Баб’яче царство

І. НАПЕРЕДОДНІ

Ось товстий грошовий пакет. Це з лісової дачі, від прикажчика. Він пише, що посилає півтори тисячі карбованців, які він відсудив у когось, вигравши справу в другій інстанції. Анна Акимівна не любила й боялася таких слів, як відсудив і виграв справу. Вона знала, що без правосуддя не можна, але чомусь, коли директор заводу Назарич або прикажчик на дачі, які часто судилися, вигравали на користь її яку-небудь справу, то їй щоразу ставало моторошно й неначе совісно. І тепер їй стало моторошно й незручно, і захотілося відкласти ці півтори тисячі куди-небудь якнайдальше, щоб не бачити їх.

Вона думала з прикрістю: її ровесниці, — а їй ішов двадцять шостий рік, — тепер клопочуться по господарству, втомилися й міцно заснуть, а завтра вранці прокинуться у святковому настрої; багато які з них давно вже повиходили заміж і мають дітей. Тільки вона сама чомусь мусить, як старуха, сидіти за цими листами, робити на них позначки, писати відповіді, потім увесь вечір до півночі нічого не робити й чекати, коли захочеться спати, а завтра весь день будуть її поздоровляти і просити в неї, а післязавтра на заводі неодмінно станеться який-небудь скандал, — когось поб’ють або хто-небудь помре від горілки, і її чомусь мучитиме совість; а після свят Назарич звільнить за прогул чоловік з двадцять, і всі ці двадцять будуть без шапок тиснутися біля її ганку, і їй буде совісно вийти до них, і їх проженуть, мов собак. І всі знайомі говоритимуть поза очі й писатимуть їй в анонімних листах, що вона мільйонерка, експлуататорка, що вона вкорочує людське життя і висисає у робітників кров.

От збоку лежить пачка прочитаних і вже відкладених листів. Це від прохачів. Тут голодні, п’яні, обтяжені численними родинами, хворі, принижені, невизнані… Анна Акимівна уже позначила на кожному листі, кому три карбованці, кому п’ять; листи ці сьогодні ж підуть у контору, і завтра там відбуватиметься видача допомоги, або, як кажуть службовці, годування звірів.

Роздадуть дрібними грошима і 470 карбованців — проценти з капіталу, відписаного покійним Акимом Івановичем на жебраків і калік. Буде потворна штовханина. Від воріт до дверей контори потягнеться низкою довгий ряд якихось чужих людей із звірячими обличчями, у лахмітті, змерзлих, голодних і вже п’яних, які поминають хрипкими голосами матінку-благодійницю Анну Акимівну і її батьків; задні будуть натискати на передніх, а передні — лаятися поганими словами. Конторник, якому надокучають галас, лайка і бідкання, вискочить і затопить кому-небудь у вухо всім на втіху. А свої люди, робітники, які не одержали на свято нічого, крім своєї платні, і вже витратили все до копійки, будуть стояти посеред двору, дивитися й сміятись, — одні заздрісно, інші іронічно.

«Купці, а особливо купчихи більше люблять жебраків, ніж своїх робітників, — подумала Анна Акимівна. — Це завжди так».

Погляд її впав на грошовий пакет. Добре б роздати завтра ці непотрібні, огидні гроші робітникам, але не можна нічого давати робітникові даром, бо проситиме вдруге. Та й чого варті ці півтори тисячі, коли на заводі всіх робітників тисяча вісімсот з гаком, не рахуючи їхніх жінок і дітей? А то, може, обрати одного з прохачів, що писали ці листи, якого-небудь бідолаху, що давно вже втратив надію на краще життя, і віддати йому півтори тисячі. Бідняка приголомшать ці гроші, як грім, і, може, вперше в житті він відчує себе щасливим. Ця думка здалася Анні Акимівні оригінальною і забавною і розвеселила її. Вона навмання витягла з пачки один лист і прочитала. Якийсь губернський секретар Чаликов давно вже без місця, хворий і живе в будинку Гущина; у дружини сухоти, п’ятеро малолітніх дочок. Гущинський чотириповерховий будинок, в якому жив Чаликов, добре знала Анна Акимівна. Ах, поганий, гнилий, нездоровий будинок!

— От віддам цьому Чаликову, — вирішила вона. — Посилати не буду, краще сама відвезу, щоб не було зайвих розмов. Так, — міркувала вона, ховаючи в кишеню півтори тисячі, — подивлюсь і, мабуть, дівчаток куди-небудь влаштую.

Їй стало весело, вона подзвонила і наказала подавати коней.

Коли вона сідала в сани, була сьома година вечора. Вікна в усіх корпусах були яскраво освітлені, і тому на величезному подвір’ї здавалося дуже темно. Біля воріт і далеко в глибині подвір’я, коло складів і робітничих бараків горіли електричні ліхтарі.

Цих темних, похмурих корпусів, складів і бараків, де жили робітники, Анна Акимівна не любила й боялася. У головному корпусі після смерті батька вона була лише один раз. Високі стелі із залізними балками, безліч величезних коліс, які швидко обертаються, пасів і важелів, пронизливе шипіння, вищання сталі, деренчання вагонеток, жорстке дихання пари, бліді, або багрові, або чорні від вугільного пилу обличчя, мокрі від поту сорочки, блиск сталі, міді й вогню, запах мастила і вугілля, і вітер, то дуже гарячий, то холодний, справили на неї враження пекла. Їй здавалося, ніби колеса, важелі і гарячі шипучі циліндри намагаються зірватися із своєї пов’язі, щоб знищити людей, а люди, із заклопотаними обличчями, не чуючи одне одного, бігають і метушаться біля машин, намагаючись спинити їх страшний рух. Анні Акимівні щось показували й шанобливо пояснювали. Вона пам’ятає, як у ковальському відділенні витягли з печі шматок розпеченого заліза і як один старий з ремінцем на голові, а другий молодий, в синій блузі, з ланцюжком на грудях і сердитим обличчям, мабуть, з старших, ударили молотками по куску заліза, і як бризнули на всі боки золоті іскри, і як, трохи згодом, гриміли перед нею величезним куском листового заліза; старий стояв струнко і посміхався, а молодий витирав рукавом мокре обличчя і щось пояснював їй. І вона ще пам’ятає, як в іншому відділенні старий з одним оком пиляв кусок заліза, і сипались залізні ошурки, і як рудий, в темних окулярах і з дірками на сорочці, працював на токарному верстаті, роблячи щось із куска сталі; верстат ревів і вищав і свистів, а Анні Акимівні нудило від цього шуму, і здавалося, що в неї свердлять у вухах. Вона дивилась, слухала, не розуміла, ласкаво посміхалася і їй було соромно. Годуватися і мати сотні тисяч від діла, якого не розумієш і не можеш любити, — як це дивно!

А в робітничих бараках вона не була жодного разу. Там, кажуть, сирість, блощиці, розпуста, безвладдя. Дивна річ: на благоустрій бараків ідуть щороку тисячі карбованців, а становище робітників, коли вірити анонімним листам, з кожним роком стає дедалі гіршим…

«При батькові було більше порядку, — думала Анна Акимівна, виїжджаючи з двору, — бо він сам був робітником і знав, що треба. Я ж нічого не знаю і роблю самі дурниці».

їй знову стало нудно, і вона була вже не рада, що поїхала, і думка про щасливця, на якого падають з неба півтори тисячі, уже не здавалася їй оригінальною і забавною. Їхати до якогось Чаликова, коли дома поступово руйнується й занепадає мільйонна справа, і робітники в бараках живуть гірше арештантів, — це значить робити дурниці й обманювати свою совість. По шосе і біля нього через поле, прямуючи на міські вогні, йшли юрбами робітники з сусідніх фабрик — ситцьової і паперової. У морозному повітрі лунав сміх і веселий гомін. Анна Акимівна подивилася на жінок і малечу, і їй раптом захотілося простоти, грубості, тісноти. Вона ясно уявила собі той далекий час, коли її звали Анюткою, і коли вона, маленька, лежала під однією ковдрою з матір’ю, а поруч, у другій кімнаті, прала білизну пожилиця-прачка, і з сусідніх квартир, крізь тонкі стіни, чулися сміх, лайка, дитячий плач, гармонія, дзижчання токарних верстатів і швейних машин, а батько, Аким Іванович, який знав майже всі ремесла, не звертаючи ніякої уваги на тісноту й гамір, паяв що-небудь біля груби або креслив, або стругав. І їй захотілося прати, гладити, бігати в крамницю і шинок, як це вона робила щодня, коли жила з матір’ю. Їй би робітницею бути, а не хазяйкою! Її великий дім з люстрами і картинами, лакей Мишенька у фраку і з бархатними вусиками, благоліпна Варварушка і підлеслива Агаф’юшка, і ці молоді люди обох статей, які майже щодня приходять до неї просити грошей, і перед якими вона чомусь щоразу почуває себе винною, і ці чиновники, лікарі й дами, які благодійничають за її рахунок, які лестять їй і зневажають її потай за низьке походження, — як усе це вже надокучило і яке чуже їй!

От залізничний переїзд і застава; пішли будинки впереміжку з городами; от, нарешті, і широка вулиця, де стоїть знаменитий будинок Гущина. На вулиці, завжди тихій, тепер з нагоди передодня свята був великий рух. У трактирах і портерних галасували. Коли б проїжджав тепер вулицею хтось нетутешній, що живе в центрі міста, то він помітив би лише брудних, п’яних і лайливців, але Анна Акимівна, яка жила з дитинства в цих краях, пізнавала тепер в юрбі то свого покійного батька, то матір, то дядька. Батько був м’яка, розпливчаста душа, трохи фантазер, безтурботний і легковажний; у нього не було пристрасті ні до грошей, ні до пошани, ні до влади; він казав, що робочій людині ніколи празникувати й ходити в церкву; і якби не дружина, то він, мабуть, ніколи б не говів і в піст їв би скоромне. А дядько, Іван Іванович, навпаки, був кремінь; у всьому, що стосувалося релігії, політики і моральності, він був крутий і невблаганний і стежив не лише за собою, але й за всіма службовцями і знайомими. Не дай боже бувало увійти до нього в кімнату й не перехреститися! Розкішні хороми, в яких живе тепер Анна Акимівна, він тримав замкнутими і відмикав їх лише у великі свята для поважних гостей, а сам жив у конторі, в одній маленькій кімнатці, заставленій образами. Він тяжів до старої віри і постійно приймав у себе старообрядницьких архієреїв і попів, хоча був хрещений і вінчаний, і дружину свою поховав за обрядом православної церкви. Брата Акима, свого єдиного спадкоємця, він не любив за легковажність, яку називав простотою і дурістю, і за байдужість до віри. Він держав його у шорах, на становищі робітника, платив йому по 16 карбованців на місяць. Аким говорив своєму братові ви і в прощенні дні з усією своєю родиною кланявся йому в ноги. Але років за три до своєї смерті Іван Іванович наблизив його до себе, простив і наказав найняти для Анютки гувернантку.

Ворота під будинком Гущина темні, глибокі, смердючі; чути, як біля стін покашлюють чоловіки. Лишивши сани на вулиці, Анна Акимівна ввійшла у двір і спитала тут, як пройти в 46-й номер до чиновника Чаликова. Її направили до крайніх дверей направо, на третій поверх. І у дворі, і біля крайніх дверей, навіть на сходах був той самий гидкий запах, що й під ворітьми. У дитинстві, коли батько Анни Акимівни був звичайним робітником, вона жила в таких будинках, і потім, коли обставини змінились, часто відвідувала їх як благодійниця; вузенькі кам’яні сходи з високими східцями, брудні, що уривалися на кожному поверсі площадкою; заяложений ліхтар у прольоті; сморід, на площадках біля дверей ночви, горщики, лахміття, — все це було знайоме їй уже давним-давно… Одні двері були відчинені, і в них видно було, як на столах сиділи кравці-євреї в шапках і шили. На сходах Анні Акимівні зустрічалися люди, але їй і на думку не спадало, що її можуть образити. Робітників і селян, тверезих і п’яних, вона так само мало боялася, як своїх інтелігентних знайомих.

У квартирі № 46 сіней не було, і починалася вона з кухні. Звичайно в квартирах фабричних і майстрових пахне лаком, смолою, шкірою, димом, залежно від того, чим займається хазяїн; а квартири зубожілих дворян і чиновників пізнаються по застояному запаху якоїсь кислоти. Цей гидкий запах обдав Анну Акимівну і тепер, як тільки вона переступила поріг. У кутку за столом сидів спиною до дверей якийсь чоловік у чорному сюртуку, мабуть, сам Чаликов, і з ним п’ятеро дівчаток. Старшій, широколицій і худенькій, з гребінцем у волоссі, було на вигляд років п’ятнадцять, а молодшій, пухкенькій, з волоссям, як у їжака, — не більше трьох. Всі шестеро їли. Біля печі, з рогачем у руці, стояла маленька, дуже худа, з жовтим обличчям жінка в спідниці й білій кофточці, вагітна.

— Не чекав я від тебе, Лізочко, що ти така неслухняна, — говорив чоловік з докором. — Ай, ай, як соромно! Виходить, ти хочеш, щоб татко тебе відшмагав, так?

Побачивши на порозі незнайому даму, худа жінка здригнулася і покинула рогач.

— Василю Микитовичу! — гукнула вона не зразу, глухим голосом, нібито не вірячи своїм очам.

Чоловік озирнувся й схопився. Це була кощава, вузькоплеча людина, із запалими скронями і з плоскими грудьми. Очі в нього були маленькі, глибокі, з темними колами, ніс довгий, пташиний і трохи покривлений вправо, рот широкий. Борода у нього роздвоювалась, вуса він голив і тому більше нагадував виїзного лакея, ніж чиновника.

— Тут живе пан Чаликов? — спитала Анна Акимівна.

— Точно так, — суворо відповів Чаликов, але зразу ж впізнав Анну Акимівну і вигукнув: — Пані Глаголева! Анна Акимівна! — і раптом задихнувся і сплеснув руками, ніби від страшного переляку. — Благодійниця!

Із стогоном він підбіг до неї і, мугикаючи, як паралічний, — на бороді в нього була капуста, і тхнуло від нього горілкою, — припав лобом до муфти і наче завмер.

— Ручку! Ручку святу! — промовив він, задихаючись. — Сон! Чудовий сон! Діти, розбудіть мене!

Він обернувся до стола і сказав ридаючим голосом, трясучи кулаками:

— Провидіння почуло нас! Прийшла наша рятівниця, наш ангел! Ми врятовані! Діти, на коліна! На коліна!

Пані Чаликова і дівчатка, крім найменшої, почали для чогось швидко прибирати з стола.

— Ви писали, що ваша дружина дуже хвора, — сказала Анна Акимівна, і їй стало соромно й прикро.

«Півтори тисячі я йому не дам», — подумала вона.

— От вона, моя дружина! — сказав Чаликов тонким жіночим голоском, ніби сльози ударили йому в голову. — От вона, нещасна! Однією ногою в могилі! Але ми, добродійко, не ремствуємо. Краще померти, ніж так жити. Помирай, нещасна!

«Чого маніриться? — подумала Анна Акимівна з досадою. — Одразу видно, що звик мати справу з купцями».

— Говоріть зі мною, будь ласка, по-людськи, — сказала вона. — Я комедій не люблю.

— Так, добродійко, п’ятеро осиротілих дітей навколо труни матері, при похоронних свічках — це комедія! Ех! — сказав Чаликов з сумом і відвернувся.

— Замовчи! — шепнула дружина і смикнула його за рукав. — У нас, добродійко, не прибрано, — сказала вона, звертаючись до Анни Акимівни— ви вже пробачте… Справа сімейна, самі знаєте. Хоч тісно, зате тепло.

«Не дам я їм півтори тисячі», — знову подумала Анна Акимівна.

І щоб швидше відкараскатися від цих людей і від кислого запаху, вона вже вийняла портмоне і вирішила залишити карбованців 25 — не більше; але їй раптом стало соромно, що вона їхала так далеко і турбувала людей через дрібниці.

— Якщо ви дасте мені паперу й чорнила, то я зараз напишу лікареві, моєму доброму знайомому, щоб він побував у вас, — сказала вона, червоніючи. — Лікар дуже хороший. А на ліки я вам дам.

Пані Чаликова кинулась стирати з стола.

— Тут не чисто! Куди ти? — прошипів Чаликов, дивлячись на неї з люттю. — Проведи до пожильця! Будь ласка, добродійко, до пожильця, насмілюсь просити вас, — звернувся він до Анни Акимівни. — Там чисто.

— Осип Ілліч не велів ходити в його кімнату! — сказала суворо одна з дівчаток.

Але Анну Акимівну вже повели з кухні через вузьку прохідну кімнату, поміж двома ліжками; видно було по розташуванню ліжок, що на одному спало двоє вподовж, а на другому — троє впоперек. У сусідній кімнаті пожильця, справді, було чисто. Охайна постіль з червоною шерстяною ковдрою, подушка в білій наволочці, навіть черевичок для годинника, стіл, покритий прядив’яною скатертю, а на всьому чорнильниця молочного кольору, пера, папір, фотографії у рамочках, все як слід, і другий стіл, чорний, на якому в порядку лежали годинникові інструменти і розібрані годинники. На стінах були розвішані молотки, кліщі, буравчики, стамески, плоскогубці і т. п., і висіло троє стінних годинників, які цокали; один годинник величезний, з товстими гирями, які бувають у трактирах.

Беручись за листа, Анна Акимівна побачила перед собою на столі портрет батька і свій портрет. Це її здивувало.

— Хто тут у вас живе? — спитала вона.

— Пожилець, добродійко, Пименов. Він у вас на заводі служить.

— Невже? А я думала, годинникар.

— Годинниками він займається приватним способом, між ділом. Аматор.

Після недовгого мовчання, коли чути було тільки, як цокали годинники і скрипіло перо по паперу, Чаликов зітхнув і сказав глумливо, з обуренням:

— Правду кажуть: з благородства та з чинів шуби собі не пошиєш. Кокарда на лобі і благородний титул, а їсти нічого. По-моєму, коли людина низького звання допомагає бідним, то вона набагато благородніша за якогось Чаликова, який погрузнув у злиднях і розпусті.

Щоб підлестити Анні Акимівні, він сказав ще кілька фраз, образливих для свого благородства, і було зрозуміло, що він принижував себе тому, що вважав себе вище її. Вона тимчасом закінчила листа й запечатала. Лист викинуть, а гроші підуть не на лікування, — це вона знала, але все-таки поклала на стіл 25 карбованців і, подумавши, додала ще дві червоні бумажки. Худа жовта рука пані Чаликової, схожа на курячу лапку, майнула у неї перед очима і затисла гроші в кулачок.

— Це ви зволили дати на ліки, — сказав Чаликов тремтячим голосом, — але простягніть руку допомоги також мені… і дітям, — додав він і схлипнув, — дітям нещасним! Не за себе боюсь, за дочок боюсь! Гідри розпусти боюсь!

Намагаючись відкрити портмоне, в якому зіпсувався замочок, Анна Акимівна сконфузилась, почервоніла. Їй було соромно, що люди стоять перед нею, дивляться їй в руки й чекають і, мабуть, у глибині душі сміються з неї. В цей час хтось увійшов на кухню й затупав ногами, струшуючи сніг.

— Пожилець прийшов, — сказала пані Чаликова.

Анна Акимівна ще більше сконфузилась. Їй не хотілося, щоб хто-небудь із заводських застав її в цьому смішному становищі. Пожилець, як навмисне, увійшов до своєї кімнати тієї хвилини, коли вона, зламавши нарешті замочок, давала Чаликову кілька бумажок, а Чаликов мугикав, як паралічний, і шукав губами, куди б поцілувати її. У пожильцеві вона впізнала робітника, який колись в ковальському відділенні гримів перед нею залізним листом і давав їй пояснення. Напевне, він прийшов тепер просто з заводу: обличчя в нього було смагляве від кіптяви, і одна щока біля носа забруднена сажею. Руки зовсім чорні, і блуза без пояса лисніла від масляного бруду. Це був чоловік років тридцяти, середнього зросту, чорноволосий, плечистий і, як видно, дуже сильний. Анна Акимівна з першого ж погляду визначила в ньому старшого, який одержує не менше 35 карбованців на місяць, суворого, крикливого, що б’є робітників по зубах, і це було видно по його манері стояти, по тій позі, якої він мимовільно набрав, побачивши в себе в кімнаті даму, а головне тому, що в нього були штани на випуск, кишені на грудях і гостра, гарно підстрижена борідка. Покійний батько, Аким Іванович, був братом хазяїна, а все-таки боявся старших, таких, як цей пожилець, і запобігав перед ними.

— Вибачте, ми без вас похазяйнували тут, — сказала Анна Акимівна.

Робітник дивився на неї здивовано, соромливо посміхався й мовчав.

— Ви, добродійко, голосніше, — тихо сказав Чаликов. — Пан Пименов, коли приходять вечорами із заводу, бувають глухуваті.

Але Анна Акимівна була вже рада, що їй тут нема чого більше робити, кивнула головою і швидко вийшла. Пименов пішов проводжати її.

— Ви давно у нас служите? — спитала вона голосно, не обертаючись до нього.

— З дев’яти років. Я ще при вашому дядечку влаштувався.

— А втім, як давно! От дядько і батько знали всіх службовців, а я майже нікого не знаю. Я вас бачила і раніше, але не знала, що ваше прізвище Пименов.

Анна Акимівна відчувала бажання виправдатися перед ним, удати, що давала вона зараз гроші не серйозно, а жартома.

— Ох, ця бідність! — зітхнула вона. — Творимо ми добрі справи і в свята, і в будні, а все толку нема. Мені здається, що допомагати таким, як цей Чаликов, марно.

— Звичайно, марно, — погодився Пименов. — Скільки не дайте, все проп’є. А тепер всю ніч чоловік і жінка будуть віднімати одне в одного й битися, — додав він і засміявся.

— Так, треба визнати, наша філантропія марна, нудна й сміховинна. Але ж, зрозумійте, не можна сидіти склавши руки, треба робити що-небудь. Наприклад, що робити з Чаликовим?

Вона обернулась до Пименова і спинилася, чекаючи від нього відповіді; він теж спинився й повагом і мовчки знизав плечима. Мабуть, він знав, що робити з Чаликовим, але це було так грубо і нелюдяно, що він не наважився навіть сказати. І Чаликови були для нього такі нецікаві і нікчемні, що через хвилину він уже не пам’ятав про них; дивлячись в очі Анні Акимівні, він посміхався від задоволення, і вираз у нього був такий, ніби йому снилося щось дуже хороше. Анна Акимівна лише тепер, стоячи біля нього близько, по його обличчю, особливо по очах, побачила, який він стомлений і як йому хочеться спати.

«От йому б дати ті півтори тисячі», — подумала вона, але ця думка чомусь здалася їй безглуздою і образливою для Пименова.

— У вас, мабуть, все тіло болить від роботи, а ви мене проводжаєте, — сказала вона, спускаючись сходами. — Ідіть додому.

Але він недочув. Коли виходили на вулицю, він забіг наперед, відстебнув на санях запону і, підсаджуючи Анну Акимівну, сказав:

— Щасливо свято зустріти!

II. РАНОК

— Уже давно відзвонили! Кара божа, і на шапкобрання не встигнете! Вставайте!

— Двоє коней біжать, біжать… — сказала Анна Акимівна і прокинулась; перед нею з свічкою в руках стояла її покоївка, руда Маша. — Що? Чого тобі?

— Обідня уже відійшла! — говорила Маша з відчаєм. — Втретє буджу! Як на мене то хоч до вечора спіть, але ж самі наказували будити!

Анна Акимівна звелась на лікоть і глянула на вікно. Надворі було ще зовсім темно, і лише нижній край віконної рами білів від снігу. Чувся густий низький дзвін, але це дзвонили не в парафії, а десь далі. Годинник на столику показував три хвилини на сьому.

— Добре, Машо… Через три хвилинки… — сказала Анна Акимівна благальним голосом і укрилася з головою.

Вона уявила собі сніг біля ганку, сани, темне небо, юрбу в церкві і запах ялівцю, і їй стало моторошно, але вона все-таки вирішила, що зараз же встане і піде до ранньої обідні. І поки вона грілась у постелі і боролася із сном, який, наче навмисне, буває дивно солодким, коли не велять спати, і поки їй ввижався то величезний сад на горі, то Гущинський будинок, її весь час непокоїла думка, що їй треба цю ж хвилину вставати і їхати в церкву.

Але коли вона встала, було вже зовсім видно, і годинник показував пів на десяту. За ніч намело багато нового снігу, дерева одяглися в біле, і повітря було незвичайно світле, прозоре і ніжне, і коли Анна Акимівна подивилася у вікно, то їй, перш за все, захотілося зітхнути глибоко-глибоко. А коли вона вмивалася, залишок давнього дитячого почуття, — радість, що сьогодні Різдво, раптом забриніла в її грудях, і після цього стало легко, вільно і чисто на душі, ніби й душа вмилася й занурилась у білий сніг. Увійшла Маша, пишно одягнена й міцно затягнута в корсет, і поздоровила з святом; потім вона довго причісувала і допомагала одягати плаття. Запах і відчуття нового, пишного, чудового плаття, його легкий шум і запах свіжих духів збуджували Анну Акимівну.

— От і святки, — сказала вона весело Маші. — Тепер гадатимемо.

— Мені торік вийшло — за стариком бути. Тричі так виходило.

— Ну, бог милостивий.

— А що ж, Анііо Акимівно? Я так думаю, чим ні те ні се, ні два ні півтора, то вже краще за старика, — сказала сумно Маша і зітхнула. — Мені вже двадцять перший рік пішов, неабищо.

Всі в домі знали, що руда Маша була закохана в лакея Мишеньку, і от уже три роки, як тривало це глибоке, пристрасне, але безнадійне кохання.

— Ну, годі про дрібниці говорити, — утішала Анна Акимівна. — Мені незабаром тридцять років, а я все збираюся за молодого.

Поки хазяйка одягалась, Мишенька, в новому фраку і в лакованих черевиках, ходив по залу і вітальні й чекав, коли вона вийде, щоб поздоровити її з святом. Він ходив завжди якось особливо, м’яко і ніжно ступаючи; дивлячись при цьому на його ноги, руки і нахил голови, можна було подумати, що він це не просто ходить, а вчиться танцювати першу фігуру кадрилі. Незважаючи на свої тонкі бархатні вусики і красиву, трохи навіть шахрайську зовнішність, він був поважний, розсудливий і побожний, як старик. Молився він богу завжди із земними поклонами і любив кадити в себе у кімнаті ладаном. Багатих і знатних він поважав і благоговів перед ними, а бідняків і всякого роду прохачів зневажав усією силою своєї по-лакейському охайної душі. Під накрохмаленою сорочкою у нього була ще фланельова, яку він носив зимою і літом, дуже оберігаючи своє здоров’я; вуха були заткнуті ватою.

Коли через зал проходила Анна Акимівна з Машею, він схилив голову вниз і трохи вбік і сказав своїм приємним, медовим голосом:

— Честь маю поздоровити вас, Анно Акимівно, з високоурочистим святом Різдва Христового.

Анна Акимівна дала йому п’ять карбованців, а бідна Маша обімліла. Його святковий вигляд, поза, голос і те, що він сказав, вразило її своєю красою і вишуканістю; йдучи далі за своєю панночкою, вона вже ні про що не думала, нічого не бачила, і лише посміхалася то блаженно, то сумно.

Горішній поверх у домі звався чистою, або благородною половиною й хоромами, а нижньому, де хазяйнувала тіточка Тетяна Іванівна, було присвоєно назву торгової, старечої або просто баб’ячої половини. У першій приймали звичайно благородних і освічених, а в другій — хто простіший і особистих знайомих тіточки. Гарна, повна, здорова, ще молода й свіжа, відчуваючи на собі розкішну сукню, від якої, здавалося їй, на всі боки йшло сяйво, Анна Акимівна зійшла на нижній поверх. Тут її зустріли докорами, що вона, освічена, бога забула, проспала обідню і не приходила вниз розговлятися, і всі сплескували руками й щиро говорили, що вона гарна, незвичайна, і вона вірила цьому, сміялася, цілувалась і давала кому карбованець, кому три чи п’ять, дивлячись кому. Їй подобалось внизу. Куди не глянеш, — кіоти, образи, лампади, портрети духовних осіб, пахне ченцями, на кухні стукотять ножами, і вже пішов по всіх кімнатах запах чогось скоромного, дуже смачного. Жовті фарбовані підлоги сяють, і від дверей до покуття ідуть доріжками вузькі килими з яскраво-синіми смугами, а сонце так і ріже у вікна.

У їдальні сидять якісь чужі бабусі; у кімнаті Варварушки теж бабусі і з ними глухоніма дівка, яка все соромиться чогось і каже: «бли, бли…» Дві худенькі дівчинки, яких взяли з приюту на свята, підійшли до Анни Акимівни, щоб поцілувати ручку, і спинились перед нею, вражені розкішшю її одягу; вона помітила, що одна з дівчаток трохи косоока, і серед легкого святкового настрою в неї раптом з болем стислося серце від думки, що цією дівчинкою нехтуватимуть женихи, і вона ніколи не вийде заміж. У кімнаті в кухарки Агаф’юшки за самоваром сиділо з п’ятеро кремезних мужиків у нових сорочках, але це були не робітники з заводу, а кухонна рідня. Побачивши Анну Акимівну, мужики схопилися з місць і з пристойності перестали жувати, хоча у всіх були повні роти; у кімнату ввійшов з кухні кухар Степан, у білому ковпаку і з ножем у руці, і поздоровив; прийшли двірники у валянках і теж поздоровили. Визирнув водовоз з бурульками на бороді, але не наважився увійти.

Анна Акимівна ходила по кімнатах, а за нею ввесь штат: тіточка, Варварушка, Никандрівна, швачка Марфа Петрівна, нижня Маша. Варварушка, худа, тонка, висока, вища за всіх у домі, одягнена в усе чорне, яка пахла кипарисом і кофе, у кожній кімнаті хрестилась на образи і кланялась до пояса, і, глянувши на неї, чомусь кожного разу спадало на думку, що вона вже приготувала собі на смерть саван, і що в тій же скрині, де лежить цей саван, сховані також її виграшні білети.

— Ти, Анютонько, будь ласкава заради свята, — сказала вона, відчиняючи двері на кухню. — Прости йому, бог уже з ним! Ну їх!

Посеред кухні на колінах стояв кучер Пантелей, звільнений за пияцтво ще в листопаді. Це був добрий чоловік, але напідпитку він бував буйний і ніяк не міг заснути, а все ходив у корпуси і кричав там погрозливим тоном: «Мені все відомо!» Тепер по його бриластому, опухлому обличчю і по очах, налитих кров’ю, видно було, що з листопада до свята він пив без упину.

— Простіть, Анно’ Акимівно! — вимовив він хрипким голосом, стукнувши лобом об підлогу і показуючи свою волячу потилицю.

— Тебе тіточка звільнила, у неї й проси.

— Що тіточка? — говорила тіточка, входячи у кухню і важко дихаючи; вона була дуже товста, і на її грудях могли б поміститися самовар і піднос з чашками. — Чого там ще тіточка? Ти тут хазяйка, ти й розпоряджайся, а про мене їх, негідників, хоч би й зовсім не було. Ну, вставай, кабан! — крикнула вона на Пантелея, не стерпівши. — Йди геть! Останній раз тобі прощаю, а трапиться знову гріх — не проси милості!

Потім пішли в їдальню пити кофе. Але тільки-но сіли за стіл, як прожогом вбігла нижня Маша і промовила з жахом: «Півчі!» — і побігла назад. Почулося сякання, низький басовий кашель і шум кроків, схожий на те, ніби в передпокій біля залу вводили підкованих коней. На півхвилини все стихло… Півчі скрикнули несподівано і так голосно, що всі здригнулися. Поки вони співали, приїхав богаділенський батюшка, а з ним диякон і дячок. Надіваючи єпитрахиль, батюшка повагом розказав, що вночі, коли дзвонили до утрені, йшов сніг і було не холодно, а на ранок мороз почав братися дужче, бог з ним, і тепер, мабуть, градусів двадцять.

— Багато хто, проте, стверджує, що зима для людини здоровіше, ніж літо, — сказав диякон, але ту ж мить надав своєму обличчю суворого виразу і заспівав слідом за священиком: «Рождество твоє, Христе боже наш…»

Незабаром приїхав батюшка з чорноробської лікарні з дячком, потім сестри з громади, діти з приюту, і співання лунало майже безперервно. — Співали, закушували й ішли.

Прийшли з поздоровленням службовці на заводі, чоловік двадцять. Тут були самі лише старші: механіки, їхні помічники, модельники, бухгалтер і ін., — всі благообразні, в нових чорних сюртуках. Все це були молодці, немов на підбір, кожний знав собі ціну, тобто знав, що, коли він втратить сьогодні місце, завтра ж його охоче запросять на інший завод. Мабуть, тіточку вони любили, бо поводилися при ній вільно і навіть курили, а бухгалтер, коли юрбою підходили до закуски, взяв її за широку талію. Розв’язні вони були почасти тому, може, що Варварушка, яка мала при стариках велику владу і стежила за моральністю службовців, тепер не мала в домі ніякого значення, а може, і тому, що багато хто з них ще пам’ятав час, коли тіточка Тетяна Іванівна, з якою брати поводилися суворо, була одягнута як проста баба, на зразок Агаф’юшки, і коли Анна Акимівна бігала по двору біля корпусів, і всі звали її Анюткою.

Службовці їли, розмовляли й позирали здивовано на Анну Акимівну: як вона виросла, як погарнішала! Але ця елегантна, вихована гувернантками і вчителями дівчина була вже чужа для них, незрозуміла, і вони мимоволі були більше біля тіточки, яка говорила їм ти, частувала їх безперервно і, цокаючись з ними, уже випила дві чарки горобинівки. Анна Акимівна завжди боялась, щоб не подумали про неї, що вона горда, вискочка або ворона в павиному пір’ї; і тепер, поки службовці юрмилися біля закуски, вона не виходила з їдальні і втручалася в розмову. У свого вчорашнього знайомого Пименова вона спитала:

— Чого це у вас в кімнаті так багато годинників?

— Я лагодити беру, — відповів він. — Займаюся отак між ділом, у свята, або коли не спиться.

— Виходить, коли в мене зіпсується годинник, то я можу віддати вам його полагодити? — спитала Анна Акимівна, сміючись.

— Що ж? Я з радістю, — сказав Пименов, і на обличчі його відбилася розчуленість, коли вона, сама не знаючи навіщо, відчепила від корсажа свій чудовий годинничок і подала йому: він мовчки оглянув його і повернув. — Що ж? Я з радістю, — повторив він. — Я уже не лагоджу кишенькових годинників. У мене зір слабий, і лікар заборонив мені займатися дрібною роботою. Але для вас я можу зробити виняток.

— Лікарі брешуть, — сказав бухгалтер; і всі засміялися. — Ти не вір їм, — вів далі він, задоволений цим сміхом. — Торік, у піст, з барабана зуб вискочив; і попав прямо в старика Калмикова, в голову, так що мозок видно було, і лікар сказав, що помре; проте до цього часу живий і працює, лише після цієї штуки заїкатися став.

— Брешуть, брешуть лікарі, та не дуже, — зітхнула тіточка. — Петро Андрійович покійничок позбувся очей. Так само от, як ти, цілісінькі дні працював на заводі біля гарячої печі й осліп. Очі не люблять жару. Ну, та що говорити? — стрепенулась вона. — Пішли вип’֦ємо! З святечком вас поздоровляю, лебедики мої. Ні з ким не п’ю, а з вами вип’ю, грішниця. Дай боже!

Анні Акимівні здавалось, що Пименов після вчорашнього зневажає її, як філантропку, але зачарований нею, як жінкою. Вона дивилась на нього і бачила, що він тримається дуже мило і одягнутий пристойно. Щоправда, рукава сюртука трохи короткі і, здається, талія висока і штани не модні, не широкі, але зате галстук зав’язаний із смаком і недбало, і не такий строкатий, як у інших. І, мабуть, він добродушна людина, бо покірно їсть усе, що кладе йому на тарілку тіточка. Вона згадала, який він був учора чорний, і як йому хотілося спати, і ця згадка чомусь зворушила її.

Коли службовці зібралися йти, Анна Акимівна подала Пименову руку, їй хотілося сказати йому, щоб він коли-небудь запросто прийшов посидіти, але не зуміла: якось язик не послухався; і щоб не подумали, що Пименов їй сподобався, вона й товаришам його подала руку.

Потім прийшли учні тієї школи, де вона була опікункою. Всі вони були пострижені і одягнуті в однакові сірі блузи. Учитель, — висока, ще безвуса молода людина з червоними плямами на обличчі, — помітно хвилюючись, вистроїв учнів у ряди; хлопчики заспівали злагоджено, але різкими, неприємними голосами. Директор заводу, Назарич, лисий, гостроокий старовір, ніколи не ладив з учителями, але цього, що тепер метушливо помахував рукою, він зневажав і ненавидів, сам не знаючи за що. Він поводився з ним гордовито і грубо, затримував платню і втручався у викладання, і, щоб остаточно вижити його, тижнів за два до свята влаштував у школу сторожем далекого родича своєї дружини, п’яницю, який не слухався вчителя і при учнях говорив йому нечемності.

Анна Акимівна все це знала, але допомогти вона не могла, бо сама боялась Назарича. Тепер їй хотілося принаймні приласкати учителя, сказати йому, що вона ним дуже задоволена, але коли після співання він почав дуже конфузитися й перепрошувати за щось, і коли тіточка, кажучи йому ти, фамільярно потягла його до столу, їй стало нудно і незручно, і вона, наказавши дати дітям гостинців, пішла до себе нагору.

— У цих святкових порядках по суті багато жорстокого, — сказала вона, трохи згодом, ніби сама собі, дивлячись у вікно на хлопчиків, як вони юрбою йшли від будинку до воріт і на ходу, щулячись від холоду, надягали свої шуби і пальта. — В свята хочеться відпочивати, сидіти дома з рідними, а бідні хлопчики, учитель, службовці повинні чомусь іти по морозу, потім поздоровляти, висловлювати свою пошану, конфузитися…

Мишенька, який стояв тут же в залі біля дверей і чув це, сказав:

— Не від нас це пішло, не нами й кінчиться. Звичайно, я не освічена людина, Анно Акимівно, але так розумію, бідні повинні завжди поважати багатих. Сказано: видно пана по халяві. В острогах, в нічліжних домах і в шинках завжди самі бідні, а порядні люди, зауважте, завжди багаті. Про багатих сказано: прірва прірву кличе.

— Ви, Мишо, завжди висловлюєтесь якось нудно і незрозуміло, — сказала Анна Акимівна і пішла в другий кінець залу.

Був тільки початок дванадцятої години. Тиша величезних кімнат, порушувана лише зрідка співанням, що линуло з нижнього поверху, навівала нудоту. Бронза, альбоми й картини на стінах, що зображували море з кораблями, луки з корівками і рейнські краєвиди були до того не нові, що погляд лише сковзав по них і не помічав їх. Святковий настрій почав уже надокучати. Анна Акимівна, як завжди, почувала себе вродливою, доброю і незвичайною, але вже їй здавалось, що це нікому не потрібно; здавалось їй, що й цю дорогу сукню вона одягла невідомо для кого й для чого. І її вже, як це бувало на всі свята, почали мучити самотність і невідступна думка, що її врода, здоров’я, багатство — лише самий обман, бо вона зайва на цьому світі, нікому вона не потрібна, ніхто її не любить. Вона пройшлася по всіх кімнатах, наспівуючи й позираючи у вікна. Спинившись у залі, вона не могла втриматися, щоб не заговорити з Мишенькою.

— Не знаю, Мишо, що ви про себе думаєте, — сказала вона і зітхнула. — Справді, за це навіть бог покарає.

— Про що це ви?

— Ви знаєте, про що. Пробачте, що я втручаюся у ваші особисті справи, але мені здається, ви самі через упертість псуєте собі життя. Зрозумійте, вам тепер саме час одружитися, а вона дівчина чудова, достойна. Кращої від неї ви ніколи не знайдете. Красуня, розумна, лагідна, вірна… А зовнішність!.. Якби вона належала до нашого або вищого кола, в неї закохувалися б за саме чудове її руде волосся. Гляньте, як у неї волосся підходить до кольору обличчя. Ах, боже мій, ви нічого не розумієте і самі не знаєте, що вам потрібно, — сказала з болем Анна Акимівна, і сльози виступили в неї на очах. — Бідолашна дівчинка, мені її так жаль! Я знаю, ви хочете взяти з грошима, але я вам уже казала: я за Машею дам придане.

Свою майбутню дружину Мишенька малював в уяві не інакше, як у вигляді високої, повної, солідної і благочестивої жінки з ходою, як у пави, і чомусь неодмінно з довгою шаллю на плечах, а Маша худа й тонка, затягнута в корсет, і хода в неї дрібнесенька, а головне, вона була занадто спокуслива і часом дуже подобалась Мишеньці, але це, на його думку, годилося не для шлюбу, а лише для поганої поведінки. Коли Анна Акимівна пообіцяла дати придане, то він якийсь час вагався; але одного разу бідний студент в коричневому пальті поверх мундира, який приходив до Анни Акимівни з листом, не міг втриматися і, захоплений, обняв Машу внизу біля вішалок, і вона злегка скрикнула; Мишенька, стоячи вгорі на сходах, бачив це і відтоді став почувати до Маші гидливість. Бідний студент! Хто знає, коли б її обняв багатий студент або офіцер, то наслідки були б інші…

— Чому ж ви не хочете? — запитувала Анна Акимівна. — Чого вам ще треба?

Мишенька мовчав і непорушно дивився на крісло, звівши брови.

— Ви любите іншу?

Мовчання. Увійшла руда Маша з листами й візитними картками на підносі. Догадавшись, що розмова йшла про неї, вона почервоніла до сліз.

— Листоноші приходили, — пробурмотіла вона. — І там прийшов якийсь чиновник Чаликов, і чекає внизу. Каже, що ви наказали йому чогось прийти сьогодні.

— Яке нахабство! — розсердилася Анна Акимівна. — Я йому нічого не наказувала. Скажіть, щоб він ішов геть, мене вдома нема!

Пролунав дзвінок. Це були священики з своєї парафії; їх завжди приймали в благородній половині, тобто нагорі. Слідом за попами прийшли з візитом директор заводу Назарич і фабричний лікар, потім Мишенька доповів про інспектора народних училищ. Прийом візитерів почався.

Коли випадали вільні хвилинки, Анна Акимівна сідала у вітальні в глибоке крісло і, заплющивши очі, думала про те, що самотність її цілком природна, бо вона не вийшла заміж і ніколи не вийде. Але в цьому не вона винна. Сама доля з простої робочої обстановки, де, коли вірити спогадам, їй було так зручно й приємно, кинула її у ці величезні кімнати, де вона ніяк не може придумати, що з собою робити, і не може зрозуміти, для чого перед нею мелькає так багато людей; те, що відбувалося тепер, здавалося їй мізерним, непотрібним, бо ні на жодну хвилину не давало їй щастя і не могло дати.

«От закохатися б, — думала вона, потягуючись, і від самої цієї думки у неї біля серця ставало тепло. — І заводу здихатися б…» — мріяла вона, уявляючи, як з її сумління звалюються всі ці важкі корпуси, бараки, школа… Потім вона згадала батька і подумала, що коли б він жив довше, то, мабуть, віддав би її за просту людину, наприклад, за Пименова. Наказав би їй піти за нього, — от і край. І це було б добре: завод тоді був би в справжніх руках.

Вона уявила собі його кучеряву голову, сміливий профіль, тонкі, насмішливі губи і силу, страшну силу в його плечах, руках, в грудях і те милування, з яким він сьогодні розглядав її годинничок.

— Що ж? — промовила вона. — І нічого б… Я б пішла.

— Анно Акимівно! — покликав її Мишенька, нечутно увійшовши до вітальні.

— Як ви мене злякали! — сказала вона, здригнувшись усім тілом. — Чого вам?

— Анно Акимівно! — повторив він, прикладаючи руку до серця і зводячи брови. — Ви — моя владарка і благодійниця, і тільки ви можете наставляти мене щодо шлюбу, бо ви для мене все одно, як мати рідна… Але накажіть, щоб внизу не сміялися й не дражнили. Пройти не дають!

— А як вони вас дражнять?

— Кажуть: Машенькин Мишенька.

— Тьху, яка дурниця! — обурилась Анна Акимівна. — Які ви всі дурні! Який ви дурний, Мишо! Як ви набридли мені! Я вас бачити не хочу!

III. ОБІД

Як і торік, останніми приїхали з візитом дійсний статський радник Крилін і відомий адвокат Лисевич. Приїхали вони, коли надворі уже темніло. Крилін, старик понад 60 років, з широким ротом і з сивими бакенами біля вух, схожий обличчям на рись, був у мундирі з аннинською стрічкою і в білих штанах. Він довго тримав руку Анни Акимівни в своїх обох руках, дивився їй пильно в обличчя, ворушив губами і, нарешті, сказав спроквола, в одну ноту:

— Я поважав вашого дядечка… і батечка, і користувався їхньою прихильністю. Тепер вважаю приємним обов’язком, як бачите, поздоровити їхню шановну спадкоємницю… незважаючи на хворобу і на значну віддаль… І дуже радий бачити вас у доброму здоров’ї.

Присяжний повірений Лисевич, високий вродливий блондин, з легкою сивиною на скронях і бороді, відрізняється незвичайно вишуканими манерами. Він увіходить перевальцем, вклоняється ніби знехотя і, розмовляючи, знизує плечима, і все це з лінивою грацією, як застояний, випещений кінь. Він ситий, надзвичайно здоровий і багатий; раз навіть виграв сорок тисяч, але приховав це від своїх знайомих. Любить добре поїсти, особливо сири, трюфелі, терту редьку з конопляною олією, а в Парижі, за його словами, він їв смажені необмиті кишки. Говорить він доладно, плавно, без запинки, і лише з кокетливості часом дозволить собі запнутися і клацнути пальцями, ніби добираючи слово. В усе те, що йому доводиться говорити на суді, він уже давно не вірить, або, може, й вірить, та не надає цьому ніякого значення, — все це давно вже відоме, старе, звичайне… Він вірить тільки в оригінальне і небуденне. Прописна мораль в оригінальній формі викликає в нього сльози. Обидві записні книжки у нього списані незвичайними висловами, які він вичитує у різних авторів, і коли йому треба буває знайти який-небудь вислів, то він нервово шукає в обох книжках і завжди не знаходить. Ще небіжчик Аким Іванович у веселу хвилину з пихи запросив його в повірені в справах заводу і призначив йому дванадцять тисяч платні. Всі заводські справи полягали в двох-трьох дрібних стягненнях, які Лисевич доручав своїм помічникам.

Анна Акимівна знала, що на заводі йому нічого робити, але відмовити йому не могла: невистачало мужності, та й звикла до нього. Він називав себе її юрисконсультом, а свою платню, за якою він присилав акуратно кожного першого числа, — суворою прозою. Анна Акимівна знала, що коли після смерті батька продавали її ліс на шпали, то Лисевич нажив на цьому продажу понад п’ятнадцять тисяч і поділився з Назаричем. Довідавшись про цей обман, Анна Акимівна гірко заплакала, але потім звикла.

Поздоровивши й поцілувавши обидві руки, він зміряв її поглядом і скривився.

— Не треба! — сказав він з щирим смутком. — Я казав, люба, не треба!

— Ви про що, Вікторе Миколайовичу?

— Я говорив: не треба повнішати. У вашому роді в усіх нещасна схильність до повноти. Не треба, — повторив він благальним голосом і поцілував руку. — Ви така гарна! Ви така славна! От, ваше превосходительство, — звернувся він до Криліна, — рекомендую: єдина в світі жінка, яку я будь-коли серйозно любив.

-Це не дивно! Бути у ваші роки знайомим з Анною Акимівною і не любити її— це неможливо.

— Я її дуже люблю! — вів далі адвокат цілком щиро, але з своєю звичайною лінивою грацією. — Я люблю, але не тому, що я мужчина, а вона жінка; коли я з нею, то здається, що вона якоїсь третьої статі, а я четвертої, і ми мчимо разом в сферу найтонших відтінків кольорів і там зливаємося в спектр. Краще всіх визначає подібні відносини Leconte de Lisle. У нього є одне чудове місце, дивне місце.

Лисевич пошукав в одній книжці, потім в другій і, не знайшовши вислову, заспокоївся. Почали говорити про погоду, про оперу, про те, що незабаром приїде Дузе. Анна Акимівна згадала, що Лисевич і, здається, Крилін торік обідали в неї, і тепер, коли вони зібралися йти, вона щиро і благальним голосом почала доводити їм, що оскільки вони вже більше нікуди не поїдуть з візитом, то повинні лишитися в неї пообідати. Після деякого вагання гості погодилися.

Крім обіду, що складався з щів, поросяти, гуски з яблуками і ін., на кухні у великі свята готували ще, так званий, французький або кухарський обід, на випадок, коли хто з гостей на верхньому поверсі захоче поїсти. Коли в їдальні забряжчали посудом, Лисевич почав виявляти помітне збудження; він потирав руки, поводив плечима, мружився і з почуттям розповідав про те, які обіди колись влаштовували старики, який чудовий матлот з миньків уміє готувати тутешній кухар, — не матлот, а одкровення! Він наперед смакував обід, уже їв його в думці і відчував насолоду. Коли ж Анна Акимівна повела його під руку в їдальню, і він, нарешті, випив чарку горілки і поклав собі в рот шматочок сьомги, то навіть замуркотів від задоволення. Жував він голосно, гидко, випускаючи носом якісь звуки, і очі його при цьому ставали масними і зажерливими.

Закуска була розкішна. Були, між іншим, свіжі білі гриби в сметані і соус провансаль із смажених устриць і ракових шийок, дуже здобрений гіркими пікулями. Сам обід складався з святкових, вишуканих страв, і вина були чудові. Мишенька прислужував за столом з насолодою. Коли він ставив на стіл яку-небудь нову страву і знімав з блискучої каструлі кришку або наливав вино, то робив це з поважністю професора чорної магії, і, дивлячись на його обличчя і ходу, схожу на першу фігуру кадрилі, адвокат кілька разів подумав: «Який дурень!»

Після третьої страви Лисевич говорив, звертаючись до Анни Акимівни:

— Жінка fin de siècle[1], — я маю на увазі молоду, і, звичайно, багату, — повинна бути незалежна, розумна, витончена, інтелігентна, смілива і трохи розпутна. Розпутна в міру, трошки, бо зрозумійте, ситість є вже втома. Ви, люба моя, повинні не животіти, не жити, як усі, а смакувати життям, а легка розпуста є соус життя. Зарийтеся в квіти з дурманливим ароматом, задихайтеся в мускусі, їжте гашиш, а головне, кохайте, кохайте і кохайте… Попервах я на вашому місці завів би собі семеро мужчин, за кількістю днів у тижні, і одного назвав би Понеділком, другого Вівторком, третього Середою і т. д., щоб кожний знав свій день;

Ця розмова хвилювала Анну Акимівну. Вона нічого не їла і тільки випила чарку вина.

— Дайте ж мені, нарешті, сказати! — говорила вона. — Для себе особисто я не розумію кохання без сім’ї. Я самотня, самотня, як місяць на небі, та ще з вищербом, і, що б ви там не говорили, я впевнена, я відчуваю, що цей вищерб можна заповнити лише коханням у звичайному розумінні. Мені здається, що це кохання визначить мої обов’язки, мій труд, освітить мій світогляд. Я хочу від кохання миру моїй душі, спокою, хочу бути далі від мускусу і всіх там спіритизмів і fin de siècle… одним словом, — збилась вона, — чоловік і діти.

— Заміж хочете? Що ж, і це можна, — погодився Лисевич. — Вам все треба спробувати: і заміжжя, і ревнощі, і насолоду першої зради, і навіть дітей… Але поспішайте жити, поспішайте, люба, час минає, не жде.

— От візьму і вийду заміж! — сказала вона, сердито дивлячись на його сите, задоволене обличчя. — Вийду найзвичайнісіньким, найнепристойнішим чином і сяятиму від щастя. І, можете собі уявити, вийду за просту робочу людину, за якого-небудь механіка чи кресляра.

— І це непогано. Герцогиня Джосіана покохала Гуінплена, і це їй дозволяється, бо вона герцогиня; вам теж усе дозволяється, бо ви незвичайна. Якщо, люба, захочете кохати негра або арапа, то не соромтеся, виписуйте собі негра. Ні в чому собі не відмовляйте. Ви повинні бути такою ж сміливою, як ваші бажання. Не відставайте від них.

— Невже мене так важко зрозуміти? — спитала Анна Акимівна з подивом, і очі її заблищали від сліз. — Зрозумійте ж, у мене на руках величезне підприємство, дві тисячі робітників, за яких я повинна відповісти перед богом. Люди, які працюють на мене, сліпнуть і глухнуть. Мені страшно жити, страшно! Я страждаю, а ви маєте жорстокість говорити мені про якихось негрів і… і посміхаєтесь!.. — Анна Акимівна ударила кулаком по столу. — Вести далі життя, яке я тепер веду, чи піти за таку ж гулящу, невмілу людину, як я, було б просто злочином. Я не можу більше так жити, — сказала вона палко, — не можу!

— Яка вона гарна! — промовив Лисевич, милуючись нею. — Боже мій, яка вона гарна! Але чого ж ви сердитесь, люба? Нехай я не правий, та невже ви думаєте, що коли ви в ім’я ідей, які я, проте, глибоко поважаю, будете нудитися і відмовляти собі в життєвій радості, то робітникам стане від цього легше? Ніскільки! Ні, розпуста, розпуста! — сказав він рішуче. — Вам необхідно, ви повинні бути розпутною! Обміркуйте це, люба, обміркуйте!

Анна Акимівна була рада, що висловилась, і повеселішала. Їй подобалось, що вона так добре говорила і так чесно й красиво думає, і вона була вже впевнена, що коли б, наприклад, Пименов покохав її, то вона пішла б за нього з радістю.

Мишенька почав наливати шампанське.

— Ви мене сердите, Вікторе Миколайовичу, — сказала вона, цокаючись з адвокатом. — Мені прикро, що ви даєте поради, а самі зовсім не знаєте життя. По-вашому, якщо механік чи кресляр, то вже неодмінно мужик і невіглас. А це найрозумніші люди! Незвичайні люди!

— Ваш батечко і дядечко… я їх знав і поважав, — промовив спроквола Крилін, який сидів, витягнувшись, як істукан, і весь час без упину їв, — були люди значного розуму і… і високих душевних якостей.

— Гаразд, знаємо ми ці якості! — пробурмотів адвокат і попросив дозволу закурити.

Коли закінчився обід, Криліна повели відпочивати. Лисевич докурив сигару і, похитуючись від ситості, пішов за Анною Акимівною в її кабінет. Затишні куточки з фотографіями, віялами на стінах і з обов’язковим рожевим чи голубим ліхтарем посеред стелі він не любив, як вияв млявого, неоригінального характеру; до того ж, згадки про деякі його романи, яких він тепер соромився, були в нього пов’язані з цим ліхтарем. А кабінет Анни Акимівни з голими стінами і позбавленими смаку меблями йому дуже подобався. Йому було м’яко і приємно сидіти на турецькому дивані і поглядати на Анну Акимівну, яка звичайно сиділа на килимі перед каміном і, обхопивши коліна руками, дивилася на вогонь і про щось думала, і в цей час йому здавалось, що в ній грає мужицька, старовірська кров.

Кожного разу після обіду, коли подавали кофе й лікери, він пожвавлювався і розповідав їй різні літературні новини. Говорив він пишномовно, натхненно, сам захоплюючись своєю розповіддю, а вона слухала його і щоразу думала, що за таку втіху можна заплатити не дванадцять тисяч, а втроє більше, і прощала йому все, що їй не подобалося в ньому. Траплялось, що він розповідав їй зміст повістей і навіть романів, і тоді дві чи три години минали непомітно, як хвилини. Тепер він почав якось кисло, розслабленим голосом і заплющивши очі.

— Я, люба, давно вже нічого не читав, — сказав він, коли вона попросила його розповісти що-небудь. — Правда, іноді читаю Жюль Берна.

— А я думала, що ви розповісте мені що-небудь новеньке.

— Гм… новеньке, — сонно пробурмотів Лисевич і ще глибше забився в куток дивана. — Вся новенька література, люба моя, для нас з вами не підходить. Звичайно, вона має бути такою, якою вона є, і не визнавати її — означало б не визнавати природного стану речей, і я визнаю її, але…

Лисевич, здавалось, заснув. Але через хвилину знову почувся його голос:

— Вся новенька література, неначе осінній вітер у димарі, стогне і виє: «Ах, нещасний! ах, життя твоє можна уподібнити в’язниці! ах, як тобі у в’язниці темно і сиро! ах, ти неминуче загинеш і нема тобі порятунку!» Це чудово, але я віддав би перевагу літературі, що вчить, як втекти з в’язниці. З усіх сучасних письменників я поважаю, між іншим, іноді одного Мопасана. — Лисевич розплющив очі. — Хороший письменник, чудовий письменник! — Лисевич засовався на дивані. — Дивовижний художник! Страшний, страхітливий, надприродний письменник! — Лисевич підвівся з дивана і підняв угору праву руку. — Мопасан! — сказав він у захваті. — Люба, читайте Мопасана! Одна сторінка його дасть вам більше, ніж усі багатства землі! Що не рядок, то новий горизонт. Найм’якші, найніжніші порухи душі змінюються сильними, бурхливими відчуттями, ваша душа ніби під тиском сорока тисяч атмосфер перетворюється в наймізерніший шматочок якоїсь речовини невиразного, рожевуватого кольору, що, як мені здається, коли б можна було покласти її на язик, дала б терпкий, солодкий смак. Яке шаленство переходів, мотивів, мелодій! Ви спочиваєте на конваліях і трояндах, і раптом думка, страшна, прекрасна, непереборна думка несподівано налітає на вас, як локомотив, і обдає вас гарячою парою і оглушає свистом. Читайте, читайте Мопасана! Люба, я цього вимагаю!

Лисевич замахав руками і у великому хвилюванні пройшовся з кутка в куток.

— Ні, це неможливо! — промовив він, ніби у відчаї. — Останній його твір втомив мене, оп’янив! Але я боюсь, що ви будете до нього байдужі. Щоб він захопив вас, треба його смакувати, повільно витискати сік з кожного рядка, пити… Треба його пити!

Після довгого вступу, в якому було багато таких слів, як демонічне сладострастя, сітка з найтонших нервів, самум, кристал і т. п., він, нарешті, почав розповідати зміст романа. Розповідав він уже не так пишномовно, але дуже докладно, наводячи напам’ять цілі описи й розмови; дійові особи романа захоплювали його і, характеризуючи їх, він ставав у пози, змінював вираз обличчя й голос, як справжній актор. Від захвату він реготав то басом, то дуже тонким голоском, сплескував руками або хапав себе за голову з таким виразом, ніби вона могла в нього лопнути. Анна Акимівна слухала з захопленням, хоча вже читала цей роман, і в переказі адвоката він здавався їй набагато красивішим і складнішим, ніж у книзі. Він звертав її увагу на різні тонкощі і підкреслював вдалі вислови і глибокі думки, але вона бачила лише життя, життя, життя і саму себе, немов була дійовою особою романа; у неї підносило дух, і вона сама, теж регочучи і сплескуючи руками, думала про те, що так жити не можна, що нема потреби жити погано, якщо можна жити прекрасно; вона згадувала свої слова й думки за обідом і пишалася ними; і коли в уяві раптом виникав Пименов, то їй було весело і хотілось, щоб він покохав її.

Закінчивши розповідати, Лисевич, у знемозі, сів на диван.

— Яка ви славна! Яка хороша! — почав він, трохи згодом, слабим голосом, ніби хворий. — Я, люба, щасливий біля вас, але все ж таки чому мені сорок два роки, а не тридцять? Мої і ваші смаки не збігаються: ви повинні бути розпутні, а я давно вже пережив цей фазис і хочу кохання найтоншого, не матеріального, як сонячний промінь, тобто, з погляду жінки ваших років, я вже ні к чорту не годжуся.

Він, за його словами, любив Тургенєва, співця непорочного кохання, чистоти, молодості і сумної російської природи, але сам він любив непорочне кохання не поблизу, а з чуток, як щось абстрактне, що існує поза реальним життям. Тепер він запевняв себе, що Анну Акимівну він любить платонічно, ідеально, хоча сам не знав, що це означає. Але йому було приємно, затишно, тепло, Анна Акимівна здавалася чарівною, оригінальною, і він думав, що приємне самопочуття, яке викликає в ньому ця обстановка, і є саме те, що зветься платонічним коханням.

Він припав щокою до її руки і сказав тоном, яким звичайно пестять маленьких дітей:

— Дуся моя, а за що ви мене оштрафували?

— Я? Коли?

— Я до свята не одержав від вас нагородних.

Раніше Анні Акимівні ні разу не доводилось чути, що адвокату до свят посилали нагородні, і тепер вона була в замішанні: скільки йому дати? А дати було треба, бо він чекав, хоч дивився на неї очима, повними кохання.

— Мабуть, Назарич забув, — сказала вона. — Але це не пізно виправити.

Раптом вона згадала про вчорашні півтори тисячі, які лежали у неї тепер в спальні, в туалетному столику. І коли вона принесла ці несимпатичні гроші і подала їх адвокатові, і він з лінивою грацією сунув їх у бокову кишеню, то все це відбулося якось мило і природно. Несподіване нагадування про нагородні і ці півтори тисячі личили адвокатові.

— Мерсі, — сказав він і поцілував їй палець.

Увійшов Крилін із заспаним блаженним обличчям, але вже без орденів.

Він і Лисевич посиділи ще трохи, випили по склянці чаю і почали збиратися. Анна Акимівна трохи зніяковіла… Вона зовсім забула, де служить Крилін, і чи треба давати йому гроші чи ні, а якщо треба, то тепер дати чи надіслати в конверті.

— Де він служить? — шепнула вона Лисевичу.

— А біс його знає, — пробурмотів адвокат, позіхаючи. Вона зміркувала, що коли Крилін бував у дядька й батька і поважав їх, то не дарма: певно, робив добрі справи за їхній рахунок, служачи в якійсь благодійній установі. Вона, прощаючись, сунула йому в руку триста карбованців; він ніби дуже здивувався і хвилину мовчки дивився на неї олов’яними очима, але потім ніби зрозумів і сказав:

— Але квитанцію, вельмишановна Анно Акимівно, ви можете одержати не раніше Нового року.

Лисевич зовсім уже розкис і обважнів і хитався, коли Мишенька одягав на нього шубу. А сходячи вниз, він мав вигляд вкрай розслабленого, і видно було, що тільки-но він сяде в сани, то відразу ж засне.

— Ваше превосходительство, — сказав він Криліну томно, спиняючись посеред сходів, — чи не доводилося вам зазнавати такого відчуття, ніби якась невидима сила витягує вас в довжину, ви все тягнетесь-тягнетесь і, нарешті, перетворюєтесь в найтонший дріт? Суб’єктивно це виявляється в якомусь особливому сладострасному почутті, яке ні з чим порівняти не можна.

Анна Акимівна, стоячи нагорі, бачила, як обидва вони дали Мишеньці по бумажці.

— Не забувайте! До побачення! — крикнула вона їм і побігла до себе в спальню.

Вона швидко скинула плаття, яке вже набридло їй, одягла капот і побігла вниз. І коли бігла по сходах, сміялась і стукотіла ногами, як хлопчисько. Їй дуже хотілося пустувати.

IV. ВЕЧІР

Тіточка в просторій ситцьовій блузі, Варварушка і ще якісь дві старухи сиділи в їдальні й вечеряли. Перед ними на столі лежали великий шматок солонини, окорок і різні солоні закуски, і від солонини, дуже жирної і смачної на вигляд, здіймалася до стелі пара. На нижньому поверсі виноградних вин не вживали, але зате було багато різних горілок і наливок. Кухарка Агаф’юшка, товста, біла, сита, стояла біля дверей, схрестивши руки, і розмовляла з старухами, а страви подавала і забирала нижня Маша, брюнетка з червоною стрічкою у волоссі. Старухи були ситі ще зранку і за годину до вечері пили чай з солодким здобним пирогом, а тому їли тепер над силу, ніби з обов’язку.

— Ох, матінко! — охнула тіточка, коли в їдальню раптом вбігла Анна Акимівна і сіла на стілець поруч неї. — Злякала до смерті!

У домі любили, коли Анна Акимівна бувала в настрої і пустувала; це щоразу нагадувало-, що старики вже померли, а старухи в домі не мають уже ніякої влади, і кожний може жити як завгодно, не боячись, що його суворо покарають. Лише дві незнайомі старухи скоса глянули на Анну Акимівну з подивом: вона мугикала, а за столом гріх співати.

— Матінко наша, красуня, картина писана! — почала солоденько промовляти Агаф’юшка. — Алмаз наш дорогоцінний!.. А людей, людей сьогодні приїжджало на нашу королеву подивитися — господи твоя воля! І генерали, і офіцери, і пани… Я у вікно дивилась-дивилась, лічила-лічила, та й покинула.

— А про мене, вони хоч би зовсім не їздили, негідники! — сказала тіточка; вона з сумом подивилася на племінницю і додала:— Лише час марнували сирітці моїй сердешній.

Анна Акимівна була голодна, бо з самого ранку нічого не їла. Їй налили якоїсь дуже гіркої настойки, вона випила і закусила солониною з гірчицею і відзначила, що це дуже смачно. Потім нижня Маша подала індичку, квашені яблука і агрус. І це теж подобалось. Але тільки одне було неприємно: від кахельної печі пашіло жаром, було душно, і у всіх розгорілися щоки… Після вечері зняли зі стола скатерть і поставили тарілки з м’ятними пряниками, горіхами та ізюмом.

— Сідай і ти… чого там! — сказала тіточка кухарці.

Агаф’юшка зітхнула й сіла за стіл; перед нею Маша поставила теж чарку для наливки, і Анні Акимівні почало вже здаватися, що однаково як від пічки, так і від білої шиї Агаф’юшки, пашить жаром. Говорили все про те, як тепер важко стало виходити заміж, що колись мужчини якщо не на вроду, то хоч на гроші ластились, а тепер не розбереш, чого їм треба, і колись лишалися дівчатами лише горбаті й криві, а тепер не беруть навіть вродливих і багатих. Тіточка почала пояснювати це аморальністю і тим, що люди бога не бояться, але раптом згадала, що її брат Іван Іванович і Варварушка — обоє жили, як святі, — і бога боялись, а все ж потихеньку дітей народжували і відправляли у виховальний дім; вона схаменулась і перевела розмову на те, який у неї колись женишок був, із заводських, і як вона його кохала, але її силою брати віддали за вдівця іконописця, який, слава богу, через два роки помер. Нижня Маша теж сіла до столу і з таємничим виглядом розповіла, що ось уже тиждень, як щодня вранці у дворі з’являється якийсь невідомий чоловік з чорними вусами і в пальті з смушковим коміром: увійде в двір, подивиться на вікна великого будинку і піде далі — до корпусів; чоловік нічого собі, показний…

Від усіх цих розмов Анні Акимівні чомусь раптом захотілося заміж, аж страх як захотілося; здається, півжиття і все багатство віддала б, лише знати б, що на горішньому поверсі є людина, яка для неї найближча за всіх на світі, що вона дуже кохає її і нудьгує за нею; і думка про цю близькість, чарівну, невимовну словами, хвилювала її душу. І інстинкт здоров’я й молодості лестив їй і брехав, що справжня поезія не минула, а ще попереду, і вона вірила й, відкинувшись на спинку стільця (у неї при цьому розпустилося волосся), почала сміятися, а дивлячись на неї, сміялися й усі. І в їдальні довго не вщухав безпричинний сміх.

Доповіли, що прийшла ночувати Жужелиця. Це була богомолка Паша, або Спиридонівна, маленька худенька жінка, років п’ятдесяти, в чорному платті і білій хусточці, гостроока, гостроноса, з гострим підборіддям; очі в неї були хитрі, єхидні, і дивилася вона з таким виразом, наче всіх наскрізь бачила. Губи в неї були сердечком. За єхидство і ненависництво в купецьких домах їй дали прізвисько Жужелиця.

Увійшовши в їдальню, вона, ні на кого не дивлячись, пішла до образів і заспівала альтом «Рождество твоє», потім проспівала «Дєва днєсь», потім «Христос рождається», потім повернулась і пронизала всіх поглядом.

— З празничком! — сказала вона й поцілувала в плече Анну Акимівну. — Ледве, ледве добралася до вас, благодійники мої. — Вона поцілувала в плече тіточку. — Вирушила я до вас ще зранку, та дорогою до добрих людей заходила відпочивати. «Залишся, та залишся, Спиридонівно», — ба, і не зчулася, як звечоріло.

Через те, що вона не вживала м’ясного, то їй подали ікру й сьомгу. Вона їла, позираючи на всіх спідлоба, і горілочки три чарки випила. Наївшись, помолилася богу й уклонилася Анні Акимівні в ноги.

Як це було в минулому і позаминулому році, почали грати в королі, а всі слуги, скільки їх було на двох поверхах, з’юрмилися в дверях, щоб подивитися на гру. Анні Акимівні здалося, що разів зо два в юрбі жінок і чоловіків промайнув і Мишенька з поблажливою усмішкою. Першою вийшла в королі Жужелиця, і Анна Акимівна-солдат платила їй данину, а потім тіточка стала королем, і Анна Акимівна попала в «мужики» або «тютьки», що викликало загальне захоплення, а Агаф’юшка вийшла в принци і засоромилась від задоволення. На другому кінці стола склалася ще партія: обидві Маші, Варварушка й швачка Марфа Петрівна, яку розбудили навмисне для гри в королі, й обличчя в неї було заспане, зле.

Під час гри розмова йшла про чоловіків, про те, як важко тепер вийти за хорошу людину і про те, яка доля краща — дівоча чи вдовина.

— Дівка ти красива, здорова, дужа, — сказала Жужелиця Анні Акимівні. — Тільки я ніяк не збагну, мати, для кого ти себе бережеш.

— Що ж робити, коли ніхто не бере?

— А може, дала обітницю лишитися в дівках? — вела далі Жужелиця, ніби не чуючи. — Що ж, добре діло, лишайся… Лишайся, — повторила вона, уважно і єхидно дивлячись собі в карти. — Так, брат, лишайся… так… Тільки дівки, преподобні ці самі, різні бувають, — зітхнула вона й пішла з короля. — Ох, різні, мати! Одні, справді, пильнують себе як черниці й аніні не вскочать, а коли яка і згрішить іноді, то вимучиться вся, сердешна, і осуджувати гріх. А от інші дівчата і в чорних платтях ходять і савани собі шиють, а самі ж потихеньку старичків багатеньких люблять. Та-ак, канарочки мої. Інша шельма зачарує старика і владарює над ним, голубоньки мої, владарює, крутить ним, вертить, а як набрала побільше грошей та виграшних білетів, так і зачарує до смерті.

У відповідь на ці натяки Варварушка тільки зітхнула і подивилася на образи. На обличчі її відбилося християнське смиріння.

— Є в мене одна знайома дівчина така, врагиня моя люта, — вела далі Жужелиця, оглядаючи всіх з торжеством. — Теж все зітхає, та все на образи дивиться, дияволка. Коли вона владарювала у одного старика, то бувало прийдеш до неї, а вона дасть тобі шматок і накаже земні поклони бити, а сама читає: «В рождестве девство сохранила єси». На свято дасть шматок, а в будні дорікає. Ну, а тепер я вже натішуся над нею! Натішусь доволі, алмазні!

Варварушка знову глянула на образ і перехрестилася.

— Так, ніхто мене не бере, Спиридонівно, — сказала Анна Акимівна, щоб змінити розмову. — Що зробиш?

— Сама винна, мати. Все ждеш благородних та освічених, а йшла б за свого брата-купця.

— Купця не треба! — сказала тіточка і стривожилась. — Спаси, царице небесна! Благородний гроші твої прогайнує, та зате жалітиме тебе, дурненька. А купець заведе такі суворі порядки, що в своєму ж домі тобі місця не буде. Тобі пригорнутися до нього хочеться, а він купони стриже, а сядеш з ним їсти, він тебе твоїм же шматком хліба дорікатиме, мугиряка! Іди за благородного!

Заговорили всі зразу, голосно перебиваючи одна одну, а тіточка стукала по столу щипцями для горіхів і, червона, сердита, говорила:

— Не треба купця, не треба! А заведеш у домі купця, піду в богадільню!

— Тш… Тихше! — крикнула Жужелиця; коли всі замовкли, вона примружила одне око і сказала:— Знаєш що, Аннушко, ластівко моя? Іти заміж по-справжньому, як усі, тобі ні до чого. Ти людина багата, вільна, сама собі королева; але і в старих дівках лишатися начебто, дитинко, не годиться. Ото знайду я тобі, знаєш, якого-небудь завалящого і недоумкуватого чоловічка, приймеш ти про людське око закон і тоді — гуляй, Малашко! Ну, чоловіку сунеш там тисяч п’ять чи десять, і нехай іде, звідки прийшов, а ти дома сама собі пані, — кого хочеш, того любиш, і ніхто не може тебе осудити. І кохай ти тоді своїх благородних та освічених. Ех, не життя, а масниця! — Жужелиця клацнула пальцями і підсвиснула:— Гуляй, Малашко!

— А гріх! — сказала тіточка.

— Ну, гріх, — посміхнулася Жужелиця. — Вона освічена, розуміє. Людину зарізати чи старика зачарувати — гріх, це точно, а любити милого дружка навіть дуже не гріх. Та й що там, справді! Ніякого гріха нема! Все це богомолки вигадали, щоб простий народ морочити. Та й я теж скрізь кажу — гріх та гріх, а сама й не знаю, чому гріх. — Жужелиця випила наливки і крякнула:— Гуляй, Малашко! — сказала вона, звертаючись цього разу, мабуть, до себе самої. — Тридцять років, бабочки, думала все про гріхи, та боялась, а тепер бачу: схибила, проґавила! Ех, дурна я, дурна! — зітхнула вона. — Баб’ячий вік— короткий вік, і кожним деньком дорожити б треба. Гарна ти, Аннушко, дуже й багата, а вже як стукне тридцять п’ять чи сорок, ото й все, пиши пропало. Не слухай, брат, нікого, живи, гуляй до сорока, а потім встигнеш відмолити, — вистачить часу поклони бити та савани шити. Богу свічка, катай і чорту шпичку! Катай усе в одне місце! Ну, то як же? Хочеш облагодіяти чоловіка?

— Хочу, — засміялась Анна Акимівна. — Мені тепер все одно, я б за простого пішла.

— Що ж, і добре б! Ух, якого б ти тоді собі молодця вибрала! — Жужелиця зажмурилась і похитала головою. — Ух!

— Я й сама їй кажу: благородних не дочекаєшся, то йшла б уже не за купця, а за кого простішого, — сказала тіточка. — Принаймні взяли б ми до себе в дім хазяїна. А чи ж мало хороших людей? Хоч наших заводських взяти. Всі розсудливі, статечні….

— Ще б пак! — погодилась Жужелиця. — Гарні хлопці. Хочеш, тітко, я Аннушку за Лебединського Василя посватаю?

— Ну, у Васі ноги довгі, — сказала тіточка серйозно. — Сухий дуже. І на вигляд хто зна який!

У юрбі біля дверей засміялись.

— Ну, за Пименова. Хочеш піти за Пименова? — спитала Жужелиця у Анни Акимівни.

— Гаразд. Сватай за Пименова.

— їй-богу?

— Сватай! — сказала рішуче Анна Акимівна і вдарила по столу. — Слово честі піду!

— Їй-богу?

Анні Акимівні раптом стало соромно, що в неї палають щоки і що на неї всі дивляться, вона змішала на столі карти й побігла з кімнати, і коли бігла по сходах і потім прийшла нагору й сіла у вітальні за роялем, з нижнього поверху линув гул, ніби море шуміло; мабуть, говорили про неї і про Пименова і, може, користуючись її відсутністю, Жужелиця ображала Варварушку і вже, звичайно, не перебирала висловів.

На всьому горішньому поверсі горіла лише одна лампа в залі, і її слабе світло крізь двері проникало в темну їдальню. Була десята година, не більше. Анна Акимівна зіграла один вальс, потім другий, третій, — грала безперервно. Вона дивилась у темний куток за роялем, посміхалася, когось мислено кликала, і їй спадало на думку: чи не поїхати у місто до кого-небудь, наприклад, хоч до Лисевича, і чи не розповісти йому, що робиться тепер у неї на душі? їй хотілося говорити невгаваючи, сміятися, пустувати, але темний куток за роялем похмуро мовчав, і навколо, у всіх кімнатах горішнього поверху, було тихо, безлюдно.

Вона любила сентиментальні романси, але в неї був грубий, необроблений голос, і тому вона лише акомпанувала, а співала ледь чутно, самим лише подихом. Вона співала пошепки романс за романсом, здебільшого про кохання розлуку, втрачені надії і уявляла, як вона простягне до нього руки й скаже з благанням, із сльозами: «Пименов, зніміть з мене цей тягар!» І тоді, ніби гріхи їй простяться, стане на душі легко, радісно, настане вільне і, може, щасливе життя. В тузі чекання вона схилилась на клавіші, і їй пристрасно захотілось, щоб зміна в житті відбулася зараз же, негайно, і було страшно від думки, що колишнє життя триватиме ще деякий час. Потім знову грала й співала ледь чутно, і навколо було тихо. З нижнього поверху вже не долинав гул: мабуть, там лягли спати. Давно вже пробило десять. Наближалася довга, самотня, нудна ніч.

Анна Акимівна пройшлася по всіх кімнатах, полежала на дивані, прочитала в себе у кабінеті листи, одержані ввечері. Було дванадцять листів поздоровних і три анонімних, без підпису. В одному якийсь простий робітник жахливим, ледь розбірливим почерком скаржився на те, що у фабричній крамниці продають робітникам гірку олію, яка відгонить гасом; в другому — хтось повідомляв шанобливо, що Назарич на останніх торгах, купуючи залізо, взяв у когось хабара тисячу карбованців; в третьому її лаяли за жорстокість.

Святкове збудження вже минало, і щоб підтримати його, Анна Акимівна сіла знову за рояль і тихо заграла один з нових вальсів, потім згадала, як розумно і чесно вона думала і говорила сьогодні за обідом. Подивилася вона навколо на темні вікна й стіни з картинами, на тьмяне світло, яке йшло з залу, і раптом ненароком заплакала і їй прикро стало, що вона така самотня, що їй ні з ким поговорити, порадитися. Щоб підбадьорити себе, вона намагалась намалювати в уяві Пименова, але вже нічого не виходило.

Пробила дванадцята. Увійшов Мишенька, уже не у фраку, а в піджаку, і мовчки засвітив дві свічки; потім він вийшов і через хвилину повернувся з підносом, на якому була чашка з чаєм.

— Чого ви смієтесь? — спитала вона, помітивши на його обличчі посмішку.

— Я внизу був і чув, як ви жартували щодо Пименова… — сказав він і прикрив рукою усміхнений рот. — Посадити б його обідати з Віктором Миколайовичем і генералом, то він сьогодні помер би з страху. — У Мишеньки затремтіли плечі від сміху. — Він і виделки, мабуть, тримати не вміє.

Сміх лакея, його слова, піджак і вусики справили на Анну Акимівну враження неохайності. Вона заплющила очі, щоб не бачити його, і, сама того не бажаючи, уявила Пименова, який обідає разом з Лисевичем і Криліним, і його боязка, неінтелігентна постать здалася їй жалюгідною, безпорадною, і вона відчула огиду. І лише тепер, вперше за цілий день, вона зрозуміла ясно, що все те, що вона думала і говорила про Пименова і про шлюб з простим робітником, — нісенітниця, дурниця і самодурство. Щоб переконати себе в протилежному, перебороти огиду, вона хотіла згадати слова, які говорила за обідом, але вже не могла зміркувати; сором за свої думки і вчинки, і страх, що вона, може, сказала сьогодні щось зайве, й огида до своєї малодушності вкрай збентежили її. Вона взяла свічку й швидко, немовби її гнав хтось, зійшла вниз, розбудила там Спиридонівну і почала запевняти її, що вона пожартувала. Потім пішла до себе в спальню. Руда Маша, яка дрімала в кріслі біля ліжка, схопилася і почала поправляти подушки. Обличчя в неї було стомлене, заспане, і чудове волосся збилося на один бік.

— Ввечері знову приходив чиновник Чаликов, — сказала вона, позіхаючи, — та я не насмілилась доповідати. Дуже вже п’яний. Каже, що знову завтра прийде.

— Чого йому треба від мене? — розсердилась Анна Акимівна і вдарила гребінцем об підлогу. — Я не хочу його бачити. Не хочу!

Вона вирішила, що у неї в житті нікого більше не лишилося, крім цього Чаликова, що він уже не перестане переслідувати її і нагадувати їй щодня, яке нецікаве і безглузде її життя. Адже вона на те лише й здатна, щоб допомагати бідним. О, як це безглуздо!

Вона лягла, не роздягаючись, і заридала від сорому й нудьги. Найприкріше і найнерозумніше за все здавалось їй те, що сьогоднішні мрії про Пименова були чесні, високі, благородні, але в той самий час вона відчувала, що Лисевич і навіть Крилін для неї були ближчі, ніж Пименов і всі робітники, взяті разом. Вона думала тепер, що якби можна було щойно прожитий довгий день відобразити на картині, то все погане і пошле, як, наприклад, обід, слова адвоката, гра в королі, були б правдою, а мрії і розмови про Пименова виділялися б з цілого, як фальшиве місце, як натяжка. І вона думала також, що їй уже пізно мріяти про щастя, що все для неї вже загинуло, і повернутися до того життя, коли вона спала з матір’ю під однією ковдрою, або вигадати якесь нове, особливе життя уже неможливо.

Руда Маша стояла на колінах перед ліжком і дивилася на неї сумно, з подивом, потім і сама заплакала і припала обличчям до руки, і без слів було зрозуміло, чого їй так прикро.

— Дурні ми з тобою, — говорила Анна Акимівна, плачучи й сміючись. — Дурні ми! Ах, які ми дурні!