6

П’ять днів усі археологи, масовики і матроси з космічних кораблів установлювали машину часу та атомні батареї для її живлення. Нарешті серед поля виросла висока, як триповерховий будинок, споруда.

Часова камера займала в цій споруді тільки саму середину, решта були контрольні прилади, пульти керування, дублюючі блоки, кібернетичний мозок і допоміжні пристрої.

Всі роботи на розкопках зупинилися. Який сенс копирсатися в уламках, якщо є можливість подивитися на ці речі та на їхніх господарів наяву?

— Н-ну от,— сказав уранці на шостий день Петров,— монтаж машини закінчено. В камері може поміститися тільки одна людина. А оскільки модель машини дослідна і невідомо ще, чим усе закінчиться, в минуле піду я сам…

— Е ні,— заперечив Річард, розмахуючи довгими худими руками.— Ми ж із вами сперечаємося вже чотири дні, і я вас переконав, що йти треба мені.

— Чому?— спитала Аліса.

Вона вся була перемащена графітом і вкрита пилюкою. Дівчинка не встигала вмиватися і зачісуватись — така була заклопотана. Адже треба було і технікам допомогти, і на розкопках побувати, і злітати на розвідку з добросердим Рррр, який ні в чому Алісі відмовити не міг — це ж вона врятувала його від смерті.

— Та тому, Аліско,— відповів Річард,— що коли що-небудь станеться зі мною, то на моє місце може стати будь-хто із ста співробітників Інституту часу, а коли що-небудь станеться з академіком Петровим, його не замінить ніхто в Галактиці. Отож я міркую розумно. Та й узагалі, що може статися з нашою машиною?

— Тим паче,— сказав Петров,— повинна ж бути якась дисципліна. Я н-несу відповідальність і за машину, і за тебе, Річарде.

— Я б сам поїхав у минуле,— озвався Громозека,— але я ніяк не поміщуся в машині часу.

— Усе зрозуміло,— перебила його Аліса.— Полечу я.

Всі засміялися, і ніхто не став її слухати всерйоз. Аліса дуже образилася, мало не розревлася, і тоді, поки Петров із Річардом переконували один одного, кому їхати першим, Громозека обережно від- тяг Алісу щупальцем убік і прошепотів:

— Слухай, дівчинко, я ж тебе запросив сюди не зовсім безкорисливо. Я гадаю, що тобі ще доведеться з’їздити в минуле. Не зараз, а пізніше. І тоді на твою долю випаде найскладніша робота. Яка — говорити ще рано. Але присягаю тобі всіма чудовиськами космосу, що у вирішальний момент командувати парадом будемо ми з тобою.

— Авжеж,— буркнула Аліса.— Ми тут уже шість днів, а післязавтра відлітає вантажна ракета на Землю, і для мене в ній виділено місце.

— Ти мені не віриш?—здивувався Громозека і пустив жовтий дим із ніздрів.— Ти ставиш під сумнів чесне слово самого Громозеки? Тоді, виходить, я глибоко помилявся. Ти недостойна тієї честі, яку я для тебе приготував.

— Достойна, достойна,— відповіла мерщій Аліса.— Я мовчатиму.

Вони повернулися до часовиків.

— Отже, т-так,— мовив Петров, дивлячись просто у вічі Річарду, ніби гіпнотизуючи його.— Завтра вранці я лечу в минуле. Для початку ми заглянемо в той момент, коли епідемія вже бушувала на Колеїді. Політ буде короткий. Не більш як півгодини. Я нікуди не відходитиму від машини і повернуся, я-ак тільки що-небудь розвідаю. Якщо все закінчиться щасливо, наступний політ у минуле буде довший. Ясно?

— Але ж, Михайле Петровичу…— почав було Річард.

— Усе. Краще перевір систему безпеки, як не хочеш, щоб твій начальник застряв посеред мандрівки.

— Головне,— сказав Рррр, який чув усю суперечку,— привезіть звідти свіжу газету. Або навіть кілька свіжих газет.

— Неодмінно,— пообіцяв Петров.— Що іще?

— А ще нам доведеться зайти в мою лабораторію,— сказав лікар, схожий на садову лійку,— і пройти гіпнотичний курс навчання тамтешньої мови. Це забере, години зо дві. І вам може знадобитися.