Дружина

— Я просив вас не прибирати в мене на столі, — говорив Микола Євграфович. — Після ваших прибирань ніколи нічого не знайдеш. Де телеграма? Куди ви її кинули? Будь ласка, пошукайте! Вона з Казані, помічена вчорашнім числом.

Покоївка, бліда, дуже тонка, з байдужим обличчям, знайшла в кошику під столом кілька телеграм і мовчки подала їх доктору, але все це були міські телеграми, від пацієнтів. Потім шукали у вітальні і в кімнаті Ольги Дмитрівни.

Була вже перша година ночі. Микола Євграфович знав, що дружина повернеться додому не скоро, принаймні годині о п’ятій. Він не вірив їй і, коли вона довго не поверталася, не спав, нудився, і в той же час зневажав і дружину, і її постіль, і дзеркало, і її бонбоньєрку, і ці конвалії та гіацинти, які їй хтось щодня надсилав і від яких по всьому дому йшов нудотний запах квіткової крамниці. В такі ночі він робився дріб’язковим, капризним, причіпливим, і тепер йому здавалося, що йому дуже потрібна телеграма, одержана вчора від брата, хоч у тій телеграмі не було нічого, крім привітання із святом.

У кімнаті дружини на столі, під коробкою з поштовим папером, він знайшов якусь телеграму і побіжно на неї глянув. Її було адресовано на ім’я тещі для передачі Ользі Дмитрівні, із Монте-Карло, підпис: Michel… Із тексту доктор не зрозумів жодного слова, бо це була якась чужоземна, очевидно, англійська мова.

— Хто цей Мішель? Чому з Монте-Карло? Чому на ім’я тещі?

За час семилітнього шлюбного життя він звик підозрівати, згадувати, розбиратися в доказах, і йому не раз спадало на думку, що завдяки цій домашній практиці, з нього міг би вийти тепер чудовий сищик. Прийшовши до кабінету і почавши міркувати, він одразу згадав, як років півтора тому він був з дружиною в Петербурзі і снідав у Кюба з одним своїм шкільним товаришем, інженером- шляховиком, і як цей інженер відрекомендував йому і його дружині молодого чоловіка, років 22–23, якого звали Михайлом Івановичем; прізвище було коротке, трохи дивне: Рис. Через два місяці доктор бачив в альбомі дружини фотографію цього молодого чоловіка з написом по-французькому: «На пам’ять про теперішнє і з надією на майбутнє»; потім він разів зо два зустрічав його самого в своєї тещі… І якраз це було тоді, коли дружина почала часто виходити з дому і поверталася додому о четвертій і п’ятій годині ранку, і все просила в нього закордонний паспорт, а він одмовляв їй, і в них у домі цілими днями точилася така війна, що перед слугами було соромно.

Півроку тому товариші лікарі вирішили, що в нього починаються сухоти і порадили йому кинути все та поїхати в Крим. Дізнавшись про це, Ольга Дмитрівна почала вдавати, що це її дуже злякало і вона стала підлещуватися до чоловіка і все запевняла, що в Криму холодно й нудно, а краще б у Ніццу, і що вона поїде разом і там його доглядатиме, берегтиме його, покоїтиме…

І тепер він розумів, чому дружині так хочеться саме в Ніццу: її Michel живе в Монте-Карло.

Він узяв англійсько-російський словник і, перекладаючи слова й угадуючи їхнє значення, мало-помалу склав таку фразу: «П’ю здоров’я моєї дорогої коханої, тисячу разів цілую маленьку ніжку. Нетерпляче чекаю приїзду». Він уявив собі, яку б смішну, жалюгідну роль він виконував, коли б погодився поїхати з дружиною в Ніццу, мало не заплакав від почуття образи і, дуже хвилюючись, почав ходити по всіх кімнатах. У ньому обурилась його гордість, його плебейська гидливість. Стискуючи кулаки і морщачись од огиди, він запитував себе, як це він, син сільського попа, бурсак вихованням, пряма, груба людина, за професією хірург, — як це він міг віддалися в рабство, так ганебно підкорити себе цьому слабкому, нікчемному, продажному, низькому створінню?

— Маленька ніжка! — бурмотів він, мнучи телеграму. — Маленька ніжка!

Від того часу, коли він закохався, освідчився і потім жив сім років, лишився спогад тільки про довге, пахуче волосся, безліч м’якого мережива і про маленьку ніжку, справді таки дуже маленьку і красиву; і тепер іще, здавалося, від колишніх обіймів збереглося на руках і на обличчі відчуття шовку та мережива — і більше нічого. Нічого більше, коли не лічити істерик, верещання, докорів, погроз і брехні, нахабної, зрадливої брехні… Він пам’ятав, як у батька на селі бувало з двору в дім залітав птах і починав несамовито битися об шибки та перекидати речі, отак і ця жінка, із зовсім чужого йому оточення, влетіла в його життя і вчинила в ньому справжній розгром. Кращі роки життя промайнули, як у пеклі, надії на щастя розбиті й осміяні, здоров’я нема, в кімнатах його пошла, кокоточна обстановка, а з десяти тисяч, що він їх заробляє щороку, він ніяк не збереться послати своїй матері-попаді хоча б десять карбованців, і вже заборгував по векселях тисяч п’ятнадцять. Здавалося, коли б у його квартирі жила зграя розбійників, то й тоді його життя не було б таке безнадійне, непоправно зруйноване, як при цій жінці.

Він почав кашляти й задихатися. Треба було б лягти в ліжко й зігрітися, але він не міг, і все ходив по кімнатах або сідав за стіл і нервово водив олівцем по паперу і писав машинально:

«Проба пера… Маленька ніжка…»

До п’ятої години він ослаб і вже обвинувачував у всім самого себе; йому здавалося тепер, що якби Ольга Дмитрівна вийшла за іншого, який міг би мати на неї добрий вплив, то — хто знає? — кінець кінцем, можливо, вона стала б доброю, чесною жінкою; з нього кепський психолог і він не знає жіночої душі, до того ж нецікавий, грубий…

«Мені вже лишилося небагато жити, — думав він, — я труп і не повинен заважати живим. Тепер, власне, було б дивно й нерозумно обстоювати якісь свої права. Я поговорю з нею; хай вона йде до коханої людини… Дам їй розлуку, візьму провину на себе…»

Ольга Дмитрівна приїхала нарешті і, як була, в білій ротонді, капелюсі й у калошах, ввійшла в кабінет і впала в крісло.

— Гидкий, товстий хлопчисько, — промовила вона, важко дихаючи, і схлипнула. — Це навіть нечесно, це гидко. — Вона тупнула ногою. — Я не можу, не можу, не можу!

— Що таке? — спитав Микола Євграфович, підходячи до неї.

— Мене проводжав зараз студент Азарбеков і загубив мою сумку, а в сумці п’ятнадцять карбованців. Я в мами взяла.

Вона плакала цілком серйозно, як дівчинка, і не тільки хусточка, а навіть рукавички в неї були мокрі від сліз.

— Що ж робити! — зітхнув лікар. — Загубив, то й загубив, ну й бог з ним. Заспокойся, мені треба поговорити з тобою.

— Я не мільйонерша, щоб так розкидатися грошима. Він каже, що віддасть, але я не вірю, він бідний…

Чоловік просив її заспокоїтися і вислухати його, а вона говорила все про студента і про свої загублені п’ятнадцять карбованців.

— Ах, я дам тобі завтра двадцять п’ять, тільки замовчи, будь ласка! — промовив він роздратовано.

— Мені треба переодягтися! — заплакала вона. — Не можу ж я серйозно говорити, коли я в шубі! Як дивно!

Він зняв з неї шубу й калоші, і в цей час відчув запах білого вина, того самого, що ним вона любила запивати устриці (незважаючи на свою ефірність, вона дуже багато їла і багато пила). Вона пішла до себе і трохи згодом повернулася переодягнена, напудрена, з заплаканими очима, сіла і вся поринула в свій легкий з мереживом капот, і в безлічі рожевих хвиль чоловік розрізняв тільки її розпущене волосся і маленьку ніжку в туфлі.

— Ти про що хочеш говорити? — спитала вона, погойдуючись у кріслі.

— Я випадково побачив оце… — сказав доктор і подав їй телеграму.

Вона прочитала й знизала плечима.

— Що ж? — сказала вона, розгойдуючись дужче. — Це звичайне поздоровлення з Новим роком і більше нічого. Тут нема секретів.

— Ти розраховуєш на те, що я не знаю англійської мови. Так, я не знаю, але в мене є словник. Це телеграма від Риса, він п’є здоров’я своєї коханої і тисячу разів цілує тебе. Та облишмо це, — говорив далі доктор квапливо. — Я зовсім не хочу докоряти тобі чи робити сцену. Досить уже було і сцен і докорів, пора кінчити. От що я хочу тобі сказати: ти вільна і можеш жити, як хочеш.

Помовчали. Вона почала тихо плакати.

— Я звільняю тебе від потреби прикидатися й брехати, — говорив далі Микола Євграфович. — Коли любиш цього молодика, то люби; коли хочеш їхати до нього закордон, їдь. Ти молода, здорова, а я вже каліка, жити мені лишилося недовго. Одне слово… ти мене розумієш.

Він був схвильований і не міг говорити далі. Ольга Дмитрівна, плачучи і голосом, яким говорять, коли жаліють себе, призналася, що вона любить Риса і їздила з ним кататися за місто, бувала в його номері, і справді їй дуже хочеться тепер поїхати закордон.

— Бачиш, я нічого не приховую, — промовила вона, зітхнувши. — Вся моя душа відкрита. І я знову благаю тебе, будь великодушний, дай мені паспорт!

— Кажу тобі: ти вільна.

Вона пересіла на інше місце, ближче до нього, щоб поглянути на вираз його обличчя. Вона не вірила йому і хотіла тепер зрозуміти його таємні думки. Вона ніколи нікому не вірила, і хоча б які благородні були наміри, вона завжди підозрівала в них дріб’язкові або низькі мотиви й егоїстичні цілі. І коли вона допитливо заглядала йому в обличчя, йому здалося, що в неї в очах, як у кішки, блиснув зелений вогник.

— А коли я одержу паспорт? — спитала вона тихо.

Йому раптом захотілося сказати «ніколи», але він стримався і промовив:

— Коли хочеш.

— Я поїду тільки на місяць.

— Ти поїдеш до Риса назавжди. Я дам тобі розлуку, візьму провину на себе, і Рису можна буде одружитися з тобою.

— Але я зовсім не хочу розлучатися! — жваво промовила Ольга Дмитрівна, роблячи здивоване обличчя. — Я не прошу в тебе розлуки! Дай мені паспорт, от і все!

— Але чому ж ти не хочеш розлуки? — запитав доктор, починаючи дратуватися. — Ти дивна жінка. Яка ти дивна! Якщо ти серйозно покохала і він теж любить тебе, то у вашому становищі ви обоє не придумаєте нічого кращого від шлюбу. І невже ти ще хочеш вибирати поміж шлюбом і адюльтером?

— Я розумію вас, — промовила вона, відступаючи від нього, і лице її набрало злого, мстивого виразу. — Я чудово розумію вас. Я набридла вам, і ви просто хочете звільнитися від мене, нав’язати мені цю розлуку. Дякую вам, я не така дурна, як ви гадаєте. Розлуки я не прийму і від вас не піду, не піду, не піду! По-перше, я не хочу втрачати громадське становище, — говорила вона швидко, ніби боячись, що їй не дадуть говорити, — по-друге, мені вже 27 літ, а Рису 23; через рік я йому набридну, і він мене покине. І по-третє, коли хочете знати, я не ручуся, що це моє захоплення може тривати довго… От вам! Не піду я від вас!

— Так я тебе вижену з дому! — крикнув Микола Євграфович і затупотів ногами. — Вижену геть, підла, огидна жінко!

— Побачимо! — сказала вона і вийшла.

Уже давно розвиднілося надворі, а доктор все сидів біля стола, водив олівцем по паперу і писав машинально:

«Шановний пане… Маленька ніжка…»

Або ж він ходив і зупинявся у вітальні перед фотографією, зробленою сім років тому, незабаром після весілля, і довго дивився на неї. Це була родинна група: тесть, теща, його дружина Ольга Дмитрівна, коли їй було двадцять років, і він сам, в ролі молодого, щасливого чоловіка. Тесть, голений, пухлий, водяночний таємний радник, хитрий і жадібний до грошей, теща — огрядна дама з дрібними й хижими рисами, як у тхора, яка безтямно любить свою доньку і в усьому допомагає їй; коли б донька душила когось, то мати не сказала б їй і слова, і тільки затулила б її своїм подолом. В Ольги Дмитрівни теж дрібні й хижі риси обличчя, але виразніші й сміливіші, ніж у матері, це вже не тхір, а звір більший. А сам Микола Євграфович виглядає на тій фотографії таким простаком, добрим хлопцем, людиною-друзякою; добродушна семінарська усмішка розпливлася по його обличчю, і він наївно вірить, що ця компанія хижаків, до якої випадково штовхнула його доля, дасть йому і поезію, і щастя, і все те, про що він мріяв, коли ще студентом співав пісні: «Не любить — погубить значить жизнь молодую…»

І знову здивовано запитував себе, як це він, син сільського попа, вихованням — бурсак, проста, груба й безпосередня людина, міг так безпорадно віддатися до рук цієї нікчемної, брехливої, пошлої, дріб’язкової, по натурі зовсім чужої йому істоти.

Коли об одинадцятій годині він надівав сюртука, щоб їхати до лікарні, в кабінет увійшла покоївка:

— Чого вам? — спитав він.

— Бариня прокинулися, і просять двадцять п’ять карбованців, що ви їм вчора обіцяли.