Папуга, який знав татуся

Про викрадення, звісно, дізнався весь світ. Лише кілька днів потрібно було, щоб усю вагу цієї новини з Куби збагнули і в Сполучених Штатах, і на лівому березі Сени в Парижі[1] і, нарешті, в маленькій затишній кав’ярні в Пампілоні, де напої такі гарні, а дні чомусь завжди такі погідні.

Але коли значення цієї новини збагнули, всі прикипіли до телефонів. Мадрид викликав Нью-Йорк, а Нью-Йорк кричав на південь, Гавані: «Перевірте, будь ласка, обов’язково перевірте — чи може статися таке безглуздя».

Потім якась жінка прорвалася з Італії, з Венеції; чутність була погана, зрозуміли тільки, що вона дзвонить з бару «У Гаррі» й просто приголомшена тим, що трапилося, це жахливо, адже світовій культурній спадщині загрожує страшна небезпека…

Далі, менше ніж за годину, мені зателефонував один бейсболіст і прозаїк — колись він був близьким другом Татуся, а тепер жив по півроку то в Мадриді, то в Найробі. Він плакав, чи принаймні мало не плакав.

— Скажи мені,— благав він з іншого кінця світу,— що сталося? Які факти?

А факти були такі: на Кубі, в Гавані, кілометрів за чотирнадцять від «Фінка Віхія», Татусевої садиби, є простацький бар-кав’ярня, куди вчащав Татусь. Той бар, де його ім’ям назвали коктейль, а не той, розкішний, де він зустрічався з різними літературними світилами, як-от К-к-кешіст Тайнен чи… е-е… Т-тениссі У-уїльяліс (як вимовив би пан Тайнен). Ні, це зовсім не «Флорідіта»; сюди приходять без піджаків, столи тут з простих дощок, на підлозі — тирса, позаду шинквасу — велике, наче бруднувата хмара, дзеркало. Сюди Татусь приходив, коли у «Флорідіті» було надто багато туристів, які хотіли побачити пана Хемінгуея. І те, що тепер тут скоїлося, просто-таки мусило стати великою новішою,* більшою, ніж те, що він казав Скоттові Фіцджеральду про багатіїв; більшою, ніж оповідь про те, як він дуже давно накинувся на Макса Істмена в кабінеті Чарлі Скрібнера, видавця. Новина стосувалася старезного папуш.

Ця поважного віку птиця мешкала в клітці на шинквасі бару, про який тут ідеться,— тепер він називається «Куба лібре». Там старий папуга жив ось уже мало не тридцять років — майже стільки, скільки Татусь жив на Кубі.

І найголовніше: відтоді, як Татусь оселився у «Фінка Віхія», він знав папугу і розмовляв з ним, а папуга розмовляв з Татусем. Минали роки, й пішли чутки, нібито Хемінгуей почав говорити, як той папуга; а дехто заперечував: ні, мовляв, це папуга почав говорити як Хемінгуей! Татусь, бувало, вишикує чарочки на шинквасі, сяде перед кліткою й починає з птицею розмову, цікавішої за яку ти ніколи й не чув, вечорів на чотири поспіль. Наприкінці другого року їхнього знайомства папуга знав про Хема, і про Томаса Вулфа, і про Шервуда Андерсона більше за саму Гертруду Стайн[2]. Більше того, папуга навіть знав, хто така ця Гертруда Стани. Скажеш лише «Гертруда»,— а папуга вже цитує: «На луці голуби якби…»

А ще бувало, коли вже дуже попросять, папуга почне: «Були цей старий, і цей хлопчик, і цей човен, і це морс, і ця велика риба в морі…» Нараз замовкне, щоб з’їсти сухого печива.

Так ось, ця неймовірна птиця якось у неділю, надвечір, зникла з «Куба лібре» разом із кліткою. Ось чому надсаджувався мій телефон. Ось чому один з найпопулярніших журналів дістав од державного департаменту спеціальний дозвіл і літаком відправив мене на Кубу: може, я там знайду бодай клітку, чи хоч що-небудь від птиці, або якісь відомості про викрадача. Стаття, сказали мені, потрібна невимушена, добродушна, з підтекстом. І, правду сказати, мені самому було цікаво. Плітки про цю птицю я чув і раніше. Щось мене в усій цій оказії дуже зачепило.

Я вийшов з реактивного літака, що йшов рейсом із Мехіко, взяв таксі й поїхав через місто до тієї дивної маленької кав’ярні.

Хоча і з превеликими труднощами, але мені таки пощастило пробратися в бар. Не встиг я ввійти, як зі стільця схопився маленький смаглявий чоловічок і закричав:

— Ні, ні! Ідіть звідси! Зачинено!

Вій вибіг надвір і почав прилаштовувати до дверей замок, ніби й справді збирався замкнути свою кав’ярню. Столи були порошні, в кімнаті — жодного відвідувача. Коли я з’явився, він, мабуть, просто провітрював приміщення.

— Я стосовно папуги,— сказав я.

— Ні, ні! — закричав він; очі його зволожніли.— Навіть розмовляти не стану! Це занадто для мене. Коли б я не був католиком, то вже наклав би на себе руки. Бідолашний Татусь! Бідолашний Кордова!

— Кордова? — здивовано пробурмотів я.

— Так звали папугу,— люто відказав чоловічок.

— Авжеж,— я миттю добрав розуму.— Кордова. Я приїхав його врятувати.

На мої слова він замовк і закліпав очима. По його обличчю пробігла хмарка, потім воно засвітилося, а тоді знов спохмурніло.

— Неможливо! Ви? Ні, ні. І ніхто його не врятує! Хто ви такий?

— Друг Татуся й папуги,— швидко промовив я.— І що довше ми отут розпатякуємо, то далі втікає злочинець. Хочете, щоб сьогодні ввечері Кордова був тут? Тоді зробіть для себе й для мене кілька добрих Татусевих коктейлів. І поговоримо.

Моя грубувата відвертість справила на нього враження. Не минуло й двох хвилин, а ми вже сиділи за шинквасом, там, де колись стояла клітка, а тепер нічого не було, й пригублювали улюблений Татусів напій. Чоловічок — його звали Антоніо — безперестанно витирав місце, де колись стояла клітка, а потім тією самою ганчіркою витирав собі очі. Я випив одну склянку, взявся за другу й сказав:

— Це не звичайна крадіжка.

— Ви мені це кажете! — закричав Антоніо. — Люди з усіх усюд приїжджали подивитися на цього папугу, побалакати з Кордовою, послухати, як він — о боже! — промовляв голосом Татуся. Бодай би ті крадії провалились у пекло, бодай би воші там згоріли, еге ж, згоріли!

— Вони таки й згорять,— сказав я.— Кого ви підозрюєте?

— Всіх. І нікого.

— Злодій,— мовив я й заплющив на мить очі, смакуючи коктейлем,— безперечно, людина освічена, читає книжки,— це ясно, чи не так? Хтось такий був тут за останні кілька днів?

— Освічений, неосвічений! Протягом останніх десяти років, сеньйоре, останніх двадцяти років весь час приїздили люди, весь час питали Татуся. Поки він був тут, вони знайомилися з ним. Коли татуся не стало, вони почали знайомитися з Кордовою. Отак весь час — чужинці, чужинці…

— Але згадай-но, Антоніо,— сказав я, торкаючись до його тремтливого ліктя.— Може, тут останніми днями тинявся хтось, но тільки освічений, не тільки шанувальник книжок, а… як би це сказати… чудний. Такий дивний, muy excentrico[3], що тобі запам’ятався більше за інших. Такий, що…

— Madre de Dios![4] — вигукнув, скочивши на рівні, Антоніо. Його погляд занурився в глибини пам’яті. Він схопився за голову так, ніби в ній щось вибухнуло.— Дякую, сеньйоре. Si, si![5] От тварюка! Був, був такий, клянуся Христом! Дуже маленький. А балакав таким тонюсіньким голоском — і-і-і! — ну чисто тобі muchacha[6] в шкільній виставі, еге! Наче відьма проковтнула канарку, а та співає в неї в череві! На ньому був синій вельветовий костюм і широка жовта краватка.

— Так, так! — тепер і я схопився з місця й майже закричав:— Кажіть далі!

— Обличчя в нього, сеньйоре, маленьке й дуже кругле, волосся солом’яне, підстрижене на чолі, ось так — вж-ж-жик! І маленький ротик, рожевий, як… льодяник, еге! Він… він схожий на uno muneco[7], таку можна виграти на карнавалі…

— А, пірникова лялька!

— Si. В Коні-Айленд, еге, коли я ще був малий, пірникові ляльки! А на зріст він ось такий — бачите? Мені до ліктя. Не карлик, ні, але… Скільки років? Кров Христова, хто знає? Обличчя гладеньке, жодної зморшки, але… тридцять, сорок, п’ятдесят. А взутий він був у…

— У зелені туфельки! — закричав я.

— Que?[8]

— У черевики!

— Si! — він здивовано блимнув.— Але звідки ви знаєте?

Я вибухнув:

— Шелл і Каплун!

— Саме так! А з ним ще були друзі, сеньйоре, вони весь час сміялися… ні, хихикали. Мов черниці, що надвечір грають біля церкви в баскетбол. О, сеньйоре, то ви думаєте, що це вони, що це він…

— Не думаю, Антоніо, я певен. Шеллі Каплун. Коли хто з письменників і ненавидів Татуся, то це Шеллі Каплун. І він, безперечно, міг поцупити Кордову. Хіба колись не було розмов, що ця птиця запам’ятала останній, найкращий і ще не записаний на папір Татусів роман?

— Балакали, сеньйоре. Але я не пишу книжок, я тримаю бар. Я даю пташині сухе печиво. Я…

— Антоніо, принеси мені, будь ласка, телефон.

— Ви знаєте, де папуга, сеньйоре?

— Щось мені каже, і каже голосно,— так.

Я набрав номер «Гавана лібре», найбільшого в місті готелю.

— Шеллі Каплуна, будь ласка.

У трубці загуло, потім клацнуло.

За півмільйона миль од мене якийсь марсіанський хлопчик-недомірок узяв трубку і заспівав флейтою, а потім задзвенів дзвіночком:

— Шеллі слухає.

— Щоб я пропав, коли це не він! — вигукнув я. І, схопившись із місця, вибіг із бару «Куба лібре».

Я мчав на таксі назад, у Гавану, й думав про Шеллі — про того Шеллі, якого знав досі. Навколо нього — тьма друзів; усе своє він возить із собою в валізах; ополоником зачерпує собі з чужих тарілок суп; вихоплює з вашої кишені гаманець і позичає у вас гроші; щойно уминав зелений салат, аж за вухами лящало,— і ось його вже нема, тільки листочки салату у вас на килимі. Чарівний малюк Шеллі!

Через десять хвилин таксі, яке, здавалося, не мало гальм, викинуло мене на ходу і, крутнувшись, помчало на другий кінець міста, мабуть, шукати аварію.

Я влетів у вестибюль, на мить зупинився спитати, кинувся нагору і, нарешті, зупинився перед дверима Шеллі. Вони судомно здригалися, мов хворе серце. Я приклав вухо до дверей. Так нестямно кричати й верещати могла тільки зграя птахів, у яких буря вискубувала пір’я. Я доторкнувся до дверей. Вони двигтіли, ніби величезна пральна машина, що проковтнула й тепер жує несамовиту рок-групу й цілу купу дуже брудної білизни. Мені здалося, що мої шкарпетки й труси почали повзати по моїх йогах.

Я постукав. У відповідь — ні звуку. Штовхнув двері. Вони плавно прочинилися. Я переступив через поріг і побачив таке жахливе видовище, що його не намалював би навіть Босх[9].

У кімнаті, що нагадувала свинячий хлів, валялися де попало ляльки завбільшки з людину; ошалілі очі в них напівзаплющені; в обпечених, безсилих пальцях диміли сигарети чи виблискували порожні склянки з-під віскі, а радіоприймач, стрясаючи повітря, шмагав їх батогами музики, яку, певне, передавали з божевільні десь у Штатах. Кімната нагадувала місце катастрофи. Наче щойно тут промчав великий брудний паровоз і розметав навсібіч свої жертви; тепер вони лежали в різних позах по всіх кутках і стогнали, ніби їм потрібна невідкладна медична допомога.

Посередині цього пекла, випростаний і пристойний, сидів чепурун у вельветовій куртці, краватці-метелику кольору хурми і в зелених черевиках. Звісно, це був Шеллі Каплун. Зовсім не здивувавшись, він поважно простяг мені склянку й закричав:

— Я так і знав, що це ти дзвониш! У мене винятковий телепатичний талант! Ласкаво прошу, Раймундо!

Вій завжди називав мене Раймундо. Рей — для нього надто буденно. Ім’я «Раймундо» ніби перетворювало мене в латифундиста, що має тваринницьку ферму, повну племінних бичків. Я не заперечував, хай буде Раймундо.

— Сідай, Раймундо! Та ні… якось інакше, цікавіше…

— Пробач,— сказав я, намагаючись бути схожим на Дешіела Хеммета,— випнув підборіддя й зробив сталеві очі.— Нема часу.

Я перетнув кімнату, остерігаючись, щоб но наступити на котрогось із його друзів — Гноячка, М’якуша, Хвилюнчика, Добрячка і одного актора,— пам’ятаю, колись його спитали, як він зіграє роль у фільмі, а він сказав: «Зіграю як олениця».

Я вимкнув радіоприймач. Люди в кімнаті заворушились. Я висмикнув вилку радіоприймача зі стіни. Дехто сів. Я відчинив вікно й жбурнув радіоприймач на вулицю. Всі заверещали, наче я кинув у ліфтову шахту їхніх рідних матерів.

Звук, що долинув знизу, з асфальтового тротуару, зробив мені неабияку приємність. З щасливою усмішкою я відвернувся од вікна. Дехто вже підвівся й погрозливо сунув на мене. Я дістав з кишені десятидоларову банкноту, простяг її, не дивлячись, комусь і сказав:

— На, купи новий.

Той, важко переставляючи ноги, вибіг із кімнати. Двері грюкнули. Я почув, як він подався сходами, ніби квапився зробити вранішній укол у руку.

— Гаразд, Шеллі,— мовив я.— Де він?

— Хто де, любий? — запитав той, невинно витріщивши очі.

— Сам знаєш,— і я втупився в його крихітну ручку, яка тримала склянку з коктейлем. З тим самим, з Татусевим,— суміш папайї, лайму, лимона й рому (подають лише в «Куба лібре»!). Наче для того, щоб знищити речовий доказ, Шеллі проковтнув коктейль.

Я підійшов до стіни, де було троє дверей, і простяг руку до одних.

— Це стінна шафа, любий.

Я простяг руку до других дверей.

— Не входь. Тобі навряд чи сподобається те, що ти побачиш.

Я не ввійшов.

Я простяг руку до третіх дверей.

— Ну, хай уже буде по-твоєму, любий, заходь,— зухвало мовив Шеллі.

Я відчинив двері.

За дверима була маленька комірчина, у ній — вузеньке ліжко, біля вікна — стіл.

На столі стояла клітка, клітка була накрита хусткою. З-під хустки чувся шерех пір’я і скрип дзьоба по дротинах.

Підійшов Шеллі; не зводячи очей з клітки, став коло мене; його пальчики стискали склянку вже з новим коктейлем.

— Шкода, що ти приїхав не о сьомій годині вечора,— промовив він.

— Чому саме о сьомій?

— Аякже, Раймундо, тоді ми саме доїдали б нашу пташку, тушковану з соусом керрі[10] й диким рисом. Цікаво, багато в того папуги білого м’яса під пір’ям чи взагалі нема?

— І ти зміг би? — гаркнув я.

І пильно подивився на нього.

— Так, зміг би,— відповів я сам собі.

Я трохи ще постояв у дверях. Тоді повільно підійшов до столу й зупинився перед кліткою, запнутою хусткою. Посередині хустки великими літерами було вишите одне-єдине слово «МАМА».

Я зиркнув на Шеллі. Він стенув плечима й почав сором’язливо розглядати кінчики своїх черевиків.

Я взявся за край хустки. Шеллі сказав:

— Почекай. Перш ніж скинеш її… спитай що-небудь.

— Що, приміром?

— Ну, про Ді Маджо[11]. Скажи: «Ді Маджо».

У моїй голові, клацнувши, ввімкнулася десятиватна лампочка. Я нахилився над схованою під хусткою кліткою і прошепотів:

— Ді Маджо. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятий рік.

Тиша — чи то мовчання живої істоти, чи то комп’ютера. Під словом «МАМА» зашаруділо пір’я, по дротяній клітці зацокотів дзьоб. Тоді тоненький голосок проказав:

— Тридцять повних пробіжок. Середній результат — нуль цілих триста вісімдесят одна тисячна.

Я був приголомшений. Але тут-таки прошепотів:

— Бейб Рут. Тисяча дев’ятсот двадцять сьомий рік.

Знову тиша, шурхіт пір’я, стукіт дзьоба, а тоді:

— Повних пробіжок шістнадцять. Середній результат — нуль цілих триста п’ятдесят шість тисячних. Ух!

— Боже мій,— сказав я.

— Боже мій,— луною повторив Шеллі Каплун.

— Авжеж, це таки той самий папуга, що знав Татуся.

— Так, це він.

І я зірвав хустку з клітки.

Не знаю, що я сподівався побачити під вишиваною хусткою. Може, крихітного мисливця в чоботях, куртці й крислатому капелюсі. Може, бородатого рибалку в светрі з високим коміром, на дерев’яному ослінчику. Щось манюсіньке, літературне, людиноподібне, химерне, тільки не папугу.

Але там був саме папуга.

До того ж не дуже гарний. З вигляду він такий, ніби вже хтозна скільки років не спав; це була птиця з тих нечупар, що ніколи не пригладжують свого пір’я, не чистять дзьоба. У папуги колір іржаво-зелений з чорним, дзьоб бруднувато-жовтий, під очима — кола, наче він потайки виливав. Легко можна було уявити собі, як він, то злітаючи, то підстрибуючи, вибирається з якогось бару о третій годині перед райком.

Це був папуга-гульвіса.

Шеллі Каплун ніби прочитав мої думки.

— Враження краще,— сказав вій,— коли хустка на клітці.

Я знову накинув хустку на клітку й почав гарячково думати. Потім став думати повільно. Нарешті нахилився над кліткою і прошепотів:

— Норман Мейлер.

— Не міг як слід запам’ятати алфавіту,— мовив голос з-під хустки.

— Гертруда Стайн,— вів я далі.

— Хворіла на крипторхізм,— відповів голос.

— Боже,— мені перехопило подих.

Я позадкував. Ошелешено подивився на клітку, запнуту хусткою. Потім блимнув на Шеллі Каплуна.

— Та чи ти розумієш, Шеллі, що це таке?

— Золота жила, любий Раймундо! — радісно вигукнув він.

— Монетний двір! — заперечив я.

— Невичерпні можливості для шантажу!

— Приводи для вбивства! — докинув я.

— Лише уяви собі! — Шеллі пирхнув у свою склянку.— Лише уяви, скільки б заплатили видавці самого тільки Мейлера, щоб цій птасі заціпило!

Я знову заговорив до клітки:

— Скотт Фіцджеральд!

Мовчанка.

— Спробуй-но сказати: «Скотті», — порадив Шеллі.

— А-а,— долинув голос із клітки.— Добрий удар лівою, але не міг довести діло до кінця. Непоганий суперник, але…

— Фолкнер,— мовив я.

— Середній результат непоганий, грав тільки в окремому розряді.

— Стейнбек!

— Закінчив сезон останнім.

— Езра Паунд!

— У тисяча дев’ятсот тридцять другому році його купила нижча ліга.

— Певне… либонь, мені треба промочити горло.

Мені подали склянку. Я хильцем вишів коктейль і стріпнув головою. Заплющив очі й відчув: земля зробила повний оберт; потім розплющив повіки й подивився на Шеллі Каплуна, найсучішого із сучих синів усіх часів.

— Є щось ще фантастичніше,— сказав він.— Ти чув лише першу половину.

— Брешеш,— відказав я.— Що може бути ще?

Він осяйно всміхнувся — на щоках з’явилися ямочки; так чарівно й водночас зловісно міг осміхатися тільки Шеллі Каплун.

— Було так,— почав він.— Ти, звісно, пам’ятаєш, що останніми роками тут, на Кубі, Татусеві стало важко записувати свою базгранину? Отож він задумав ще один роман після «Островів в океані», але записати його ніяк не міг. Тобто роман той був у нього в голові; він багато кому про нього розповідав, але записати не міг, і край. Отже, він ішов до «Куба лібре», пив чарку за чаркою і довго розмовляв з папугою. Раймундо, впродовж тих довгих ночей Татусь за коктейлем розповідав Кордові свою останню книжку. І мало-помалу птиця все запам’ятала.

— Свій останній роман! — вигукнув я.— Останній роман Хемінгуея! Не написаний на папері, а завчений папугою! О боже мій!

Шеллі лише кивав головою, усміхаючись своєю усмішкою розпусного херувима.

— Скільки ти хочеш за цю птицю?

— Любий мій Раймундо,— і Шеллі Каплун постукав по склянці своїм рожевим пальчиком.— 3 якого дива ти вирішив, що ця тваринка продається?

— Колись ти продав свого матір, потім украв її й продав ще раз, під іншим ім’ям. Облиш, Шеллі. Ти задумав якусь велику гру,— і я замислився, дивлячись на запнуту хусткою клітку.— Скільки телеграм ти розіслав за минулі чотири-п’ять годин?

— Овва! Я вже починаю боятися!

— Скільки міжнародних телефонних розмов з оплатою на другому кінці дроту замовив ти зранку?

Шеллі Каплун жалісно, протяжно зітхнув і витяг з вельветової кишені зім’яту копію телеграми. Я взяв її й прочитав:

ТАТУСЕВІ ДРУЗІ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ГАВАНІ ВІДДАТИСЯ СПОМИНАМ НАД ПЛЯШКОЮ І ПТИЦЕЮ КРП ТЕЛЕГРАФУЙТЕ СВОЮ ЦІНУ ЧИ ПРИВЕЗІТЬ З СОБОЮ ЧЕКОВІ КНИЖКИ І НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ КРП ХТО РАНІШЕ СІВ ТОЙ БІЛЬШЕ З’ЇВ КРГІ БІЛЕ М’ЯСО АЛЕ ЗА РОЗЦІНКАМИ ІКРИ КРП МОЖНА КУПИТИ ВИКЛЮЧНІ ПРАВА ВИДАВНИЦТВАМ ТЕЛЕБАЧЕННЮ ПРЕСІ БУДЬ-ЯКОЇ КРАТКИ КРП З ЛЮБОВ’Ю КРП ШЕЛЛІ САМІ ЗНАЄТЕ ЯКИЙ КРП

«Боже мій»,— знову подумав я і випустив телеграму — вона впала на підлогу, а ПІеллі подав мені список тих, кому він її надіслав:

«Тайм». «Лайф». «Ньюсуїк». Скрібнер. Саймон і Шустер. «Нью-Йорк таймс». «Монд». «Парі-матч». Один із Рокфеллерів. Кілька Кеннеді. Сі-бі-сі. Еи-бі-сі. Ем-джі-ем. Брати Уорнери. «Твентіс сенчурі — Фокс» і т. д., і т. п., і т. д., і т. п.

Спискові не було кінця-краю, як і моєму поганому настроєві, що дедалі гіршав.

Шеллі Каплун жбурнув на стіл до клітки пачку телеграм, що надійшли у відповідь. Я швидко переглянув їх.

Усі адресати були вже в повітрі. Реактивні лайнери мчали до Гавани з усіх куточків світу. Через дві, чотири, найдовше — через шість годин Куба вируватиме літературними агентами, видавцями, просто дурнями й дурнями несосвітенними, а ще контррозвідниками — фахівцями по викраденнях та білявими красунями, які сподіваються побачити на журнальних обкладинках свої фотопортрети з цією птицею на плечі.

Я прикинув: здається, в мене залишається півгодини, може, трохи більше, аби щось зробити; що саме — я ще не знав.

Шеллі штовхнув мене ліктем.

— А хто тебе послав, любенький? Знаєш, ти встиг раніше від інших. Називай пристойну ціну і, може, пташка буде твоя. Звісно, мені треба зважити й інші пропозиції. Але, мабуть, тут буде надто людно й гидко. Може, мені заманеться продати папугу задешево і чкурнути звідси. Бо, сам знаєш, вивезти папугу з країни не просто, чи не так? Тим паче, що цю пташку можуть оголосити національним надбанням. І все-таки, Раймундо, хто тебе послав, хай тобі грець?

— Хто не послав, тепер це вже неважливо,— замислено відказав я.— Приїхав я від чужого імені. Поїду — від свого. Від цієї хвилини є лише птах і я, решта не має значення. Я читав Татуся протягом усього свого життя. Тепер я приїхав, бо не міг по приїхати.

— Чи ти ба, альтруїст!

— Ти вже вибачай, Шеллі.

Задзвонив телефон. Шеллі схопив трубку. Якусь часину він щасливо цокотів, сказав, щоб його почекали внизу, поклав трубку і з викликом подивився на мене.

— Ен-бі-сі вже в вестибюлі. Хочуть записати годинне інтерв’ю з Кордовою. Сума — шестизначна.

Мене наче придавив важкий тягар. Знов задзеленчав телефон. Цього разу, самому собі на подив, трубку схопив я. Шеллі скрикнув. Але я відповів:

— Алло, вас слухають.

— Сеньйоре,— мовив чоловічий голос,— тут сеньйор Гобуелл; каже, що від журналу «Тайм».

І я уявив собі наступний номер «Тайму»: голова папуги на обкладинці й шість сторінок тексту.

— Хай почекає,— і я поклав трубку.

— «Ньюсуїк»? — спробував відгадати Шеллі.

— Ні, інший,— відповів я.

— «Нагорі, в затінку горбів, сніг був сухий»,— почувся голос з клітки під хусткою.

— Заткни пельку,— мовив я тихо і втомлено.— Заткни пельку, дідько б тебе вхопив.

У дверях позаду пас з’явилися тіні. Збиралися й заходили до кімнати Каплунові друзі, їх ставало дедалі більше, я почав тремтіти.

Сам не знаю чому, я почав підводитися. Моє тіло збиралося щось зробити; що саме — я ще не знав. Я дивився на свої руки. Раптом правиця смикнулася вперед. Звалила клітку, розчахнула дротяні дверцята й просунулася всередину — схопити папугу.

— Ні!

Пролунав оглушливий рев, наче величезна громохка хвиля впала на берег. Усі в кімнаті зігнулися так, ніби кожному з них зацідили в живіт. Усі вони, видихнувши повітря, ринулися вперед, почали верещати, але я вже витяг папугу з клітки. Я тримав його за шию.

— Ні! Ні!

Шел лі кинувся до мене. Я вдарив його по гомілках. Він завив і опустився на підлогу.

— Не рухатись! — крикнув я й мало не засміявся, почувши зі своїх вуст цей заяложений вираз.— Бачили, як скручують в’язи курям? У цього папуги тонка шия. Крутнеш разок — і голова геть! Щоб ніхто не поворухнувся!

І ніхто не поворухнувся.

— Ах ти ж, сучий син! — сказав Шеллі, сидячи на підлозі.

Я чекав: ось-ось вони гуртом накинуться на мене. Уявив собі, як мене б’ють, як я втікаю від них по пляжу, як ці людожери оточують мене й жеруть, у стилі Уїльямса Теннессі, разом із черевиками й одягом. Мені стало дуже шкода свого скелета, якого знайдуть на центральному майдані Гавани завтра на світанку.

Але вони не доторкнулися до мене, не побили мене й не вбили. І я зрозумів: поки мої пальці тримають шию папуги, що знав Татуся, я можу тут стояти, доки мого віку.

Усім своїм серцем, душею й помислами я жадав скрутити голову пташині, жбурнути роздерті останки в ці бліді, шерехаті пики. Я хотів замурувати вхід до минулого й назавше знищити живу пам’ять Татуся, якщо вона могла стати іграшкою в руках оцих недоумкуватих дітей.

Але я не міг цього зробити з двох причин. Загине папуга — то загине й качка, тобто я, ставши здобиччю цих мисливців. І ще мене душили сльози: я оплакував Татуся. Мені просто несила було знищити запис його голосу, який оце був у моїх руках, живий, наче давня едісонівська платівка. Я по міг стати вбивцею.

Якби дорослі діти знали це, вони б обліпили мене, мов сарана. Але вони не знали. І, мабуть, моє обличчя теж не виказувало мене.

— Назад! — крикнув я.

Достоту, як у тій чудовій останній сцені з «Приводу паризької опери», де Лон Чейні, тікаючи через нічний Париж від розлюченої юрби, обертається до неї обличчям, підводить стиснутий кулак, наче в ньому бомба, і на якусь мить натовп, жахнувшись, завмирає. Він сміється, розтуляє пальці, показує порожню долоню — і юрба жене його в річку, до його смерті… Але я не збирався показувати їм, що моя долоня порожня. Вона міцно обхоплювала тонку шию Кордови.

— Звільніть дорогу до дверей!

Вони звільнили.

— Не ворушитися! Не дихати! Якщо навіть хто-небудь знепритомніє, пташині кінець, і не бачити вам ніяких авторських прав, ніяких фільмів, ніяких фотокарток. Шел лі, подай-но мені клітку і хустку.

Шеллі Каплун обережненько взяв клітку та запинало й подав мені.

— Відступіть! — заволав я.

Усіх відкинуло ще на фут.

— А тепер слухайте,— мовив я.— Коли я піду звідси й сховаюся, вас викликатимуть поодинці, ви матимете змогу познайомитися з Татусевим другом і заробити на сенсації.

Я брехав. Я чув фальш у своєму голосі. Але сподівався, що вони її не завважать. Тому заговорив швидше, аби приховати цю фальш.

— Зараз я піду звідси. Дивіться! Бачите? Я тримаю папугу за шию. Він житиме, поки ви будете виконувати мої накази. Отож ми пішли. Один крок, другий. Залишилася половина шляху.— Я йшов поміж них, і вони не дихали.— Крок, другий,— примовляв я, а моє серце підступало до горла.— Ось і двері. Спокійно. Ані руш! Клітка в одній руці. Пташина — в другій…

— «Леви бігли по жовтому піску пляжу»,— вказав папуга; горло його рухалося під моїми пальцями.

— О боже! — промовив Шеллі, скоцюрбившись біля столу. По його щоках котилися сльози. Може, не тільки через гроші. Може, Татусь щось важив і для нього. Він простяг руки до мене, до папуги, до клітки, благаючи нас повернутися.— О боже! О боже! — він заридав.

— «Лише кістяк величезної риби лежав біля причалу, і кістки яскраво біліли в промінні вранішнього сонця»,— сказав папуга.

— Ох,— видихнули всі.

Я не став придивлятися, чи плаче ще хто-небудь. Я переступив через поріг. Зачинив двері. Кинувся до ліфта. Якимсь дивом він був тут, і всередині куняв ліфтер. Ніхто не наважився мене переслідувати. Либонь, розуміли, що це намарне.

Ввійшовши в ліфт, я посадив папугу в клітку, а на клітку накинув хустку з написом «МАМА». Ліфт повільно посунув донизу, крізь майбутні роки. Я думав про ті роки, де я сховаю папугу, і як тепло йому буде в мене, хоч хай яка негода, як добре я його годуватиму, і як заходитиму до нього раз на день і розмовлятиму з ним крізь хустку, і ніхто ніколи не побачить його — ні газетярі, ні журналісти, ні кіноншики, ні Шеллі Каплун, ні навіть Антоніо з кав’ярні «Куба лібре». Минатимуть дні, тижні, мене раптом охопить жах, що папуга онімів. Тоді я прокинусь серед ночі, прочовгаю до його кімнати, підійду до клітки і скажу: «Італія, тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік…» І старечий голос з-під напису «МАМА» відповість: «Тієї зими сніг злітав з прискалків гори сухою білою пилюкою…» — «Африка, тисяча дев’ятсот тридцять другий рік».— «Ми дістали рушниці, і змастили їх, і вони були сині й сяйливі і лежали в наших руках, і ми чекали в високій траві й усміхалися…» — «Куба, Гольфстрім».— «Ця риба випливла з водії й підстрибнула аж до сонця. Все, що я коли-небудь думав про рибу, було в цій рибі. Все, що я коли-небудь думав про стрибок, було в цьому стрибку. Вони вмістили в себе все моє життя. Це був день сонця, води і життя. Мені хотілося вдержати все це в руках. Мені хотілося, щоб це не скінчилося ніколи. І все-таки, коли риба впала, і вода, біла, а потім зелена, зійшлася над нею, все скінчилося…»

Тим часом ми вже спускались в вестибюль; двері ліфта розсунулися; я вийшов, тримаючи в руках клітку з написом «МАМА», швидко перетнув вестибюль, опинився на вулиці й гукнув таксі.

Залишалося найскладніше — і найнебезпечніше. Я знав: ще до того, як я дістанусь до аеропорту, вже повідомлять охорону й народну міліцію Можна не сумніватися, Шеллі Каплун сповістить, що з країни збираються вивезти національне багатство. Треба було придумати, як пройти з папугою через митницю.

Але ж я літератор, людина начитана, і вихід знайшов досить швидко. Я зупинив таксі, купив баночку вакси і пофарбував Кордову в чорне від ніг до голови.

— Слухай,— нахилившись до клітки, прошепотів я. Ми мчали вулицями Гавани.— Nevermore[12].

Ці звуки, певне, були для нього новими, бо, думав я, Татусь не став би цитувати суперника середньої ваги, якого він нокаутував багато років тому. Поки слова закарбовувалися в пам’яті папуги, під хусткою панувала тиша.

І на решті я почув:

— Nevermore, — добре знайомим-тенорком Татуся промовила птаха,— nevermore.

[1] На лівому березі Сепії в Парижі розташовані учбові й культурні заходи — Сорбонський університет, Колеж де Франс, Латинський квартал тощо.

[2] Стайн Гертруда (1874 — 1946) — американська письменниця, представниця формально-експериментального підходу до письма.

[3] Душе дивний (ісп.).

[4] Мати божа! (Ісп.)

[5] Так, так (ісп.).

[6] Дівчина (ісп.).

[7] Лялька, що зображає хлопчика (ісп.).

[8] Що? (Ісп.)

[9] Босх Хієронімус (прибл. 1460—1516) — нідерландський художник. Поєднував у своїй творчості елементи фантастики, фольклору і реалізму.

[10] Соус із м’яса, риби, фруктів чи овочів, приправлений різними прянощами.

[11] Знамениті американські бейсболісти.

[12] Ніколи! (Англ.) Натяк на знаменитий вірш Едгара По «Крук».