Анна на шиї

І

Після вінчання не було навіть легкої закуски; молоді випили по келиху, переодяглися й поїхали на вокзал. Замість веселого весільного балу й вечері, замість музики й танців — поїздка на прощу за двісті верст. Багато хто схвалював це, кажучи, що Модест Олексійович уже в чинах і немолодий, і гучне весілля могло б, чого доброго, здатися не зовсім пристойним; та й нудно слухати музику, коли чиновник 52 років одружується з дівчиною, якій ледве минуло 18. Говорили також, що цю поїздку в монастир Модест Олексійович, як людина з правилами, затіяв власне для того, щоб дати зрозуміти своїй молодій дружині, що і в шлюбі він оддає перше місце релігії й моральності.

Молодих проводжали. Юрба товаришів по службі і родичів стояла з келихами й чекала, коли рушить поїзд, щоб крикнути ура, і Петро Леонтійович, батько, в циліндрі, в учительському фраку, вже п’яний і вже дуже блідий, усе тягся до вікна із своїм келихом і говорив благально:

— Анюто! Аню! Аню, на одне слово!

Аня нахилялася до нього з вікна, і він пошепки їй щось говорив, дихаючи на неї запахом винного перегару, дмухав у вухо, — нічого не можна було зрозуміти, — і хрестив їй обличчя, груди, руки; при цьому подих у нього тремтів і на очах бриніли сльози. А брати Ані, Петя та Андрюша, гімназисти, сіпали його ззаду за фрак і шепотіли зніяковіло:

— Таточку, годі… Таточку, не треба…

Коли поїзд рушив, Аня бачила, як її батько побіг трошки за вагоном, похитуючись і розхлюпуючи своє вино, і яке в його було жалюгідне, добре, винувате обличчя:

— Ура-а-а! — кричав він.

Молоді лишилися самі. Модест Олексійович обдивився в купе, розіклав речі по полицях і сів навпроти своєї молодої дружини, усміхаючись. Це був чиновник, середній на зріст, огрядненький, пухлий, дуже ситий, з довгими баками і без вусів, і його голене, кругле, різко окреслене підборіддя скидалося на п’ятку. Найхарактернішим у його обличчі була відсутність вусів, це свіжо виголене, чисте місце, що поволі переходило в ситі, тремтячі, як желе, щоки. Тримався він солідно, рухи в нього були повільні, манери м’які.

— Не можу не пригадати тепер однієї обставини, — промовив він, посміхаючись. — П’ять років тому, коли Косоротов одержав орден святої Анни другого ступеня і прийшов дякувати, то його сіятельство висловився так: «Значить, у вас тепер три Анни: одна в петлиці, дві на шиї». А слід сказати, що в той час до Косоротова тільки-но поверталася його дружина, особа лайлива й легковажна, яку звали Анною. Сподіваюся, що коли я одержу Анну другого ступеня, то його сіятельство не матиме приводу сказати мені те ж саме.

Він посміхався своїми маленькими оченятами. І вона теж посміхалася, хвилюючись від думки, що ця людина може щохвилини поцілувати її своїми товстими, вогкими губами і що вона вже не має права відмовити йому в цьому. М’які рухи його пухлого тіла лякали її, їй було і страшно, і гидко. Він підвівся, не поспішаючи зняв з шиї орден, скинув фрак і жилетку й одягнув халат.

— Ось так, — промовив він, сідаючи поруч Ані.

Вона пригадувала, яке нестерпне було вінчання, коли здавалося їй, що і священик, і гості, і всі в церкві дивилися на неї сумно: навіщо, навіщо вона, така мила, хороша, виходить за цього літнього, негарного пана? Ще вранці сьогодні вона була в захопленні, що все так добре влаштувалося, а під час вінчання і тепер у вагоні почувала себе винуватою, обдуреною й смішною. Ось вона вийшла за багатого, а грошей у неї все-таки не було, вінчальне плаття шили в борг і, коли сьогодні її проводжали батько й брати, вона з їхніх облич бачила, що в них не було ані копійки. Чи будуть вони сьогодні вечеряти? А завтра? І їй чомусь здавалося, що батько й хлопчики сидять тепер без неї голодні і відчувають таку ж точнісінько тугу, яка була першого вечора після похорону матері.

«О, яка я нещасна! — думала вона. — Чому я така нещасна?»

З незграбністю людини солідної, незвичної до поводження з жінками, Модест Олексійович торкав її за талію й поплескував по плечі, а вона думала про гроші, про матір, про її смерть. Коли померла мати, батько, Петро Леонтійович, учитель каліграфії й малювання в гімназії, запив, напосіли злидні; у хлопчиків не було чобіт і калош, батька тягали до мирового, приходив судовий пристав і описував меблі… Який сором! Аня повинна була доглядати п’яного батька, штопати братам панчохи, ходити на базар і, коли хвалили її красу, молодість і вишукані манери, їй здавалося, що ввесь світ бачить її дешевий капелюшок і дірочки на черевиках, замазані чорнилом. А ночами сльози і настирлива неспокійна думка, що от-от батька звільнять із гімназії за слабість і що він не перенесе цього і теж помре, як і мати. Та ось знайомі дами заметушилися й почали шукати для Ані хорошого чоловіка. Швидко знайшовся от цей самий Модест Олексійович, не молодий і не гарний, але з грошима. У нього в банку тисяч сто і є спадковий маєток, який він віддає в оренду. Це людина з правилами, про нього доброї думки його сіятельство; йому нічого не варт, як казали Ані, взяти в його сіятельства записочку до директора гімназії, і навіть до попечителя, щоб Петра Леонтійовича не звільняли.

Поки вона пригадувала ці подробиці, почулася раптом музика, що ввірвалася у вікно разом із шумом голосів. Це поїзд зупинився на полустанку. За платформою в натовпі жваво грали на гармонії і на дешевій, верескливій скрипці, а з-за високих беріз і тополь, з-за дач, залитих місячним світлом, долинали звуки військового оркестру: очевидно, на дачах був танцювальний вечір. На платформі гуляли дачники й городяни, що приїздили сюди в хорошу погоду подихати чистим повітрям. Був тут і Артинов, власник усієї цієї дачної місцевості, багач, високий, огрядний брюнет, схожий лицем на вірмена, з банькатими очима і в дивовижному костюмі. На ньому була сорочка, розстебнута на грудях, і високі чоботи з острогами, і з плечей спускався чорний плащ, що волочився по землі, мов шлейф. За ним, похнюпивши свої гострі морди, ходило два хорти.

В Ані ще бриніли на очах сльози, але вона вже не пам’ятала ні про матір, ні про гроші, ні про своє весілля, а тиснула руки знайомим гімназистам та офіцерам, весело сміялася і говорила швидко:

— Здрастуйте! Як поживаєте?

Вона вийшла на площадку, під місячне світло, і стала так, щоб бачили її всю в новому, чудовому платті і в капелюшку.

— Чому ми тут стоїмо? — запитала вона.

— Тут роз’їзд, — відповіли їй, — чекають поштового поїзда.

Помітивши, що на неї дивиться Артинов, вона кокетливо примружила очі і заговорила голосно по-французьки, і через те, що її власний голос звучав так прекрасно і що чулася музика і місяць відбивався в ставку, і через те, що на неї жадібно і з цікавістю дивився Артинов, цей відомий дон-жуан і пустун, і через те, що всім було весело, вона раптом відчула радість і, коли поїзд рушив і знайомі офіцери на прощання взяли їй під козирок, вона вже наспівувала польку, звуки якої посилав їй навздогін військовий оркестр, що гримів десь там за деревами; і повернулася вона до свого купе з таким почуттям, ніби на полустанку її переконали, що вона буде щаслива неодмінно, незважаючи ні на що.

Молоді пробули в монастирі два дні, потім повернулися до міста. Жили вони на казенній квартирі. Коли Модест Олексійович ішов на службу, Аня грала на роялі, або плакала з нудьги, або лягала на канапі і читала романи, і розглядала модний журнал. За обідом Модест Олексійович їв дуже багато і говорив про політику, про призначення, переводи й нагороди, про те, що треба працювати, що сімейне життя є не насолода, а обов’язок, що копійка карбованець зберігає і що за найвище в світі він ставить релігію та моральність. І, тримаючи ножа в кулаці, як меч, він говорив:

— Кожна людина повинна мати свої обов’язки!

А Аня слухала його, боялася і не могла їсти, і звичайно вставала з-за столу голодною. По обіді чоловік відпочивав і голосно хропів, а вона йшла до своїх. Батько й хлопчики поглядали на неї якось особливо, ніби щойно перед її приходом судили її за те, що вона вийшла з-за грошей за нелюба, нудну людину; її шурхотлива сукня, браслетки і взагалі дамський вигляд зв’язували, ображали їх; в її присутності вони трохи ніяковіли і не знали, про що говорити з нею, але, проте, любили вони її, як і раніше, і ще не звикли обідати без неї. Вона сідала і їла з ними щі, кашу й картоплю, смажену на баранячому салі, од якого одгонило свічкою. Петро Леонтійович тремтячою рукою наливав із графинчика і випивав швидко, з жадобою, з огидою, потім випивав другу чарку, потім третю… Петя й Андрюша, худенькі, бліді хлопчики з великими очима, брали графинчик і говорили розгублено:

— Не треба, таточку… Годі вже, таточку…

І Аня теж непокоїлася і благала його більше не пити, а він раптом спалахував і стукав кулаком по столу.

— Я нікому не дозволю наглядати за мною! — кричав він. — Хлопчаки! Дівчисько! Я вас усіх вижену геть!

Але в голосі його відчувалися слабість, добрість, і ніхто його не боявся. По обіді звичайно він наряджався; блідий, з порізаним від бриття підборіддям, витягаючи худющу шию, він цілих півгодини стояв перед дзеркалом і чепурився, то причісуючись, то закручуючи свої чорні вуса, прискався духами, зав’язував бантом галстука, потім одягав рукавички, циліндр і йшов на приватні уроки. А коли було свято, то він залишався вдома і малював або грав на фісгармонії, яка шипіла й гарчала; він намагався видавити з неї стрункі, гармонійні звуки і підспівував або ж гнівався на хлопчиків:

— Мерзотники! Негідники! Зіпсували інструмент!

Вечорами Анин чоловік грав у карти із своїми товаришами по службі, що жили з ним під одним дахом в казенному домі. Сходилися на карти дружини чиновників, негарні, без смаку вдягнені, грубі, як куховарки, і в квартирі починалися пересуди, такі ж негарні і позбавлені смаку, як і самі чиновниці. Траплялося, що Модест Олексійович ходив з Анею в театр. В антрактах він не відпускав її від себе ні на крок, а ходив з нею під руку по коридорах і по фойє. Привітавшись з кимось, він одразу шепотів Ані: «Статський радник… прийнятий у його сіятельства…» або «Грошовитий… має свій будинок…» Коли проходили повз буфет, Ані дуже хотілося чогось солодкого; вона любила шоколад і яблучне тістечко, але грошей у неї не було, а попросити в чоловіка вона соромилась. Він брав грушу, м’яв її пальцями і запитував нерішуче:

— Скільки коштує?

— Двадцять п’ять копійок.

— Одначе! — говорив він і клав грушу на місце; але через те, що незручно було відійти від буфету, нічого не купивши, то він брав зельтерської води і випивав сам цілу пляшку, і сльози виступали в нього на очах, і Аня ненавиділа його в цей час.

Або він, раптом увесь почервонівши, говорив їй швидко:

— Уклонись оцій старій дамі!

— Але ж я з нею незнайома!

— Все одно. Це дружина управителя казенної палати. Уклонися я тобі кажу! — бурчав він настирливо. — Голова в тебе не відпаде!

Аня вклонялася, і голова в неї справді не відпадала, але було боляче. Вона робила все, що хотів чоловік, і лютувала на себе за те, що він ошукав її, як зовсім дурненьку. Виходила вона за нього тільки з-за грошей, а тимчасом грошей у неї тепер було менше, ніж до шлюбу. Колись хоч батько давав двогривені, а тепер — ні шага. Брати таємно або просити вона не могла, вона боялася чоловіка, тремтіла від нього. Їй здавалося, що страх до цієї людини вона носить у своїй душі вже давно. Колись у дитинстві найбільш значною і страшною силою, що насувалася як хмара або локомотив, ладний задавити, їй завжди здавався директор гімназії; другою такою ж силою, що про неї в сім’ї завжди говорили і якої чомусь боялися, був його сіятельство; і був ще з десяток сил дрібніших, і між ними вчителі гімназії з голеними вусами, суворі, невмолимі і, тепер ось, нарешті, Модест Олексійович, людина з правилами, яка навіть обличчям скидалася на директора. І в Аниній уяві всі ці сили зливалися в одне і у вигляді страшного велетенського білого ведмедя насувалися на слабких і винуватих, таких, як її батько, і вона боялася сказати що-небудь проти, і вимушено посміхалася, і виявляла удаване задоволення, коли її грубо ласкали і забруднили обіймами, що нагонили на неї жах.

Тільки один раз Петро Леонтійович насмілився попросити в нього п’ятдесят карбованців у позику, щоб заплатити якийсь дуже неприємний борг, але яке це було страждання!

— Добре, я вам дам, — сказав Модест Олексійович, подумавши, — але попереджаю, що більше вже не допомагатиму вам, поки ви не кинете пити. Для людини, що перебуває на державній службі, ганебна така слабість. Не можу не нагадати вам загальновідомого факту, що багатьох здібних людей загубила така пристрасть, тимчасом як, утримавшись, вони, можливо, могли б з часом стати високопоставленими людьми.

І потяглися довжелезні періоди: «в міру того…», «виходячи з того…», «зважаючи на щойно сказане…», а бідолашний Петро Леонтійович страждав од зневаги і відчував сильне бажання випити.

І хлопчики, що приходили до Ані в гості, звичайно в подертих чоботях і в поношених штанях, теж мусили вислуховувати повчання.

— Кожна людина повинна мати свої обов’язки! — говорив їм Модест Олексійович.

А грошей не давав. Але зате він дарував Ані персні, браслети й брошки, кажучи, що ці речі добре мати про чорний день. І часто він відмикав її комод і робив ревізію: чи всі речі цілі.

II

Настала тимчасом зима. Ще задовго до Різдва в місцевій газеті було оголошено, що 29 грудня в дворянському зібранні «має бути» звичайний зимовий бал. Кожного вечора після карт Модест Олексійович, схвильований, перешіптувався з чиновницями, заклопотано поглядаючи на Аню, і потім довго ходив із кутка в куток, про щось думаючи. Нарешті, якось пізно ввечері, він зупинився перед Анею і промовив:

— Ти повинна пошити собі бальну сукню! Розумієш? Тільки, будь ласка, порадься з Марією Григорівною та з Наталею Кузьмівною.

І дав їй сто карбованців. Вона взяла; але, замовляючи бальну сукню, ні з ким не радилася, а поговорила тільки з батьком і постаралася уявити собі, як би одяглася на бал її мати. Її покійна Мати сама одягалася завжди за останньою модою і завжди панькалася з Анею і одягала її вишукано, як ляльку, і навчила її говорити по-французьки і чудово танцювати мазурку (до шлюбу вона п’ять років прослужила в гувернантках). Аня так само, як і її мати, могла з старої сукні зробити нову, мити в бензині рукавички, брати на прокат bijoux і так само, як і мати, вміла мружити очі, гаркавити, прибирати красиві пози, коли треба, захоплюватись, дивитися сумно й загадково. А від батька вона взяла темний колір волосся й очей, нервовість і оту манеру завжди чепуритися.

Коли за півгодини до від’їзду на бал Модест Олексійович ввійшов до неї без сюртука, щоб перед її трюмо одягти собі на шию орден, то, зачарований її красою й блиском свіжого, ефірного вбрання, самовдоволено розчесав собі баки й промовив:

— От ти в мене яка… от ти яка! Анюто! — говорив він далі, раптом набираючи урочистого тону. — Я тебе ощасливив, а сьогодні ти можеш ощасливити мене. Прошу тебе, відрекомендуйся дружині його сіятельства! Бога ради! Через неї я можу одержати старшого доповідача!

Поїхали на бал. Ось і дворянське зібрання, і під’їзд із швейцаром. Передпокій з вішалками, шуби, метушливі лакеї й декольтовані дами, що прикриваються віялами від протягу; тхне світильним газом і солдатами. Коли Аня, ідучи вгору сходами під руку з чоловіком, почула музику і побачила у величезному дзеркалі всю себе, освітлену безліччю вогнів, то в душі її прокинулася радість і те саме передчуття щастя, яке відчула вона місячного вечора на полустанку. Вона йшла горда, самовпевнена, вперше почуваючи себе не дівчинкою, а дамою, і мимоволі походкою й манерами наслідуючи свою покійну матір. І вперше в житті вона відчувала себе багатою і вільною. Навіть присутність чоловіка не зв’язувала її, бо, переступивши поріг зібрання, вона вже вгадала інстинктом, що близькість літнього чоловіка аж ніяк не принижує її, а, навпаки, накладає на неї печатку пікантної таємничості, що так подобається мужчинам. У великій залі вже гримів оркестр і почалися танці. Після казенної квартири, охоплена враженнями світла, барвистості, музики, шуму, Аня кинула погляд на залу і подумала: «Ах, як хороше!» і відразу впізнала в натовпі всіх своїх знайомих, усіх, кого вона раніше зустрічала на вечорах або на гуляннях, усіх цих офіцерів, учителів, адвокатів, чиновників, поміщиків, його сіятельство, Артинова і дам вищого кола, виряджених, сильно декольтованих, красивих і потворних, які вже займали свої позиції в хатках і павільйонах благодійного базару, щоб розпочати торгівлю на користь бідних. Велетень-офіцер в еполетах — вона познайомилася з ним на Старо-Київській вулиці, коли була гімназисткою, а тепер не пам’ятала його прізвища — наче з-під землі виріс і запросив на вальс, і вона відлетіла від чоловіка, і їй уже здавалося, ніби вона пливла на вітрильному човні, в сильну бурю, а чоловік залишився далеко на березі… Вона танцювала пристрасно, з захватом і вальс, і польку, і кадриль, переходячи з рук на руки, чадіючи від музики та шуму, перемішуючи російську мову з французькою, гаркавлячи, сміючись і не думаючи ні про чоловіка, ні про кого й ні про що. Вона мала успіх у мужчин, це було ясно, та інакше й бути не могло, вона задихалася від хвилювання, гарячково стискала в руках віяло і хотіла пити. Батько, Петро Леонтійович, у пом’ятому фраку, від якого відгонило бензином, підійшов до неї, простягаючи блюдце з червоним морозивом.

— Ти чарівна сьогодні, — говорив він, дивлячись на неї з захопленням, — і ніколи ще я так не жалкував, що ти поспішила заміж… Навіщо? Я знаю, ти зробила це заради нас, але… — він тремтячими пальцями витяг пачечку грошей і сказав: — Я сьогодні одержав за урок і можу віддати борг твоєму чоловікові.

Вона сунула йому в руки блюдечко І, підхоплена кимось, полинула далеко і мигцем, через плече свого кавалера, бачила, як батько, сковзаючи по паркету, обійняв даму і понісся з нею по залі.

«Який він милий, коли тверезий!» — думала вона.

Мазурку вона танцювала з тим же велетнем-офіцером; він солідно й важко, наче туша в мундирі, ходив, поводив плечима і грудьми, притоптував ногами ледь-ледь — йому страшенно не хотілося танцювати, а вона пурхала довкола, дратуючи його своєю красою, своєю відкритою шиєю; очі її задерикувато палали, рухи були пристрасні, а він дедалі робився байдужим і простягав до неї руки милостиво, як король.

— Браво, браво!.. — говорили в публіці.

Але мало-помалу і велетня-офіцера прорвало; він пожвавішав, захвилювався і, вже піддавшись чарам, розпалився і рухався легко, молодо, а вона тільки поводила плечима і дивилася лукаво, ніби вона вже була королева, а він раб, і в цей час їй здавалося, що на них дивиться вся зала, що всі ці люди умлівають і заздрять їй. Тільки-но велетень-офіцер устиг подякувати їй, як публіка раптом розступилася і мужчини виструнчилися якось дивно, опустивши руки… Це йшов до неї його сіятельство, у фраку з двома зірками. Так, його сіятельство йшов саме до неї, бо дивився просто їй у вічі і солоденько посміхався, і при цьому плямкав губами, що робив він завжди, коли бачив гарненьких жінок.

— Дуже радий, дуже радий… — почав він. — А я накажу посадити вашого чоловіка на гауптвахту за те, що він досі приховував від нас такий скарб. Я до вас з дорученням од дружини, — говорив він далі, подаючи їй руку. — Ви повинні допомогти нам… М-да… Треба призначити вам премію за красу… як в Америці… М-да… Американці… Моя дружина чекає вас з нетерпінням.

Він привів її в хатинку, до літньої дами, у якої нижня частина обличчя була непомірно велика, так що здавалося, ніби вона в роті тримала великий камінь.

— Допоможіть нам, — прогугнявила вона співуче. — Всі гарненькі жінки працюють на благодійному базарі, і тільки ви чомусь гуляєте. Чому ви не хочете нам допомогти?

Вона пішла, і Аня зайняла її місце коло срібного самовара з чашкою. Відразу ж почалася жвава торгівля. За чашку чаю Аня брала не менш як карбованець, а велетня-офіцера примусила випити три чашки. Підійшов Артинов, багач, з банькатими очима, хворий на задишку, але вже не в тому дивовижному костюмі, в якому бачила його Аня влітку, а у фраку, як усі. Не відводячи очей від Ані, він випив келих шампанського і заплатив сто карбованців, потім випив чаю і дав ще сто — і все це мовчки, страждаючи від астми… Аня закликала покупців і брала з них гроші, вже глибоко переконана, що її усмішки й погляди не дають цим людям нічого, крім великої приємності. Вона вже зрозуміла, що вона створена виключно для цього шумливого, блискучого, веселого життя з музикою, танцями, поклонниками, і колишній страх її перед силою, що насувається й погрожує задавити, здавався їй смішним; нікого вона вже не боялася, і тільки шкодувала, що нема матері, яка порадувалася б тепер разом із нею з її успіхів.

Петро Леонтійович, уже блідий, але ще міцно тримаючись на ногах, підійшов до хатинки і попросив чарку коньяку. Аня почервоніла, чекаючи, що він скаже щось неподобне (їй уже було соромно, що в неї такий бідний, такий звичайний батько), але він випив, викинув із своєї пачечки десять карбованців і поважно відійшов, не сказавши й слова. Трохи згодом, вона бачила, як він ішов у парі в grand-rond[1], і цього разу він вже похитувався і щось вигукував, на великий конфуз своєї дами, і Аня згадала, як років три тому на балу він так само похитувався і вигукував — і кінчилося тим, що околодочний повіз його додому спати, а на другий день директор погрожував звільнити його з роботи. Як не до речі був цей спогад!

Коли в хатках погасли самовари і стомлені благодійниці здали виручку літній дамі з каменем у роті, Артинов повів Аню під руку в залу, де була сервірована вечеря для всіх учасників у благодійному базарі. Вечеряло чоловік з двадцять, не більше, але було дуже шумно. Його сіятельство виголосив тост: «У цій розкішній їдальні буде доречно випити за процвітання дешевих їдалень, що були предметом нинішнього базару». Бригадний генерал запропонував випити за силу, «перед якою пасує навіть артилерія», і всі потяглися цокатися з дамами. Було дуже, дуже весело!

Коли Аню проводжали додому, то вже розвиднялося і кухарки йшли на базар. Радісна, п’яна, повна нових вражень, вимучена, вона роздяглася, впала на ліжко й одразу ж заснула…

О другій годині дня її розбудила покоївка і доповіла, що приїхав Артинов з візитом. Вона швидко одяглася і пішла до вітальні. Незабаром після Артинова приїздив його сіятельство дякувати за участь у благодійному базарі. Він, дивлячись на неї солоденько і плямкаючи, поцілував їй ручку і попросив дозволу бувати ще й поїхав, а вона стояла серед вітальні, вражена, зачарована, не вірячи, що зміна в її житті, дивовижна зміна сталася так швидко; і в цей самий час увійшов її чоловік, Модест Олексійович… І перед нею також стояв він тепер з тим же підлесливим, солодким, холопськи-шанобливим виразом, який вона звикла в нього бачити в присутності сильних і знатних; і з захватом, з обуренням, з презирством, уже впевнена, що їй за це нічого не буде, вона сказала, виразно вимовляючи кожне слово:

— Ідіть геть, дурню!

Після цього Аня вже не мала жодного вільного дня, бо вона брала участь то в пікніку, то в прогулянці, то у виставі. Поверталася вона додому щодня над ранок і лягала у вітальні на підлозі, і потім розповідала всім зворушливо, як вона спить під квітами. Грошей треба було дуже багато, але вона вже не боялася Модеста Олексійовича і витрачала його гроші, як свої; і вона не просила, не вимагала, а тільки надсилала йому рахунки або записки: «видати подавцеві цього 200 крб.», або: «негайно заплатити 100 крб.»

На Великдень Модест Олексійович одержав Анну другого ступеня. Коли він прийшов дякувати, його сіятельство одсунув у бік газету і сів глибше в крісло.

— Значить, у вас тепер три Анни, — сказав він, оглядаючи свої білі руки з рожевими нігтями: — одна в петлиці, дві на шиї.

Модест Олексійович приклав два пальці до губів з обережності, щоб не розреготатися голосно, і промовив:

— Тепер лишається чекати появи на світ маленького Володимира. Насмілюся прохати ваше сіятельство за хрещеного батька.

Він натякав на Володимира IV ступеня і вже уявляв, як він скрізь розповідатиме про цей свій каламбур, влучний дотепністю і сміливістю, і хотів сказати ще щось таке ж влучне, але його сіятельство знову заглибився в газету і кивнув головою.

А Аня все каталася на тройках, їздила з Артиновим на полювання, грала в одноактових п’єсах, вечеряла і дедалі рідше бувала в своїх. Вони обідали вже самі. Петро Леонтійович запивав дужче, ніж раніше, грошей не було, і фісгармонію давно вже продали за борг. Хлопчики тепер не відпускали його самого на вулицю і все стежили за ним, щоб він не впав; і коли під час катання на Старо-Київській їм зустрічалася Аня на парі з пристяжною на відльоті і з Артиновим на козлах замість кучера, Петро Леонтійович здіймав циліндра і збирався щось гукнути, а Петя й Андрюша брали його під руки і говорили благально:

— Не треба, таточку… Годі, таточку…