Призначена година

Ото буде весело! Оце так гра! Вони ще ніколи не знали такого! Галасливі діти стрімголов гасають туди-сюди по зелених галявинах, то візьмуться за руки, то, розставивши їх, кружляють, то вилазять на дерева і сміються, аж заливаються. В небі літають ракети, по вулицях мчать жуки-автомобілі, а діти захопилися грою. Така втіха, така радість, стільки вереску, така штовханина!

Мишка вбігла в дім, замурзана й спітніла. Як на свої сім років, вона була горласта, міцна й дуже рішуча. Її мати, пані Морріс, не встигла й бровою повести, як донечка вже витягала шухляди, торохтіла каструлями та різним начинням і висипала все це у великий мішок.

— Ой лишенько, Мишенятко, що це діється?

— Дуже цікава гра! — відсапуючись, відповіла розпашіла Мишка.

— Посидь хвилинку, перепочинь,— сказала мати.

— Ні, я не втомилася. Мамусю, можна я візьму оці речі?

— Тільки дивись не продіряв каструльок! — мовила пані Морріс.

— Спасибі, спасибі! — закричала Мишка і майнула з місця, мов ракета.

— А як називається ваша гра? — крикнула їй мати навздогін.

— Вторгнення! — на бігу кинула Мишка.

Двері грюкнули.

З усіх подвір’їв діти зносили ножі, виделки, а то й коцюбу, коліно старого бляшаного димаря чи консервний ніж.

Цікаво, що метушилися й штовхалися лише малі діти. Старші, від десяти років, дивилися на все це з погордою і зневажливо йшли гуляти кудись далі чи поважно грали в піжмурки.

Тим часом батьки роз’їжджали в блискучих хромованих автомобілях. До будинків заходили майстри — полагодити вакуумний ліфт, настроїти миготливий телевізор чи вередливий продуктопровід. Дорослі поглядали на клопітливу дітлашню, заздрили невичерпній сназі веселих малюків, поблажливо всміхалися їхнім забавам: вони й самі, либонь, залюбки з ними погрались би.

— Оце, і це, й це,— командувала Мишка, й діти викладали перед нею різноманітні ложки, штопори, ключі.— Це давай сюди, а це — туди. Та не туди! Ось сюди, дурненький! Правильно. А тепер не заважай, я припасую оцю штуковину,— вона прикусила губу, заклопотано набурмосила чоло.— Отак. Ясно?

— Ага-а! — хором закричали діти.

Підбіг дванадцятирічний Джозеф Коннорс.

— Іди собі! — сказала Мишка руба.

— Я хочу з вами гратися,— попросив Джозеф.

— Не можна! — рішуче відмовила вона.

— Чому?

— Ти сміятимешся з нас.

— Слово честі, не буду.

— Ні. Знаємо ми тебе. Іди геть, а то наб’ємо.

Підкотив на автоматичних роликових ковзанах ще один дванадцятирічний хлопець.

— Гей, Джо! Ходімо! Хай ця дрібнота бавиться!

Але Джозефові, певне, дуже не хотілося йти.

— А я хочу з вами,— жалібно проказав він.

— Ти старий,— рішуче мовила Мишка.

— Не такий я вже й старий,— слушно заперечив Джо.

— Ти лише сміятимешся і зіпсуєш вторгнення.

Хлопець на автоматичних роликах зневажливо пирхнув.

— Ходімо, Джо! Ну їх з їхніми витівками! Вигадають щось дурне — та й утішаються!

Джозеф повільно відійшов. І поки завернув за ріг, весь час оглядався.

А Мишка знову клопоталася. За допомогою свого різноманітного начиння вона майструвала якийсь апарат. Потім дала одній маленькій дівчинці зошита й олівця, і та під її диктування почала старанно дряпати якісь карлючки. Припікало сонце, голоси дітей то здіймалися високо, то затихали.

А довкруж гуло місто. Обабіч вулиць мирно зеленіли дерева. Лише вітер порушував тишу і спокій, метався по місту, по ланах, по всій країні. В тисячі інших міст були такі самі дерева, такі самі діти, такі самі вулиці, скрізь ділові люди сиділи по своїх кабінетах, щось говорили в диктофони чи стежили за екранами телевізорів. Ракети срібними голками прошивали сипе небо. Повсюдно відчувалося спокійне задоволення і певність, люди звикли до миру й но сумнівались: їм більше но загрожує ніяка небезпека. На всій Землі люди жили в мирі і злагоді. Всі народи мали однакову кількість потужної зброї. Давно вже досягнуто ідеальної рівноваги сил. Людство більше не знало ні зрадників, ні нещасливих, ні ображених; тому й світ був певен свого майбуття. І тепер половина земної кулі купалася в. сонячному промінні, а на осонні дрімали зелені дерева.

Мишчина мати визирнула з вікна на другому поверсі.

Діти. Вона дивилася на них, хитала головою. Нехай награються, добре повечеряють, солодко заснуть, а в понеділок — до школи. Аби здоровенькі були. Пані Морріс прислухалася.

Біля трояндового куща Мишка до когось заклопотано говорила… але там нікого по було.

Дивний народ ці діти. А та дівчинка, як її звати? А, так, Енна. Вона щось дряпає у записнику. Мишка щось запитує в трояндового куща, а потім диктує відповідь Енні.

— Трикутник,— каже Митттка.

— А що це таке — три… кутник? — затнувшись, перепитує Енна.

— Ат, байдуже,— відповідає Мишка.

— А як воно пишеться? — запитує Енна.

— Те… ер… и…— диктує Мишка, але їй бракує терпіння.— Та пиши як хочеш! — і диктує далі: — Поперечина.

— Я ще не дописала три… кутник,— пояснює Енна.

— Ну то поквапся! — нетерпляче кричить Мишка.

З вікна висунулася мати.

— …кут-ник,— допомагає вона розгубленій дівчинці.

— Ой, спасибі, папі Морріс,— каже Енна.

— Оце добре,— сміється та й знову порається: треба прибрати передпокій електромагнітною щіткою.

А в спекотному повітрі бринять дитячі голоси.

— Поперечина,— каже Енна.

Тиша.

— Чотири — дев’ять — сім — а — бе — ве,— поважно диктує звіддалік Мишка.— Потім виделка, мотузка і шістьох… шести… шестикутник!

За обідом Мишка випила нахильці склянку молока й побігла до дверей. Пані Морріс ляснула долонею по столу.

— Ану сідай,— звеліла вона дочці.— Зараз буде суп.

Вона натисла на червону кнопку автомата-куховарки, і за десять секунд у гумовому одержувачі щось притлумлено грюкнуло. Пані Морріс відчинила дверцята одержувача, вийняла бляшанку з двома алюмінієвими ручками, миттю розпечатала її, насипала в чашку гарячого супу.

А Мишка совалася на стільці.

— Швидше, мамцю! Тут ідеться про життя чи смерть, а ти…

— У твоєму віці я була така сама. Завжди йшлося про життя чи смерть. Я знаю.

Мишка похапцем ковтала суп.

— Не поспішай,— сказала мати.

— Не можу,— відповіла Мишка,— мене чекає Дрілл.

— А хто це такий? Якесь чудне ім’я,— зауважила мати.

— Ти його ие знаєш,— сказала Мишка.

— Новий хлопчик у нашому кварталі? — запитала мати.

— Ще й який новий,— мовила Мишка, беручись за другу порцію.

— Покажи, котрий із них — Дрілл?— попросила мати.

— Ген там,— ухильно відповіла Мишка.— Ти сміятимешся. Всі тільки й знають, що дражняться. Такі дурні!

— Хіба Дрілл такий сором’язливий?

— Так… ні. Як сказати. Слухай, мамцю, мені треба бігти, а то не буде ніякого вторгнення.

— А хто куди вторгається?

— Марсіани на Землю. Ні, вони не зовсім марсіани. Вони… не знаю. Вони оп звідти,— і вона показала ложкою вгору.

— І звідси,— мати доторкнулася гарячого чола донечки.

Мишка обурилась.

— Кепкуєш! Ти ладна вбити і Дрілла, і всіх!

— Та ні, я нічого поганого не хотіла сказати. Отже, цей Дрілл — марсіанин?

— Ні. Він… ну… може, з Юпітера, чи з Сатурна, чи з Венери. Одне слово, йому було непереливки.

— Уявляю! — мати затулила рота рукою, ховаючи усмішку.

— Вони сушили собі голову, як напасти на Землю. –

— Авжеж, ми неприступні,— з насмішкуватою поважністю відповіла мати.

— Еге, саме так і Дрілл каже! Не-при… оце саме слово, мамусю.

— Ой-ой! Який розумний хлопчик той Дрілл! Які мудрі слова він знає!

— Так от, я й кажу, мамусю, їм не вдавалося придумати, як напасти на нас. Дрілл каже… він каже, щоб добре воювати, треба знайти новий спосіб захопити людей зненацька. Тоді обов’язково переможеш. І ще він каже: треба знайти у супротивника помічників.

— П’яту колону,— сказала мати.

— Еге ж, так він і каже. А вопи не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.

— І не дивно. Адже ми дуже сильні,— засміялася мати, прибираючи посуд.

Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.

— А потім одного чудового дня,— вела вона далі театральним шепотом,— вони згадали про дітей!

— Он як! — захоплено вигукнула пані Морріс.

— Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.

— Хіба що збирають гриби чи равликів.

— І потім він щось казав про ми… міри.

— Ми-міри?

— Еге ж, ви-ми-міри!

— Виміри?

— Так! Їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев’яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.

Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.

— Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.

— От іще, вмиватися! — пробурчала Мишка.

— Обов’язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.

— Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися,— промовила Мишка.

— Он воно що!

— Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, і в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!

— Ну то хан пан Дрілл по каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір’ю і…

Мишка рушила до дверей.

— Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас. Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб’ємо.

— А потім нас із татом?

— Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевою.

Вона прочинила двері.

— Мамцю!

— Що? 4

— А що таке ло… логі-ка?

— Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.

— Дрілл і про це казав,— зауважила Мишка.— А що таке — бути сприй-нят-ли-вим? — вона ледве вимовила таке довжелезне слово.

— А це…— мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу.— Це означає — бути дитиною.

— Дякую за обід! — Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері.— Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!

— Спасибі й за це,— відповіла мати.

Бах! — грюкнули двері.

О четвертій годині задзижчав відеофон. Папі Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.

— Здрастуй, Гелен! — привіталася вона.

— Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?

— Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.

— І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.

Пані Морріс зітхнула.

— Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення.

Гелен засміялася.

— Ваші малюки теж захопилися цією грою?

— О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних «класах». Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?

— Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!

— Батьки звикають пропускати все повз вуха.

Мовчанка.

— Що сталося, Мері?

Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.

— Га? — здригнулася вона. — Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?

— Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика на ім’я… Дрілл, так, здається, його звати.

— Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.

— От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.

До кухні вбігла Мишка панитися води. Пані Морріс обернулася.

— Ну, як справи?

— Майже все готове,— відповіла Мишка.

— Чудово! А це що таке?

— Це така іграшка,— відказала Мишка.— Дивись!

На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і… кулька щезла.

— Бачила? — запитала Мишка. — Гопля! — Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.

— Ану ще,— попросила мати.

— Не можу. О п’ятій по обіді — вторгнення. Бувай! — І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.

З екрана сміялася Гелен.

— Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, але нічого не вийшло.

— Ти не сприй-нят-ли-ва, — сказала пані Морріс.

— Що?

— А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелеп?

— Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим…

Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ганок.

— Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?

Мишка схилилася до трояндового куща.

— Еге. Вона боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.

— І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!

Мишка крутнулася, перелякана й зла.

— Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.

— Ти набила Пеггі-Епн?

— Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона… ну, просто боягузка.

Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.

— Ось сюди і ще сюди,— бурмотіла Мишка.

— Що там трапилося? — запитала пані Морріс.

— Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.

— Може, допомогти?

— Ні, спасибі. Я сама.

— Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.

Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло и відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося — і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду — ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі слова, примушування — зроби те чи оте? Хтозна… Може, нічого не забувається і не прощається тим, хто має над тобою владу,— великим, нетямущим і непохитним диктаторам?

Спливав час. Надворі запала дивна, напружена тиша, наче вся вулиця чогось чекала.

П’ята година. Десь у буднику притишено, мелодійно проспівав годинник: «П’ять годин, п’ять годин — всі готові, як один» — і замовк.

Призначена година.

Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!

По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. Її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ганок.

— Добрий вечір, люба.

— Добрий вечір, Генрі.

Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.

Чоловік вибив люльку і знову натоптав її тютюном.

— Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш.

Дз-з-з.

— Що це? — запитав Генрі.

— Не знаю.

Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати — і не сказала. Смішно. Це нерви.

— Діти там нічого не накоять? — проказала вона.— Може, затіяли якусь небезпечну забаву?

— Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?

— Ніяких електричних приладів?

— Нічого такого, — відповів Генрі. — Я дивився.

Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.

— Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм…— Вона примружилася.— Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра.— Вона нервово засміялася.

Дзижчання поголоснішало.

— Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.

Вибух!

Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір’ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.

Пані Морріс відчайдушно закричала.

— Там, нагорі! — безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.

Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, перекопувати його не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.

— На горищі! — кричала вона.— Це там!

Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути… о боже!

Надворі — ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейерверк.

— Це не на горищі! — крикнув Генрі.— Це на подвір’ї!

— Ні, ні! — Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері.— Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!

Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його й кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.

— Ось, ось,— схлипувала вона, прихилившись до дверей.— Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти!

Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.

— Ти що, з глузду з’їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!

— Хай я з’їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут!

— Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!

— Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас…

Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал відеофону. «Може, це Гелен мене викликає? — подумала пані Морріс.— Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?»

У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.

— Хто насмілився вдертися в мій дім? — гнівно закричав Генрі.— Хто там тупотить?

Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят пар ніг. П’ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.

— Сюди! — кричить унизу Мишка.

— Хто там? — загорлав Генрі.— Хто там унизу?

— Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! — майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього.— Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.

— Мамцю! — кличе Мишка.— Татку!

Тиша.

— Де ви?

Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.

— Мамусю! — Непевне мовчання.— Татку! — Чекання, тиша.

Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на горище. Попереду — легка хода Мишки.

На горищі батько й мати мовчки, пригорнулися одне до одного. їх проймає дрож. Електрично дзижчання; крізь шпарину під дверима зненацька блиснуло дивне холодне світло; різкий незнайомий запах; якийсь чужий, нетерплячий голос Мишки — все це, нарешті, пройняло і Генрі Морріса. Він стояв поряд із дружиною в похмурій тиші, і його трусило.

— Мамцю! Татку!

Хода. Неголосне дзижчання. Плавиться замок на горищних дверях. Двері — навстіж. Мишка заглядає всередину, за нею бовваніють високі стіні тіні.

— Цур-цура, я знайшла! — каже Мишка.