула робить самовари і рушниці, що Одеса портове місто, але що таке наше місто і що воно робить — я не знав. Велика Дворянська та ще дві чистіші вулиці жили з готових капіталів і на платню, одержувану чиновниками з казни; але з чого жили інші вісім вулиць, які тяглися паралельно версти на три й зникали за горбом, — це для мене завжди було незбагненною загадкою. І як жили ці люди, соромно сказати! Ні саду, ні театру, ні порядного оркестру; міську і клубну бібліотеки відвідували тільки євреї-підлітки, отож журнали і нові книги місяцями лежали нерозрізані; багаті й інтелігентні спали в душних, тісних спальнях, на дерев’яних ліжках з блощицями, дітей тримали в огидних брудних приміщеннях, які називалися дитячими, а слуги, навіть старі й поважні, спали в кухні на підлозі і вкривалися лахміттям. В скоромні дні в домах пахло щами, а в пісні — осетриною, смаженою на соняшниковій олії. Їли несмачно, пили нездорову воду. В думі, в губернатора, в архієрея, всюди в домах багато років говорили про те, що в нас у місті нема доброї і дешевої води і що треба позичити в казні двісті тисяч на водопровід; дуже багаті люди, яких у нас в місті можна було налічити десятків зо три, і які, траплялося, програвали в карти цілі маєтки, теж пили погану воду і весь вік говорили з азартом про позику — і я не розумів цього; мені здавалося, було б простіше взяти й викласти ці двісті тисяч із своєї кишені.

У всьому місті я не знав жодної чесної людини. Мій батько брав хабарі й уявляв, що це дають йому з пошани до його душевних якостей; гімназисти, щоб переходити з класу в клас, ішли харчуватися до своїх учителів, і ті брали в них великі гроші; дружина військового начальника під час призову брала з рекрутів і навіть дозволяла частувати себе і одного разу в церкві ніяк не могла підвестися з колін, бо була п’яна; під час призову брали й лікарі, а міський лікар і ветеринар оподаткували м’ясні крамниці і трактири; у повітовій школі торгували свідоцтвами, що давали пільгу за третім розрядом; благочинні брали з підлеглих причтів і церковних старост; в міській, міщанській, у лікарській та в усіх інших управах кожному прохачеві кричали вслід: — «Дякувати треба!» — і прохач повертався, щоб дати 30–40 копійок. А ті, що хабарів не брали, як, наприклад, чини судового відомства, були гордовиті, подавали два пальці, відзначалися холодністю і вузькістю думок, грали багато в карти, багато пили, одружувалися з багатими і, безперечно, справляли на середовище шкідливий, розбещуючий вплив. Лише від самих дівчат віяло моральною чистотою; у більшості з них були високі прагнення, чесні, чисті душі; але вони не розуміли життя і вірили, що хабарі дають з пошани до душевних якостей, і, вийшовши заміж, скоро старіли, опускалися й безнадійно тонули в твані пошлого, міщанського існування.

III

В нашій місцевості будували залізницю. Напередодні свят по місту юрбами ходили голодранці, яких звали «чавункою» і яких боялись. Часто доводилося мені бачити, як голодранця з закривавленою фізіономією, без шапки, вели до поліції, а позаду, як речовий доказ, несли самовар або недавно випрану, ще мокру білизну. «Чавунка» звичайно юрмилася коло шинків і на базарах; вона пила, їла, погано лаялась і кожну жінку легкої поведінки, що проходила мимо, супроводжувала пронизливим свистом. Наші крамарі, щоб розважити цих голодних обідранців, напували собак і котів горілкою або прив’язували собаці до хвоста бляшанку з-під гасу, зчиняли свист, і собака мчав вулицею, брязкаючи бляшанкою, і вищав від жаху: йому здавалося, що за ним слідом женеться якесь страховище, він біг далеко за місто, в поле, і там вибивався з сили; і в нас у місті було кілька собак, які завжди тремтіли, з підгорнутими хвостами, про яких казали, що вони не витерпіли такої забавки, збожеволіли.

Вокзал будували за п’ять верст від міста. Казали, що інженери за те, щоб залізниця підходила до самого міста, вимагали хабара в п’ятдесят тисяч, а міське управління погоджувалося дати тільки сорок, розійшлися через десять тисяч, і тепер городяни каялися, бо треба було проводити до вокзалу шосе, яке за кошторисом коштувало дорожче. По всій колії було вже покладено шпали і рейки, і ходили службові поїзди, що возили будівельний матеріал і робітників, і затримка була тільки за мостами, які будував Должиков, та подекуди не були ще готові станції.

Дубечня — так називалася наша перша станція — була за сімнадцять верст від міста. Я йшов пішки. Яскраво зеленіли озимина і ярина, охоплені ранковим сонцем. Місцевість була рівна, весела, і вдалині ясно вимальовувалися вокзал, кургани, далекі садиби… Як добре було тут на волі! І як я хотів пройнятися свідомістю волі, хоч би на один цей ранок, щоб не думати про те, що робилося в місті, не думати про свої потреби, не хотіти їсти! Ніщо так не заважало мені жити, як гостре почуття голоду, коли мої найкращі думки дивно змішувалися з думками про гречану кашу, про котлети, про смажену рибу. Ось я стою сам у полі й дивлюся вгору на жайворонка, який повис у повітрі на одному місці й зайшовся, наче в істериці, а сам думаю: «Добре б тепер попоїсти хліба з маслом!» Або от сідаю коло дороги й заплющую очі, щоб відпочити, прислухатися до цього чудесного травневого шуму, і мені пригадується, як пахне гаряча картопля. При моєму великому зрості і міцній будові мені доводилося їсти взагалі мало, і тому головним почуттям моїм протягом дня був голод, і тому, можливо, я дуже добре розумів, чому так багато людей працює тільки заради шматка хліба і може говорити тільки про харчі.

В Дубечні штукатурили всередині станцію й будували горішній дерев’яний поверх водокачки. Було жарко, тхнуло вапном, і робітники мляво бродили по купах трісок і сміття; біля своєї будки спав стрілочник, і сонце пекло йому просто в обличчя. Жодного дерева. Ледве чутно гув телеграфний дріт, і на ньому де-не-де відпочивали яструби. Теж бродячи по купах, не знаючи, що робити, я згадував, як інженер на моє запитання, в чому полягатимуть мої обов’язки, відповів мені: «Там побачимо». Та що можна було побачити в цій пустелі? Штукатури говорили про десятника та про якогось Федота Васильєва, — я не розумів, і мене поволі охопила туга, — туга фізична, коли почуваєш свої руки, ноги і все своє велике тіло й не знаєш, що робити з ними, куди подітися.

Походивши принаймні зо дві години, я помітив, що від станції кудись праворуч від колії йшли телеграфні стовпи і через півтори-дві версти закінчувалися коло білої кам’яної огорожі; робітники сказали, що там контора, і, нарешті, я зміркував, що мені треба саме туди.

Це була дуже стара, давно занедбана садиба. Огорожа з білого ніздрюватого каменю вже вивітрилася й обвалилася місцями, і на флігелі, що своєю глухою стіною виходив на поле, дах був іржавий, і на ньому подекуди блищали латки з бляхи. У ворота було видно просторе подвір’я, поросле бур’яном, і старий панський дім з жалюзі на вікнах і з високим дахом, рудим від іржі. По обидва боки дому, праворуч і ліворуч, стояли два однакові флігелі; в одному вікна були забиті дошками, коло другого, з відчиненими вікнами, висіла на мотузці білизна і ходили телята. Останній телеграфний стовп стояв на подвір’ї, і дріт від нього тягнувся до вікна того флігеля, який своєю глухою стіною виходив на поле. Двері були відчинені, я увійшов. За столом біля телеграфного станка сидів якийсь пан з темною, кучерявою головою, в піджаку з парусини; він суворо, спідлоба подивився на мене, але зараз же усміхнувся і сказав:

— Здрастуй, маленька користь!

Це був Іван Чепраков, мій товариш по гімназії, якого виключили з другого класу за куріння тютюну. Ми разом колись, осіннього часу, ловили щиглів, чижів і дубоносів і продавали їх на базарі ранком, коли ще наші батьки спали. Ми підстерігали табунці перелітних шпаків і стріляли в них дрібним шротом, потім збирали поранених, і деякі в нас помирали в страшних муках (я досі ще пам’ятаю, як вони вночі стогнали у мене в клітці), інших, які видужували, ми продавали і нахабно божилися при цьому, що все це лише самці. Якось раз на базарі в мене залишився один тільки шпак, якого я довго пропонував покупцям і, нарешті, продав за копійку. «Все-таки маленька користь!»— сказав я собі на втіху, ховаючи цю копійку, і з того часу вуличні хлопчаки і гімназисти прозвали мене маленькою користю; та й тепер ще хлопчаки і крамарі, траплялось, дражнили мене так, хоч, крім мене, вже ніхто не пам’ятав, звідки пішло це прізвисько.

Чепраков був не міцної будови, вузькогрудий, сутулуватий, довгоногий. Галстук шворочкою, жилетки не було зовсім, а чоботи гірші за мої — з викривленими каблуками. Він рідко кліпав очима і вираз мав такий, ніби він збирався щось схопити, і все метушився.

— Та ти зажди, — говорив він, метушачись. — Та ти послухай!.. Про що, пак, я тільки що говорив?

Ми розговорились. Я дізнався, що маєток, в якому я тепер перебував, ще недавно належав Чепраковим і тільки минулої осені перейшов до інженера Должикова, який вважав, що тримати гроші в землі вигідніше, ніж у паперах, і вже купив у наших краях три чималі маєтки з переведенням боргу; мати Чепракова під час продажу виговорила собі право жити в одному з бічних флігелів ще два роки й випросила для сина посаду при конторі.

— Ще б йому не купувати! — сказав Чепраков про інженера. — 3 самих підрядчиків дере скільки! З усіх дере!

Потім він повів мене обідати, вирішивши метушливо, що жити я буду вдвох з ним у флігелі, а харчуватися в його матері.

— Вона в мене скнара, — сказав він, — але дорого з тебе не візьме.

В маленьких кімнатах, де жила його мати, було дуже тісно; всі вони, навіть сіни і передпокій, були захаращені меблями, що їх після продажу маєтку перенесли сюди з великого дому; і меблі були все старовинні, з червоного дерева. Пані Чепракова, дуже повна, літня дама, з косими китайськими очима, сиділа біля вікна у великому кріслі й плела панчоху. Прийняла вона мене церемонно.

— Це, матусю, Полознєв, — відрекомендував мене Чепраков. — Він служитиме тут.

— Ви дворянин? — спитала вона чудним, неприємним голосом; мені здалося, ніби в неї в горлі клекоче жир.

— Так, — відповів я.

— Сідайте.

Обід був поганий. Подавали тільки пиріг з гірким сиром і молочний суп. Олена Никифорівна, хазяйка, весь час якось химерно кліпала то одним оком, то другим. Вона говорила, їла, але у всій її постаті було вже щось мертвотне і навіть начебто тхнуло трупом. Життя в ній ледве жевріло, жевріла й свідомість, що вона — пані-поміщиця, яка мала колись своїх кріпаків, що вона — генеральша, яку прислуга повинна величати превосходительством; і коли ці жалюгідні рештки життя спалахували в ній на мить, то вона говорила синові:

— Жан, ти не так тримаєш ножа!

Або ж говорила мені, важко переводячи дух, з манірністю хазяйки, що бажає розважити гостя:

— А ми, знаєте, продали наш маєток. Звичайно, жалко, звикли ми тут, але Должиков обіцяв зробити Жана начальником станції Дубечні, отож ми не поїдемо звідси, житимемо тут на станції, а це те саме, що в маєтку. Інженер такий добрий! Чи не вважаєте ви, що він дуже гарний?

Ще недавно Чепракови жили дуже багато, але після смерті генерала все змінилося. Олена Никифорівна стала сваритися з сусідами, стала судитися, недоплачувати прикажчикам і робітникам; все боялася, щоб її не пограбували — і за які-небудь десять років Дубечня стала невпізнанною.

Позад великого дому був старий сад, уже здичавілий, заглушений бур’яном і кущами. Я пройшовся терасою, ще міцною і гарною; крізь скляні двері видно було кімнату з паркетною підлогою, мабуть, вітальню; старовинне фортепіано, і на стінах гравюри в широких рамах з червоного дерева — та й більш нічого. Від колишніх квітників залишилися самі півонії і маки, які підводили з трави свої білі й яскравочервоні голови; вздовж доріжок, витягаючись, заважаючи один одному, росли молоді клени і берести, вже обскубані коровами. Було густо, і сад здавався непрохідним, але це тільки поблизу дому, де ще стояли тополі, сосни і старі липи-ровесниці, які залишилися від колишніх алей, а далі за ними сад розчищали для сінокосу, і тут уже не парило, павутина не лізла в рот і в очі, повівав вітерець; чим далі вглиб, тим просторіше, і вже росли на просторі вишні, сливи, розлогі яблуні, спотворені підпірками і гангреною, і груші, такі високі, що аж не вірилося, що це груші. Цю частину саду орендували наші міські торговки, і стеріг її від злодіїв і шпаків мужик-дурничок, який жив у курені.

Сад, дедалі рідшаючи, переходячи в справжній луг, спускався до річки, порослої зеленим очеретом і верболозом; коло млинової загати було плесо, глибоке й рибне, сердито шумів невеличкий млин під солом’яною покрівлею, несамовито квакали жаби. На воді, гладенькій, як дзеркало, часом розбігалися кола та здригалися водяні лілії, потурбовані веселою рибою. По той бік річки було сільце Дубечня. Тихе, блакитне плесо вабило до себе, обіцяючи прохолоду і спокій. І тепер усе це — і плесо, і млин, і затишні береги належали інженерові.

І ось почалася моя нова служба. Я приймав телеграми й відправляв їх далі, писав різні відомості й переписував начисто вимогові записки, претензії і рапорти, що їх надсилали до нас у контору безграмотні десятники і майстри. Але більшу частину дня я нічого не робив, а ходив по кімнаті, чекаючи телеграм, або садовив у флігелі хлопчика, а сам ішов до саду й гуляв, поки хлопчик не прибігав сказати, що стукає апарат. Обідав я в пані Чепракової. М’ясо подавали дуже рідко, страви всі були молочні, а по середах і п’ятницях — пісні, і в ці дні подавалися на стіл рожеві тарілки, які називалися пісними. Чепракова раз у раз кліпала очима — це була в неї така звичка, і при ній мені кожного разу робилося не по собі.

А що роботи у флігелі невистачало й на одного, то Чепраков нічого не робив, а тільки спав або йшов з рушницею на плесо стріляти качок. Вечорами він напивався в селі або на станції, і перед тим, як спати, дивився в дзеркальце й гукав:

— Здрастуй, Іване Чепраков!

П’яний він був дуже блідим і все потирав руки й сміявся, наче іржав: ги-ги-ги! Бешкетуючи, він роздягався зовсім і бігав по полю голий. Їв мух і казав, що вони кисленькі.

IV

Якось після обіду він прибіг до флігеля, засапавшись, і сказав:

— Біжи, там сестра твоя приїхала.

Я вийшов. Справді, біля ганку великого будинку стояла міська візницька лінійка. Приїхала моя сестра, а з нею Анюта Благово та ще якийсь пан у військовому кітелі. Підійшовши ближче, я впізнав військового: це був брат Анюти, лікар.

— Ми до вас на пікнік приїхали, — сказав він. — Нічого?

Сестра і Анюта хотіли спитати, як мені тут живеться, але обидві мовчали й тільки дивилися на мене. Я теж мовчав. Вони зрозуміли, що тут мені не подобається, і в сестри виступили сльози, а Анюта Благово почервоніла. Пішли в сад. Лікар ішов попереду всіх і говорив захоплено:

— Оце-то повітря! Матінко моя, оце-то повітря!

На зовнішній вигляд, це був ще зовсім студент. І говорив, і ходив він, як студент, і погляд його сірих очей був такий же жвавий, простий і одвертий, як у хорошого студента. Поряд з своєю високою й гарною сестрою він здавався кволим, слабким; і борідка в нього була ріденька, і голос теж — ріденький тенорок, проте, досить приємний. Він служив десь у полку і тепер приїхав у відпустку до своїх, і казав, що восени поїде до Петербурга складати екзамени на доктора медицини. У нього була вже своя сім я — дружина і троє дітей; одружився він рано, коли ще був на другому курсі, і тепер у місті розповідали про нього, що він нещасливий у родинному житті і вже не живе з дружиною.

— Котра тепер година? — турбувалася сестра. — Нам би раніше вернутися, тато пустив мене до брата тільки до шостої години.

— Ох, той ваш тато! — зітхнув лікар.

Я поставив самовар. На килимі перед терасою великого будинку ми пили чай, і лікар, стоячи на колінах, пив з блюдечка і казав, що він почуває блаженство. Потім Чепраков пішов по ключ і відімкнув скляні двері, і всі ми увійшли в будинок. Було тут похмуро, таємничо, тхнуло грибами, кроки наші лунали гучно, наче під підлогою був підвал. Лікар, стоячи, торкнув клавіші фортепіано, і воно відповіло йому слабко, тремтливим, хрипким, але ще гармонійним акордом; він спробував голос і заспівав якийсь романс, кривлячись і нетерпляче стукаючи ногою, коли який-небудь клавіш виявлявся німим. Моя сестра вже не збиралася додому, а схвильовано ходила по кімнаті й говорила:

— Мені весело! Мені дуже, дуже весело!

В її голосі чути було здивування, наче їй здавалося неймовірним, що в неї теж може бути добре на душі. Це вперше в житті я бачив її такою веселою. Вона навіть покращала. В профіль вона була негарна, у неї ніс і рот якось виступали вперед і був такий вираз, наче вона дмухала, але в неї були прекрасні темні очі, блідий, дуже ніжний колір обличчя й зворушливий вираз доброти й суму, і коли вона говорила, то здавалася миловидною і навіть гарною. Ми обоє, я і вона, вдалися в нашу матір, широкі в плечах, дужі, витривалі, але блідість у неї була хвороблива, вона часто кашляла, і в очах у неї я іноді помічав вираз, що буває в людей, які серйозно хворі, але чомусь приховують це. В її теперішній веселості було щось дитяче, наївне, наче та радість, яку в часи нашого дитинства пригнічували й заглушали суворим вихованням, раптом прокинулась тепер у душі й вирвалася на волю.

Та коли настав вечір і подали коні, сестра притихла, змарніла і сіла на лінійку з таким виглядом, наче то була лава підсудних.

Ось вони всі поїхали, гуркіт затих… Я згадав, що Анюта Благово за весь час не сказала до мене жодного слова.

«Дивна дівчина! — подумав я. — Дивна дівчина!»

Настала петрівка, і нас уже щодня годували пісним. Від неробства й непевності становища мене гнітила фізична нудьга, і я, незадоволений собою, млявий, голодний, тинявся по садибі й тільки чекав нагоди, щоб піти звідси.

Якось надвечір, коли в нас у флігелі сидів Редька, несподівано увійшов Должиков, дуже засмаглий і сірий від пилу. Він три дні пробув на своїй дільниці і тепер приїхав у Дубечню паровозом, а до нас зі станції прийшов пішки. Чекаючи екіпажа, який мав прийти з міста, він зі своїм прикажчиком обійшов садибу, гучним голосом даючи накази, потім цілу годину сидів у нас у флігелі й писав якісь листи; при ньому на його ім’я приходили телеграми, і він сам вистукував відповіді. Ми троє стояли мовчки, виструнчившись.

— Яке безладдя! — сказав він, гидливо заглянувши у відомість. — Через два тижні я переводжу контору на станцію і вже не знаю, що мені з вами робити, панове.

— Я стараюсь, ваше високородіє, — промовив Чепраков.

— Отож, бачу, як ви стараєтесь. Тільки платню вмієте одержувати, — казав далі інженер, дивлячись на мене. — Всі покладаєтесь на протекцію, як би швидше і легше faire la carrière[2]. Ну, я не подивлюся на протекцію. За мене ніхто не клопотався. Перше ніж мені дали залізницю, я був машиністом, працював у Бельгії як простий мастильник. А ти, Пантелею, що тут робиш? — спитав він, обернувшись до Редьки. — Пиячиш з ними?

Він усіх простих людей чомусь називав Пантелеями, а таких, як я і Чепраков, зневажав і позаочі обзивав пияками, скотами, сволотою. Взагалі до дрібних службовців він ставився жорстоко і штрафував, і проганяв їх зі служби холодно, без пояснень.

Нарешті, приїхали по нього коні. Він на прощання пообіцяв звільнити всіх нас через два тижні, обізвав прикажчика бовдуром і потім, розкинувшись у колясці, помчав до міста.

— Андрію Івановичу, — сказав я Редьці, — візьміть мене до себе за робітника.

— Ну, що ж!

І ми пішли разом у напрямі до міста. Коли станція і садиба залишилися далеко позад нас, я спитав:

— Андрію Івановичу, чого ви оце приходили в Дубечню?

— Перше, мої хлопці працюють на колії, а друге — приходив до генеральші проценти платити. Того року я в неї півсотні позичив і плачу тепер їй по карбованцю в місяць.

Маляр спинився і взяв мене за ґудзик.

— Мисаїле Олексійовичу, ангел ви наш, — сказав далі він, — я так розумію, що коли яка-небудь проста людина або пан бере навіть найменший процент, той уже є лиходій. В такій людині не може правди бути.

Худий, блідий, страшний Редька заплющив очі, похитав головою й вирік тоном філософа:

— Тлін їсть траву, іржа — залізо, а лжа — душу. Господи, спаси нас грішних!

V

Редька був непрактичний і погано вмів міркувати; набирав він роботи більше, ніж міг виконати, і при розрахунках турбувався, розгублювався, а тому майже завжди мав збитки. Він фарбував, вставляв шибки, обклеював стіни шпалерами і навіть брався за покрівельну роботу, і я пам’ятаю, як він бувало через мізерне замовлення бігав днів по три, шукаючи покрівельників. Це був чудовий майстер, траплялося йому інколи заробляти по десять карбованців у день, і якби не це бажання — хоч би там що бути головним і називатися підрядчиком, то в нього, мабуть, були б добрі гроші.

Сам він одержував відрядно, а мені та іншим хлопцям платив поденно, від сімдесяти копійок до карбованця на день. Поки стояла жарка і суха погода, ми виконували різну зовнішню роботу, головним чином фарбували дахи. З незвички мені в ноги було гаряче, наче я ходив по розпеченій плиті, а коли надівав валянки, то ногам було душно. Та це тільки попервах, а потім я звик, і все пішло, як по маслу. Я жив тепер серед людей, для яких праця була обов’язкова й неминуча і які працювали, як вантажні коні, часто не усвідомлюючи морального значення праці і навіть ніколи не вживаючи в розмові самого слова «праця»; коло них і я теж почував себе вантажником, дедалі більше проймаючись обов’язковістю й неминучістю того, що я робив, і це полегшувало мені життя, рятуючи від усяких сумнівів.

Першого часу все цікавило мене, все було нове, наче я наново народився. Я міг спати на землі, міг ходити босий, — а це дуже приємно; міг стояти в юрбі простих людей, нікого не турбуючи, і коли на вулиці падала візницька коняка, то я біг і допомагав підвести її, не боячись забруднити свій одяг. А головне, я жив своїм власним коштом і нікого не обтяжував!

Фарбування дахів, особливо з нашою оліфою і фарбою, вважалося дуже вигідною справою, і тому цією грубою, нудною роботою не гребували навіть такі добрі майстри, як Редька. В коротких штанцях, з худими ліловими ногами, він ходив по даху, схожий на чорногуза, і я чув, як, працюючи щіткою, він важко зітхав і говорив:

— Горе, горе нам, грішним!

По даху він ходив так само вільно, як по підлозі. Незважаючи на те, що він був хворий і блідий, як мрець, спритність в нього була надзвичайна; він так само, як молоді, фарбував купол і верхи церков без риштування, тільки за допомогою драбин і мотузок, і було трохи страшно, коли він тут, стоячи високо, далеко від землі, випростувався на весь свій зріст і вирікав невідомо для кого:

— Тлін їсть траву, іржа — залізо, а лжа — душу!

Або ж, думаючи про що-небудь, відповідав уголос на свої думки:

— Все може бути! Все може бути!

Коли я повертався з роботи додому, то всі ті, що сиділи біля воріт на лавочках, усі прикажчики, хлопчаки і їхні хазяї пускали мені вслід різні зауваження, глузливі і злобні, і це попервах хвилювало мене й здавалося просто страхітливим.

— Маленька користь! — чути було з усіх боків. — Маляр! Вохра!

І ніхто не ставився до мене так немилосердно, як саме ті, які ще дуже недавно самі були простими людьми і добували собі шматок хліба чорною працею. В торговельних рядах, коли я проходив повз залізну крамницю, мене, ніби ненавмисно, обливали водою, і раз навіть пожбурили в мене палицею. А один купець-рибник, сивий дід, заступив мені дорогу й сказав, дивлячись на мене злобно:

— Не тебе, дурня, жалко! Батька твого жалко!

А мої знайомі, зустрічаючись зі мною, чомусь ніяковіли. Одні дивилися на мене, як на дивака і блазня, другим було жалко мене, а треті не знали, як ставитися до мене, і зрозуміти їх було важко. Якось удень, в одному з провулків коло нашої Великої Дворянської, я зустрів Анюту Благово. Я йшов на роботу і ніс дві довгі щітки і відро з фарбою. Впізнавши мене, Анюта спалахнула.

— Прошу вас не кланятися мені на вулиці… — промовила вона нервово, суворо, тремтячим голосом, не подаючи мені руки, і на очах у неї раптом заблищали сльози. — Якщо, по-вашому, все це так треба, то нехай… нехай, але прошу вас, не зустрічайтесь зі мною!

Я вже жив не на Великій Дворянській, а в передмісті Макарисі, у своєї няньки Карпівни, доброї, але похмурої старенької жінки, яка завжди передчувала що-небудь погане, боялася всіх снів взагалі і навіть у бджолах та осах, що залітали до неї в кімнату, бачила погані ознаки. І те, що я зробився робітником, на її думку, не віщувало нічого доброго.

— Пропала твоя голівонька! — говорила вона сумно, похитуючи головою. — Пропала!

З нею в будиночку жив її приймак Прокіп, м’ясник, незграбний хлопець років тридцяти, рудий, з жорсткими вусами. Зустрічаючись зі мною в сінях, він мовчки й шанобливо давав мені дорогу і якщо був п’яний, то всією п’ятірнею робив мені під козирок. Вечорами він підживлявся і крізь дощану перегородку мені чути було, як він крякав і зітхав, випиваючи чарку за чаркою.

— Матусю! — кликав він півголосом.

— Ну? — озивалася Карпівна, яка любила без пам’яті свого приймака. — Що, синку?

— Я вам, матусю, можу ласку зробити. За цього земного життя буду вас годувати на старість в юдолі, а коли помрете, своїм коштом поховаю. Сказав — і правда.

Вставав я щодня до схід сонця, лягав рано. Їли ми, малярі, дуже багато і спали міцно, і тільки чомусь ночами дуже билося серце. З товаришами я не сварився. Лайки, одчайдушна клятьба й побажання на зразок того, наприклад, щоб лопнули очі або схопила холера, не припинялися цілий день, а, проте, все-таки жили ми між собою дружно. Хлопці підозрівали, що я релігійний сектант, і добродушно жартували з мене, кажучи, що мене навіть рідний батько зрікся, і тут-таки розповідали, що самі вони рідко заглядають до церкви божої та що багато хто з них по десять років не говів, і цю свою безпутність виправдували тим, що маляр серед людей те саме, що галка серед птахів.

Хлопці поважали мене й ставилися до мене з пошаною; їм, як видно, подобалося, що я не п’ю, не курю і живу тихо, статечно. Їх тільки неприємно вражало, що я не беру участі в крадіжці оліфи і разом з ними не ходжу до замовців просити на чай. Красти хазяйську оліфу і фарбу було в малярів звичайною річчю і не вважалося крадіжкою, і варте уваги те, що навіть така справедлива людина, як Редька, ідучи з роботи, кожного разу забирав з собою трохи білила й оліфи. А просити на чай не соромились навіть поважні старики, які мали в Макарисі власні будинки, і було досадно й соромно, коли хлопці юрбою поздоровляли яку-небудь нікчему з початком або закінченням і, одержавши від неї гривеник, принижено дякували.

Із замовцями вони поводилися, як лукаві царедворці, і мені майже щодня згадувався шекспірівський Полоній.

— А, мабуть, дощ буде, — говорив замовець, дивлячись на небо.

— Буде, безпремінно буде! — погоджуються малярі.

— А втім, хмари не дощові. Мабуть, не буде дощу.

— Не буде, ваше високородіє! Правда, не буде.

Позаочі вони ставилися до замовців взагалі іронічно, і коли, наприклад, бачили пана, що сидить на балконі з газетою, то зауважували:

— Газету читає, а їсти, мабуть, нема чого.

Дома в своїх я не бував. Повертаючись з роботи, я часто знаходив у себе записки, короткі й тривожні, в яких сестра писала мені про батька: то він був за обідом якийсь особливо задуманий і нічого не їв, то похитнувся, то замкнувся в себе й довго не виходив. Такі звістки хвилювали мене, я не міг спати і, траплялося навіть, ходив уночі по Великій Дворянській повз наш будинок, вдивляючись у темні вікна й намагаючись угадати, чи все дома гаразд. По неділях приходила до мене сестра, але крадькома, ніби не до мене, а до няньки. І якщо заходила до мене, то дуже бліда, з заплаканими очима, і зараз-таки починала плакати.

— Наш батько не знесе цього! — говорила вона. — Коли, не дай боже, з ним станеться що-небудь, то тебе весь вік мучитиме совість. Це жахливо, Мисаїле! Ім’ям нашої матері благаю тебе: виправся!

— Сестро, люба моя, — говорив я, — як виправлятися, коли я певен, що роблю по совісті? Зрозумій!

— Я знаю, що по совісті, але, може, це можна як- небудь інакше, щоб нікого не смутити.

— Ох, батечку! — зітхала за дверима стара. — Пропала твоя голівонька! Буде біда, рідні мої, буде біда!

VI

Одної неділі до мене несподівано з’явився лікар Елагово. Він був у кітелі поверх шовкової сорочки й у високих лакованих чоботях.

— А я до вас! — почав він, міцно, по-студентськи потискуючи мені руку. — Щодня чую про вас і все збираюся до вас побалакати, як то кажуть, по щирості. У місті страшенна нудьга, нема жодної живої душі, ні з ким і слова сказати. Жарко, мати пречиста! — казав далі він, скидаючи кітель і залишаючись у самій шовковій сорочці. — Голубчику, дозвольте з вами поговорити.

Мені самому було нудно й давно вже хотілося побути в товаристві не малярів. Я щиро був радий йому.

— Почну з того, — сказав він, сідаючи на мою постіль, — що я вам співчуваю від усієї душі й глибоко поважаю це ваше життя. Тут у місті вас не розуміють, та й нікому розуміти, бо, самі знаєте, тут, за дуже невеликими винятками, все гоголівські свинячі рила. Але я тоді ж на пікніку зразу вгадав вас. Ви — благородна душа, чесна, висока людина! Поважаю вас і вважаю за велику честь потиснути вам руку! — казав він захоплено. — Щоб змінити так різко й круто своє життя, як зробили це ви, треба було пережити складний душевний процес, і, щоб продовжувати тепер це життя й завжди бути на висоті своїх переконань, ви повинні день у день напружено працювати і розумом, і серцем. Тепер, для початку нашої розмови, скажіть, чи не вважаєте ви, що якби силу волі, це напруження, всю цю потенцію ви витратили на що-небудь інше, наприклад, на те, щоб зробитися з часом великим ученим або художником, то ваше життя захоплювало б ширше і глибше й було б продуктивнішим з усякого погляду?

Ми розговорилися, і коли в нас зайшла мова про фізичну працю, то я висловив таку думку: треба, щоб сильні не поневолювали слабких, щоб меншість не була для більшості паразитом чи насосом, який висмоктує з неї хронічно найкращі соки, тобто треба, щоб усі без винятку — і сильні і слабкі, багаті і бідні, рівномірно брали участь у боротьбі за існування, кожен сам за себе, а щодо цього нема кращого нівелюючого засобу за фізичну працю як загальну, для всіх обов’язкову повинність.

— Виходить, по-вашому, фізичну працю повинні виконувати всі без винятку? — спитав лікар.

— Так.

— А чи не вважаєте ви, що коли всі, в тому числі й найкращі люди, мислителі і великі вчені, беручи участь у боротьбі за існування кожен сам за себе, стануть витрачати час на те, щоб бити щебінь і фарбувати дахи, то це може загрожувати прогресові серйозною небезпекою?

— В чому ж небезпека? — спитав я. — Адже прогрес — у справах любові, у виконанні морального закону. Якщо ви нікого не поневолюєте, нікого не обтяжуєте, то якого ж ще вам треба прогресу?

— Але дозвольте! — раптом спалахнув Благово, підводячись. — Але дозвольте! Якщо слимак у своїй черепашці особисто самовдосконалюється й копирсається в моральному законі, то ви це називаєте прогресом?

— Чому ж — копирсається? — образився я. — Якщо ви не примушуєте своїх ближніх годувати вас, одягати, возити, захищати вас від ворогів, то в житті, що все побудоване на рабстві, хіба це не прогрес? По-моєму, це прогрес самий справжній і, мабуть, єдино можливий і потрібний для людини.

— Межі загальнолюдського, світового прогресу в безконечності, і говорити про якийсь «можливий» прогрес, обмежений нашими потребами або тимчасовими поглядами, це, пробачте, навіть дивно.

— Якщо межі прогресу в безконечності, як ви кажете, то, значить, цілі його невизначені, — сказав я. — Жити й не знати певно, для чого живеш!

— Хай! Але це «не знати» не таке нудне, як ваше «знати». Я йду сходами, які називаються прогресом, цивілізацією, культурою, іду й іду, не знаючи певно, куди йду, але, справді, заради самих цих чудесних сходів варто жити; а ви знаєте, заради чого живете, — заради того, щоб одні не поневолювали інших, щоб художник і той, хто розтирає для нього фарби, обідали однаково. Але ж це міщанський, кухонний, сірий бік життя, і тільки для нього жити — невже не огидно? Якщо одні комахи поневолюють інших, то й чорт з ними, хай поїдають одні одних! Не про них нам треба думати, — адже вони однаково помруть і згниють, хоч як рятуйте їх від рабства, — треба думати про той великий ікс, який чекає все людство в далекому майбутньому.

Благово сперечався зі мною палко, але в той же час було помітно, що його хвилює якась стороння думка.

— Мабуть, ваша сестра не прийде, — сказав він, подивившись на годинник. — Учора вона була в наших і казала, що буде у вас. Ви все кажете — рабство, рабство… — вів далі він. — Але ж це питання часткове, і всі такі питання розв’язуються людством поступово, самі собою.

Заговорили про поступовість. Я сказав, що питання — робити добро чи зло, кожен розв’язує сам за себе, не чекаючи, коли людство підійде до розв’язання цього питання через поступовий розвиток. До того ж поступовість — палиця з двома кінцями. Поряд з процесом поступового розвитку ідей гуманних спостерігається й поступове зростання ідей іншого роду. Кріпосного права нема, зате зростає капіталізм. І в самому розпалі визвольних ідей, так само, як і в часи Батия, більшість годує, одягає й захищає меншість, залишаючись сама голодною, роздягненою й беззахисною. Такий порядок прекрасно уживається з будь-якими віяннями і течіями, бо майстерність поновлення теж культивується поступово. Ми вже не шмагаємо на конюшні наших лакеїв, але ми надаємо рабству витончених форм, принаймні вміємо знаходити для нього виправдання в кожному окремому випадку. У нас ідеї — ідеями, але якби тепер, наприкінці XIX століття, можна було покласти на робітників ще й наші найнеприємніші фізіологічні функції, то ми поклали б, і потім, звичайно, говорили б собі на виправдання, що коли, мовляв, найкращі люди, мислителі і великі вчені стануть витрачати свій золотий час на ці функції, то прогресові може загрожувати серйозна небезпека.

Та ось прийшла й сестра. Побачивши лікаря, вона заметушилася, стривожилась і зараз же почала говорити про те, що їй час додому, до батька.

— Клеопатро Олексіївно, — сказав Благово переконливо, притискуючи обидві руки до серця, — що станеться з вашим батечком, якщо ви пробудете зі мною і з братом яких-небудь півгодини?

Він був простосердий і вмів передавати свою жвавість іншим. Моя сестра, подумавши з хвилину, засміялась і повеселішала раптом, несподівано, як тоді на пікніку. Ми пішли в поле і, розташувавшись на траві, продовжували нашу розмову й дивилися на місто, де всі вікна, звернені на захід, здавалися яскравозолотими від того, що заходило сонце.

Після того кожного разу, коли приходила до мене сестра, з’являвся й Благово, і обоє віталися з таким виглядом, начебто зустріч їх у мене була несподівана. Сестра слухала, як я і лікар сперечалися, і в цей час вираз у неї був радісно захоплений, розчулений і запитливий, і мені здавалося, що перед її очима відкривався поволі інший світ, якого вона раніше не бачила навіть уві сні і який старалася вгадати тепер. Без лікаря вона була тиха й сумна, і якщо тепер часом плакала, сидячи на моїй постелі, то вже з причин, про які не говорила.

У серпні Редька наказав нам збиратися на колію. Днів за два перед тим, як нас «погнали» за місто, до мене прийшов батько. Він сів і, не поспішаючи, не дивлячись на мене, втер своє червоне обличчя, потім дістав з кишені наш міський «Вісник» і повільно, з наголосами на кожному слові, прочитав про те, що мій ровесник, син управителя контори Державного банку, призначений на начальника відділу в казенній палаті.

— А тепер глянь на себе, — сказав він, складаючи газету, — злидар, голодранець, негідник! Навіть міщани і селяни дістають освіту, щоб стати людьми, а ти, Полознєв, маючи знатних, благородних предків, лізеш у грязюку! Але я прийшов сюди не для того, щоб розмовляти з тобою; на тебе я вже махнув рукою, — казав він придушеним голосом, підводячись. — Я прийшов затим, щоб дізнатися: де твоя сестра, негіднику? Вона пішла з дому після обіду, і ось уже восьма година, а її нема. Вона стала часто кудись ходити, не кажучи мені, вона вже не така шаноблива, — і я бачу тут твій злий, підлий вплив. Де вона?

В руках у нього був знайомий мені зонтик, і я вже розгубився й виструнчився, як школяр, чекаючи, що батько почне бити мене, але він помітив погляд мій, що я кинув на зонтик, і, мабуть, це стримало його.

— Живи, як хочеш! — сказав він. — Я позбавляю тебе мого благословення!

— Батечку мій! — бурмотіла за дверима нянька. — Бідна, нещасна твоя голівонька! Ох, чує моє серце, чує!

Я працював на колії. Весь серпень безперервно йшли дощі, було вогко й холодно; з полів не звозили хліба і у великих господарствах, де косили машинами, пшениця лежала не в копах, а в купах, і я пам’ятаю, як ці сумні купи з кожним днем ставали все темнішими, і зерно проростало в них. Працювати було важко; злива псувала все, що ми встигали зробити. Жити і спати в станційних будинках нам не дозволялося, і тулилися ми в брудних, вогких землянках, де влітку жила «чавунка», і ночами я не міг спати від холоду та від того, що по обличчю і по руках лазили мокриці. А коли працювали біля мостів, то вечорами приходила до нас юрбою «чавунка» тільки за тим, щоб бити малярів, — для неї це був своєрідний спорт. Нас били, викрадали в нас щітки і, щоб роздражнити нас і викликати на бійку, псували нашу роботу, наприклад, вимазували будки зеленою фарбою. На довершення всього нашого лиха Редька став платити дуже несправно. Всю малярну роботу на дільниці було здано підрядчикові, цей здав іншому, і вже той здав Редьці, виговоривши собі процентів з двадцять. Робота сама по собі була невигідна, а тут ще дощі; час пропадав марно, ми не працювали, а Редька був зобов’язаний платити поденно. Голодні малярі мало не били його, обзивали шахраєм, кровопивцем, Іудою-христопродавцем, а він, бідолаха, зітхав, у розпачі здіймав до неба руки і раз у раз ходив до пані Чепракової по гроші.

VII

Настала дощова, брудна, темна осінь. Настало безробіття, і я днів по три сидів дома без діла або ж виконував різні не малярні роботи, наприклад, носив землю для чорного накату, одержуючи за це по два гривеники в день. Лікар Благово поїхав до Петербурга. Сестра не приходила до мене. Редька лежав у себе дома хворий, з дня на день чекаючи смерті.

І настрій був осінній. Можливо, через те, що, ставши робітником, я вже бачив наше міське життя тільки з його зворотного боку, майже щодня мені доводилося робити відкриття, які доводили мене просто до розпачу. Ті мої співгромадяни, про яких я раніше не мав ніякої думки або які з зовнішнього боку здавалися цілком порядними, тепер виявлялися людьми низькими, жорстокими, здатними на всяку капость. Нас, простих людей, обманювали, ошукували, примушували цілими годинами очікувати в холодних сінях або на кухні, нас ображали й поводилися з нами дуже грубо. Восени в нашому клубі я обклеював шпалерами читальню і дві кімнати; мені заплатили по сім копійок за шматок, але наказали розписатися — по дванадцять, і коли я відмовився виконати це, то благообразний пап у золотих окулярах, мабуть, один з старшин клубу, сказав мені:

— Якщо ти, мерзотнику, будеш ще багато розмовляти, то я тобі всю пику поб’ю.

І коли лакей шепнув йому, що я син архітектора Полознєва, то він зніяковів, почервонів, але зараз же заспокоївся й сказав:

— А чорт з ним!

У крамницях нам, робітникам, збували тухле м’ясо, за- лежане борошно і спитий чай; у церкві нас штовхала поліція, в лікарнях нас обдирали фельдшери і сиділки, і коли ми через бідність не давали їм хабарів, то нас, помщаючись, годували з брудного посуду; на пошті найменший чиновник вважав, що він має право поводитися з нами, як з тваринами, і кричати брутально й нахабно: «Зажди! Куди лізеш?» Навіть дворові собаки — і ті ставилися до нас неприязно й кидалися на нас з якоюсь особливою злобою. А головне, що найбільше вражало мене в моєму новому становищі, це цілковитий брак справедливості, якраз те саме, що в народі визначається словами: «Бога забули». Рідко який день минав без шахрайства. Шахраювали і купці, продаючи нам оліфу, і підрядчики, і хлопці, і самі замовці. Само собою, ні про які наші права не могло бути й мови, і свої зароблені гроші ми повинні були кожного разу випрошувати як милостиню, стоячи біля чорного ганку без шапок.

Я обклеював у клубі одну з кімнат, суміжну з читальнею; увечері, коли я вже збирався йти, до цієї кімнати увійшла дочка інженера Должикова, з пакунком книжок у руках.

Я вклонився їй.

— А, здрастуйте! — сказала вона, зразу ж впізнавши мене й простягаючи руку. — Дуже рада вас бачити.

Вона усміхалась і оглядала з цікавістю і з подивом мою блузу, відро з клейстером, шпалери, розтягнуті на підлозі; я збентежився, і їй теж стало ніяково.

— Ви пробачте, що я на вас дивлюся так, — сказала вона. — Мені багато говорили про вас. Особливо доктор Благово, — він просто закоханий у вас. І з сестрою вашою я вже познайомилась; мила, симпатична дівчина, але я ніяк не могла переконати її, що у вашому опрощенні нема нічого жахливого. Навпаки, ви тепер найцікавіша людина в місті.

Вона знову подивилася на відро з клейстером, на шпалери й говорила далі:

— Я просила доктора Благово познайомити мене з вами ближче, та, як видно, він забув або не встиг. Як би там не було, ми все-таки знайомі, і коли б ви завітали до мене як-небудь запросто, то я була б вам дуже вдячна. Мені так хочеться поговорити! Я проста людина, — сказала вона, простягаючи мені руку, — і, сподіваюся, в мене ви не будете почувати себе ніяково. Батька нема, він у Петербурзі.

Вона пішла в читальню, зашелестівши сукнею, а я, прийшовши додому, довго не міг заснути.

Цієї ж невеселої осені якась добра душа, як видно, бажаючи хоч трохи полегшити моє існування, інколи присилала мені то чаю і лимонів, то печива, то смажених рябчиків. Карпівна казала, що приносив це кожного разу солдат, а від кого — невідомо; і солдат розпитував, чи здоровий я, чи щодня я обідаю та чи є в мене теплий одяг. А як настали морози, мені таким самим способом, коли мене не було, з солдатом прислали м’який плетений шарф, від якого йшов ніжний, ледве чутний запах духів, і я вгадав, хто була моя добра фея. Від шарфа пахло конваліями, улюбленими духами Анюти Благово.

Під зиму набралося більше роботи, стало веселіше. Редька знову ожив, і ми разом працювали в кладовищенській церкві, де шпатлювали іконостас для позолоти. Це була робота чиста, спокійна, і, як казали наші, вигідна. В один день можна було багато зробити, і до того ж час минав швидко, непомітно. Ні сварки, ні сміху, ні голосних розмов. Саме місце вимагало тиші і благочинності й навівало тихі, серйозні думки. Поринувши в роботу, ми стояли або сиділи нерухомо, як статуї; була тиша мертва, яка повинна бути на кладовищі, отож коли падав інструмент або тріщав вогонь у лампадці, то звуки ці лунали голосно й різко — і ми оглядалися. Після тривалої тиші чути було гудіння, наче летіли бджоли: це коло притвору, не кваплячись, півголосом, відправляли похорон дитини; або живописець, який малював на куполі голуба й навколо нього зорі, починав тихо посвистувати і, схаменувшись, зразу ж замовкав; або Редька, відповідаючи на свої думки, говорив, зітхаючи: «Все може бути! Все може бути!»; або над нашими головами лунав повільний сумний дзвін, і малярі казали, що це, мабуть, багатого покійника несуть…

Дні проводив я в цій тишині, в церковному присмерку, а довгими вечорами грав на більярді або ходив до театру на галерею, у своїй новій триковій парі, яку я купив собі на зароблені гроші. В Ажогіних уже почалися спектаклі і концерти; декорації малював тепер сам Редька. Він розповідав мені зміст п’єс і живих картин, що їх йому доводилося бачити в Ажогіних, і я слухав його з заздрістю. Мене дуже вабили репетиції, але йти до Ажогіних я не наважувався.

За тиждень до Різдва приїхав лікар Благово. І знову ми сперечалися, і вечорами грали на більярді. Граючи, він скидав сюртук і розстібав на грудях сорочку, і взагалі старався чомусь надати собі вигляду відчайдушного гульвіси. Пив він небагато, але галасливо, і примудрявся залишати в такому поганому дешевому трактирі, як «Волга», по двадцять п’ять карбованців за вечір.

Знову в мене стала бувати сестра; обоє вони, побачивши одно одного, кожного разу дивувалися, але по радісному, провинному обличчю її видно було, що ці зустрічі були не випадкові. Якось увечері, коли ми грали на більярді, лікар сказав мені:

— Послухайте, чому ви не буваєте в Должикової? Ви не знаєте Марії Вікторівни, це розумна людина, чарівна, проста, добра душа.

Я розказав йому, як весною прийняв мене інженер.

— Пусте! — засміявся лікар. — Інженер сам по собі, а вона — сама по собі. Справді, голубчику, не ображайте її, підіть до неї як-небудь. Наприклад, давайте підемо до неї завтра увечері. Хочете?

Він умовив мене. Другого дня увечері, надівши свою нову трикову пару і хвилюючись, я пішов до Должикової. Лакей уже не здався мені таким бундючним і страшним і меблі такими розкішними, як того ранку, коли я приходив сюди як прохач. Марія Вікторівна чекала мене й зустріла, як давнього знайомого, і потиснула руку міцно, по-дружньому. Вона була в сірому суконному костюмі з широкими рукавами і з зачіскою, яку в нас у місті через рік, коли вона увійшла в моду, називали «собачими вухами». Волосся з скронь було зачесане на вуха, і від цього обличчя в Марії Вікторівни стало начебто ширшим, і вона здалася мені цього разу дуже схожою на свого батька, в якого було обличчя широке, рум’яне, і у виразі було щось візницьке. Вона була гарна й елегантна, але не молода, років під тридцять на вигляд, хоч насправді їй було двадцять п’ять, не більше.

— Любий доктор, яка я йому вдячна! — говорила вона, садовлячи мене. — Якби не він, то ви не прийшли б до мене. Мені нудно до смерті! Батько поїхав і залишив мене саму, і я не знаю, що мені робити в цьому місті.

Потім вона стала розпитувати мене, де я тепер працюю, скільки одержую, де живу.

— Ви витрачаєте на себе тільки те, що заробляєте? — спитала вона.

— Так.

— Щаслива людина! — зітхнула вона. — У житті все зло, мені здається, від неробства, від нудьги, від душевної порожнечі, а все це неминуче, коли звикаєш жити коштом інших. Не подумайте, що я хизуюсь, щиро вам кажу: нецікаво й неприємно бути багатим. Набувайте друзів багатством неправедним — так сказано, бо взагалі нема й не може бути багатства праведного.

Вона з серйозним, холодним виразом оглянула меблі, наче хотіла полічити їх, і говорила далі:

— Комфорт і вигода мають чарівну силу; вони поволі затягають людей навіть з сильною волею. Колись батько і я жили небагато й просто, а тепер бачите як. Чи видана річ, — сказала вона, знизавши плечима, — ми проживаємо близько двадцяти тисяч на рік! У провінції!

— Комфорт і вигоди доводиться розглядати, як неминучий привілей капіталу і освіти, — сказав я, — і мені здається, що всі вигоди життя можна поєднати з будь-якою, навіть з найважчою й найбруднішою працею. Ваш батько багатий, однак, як він каже, йому довелося побути і машиністом, і простим мастильником.

Вона усміхнулася і з сумнівом похитала головою.

— Тато інколи їсть і чорний хліб з квасом, — сказала вона. — Забаганка, примха!

У цей час почувся дзвінок і вона підвелась.

— Освічені й багаті повинні працювати, як усі, — говорила вона далі, — а коли комфорт, то однаковий для всіх. Ніяких привілеїв не повинно бути. Ну, бог з нею, з філософією. Розкажіть мені що-небудь веселеньке. Розкажіть мені про малярів. Які вони? Смішні?

Прийшов лікар. Я став розказувати про малярів, але через незвичку соромився і розказував, як етнограф, серйозно і мляво. Лікар теж розповів кілька анекдотів з життя майстрових. Він похитувався, плакав, ставав навколішки і навіть, удаючи п’яного, лягав на підлогу. Це була справжня акторська гра, і Марія Вікторівна, дивлячись на нього, реготала до сліз. Потім він грав на роялі й співав своїм приємним ріденьким тенором, а Марія Вікторівна стояла біля нього й вибирала, що співати, і поправляла, коли він помилявся.

— Я чув, ви теж співаєте? — спитав я.

— Теж! — жахнувся лікар. — Вона — чудова співачка, артистка, а ви — теж! Ото сягнув!

— Я колись бралася серйозно, — відповіла вона на моє запитання, — але тепер покинула.

Сидячи на низькому стільчику, вона розказувала нам про своє життя в Петербурзі і зображувала особи відомих співаків, передражнюючи їх голоси й манери співати; малювала в альбомі лікаря, потім мене, малювала погано, але обидва ми вийшли схожі. Вона сміялася, пустувала, мило гримасувала, і це більше пасувало їй, ніж розмови про багатство неправедне, і мені здавалося, що говорила вона зі мною перед тим про багатство й комфорт не серйозно, а наслідуючи когось. Це була чудова комічна актриса. Я в думці ставив її поряд з нашими панночками, і навіть гарна, солідна Анюта Благово не витримувала порівняння з нею; різниця була величезна, як між хорошою культурною трояндою і дикою шипшиною.

Ми втрьох вечеряли. Лікар і Марія Вікторівна пили червоне вино, шампанське і кофе з коньяком; вони цокалися й пили за дружбу, за розум, за прогрес, за свободу, і не п’яніли, а тільки розчервонілися, й часто реготали без причини, до сліз. Щоб не здаватися нудним, і я теж пив червоне вино.

— Талановиті, багато обдаровані натури, — сказала Должикова, — знають, як їм жити, і йдуть своєю дорогою; а середні люди, як я, наприклад, нічого не знають і нічого самі не можуть; їм нічого більше не лишається, як підмітити яку-небудь глибоку громадську течію й пливти, куди вона понесе.

— Хіба можна підмітити те, чого нема? — спитав лікар.

— Нема, бо ми не бачимо.

— Чи так? Громадські течії — це нова література видумала. Їх нема в нас.

Почалася суперечка.

— Ніяких глибоких громадських течій у нас нема й не було, — говорив лікар голосно. — Мало там що видумала нова література! Вона видумала ще якихось інтелігентних трудівників у селі, а в нас обшукайте всі села і знайдете хіба тільки Неуважай-Корито в піджаку або в чорному сюртуку, що робить у слові «іще» чотири помилки. Культурне життя в нас ще не починалося. Та сама дикість, те саме суцільне хамство, та сама нікчемність, що й п’ятсот років тому. Течії, віяння, але ж це все дрібне, мізерабельне, притягнуте до пошлих, копійчаних інтересиків — і невже в них можна бачити що-небудь серйозне? Якщо вам здається, що ви підмітили глибоку громадську течію і, йдучи за нею, ви присвятите ваше життя таким завданням у сучасному дусі, як визволення комах від рабства або не вживання м’ясних котлет, то — вітаю вас, пані. Вчитися нам треба, вчитися і вчитися, а з глибокими громадськими течіями почекаємо: ми ще не доросли до них і, по совісті, нічого в них не розуміємо.

— Ви не розумієте, а я розумію, — сказала Марія Вікторівна. — Ви сьогодні бог знає який нудний!

— Наше діло — вчитися і вчитися, старатись нагромаджувати якнайбільше знань, бо серйозні громадські течії там, де знання, і щастя майбутнього людства тільки в знанні. П’ю за науку!

— Одне незаперечне: треба влаштовувати собі життя як-небудь інакше, — сказала Марія Вікторівна, помовчавши й подумавши, — а те життя, яке було досі, нічого не варте. Не будемо говорити про нього.

Коли ми вийшли від неї, то в соборі вже било другу годину.

— Сподобалася? — спитав лікар. — Правда ж, славна?

В перший день Різдва ми обідали в Марії Вікторівни, і потім, протягом усіх свят, ходили до неї майже щодня. В неї ніхто не бував, крім нас, і вона мала рацію, коли говорила, що, крім мене і лікаря, в неї у місті нема нікого знайомих. Час ми проводили здебільшого в розмовах; інколи лікар приносив з собою яку-небудь книжку або журнал і читав нам уголос. По суті, це була перша освічена людина, яку я зустрів у житті. Не можу сказати, чи багато він знав, але він завжди виявляв свої знання, бо хотів, щоб інші також знали. Коли він говорив про що- небудь, що стосувалося медицини, то не був схожий на жодного з наших міських лікарів, а справляв якесь нове, особливе враження, і мені здавалося, що якби він захотів, то міг би стати справжнім ученим. І це, мабуть, була єдина людина, яка в той час мала серйозний вплив на мене. Зустрічаючись з ним і прочитуючи книги, які він давав мені, я став поступово відчувати потребу в знаннях, що одухотворяли б мою невеселу працю. Мені вже здавалося дивним, що раніше я не знав, наприклад, що весь світ складається з шістдесяти простих тіл, не знав, що таке оліфа, що таке фарби, і якось міг обходитися без цих знань. Знайомство з лікарем піднесло мене й морально. Я часто сперечався з ним, і хоч звичайно залишався при своїй думці, та все ж, завдяки йому, я поволі став помічати, що для самого мене не все було ясно, і я вже старався виробити в собі можливо певні переконання, щоб вказівки совісті були певні й не мали б у собі нічого неясного. А проте все ж ця найосвіченіша й найкраща людина в місті далеко ще не була досконалою. В його манерах, у звичці всяку розмову зводити на суперечку, в його приємному тенорі й навіть у його лагідності було щось грубувате, семінарське, і коли він скидав сюртук і залишався в самій шовковій сорочці або кидав у трактирі лакеєві на чай, то мені здавалося кожного разу, що культура — культурою, а татарин усе ще бродить у ньому.

На водохреща він знову поїхав до Петербурга. Він поїхав ранком, а після обіду прийшла до мене сестра. Не скидаючи шуби й шапки, вона сиділа мовчки, дуже бліда, і дивилася в одну точку. Її трохи морозило, і видно було, що вона перемагалась.

— Ти, мабуть, простудилася, — сказав я.

На очі їй набігли сльози, вона встала й пішла до Карпівни, не сказавши мені й слова, наче я образив її. І трохи згодом я чув, як вона говорила тоном гіркого докору:

— Нянько, для чого я жила досі? Для чого? Ти скажи: хіба я не занапастила своєї молодості? В кращі роки свого життя тільки й знати, що записувати витрати, наливати чаю, лічити копійки, розважати гостей і думати, що нічого вищого за це нема на світі! Нянько, зрозумій, адже і в мене є людські потреби, і я хочу жити, а з мене зробили якусь ключницю. Це ж жахливо, жахливо!

Вона шпурнула ключі в двері, і вони з брязкотом упали в моїй кімнаті. Це були ключі від буфета, від кухонної шафи, від погреба і від чайної шкатулки, — ті самі, що їх носила колись ще моя мати.

— Ах, ох, батечку! — жахалася стара. — Святі угодники!

Ідучи додому, сестра зайшла до мене, щоб забрати ключі, і сказала:

— Ти пробач мені. Зі мною останнім часом робиться щось дивне.

VIII

Якось, вернувшись від Марії Вікторівни пізно увечері, я застав у себе в кімнаті молодого околодочного в новому мундирі; він сидів за моїм столом і гортав книжку.

— Нарешті ви! — сказав він, встаючи й потягуючись. — Я до вас уже втретє приходжу. Губернатор наказав, щоб ви прийшли до нього завтра рівно о дев’ятій ранку. Неодмінно.

Він узяв з мене підписку, що я точно виконаю наказ його превосходительства, і пішов. Ці пізні відвідини околодочного й несподіване запрошення до губернатора вплинули на мене якнайгнітючіше. У мене з раннього дитинства залишився страх перед жандармами, поліцейськими, судовими, і тепер мене мучив неспокій, ніби я справді був винен у чомусь. І я ніяк не міг заснути. Нянька і Прокіп теж були схвильовані й не спали. До того ж ще в няньки боліло вухо, вона стогнала й кілька разів починала плакати від болю. Почувши, що я не сплю, Прокіп обережно увійшов до мене з лампочкою й сів біля стола.

— Вам би перцівки випити… — сказав він, подумавши. — В цій юдолі як вип’єш, воно й нічого. І якби матусі влити у вухо перцівки, то велика користь.

О третій годині він зібрався на бойню по м’ясо. Я знав, що мені вже не заснути до ранку, і, щоб як-небудь перебути час до дев’ятої години, я подався разом з ним. Ми йшли з ліхтарем, а його хлопчик Миколка, років тринадцяти, з синіми плямами на обличчі від обмороження, на вигляд — справжній розбійник, їхав за нами на санях, хрипким голосом поганяючи коня.

— Вас у губернатора, мабуть, каратимуть, — говорив мені дорогою Прокіп. — Є губернаторська наука, є архімандритська наука, є офіцерська наука, є лікарська наука, і для кожного звання є своя наука. А ви не тримаєтесь своєї науки, і цього вам не можна дозволити.

Бойня була за кладовищем, і раніше я бачив її тільки здаля. Це були три похмурі сараї, обнесені сірою огорожею, від яких, коли дув з того боку вітер, улітку, в гарячі дні тхнуло задушливим смородом. Тепер, увійшовши в двір, у темряві я не бачив сараїв; мені все попадалися коні і сани, порожні і вже навантажені м’ясом; ходили люди з ліхтарями й огидно лаялися. Лаялися й Прокіп, і Миколка, так само гидко, і в повітрі стояло безперервне гудіння від лайки, кашлю і конячого іржання.

Тхнуло трупами і гноєм. Розтавало, сніг уже перемішався з брудом, і мені в темряві здавалося, що я ходжу по калюжах крові.

Набравши повні сани м’яса, ми рушили на базар де м’ясної крамниці. Почало світати. Пішли одна за одною кухарки з кошиками і літні дами в салопах. Прокіп з сокирою в руці, в білому, забризканому кров’ю фартусі, страшенно клявся, хрестився до церкви, кричав голосно на весь базар, запевняючи, що він віддає м’ясо по своїй ціні і навіть собі на збиток. Він обважував, обдурював, кухарки бачили це, але, заглушені його криком, не протестували, а тільки обзивали його катом. Підіймаючи й опускаючи свою страшну сокиру, він прибирав картинних поз і кожного разу з лютим виразом випускав звук «гек!», і я боявся, щоб і справді він не відрубав кому-небудь голову або руку.

Я пробув у м’ясній крамниці весь ранок, і коли, нарешті, пішов до губернатора, то від мого кожуха тхнуло м’ясом і кров’ю. Душевний стан у мене був такий, ніби я, за чиїмось наказом, ішов з рогатиною на ведмедя. Я пам’ятаю високі сходи з смугастим килимом і молодого чиновника у фраку з блискучими ґудзиками, що мовчки, обома руками, показав мені на двері й побіг доповісти. Я увійшов до зали, в якій умеблювання було розкішне, але холодне й без смаку, і особливо неприємно різали очі високі й вузькі дзеркала в простінках та яскравожовті портьєри на вікнах; видно було, що губернатори змінювались, а умеблювання залишалося все те саме. Молодий чиновник знову показав мені обома руками на двері, і я попрямував до великого зеленого стола, за яким стояв військовий генерал з Володимиром на шиї.

— Пане Полознєв, я просив вас з’явитися, — почав він, тримаючи в руці якогось листа й роззявляючи рота широко і кругло, як буква о, — я просив вас з’явитися, щоб оголосити вам таке. Ваш шановний батечко листовно й усно звертався до губернаторського предводителя дворянства, просячи його викликати вас і зауважити вам усю невідповідність поведінки вашої з званням дворянина, яке ви маєте честь носити. Його превосходительство Олександр Павлович, справедливо гадаючи, що поведінка ваша може стати спокусою, і вважаючи, що тут самого умовляння з його боку було б недосить, а необхідно серйозне адміністративне втручання, подав мені ось у цьому листі свої міркування щодо вас, які я поділяю.

Він говорив це тихо, шанобливо, стоячи прямо, наче я був його начальником, і дивлячись на мене зовсім не суворо. Обличчя в нього було дрябле, поношене, все в зморшках, під очима звисали мішки, волосся він фарбував, і взагалі з зовнішнього вигляду не можна було визначити, скільки йому років, — сорок чи шістдесят.

— Сподіваюся, — казав далі він, — що ви оціните делікатність шановного Олександра Павловича, який звернувся до мене не офіціально, а приватним способом. Я також запросив вас неофіціально і розмовляю з вами не як губернатор, а як щирий прихильник вашого батька. Отож, прошу вас — або змінити вашу поведінку й повернутися до обов’язків, які відповідають вашому званню, або ж, щоб уникнути спокуси, переселитися в інше місце, де вас не знають і де ви можете займатися, чим ви хочете. А в іншому разі я повинен буду вжити крайніх заходів.

Він з півхвилини простояв мовчки, з роззявленим ротом, дивлячись на мене.

— Ви вегетаріанець? — спитав він.

— Ні, ваше превосходительство, я їм м’ясо.

Він сів і потягнув до себе якийсь папір; я поклонився й вийшов.

До обіду вже не варто було йти на роботу. Я подався додому спати, але не міг заснути від неприємного, важкого почуття, навіяного на мене бойнею і розмовою з губернатором, і, дочекавшись вечора, прикро вражений, похмурий, пішов до Марії Вікторівни. Я розказав їй про те, як я був у губернатора, а вона дивилася на мене не розуміючи, наче не вірила, і раптом засміялася весело, голосно, задерикувато, як уміють сміятися тільки добродушні, сміхотливі люди.

— Якби це розказати в Петербурзі! — промовила вона, мало не падаючи від сміху й схиляючись до свого стола. — Якби це розказати в Петербурзі!

IX

Тепер ми бачилися вже часто, разів по два на день. Вона майже щодня після обіду приїжджала на кладовище і, очікуючи мене, читала написи на хрестах і надгробках; інколи заходила до церкви і, стоячи біля мене, дивилася, як я працюю. Тиша, наївна робота живописців та позолотників, розсудливість Редьки, і те, що я зовні нічим не відрізнявся від інших майстрових і працював, як вони, в самій жилетці та в капцях, і що мені говорили ти — це було нове для неї й зворушувало ЇЇ. Одного разу при ній живописець, що малював нагорі голуба, гукнув до мене:

— Мисаїле, дай-но мені білила!

Я заніс йому білила, і, коли потім спускався донизу, хистким риштованням, вона дивилася на мене, зворушена до сліз, і усміхалась.

— Який ви милий! — сказала вона.

У мене з дитинства залишилося в пам’яті, як в одного з наших багатіїв вилетіла з клітки зелена папуга, і як потім ця гарна птиця цілий місяць блукала по місту, ліниво перелітаючи з саду до саду, самотня, безпритульна. І Марія Вікторівна нагадувала мені цю птицю.

— Крім кладовища, мені тепер зовсім ніде бувати, — говорила вона мені зі сміхом. — Місто страшенно набридло. В Ажогіних читають, співають, сюсюкають, я не зношу їх останнім часом; ваша сестра — відлюдниця, m-lle Благово за щось ненавидить мене, театру я не люблю. Куди скажете подітися?

Коли я бував у неї, від мене тхнуло фарбою й скипидаром, руки в мене були темні — і їй це подобалось; вона хотіла також, щоб я приходив до неї не інакше, як у своєму звичайному робочому одязі; але у вітальні цей одяг обтяжував мене, я ніяковів, наче був у мундирі, і тому, збираючись до неї, завжди надівав свою нову трикову пару. І це їй не подобалось.

— А ви, признайтесь, не зовсім ще призвичаїлися до вашої нової ролі, — сказала вона мені одного разу. — Робочий костюм обтяжує вас, вам незручно в ньому. Скажіть, чи не тому це, що у вас нема впевненості, і що ви незадоволені? Самий вид праці, який ви обрали, ця ваша малярія — невже вона задовольняє вас? — спитала вона, сміючись. — Я знаю, фарбування робить речі кращими й міцнішими тощо, але ж ці речі належать городянам, багатіям і, кінець кінцем, становлять розкіш. До того ж ви самі не раз казали, що кожен повинен здобувати собі хліб власними руками, тимчасом ви добуваєте гроші, а не хліб. Чому б не додержуватися буквального розуміння ваших слів? Треба здобувати саме хліб, тобто треба орати, сіяти, косити, молотити або робити що-небудь таке, що безпосередньо стосується сільського господарства, наприклад, пасти корови, копати землю, ставити хати…

Вона відчинила гарненьку шафу, яка стояла коло її письмового стола, і сказала:

— Все це я вам до того кажу, що мені хочеться ознайомити вас з своєю таємницею. Voila! Це моя сільськогосподарська бібліотека. Тут і поле, і город, і сад, і обора, і пасіка. Я читаю жадібно і вже вивчила в теорії все до краплини. Моя мрія, моя солодка мрія: як тільки настане березень, поїду в нашу Дубечню. Чудово там, предивно! Хіба не правда? Першого року я придивлятимуся до справи і звикатиму, а на другий рік уже сама стану працювати по-справжньому, не. шкодуючи, як то кажуть, життя. Батько обіцяв подарувати мені Дубечню, і я робитиму в ній, що захочу.

Розчервонівшись, хвилюючись до сліз і сміючись, вона мріяла вголос про те, як вона житиме в Дубечні, і яке це буде цікаве життя. А я заздрив їй. Березень був уже близько, дні ставали дедалі більшими, і в ясні сонячні дні капало з дахів і пахло весною; мені самому хотілося в село.

І коли вона сказала, що переїде жити в Дубечню, мені ясно уявилося, як я залишуся в місті сам, і я відчув, що ревную її до шафи з книжками й до сільського господарства. Я не знав і не любив сільського господарства й хотів« був сказати їй, що сільське господарство є рабська робота, але згадав, що щось подібне вже не раз казав мій батько, і промовчав.

Настав великий піст. Приїхав з Петербурга інженер Віктор Іванович, про існування якого я вже став забувати. Приїхав він несподівано, не попередивши навіть телеграмою. Коли я прийшов, як звичайно, увечері, він, умитий, підстрижений, помолоділий років на десять, ходив по вітальні й щось розказував; дочка його, стоячи навколішки, виймала з чемоданів коробки, флакони, книжки і подавала все це лакеєві Павлу. Побачивши інженера, я мимоволі ступив крок назад, а він простягнув до мене обидві руки й сказав, усміхаючись, показуючи свої білі, міцні, візницькі зуби:

— Ось і він, ось і він! Дуже радий бачити вас, пане маляр! Маша все розказала, вона тут проспівала вам цілий панегірик. Цілком вас розумію й схвалюю! — говорив далі він, беручи мене під руку. — Бути порядним робітником куди розумніше й чесніше, ніж переводити казенний папір і носити на лобі кокарду. Я сам працював у Бельгії, ось оцими руками, потім два роки їздив машиністом…

Він був у короткому піджаку й по-домашньому в туфлях, ходив, як подагрик, трохи перехиляючись і потираючи руки. Щось наспівуючи, він тихо мугикав і все щулився від приємності, що, нарешті, вернувся додому й прийняв свій улюблений душ.

— Безперечно, — казав він мені за вечерею, — безперечно, ви всі милі, симпатичні люди, але чомусь, панове, як тільки ви беретесь до фізичної праці або починаєте рятувати мужика, то все це у вас кінець кінцем зводиться до сектантства. Хіба ви не сектант? От ви не п’єте горілки. Що ж це, як не сектантство?

Щоб зробити йому приємність, я випив горілки. Випив і вина. Ми куштували сири, ковбаси, паштети, пікулі й різноманітні закуски, що їх привіз з собою інженер, і вина, одержані, коли його не було, з-за кордону. Вина були чудові. Чомусь вина і сигари інженер діставав з-за кордону, не платячи мита; ікру і балик хтось присилав йому безплатно, за квартиру він не платив, бо хазяїн будинку постачав на колію гас; і взагалі на мене він і його дочка справляли таке враження, ніби все краще в світі було до їх послуг і одержували вони його зовсім даром.

Я й далі бував у них, але вже не так охоче. Інженер заважав мені, і при ньому я почував себе зв’язаним. Я не зносив його ясних, невинних очей, міркування його мучили мене, були мені огидні; мучив і спогад про те, що ще так недавно я був підлеглим у цієї ситої, рум’яної людини, і що він був зі мною немилосердно грубим. Щоправда, він брав мене за талію, ласкаво плескав по плечу, схвалював моє життя, але я почував, що він, як і раніше, зневажає мою нікчемність і терпить мене тільки на догоду своїй дочці; і я вже не міг сміятися й говорити, що хочу, і тримався відлюдно, і все чекав, що він, чого доброго, обізве мене Пантелеєм, як свого лакея Павла. Як обурювалася моя провінціальна, міщанська гордість! Я, пролетарів, маляр, щодня ходжу до людей багатих, чужих мені, на яких усе місто дивиться, як на іноземців, і щодня п’ю в них дорогі вина та їм незвичайне — з цим не хотіла миритися моя совість! Ідучи до них, я похмуро уникав зустрічних і дивився спідлоба, наче й справді був сектантом, а коли йшов від інженера додому, то соромився своєї ситості.

А головне, я боявся захопитися. Чи йшов я вулицею, чи працював, чи розмовляв з хлопцями, я весь час думав тільки про те, як увечері піду до Марії Вікторівни, і уявляв собі її голос, сміх, ходу. Збираючись до неї, я кожного разу довго стояв у няньки перед кривим дзеркалом, зав’язуючи собі галстук, моя трикова пара здавалася мені огидною, і я мучився, і в той же час зневажав себе за те, що я такий дріб’язковий. Коли вона кричала до мене з іншої кімнати, що вона не одягнена, і просила почекати, я чув, як вона одягалася; це хвилювало мене, я почував, ніби підо мною опускається підлога. А коли я бачив на вулиці, хоч би здаля, жіночу постать, то неодмінно порівнював; і ці порівняння збуджували в мене почуття гордості: Марія Вікторівна найкраща з усіх! А ночами я бачив її і себе уві сні.

Якось за вечерею ми разом з інженером з’їли цілого омара. Повертаючись потім додому, я згадав, що інженер за вечерею двічі сказав мені: «голубе», і я подумав, що в цьому домі пестять мене, як великого нещасного пса, що відбився від свого хазяїна, що мною бавляться і, коли я набридну, мене проженуть, як пса. Мені стало соромно й боляче, боляче до сліз, наче мене образили, і я, дивлячись на небо, заприсягся покласти всьому цьому край.

Наступного дня я не пішов до Должикових. Пізно увечері, коли було зовсім темно й лив дощ, я пройшовся Великою Дворянською вулицею, дивлячись на вікна. В Ажогіних уже спали, і тільки в одному з крайніх вікон світилося; це в себе в кімнаті стара Ажогіна вишивала при трьох свічках, уявляючи, що бореться з забобонами. У наших було темно, а в будинку напроти, в Должикових, вікна світилися, але нічого не можна було розглянути крізь квіти й завіски. Я все ходив по вулиці; холодний березневий дощ поливав мене. Я чув, як мій батько вернувся з клубу; він постукав у ворота, через хвилину у вікні засвітилося, і я побачив сестру, яка йшла поквапливо з лампою і на ходу одною рукою поправляла своє густе волосся. Потім батько ходив по вітальні з кутка в куток і говорив про щось, потираючи руки, а сестра сиділа в кріслі нерухомо, про щось думаючи, не слухаючи його.

Та ось вони пішли, світло погасло… Я оглянувся на будинок інженера — і тут уже було темно. В темряві, під дощем, я відчув себе безнадійно самотнім, покинутим напризволяще, відчув, які в порівнянні з цією моєю самотністю, в порівнянні з стражданням теперішнім і з тим, якого я ще мав зазнати в житті, дрібні всі мої справи, бажання і все те, що я досі думав, говорив. На жаль, справи і думки живих істот далеко не такі значні, як їх скорботи! І не здаючи собі ясно справи в тому, що я роблю, я щосили смикнув дзвінок біля воріт Должикова, відірвав його й побіг вулицею, як хлопчисько, почуваючи страх і думаючи, що зараз неодмінно вийдуть і впізнають мене. Коли я спинився в кінці вулиці, щоб перевести дух, чути було тільки, як шумів дощ та як десь далеко в чавунну дошку стукав сторож.

Я цілий тиждень не ходив до Должикових. Трикову пару було продано. Малярної роботи не було, я знову жив надголодь, роздобуваючи собі по 10–20 копійок на день, де доведеться, важкою, неприємною працею. Брьохаючи по коліна в холодній грязюці, надсаджуючи груди, я хотів заглушити спогади й наче помщався собі за всі ті сири і консерви, якими мене частували в інженера; та все ж тільки-но я лягав у постіль, голодний і мокрий, як моя грішна уява зразу ж починала малювати мені чудові, принадні картини, і я з подивом признавався собі, що я люблю, палко люблю, і засинав міцно й здорово, почуваючи, що від цього каторжного життя моє тіло стає тільки дужчим і молодшим.

В один з вечорів невчасно пішов сніг і подуло з півночі, наче знову наставала зима. Вернувшись з роботи цього вечора, я застав у своїй кімнаті Марію Вікторівну. Вона сиділа в шубці, тримаючи обидві руки в муфті.

— Чому ви не буваєте в мене? — спитала вона, зводячи свої розумні, ясні очі, а я дуже збентежився від радості й стояв перед нею струнко, як перед батьком, коли той збирався бити мене; вона дивилася мені в обличчя, і по очах її було видно, що вона розуміє, чому я збентежений.

— Чому ви не буваєте в мене? — повторила вона. — Якщо ви не хочете бувати, то ось я сама прийшла.

Вона встала й близько підійшла до мене.

— Не покидайте мене, — сказала вона, і очі її налилися сльозами. — Я сама, я зовсім сама!

Вона заплакала й промовила, затуляючи обличчя муфтою:

— Сама! Мені важко жити, дуже важко, і на всьому світі нема в мене нікого, крім вас. Не покидайте мене!

Шукаючи хусточки, щоб утерти сльози, вона усміхнулась; ми мовчали якийсь час, потім я обняв її й поцілував, при цьому подряпав собі щоку до крові шпилькою, якою була приколота її шапка.

І ми стали говорити так, начебто були близькі одно з одним давно-давно…

X

Днів через два вона послала мене в Дубечню, і я був невимовно радий цьому. Коли я йшов на вокзал і потім сидів у вагоні, то сміявся без причини, і на мене дивилися, як на п’яного. Падав сніг і був мороз ранками, але дороги вже потемніли, і над ними, крякаючи, літали граки.

Спочатку я гадав улаштувати приміщення для нас обох, для мене і Маті, в боковому флігелі, проти флігеля пані Чепракової, але в ньому, як виявилося, здавна жили голуби й качки і очистити його було неможливо без того, щоб не зруйнувати безлічі гнізд. Довелося мимоволі йти в незатишні кімнати великого будинку з жалюзі. Мужики називали цей будинок палацом; в ньому було понад двадцять кімнат, а меблів тільки одно фортепіано та дитяче крісельце, що лежало на горищі, і якби Маша привезла з міста всі свої меблі, то й тоді все-таки нам не вдалося б усунути цього враження похмурої порожнечі і холоду. Я вибрав три невеликі кімнати з вікнами в сад і з самого ранку до ночі прибирав їх, вставляючи нові шибки, обклеюючи шпалерами, забиваючи в підлозі щілини і діри. Це була легка, приємна праця. Раз у раз я бігав до річки глянути, чи не скресла крига; все мені здавалося, що прилетіли шпаки. А вночі, думаючи про Машу, я з невимовно солодким почуттям, з захоплюючою радістю прислухався до того, як шаруділи щури та як над стелею гув і стукотів вітер; здавалося, що на горищі кашляв старий домовик.

Сніг був глибокий; його багато ще підсипало наприкінці березня, але він розтав швидко, немов чарами, весняна вода пройшла бурхливо, отож на початку квітня вже гомоніли шпаки й літали в саду жовті метелики. Була чудова погода. Я щодня перед вечором ходив до міста зустрічати Машу, і яка це була насолода ступати босими ногами по просихаючій, ще м’якій дорозі!

Напівдорозі я сідав й дивився на місто, не наважуючись підійти до нього близько. Вигляд його бентежив мене. Я все думав: як поставляться до мене мої знайомі, дізнавшись про моє кохання? Що скаже батько? А особливо бентежила мене думка, що життя моє ускладнилося і що я зовсім утратив здатність керувати ним, і воно, наче повітряна куля, несло мене бог знає куди. Я вже не думав про те, як мені роздобути собі на прожиття, як жити, а думав — справді, не пам’ятаю про що.

Маша приїжджала в колясці; я сідав до неї, і ми їхали разом у Дубечню, веселі, вільні. Або, дочекавшись заходу сонця, я вертався додому незадоволений, нудний, дивуючись, чому не приїхала Маша, а біля воріт садиби або в саду зустрічав мене несподівано милий привид — вона! Виявлялося, що вона приїхала залізницею й від станції прийшла пішки. Яка це була радість! В простенькій шерстяній сукні, в косиночці, з скромним зонтиком, але затягнута, струнка, в дорогих закордонних черевиках — це була талановита актриса, що грала міщаночку. Ми оглядали наше господарство й вирішували, де буде чия кімната, де в нас будуть алеї, город, пасіка. В нас уже були кури, качки і гуси, яких ми любили за те, що вони були наші. В нас уже були наготовлені для посіву овес, конюшина, тимофіївка, гречка й городнє насіння, і ми кожного разу оглядали все це й обмірковували подовгу, який може бути врожай, і все, що говорила мені Маша, здавалося мені надзвичайно розумним і прекрасним. Це був найщасливіший час мого життя.

Скоро після провідного тижня ми вінчалися в нашій парафіяльній церкві, в селі Курилівці, за три версти від Дубечні. Маша хотіла, щоб усе влаштувалося скромно; на її бажання, шаферами в нас були селянські парубки, співав один дячок, і поверталися ми з церкви невеличким труським тарантасом, і вона сама поганяла. З міських гостей у нас була тільки моя сестра Клеопатра, що їй днів за три до шлюбу Маша послала записку. Сестра була в білій сукні і в рукавичках. Під час вінчання вона тихо плакала від розчулення й радості, вираз обличчя в неї був материнський, безмежно добрий. Вона сп’яніла від нашого щастя й усміхалася, ніби вдихала в себе солодкий чад, і, дивлячись на неї під час нашого вінчання, я зрозумів, що для неї на світі нема нічого вищого за кохання, земне кохання, і що вона мріє про нього потай, несміливо, але завжди й палко. Вона обіймала й цілувала Машу і, не знаючи, як висловити своє захоплення, говорила їй про мене:

— Він добрий! Він дуже добрий!

Перед тим, як поїхати від нас, вона переодяглася в своє звичайне плаття й повела мене в сад, щоб поговорити зі мною на самоті.

— Батькові дуже прикро, що ти нічого не написав йому, — сказала вона, — треба було попросити в нього благословення. Але, по суті, він дуже задоволений. Він каже, що це одруження піднесе тебе в очах усього громадянства і що під впливом Марії Вікторівни ти станеш серйозніше ставитися до життя. Ми вечорами тепер говоримо тільки про тебе, і вчора він навіть висловився так: «наш Мисаїл». Це мене потішило. Як видно, він щось задумав, і мені здається, він хоче подати тобі приклад великодушності й перший заговорить про примирення. Дуже можливо, що цими днями він приїде сюди до вас.

Вона кілька разів квапливо перехрестила мене й сказала:

— Ну, бог з тобою, будь щасливий! Анюта Благово дуже розумна дівчина, вона каже про твоє одруження, що це бог посилає тобі нове випробування. Що ж? У родинному житті не самі радощі, а й страждання. Без цього не можна.

Проводжаючи її, я і Маша пройшли пішки версти зо три; потім, повертаючись, ми йшли тихо й мовчки, наче відпочивали. Маша тримала мене за руку, на душі було легко і вже не хотілося говорити про кохання; після вінчання ми стали одно одному ще ближчі й рідніші, і нам здавалося, що вже ніщо не може розлучити нас.

— Твоя сестра — симпатична істота, — сказала Маша, — але схоже на те, ніби її довго мучили. Мабуть, твій батько жахлива людина.

Я став розповідати їй, як виховували мене і сестру, і яке, насправді, важке й безладне було наше дитинство. Дізнавшись, що ще так недавно мене бив батько, вона здригнулась і пригорнулася до мене.

— Не розказуй більше, — промовила вона. — Це страшно.

Тепер уже вона не розлучалася зі мною. Ми жили у великому будинку, в трьох кімнатах, і вечорами міцно замикали двері, що вели до порожньої частини будинку, наче там жив хтось, кого ми не знали й боялися. Я вставав рано, вдосвіта, і зараз-таки брався до якої-небудь роботи. Я лагодив вози, проводив у саду доріжки, копав грядки, фарбував дах будинку. Коли настав час сіяти овес, я пробував двоїти, скородити, сіяти, і робив усе це добросовісно, не відстаючи від робітника; я стомлювався, від дощу і від холодного вітру в мене довго горіли обличчя і ноги, ночами снилася мені зорана земля. Але польова робота не вабила мене. Я не знав сільського господарства й не любив його; це, може, через те, що предки мої не були хліборобами і в жилах моїх текла чисто міська кров. Природу я любив ніжно, любив і поле, і луки, і городи, але мужик, що оре ралом землю, поганяє свою жалюгідну конячину, обірваний, мокрий, з витягнутою шиєю, був для мене виявом грубої, дикої, негарної сили, і, дивлячись на його незграбні рухи, я кожного разу мимоволі починав думати про давно минуле, легендарне життя, коли люди не вміли ще вживати вогню. Суворий бик, який ходив у селянській череді, і коні, коли вони, стукаючи копитами, бігали по селу, наганяли на мене страх, і все хоч трохи велике, сильне й сердите, чи то був баран з рогами, гусак чи цеповий собака, здавалося мені виявом усе тієї ж грубої, дикої сили. Це упередження особливо сильно виявлялося в мене в погану погоду, коли над чорним зораним полем звисали важкі хмари. А головне, коли я орав або сіяв, а двоє-троє стояли й дивилися, як я це роблю, то в мене не було усвідомлення неминучості й обов’язковості цієї праці, і мені здавалося, що я бавлюся. І я волів робити що-небудь у дворі, і ніщо мені так не подобалося, як фарбувати дах.

Я ходив через сад і через луг на наш млин. Його орендував Степан, курилівський мужик, гарний, смуглявий, з густою чорною бородою, на вигляд — силач. Млинової справи він не любив і вважав її нудною й невигідною, а жив на млині тільки для того, щоб не жити дома. Він був лимар, і коло нього завжди приємно пахло смолою і шкірою. Розмовляти він не любив, був млявий, нерухливий і все наспівував «у-лю-лю-лю», сидячи на березі або на порозі. До нього приходили іноді з Курилівки його дружина і теща, обидві білолиці, млосні, лагідні; вони низько кланялися йому й називали його «ви, Степане Петровичу». А він, не відповівши на їхній поклін ні рухом, ні словом, сідав осторонь на березі й наспівував тихо: «у-лю-лю-лю». Минала в мовчанні година-друга. Теща і дружина, пошепотівшись, підводилися і якийсь час дивились на нього, сподіваючись, що він озирнеться, потім низько кланялися й говорили солодкими, співучими голосами:

— Прощавайте, Степане Петровичу!

І йшли собі. Після того, забираючи залишений ними клунок з бубликами або сорочку, Степан зітхав і казав, моргнувши на них:

— Жіноча стать!

Млин на два посади працював вдень і вночі. Я допомагав Степанові, це мені подобалося, і коли він ішов куди-небудь, я охоче залишався замість нього.

XI

Після теплої, ясної погоди настало бездоріжжя; весь травень ішли дощі, було холодно. Шум млинових коліс і дощу навівав лінощі і сон. Тремтіла підлога, пахло борошном, і це теж наганяло дрімоту. Дружина в короткому кожушку, у високих чоловічих калошах, з’являлася разів зо два на день і говорила завжди одне й те саме:

— І це називається літом! Гірше, ніж у жовтні!

Разом ми пили чай, варили кашу або цілими днями сиділи мовчки, чекаючи, чи не вщухне дощ. Одного разу, коли Степан пішов кудись на ярмарок, Маша пробула в млині цілу ніч. Коли ми встали, то не можна було зрозуміти, котра година, бо дощові хмари затягли все небо, тільки співали сонні півні в Дубечні й кричали деркачі в лузі; було ще дуже, дуже рано… Ми з дружиною зійшли до плеса й витягли вершу, що її напередодні при нас закинув Степан. У ній борсався один великий окунь і, задираючи догори клешню, бундючився рак.

— Випусти їх, — сказала Маша. — Хай і вони будуть щасливі.

Через те, що ми встали дуже рано й потім нічого не робили, цей день здавався дуже довгим, найдовшим у моєму житті. Перед вечором вернувся Степан, і я пішов додому, до садиби.

— Сьогодні приїжджав твій батько, — сказала мені Маша.

— Де ж він? — спитав я.

— Поїхав. Я його не прийняла.

Бачивши, що я стою й мовчу, що мені жалко мого батька, вона сказала:

— Треба бути послідовним. Я не прийняла його і звеліла переказати, щоб він уже більше не турбувався й не приїжджав до нас.

Через хвилину я вже був за ворітьми і йшов до міста, щоб поговорити з батьком. Було грязько, слизько, холодно. Вперше після одруження мені стало раптом сумно, і в мозку моєму, стомленому цим довгим сірим днем, промайнула думка, що, може, я живу не так, як треба. Я стомився, і поволі мене опанували легкодухість, лінь, не хотілось рухатися, міркувати, і, пройшовши трохи, я махнув рукою й вернувся назад.

Серед двору стояв інженер в шкіряному пальті з відлогою й говорив голосно:

— Де меблі? Були прекрасні меблі в стилі empire, були картини, були вази, а тепер як виметено! Я купував маєток з меблями, чорт би їх забрав!

Коло нього стояв і бгав у руках свою шапку генеральшин служник Мойсей, парубок років 25-ти, худий, рябуватий, з маленькими нахабними очима; одна щока в нього була більша за другу, наче він одлежав її.

— Ви, ваше високоблагородіє, зволили купувати без меблів, — нерішуче промовив він. — Я пам’ятаю.

— Мовчи! — крикнув інженер, побагровів, затрусився, і луна в саду голосно повторила його крик.

XII

Коли я робив що-небудь у саду чи в дворі, то Мойсей стояв біля мене і, заклавши руки назад, ліниво й нахабно дивився на мене своїми маленькими очицями. І це так дратувало мене, що я кидав роботу і йшов геть.

Від Степана ми дізналися, що цей Мойсей був коханцем у генеральші. Я помітив, що коли до неї приходили по гроші, то спочатку зверталися до Мойсея, і раз я бачив, як якийсь мужик, весь чорний, мабуть, вугільник, кланявся йому в ноги; часом, пошепотівшись, він видавав гроші сам, не доповідаючи пані, з чого я зробив висновок, що інколи він орудував самостійно, своїм коштом.

Він стріляв у нас в саду під вікнами, тягав з нашого погреба їстівне, брав, не питаючи, коней; а ми обурювалися, перестаючи вірити, що Дубечня наша, і Маша говорила, бліднучи:

— Невже ми повинні жити з цими гадами ще півтора року?

Син генеральші, Іван Чепраков, служив кондуктором на нашій залізниці. За зиму він дуже схуд і ослабнув, отож тепер п’янів від одної чарки і мерз у затінку. В кондукторському одязі він ходив з огидою й соромився його, але свою посаду вважав вигідною, бо міг красти свічки й продавати їх. Моє нове становище збуджувало в ньому змішане почуття подиву, заздрощів і невиразної надії, що й з ним може трапитися що-небудь подібне. Він проводив Машу захопленими очима, питав, що я тепер їм на обід, і на його худому, негарному обличчі з’являвся сумний і солодкий вираз, і він ворушив пальцями, наче торкався мого щастя.

— Послухай, маленька користь, — говорив він метушливо, щохвилини закурюючи; там, де він стояв, було завжди насмічено, бо на одну цигарку він витрачав десятки сірників. — Послухай, життя в мене тепер препідле. Головне, всякий прапорщик може гукати: «Ти кондуктор! ти!» Наслухався я, брат, у вагонах всякої всячини і, знаєш, зрозумів: погане життя! Занапастила мене мати! Мені у вагоні один лікар сказав: якщо батьки розпутні, то діти в них виходять п’яниці або злочинці. Он воно що!

Раз він прийшов у двір, хитаючись. Очі в нього безтямно блукали, дихав він важко; він сміявся, плакав і говорив щось, як у гарячковому маренні, і в його плутаній мові були зрозумілі для мене тільки слова: «Моя мати! Де моя мати?», що їх вимовляв він з плачем, як дитина, що втратила в юрбі свою матір. Я повів його до себе в сад і поклав там під деревом, і потім цілий день та цілу ніч я і Маша по черзі сиділи біля нього. Йому було погано, а Маша з огидою дивилася в його бліде, мокре обличчя й говорила:

— Невже ці гади проживуть у нашому дворі ще півтора року? Це жахливо! Це жахливо!

А скільки прикростей завдавали нам селяни! Скільки важких розчарувань першого ж часу, весняними місяцями, коли так хотілося бути щасливим! Моя дружина будувала школу. Я накреслив план школи на шістдесят хлопчиків, і земська управа схвалила його, але порадила будувати школу в Курилівці, у великому селі, яке було всього за три версти від нас; до речі ж курилівська школа, в якій училися діти з чотирьох сіл, в тому числі й з нашої Дубечні, була стара й тісна, і по гнилій підлозі ходили побоюючись. Наприкінці березня Машу, за її бажанням, призначили попечителькою курилівської школи, а на початку квітня ми три рази збирали схід і переконували селян, що їхня школа тісна й стара, та що треба будувати нову. Приїжджали член земської управи й інспектор народних шкіл і теж умовляли. Після кожного сходу нас обступали й просили на відро горілки; нам було жарко в натовпі, ми скоро стомлювались і поверталися додому незадоволені й трохи збентежені. Кінець кінцем, мужики відвели під школу землю й зобов’язалися приставити з міста своїми кіньми весь будівельний матеріал. І тільки-но справилися з яровими, першої ж неділі з Курилівки і Дубечні пішли підводи по цеглу для фундаменту. Виїхали на світанку, а вернулися пізно увечері; мужики були п’яні й говорили, що замучились.

Як навмисно, дощі і холод тривали весь травень. Дорога зіпсувалася, стало грязько. Підводи, повертаючись з міста, заїжджали звичайно до нас у двір — і який це був жах! Ось у воротях з’являється коняка, розставивши передні ноги, черевата; вона, перше ніж в’їхати у двір, кланяється; вповзає на биндюгах дванадцятиаршинна колода, мокра, слизька на вигляд; біля неї, запнувшись від дощу, не дивлячись під ноги, не обминаючи калюж, ступає мужик з полою, заткнутою за пояс. З’являється друга підвода — з тесом, третя — з колодою, четверта… і двір перед домом поволі захаращується кіньми, колодами, дошками. Чоловіки і жінки з закутаними головами і з підтиканими спідницями, розлючено дивлячись на наші вікна, галасують, вимагають, щоб до них вийшла пані; чути грубі лайки. А осторонь стоїть Мойсей, і нам здається, що він тішиться з нашої ганьби.

— Не будемо більше возити! — кричать мужики. — Замучились! Пішла б сама й возила!

Маша, бліда, сторопівши, думаючи, що зараз до неї вдеруться в дім, висилає на піввідра; після цього галас стихає, і довгі колоди, одна за одною, сунуться назад з двору.

Коли я збирався на будівництво, дружина хвилювалась і казала:

— Мужики зляться. Коли б вони тобі не зробили чого- небудь. Ні, зажди, і я з тобою поїду.

Ми їхали до Курилівки разом, і там теслярі просили в нас на чай. Зруб уже був готовий, час уже було класти фундамент, але не приходили мулярі; виникала затримка, і теслярі нарікали. А коли, нарешті, прийшли мулярі, то виявилося, що нема піску: якось не зважили на те, що він потрібен. Користуючись з нашого безвихідного становища, мужики заправили по тридцять копійок за віз, хоч від будови до річки, де брали пісок, не було й чверті версти, а всіх возів треба було понад п’ятсот. Кінця не було непорозумінням, сваркам і канюченню, дружина обурювалась, а підрядчик-муляр, Тит Петров, сімдесятилітній дід, брав її за руку й говорив:

— Дивися сюди! Дивися сюди! Привези ти мені тільки піску, прижену тобі зразу десять чоловік, і за два дні буде готове! Дивися сюди!

Та привезли пісок, минуло і два, і чотири дні, і тиждень, а на місці майбутнього фундаменту все ще зяяла канава.

— Отак збожеволієш! — хвилювалася дружина. — Що за люди! Що за люди!

Під час цих неладів до нас приїжджав інженер Віктор Іванович. Він привозив з собою пакунки з винами й закусками, довго їв, і потім лягав спати на терасі й хропів, аж робітники похитували головами й говорили:

— Одначе!

Маша бувала не рада його приїздові, не вірила йому і в той же час радилася з ним; коли він, виспавшись після обіду й прокинувшись не в настрої, погано говорив про наше господарство або висловлював жаль, що купив Дубечню, яка завдала йому вже стільки збитків, то на обличчі в бідолашної Маші відбивалась нудьга; вона скаржилася йому, він позіхав і говорив, що мужиків треба бити.

Наше одруження і наше життя він називав комедією, казав, що це примха, пустощі!

— З нею вже було щось подібне, — розказував він мені про Машу. — Вона раз уявила себе оперною співачкою й пішла від мене; я шукав її два місяці і, голубе, на самі телеграми витратив тисячу карбованців.

Він уже не називав мене ні сектантом, ні паном маляром, і не ставився схвально до мого робочого життя, як раніше, а говорив:

— Ви — чудна людина! Ви — ненормальна людина! Не смію передбачати, але ви погано закінчите!

А Маша погано спала ночами та все думала про щось, сидячи біля вікна нашої спальні. Не було вже сміху під час вечері, ні милих гримас. Я мучився, і коли йшов дощ, то кожна крапля його врізувалася мені в серце, як дріб, і я ладен був упасти перед Машею навколішки й перепрошуватися за погоду. Коли у дворі галасували мужики, то я теж почував себе винним. Цілі години я просиджував на одному місці, думаючи тільки про те, яка прекрасна людина Маша, яка це чудесна людина. Я палко любив її, і мене захоплювало все, що вона робила, все, що говорила. В неї була схильність до тихої кабінетної роботи, вона любила читати подовгу, вивчати що-небудь; вона, знавши господарство тільки з книг, дивувала всіх нас своїми знаннями, і поради, які вона давала, всі придалися, і жодна з них не пропала в господарстві марно. І до всього того, скільки благородства, смаку і благодушності, тієї благодушності, яка буває тільки в прекрасно вихованих людей!

Для цієї жінки з здоровим, позитивним розумом безладні обставини з дрібними клопотами і чварами, в яких ми тепер жили, були важкі; я це бачив і сам не міг спати ночами, голова моя працювала і сльози підступали до горла. Я метався, не знаючи, що робити.

Я мчав до міста й привозив для Маші книжки, газети, цукерки, квіти, я разом з Степаном ловив рибу, цілими годинами бродячи по шию у холодній воді під дощем, щоб спіймати миня й урізноманітити нашу страву; я принижено просив мужиків не галасувати, поїв їх горілкою, підкупляв, давав їм різні обіцянки. І скільки я ще робив дурниць!

Дощі, нарешті, перестали, земля висохла. Устанеш ранком, годині о четвертій, вийдеш у сад, — роса блищить на квітках, гомонять пташки і комахи, на небі жодної хмаринки; і сад, і луг, і річка такі прекрасні, але спогади про мужиків, про підводи, про інженера! Я і Маша разом їхали бігунками в поле, глянути на овес. Вона поганяла, я сидів ззаду; плечі в неї були трохи підняті, і вітер розмаював її волосся.

— Праворуч тримай! — гукала вона зустрічним.

— Ти схожа на візника, — сказав я їй якось.

— А й можливо! Адже мій дід, батько інженера, був візник. Ти не знав цього? — спитала вона, обернувшись до мене, і зараз же показала, як гукають і як співають візники.

«І слава богу! — думав я, слухаючи її. — Слава богу!» І знову спогади про мужиків, про підводи, про інженера…

XIII

Приїхав велосипедом лікар Благово. Стала часто бувати сестра. Знову розмови про фізичну працю, про прогрес, про таємничий ікс, що чекає людство в далекому майбутньому. Лікар не любив нашого господарства, бо воно заважало нам сперечатися, і говорив, що орати, косити, пасти телят не гідно вільної людини і що всі ці грубі види боротьби за існування люди згодом покладуть на тварин і на машини, а самі займатимуться виключно науковими дослідженнями. А сестра все просила пустити її раніше додому, і якщо залишалася до пізнього вечора або ночувати, то хвилюванням не було кінця.

— Боже мій, яка ви ще дитина! — говорила з докором Маша. — Це аж смішно, нарешті.

— Так, смішно, — погоджувалася сестра, — я розумію, що це смішно; та що ж робити, коли я неспроможна перебороти себе? Мені все здається, що я роблю погано.

Під час сінокосу в мене через незвичку боліло все тіло; сидячи увечері на терасі з своїми і розмовляючи, я раптом засинав, і з мене голосно сміялись. Мене будили й садовили до столу вечеряти, мене долала дрімота, і я, мов у забутті, бачив світло, обличчя, тарілки, чув голоси й не розумів їх. А вставши рано-вранці, зараз же брався до коси або йшов на будівництво й працював цілий день.

Залишаючись святами дома, я помічав, що дружина і сестра приховують від мене щось і навіть начебто уникають мене. Дружина була ніжна зі мною, як і раніше, але були в неї якісь свої думки, про які вона не говорила мені. Було незаперечним те, що роздратування її проти селян зростало, життя для неї ставало дедалі важчим, а тим- часом вона вже не скаржилася мені. З лікарем тепер вона розмовляла з більшою охотою, ніж зі мною, і я не розумів, чого це так.

У нашій губернії був звичай: під час сінокосу і жнив вечорами на панський двір приходили робітники і їх частували горілкою, навіть молоді дівчата випивали по склянці. Ми не додержувалися цього; косарі і жінки стояли в нас у дворі до пізнього вечора, чекаючи горілки, і потім ішли, лаючись. А Маша в цей час суворо хмурилася й мовчала, або казала лікареві з роздратуванням, півголосом:

— Дикуни! Печеніги!

У селі новаків зустрічають непривітно, майже вороже, як у школі. Так зустріли й нас. Спершу на нас дивилися, як на людей дурних і обмежених, які купили собі маєток тільки тому, що ніде було подіти гроші. З нас сміялися. У нашому лісі й навіть саду мужики пасли свою худобу, заганяли до себе в село наших корів і коней і потім приходили вимагати за спаш. Приходили цілими громадами до нас у двір і галасливо заявляли, ніби ми, коли косили, захопили клапоть якої-небудь не належної нам Бишеївки або Семенихи; а що ми ще не знали точно меж нашої землі, то вірили на слово й платили штраф; а потім виявлялося, що косили ми правильно. В нашому лісі обдирали липки. Один дубечнянський мужик, куркуль, який торгував горілкою без патенту, підкуповував наших робітників і разом з ними обдурював нас найбільш зрадницьким способом: нові колеса коло возів замінював старими, забирав наші хомути до плугів і продавав їх нам-таки і т. п. Але найприкріше було те, що робилося в Курилівці на будівництві; там жінки ночами крали тес, цеглу, кахлі, залізо; староста з понятими робив у них трус, сход штрафував кожну на два карбованці, і потім ці штрафні гроші пропивала вся громада.

Коли Маша дізнавалася про це, то з обуренням говорила лікареві або моїй сестрі:

— Які тварюки! Це жах! Жах!

І я чув не раз, як вона висловлювала жаль, що почала будувати школу.

— Зрозумійте, — переконував її лікар, — зрозумійте, що коли ви будуєте цю школу і взагалі робите добро, то не для мужиків, а в ім’я культури, в ім’я майбутнього. І що ці мужики гірші, то більше приводів будувати школу. Зрозумійте!

В голосі його, однак, чути було невпевненість, і мені здавалося, що він разом з Машею ненавидів мужиків.

Маша часто ходила до млина й брала з собою сестру, і обидві, сміючись, казали, що вони йдуть подивитися на Степана, який він гарний. Степан, як виявилося, був млявий і неговіркий тільки з мужчинами, а в жіночому товаристві тримався розв’язно й говорив безугавно. Раз, прийшовши до річки купатись, я мимоволі підслухав розмову. Маша і Клеопатра, обидві в білих сукнях, сиділи на березі під вербою, в широкому затінку, а Степан стояв біля них, заклавши руки назад, і говорив:

— Хіба мужики — люди? Не люди, а, пробачте, звірина, шарлатани. Яке в мужика життя? Тільки їсти та пити, аби харчі дешевші, та в трактирі горло дерти без пуття; і ні тобі розмов хороших, ні поводження, ні формальності, а так — невіглас! І сам у бруді, і дружина в бруді, і діти в бруді, в чому був, у тому й ліг, картоплю з борщу витягає просто пальцями, квас п’є з тарганом, — хоч би дмухнув!

— Бідність же! — заступилася сестра.

— Яка бідність! Воно правда, нужда, але ж нужда всяка буває, добродійко! От якщо людина в острозі сидить, або, скажімо, сліпа, чи без ніг, то це справді, не дай бог нікому, а якщо вона на волі, при своєму розумі, очі і руки в неї є, сила є, бог є, то чого їй ще? Пустощі, добродійко, невігластво, а не бідність. Якщо ось ви, скажімо, хороші пани, через освіту вашу, з ласки побажаєте дати їй допомогу, то вона ваші гроші проп’є через свою підлість або, ще гірше, сама відкриє шинок і на ваші гроші почне народ грабувати. Ви зволите казати — бідність. А хіба багатий мужик живе краще? Теж, пробачте, як свиня. Грубіян, горлань, бовдур, ширший ніж довший, пика пухла, червона — так би, здається, розмахнувся й ляснув його, падлюку. Он Ларіон дубечнянський теж багатий, а либонь лубки у вашому лісі дере не гірше за бідного; і сам лається, і діти лаються, а як вип’є зайве, вткнеться носом у калюжу та й спить. Всі вони, добродійко, нічого не варті. Поживеш з ними в селі, то немов у пеклі. Нав’язло воно мені в зубах, село оте, і дякую богові, цареві небесному, і ситий я, і одягнений, відслужив у драгунах свій строк, побув старостою три роки, і вільний я козак тепер: де хочу, там і живу. В селі жити не бажаю, і ніхто не має права мене примусити. Кажуть, дружина. Ти, кажуть, повинен у хаті з дружиною жити. А чому це? Я до неї не наймався.

— Скажіть, Степане, ви одружилися з кохання? — спитала Маша.

— Яке в нас у селі кохання? — відповів Степан і усміхнувся. — Власне, добродійко, якщо ви хочете знати, я одружений удруге. Я сам не курилівський, а з Залегоща, а в Курилівку мене потім за зятя взяли. Значить, батько не побажав ділити нас проміж себе — нас усіх п’ятеро братів, я поклонився та й годі, пішов у чуже село, за зятя. А перша моя дружина померла в молодих літах.

— З чого?

— З дурості. Плаче бувало все плаче та плаче без пуття, та так і зачахла. Якісь усе травки пила, щоб покращати, та, мабуть, пошкодила нутрощі. А друга моя дружина, курилівська — що з неї? Сільська баба, мужичка, та й годі. Коли її за мене сватали, мене привабило: думаю, молода, біла собою, чисто живуть. Мати в неї немовби хлистівка і кофій п’є, а головне, значить, чисто живуть. Виходить, одружився, а другого дня сіли обідати, сказав я тещі ложку подати, а вона подає ложку і, бачу, пальцем її витерла. Ось тобі на, думаю, добра у вас чистота. Пожив з ними рік та й пішов. Мені, може, з міською б одружитися, — говорив він далі, помовчавши. — Кажуть, дружина чоловікові помічниця. Навіщо мені помічниця, я й сам собі поможу, а ти краще зі мною поговори, та не так, щоб те-те-те-те, а ґрунтовно, з почуттям. Без доброї розмови — яке там життя!

Степан раптом замовк, і зараз же почулося його нудне, монотонне «у-лю-лю-лю». Це означало, що він побачив мене.

Маша часто бувала на млині, і розмови з Степаном, як видно, були їй приємні: Степан так щиро й переконано лаяв мужиків — і її тягло до нього. Коли вона поверталася з млина, то кожного разу мужик-дурничок, що стеріг сад, гукав на неї:

— Дівко Палажко! Здоров, дівко Палажко! — І гавкав на неї по-собачому: — Гав! гав!

А вона зупинялася й дивилася на нього уважно, наче в гавканні цього дурника знаходила відповідь на свої думки, і, мабуть, воно її притягало так само, як Степанова лайка. А дома чекала її яка-небудь звістка, як-от, наприклад, та, що сільські гуси потовкли в нас на городі капусту або, що Ларіон віжки вкрав, і вона говорила, знизуючи плечима, з усмішкою:

— Чого ж ви хочете від цих людей!

Вона обурювалась, на душі в неї збирався накип, а я тимчасом звикав до мужиків і мене дедалі більше вабило до них. Здебільшого це були нервові, роздратовані, скривджені люди; це були люди з пригніченою уявою, неосвічені, з убогим, тьмяним кругозором, завжди з тими самими думками про сіру землю, про сірі дні, про чорний хліб, люди, які хитрували, але, як птахи, ховали за дерево тільки саму голову, — які не вміли рахувати. Вони не йшли до вас на сінокіс за двадцять карбованців, але йшли за піввідра горілки, хоч на двадцять карбованців могли б купити чотири відра. Справді, були і бруд, і пияцтво, і дурість, і обмани, але при всьому тому, проте, почувалося, що життя мужицьке, загалом, тримається на якомусь міцному, здоровому стрижні. Хоч би яким незграбним звіром здавався мужик, ідучи за своїм ралом, і хоч би як він дурманив себе горілкою, все ж, придивляючись до нього ближче, почуваєш, що в ньому є те потрібне й дуже важливе, чого нема, наприклад, у Маші і в лікарі, а саме, він вірить, що головне на землі — правда, і що порятунок його і всього народу в самій лише правді, і тому більш за все на світі він любить справедливість. Я казав дружині, що вона бачить плями на склі, але не бачить самого скла; у відповідь вона мовчала або наспівувала, як Степан: «у-лю-лю-лю…» Коли ця добра, розумна жінка бліднула від обурення і з тремтінням у голосі розмовляла з лікарем про пияцтво й обдурювання, то мене дивувала й вражала її забутливість. Як могла вона забути, що її батько, інженер, теж пив, багато пив, і що гроші, на які було куплено Дубечню, набуті через цілий ряд зухвалих, безсовісних обдурювань? Як могла вона забути?

XIV

І сестра теж жила своїм особливим життям, яке ретельно приховувала від мене. Вона часто шепотілася з Машею. Коли я підходив до неї, вона вся знічувалась, і погляд її ставав провинним, благальним; очевидно, в її душі робилось щось таке, чого вона боялась або соромилася. Щоб як-небудь не зустрітися в саду або не залишитися зі мною вдвох, вона весь час трималася коло Маші, і мені доводилося говорити з нею рідко, тільки за обідом.

Якось увечері я тихо йшов садом, повертаючись з будівництва. Вже починало темніти. Не помічаючи мене, не чуючи моїх кроків, сестра ходила коло старої, розлогої яблуні, зовсім нечутно, наче привид. Вона була в чорному й ходила швидко, все по одній лінії, туди й сюди, дивлячись у землю. Впало з дерева яблуко, вона здригнулась від звуку, зупинилася й притулила руки до скронь. У цей самий час я підійшов до неї.

В пориві ніжної любові, яка раптом прилила мені до серця, з сльозами, згадуючи чомусь нашу матір, наше дитинство, я обняв її за плечі й поцілував.

— Що з тобою? — спитав я. — Ти страждаєш, я давно це бачу. Скажи, що з тобою?

— Мені страшно… — промовила вона, тремтячи.

— Що ж з тобою? — допитувався я. — Ради бога, будь одверта!

— Я буду, буду одверта, я скажу тобі всю правду. Ховати від тебе — це так важко, так болісно! Мисаїле, я кохаю… — казала далі вона пошепки. — Я кохаю, я кохаю… Я щаслива, але чому мені так страшно!

Почулися кроки, з’явився між деревами лікар Благово в шовковій сорочці, у високих чоботях. Очевидно, тут, біля яблуні, в них було призначено побачення. Побачивши його, вона кинулася до нього поривчасто, з болісним криком, наче його відбирали в неї:

— Володимире! Володимире!

Вона горнулася до нього й жадібно дивилася йому в обличчя, і тільки тепер я помітив, як схудла і зблідла вона за останній час. Особливо це було помітно по її мереживному комірці, який я давно знав і який тепер вільніше, ніж будь-коли, облягав її шию, тонку й довгу. Лікар зніяковів, але зараз-таки заспокоївся й сказав, пригладжуючи їй волосся:

— Ну, годі, годі… Навіщо так нервуватися? Бачиш, я приїхав.

Ми мовчали, соромливо поглядаючи одно на одного. Потім ми йшли всі троє, і я чув, як лікар говорив до мене:

— Культурне життя в нас ще не починалося. Старі тішать себе, що коли тепер нема нічого, то було щось у сорокових чи шістдесятих роках; це — старі, а ми з вами молоді, наших мозків ще не торкнувся marasmus senilis[3], ми не можемо тішити себе такими ілюзіями. Початок Русі був у 862 році, а початку культурної Русі, я так розумію, ще не було.

Та я не вдумувався в ці міркування. Якось було дивно, не хотілося вірити, що сестра закохана, що вона ось іде й тримає за руку чужого і ніжно дивиться на нього. Моя сестра, ця нервова, залякана, затуркана, не вільна істота, кохає мужчину, що вже жонатий і має дітей! Чогось мені стало жалко, а чого саме— не знаю; присутність лікаря чомусь була вже неприємна, і я ніяк не міг зрозуміти, що може вийти з їхнього кохання.

XV

Я і Маша їхали до Курилівки на посвячення школи.

— Осінь, осінь, осінь… — тихо говорила Маша, дивлячись на всі боки. — Минуло літо. Пташок нема, і зелені самі тільки верби.

Так, уже минуло літо. Стоять ясні, теплі дні, але ранками холоднувато, пастухи виходять уже в кожухах, а в нашому саду на айстрах роса не висихає протягом цілого дня. Все чути жалібні звуки, і не розбереш, чи віконниці то скиглять на своїх іржавих завісах, чи летять журавлі — і стає добре на душі і так хочеться жити!

— Минуло літо… — говорила Маша. — Тепер ми з тобою можемо підбити підсумки. Ми багато працювали, багато думали, ми стали кращі від того, — честь нам і слава, — ми досягли успіхів в особистому удосконаленні; але чи ці наші успіхи мали помітний вплив на навколишнє життя, чи дали вони користь хоч кому-небудь? Ні. Неуцтво, фізичний бруд, пияцтво, надзвичайно висока дитяча смертність — все залишилося, як і було, і через те, що ти орав і сіяв, а я витрачала гроші і читала книжки, нікому не стало краще. Очевидно, ми працювали тільки для себе й широко мислили тільки для себе.

Подібні міркування збивали мене, і я не знав, що думати.

— Ми від початку до кінця були щирі, — сказав я, — а хто щирий, того й правда.

— Хто заперечує? Наша була правда, але ми неправильно здійснювали те, в чому наша правда. Насамперед, самі наші зовнішні заходи — хіба вони не помилкові? Ти хочеш бути корисним людям, але вже самим тим, що ти купуєш маєток, ти з самого початку перепиняєш собі всяку змогу зробити для них що-небудь корисне. Потім, якщо ти працюєш, одягаєшся і їси, як мужик, то ти своїм авторитетом ніби узаконюєш цю їхню важку, незграбну одежу, жахливі хати, ці їхні дурні бороди… З другого боку, припустімо, що ти працюєш довго, дуже довго, весь вік, що кінець кінцем виходять деякі практичні результати, та що вони, ці твої результати, що вони можуть проти таких стихійних сил, як гуртове неуцтво, голод, холод, виродження? Крапля в морі! Тут потрібні інші способи боротьби, сильні, сміливі, швидкі! Якщо справді хочеш бути корисним, то виходь з тісного кола звичайної діяльності і старайся впливати зразу на масу! Потрібна насамперед голосна, енергійна проповідь. Чому мистецтво, наприклад, музика, таке живуче, таке популярне і так сильно впливає насправді? А тому, що музикант чи співець впливає зразу на тисячі. Любе, любе мистецтво! — вела вона далі, мрійно дивлячись на небо. — Мистецтво дає крила й заносить далеко-далеко! Кому набрид бруд, дрібні копійчані інтереси, хто обурений, скривджений і гнівається, той може знайти спокій і задоволення тільки в прекрасному.

Коли ми під’їжджали до Курилівки, погода була ясна, радісна. Подекуди в дворах молотили, пахло житньою соломою. За тинами яскраво червоніла горобина, і дерева навколо, куди не глянеш, були всі золоті або червоні. На дзвіниці дзвонили, несли до школи образи, і було чути, як співали: «Заступнице небесна». А яке прозоре повітря, як високо літали голуби!

Служили в класній молебень. Потім курилівські селяни піднесли Маші ікону, а дубечнянські — великий крендель і позолочену сільницю. І Маша розридалася.

— А коли що було сказано зайве або які незадоволення, то пробачте, — сказав один старик і вклонився їй і мені.

Коли ми їхали додому, Маша оглядалася на школу; зелений дах, пофарбований мною, тепер блищав проти сонця, і його довго було видно нам. І я почував, що погляди, які кидала тепер Маша, були прощальні.

XVI

Увечері вона зібралася до міста.

Останнім часом вона часто їздила до міста й там ночувала. Коли її не було, я не міг працювати, руки в мене опускалися й слабнули; наш великий двір здавався нудною, огидною пусткою, сад шумів сердито, і без неї дім, дерева, коні для мене не були «наші».

Я нікуди не виходив з дому, а все сидів за її столом, біля її шафи з сільськогосподарськими книжками, цими колишніми фаворитами, які тепер уже були непотрібні і дивилися на мене так збентежено. Цілими годинами, поки било сім, вісім, дев’ять, поки за вікнами наставала осіння ніч, чорна, як сажа, я розглядав її стару рукавичку, або перо, яким вона завжди писала, або її маленькі ножиці; я нічого не робив і ясно усвідомлював, що коли раніше робив що-небудь, коли орав, косив, рубав, то тому тільки, що цього хотіла вона. І якби вона послала мене чистити глибокий колодязь, де я стояв би по пояс у воді, то я поліз би в колодязь, не розбираючи, потрібне це чи ні. А тепер, коли її не було біля мене, Дубечня з її руїнами, неприбраністю, з віконницями, які стукають, з злодіями, нічними і денними, здавалася мені вже хаосом, в якому робота була б марною. Та й навіщо мені було тут працювати, навіщо турботи й думки про майбутнє, коли я почував, що з-під мене зникає ґрунт, що роль мою тут, у Дубечні, вже зіграно, що мене, одним словом, чекає та сама доля, яка спіткала книжки з сільського господарства? О, яка це була туга вночі, в часи самотності, коли я щохвилини прислухався з тривогою, наче сподівався, що ось-ось хто-небудь крикне, що мені пора іти. Мені було жалко своєї любові, для якої, очевидно, теж настала вже своя осінь. Яке це величезне щастя кохати і бути коханим, і який жах почувати, що починаєш звалюватися з цієї високої башти!

Мата вернулася з міста другого дня надвечір. Вона була незадоволена з чогось, але приховувала це й тільки сказала, навіщо це вставлено всі зимові рами, — отак і задихнутися можна. Я вийняв дві рами. Нам їсти не хотілося, але ми сіли й повечеряли.

— Піди, помий руки, — сказала дружина. — Від тебе тхне замазкою.

Вона привезла з міста нові ілюстровані журнали, і ми разом розглядали їх після вечері. Траплялися додатки з модними картинками й викройками. Маша оглядала їх мигцем і відкладала набік, щоб потім розглянути окремо, як слід; але один костюм з широкою, як дзвін, гладенькою спідницею і з великими рукавами зацікавив її, і вона з хвилину дивилась на нього серйозно й уважно.

— Це непогано, — сказала вона.

— Так, цей костюм тобі буде до лиця, — сказав я. — Дуже!

І дивлячись розчулено на костюм, милуючись цією сірою плямою тільки тому, що вона їй сподобалась, я говорив далі ніжно:

— Чудовий, прекрасний костюм! Прекрасна, чарівна Маша! Люба моя Маша!

І сльози закапали на картинку.

— Чарівна Маша… — бурмотів я. — Люба, дорога Маша…

Вона пішла й лягла, а я ще годину сидів і розглядав ілюстрації.

— Даремно ти вийняв рами, — сказала вона з спальні. — Боюся, щоб не було холодно. Ач, як задуває!

Я прочитав дещо із «суміші» — про готування дешевого чорнила і про найбільший брильянт на світі Мені знову трапилась модна картинка з костюмом, який їй сподобався, і я уявив собі її на балу з віялом, з голими плечима, осяйну, розкішну, її, що знається і на музиці, і на живопису, і на літературі, і якою маленькою, короткою здалася мені моя роль!

Наша зустріч, це наше подружнє життя були лише епізодом, яких буде ще чимало в житті цієї жвавої, багато обдарованої жінки. Все краще в світі, як я вже сказав, було до її послуг і діставалося їй зовсім дурно, навіть ідеї й модний розумовий рух служили їй для насолоди, урізноманітнюючи її життя, я і був лише візником, який довіз її від одного захоплення до другого. Тепер уже я не потрібен їй, вона випурхне, і я залишуся сам.

І наче у відповідь на мої думки надворі пролунав розпачливий крик:

— Гва-алт!

Це був тонкий жіночий голос, і, наче для того, щоб передражнити його, в димарі загув вітер теж тонким голосом. Минуло з півхвилини, і знову почулося крізь шум вітру, але вже начебто з іншого кінця двору:

— Гва-алт!

— Мисаїле, ти чуєш? — спитала тихо дружина. — Ти чуєш?

Вона вийшла до мене з спальні в самій сорочці, з розпущеними косами, і прислухалась, дивлячись на темне вікно.

— Когось душать! — промовила вона. — Цього ще бракувало.

Я взяв рушницю й вийшов. Надворі було дуже темно, дув сильний вітер, аж важко було стояти. Я пройшов до воріт, прислухався: шумлять дерева, свище вітер і в саду, мабуть, у мужика-дурника, ліниво заводить собака. За ворітьми тьма кромішня, на колії жодного вогника. І коло того флігеля, де торік була контора, раптом розлігся придушений крик:

— Гва-алт!

— Хто там? — гукнув я.

Боролися два чоловіки. Один виштовхував, а другий опирався, і обидва важко дихали.

— Пусти! — говорив один, і я впізнав Івана Чепракова; то він і кричав тонким жіночим голосом. — Пусти, проклятий, а то я тобі всі руки покусаю!

В другому я впізнав Мойсея. Я розборонив їх і при цьому не стримався й ударив Мойсея по обличчю два рази. Він упав, потім підвівся, і я вдарив його ще раз.

— Вони хотіли мене вбити, — бурмотів він. — До матусиного комода добиралися… Я їх бажаю замкнути у флігелі для безпеки.

А Чепраков був п’яний, не впізнавав мене і все глибоко зітхав, ніби набираючи повітря, щоб знову крикнути ґвалт.

Я покинув їх і вернувся в дім; дружина лежала в постелі, вже одягнена. Я розказав їй про те, що відбулося в дворі, і не приховав навіть, що бив Мойсея.

— Страшно жити в селі, — промовила вона. — І яка це довга ніч, бог з нею.

— Гва-алт! — почулося знову, трохи згодом.

— Я піду вгамую їх, — сказав я.

— Ні, хай вони собі там поперегризають горла, — промовила вона з гидливим виразом.

Вона дивилася на стелю й прислухалася, а я сидів біля неї, не сміючи заговорити до неї, з таким почуттям, начебто я був винен, що в дворі кричали «ґвалт» і що ніч була така довга.

Ми мовчали, і я нетерпляче чекав, коли у вікнах почне світати. А Маша весь час дивилася так, ніби прокинулася від забуття й тепер дивується, як це вона, така розумна, вихована, така чепурна, могла потрапити в цю жалюгідну провінціальну пустку, в зграю дрібних, нікчемних людей, і як це вона могла забутися до такої міри, що навіть захопилася одним з цих людей і понад півроку була його дружиною. Мені здавалось, що для неї було вже однаково, що я, що Мойсей, що Чепраков; все для неї злилось у цьому п’яному, дикому «ґвалт» — і я, і наш шлюб, і наше господарство, і осіннє бездоріжжя; і коли вона зітхала чи рухалась, щоб лягти зручніше, то я читав на її обличчі: «О, скоріше б ранок!»

Ранком вона виїхала.

Я прожив у Дубечні ще три дні, чекаючи її, потім склав усі наші речі в одну кімнату, замкнув її й пішов до міста. Коли я подзвонив до інженера, то був уже вечір, і на нашій Великій Дворянській горіли ліхтарі. Павло сказав мені, що нікого нема дома: Віктор Іванович поїхав до Петербурга, а Марія Вікторівна, мабуть, в Ажогіних на репетиції. Пам’ятаю, з яким хвилюванням я йшов потім до Ажогіних, як стукало й завмирало моє серце, коли я підіймався сходами і довго стояв нагорі на площадці, не сміючи увійти до цього храму муз! У залі на столику, на роялі, на сцені горіли свічки, всюди по три, і перший спектакль був призначений на тринадцяте число, і тепер першу репетицію було призначено на понеділок — важкий день. Боротьба з забобонами! Всі аматори сценічного мистецтва вже зібралися; старша, середня і молодша ходили по сцені, читаючи свої ролі з зошитів. Осторонь усіх нерухомо стояв Редька, притулившись скронею до стіни, з побожністю дивився на сцену, чекаючи початку репетиції. Все як було!

Я попрямував до хазяйки, — треба було привітатися, але раптом усі зашикали, замахали на мене, щоб я не стукав ногами. Стало тихо. Підняли кришку рояля, сіла якась дама, щурячи свої короткозорі очі на ноти, і до рояля підійшла моя Маша, вбрана, гарна, але гарна якось особливо, по-новому, зовсім не схожа на ту Машу, яка приходила весною до мене на млин; вона заспівала:

Чого так люблю я тебе, нічко ясна?

За весь час нашого знайомства це вперше я чув, як вона співала. В неї був хороший, соковитий, сильний голос, і, поки вона співала, мені здавалося, що я їм спілу, солодку, запашну диню. Ось вона скінчила, їй аплодували, і вона усміхалася дуже вдоволена, граючи очима, перегортаючи ноти, поправляючи на собі сукню, наче пташка, що вирвалася, нарешті, з клітки й на волі поправляє свої крила. Волосся в неї було зачесане на вуха, і на обличчі був недобрий, задерикуватий вираз, наче вона хотіла зробити всім нам виклик, або крикнути на нас, як на коней: «Гей, ви, любі!»

І, мабуть, у цей час вона була дуже схожа на свого діда візника.

— І ти тут? — спитала вона, подаючи мені руку. — Ти чув, як я співала? Ну, як ти вважаєш? — і не дожидаючись моєї відповіді, вона казала далі:— Дуже до речі, що ти тут. Сьогодні вночі я їду ненадовго до Петербурга. Ти мене пустиш?

Опівночі я проводив її на вокзал. Вона ніжно обняла мене, мабуть, дякуючи за те, що я не ставив непотрібних запитань, і обіцяла писати мені, а я довго стискував її руки й цілував їх, ледве стримуючи сльози, не кажучи їй ані слова.

А коли вона поїхала, я стояв, дивився на вогні, що віддалялися, милував її в своїй уяві й тихо говорив:

— Люба моя Маша, чарівна Маша…

Ночував я в Макарисі у Карпівни, а ранком уже разом з Редькою оббивав меблі в одного багатого купця, який віддавав свою дочку за лікаря.

XVII

В неділю після обіду приходила до мене сестра й пила зі мною чай.

— Тепер я дуже багато читаю, — говорила вона, показуючи книжки, які вона, ідучи до мене, взяла в міській бібліотеці. — Спасибі твоїй дружині і Володимирові, вони розбудили в мене самосвідомість. Вони врятували мене, зробили те, що я тепер почуваю себе людиною. Перше бувало я не спала ночами через різні турботи: «ах, за тиждень у нас вийшло багато цукру! ах, коли б не пересолити огірки!» І тепер я теж не сплю, але в мене вже інші думки. Я мучуся, що так безглуздо, малодушно пройшла в мене половина життя. Своє минуле я зневажаю, соромлюсь його, а на батька я дивлюся тепер, як на свого ворога. О, яка я вдячна твоїй дружині! А Володимир? Це така чудова людина! Вони відкрили мені очі.

— Це недобре, що ти не спиш ночами, — сказав я.

— Ти думаєш, — я хвора? Анітрохи. Володимир вислухав мене і сказав, що я зовсім здорова. Та справа не в здоров’ї, воно не так важливе… Ти мені скажи: моя правда?

Вона потребувала моральної підтримки — це було очевидно. Маша поїхала, лікар Благово був у Петербурзі, і в місті не залишалося нікого, крім мене, хто б міг їй сказати, що її правда. Вона пильно дивилася мені в обличчя, намагаючись прочитати мої таємні думки, і якщо я при ній задумувався й мовчав, то вона це брала на себе і ставала сумною. Доводилось весь час бути на сторожі, і коли вона питала мене, чи її правда, то я поспішав відповісти їй, що її правда і що я глибоко її поважаю.

— Ти знаєш? Мені в Ажогіних дали роль, — казала далі вона. — Хочу грати на сцені. Хочу жити, одним словом, хочу пити з повної чаші. Таланту в мене нема ніякого, і роль усього на десять рядків, та все ж це незмірно вище й благородніше, ніж наливати чай по п’ять раз на день і поглядати, чи не з’їла кухарка зайвого шматка. А головне, нехай, нарешті, батько побачить, що і я здатна на протест.

Після чаю вона лягла на мою постіль і полежала якийсь час з заплющеними очима, дуже бліда.

— Яка слабкість! — промовила вона, підводячись. — Володимир казав мені, що всі міські жінки і дівчата недокрівні від неробства. Яка розумна людина Володимир! Він має рацію, безмежно має рацію. Треба працювати!

Через два дні вона прийшла до Ажогіних на репетицію, з зошитом. Вона була в чорному платті, з кораловою низкою на шиї, з брошкою, схожою здаля на пиріжок, і у вухах були великі сережки, в яких блищало по брильянту. Коли я глянув на неї, то мені стало ніяково, мене вразив несмак. Що вона не до речі наділа сережки і брильянти та була химерно одягнена, помітили й інші; я бачив на обличчях усмішки й чув, як хтось промовив, сміючись:

— Клеопатра Єгипетська.

Вона старалась бути світською, невимушеною, спокійною і через те здавалася манірною й чудною. Простота і миловидність залишили її.

— Оце я сказала батькові, що йду на репетицію, — почала вона, підходячи до мене, — і він крикнув, що позбавляє мене благословення, і навіть мало не вдарив мене. Уяви, я не знаю своєї ролі, — сказала вона, заглядаючи в зошит. — Я неодмінно зіб’юся. Отже, жеребок кинуто, — говорила далі вона, дуже хвилюючись. — Жеребок кинуто.

Їй здавалося, що всі дивляться на неї і всі здивовані тим важливим кроком, на який вона зважилась, що всі чекають від неї чогось особливого, і переконати її, що на таких маленьких і нецікавих людей, як я і вона, ніхто не звертає уваги, було неможливо.

До третього акту їй нічого було робити, і її роль гості, провінціальної кумоньки, полягала лише в тому, що вона повинна була постояти під дверима, ніби підслухуючи, і потім сказати короткий монолог. До свого виходу, принаймні години з півтори, поки на сцені ходили, читали, пили чай, сперечалися, вона не відходила від мене і весь час бурмотіла свою роль і нервово м’яла зошит; і, уявляючи, що всі дивляться на неї й чекають її виходу, вона тремтячою рукою поправляла волосся й говорила мені;

— Я неодмінно зіб’юся… Як важко в мене на душі, якби ти знав! У мене такий страх, ніби мене поведуть зараз на страту.

Нарешті, підійшла її черга.

— Клеопатро Олексіївно, — вам! — сказав режисер.

Вона вийшла на середину сцени з виразом жаху на обличчі, негарна, незграбна, і з півхвилини простояла, як в остовпінні, зовсім нерухомо, і тільки самі великі сережки гойдались під вухами.

— Вперше можна по зошиту, — сказав хтось.

Мені було ясно, що вона тремтить і від тремтіння не може говорити й розгорнути зошита, і що їй зовсім не до ролі, і я вже хотів піти до неї й сказати їй що-небудь, як вона раптом опустилася на коліна серед сцени й голосно заридала.

Все рухалося, все гомоніло навколо, тільки я стояв, притулившись до куліси, вражений тим, що сталося, не розуміючи, не знаючи, що мені робити. Я бачив, як її підвели й вивели. Я бачив, як до мене підійшла Анюта Благово; раніше я не бачив її в залі, і тепер вона наче з землі виросла. Вона була в капелюшку, під вуалем, і, як завжди, мала такий вигляд, ніби зайшла тільки на хвилину.

— Я говорила їй, щоб вона не грала, — сказала вона сердито, уривчасто вимовляючи кожне слово й червоніючи. — Це — безумство! Ви повинні були втримати її!

Швидко підійшла Ажогіна-мати в короткій кофточці з короткими рукавами, з тютюновим попелом на грудях, худа і плоска.

— Друже мій, це жахливо, — промовила вона, ламаючи руки і, як звичайно, пильно вдивляючись мені в обличчя. — Це жахливо! Ваша сестра при надії… вона вагітна! Відведіть її, прошу вас…

Вона важко дихала від хвилювання. А осторонь стояли три дочки, такі самі, як вона, худі, плоскі, і лякливо тулилися одна до одної. Вони були стривожені, приголомшені, наче в їхньому домі тільки що спіймали каторжника. Яка ганьба, як страшно! А ця ж статечна родина весь свій вік боролася з забобонами; очевидно, вона вважала, що всі забобони і омани людства полягали тільки в трьох свічках, в тринадцятому числі, у важкому дні — понеділку!

— Прошу вас… прошу… — повторювала пані Ажогіна, складаючи губи сердечком на складі «шу» й вимовляючи його, як «шю». — Прошю, відведіть її додому.

XVIII

Трохи згодом я і сестра йшли сходами. Я прикривав її полою свого пальта; ми квапились, вибираючи провулки, де не було ліхтарів, ховаючись від зустрічних, і це було схоже на втечу. Вона вже не плакала, а дивилася на мене сухими очима. До Макарихи, куди я вів її, було ходи всього хвилин з двадцять, і, дивна річ, за такий короткий час ми встигли пригадати все наше життя, ми про все переговорили, обдумали наше становище, зміркували…

Ми вирішили, що нам уже не можна далі залишатися в цьому місті, і що коли я роздобуду трохи грошей, то ми переїдемо куди-небудь в інше місце. В деяких домах уже спали, в інших грали в карти; ми ненавиділи ці доми, боялись їх і говорили про бузувірство, сердечну грубість, нікчемність цих статечних родин, цих аматорів драматичного мистецтва, яких ми так злякали, і я питав, чим же ці дурні, жорстокі, ліниві, нечесані люди кращі за п’яних і забобонних курилівських мужиків, або чим вони кращі за тварин, які теж бентежаться, коли який-небудь випадок порушує одноманітність їхнього життя, обмеженого інстинктами. Що було б тепер з сестрою, якби вона залишилася жити дома? Яких моральних мук зазнавала б вона, розмовляючи з батьком, зустрічаючись щодня з знайомими? Я уявляв собі це, і тут-таки мені пригадувалися люди, все знайомі люди, яких поволі зганяли зі світу їхні близькі й рідні, пригадалися замучені собаки, які божеволіли, живі горобці, обскубані хлопчиками догола й кинуті у воду, — і довгий, довгий ряд глухих повільних страждань, які я спостерігав у цьому місті безперервно з самого дитинства; і мені було незрозуміло, чим живуть ці шістдесят тисяч мешканців, для чого вони читають Євангеліє, для чого моляться, для чого читають книжки і журнали. Яку користь дало їм усе те, що досі писалось і говорилось, якщо в них уже та ж сама душевна темрява і та сама огида до свободи, що була і сто, і триста років тому? Підрядчик-тесляр весь свій вік споруджує в місті будинки і все ж до самої смерті замість «галерея» каже «галдарея», так ці шістдесят тисяч мешканців поколіннями читають і слухають про правду, про милосердя і свободу і все ж до самої смерті брешуть з ранку до вечора, мучать одно одного, а свободи бояться й ненавидять її, як ворога.

— Отже, долю мою визначено, — сказала сестра, коли ми прийшли додому. — Після того, що трапилося, я вже не можу повернутися туди. Господи, як це добре! У мене стало легко на душі.

Вона зразу ж лягла в постіль. На віях у неї блищали сльози, але вираз був щасливий, спала вона міцно й солодко, і видно було, що, справді, в неї легко на душі і що вона відпочиває. Давно-давно вже вона не спала так!

І от ми почали жити разом. Вона все співала й говорила, що їй дуже добре, і книги, які ми брали в бібліотеці, я заносив назад нечитаними, бо вона вже не могла читати; їй хотілося тільки мріяти й говорити про майбутнє. Лагодячи мою білизну чи допомагаючи Карпівні біля печі, вона то наспівувала, то говорила про свого Володимира, про його розум, прекрасні манери, доброту, про його надзвичайну вченість, і я погоджувався з нею, хоч уже не любив її лікаря. Їй хотілося працювати, жити самостійно, своїм коштом, і вона говорила, що стане вчителькою або фельдшерицею, як тільки дозволить здоров’я, і сама митиме підлогу, пратиме білизну. Вона вже палко любила свого маленького; його ще не було на світі, але вона вже знала, які в нього очі, які руки і як він сміється. Вона любила поговорити про виховання, а що найкращою людиною на світі був Володимир, то й усі міркування її про виховання зводилися до того тільки, щоб хлопчик був такий же чарівний, як його батько. Кінця не було розмовам, і все, що вона говорила, збуджувало в неї живу радість. Інколи радів і я, сам не знаючи чого.

Мабуть, вона заразила мене своєю мрійністю. Я теж нічого не читав і тільки мріяв; вечорами, незважаючи на втому, я ходив по кімнаті з кутка в куток, заклавши руки в кишені, і говорив про Машу.

— Як ти думаєш, — питав я сестру, — коли вона вернеться? Мені здається, вона повернеться до Різдва, не пізніше. Що їй там робити?

— Якщо вона тобі не пише, то, очевидно, вернеться дуже скоро.

— Це правда, — погоджувався я, хоч дуже добре знав, що Маші вже нема чого повертатися до нашого міста.

Я дуже скучив за нею і вже не міг не обманювати себе та старався, щоб мене обманювали інші. Сестра чекала свого лікаря, а я — Машу, і обоє ми безперервно говорили, сміялись і не помічали, що заважаємо спати Карпівні, яка лежала в себе на печі та все бурмотіла:

— А самовар гув ранком, гу-ув! Ох, не на добре, сердешні, не на добре!

У нас ніхто не бував, крім листоноші, що приносив сестрі листи від лікаря, та Прокопа, який часом увечері заходив до нас і, мовчки подивившись на сестру, ішов і вже в себе на кухні говорив:

— Всяке звання повинне свою науку пам’ятати, а хто не бажає цього розуміти через свою гордість, тому юдоль.

Він любив слово «юдоль». Якось — це було вже святами, — коли я проходив базаром, він закликав мене до себе в м’ясну крамницю і, не подаючи мені руки, заявив, що йому треба поговорити зі мною в якійсь дуже важливій справі. Він був червоний від морозу і від горілки; біля нього за прилавком стояв Миколка з розбійницьким обличчям, тримаючи в руці закривавленого ножа.

— Я бажаю виразити вам мої слова, — почав Прокіп. — Ця подія не може існувати, бо самі розумієте, за таку юдоль люди не похвалять ні нас, ні вас. Матуся, звичайно, з жалощів не може говорити вам неприємності, щоб ваша сестриця перебралася на іншу квартиру з причини свого стану, а я більше не бажаю, бо їхньої поведінки не можу схвалити.

Я зрозумів його й вийшов з крамниці. Того ж дня я і сестра перебралися до Редьки. В нас не було грошей на візника, і ми йшли пішки; я ніс на спині клунок з нашими речами, а в сестри нічого не було в руках, але вона задихалася, кашляла і все питала, чи скоро ми дійдемо.

XIX

Нарешті прийшов лист від Маші.

«Любий, хороший М. О., — писала вона, — добрий, ласкавий «ангел ви наш», як називає вас старий маляр, прощайте, я їду з батьком до Америки на виставку. Через кілька днів я побачу океан — так далеко від Дубечні, страшно подумати! Це далеко й неосяжно, як небо, і мені хочеться туди, на волю, я тріумфую, я шаленію, і ви бачите, який недоладний мій лист. Любий, добрий, дайте мені волю, швидше порвіть нитку, яка ще тримається, зв’язуючи мене і вас. Те, що я зустріла й пізнала вас, було небесним променем, який осяяв моє існування; але те, що я стала вашою дружиною, було помилкою, ви розумієте це, і мене тепер обтяжує свідомість помилки, і я навколішки благаю вас, мій великодушний друже, швидше-швидше, до від’їзду мого за океан, телеграфуйте, що ви згодні виправити нашу спільну помилку, зняти цей єдиний камінь з моїх крил, і мій батько, який візьме на себе всі справи, обіцяє мені не дуже обтяжувати вас формальностями. Отже, вільна на всі чотири сторони? Так?

«Будьте щасливі, хай благословить вас бог, простіть мені, грішній.

«Жива, здорова. Сиплю грішми, роблю багато дурниць і кожної хвилини дякую богові, що в такої поганої жінки, як я, нема дітей. Я співаю і маю успіх, але це не захоплення, ні, це — моя пристань, моя келія, куди я йду тепер спочивати. В царя Давида була каблучка з написом: «все минає». Коли сумно, то від цих слів стає весело, а коли весело, то стає сумно. І я завела собі таку каблучку з єврейськими буквами, і цей талісман втримає мене від захоплень. Все минає, мине й життя, значить, нічого не треба. Або потрібна сама лише свідомість волі, бо коли людина вільна, то їй нічого, нічого, нічого не треба. Порвіть же нитку. Вас і сестру міцно обіймаю. Простіть і забудьте вашу М.»

Сестра лежала в одній кімнаті, Редька, який знову був хворий і вже одужував, — у другій. Якраз у той час, коли я одержав цього листа, сестра тихо пройшла до маляра, сіла біля нього і стала читати. Вона щодня читала йому Островського або Гоголя, і він слухав, дивлячись в одне місце, не сміючись, похитуючи головою, і зрідка бурмотів про себе:

— Все може бути! Все може бути!

Якщо в п’єсі змальовувалось що-небудь негарне, потворне, то він говорив ніби з зловтіхою, тикаючи в книжку пальцем:

— Ось вона, лжа ота! От вона що робить, лжа ота!

П’єси вабили його і змістом, і мораллю, і своєю складною майстерною побудовою, і він дивувався з нього ніколи не називаючи його на прізвище:

— Як це він влучно все пригнав до місця!

Тепер сестра тихо прочитала тільки одну сторінку й не могла більше; невистачало голосу. Редька взяв її за руку і, поворушивши висохлими губами, сказав ледве чутно, хрипким голосом:

— Душа в праведного біла й гладенька, як крейда, а в грішного, як пемза. Душа в праведного — оліфа світла, а в грішного — смола газова. Працювати треба, боліти серцем треба, співчувати треба, — говорив він, — а котра людина не працює й не боліє серцем, тій не буде царства небесного. Горе, горе ситим, горе сильним, горе багатим, горе позикодавцям! Не бачити їм царства небесного. Тлін їсть траву, іржа — залізо…

— А лжа — душу, — продовжила сестра і засміялась.

Я ще раз прочитав листа. В цей час на кухню прийшов солдат, що приносив нам разів зо два на тиждень, невідомо від кого, чай, французькі булки і рябчиків, від яких пахло духами. Роботи в мене не було, доводилося сидіти дома цілими днями і, мабуть, той, хто присилав нам ці булки, знав, що ми терпимо нужду.

Я чув, як сестра розмовляла з солдатом і весело сміялась. Потім вона, лежачи, їла булку й говорила мені:

— Коли ти не захотів служити й пішов за маляра, я і Анюта Благово з самого початку знали, що ти маєш рацію, але нам було страшно висловити це вголос. Скажи, яка це сила заважає признатися в тому, що думаєш? Взяти от хоч би Анюту Благово. Вона тебе любить, обожує, вона знає, що твоя правда; вона й мене любить, як сестру, і знає, що моя правда, і, мабуть, у душі заздрить мені, але якась сила заважає їй прийти до нас, вона уникає нас, боїться.

Сестра склала на грудях руки й сказала з захопленням:

— Як вона тебе любить, коли б ти знав! У цій любові вона признавалася тільки мені самій, і то нишком, у темряві. Бувало в саду заведе в темну алею й почне шепотіти, який ти їй дорогий. Побачиш, вона ніколи не піде заміж, бо любить тебе. Тобі жалко її?

— Так.

— Це вона прислала булки. Смішна, справді, навіщо критися? Я теж була смішною й дурною, а от пішла звідти і вже нікого не боюсь, думаю і кажу вголос, що хочу — і стала щасливою. Коли жила дома, то й не уявляла собі щастя, а тепер я не помінялася б з королевою.

Прийшов лікар Благово. Він дістав докторський ступінь і жив тепер у нашому місті, в батька, відпочивав і казав, що незабаром знову поїде до Петербурга. Йому хотілось узятися до прищеплювань тифу і, здається, холери; хотілося поїхати закордон, щоб удосконалитися й потім посісти кафедру. Він уже покинув військову службу й ходив у просторих шевйотових піджаках, дуже широких штанах і носив чудові галстуки… Сестра була захоплена його шпильками, запонками і червоною шовковою хусточкою, яку він, мабуть, з кокетства, тримав у передній кишені піджака. Одного разу, від нічого робити, ми з нею заходилися лічити напам’ять всі його костюми й вирішили, що їх у нього принаймні штук з десять. Було ясно, що він по-давньому любить мою сестру, але ні разу навіть жартома не сказав, що візьме її з собою до Петербурга або закордон, і я не міг собі виразно уявити, що буде з нею, якщо вона залишиться жива, що буде з її дитиною. А вона тільки без кінця мріяла й не думала серйозно про майбутнє, вона говорила, що хай він їде, куди хоче, і хай навіть покине її, аби сам був щасливий, а з неї досить і того, що було.

Звичайно, прийшовши до нас, він вислухував її дуже уважно й вимагав, щоб вона при ньому пила молоко з краплями. І цього разу було те ж саме. Він вислухав її й примусив випити склянку молока, і після цього в наших кімнатах запахло креозотом.

— От розумниця, — сказав він, беручи в неї склянку. — Тобі не можна багато говорити, а останнього часу ти балакаєш, як сорока. Будь ласка, мовчи.

Вона засміялась. Потім він увійшов до кімнати Редьки, де я сидів, і ласкаво поплескав мене по плечу.

— Ну що, старий? — спитав він, нахиляючись до хворого.

— Ваше високоблагородіє… — промовив Редька, тихо поворушивши губами, — ваше високоблагородіє, насмілюся доповісти… всі під богом, ходимо, всім помирати треба… Дозвольте правду сказати… Ваше високоблагородіє, не буде вам царства небесного!

— Що ж робити, — пожартував лікар, — треба бути ко- му-небудь і в пеклі.

І раптом щось зробилося з моєю свідомістю; наче мені приснилося, ніби взимку, вночі, я стою в бойні надворі, а поряд зі мною Прокоп, від якого тхне перцівкою; я зробив над собою зусилля й протер очі, і в ту ж мить мені уявилося, ніби я йду до губернатора для розмови. Нічого подібного зі мною не було ні раніше, ні потім, і ці дивні спогади, схожі на сон, я пояснюю перевтомою нервів. Я переживав і бойню, і розмову з губернатором і в той же час невиразно усвідомлював, що цього нема насправді.

Коли я опам’ятався, то побачив, що я вже не дома, а на вулиці, і разом з лікарем стою біля ліхтаря.

— Сумно, сумно, — говорив він, і сльози текли в нього по щоках. — Вона весела, раз у раз сміється, надіється, а становище її безнадійне, голубчику. Ваш Редька ненавидить мене і все хоче дати зрозуміти, що я повівся з нею погано. Він по-своєму має рацію, але в мене своя думка, і я нітрохи не розкаююсь в тому, що сталося. Треба любити, ми всі повинні любити — правда ж? — без любові не було б життя; хто боїться й уникає життя, той не вільний.

Поволі він перейшов на інші теми, почав говорити про науку, про свою дисертацію, яка сподобалася в Петербурзі; він говорив з захопленням і вже не пам’ятав ні про мою сестру, ні про своє горе, ні про мене. Життя захоплювало його. У тієї — Америка і каблучка з написом, думав я, а в цього — докторський ступінь і вчена кар’єра, і тільки я та сестра залишилися при старому.

Попрощавшись з ним, я підійшов до ліхтаря і ще раз прочитав листа. І я згадав, живо згадав, як весною, ранком, вона прийшла до мене на млин, лягла й укрилася кожушком — їй хотілося бути схожою на просту жінку. А коли, іншого разу, — це теж було ранком, — ми витягали з води вершу, то на нас з прибережних верб сипалися великі краплі дощу, і ми сміялись…

В нашому домі на Великій Дворянській було темно. Я переліз через огорожу і, як робив це колись, пройшов чорним ходом на кухню, щоб узяти там лампочку. В кухні нікого не було; біля печі шумів самовар, очікуючи мого батька. «Хто ж тепер, — подумав я, — наливає батькові чаю?» Взявши лампочку, я пішов у халупку й тут примостив собі постіль з старих газет і ліг. Костилі на стінах мали суворий вигляд, як і перше, і тіні їхні мигтіли. Було холодно. Мені здалося, що зараз має прийти сестра й принести мені вечеряти, але зразу ж я згадав, що вона хвора й лежить у домі Редьки, і мені здалося дивним, що я переліз через огорожу й лежу в нетопленій халупці. Свідомість у мене плуталась, і я бачив усякі дурниці.

Дзвінок. З дитинства знайомі звуки: спочатку дріт шарудить по стіні, потім у кухні лунає короткий, жалібний дзвін. Це з клубу повернувся батько. Я встав і пішов на кухню. Кухарка Аксінья, побачивши мене, сплеснула руками й чомусь заплакала.

— Рідний мій! — заговорила вона тихо. — Любий! О, господи!

І від хвилювання почала м’яти в руках свій фартух. На вікні стояли четвертні бутлі з ягодами і горілкою. Я налив собі чайну чашку й жадібно випив, бо мені дуже хотілося пити. Аксінья тільки недавно вимила стіл і лави, і в кухні був запах, який буває в ясних, затишних кухнях у чепурних кухарок. І цей запах, і крик цвіркуна колись у дитинстві вабили нас, дітей, сюди до кухні й викликали охоту до казок, до гри в королі…

— А Клеопатра де? — питала Аксінья тихо, кваплячись, стримуючи подих. — А шапка твоя де, голубчику? А дружина, кажуть, до Пітера поїхала?

Вона служила ще при нашій матері й купала колись мене і Клеопатру в ночвах, і тепер для неї ми все ще були діти, яких треба було повчати. За яку-небудь чверть хвилини вона виклала передо мною всі свої міркування, що їх з розсудливістю старої служниці нагромаджувала в тиші цієї кухні весь час, поки ми не бачилися… Вона сказала, що лікаря можна примусити одружитися з Клеопатрою, — досить тільки налякати його, і якщо добре написати скаргу, то архієрей розірве його перший шлюб; що добре б нишком від дружини Дубечню продати, а гроші покласти в банк на моє ім’я; що коли б я і сестра поклонилися батькові в ноги й попросили гарненько, то, можливо, він простив би нам; що треба б відправити молебень цариці небесній…

— Ну, іди, голубчику, поговори з ним, — сказала вона, коли почувся кашель батька. — Біжи, поговори, поклонись, голова не відпаде.

Я пішов. Батько вже сидів за столом і креслив план дачі з готичними вікнами і з товстою баштою, схожою на пожежну каланчу — щось надзвичайно вперте й бездарне. Я, увійшовши до кабінету, став так, що мені було видно це креслення. Я не знав, чого я прийшов до батька, але пам’ятаю, коли я побачив худе обличчя, червону шию, його тінь на стіні, то мені захотілося кинутися йому на шию і, як навчала Аксінья, поклонитися йому в ноги; але вигляд дачі з готичними вікнами і з товстою баштою стримав мене.

— Добрий вечір, — сказав я.

Він глянув на мене і зараз же опустив очі на своє креслення.

— Чого тобі треба? — спитав він трохи згодом.

— Я прийшов вам сказати, — сестра дуже хвора. Вона скоро помре, — додав я глухо.

— Що ж? — зітхнув батько, скидаючи окуляри й кладучи їх на стіл. — Що посієш, те й збереш. Що посієш, — повторив він, встаючи з-за стола, — те й збереш. Я прошу тебе згадати, як два роки тому ти прийшов до мене, і ось на цьому самому місці я просив тебе, благав облишити свої помилки, нагадував тобі про повинність, честь і про твої обов’язки щодо предків, традиції яких ми повинні свято зберігати. Чи послухав ти мене? Ти зневажив мої поради й уперто далі додержувався своїх помилкових поглядів; мало того, в свої помилки ти втягнув також сестру й примусив її втратити моральність і сором. Тепер вам обом виходить погано. Що ж? Що посієш, те й збереш!

Він говорив це й ходив по кабінету. Мабуть, він думав, що я прийшов до нього повинитися, і, мабуть, він сподівався, що я почну просити за себе і за сестру. Мені було холодно, я тремтів, як у лихоманці, і говорив через силу, хрипким голосом.

— І я теж прошу пригадати, — сказав я, — на цьому самому місці я благав вас зрозуміти мене, вдуматися, разом вирішити, як і для чого нам жити, а ви у відповідь заговорили про предків, про дідуся, який писав вірші. Вам кажуть тепер про те, що ваша єдина дочка безнадійна, а ви знову про предків, про традиції… І така легковажність у старі літа, коли смерть недалеко, коли залишилося жити яких-небудь п’ять, десять років!

— Ти чого прийшов сюди? — суворо спитав батько, очевидно ображений тим, що я докорив його легковажністю.

— Не знаю. Я люблю вас, мені невимовно жаль, що ми такі далекі один від одного, — ось я й прийшов. Я ще люблю вас, але сестра вже остаточно порвала з вами. Вона не прощає і вже ніколи не простить. Саме ваше ім’я викликає в неї огиду до минулого, до життя.

— А хто винен? — крикнув батько. — Ти ж і винен, негіднику!

— Так, нехай я винен, — сказав я. — Визнаю, я винен багато в чому, але чому ж це ваше життя, яке ви вважаєте обов’язковим і для нас, — чому воно таке нудне, таке бездарне, чому в жодному з цих будинків, які ви споруджуєте ось уже тридцять років, нема людей, в яких я міг би повчитися, як жити, щоб не бути винним? У всьому місті жодної чесної людини! Ці ваші будинки — прокляті кубла, де зганяють з світу матерів, дочок, мучать дітей… Бідна моя мати! — провадив далі я в розпачі. — Бідна сестра! Треба задурманювати себе горілкою, картами, плітками, треба падлючити, ханжити або десятки років креслити й креслити, щоб не помічати всього жаху, який ховається в цих будинках. Місто наше існує вже сотні років і за весь час воно не дало вітчизні жодної корисної людини — жодної! Ви душили в зародку все хоч трохи живе і яскраве! Місто крамарів, трактирників, канцеляристів, святенників, непотрібне, некорисне місто, що про нього не пожаліла б жодна душа, якби воно раптом провалилося крізь землю.

— Я не бажаю слухати тебе, негіднику! — сказав батько і взяв зі стола лінійку. — Ти п’яний! Ти не смієш з’являтися в такому вигляді до батька! Кажу тобі востаннє, і перекажи це своїй ненормальній сестрі, що ви від мене нічого не одержите. Непокірних дітей я вирвав з свого серця, і якщо вони страждають від непокірності і впертості, то я не жалію їх. Можеш іти туди, звідки прийшов! Бог волів покарати мене вами, але я з покорою терплю це випробування і, як Іов, маю втіху в стражданні й постійній праці. Ти не повинен переступати мого порога, поки не виправишся. Я справедливий, усе, що я кажу, це корисне, і якщо ти хочеш собі добра, то ти повинен весь вік пам’ятати те, що я казав тобі й кажу.

Я махнув рукою й вийшов. Потім не пам’ятаю, що було вночі й другого дня.

Кажуть, я ходив по вулицях без шапки, хитаючись, і голосно співав, а за мною юрбами ходили хлопчаки й гукали:

— Маленька користь! Маленька користь!

XX

Якби в мене була охота замовити собі каблучку, то я вибрав би такий напис: «Ніщо не минає». Я вірю, що ніщо не проходить без сліду, і що кожен найменший крок наш має значення для теперішнього й майбутнього життя.

Те, що я пережив, не минуло марно. Моє велике нещастя, моє терпіння зворушили серця обивателів, і тепер мене вже не прозивають маленькою користю, не сміються з мене, і, коли я проходжу торговими рядами, мене вже не обливають водою. До того, що я став робітником, уже звикли й не бачать нічого дивного в тому, що я, дворянин, ношу відра з фарбою і вставляю шибки; навпаки, мені охоче дають замовлення, і мене вважають уже добрим майстром і кращим підрядчиком після Редьки, який хоч і одужав і хоч по-давньому фарбує без риштовання куполи на дзвіницях, але вже неспроможний справлятися з хлопцями; замість нього я тепер бігаю по місту й шукаю замовлень, я наймаю й розраховуюся з хлопцями, я беру гроші позичково за великі проценти. І тепер, ставши підрядчиком, я розумію, як це заради копійчаного замовлення можна по три дні бігати по місту й шукати покрівельників. Зі мною чемні, кажуть мені ви, і в будинках, де я працюю, мене частують чаєм і присилають спитати, чи не хочу я обідати. Діти і дівчата часто приходять і з цікавістю та з сумом дивляться на мене.

Якось я працював у губернаторському саду, фарбував там альтанку під мармур. Губернатор, гуляючи, зайшов до альтанки і, знічев’я, почав говорити зі мною, і я нагадав йому, як він колись запрошував мене до себе на розмову. Він з хвилину вдивлявся мені в обличчя, потім зробив рот, як о, розвів руками й сказав:

— Не пам’ятаю!

Я постарів, став мовчазним, суворим, вимогливим, рідко сміюся, і кажуть, що я став схожий на Редьку і, як він, наганяю на хлопців нудьгу своїми марними повчаннями.

Марія Вікторівна, колишня моя дружина, живе тепер закордоном, а її батько, інженер, десь у східних губерніях будує залізницю й купує там маєтки. Лікар Благово теж закордоном. Дубечня перейшла знову до пані Чепракової, яка купила її, виторгувавши в інженера двадцять процентів знижки. Мойсей ходить уже в капелюсі котелком; він часто приїжджає до міста бігунцями в якихось справах і зупиняється коло банку. Кажуть, що він уже купив собі маєток з перечисленням боргу й завжди довідується в банку про Дубечню, яку теж збирається купити. Бідолашний Іван Чепраков довго тинявся по місту, нічого не робив і пиячив. Я спробував був улаштувати його в нашій справі, і один час разом з нами він фарбував дахи та вставляв шибки, і навіть добрав смаку, і, як справжній маляр, крав оліфу, просив на чай, пиячив. Та скоро справа набридла йому, він почав нудьгувати й вернувся до Дубечні, і потім хлопці признавалися мені, що він підмовляв їх як-небудь уночі разом з ним убити Мойсея й пограбувати генеральшу.

Батько дуже постарів, згорбився й вечорами гуляє коло свого дому. Я в нього не буваю.

Прокіп під час холери лікував крамарів перцівкою й дьогтем та брав за це гроші, і, як я дізнався з нашої газети, його карали різками за те, що він, сидячи в своїй крамниці, погано говорив про лікарів. Його прикажчик Миколка помер від холери. Карпівна ще жива, і, як перше, любить і боїться свого Прокопа. Побачивши мене, вона кожного разу сумно хитає головою й каже, зітхаючи:

— Пропала твоя голівонька!

В будні я буваю на роботі з раннього ранку до вечора. А святами, як добра погода, я беру на руки свою крихітну племінницю (сестра сподівалася хлопчика, але народилась у неї дівчинка) і йду, не поспішаючи, на кладовище. Там я стою або сиджу і довго дивлюся на дорогу мені могилу й кажу дівчинці, що тут лежить її мама.

Інколи біля могили я застаю Анюту Благово. Ми вітаємось і стоїмо мовчки, або говоримо про Клеопатру, про її дівчинку, про те, як сумно жити на цьому світі. Потім, вийшовши з кладовища, ми йдемо мовчки, і вона уповільнює ходу — навмисно, щоб якнайдовше йти зі мною поряд. Дівчинка, радісна, щаслива, жмурячись від яскравого денного світла, сміючись, простягає до неї ручки, і ми зупиняємось і разом голубимо цю милу дівчинку.

А коли входимо до міста, Анюта Благово, хвилюючись і червоніючи, прощається зі мною й далі йде сама, солідна, сувора. І вже ніхто із зустрічних, дивлячись на неї, не міг би подумати, що вона тільки що йшла поряд зі мною і навіть голубила дитину.