Дітвора

Тата, мами і тітусі Наді немає вдома. Вони поїхали на хрестини до того старого офіцера, який їздить маленькою сірою конякою. Чекаючи їхнього повернення, Гриша, Аня, Альоша, Соня і кухарчин син Андрій сидять в їдальні за обіднім столом і грають у лото. Правду кажучи, їм пора вже спати, але хіба можна заснути, не довідавшись від мами, яка на хрестинах була дитинка і що подавали на вечерю? Стіл, освітлений висячою лампою, рябіє цифрами, оріховими шкаралупками, папірцями і скельцями. Перед кожним грачем лежить дві карти і купка скелець для накривання цифр. Посеред стола біліє блюдце з п’ятьма копійчаними монетами. Біля блюдця недоїдене яблуко, ножиці і тарілка, в яку наказано класти оріхову шкаралупу. Діти грають на гроші. Ставка — копійка. Умова: коли хто зшахрує, того негайно геть. В їдальні, крім грачів, нікого нема. Нянька Агафія Іванівна сидить внизу, на кухні, і навчає кухарку кроїти, а старший брат Вася, учень V класу, лежить у вітальні на дивані й нудиться.

Грають з азартом. Найбільший азарт написаний на обличчі в Гриші. Це маленький, дев’ятилітній хлопчик з головою, постриженою наголо, пухлими щоками і з товстими, як у негра, губами. Він уже вчиться в підготовчому класі, а тому вважається великим і найрозумнішим. Грає він виключно заради грошей. Коли б не було на блюдці копійки, він давно б уже спав. Його карі очиці неспокійно й ревниво перебігають по картах партнерів. Страх, що він може не виграти, заздрощі і фінансові міркування, що наповнюють його стрижену голову, не дають йому сидіти спокійно, зосередитись. Крутиться він, мов на голках. Вигравши, він жадібно хапає гроші і відразу ж ховає їх у кишеню. Сестра його Аня, дівчинка років восьми, з гострим підборіддям і розумними, блискучими очима, теж боїться, щоб хто-небудь не виграв. Вона червоніє, блідне і пильно стежить за грачами. Копійки її не цікавлять. Щастя в грі для неї питання самолюбства. Друга сестра, Соня, дівчинка шести років, з кучерявою голівкою і кольором обличчя, що буває лише в дуже здорових дітей, у дорогих ляльок та на бонбоньєрках, грає в лото задля самого процесу гри. На її личку розлите зворушення. Хто б не виграв, вона однаково регоче і ляскає в долоні. Альоша, пухлий, круглий карапузик, пихтить, сопе і витріщає очі на карти. В нього ні користолюбства, ні самолюбства. Не проганяють з-за стола, не вкладають спати — і за те спасибі. На вигляд він флегма, але в душі страшенна бестія. Сів він не стільки заради лото, скільки заради непорозумінь, яких не уникнути під час гри. Страшенно йому приємно, якщо хтось вдарить чи вилає когось. Йому вже давно треба кудись збігати, але він не виходить з-за стола ні на хвилину, боячись, щоб без нього не вкрали його скелець та копійок. А що він знає тільки одиниці і ті числа, що закінчуються нулями, то за нього цифри накриває Аня. П’ятий партнер, кухарчин син Андрій, чорномазий, хворобливий хлопчик, в ситцьовій сорочці і з мідним хрестиком на грудях, стоїть нерухомо і мрійно дивиться на цифри. До виграшу і до чужих успіхів він ставиться байдуже, бо весь заглиблений в арифметику гри, в її нескладну філософію: скільки на цьому світі різних цифр і як це вони не переплутаються!

Викрикують числа всі по черзі, крім Соні і Альоші. Через одноманітність чисел, практика виробила багато термінів і сміховинних прізвиськ. Наприклад, сім називається у грачів кочергою, одинадцять — паличками, сім- десять сім — Семеном Семеновичем, дев’яносто — дідусем і т. д. Гра йде жваво.

— Тридцять два! — кричить Гриша, витягаючи з батьківської шапки жовті циліндрики. — Сімнадцять! Кочерга! Двадцять вісім — сіно в лісі!

Аня бачить, що Андрій прогавив 28. Іншим часом, вона б сказала йому про це, але тепер, коли на блюдці разом з копійкою лежить її самолюбство, вона радіє.

— Двадцять три! — продовжує Гриша. — Семен Семенович! Дев’ять!

— Прусак, прусак! — скрикує Соня, показуючи на прусака, що біжить через стіл. — Ай!

— Не бий його, — каже басом Альоша. — У нього, може, є діти…

Соня проводить прусака очима і думає про його дітей: які це, мабуть, маленькі прусаченята!

— Сорок три! Один! — продовжує Гриша, страждаючи від думки, що в Ані уже дві катерни. — Шість!

— Партія! У мене партія! — кричить Соня, кокетливо закочуючи очі і сміючись.

У партнерів витягуються обличчя.

— Перевірити! — каже Гриша, з ненавистю дивлячись на Соню.

Користуючись правом старшого і найрозумнішого, Гриша забрав собі вирішальний голос. Що він хоче, те й роблять. Довго і старанно перевіряють Соню, і, на превеликий жаль її партнерів, виявляється, що вона не зшахраювала. Починається нова партія.

— А що я вчора бачила! — говорить Аня ніби сама до себе. — Пилип Пилипович якось вивернув повіки, і в нього очі зробились червоні, страшні, як у нечистої сили.

— Я теж бачив, — каже Гриша. — Вісім! А в нас один учень уміє вухами ворушити. Двадцять сім!

Андрій зводить на Гришу очі, думає і каже:

— І я вмію вухами ворушити.

— Ану ж, поворуши!

Андрій ворушить очима, губами, пальцями і йому здається, що його вуха починають рухатись. Усі сміються.

— Недобрий чоловік цей Пилип Пилипович, — зітхає Соня. — Вчора заходив до нас в дитячу кімнату, а я в самій сорочці… І мені стало так непристойно!

— Партія! — вигукує раптом Гриша, хапаючи з блюдця гроші. — В мене партія! Перевіряйте, коли хочете!

Кухарчин син підводить очі й блідне.

— Мені, значить, уже більше не можна грати, — шепоче він.

— Чому?

— Тому що… тому що в мене більше грошей нема.

— Без грошей не можна! — каже Гриша.

Андрій на всякий випадок ще раз риється в кишенях. Не знайшовши в них нічого, крім кришок і погризеного олівця, він кривить рот і починає страдницьки кліпати очима. Зараз він заплаче…

— Я за тебе поставлю! — каже Соня, не зносячи його мученицького погляду. — Тільки ж гляди, віддаси потім.

Гроші внесені, і гра продовжується.

— Здається, десь дзвонять, — говорить Аня, роблячи великі очі.

Усі перестають грати і, розкривши роти, дивляться на темне вікно. В темряві мигтить відображення лампи.

— Це почулось…

— Вночі тільки на кладовищі дзвонять… — говорить Андрій.

— А навіщо там дзвонять?

— Щоб розбійники в церкву не залізли. Дзвону вони бояться.

— А для чого розбійникам в церкву залазити? — питає Соня.

— Відомо для чого: сторожів повбивати!

Минає хвилина мовчанки. Всі переглядаються, здригаються і продовжують гру. На цей раз виграє Андрій.

— Він зшахраював, — басить ні з сього ні з того Альоша.

— Брешеш, я не шахраював!

Андрій блідне, кривить рот і лясь Альошу по голові! Альоша злобно витріщає очі, схоплюється, одним коліном стає на стіл і, в свою чергу, — лясь Андрія по щоці! Обидва дають один одному ще по ляпасу і ревуть. Соня, що не зносить таких страхіть, теж починає плакати, і їдальня сповнюється різноголосим ревом. Але не думайте, що гра через це закінчилась. Не минає й п’яти хвилин, як діти знову регочуться і мирно розмовляють. Обличчя зарюмсані, але це не заважає їм посміхатись. Альоша навіть щасливий: непорозуміння було!

В їдальню заходить Вася, учень п’ятого класу. Вигляд у нього заспаний, розчарований.

«Це обурливо! — думає він, дивлячись, як Гриша обмацує кишеню, в якій побрязкують копійки. — Хіба можна давати дітям гроші? І хіба можна дозволяти їм грати в азартні гри? Хороша педагогія, нічого казати. Обурливо!»

Та діти грають так смачно, що в нього самого з’являється бажання примоститись біля них і спробувати щастя.

— Почекайте, я теж сяду грати, — каже він.

— Став копійку!

— Зараз, — каже він, риючись у кишенях. — В мене копійки немає, але ось є карбованець. Я ставлю карбованець.

— Ні, ні, ні… копійку став!

— Дурні ви. Карбованець же в усякому разі дорожчий від копійки, — пояснює гімназист. — Хто виграє, той мені здачі дасть.

— Ні, будь ласка. Іди собі!

Учень V класу знизує плечима і йде в кухню, щоб взяти в покоївки дрібних грошей. В кухні не знайшлося ні копійки.

— В такому разі, розміняй мені, — чіпляється він до Гриші, повернувшись з кухні. — Я тобі за розмін заплачу. Не хочеш? Ну, продай мені за карбованець десять копійок.

Гриша підозріливо поглядає скоса на Васю: чи не каверза це яка-небудь, чи не шахрайство?

— Не хочу, — каже він, тримаючись за кишеню.

Вася починає роздратовуватись, лаятися, взиваючи грачів бовдурами і чавунними головами.

— Васю, та я за тебе поставлю! — каже Соня. — Сідай!

Гімназист сідає і кладе перед собою дві карти. Аня починає читати цифри.

— Копійку впустив! — заявляє раптом схвильованим голосом Гриша. — Почекайте!

Здіймають лампу і лізуть під стіл шукати копійку. Хапають руками плювки, оріхову шкаралупу, стукаються головами, але копійки не знаходять. Починають шукати знову і шукають до того часу, аж поки Вася не вириває з Гришиних рук лампу і не ставить її на місце. Гриша продовжує шукати в темряві.

Та ось, нарешті, копійка знайдена. Грачі сідають за стіл і хочуть продовжувати гру.

— Соня спить! — заявляє Альоша.

Соня, поклавши кучеряву голову на руки, спить солодко, спокійно і міцно, ніби вона заснула годину тому. Заснула вона ненароком, поки інші шукали копійку.

— Іди, на мамину постіль лягай! — каже Аня, виводячи її з їдальні. — Іди!

Її ведуть усі юрбою, і через якихось п’ять хвилин мамина постіль являє з себе цікаве видовище. Спить Соня. Біля неї похропує Альоша. Поклавши їм на ноги голови, сплять Гриша і Аня. Тут-таки й собі в гурті примостився і кухарчин син Андрій. Біля них валяються копійки, що втратили свою силу аж до наступної гри. Надобраніч!

1886