12

Аліса натиснула спочатку зелену кнопку. Двері в кабінку зачинилися. Вона зручніше почепила сумку через плече і притиснула маленького археолога до грудей. Рррр замружився.

— Не турбуйся,— заспокоїла його Аліса.— Все буде гаразд.

Вона натисла білу кнопку.

І потім червону.

І відразу ж її огорнув туман, голова запаморочилась, лабораторія зникла, і стало зовсім незрозуміло, летить вона чи стоїть,— ні стін, ні стелі, ні підлоги, тільки якийсь незбагненний рух, що кружляє і мчить уперед.

Аж ось поштовх, знову туман довкола.

Туман розтанув.

Вже настав ранок. Аліса стояла на тому самому місці, де щойно була станція, та тільки ніякої станції, ніякого наметового містечка і сліду не було.

Навколо розкинувся зелений луг, далі починався лісок, за яким виднілися дахи. Дахи були саме там, де археологи розкопали містечко. І все це неабияк дивувало, бо щойно це саме місто було пустельне, без дахів і шибок у вікнах. І не було дерев, і не було трави. А небо було таким самим. І пагорб таким самим.

— Ти мене мало не роздавила,— почувся слабенький голос, і Аліса здригнулася від несподіванки. Й відразу ж збагнула, що міцно притискає до грудей маленького археолога.

— Мені нема чим дихати,— пробурчав Рррр.— Відпусти мене поки що на волю. Важко буде мене весь час у . сумці тягати.

Аліса розтулила руки — зовсім забула, що археолог не кошеня. Археолог упав на землю і застогнав.

— Ой, пробач!— мовила Аліса.— Я геть розгубилася.

Рррр потер забиту ногу й відповів сердито:

— Губитися нам нема коли. Йдемо в місто. Поїзд без нас піде. Тоді вийде, що ми сюди марно прилетіли.

— А раптом машина помилилася? Раптом корабель не сьогодні прилітає?

— Машини не помиляються,— заперечив археолог і побіг по траві до міста.

Аліса йшла позаду. Вона зірвала ромашку й понюхала її. Ромашка нічим не пахла. Над Алісою закружляла бджола.

— Іди геть,— прогнала її Аліса і відразу ж подумала, що коли їй нічого не вдасться зробити, то через тиждень тут не буде жодної живої душі — ні бджіл, ні людей, ні навіть дерев.

Археолог першим вибіг на вузеньку стежину.

— Не затримуйся,— знову пробурчав він і махнув хвостом.

— Знаєш що?— відповіла йому Аліса.— Ти краще хвостом менше махай — це в тебе не дуже природно виходить.

— Він міцно пришитий,— сказав Рррр, але хвостом махати перестав.

Вони підійшли до дерев. Дерева тяглися рівною смугою, наче були спеціально посаджені.

— Зачекай тут,— мовив тихо археолог.— Я загляну, чи нема кого попереду.

Аліса зупинилася і знічев’я заходилася зривати ромашки, щоб сплести вінок. У Аліси слабість плести вінки з ромашок або інших квітів, наприклад, кашок. Але кашки на Колеїді не ростуть.

— Ой!— почула Аліса тонкий крик. Потім гарчання. Вона кинула ромашки й побігла до дерев. Щось скоїлося з археологом.

Вона встигла вчасно. Археолог мчав до неї щодуху, а за ним, стискаючи в зубах пухнастий хвіст Рррр, біг великий собака.

— Назад! Зараз же назад!— крикнула Аліса собаці.

Собака ошкірився, але зупинився.

Аліса підхопила археолога на руки, і той прошепотів:

— Спасибі!

— Віддай хвіст,— сказала Аліса собаці, який стояв неподалік і не випускав із пащі пухнастого хвоста.— Це чужий хвіст. Не твій. Віддай негайно.

Аліса ступила крок до собаки, але собака позадкував, ніби хотів із нею погратися. Собака був великий, кудлатий, білий, із рудими плямами. З-за кущів вийшов маленький чоловік, трішечки вищий за Алісу.

— Що тут таке?— спитав він, і Аліса зрозуміла запитання, бо з учорашнього дня знала тутешню мову.

— Ваш собака на моє кошеня напав,— відповіла Аліса по-колеїдському.

— Ах ти, пустунка!— вигукнув чоловік.

Він був одягнений у сірі штани й сіру сорочку, а в руці тримав довгого батога. Напевно, він був пастухом.

— І нехай він хвоста віддасть. Він хвоста в кошеняти відірвав,— поскаржилась Аліса.

— Навіщо твоєму кошеняті хвіст?— здивувався пастух.— Адже він не приросте.

— Нехай віддасть,— повторила Аліса.

— Резро, покинь,— сказав пастух.

Собака кинув хвіст на землю, й Аліса, не випускаючи археолога з рук, підняла хвоста.

— Спасибі,— подякувала вона.— А поїзд скоро відходить?

— Який поїзд?— запитав пастух.

— До столиці.

— Через годину,— відповів пастух.— А ти хто така будеш? Чому тебе не знаю? Я всіх у нашому місті знаю.

— А я на екскурсію приїздила,— пояснила Аліса.— І додому вертаюсь. Я в столиці живу.

— І говір у тебе дивний,— мовив пастух. Здається, всі слова зрозумілі, а говориш не по-нашому.

— Я далеко живу,— сказала Аліса.

Пастух недовірливо похитав головою.

— Й одягнена не по-нашому,— провадив він далі.

Археолог здригнувся і притиснувся сильніше до Аліси.

— Як — не по-вашому?

— На вигляд ти наче дитина, а заввишки мало не як я.

— Це тільки так здається,— відповіла Аліса.— Мені вже шістнадцять років.

—. Оце так так!— здивувався пастух.

Потім обернувся до Резри, підгукав собаку і, досі ще похитуючи головою, пішов до кущів. Та раптом, коли Аліса вже вирішила, що небезпека минула, він зупинився і спитав:

— А як же кошеня твоє? Якщо хвоста відірвали, кров повинна йти.

— Нічого, не турбуйтеся,— заспокоїла Аліса.

— Покажи мені його.

До побачення,— сказала Аліса.— Я на поїзд боюся спізнитись.

І вона поквапилася стежиною до міста й не оглядалася, хоч пастух її окликнув ще раз чи два. Вона б побігла, та боялася, що тоді собака поженеться за нею.

— Ну, як він?- шепотів археолог.

— Не знаю. Я не озираюсь.

Стежина поширшала, влилася в запилену дорогу; попереду показався сарай чи склад, і Аліса пішла, притискаючись до стіни ближче, щоб зникнути з очей пастуха. їй усе здавалося, що він зараз побіжить слідом.

За сараєм Аліса спинилась, віддихалася.

— Версію ми продумали кепсько, мовив суворо археолог.— Виявляється, вимова у нас кульгає. І про екскурсію неправдоподібно. Ну чого б то людині повертатися з екскурсії самій, рано-вранці? Запам’ятай: ти приїздила до бабусі і їдеш назад… До речі, геть забув: молоді дівчата носять тут волосся зовсім не так. Вони його начісують на лоба.

У мене ж коротке волосся.

— Все одно, начеши його на лоба.

— Тоді мені доведеться тебе на землю поставити.

— Нізащо! Тут же хижі собаки!

— Ніяких собак нема. Хочеш, я тебе в сумку посаджу?

— У сумку? Чудово. Тільки візьми мого ножика і проріж у сумці дірочку. А то як я дивитимусь?

Аліса пересадила археолога в сумку, де вже лежав балон із вакциною, запхала туди ж відірваного хвоста. Прорізала ножиком дірку, аби археолог міг дивитися, що діється довкола.

Шкода, що в тебе ниток нема,— забідкався Рррр.— Як же я хвоста пришию?

— А ще казав, що кріпко держиться.

— Тебе ніколи собаки за хвоста не хапали,— заперечив археолог,— от ти й смієшся.

— Я не сміюся. Поглянь у сумці, там, можливо, є голка й нитка, у боковій кишеньці. Мені бабуся, як правило, туди кладе всякі непотрібні речі.

Аліса застебнула сумку на «блискавку». Потім усе-таки начесала волосся на лоба й пішла до станції.

На щастя, місто ще спало. Зачинені були вікна, опущені штори, і жодна людина не знала про те, що через тиждень вулицями, такими ж спорожнілими, як зараз, їздитимуть тільки машини «швидкої». Мені вас жаль,— сказала Аліса будинкам, у яких спали люди.— Але ви можете на мене покластися.

— Може, нас уже почали шукати,— заворушився в сумці археолог, голос його долинав глухо, наче здалеку.

— Мовчи,— урвала Аліса,— а то хто-небудь почує і помре від здивування: сумка розмовляє.

Газетний кіоск був уже відчинений. І продавець у ньому був знайомий. Його фотографію показував Петров — адже він відніс його у лікарню. Тобто віднесе, якщо Аліса йому не допоможе.

Аліса дістала з кишені дрібні гроші.

— У вас є сьогоднішні газети?— спитала вона.

Продавець був літній чоловічок у чотирикутних рогових окулярах.

— Одну хвилинку, пані,— сказав він.— Якщо ви зачекаєте, то їх принесуть.

— А довго чекати?

— Недовго. Чуєте, поїзд шумить? Це прийшов уранішній зі столиці. Він привіз пошту.

— А потім він назад у столицю піде?

— Так, хвилин через двадцять.

Тоді дайте мені вчорашню газету,— попросила Аліса.

Продавець простяг їй газету і дав здачу.

— Ви приїжджа?— спитав він у неї.

— Я іноземна туристка,— відповіла Аліса.

— Ага,— мовив продавець.— Я відразу здогадався, що ви не тутешня.

Коли Аліса відійшла од кіоска й попростувала через невелику площу, повз пам’ятник невідомому чоловікові на коні, який стоятиме тут і через сто один рік, вона сказала археологові:

— Треба було мені заздалегідь пошити плаття, як тут носять.

— Та хто міг здогадатися?— запитав археолог.

— Звичайно, Громозека.

За площею був невеличкий сквер. Обабіч доріжки тяглися клумби з квітами. Квіти розтулялися назустріч сонячним променям. Перед вокзалом зупинився автобус, із нього вийшли маленькі люди в робочому одязі й зайшли всередину. Над невисокою будівлею вокзалу підіймався стовп диму і чахкав паровоз.

— Ти газети проглянула?— спитав Рррр.

— Я на ходу не можу.

— Тоді дай мені.

Аліса згорнула газету трубочкою і просунула в сумку. Відразу ж газета вилізла назад.

— Невже ти не розумієш,— прошипів археолог,— що я не можу читати в сумці? Тут темно й тісно.

— Тоді не просив би.

— Знайди лавку,— сказав археолог,— сядь і прочитай.

— Спершу я куплю квиток на поїзд,— заперечила Аліса,— а то ми запізнимося і тоді зможемо читати досхочу. А в тебе чому настрій зіпсувався?

— Мене захитує,— відповів Рррр.— Тебе ніколи не носили в сумці?

— Ні.

— Мене теж. До речі, у тебе дуже нерівна хода, якась із підстрибом.

— От не знала!

Сперечаючись з археологом, Аліса зайшла у вокзальні двері й побачила квиткові каси. Вона знала, де їх шукати, бо археологи в майбутньому відновили майже весь вокзал. Правда, виявилося, що не все вони відновили правильно, але зараз це не грало ролі.

— Один дитячий,— попросила Аліса, простягаючи гроші у віконце каси.

Кругле червоне обличчя касирки висунулося з віконця. Вона зміряла Алісу з ніг до голови і сказала:

Така доросла дівчина, а хочеш зекономити на квитку. Доплатіть негайно вісім монет за повний квиток.

— Але ж я завжди їжджу по дитячому…

Тут Аліса затнулася, бо археолог підстрибнув у сумці.

— Ой так, звичайно,— мовила вона і полізла в кишеню по гроші. Грошей лишалося зовсім небагато. Всього десять монет. — А коли відходить поїзд?— запитала Аліса.

Проте касирка нічого не відповіла й грюкнула віконцем.

— Касирки тут неввічливі,— сказала Аліса.— У нас таких нема. Вона вийшла на платформу й зупинилася за залізним стовпом. Вона не хотіла розгулювати на виду.

Поїзд стояв біля платформи, паровоз розводив пару, і нечисленні пасажири сідали на свої місця. Дехто був ще зовсім сонний, щойно прокинувся.

Аліса вибрала вагон, у якому нікого не було, і мерщій пішла до нього.

Біля вагона стояв провідник у високому оранжевому капелюсі.

— Ваш квиток?

Аліса простягла йому квиток.

— Ви читати не вмієте?— спитав він.— Написано ж — третій клас. А це вагон першого класу.

А яка різниця?— спитала Аліса.

Провідник зміряв її з голови до п’ят і відповів:

— У ціні.

І коли Аліса заквапилася, щоб він її більше не розглядав, до наступного вагона, трохи біднішого, розфарбованого, де було повно народу, вона почула, як провідник сказав комусь:

— Поглянь, що за чудо! Іноземка, чи що?

І тоді Аліса вирішила видавати себе за іноземку. Вона зупинилася біля вагона, але до дверей не підійшла, а нахилилася до сумки і спитала археолога пошепки:

— А що, як я видаватиму себе за іноземку?

— Тоді видавай себе за північну іноземку і ні в якому разі не за південну.

— Чому?

— А тому, що з північними у них союз, а з південними от-от війна почнеться.

— Не почнеться,— впевнено сказала Аліса.— Не встигнуть.

— Аз твоєю допомогою, може, і встигнуть.

— Ти з ким розмовляєш, пані?— почула Аліса суворий голос. Вона випросталася. Поруч неї стояв товстий чоловічок у жовтому

мундирі, з великим золотим гербом на капелюсі. Вона вирішила, що це поліцейський, і першим її рухом було втекти звідси. Втекти світ за очі.

— Стій,— сказав чоловічок у жовтому і схопив її за рукав.— Ти звідки приїхала і з ким розмовляєш, питаю?

— Я з півночі,— відповіла Аліса.— Я іноземка. Іноземка з півночі.

— Щось не схоже,— мовив чоловічок.

Але тут паровоз загув, Аліса вирвалась і скочила на приступку вагона.

Чоловічок у жовтому мундирі роздумував, що йому робити, а тим часом Аліса простягла квиток провідникові й протиснулася в напханий вагон. їй пощастило знайти купе, в якому дрімали три чоловіки в бідному одязі й пом’ятих капелюхах. Четверте місце було вільне.

— Хто це був?— запитала Аліса, переводячи дух і схиляючись аж до сумки.

— Це був носильник,— пролунав шепіт у відповідь.

Поїзд смикнувся і, постукуючи на рейках, рушив до столиці.

— Він не міг мене заарештувати?

— Не знаю,— озвався археолог.— А тебе ніхто не чує?

— Ні, вони сплять.

— Тоді почитай нарешті газету. І постав сумку на підлогу. Так менше хитає.

Аліса розгорнула газету.

Газета була вчорашня. І через усю першу сторінку тягся червоний напис:

«Завтра Колеїда зустрічає героїв космосу».

— Усе гаразд,— прошепотіла Аліса.— Ми встигаємо. Часовики не помилились.