Хористка

Одного разу, коли вона ще була молодша, красивіша і голосистіша, у неї на дачі, в антресолях, сидів Микола Петрович Колпаков, її палкий прихильник. Було нестерпно жарко і душно. Колпаков тільки що пообідав і випив цілу пляшку поганенького портвейну, почував себе не в настрої і нездорово. Обоє нудилися і ждали, коли спаде жара, щоб піти гуляти.

Враз несподівано в передпокої подзвонили. Колпаков, що був без сюртука і в туфлях, схопився і запитливо глянув на Пашу.

— Мабуть, листоноша, або, може, подруга, — сказала співачка.

Колпаков не соромився ні подруги Паші, ні листонош, але на всякий випадок взяв на оберемок свій одяг і пішов у суміжну кімнату, а Паша побігла відчиняти двері. На її великий подив, на порозі стояв не листоноша і не подруга, а якась незнайома жінка, молода, вродлива, благородно одягнена і, за всіма ознаками, з порядних.

Незнайомка була бліда і важко дихала, як від ходіння по високих сходах.

— Чого вам треба? — спитала Паша.

Пані не зразу відповіла. Вона зробила крок вперед, повільно оглянула кімнату і сіла з таким виглядом, начебто не могла стояти від утоми або слабості; потім вона довго ворушила блідими губами, намагаючись щось вимовити.

— Мій чоловік у вас? — спитала вона нарешті, підвівши на Пашу свої великі очі з червоними, заплаканими повіками.

— Який чоловік? — прошепотіла Паша і раптом злякалася так, що в неї похололи руки й ноги. — Який чоловік? — повторила вона, починаючи тремтіти.

— Мій чоловік… Микола Петрович Колпаков.

— Ні… ні, пані… Я… я ніякого чоловіка не знаю.

Пройшла хвилина в мовчанні. Незнайомка кілька разів провела хусточкою по блідих губах і, щоб перебороти внутрішній дрож, стримувала дихання, а Паша стояла перед нею нерухомо, як укопана, і позирала на неї з подивом і страхом.

— То його, ви кажете, нема тут? — спитала пані вже твердим голосом і якось дивно посміхаючись.

— Я… я не знаю, про кого ви питаєте.

— Гидка ви, підла, мерзенна… — пробурмотіла незнайомка, оглядаючи Пашу з ненавистю і огидою. — Так, так… ви гидка. Дуже, дуже рада, що, нарешті, можу сказати вам це!

Паша відчула, що на цю даму в чорному, з сердитими очима і з білими, тонкими пальцями, вона справляє враження чогось гидкого, потворного, і їй стало соромно своїх пухлих, червоних щік, рябинок на носі і чубка на лобі, який ніяк не зачісувався вгору. І їй здавалося, що коли б вона була худенька, не напудрена і без чубка, то можна було б приховати, що вона непорядна, і було б не так страшно і соромно стояти перед незнайомою, таємничою дамою…

— Де мій чоловік? — казала далі дама. — А втім, тут він чи ні, мені все одно, але повинна я вам сказати, що виявлено розтрату і Миколу Петровича шукають… Його хочуть заарештувати. Ось що ви наробили!

Пані встала і в сильному хвилюванні пройшлася по кімнаті. Паша дивилася на неї і від страху не розуміла.

— Сьогодні ж його знайдуть і заарештують, — сказала пані і схлипнула, і в цьому звукові чути було образу і досаду. — Я знаю, хто довів його до такого жаху! Гидка, мерзенна! Огидна, продажна тварюко! (у пані губи скривилися і зморщився ніс від огиди). — Я безсила… слухайте ви, підла жінко!.. я безсила, ви сильніші за мене, але є кому заступитися за мене і моїх дітей! Бог усе бачить! Він справедливий! Він покарає вас за кожну мою сльозину, за всі безсонні ночі! Буде час, згадаєте ви мене!

Знову настало мовчання. Пані ходила по кімнаті й ламала руки, а Паша все ще дивилася на неї тупо, з подивом, не розуміла й ждала від неї чогось страшного.

— Я, пані, нічого не знаю! — промовила вона і раптом заплакала.

— Брешете ви! — крикнула пані і злобно блиснула на неї очима. — Мені все відомо! Я давно вже знаю вас! Я знаю, останній місяць він просиджував у вас кожен день!

— Так. Ну то й що ж? Що ж з цього? У мене буває багато гостей, але я нікого не силую. Вольному воля.

— Я кажу вам: виявлено розтрату! Він розтратив на службі чужі гроші! Заради такої… як ви, заради вас він наважився на злочин. Послухайте, — сказала пані рішучим тоном, спиняючись перед Пашею. — У вас не може бути принципів, ви живете для того тільки, щоб робити зло, це мета ваша, але не можна ж думати, що ви так низько впали, що у вас не залишилося й сліду людського почуття! У нього є жінка, діти… Коли його засудять і зашлють, то я й діти помремо з голоду… Зрозумійте ви це! А тим часом є спосіб урятувати його і нас від злиднів і ганьби. Якщо я сьогодні внесу дев’ятсот карбованців, то йому дадуть спокій. Тільки дев’ятсот карбованців!

— Які дев’ятсот карбованців? — тихо спитала Паша. — Я… я не знаю… Я не брала…

— Я не прошу у вас дев’ятсот карбованців… у вас немає грошей, та й не треба мені вашого. Я прошу іншого… Мужчини звичайно таким, як ви, дарують коштовні речі. Поверніть мені тільки ті речі, які дарував вам мій чоловік!

— Пані, він ніяких речей мені не дарував! — заверещала Паша, починаючи розуміти.

— Де ж гроші? Він розтратив своє, моє і чуже… Куди ж усе це ділось? Послухайте, я прошу вас! Я була обурена і наговорила вам багато неприємного, але я прошу вибачити. Ви повинні мене ненавидіти, я знаю, та коли ви здатні на співчуття, то згляньтесь на моє становище! Благаю вас, віддайте мені речі!

— Гм… — сказала Паша і знизала плечима. — Я з охотою, але, покарай мене бог, вони нічого мені не давали. Вірте совісті. А втім, правда ваша, — зніяковіла співачка, — вони якось привезли мені дві штучки. Будь ласка, я віддам вам, якщо хочете…

Паша висунула одну з туалетних шухлядок і дістала звідти дутий золотий браслет і дешевенький перстень з рубіном.

— Прошу! — сказала вона, подаючи ці речі гості.

Пані спалахнула, і обличчя її затремтіло. Вона образилася.

— Що ж ви мені даєте? — сказала вона. — Я не милостині прошу, а того, що належить не вам… що ви, користуючись своїм становищем, видурили в мого чоловіка… цієї слабкої, нещасної людини… В четвер, коли я бачила вас з чоловіком на пристані, на вас були дорогі броші й браслети. Отже, нічого розігрувати передо мною невинну ягничку! Я востаннє прошу: дасте ви мені речі чи ні?

— Які ви, їй-богу, дивні… — сказала Паша, починаючи ображатися. — Запевняю вас, що від вашого Миколи Петровича, я, крім цієї браслети і персня, нічого не бачила. Вони привозили мені тільки солодкі пиріжки.

— Солодкі пиріжки… — посміхнулась незнайомка. — Дома дітям їсти нічого, а тут солодкі пиріжки. Ви рішуче відмовляєтеся повернути речі?

Не діставши відповіді, пані сіла і, про щось думаючи, втупилася в одну точку.

— Що ж тепер робити? — промовила вона. — Якщо я не дістану дев’ятсот карбованців, то і він загинув, і я з дітьми загинула. Убити цю мерзотницю, чи на коліна стати перед нею?

Пані притулила хусточку до обличчя і заридала.

— Я прошу вас! — чулося крізь її ридання. — Адже ви розорили і занапастили чоловіка, врятуйте його… Ви не маєте до нього співчуття, але діти… діти… Чим діти винні?

Паша уявила маленьких дітей, які стоять на вулиці і плачуть з голоду, і сама заридала.

— Що ж я можу зробити, пані? — сказала вона. — Ви кажете, що я мерзотниця і розорила Миколу Петровича, а я вам, як перед істинним богом… запевняю вас, ніякої користі я від них не маю… В нашому хорі тільки в однієї Моті багатий полюбовник, а всі ми перебиваємося з хліба на квас. Микола Петрович освічений і делікатний пан, ну, я й приймала. Нам не можна не приймати.

— Я прошу речі! Речі мені дайте! Я плачу… принижуюся… Хочете, я на коліна стану! Хочете!

Паша скрикнула з переляку і замахала руками. Вона почувала, що ця бліда, вродлива пані, яка висловлюється благородно, як у театрі, справді може стати перед нею на коліна, саме з гордості, з благородства, щоб піднести себе і принизити хористку.

— Добре, я віддам вам речі! — заметушилася Паша, витираючи очі. — Будь ласка. Тільки вони не від Миколи Петровича… Я від інших гостей одержала. Як вам завгодно…

Вона висунула верхню шухляду комода, дістала звідти брошку з алмазами, коралову нитку, кілька перснів, браслет і подала все це дамі.

— Візьміть, якщо бажаєте, тільки я від вашого чоловіка ніякої користі не мала. Беріть, багатійте! — казала Паша, ображена погрозою стати на коліна. — А якщо ви благородна… законна йому дружина, то й держали б його біля себе. Егеж! Я його не кликала до себе, він сам прийшов…

Пані крізь сльози оглянула подані їй речі і сказала:

— Це не все… Тут і на п’ятсот карбованців не буде.

Паша рвучко викинула з комода ще золотий годинник, портсигар і запонки, і сказала, розводячи руками:

— А більше в мене нічого не зосталось… Хоч обшукайте!

Гостя зітхнула, тремтячими руками загорнула речі в хусточку і, не сказавши й слова, навіть не кивнувши головою, вийшла.

Відчинилися з сусідньої кімнати двері, і вийшов Колпаков. Він був блідий і нервово струшував головою, неначе тільки що випив чогось дуже гіркого; на очах у нього блищали сльози.

— Які ви мені речі приносили? — накинулась на нього Паша. — Коли, дозвольте вас спитати?

— Речі… Пусте це — речі! — промовив Колпаков і струснув головою. — Боже мій! Вона перед тобою плакала, принижувалась…

— Я вас питаю: які ви мені речі приносили? — крикнула Паша.

— Боже мій, вона, порядна, горда, чиста… навіть на коліна хотіла стати перед… перед цією дівкою! І я довів її до цього! Я допустив!

Він схопив себе за голову і простогнав:

— Ні, я ніколи не прощу собі цього! Не прощу! Відійди від мене геть… погань! — крикнув він з огидою, задкуючи від Паші і відпихаючи її від себе тремтячими руками. — Вона хотіла стати на коліна і… перед ким? Перед тобою! О, боже мій!

Він швидко одягся і, гидливо сторонячись Паші, попрямував до дверей і вийшов.

Паша лягла і стала голосно плакати. Їй уже було шкода своїх речей, які вона зопалу віддала, і було прикро. Вона згадала, як три роки тому її ні за що ні про що побив один купець, і ще голосніше заплакала.

1886