Довідка

Був полудень. Поміщик Волдирьов, високий, огрядний мужчина з обстриженою головою і з витрішкуватими очима, зняв пальто, витер шовковою хусточкою лоб і несміливо ввійшов у присутствіє. Там скрипіли…

— Де тут я можу одержати довідку? — звернувся він до швейцара, який ніс із глибини присутствія піднос зі склянками. — Мені треба тут довідатися про дещо і взяти копію з журнальної постанови.

— Будь ласка, туди! Ось до цього, що біля вікна сидить! — сказав швейцар, показавши підносом на крайнє вікно.

Волдирьов кашлянув і попрямував до вікна. Там за зеленим, плямистим, як тиф, столом сидів молодий чоловік з чотирма чубами на голові, довгим вугруватим носом і в полинялому мундирі. Встромивши свій великий ніс у папери, він писав. Біля правої його ніздрі гуляла муха, і він раз у раз випинав нижню губу і дув собі під ніс, що надавало його обличчю надзвичайно заклопотаного виразу.

— Чи можу я тут… у вас, — звернувся до нього Волдирьов, — одержати довідку про мою справу? Я Волдирьов… І до речі мені треба взяти копію з журнальної постанови від другого березня.

Чиновник умочив перо в чорнильницю і подивився, чи не багато він набрав. Переконавшись, що перо не капне, він заскрипів. Губа його випнулась, але дути вже не треба було: муха сіла на вухо.

— Чи можу я навести тут довідку? — повторив через хвилину Волдирьов. — Я Волдирьов, землевласник…

— Іване Олексійовичу! — крикнув чиновник у повітря, немовби не помічаючи Волдирьова. — Скажеш купцеві Яликову, коли прийде, щоб копію з заяви в поліції засвідчив! Тисячу разів казав йому!

— Я відносно позову мого із спадкоємцями княгині Гугуліної, — пробурмотів Волдирьов. — Справа відома. Дуже вас прошу зайнятись мною.

Все не помічаючи Волдирьова, чиновник піймав на губі муху, подивився на неї уважно й кинув. Поміщик кашлянув і голосно висякався в свою картату хусточку. Але й це не допомогло. Його все ще не чули. Хвилини дві тривало мовчання. Волдирьов вийняв з кишені карбованець асигнаціями і поклав його перед чиновником на розкриту книгу. Чиновник зморщив лоба, потягнув до себе книгу з заклопотаним обличчям і закрив її.

— Маленьку довідочку… Мені хотілося б тільки дізнатися, на якій такій підставі спадкоємці княгині Гугуліної… Чи можу я вас потурбувати?

А чиновник, зайнятий своїми думками, встав і, чухаючи лікоть, пішов за чимось до шафи. Повернувшись за хвилину до свого стола, він знову зайнявся книгою: на ній лежав карбованець.

— Я потурбую вас на одну тільки хвилину… Мені довідочку зробити, тільки…

Чиновник не чув; він почав щось переписувати.

Волдирьов поморщився і безнадійно подивився на всю скриплячу братію.

«Пишуть! — подумав він, зітхаючи. — Пишуть, нечистий би їх зовсім узяв!»

Він відійшов від стола і зупинився посеред кімнати, безнадійно опустивши руки. Швейцар, що знову проходив зі склянками, помітив, мабуть, безпорадний вираз на його обличчі, бо підійшов до нього зовсім близько і спитав тихо:

— Ну, що? Довідувались?

— Довідувався, але зі мною говорити не хочуть.

— А ви дайте йому три карбованці… — шепнув швейцар.

— Я вже дав два.

— А ви ще дайте.

Волдирьов повернувся до стола і поклав на розкриту книгу зелений папірець.

Чиновник знову потягнув до себе книгу і зайнявся перегортанням, і раптом, ніби ненароком, звів очі на Волдирьова. Ніс його залиснівся, почервонів і поморщився усмішкою.

— Ах… що вам треба? — спитав він.

— Я хотів би довідку відносно моєї справи… Я Волдирьов.

— Дуже приємно! В Гугулінській справі? Дуже добре! Так вам що ж, власне кажучи?

Волдирьов виклав йому своє прохання.

Чиновник ожив, ніби його підхопив вихор. Він дав довідку. розпорядився, щоб написали копію, подав прохачеві стілець — і все це в одну мить. Він навіть поговорив про погоду і спитав про врожай. І коли Волдирьов ішов, він проводжав його вниз по сходах, привітно і шанобливо посміхаючись і вдаючи, що він щохвилини готовий перед прохачем упасти ниць. Волдирьову чомусь стало незручно і, підкоряючись якомусь внутрішньому потягу, він вийняв з кишені карбованця і подав його чиновникові. А той все кланявся і посміхався і прийняв карбованця, як фокусник, так що він тільки промайнув у повітрі…

«Ну, люди…» — подумав поміщик, вийшовши на вулицю, зупинився і витер лоб хусточкою.

1883