Білолобий

Голодна вовчиця встала, щоб іти на лови. Її вовченята, всі троє, міцно спали, збившись у купу, і гріли одне одного. Вона облизала їх і пішла.

Був уже весняний місяць березень, але ночами дерева тріщали від холоду, як у грудні, і тільки-но висунеш язик, як його починало дуже щипати. Вовчиця була слабкого здоров’я, полохлива; вона здригалася від найменшого шереху і все думала про те, як би дома без неї ніхто не скривдив вовченят. Запах людських і конячих слідів, пеньки, складені дрова і темна, угноєна дорога лякала її; їй здавалось, ніби за деревами в потемках стоять люди і десь за лісом виють собаки.

Вона була вже не молода, і нюх у неї погіршав, так що, траплялось, лисячий слід їй здавався за собачий і часом навіть, обманута нюхом, збивалася з дороги, чого з нею ніколи не бувало замолоду. Через слабке здоров’я вона вже не полювала на телят і великих баранів, як раніше, і вже далеко обминала коней з лошатами, а живилася самим падлом; свіже м’ясо їй доводилось їсти дуже рідко, тільки весною, коли вона, надибавши зайчиху, віднімала в неї дітей або залазила до селян у хлів, де були ягнята.

Версти за чотири від її лігва, біля поштової дороги, стояв зимівник. Тут жив сторож Гнат, дід років сімдесяти, який все кашляв і розмовляв сам з собою; звичайно вночі він спав, а вдень бродив у лісі з рушницею-одностволкою та посвистував на зайців. Мабуть, колись він служив механіком, бо щоразу, перці ніж спинитися, кричав собі: «Стоп, машино!» і перш ніж піти далі: «Повний хід!» З ним ходила завжди величезна чорна собака, невідомої породи, на ім’я Арапка. Коли вона забігала далеко вперед, то він кричав їй: «Задній хід!» Інколи він співав і при цьому дуже хитався і часто падав (вовчиця думала, що то од вітру) і кричав: «Зійшов з колії!»

Вовчиця пам’ятала, що літом і восени біля зимівника паслися баран і дві ярки, і коли вона нещодавно пробігала мимо, то їй наче вчулося мекання у хліву. І тепер, підходячи до зимівника, вона міркувала, що вже березень і, зважаючи на пору, в хліві мають бути ягнята неодмінно. Її мучив голод, вона думала про те, як жадібно вона їстиме ягнятко, і від таких думок зуби в неї клацали й очі світились у темряві, як два вогники.

Гнатова хата, його повітка, хлів і колодязь були закидані високими заметами. Було тихо. Арапка, мабуть, спала під повіткою.

По замету вовчиця злізла на хлів і почала продирати лапами й мордою солом’яну покрівлю. Солома була гнила й трухла, так що вовчиця мало не провалилася; на неї раптом просто в морду війнуло теплою парою і запахом гною та овечого молока. Внизу, відчувши холод, ніжно за- мекало ягнятко. Стрибнувши в дірку, вовчиця впала передніми лапами й грудьми на щось м’яке й тепле, мабуть, на барана, і в цей час у хліві щось раптом заскавчало, загавкало й зайшлося тонким, скімливим голоском, вівці шарахнули до стінки, і вовчиця, злякавшись, схопила, що перше попало в зуби, і кинулась геть…

Вона бігла, напружуючи сили, а в цей час Арапка, вже почувши вовка, несамовито загавкала, кудкудакали в зимівнику потривожені кури, і Гнат, вийшовши на ганок, кричав:

— Повний хід! На свисток!

І свистів, як машина, і потім — го-го-го-го! І весь цей галас повторяла лісова луна.

Коли потроху все затихло, вовчиця заспокоїлася і стала помічати, що її здобич, яку вона держала в зубах і тягла по снігу, була важча і ніби твердіша, ніж звичайно бувають в цей час ягнята; і пахло ніби інакше, і чулися якісь дивні звуки… Вовчиця зупинилася й поклала свою здобич на сніг, щоб відпочити і почати їсти, і раптом відскочила з огидою. Це було не ягня, а цуценя, чорне, з великою головою і на високих ногах, з рослої породи, з такою ж білою латкою на весь лоб, як у Арапки. Судячи з манер, це був нечема, простий собі дворняжка. Він облизав свою пом’яту, поранену спину і, наче й не було нічого, замахав хвостом і загавкав на вовчицю. Вона загарчала, як собака, і побігла від нього. Він за нею. Вона озирнулась й клацнула зубами; він зупинився здивований і, мабуть, вирішивши, що це вона грається з ним, повернув морду в напрямі зимівника і зайшовся дзвінким, радісним гавкотом, немов би запрошуючи свою матір Арапку погратися з ним і з вовчицею.

Уже світало, і коли вовчиця пробиралася до себе густим осичняком, то було видно виразно кожну осичку, і вже прокидалися тетеруки і часто злітали красиві півні, занепокоєні необережними стрибками і гавкотом цуценяти.

«Чого воно біжить за мною? — думала вовчиця з досадою. — Хоче, мабуть, щоб я його з’їла».

Жила вона з вовченятами в неглибокій ямі; років зо три тому під час великої бурі вивернуло з коренем високу стару сосну, від чого й утворилася ця яма. Тепер на дні її було старе листя й мох, тут же валялись кістки й бичачі роги, якими гралися вовченята. Вони вже попрокидались, і всі троє, дуже схожі одне на одного, стояли рядом край своєї ями і, дивлячись на матір, що поверталася додому, махали хвостами. Побачивши їх, цуценя спинилося здаля і довго дивилося на них; помітивши, що вони теж уважно дивляться на нього, воно стало гавкати на них сердито, як на чужих.

Уже розвиднілося й зійшло сонце, заблискотів навколо сніг, а воно все ще стояло оддалік і гавкало. Вовченята ссали свою матір, штовхаючи її лапами в худий живіт, а вона в цей час гризла кінську кістку, білу й суху; її мучив голод, голова заболіла від собачого гавкоту, і хотілося їй кинутися на непроханого гостя й розірвати його.

Нарешті, цуценя стомилося й охрипло; бачачи, що його не бояться й навіть не звертають на нього уваги, воно стало несміливо, то присідаючи, то підстрибуючи, підходити до вовченят. Тепер, при денному світлі, легко вже було розглядіти його… Білий лоб у нього був великий, а на лобі гуля, яка буває в дуже дурних собак; очі були маленькі, голубі, тьмяні, а вираз всієї морди надзвичайно дурний. Підійшовши до вовченят, воно простягло вперед широкі лапи, поклало на них морду і почало:

— Мня, мня… нга-нга-нга!..

Вовченята нічого не зрозуміли, але замахали хвостами. Тоді цуценя вдарило лапою одне вовченя по великій голові. Вовченя теж ударило його лапою по голові. Цуценя стало до нього боком і подивилося на нього скоса, помахуючи хвостом, потім раптом зірвалося з місця і зробило кілька кругів по насту. Вовченята погналися за ним, воно впало на спину і задрало вгору ноги, а вони втрьох напали на нього і, вискаючи від захвату, стали кусати його, але не боляче, а жартома. Ворони сиділи на високій сосні й дивилися зверху на їхнє борюкання і дуже непокоїлись. Стало гомінко й весело. Сонце припікало вже по-весняному; і півні, які раз у раз перелітали через сосну, повалену бурею, в сяйві сонця здавалися смарагдовими.

Звичайно вовчиці привчають своїх дітей до полювання, даючи їм погратися із здобиччю, і тепер, дивлячись, як вовченята ганялися по насту за цуценям і борюкалися з ним, вовчиця думала:

«Хай привчаються».

Награвшись, вовченята пішли в яму й полягали спати. Цуценя поскімлило трохи з голоду, потім теж витяглося на сонечку. А прокинувшись, знову почали гратися.

Цілий день і ввечері вовчиця згадувала, як минулої ночі в хліву мекало ягнятко і як пахло овечим молоком, і від апетиту вона все клацала зубами й не переставала гризти жадібно стару кістку, уявляючи, що це ягнятко. Вовченята ссали, а цуценя, яке хотіло їсти, бігало навколо й обнюхувало сніг.

«Мабуть, з’їм його»… — вирішила вовчиця.

Вона підійшла до нього, а воно лизнуло її в морду і заскімлило, думаючи, що вона хоче гратися з ним. Колись вона їла собак, але від цуценяти дуже тхнуло псиною, і через слабке здоров’я, вона вже не зносила цього запаху; їй стало гидко, і вона відійшла геть…

На ніч похолоднішало. Цуценя занудьгувало й пішло додому.

Коли вовченята міцно поснули, вовчиця знову подалася на лови. Як і минулої ночі, вона тривожилась від найменшого шереху, і її лякали пеньки, дрова, темні самітні кущі ялівцю, здалеку схожі на людей. Вона бігла збоку від дороги по насту. Раптом далеко попереду на дорозі замаячило щось темне… Вона напружила зір і слух: справді, щось ішло попереду і навіть чути було розмірені кроки. Чи не борсук? Вона обережно, ледве дихаючи, забираючи все вбік, випередила темну пляму, озирнулась на неї і пізнала. Це, не поспішаючи, ступою, поверталося до себе у зимівник цуценя з білим лобом.

«Коли б воно знову мені не перешкодило», — подумала вовчиця і швидко побігла вперед.

Та зимівник був уже близько. Вона знову злізла на хлів по замету. Вчорашню дірку було вже закидано яровою соломою, і на покрівлі простяглися дві нові лати. Вовчиця почала швидко працювати ногами і мордою, озираючись, чи не йде цуценя, та ледве війнуло на неї теплою парою і запахом гною, як ззаду почувся радісний, лункий гавкіт. Це повернулося цуценя. Воно стрибнуло до вовчиці на покрівлю, потім у дірку і, відчувши себе дома, в теплі, пізнавши своїх овець, загавкало ще голосніше… Арапка прокинулась під повіткою і, почувши вовка, завила, закудкудакали кури, і коли на ганку з’явився Гнат з своєю одностволкою, то перелякана вовчиця була вже далеко від зимівника.

— Фі-іть! — засвистів Гнат. — Фі-іть! Жени на всіх парах!

Він спустив курок — рушниця дала осічку; він спустив ще раз — знову осічка; він спустив втретє — і величезний вогняний сніп вилетів із ствола і залунало оглушливе «бу! бу!» Йому сильно віддало в плече; і, взявши в одну руку рушницю, а в другу сокиру, він пішов глянути, що то за галас…

Трохи згодом він повернувся в хату.

– Що там? — спитав хрипким голосом розбуджений галасом прочанин, що ночував у нього цієї ночі.

— Нічого… — відповів Гнат. — Пусте. Занадився наш Білолобий з вівцями спати, в теплі. Тільки ж нема того звичаю, щоб у двері, а норовить усе, як би через покрівлю. Вчора вночі продер покрівлю й гуляти пішов, негідник, а тепер повернувся і знову розворушив покрівлю.

— Дурний.

— Атож, пружина в мозку лопнула. Страх не люблю дурних! — зітхнув Гнат, залазячи на піч. — Ну, божий чоловіче, рано ще вставати, давай спати на повний хід…

А вранці він підкликав до себе Білолобого, боляче нам’яв йому вуха і потім, б’ючи його лозиною, все приказував:

— Ходи в двері! Ходи в двері! Ходи в двері!