Анюта

В одному з найдешевших номерків мебльованих кімнат «Ліссабон» з кутка в куток ходив студент-медик третього курсу Степан Клочков, і старанно зубрив свою медицину. Від невпинної напруженої зубрячки в нього пересохло в роті й виступив на чолі піт.

Біля вікна, повитого з країв крижаними узорами, сиділа на табуреті його жилиця Анюта, маленька, худенька брюнетка, років двадцяти п’яти, дуже бліда, з лагідними сірими очима. Зігнувши спину, вона вишивала червоними нитками комір чоловічої сорочки. Робота була спішна… Коридорний годинник сипло пробив дві пополудні, а в номерку ще не було прибрано. Зібгана ковдра, розкидані подушки, книги, вбрання, великий брудний таз, заповнений мильними помиями, в яких плавали недокурки, сміття на підлозі — все, здавалось, було звалене в одну купу, навмисно перемішане, зібгане…

— Права легеня складається з трьох доль… — зубрив Клочков. — Межі! Верхня доля на передній стінці грудей сягає 4–5 ребер, на боковій поверхні 4 ребра…. ззаду spina scapulae.

Клочков, силкуючись уявити собі щойно прочитане, підвів очі до стелі. Не діставши чіткого уявлення, він став прощупувати в себе крізь жилетку верхні ребра.

— Ці ребра схожі на рояльні клавіші, — сказав він. — Щоб не збитися в рахунку, до них неодмінно треба звикнути. Доведеться простудіювати на скелеті і на живій людині. Ану лиш, Анюто, дай-но, я зорієнтуюсь!

Анюта залишила вишивання, скинула кофточку й випросталася. Клочков сів навпроти неї, нахмурився й став лічити її ребра.

— Гм… Перше ребро не прощупується… Воно за ключицею… Оце буде друге ребро… Та-ак… Оце ось третє… Оце ось четверте… Гм… Та-ак… Чого ти щулишся?

— У вас пальці холодні!

— Ну, ну… не помреш, не крутись. Виходить, це третє ребро, а це четверте… Худюща ти така на вигляд, а ребра ледве прощупуються. Це друге… це третє… Ні, так зіб’єшся й не уявиш собі виразно… Доведеться намалювати. Де мій вуглик?

Клочков узяв вуглик і накреслив ним на грудях в Анюти кілька паралельних ліній, що відповідали ребрам.

— Чудово. Все, як на долоні. Ну, а тепер і постукати можна. Встань-но!

Анюта встала і підняла підборіддя. Клочков заходився вистукувати і так заглибився в цю справу, що не помітив, як губи, ніс і пальці в Анюти посиніли від холоду. Анюта дрижала й боялася, що медик, помітивши її дрож, перестане креслити вугіллям і стукати, і потім, може, погано складе екзамен.

— Тепер усе ясно, — сказав Клочков, переставши стукати. — Ти сиди так і не стирай вугілля, а я поки що підзубрю ще трошки.

І медик знов став ходити й зубрити. Анюта, наче татуйована, з чорними смугами на грудях, зщулившись від холоду, сиділа й думала. Вона говорила взагалі дуже мало, завжди мовчала і все думала, думала…

За всі шість-сім років, відколи вона поневірялася по мебльованих кімнатах, таких, як Клочков, знала вона чоловіка з п’ять. Тепер всі вони вже позакінчували курси, вийшли в люди, і, звичайно, як порядні люди, давно вже забули про неї. Один з них живе в Парижі, двоє лікарюють, четвертий художник, а п’ятий навіть, кажуть, уже професор. Клочков — шостий… Незабаром і цей закінчить курс, вийде в люди. Безперечно, майбутнє чудове, і з Клочкова, мабуть, вийде велика людина, але теперішнє зовсім погане: у Клочкова нема тютюну, нема чаю, і цукру залишилось чотири грудочки. Треба якомога швидше закінчувати вишивання, нести до замовниці й потім купити на одержаний четвертак і чаю, і тютюну.

— Можна зайти? — почулося за дверима.

Анюта швидко накинула собі на плечі шерстяну хустку. Ввійшов художник Фетісов.

— А я до вас із просьбою, — почав він, звертаючись до Клочкова й люто дивлячись з-під навислого на лоб волосся. — Зробіть ласку, позичте мені вашу прекрасну дівицю години на дві! Малюю, бачте, картину, а без натурщиці ніяк не можна!

— Ах, з приємністю! — згодився Клочков. — Іди, Анюто.

— Чого я там не бачила! — тихо промовила Анюта.

— Ну, годі! Людина для мистецтва просить, а не для дурниць яких-небудь. Чому не допомогти, коли можеш?

Анюта стала одягатися.

— А що ви малюєте? — спитав Клочков.

— Псіхею. Хороший сюжет, та все якось не виходить; доводиться все з різних натурщиць малювати. Учора малював одну з синіми ногами. Чому, питаю, у тебе сині ноги? Це, каже, панчохи линяють. А ви все зубрите! Щаслива людина, терпіння є.

— Медицина така штука, що ніяк не можна без зубрячки.

— Гм… Пробачте, Клочков, але ви страшенно по-свинському живете! Чорт зна, як живете!

— Тобто як? Інакше не можна жити… Від батька я одержую лише дванадцять на місяць, а на ці гроші важко жити пристойно.

— Так то воно так… — сказав художник і гидливо скривився, — але можна, все-таки, краще жити… Розвинена людина обов’язково повинна бути естетиком. Чи не так? А у вас тут чорт знає що! Постіль не прибрана, помиї, сміття… вчорашня каша на тарілці… тьху!

— Це правда, — сказав медик і сконфузився, — але Анюті ніколи було сьогодні прибирати. Увесь час занята.

Коли художник і Анюта вийшли, Клочков ліг на диван і став зубрити лежачи, потім ненароком заснув і, прокинувшись через годину, підпер голову кулаками й похмуро замислився. Йому згадалися слова художника про те, що розвинена людина обов’язково повинна бути естетиком, і його обстановка справді здавалася йому тепер огидною, відразливою. Він немовби передбачав розумовим поглядом те своє майбутнє, коли він прийматиме своїх хворих у кабінеті, питиме чай у просторій їдальні, в товаристві дружини, порядної жінки, — і тепер цей таз з помиями, в якому плавали недокурки, мав вигляд неймовірно гидкий. Анюта теж здавалася некрасивою, неохайною, жалюгідною… І він вирішив розлучитися з нею негайно, хоч би там що.

Коли вона, повернувшись від художника, скидала шубу, він підвівся й сказав їй серйозно:

— Ось що, моя люба… Сідай і вислухай. Нам треба розлучитися! Одним словом, жити з тобою я більше не бажаю.

Анюта повернулася від художника така стомлена, знесилена. Обличчя в неї від довгого стояння на натурі змарніло, схудло, і підборіддя стало гострішим. У відповідь на слова медика вона нічого не сказала, і тільки губи в неї затремтіли.

— Погодься, що рано чи пізно нам однаково довелося б розлучитися, — сказав медик. — Ти хороша, добра, і ти не дурна, ти зрозумієш…

Анюта знов надягла шубу, мовчки загорнула своє вишивання в папір, зібрала нитки, голки, згорток з чотирма грудочками цукру знайшла на вікні й поклала на столі біля книг.

— Це ваше… цукор… — тихо сказала вона й відвернулася, щоб приховати сльози.

— Ну, чого ж ти плачеш? — спитав Клочков.

Він збентежено пройшовся по кімнаті й сказав:

— Чудна ти, справді… Сама ж знаєш, що нам треба розлучитися. Не вік же нам бути разом.

Вона вже забрала всі свої клуночки й уже повернулась до нього, щоб попрощатися, і йому стало жалко її.

«А то нехай ще тиждень поживе тут? — подумав він. — Справді, нехай ще поживе, а через тиждень я звелю їй піти».

І досадуючи на свою безхарактерність, він гримнув на неї суворо:

— Ну, чого ж стоїш! Іти, то йти, а не хочеш, то скидай шубу й залишайся! Залишайся!

Анюта скинула шубу, мовчки, нишком, потім висякалась, теж нишком, зітхнула й безшумно попрямувала до своєї постійної позиції — до табурета біля вікна.

Студент потяг до себе підручник і знову заходив з кутка в куток.

— Права легеня складається з трьох доль… — зубрив він. — Верхня доля на передній стінці грудей сягає 4–5 ребер…

А в коридорі хтось кричав на все горло:

— Григорій, самовар!

1886