Найкращий із часів

«То був найкращий із часів, то був найгірший із часів, то був вік мудрості, то був вік глупоти… то була пора світла, то була пора темряви… у нас попереду було все, у нас попереду не було нічого…»[1].

Було літо 1929 року в Грінтауні, штат Іллінойс, і мені, Дугласові Сполдінгу, тільки-но перейшло за дванадцять. По всьому запамороченому літньою спекою містечку, де нікому не було вже ні добре, ні погано, а тільки гаряче, як у пекарні, під деревами лежали хлопці, прилиплі до собак, і собаки головами на хлопцях, мов на подушках, і дерева заколисували їх, безнадійно шепочучи листям: «Більш ніколи нічого не станеться». І ніщо ніде не рухалося, коли не рахувати талих крапель з величезної, завбільшки з труну, брили льоду у вітрині крамниці господарських товарів. І єдиною людиною, яка тішилася прохолодою, була міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудодія, засунута в порожнину за формою її тіла, видовбану в тій крижині, де вона ось уже третій день була виставлена на загальний огляд і, як казали люди, весь той час не дихала, не їла й не говорила. Оця остання мука, як на мене, мала дошкуляти жінці найгірше.

А проте в розпалі того довгого, сповненого чекання полудня щось таки сталося. Пес раптом відвалився від мене й сів, нашорошивши вуха, і язик його звисав з рота, наче кінець недбало пов’язаної червоної краватки, а осклілі карі очі сонно вбирали в себе далину.

Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанційних колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною горлянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж літнє пекло надворі, подихом залізного нутра до перону під’їхав поїзд. З нього зійшов один чоловік. І я, лежачи горілиць біля входу до підвалу дідусевого будинку, почув далеку ходу, що поступово наближалась і врешті урвалася перед об’явкою «Житло з харчуванням».

Розплющивши очі, я побачив, як той чоловік піднімається сходами на веранду, — грайливо погойдуючи ціпком, із старомодним саквояжем у руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.

На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гойдалкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся назад і обвів поглядом Грінтаун.

Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по різких променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось шкрябав пером по паперу, промокав чорнило й знову шкрябав і промокав — то була тоненька жінка, схожа на ув’язнену в тій норі велику самотню мишу. Їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хтозна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом відвернувся від свого Майбуття і побачив Сьогодення — в моїй особі, — побачив, як ми із Псом звелися на траві, дивлячись на нього, гостя з Минувшини.

Він зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло і промовив:

— Моє шанування, хлопче. Моє шанування, песику.

А тоді зник за дверима. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книгу пожильців своє ім’я. Отоді й ми з Псом прослизнули в двері, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.

— Ч… а…

— Читаємо догори ногами, хлопче? — весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.

— Так, сер.

Він узявся писати далі. Я читав:

— …а…рл…з… Чарлз!

— Еге ж.

Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.

— Який гарний у вас почерк!

— Дякую, мем.

Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:

— Ді-і…к…ке-е…нс… — І, затнувшись, зупинився.

Зупинилось і перо. Новий пожилець нахилив голову вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.

— Ну? — підбадьорив він мене. — То що воно, що?

— Діккенс! — вигукнув я.

— Молодець!

— Чарлз Діккенс, бабусю!

— Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім’я.

— Гарне? — аж задихнувся я. — Це велике ім’я! Але ж… Я вважав, що ви…

— Помер? — Пожилець засміявся. — Ні. Живий, при доброму здоров’ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!

Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв саквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.

— Дідусю, — сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова. — Познайомся… Це містер Чарлз Діккенс!

Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив:

— Друг Ніколаса Ніклбі[2] — мій друг!

Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:

— Дякую, сер. — І рушив далі нагору.

А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.

У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.

— Постав де-небудь, Піпе… Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп[3], га?

— Піп? — Щоки мої радісно спалахнули. — Ох, ти ж!.. Ну, звісно, я не проти, сер! Піп — це ж чудово!

До розмови втрутилася бабуся:

— Оце вам чиста білизна, містере… е-е…

— Діккенс, мем. — Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях. — Слухай, Піпе, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти…

Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.

— Щоб я пропав, коли це не «Тайкондерога» номер два! — Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів. — А оце — «зручний і практичний блокнот на кільцях»!

— Неймовірно!

Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на північ, то на північний схід, то на схід, то на південь:

— Ось уже два тижні я виношую один задум. День Бастилії. Знаєш, що це таке?

— Французьке Четверте липня?

— Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастилії ця книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зламати перепони на шляху революції, Піпе?

— Оцим, от? — Я подивився на блокнот і олівець у своїх руках.

— Лизни-но кінчик олівця, хлопче!

Я лизнув.

— Угорі на першій сторінці — назва. Назва… — Він похилив голову й замислився, потираючи баки. — Піпе, яка може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого відбувається наполовину в Лондоні, наполовину в Парижі?

— По… — зважився я.

— Ну?

— Повість… — провадив я.

— Ну-ну?

— Повість про… два міста?

— Мем! — гукнув він до бабусі, і та звела очі від білизни. — Це ж геніальний хлопчина!

— Я читала про той день у Біблії, — сказала бабуся. — «Усе завершується до полудня».

— Записуй, Піпе, — тицьнув пальцем у блокнот містер Діккенс. — Мерщій записуй: «Повість про два міста». Далі, посередині сторінки: «Книга перша. Повернення до життя. Розділ перший. Той час».

Я записав. Бабуся поралася в кімнаті. Містер Діккенс дивився на небо, а тоді виразисто заговорив:

— «То був найкращий із часів, то був найгірший із часів; то був вік мудрості, то був вік глупоти; то була доба віри, то була доба безвір’я; то була пора світла, то була пора темряви; то була весна надії, то була зима…»

— Боже мій, — озвалась бабуся, — як гарно ви говорите.

— Дякую, мем. — Автор кивнув головою, тоді заплющив очі й клацнув пальцями, пригадуючи. — На чому я спинився, Піпе?

— «То була зима розпачу», — підказав я.

 

Вже далеко за полудень я почув, що бабуся гукає знизу якогось Дуга: «Дуг! Дуг!..» Хто це такий, я не знав. Я ревно писав.

За хвилину почувся голос дідуся:

— Піпе!

Я підхопився.

— Слухаю, сер!

— Час обідати, Піпе, — сказав дідусь зі сходів.

До столу я прибіг з недбало витертими руками й вологою чуприною. І передусім подивився на дідуся.

— А звідки ти знаєш… що я Піп?

— Почув з горішнього вікна годину тому.

— Піп? — спитав містер Вінескі, щойно зайшовши і сідаючи за стіл.

— Ой, — сказав я, — де я тільки сьогодні не побував. Їхав у диліжансі Дуврською дорогою. Був у Парижі! Так намандрувався, аж рука затерпла від писання!..

— Піп? — знову спитав містер Вінескі.

Дідусь залюбки прийшов мені на допомогу.

— Коли я був такий, як він, я теж змінював собі ім’я, і то не раз. Був Діком. Цебто Діком Несхибним Оком. Потім — Джоном. На честь Довготелесого Джона Сілвера. А ще Гайдом. Тим, що був двійником Джекілла[4]…

— А от я ніколи не мав жодного іншого ймення. Завжди був Бернард Семюел Вінескі, — заявив перукар, і далі не спускаючи з мене очей.

— Жодного? — вражено вигукнув дідусь.

— Жодного.

— То чим ви доведете, що були хлопчиськом, сер? — спитав дідусь. — Чи, може, ви якийсь особливий феномен природи?

— Як це? — не зрозумів містер Вінескі.

Дідусь махнув рукою і подав йому тарілку з їжею.

— До діла, Бернарде Семюеле, до діла.

Та містер Вінескі поставив тарілку на стіл і наче забув про неї.

— Ти їздив у диліжансі?..

— Атож, з містером Діккенсом, — відповів за мене дідусь. — Річ у тім, Бернарде Семюеле, що ми маємо нового пожильця, він письменник і щойно почав новий роман, а Піпа, чи то пак Дуга, взяв собі за секретаря…

— Від самого полудня працювали, — вихопився я. — Вже двадцять п’ять сторінок готові!.. — І затулив рота рукою.

На обличчя містера Вінескі набігла тінь.

— Письменник? На прізвище Діккенс? Та невже ви справді вірите…

— Я вірю тому, що мені каже людина, поки вона не скаже іншого, а коли скаже, віритиму тому іншому… Зробіть ласку, передайте мені масло, — промовив дідусь.

Масло передали серед загальної мовчанки.

— Чортівня якась… — буркнув собі під ніс містер Вінескі.

Я принишк на стільці.

Дідусь, нарізаючи курча й розкладаючи шматки по тарілках, сказав:

— До нас у дім приходить цілком пристойний чоловік і каже, що його прізвище Діккенс. Отож я вважаю, що це його справжнє прізвище. Він дає зрозуміти, що пише книжку. Я проходжу повз його двері, заглядаю до кімнати й бачу: так, він справді пише. То що, я маю йому заборонити? Адже цілком очевидно, що йому таки треба написати цю книжку…

— «Повість про два міста!» — докинув я.

— «Повість!» — уже не тямлячи себе з люті, закричав містер Вінескі. — «Про два…»

— Цсс! — сказала бабуся.

Бо вже спустився сходами й став у дверях їдальні той чоловік з довгим волоссям, гарними вусами та борідкою і, всміхаючись, уклонився до всіх, неначе лектор до слухачів.

Дідусь підвівся й лагідно, привітно промовив:

— Шановне товариство, це наш новий пожилець і, сподіваємося, друг — містер Чарлз Діккенс. Містере Діккенс, сер, ласкаво просимо!..

 

О, яке то було літо!

Не минало й дня, щоб я не приходив до містера Діккенса й не просиджував у нього всі ранкові години. Він диктував, і ми мандрували з Парижа до Лондона й з Лондона до Парижа, зупинялися поснідати й попити лимонаду, а після того знов вирушали до Лондона, і я був секретарем першорядного письменника, містера Ч. Діккенса, найвидатнішої людини в Грінтауні, штат Іллінойс, і страшенно пишався цим, і мене аж роздимало від щастя, бо я й сам мріяв стати колись письменником, отож мав нагоду пізнавати таємниці красного письменства з найкращим із найкращих учителів.

Непокоїв мене тільки містер Вінескі, перукар і мій добрий приятель, мій, сказати б, герой, чиєю майстерністю я щиро захоплювався, вважаючи його справжнім митцем, не більш і не менш. Уже кілька років я проводив у його перукарні мало не половину літа, спостерігаючи, як він перетворює кудлаті опудала на прекрасних принців, — отакий він був мастак. Але тепер мене так заворожили Лондон і Париж, що я зовсім забув про містера Вінескі і вже не ходив до перукарні. А містер Вінескі мусив і далі щодня сідати за один стіл з тим патлатим писакою, якому давно слід було підстригтися, і там-таки сидів і я, дивлячись на містера Діккенса так, наче я був Пес, а він — сам Бог.

І ось одного дня, десь через місяць після того, як ми почали «Повість про два міста», містер Вінескі не витримав. Під час обіду він підхопився на ноги, тицьнув пальцем на містера Діккенса й заявив:

— Ви, сер, дурисвіт і негідник. Ніякий ви не Чарлз Діккенс. Дуже схоже на те, що насправді ви не хто інший як Рудий Джо Пайк із Вілкісборо, шахрай і фальшивомонетник, котрого розшукує поліція, чи, може, Вілл Хеммер із Хорнбілла, штат Арканзас, що його мають засадити до в’язниці за злісне хуліганство й дрібні крадіжки в Оскалузі. Та хто б ви не були, ви збиваєте з пуття невинну дитину й знущаєтеся з нашої довірливості, і я даю вам двадцять чотири години на те, щоб ви забралися геть із цього міста, а ні — то я викличу начальника поліції і попрошу його з’ясувати, хто ви такий. Або я, або ви, сер, — один з нас має залишити цей дім. Даруйте мені, місіс і містере Сполдінги, але мовчати далі я не можу! Мені остогидло слухати, як пишуться романи, що їх написано понад півсотні років тому! Зводьте вийти з-за столу, сер, поки я привселюдно не дав вам ляпаса!

— Містере Вінескі! — стривожено вигукнув дідусь і підвівся.

— Сер, — тихо мовив містер Діккенс, і собі підводячись, — містер Вінескі має рацію. Мабуть, справді час уже мені вас покинути, бо, як я бачу, ваше загальне терпіння, ваше співчуття й вибачливість вичерпались.

— Містере Діккенс!.. — вигукнув я.

Та, перше ніж я встиг його зупинити, він вийшов з їдальні. А за хвилину нагорі лунко грюкнули двері його кімнати.

Усі сиділи ошелешені. Містер Вінескі неуважливо колупав виделкою їжу.

Я пішов нагору й постукав у замкнені зсередини двері. Містер Діккенс був у кімнаті, але не озивався, хоч я стукав ще і ще.

Душа моя боляче стислась і завмерла.

— Чарлі, — мовив я. — Бідолашний Чарлі…

 

Пізно ввечері містер Вінескі, нікому нічого не сказавши, пішов з дому й довго не повертався.

— Святий боже, — мовив я. — Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.

На тротуарі перед будинком з’явився містер Вінескі, пройшов, мов сновида, і зник з очей.

— Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу. — Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.

— Містере Вінескі! — гукнув я.

Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.

— От халепа, почуваю себе так, наче програв битву, — сказав я.

— Ні, Дуг… пробач, Піп… — заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене. — Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.

— Це містер Вінескі? Та я… я ладен зненавидіти його!

Дідусь тихо попахкував люлькою.

— Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.

— Ми ж не в церкві, дідусю.

— Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафору? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім’ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб V нього був ще хтось у світі, хоч він цього може й не усвідомлювати.

— Та я… — І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. — Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І… і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.

Дідусь кивнув головою.

— Я знаю, ти це зробиш, хлопче…

Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.

І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.

— Містере Діккенс…

У кімнаті затихло.

Двері були незамкнені. Я наважився прочинити їх.

— Містере Діккенс…

Він був там — нерухомо лежав на ліжку в місячному світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю очей текли сльози.

— Містере Діккенс…

— Тут такого немає, — озвався він і похитав головою на подушці. — Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні на цьому світі такого немає.

— Це ж ви, — сказав я. — Ви — Чарлі Діккенс.

— Пора б тобі знати все, як є, — почулася сумовита відповідь. — Уже далеко за північ, скоро ранок.

— Я знаю одне, — не вгавав я. — Щодня я бачив, як ви писали. Щовечора чув, як ви говорили.

— Атож, твоя правда.

— І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете нову. І почерк у вас прегарний.

— Справді так. — Він кивнув головою. — Еге ж, хай мене грім поб’є, і це правда.

— Ну от! — Я обійшов ліжко й став з другого боку. — То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменнику, отак каратися?

— Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Нізвідки, бреду потемки до Небуття із згаслим ліхтарем і навіть свічки не маю.

— Бала-бала! —сказав я і рушив до дверей. Мене розлютило, що він відступається від свого. І занапащає таке чудове літо. — На добраніч! — Я брязнув дверною ручкою.

— Стривай!

В тому моторошно тихому вигуку було стільки туги й навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обернувся.

— Піпе… — мовив літній чоловік на ліжку.

— Що? — похмуро буркнув я.

— Не треба нам сваритися. Сідай.

Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.

— Побалакай зі мною, Піпе.

— Святий боже, о третій…

— …годині ночі, атож. Ой, яка це страшна година. Вже ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще десять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі. Ти мені друг, Піпе? Спитай мене про щось.

— Про що?

— Я думаю, ти знаєш.

Я трохи поміркував і зітхнув.

— Ну гаразд. Хто ви такий?

З хвилину він лежав дуже тихо, а тоді невидимим довгим кінчиком носа намацав на стелі потрібні слова і сказав:

— Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.

— Як це?

— А так, Піпе, що я не став тим, ким хотів стати.

Тепер і я на хвилю примовк.

— А ким ви хотіли стати?

— Письменником.

— І пробували?

— Чи я пробував! — вигукнув він і мало не похлинувся якимсь неприродним злим сміхом. — Пробував, — сказав, опанувавши себе. — Боже милостивий, ти б побачив, синку, скільки пролилося слини, чорнила й поту! Я спорожнив цистерни чорнила, списав гори паперу, розтрощив з півсотні друкарських машинок, погриз і постругав десять тисяч м’яких олівців «Тайкондерога».

— Ого!

— Саме так, «ого!»

— Що ж ви писали?

— Ти спитай, чого я не писав! Поеми. Нариси. Трагедії. Фарси. Оповідання. Романи. По тисячі слів на день, хлопче, кожної божої днини, тридцять років підряд. Не було такого дня, щоб я чогось не шкрябав і не поганив чистих аркушів. Мільйони слів зійшли з моїх пальців на папір, і все те нікуди не годилося.

— Не може бути!

— Було. Не таке собі, не сяке-таке, а просто казна-що. Це розуміли друзі, розуміли редактори, розуміли вчителі, розуміли видавці, і одного напрочуд гарного дня, десь о четвертій годині пополудні, коли мені вже минуло п’ятдесят, це зрозумів і я.

— Але ж не можна писати тридцять років і не…

— Не натрапити на якусь перлину? Не зачепити дзвінкої струни? Розкрий очі, Піпе, розкрий очі й дивись на мене — на людину, наділену особливим, надзвичайним хистом, єдину відколи існує світ, яка вилила на папір п’ять мільйонів слів і не дала життя жодній дрібничці, здатній звестися на власні кволі ноженята й вигукнути: «Евріка! Створено!»

— І ви не надрукували ані одного оповідання?

— Ані смішинки на два рядки. Ані жалюгідного газетного віршика. Ані оголошення про купівлю-продаж або чиюсь смерть. Ані рецепта домашнього консервування. Справжня дивовижа, хіба ні? Це ж треба — бути таким рідкісно нудним, таким сміховинно нездарним, щоб жодне твоє слово не змусило нікого всміхнутися, не зворушило до сліз, не піднесло духом, не розрадило в горі. А знаєш, як я вчинив того дня, коли відкрив, що з мене ніколи не вийде письменника? Я вбив себе.

— Вбили?!

— Порішив, знищив. Як? Спакувався, вирушив у далеку подорож поїздом, а там пізно ввечері сідав на відкритій задній площадці вагона для курців, і клаптики моїх рукописів розлітались обабіч колії, мов сполохані птахи. Роман я розкидав по Небрасці, поеми на взірець Гомерових — по Північній Дакоті, а любовні сонети — по Південній. Автобіографічні нариси залишив у чоловічій вбиральні готелю «Гарвей» у Клір-Спрінгу, штат Айдахо. З моєю прозою знайомилися лани достиглої пшениці. Знамените було добриво — певне, там ще довго після того збирали багатющі врожаї. У ту далеку подорож наприкінці літа я взяв із собою дві величезні валізи, вщерть напаковані частками моєї душі, і таки добре потішив своє ображене самолюбство. Одне по одному, спершу повільно, а далі швидше й швидше, Я дер свої творіння на клапті, викидав їх геть — геть з рук, геть з голови, геть із життя, — і вони безгучно зникали в оповитій нічною темрявою прерії, в сипучих пісках безлюдної пустелі, серед похмурих мовчазних скель. І ось однієї ночі, коли поїзд, виписуючи дугу на якомусь повороті, виповнив темряву переможним ревінням, я пустив з рук останніх своїх мертвонароджених дітлахів…

Коли приїхали на кінцеву станцію, мої валізи були порожні. За довгу дорогу я чимало випив, дуже мало з’їв, пролив доволі гірких сліз у самотині купе, зате скинув з себе всі якорі, весь мертвий тягар, усі свої мрії і, хвалити бога, тихо й мирно завершив свою подорож із чистим сумлінням і впевненістю в собі, Я почував себе так, ніби знов народився на світ. І запитував сам себе: «Як же це так? Що сталося?.. Ти… ти ж тепер зовсім інша людина».

Він бачив усе те на стелі, і я теж бачив, немов кадри кіно, що бігли вгору по освітленій місяцем стіні.

— «Ти тепер зовсім інша людина», — сказав я собі і коли, зійшовши з поїзда в кінці того довгого літа, яке принесло мені визволення і несподіване відродження, подивився в облуплене, закаляне мухами дзеркало автомата з жувальною гумкою на пероні безлюдної залізничної станції у Пічемі, штат Міссурі, то побачив, що за довгі дні подорожі в мене відросла чимала борідка, а розмаяне вітром, давно не стрижене волосся надає мені чудернацького вигляду, і, придивившись до себе пильніше, я аж відступив з подиву й тихо вигукнув: «Та невже це ви, Чарлі Діккенс?» — Літній чоловік на ліжку неголосно засміявся. — «Ой, таки ви, Чарлі, — кажу, — ви, містере Діккенс!» А відображення у дзеркалі як гримне на мене: «Хай вам абищо, сер, та ким би ще я міг бути? Ану, відстороніться! Я поспішаю, на важливу лекцію».

— Ви так і сказали, містере Діккенс?

— Бог мені свідок, Піпе, це щира правда. І я відсторонився! А тоді пішов незнайомим містом, і тепер, коли я нарешті знав, хто я такий, мене аж у жар кидало на думку про те, скільки всякого я, народжений знову, зможу тепер зробити і які великі й прекрасні діла чекають мене попереду! Розумієш, Піпе, свідомість цього, напевне, визрівала в мені уже давно. Усі ті роки безнастанного писання й гірких розчарувань моє незрадливе внутрішнє чуття немовби твердило мені: «Май терпіння. Всі твої труди підуть прахом, але в останню мить я тебе врятую!» І, можливо, врятувало мене саме те, що багато років запанащало: шаноба до великих попередників, до тих стовпів і світочів на осяйних літературних вершинах, яких я смиренно споглядав із свого вутлого човника на дні пересохлого річища.

Боже мій, Піпе, як я пожирав Толстого, впивався Достоєвським, смакував Мопассана, підживлявся просто неба курчам та вином у товаристві Флобера й Мольєра! Надто ревно схилявся я перед високими божествами. Надто багато читав! Отож коли мої твори згинули, їхні залишились. І одного дня я раптом збагнув, до чого це призвело, Піпе: я не міг забути їхніх книжок!

— Не могли забути?..

— Атож, не міг забути жодного рядка, жодного слова, жодної літератури з усіх тих книжок, що будь-коли пройшли перед моїми жадібними, допитливими очима!

— Фотографічна пам’ять.

— Оце ти як в око вліпив! Усе, що написали Діккенс, Гарді, Остін, По, Готорн, засіло в оцій старій фотокамері і тільки й чекало, щоб його надрукували з мого голосу, багато років чекало, а я й гадки не мав, що все воно отак усоталося в мене. Попроси мене заговорити мовою будь-якого письменника — і я потраплю. Кіплінг — це одне, Теккерей — зовсім інше. Скажи вирізати фунт м’яса — я стану Шейлоком. Задути свічку — стану Отеллю. Ким хочеш стану, Піпе, ким тільки хочеш!

— Ну, а потім що було?

— А потім, Піпе, я знов подивився в те закаляне мухами дзеркало й спитав: «Ну що ж, містере Діккенс, оскільки все це правда, то коли ви почнете писати свою першу книжку?» І сам собі відповів: «Зараз же!» А тоді накупив паперу та чорнила і оце відтоді живу мов уві сні, одержимий однією пристрастю, сповнений радісного шалу, безмірно щасливий, живу й пишу одну по одній усі ті книжки, що належать найдорожчій для мене людині — мені самому, Чарлзові Діккенсу. Я мандрую величезними обширами Сполучених Штатів Америки, спиняюся то там то там, пишу й граю свою роль, граю й пишу, читаю лекції, думаю свої думи, то поринаючи в марення, то зринаючи з нього, всім відомий і нікому не відомий, там поживу довше, щоб дописати «Копперфілда», там затримаюсь попрацювати над «Домбі і сином»… Часом я забиваюся на цілу зиму на якийсь глухий, завалений снігом полустанок, і нікому й на думку не спадає, що там пробуває в зимовій сплячці сам Чарлі Діккенс. А потім вигулькну, мов весняний метелик із лялечки, та й гайда далі. Часом залишаюся на ціле літо в якомусь одному невеликому містечку, аж поки виженуть…

Атож, виганяють, Піпе. Бо такі, як отой ваш містер Вінескі, не прощають вигадок, хоч би які земні й доречні ті вигадки були. Йому, хлопче, просто бракує розуміння. Він не тямить, що всі ми маємо робити кожен своє, аби вижити, вижити на цьому світі. Хто сміється, хто плаче, хто пробивається кулаками, хто тікає, але все зводиться до одного: людина якось існує. Світ аж кишить людьми, вони потопають у ньому, і кожен у свій спосіб силкується прибитися до далекого берега. А що ж містер Вінескі? Він існує, клацаючи своїми ножицями, і йому не зрозуміти принадності пера, чорнила та паперу, до якого лине, наче муха до липучки, моя позичена англійська душа.

Містер Діккенс спустив ноги з ліжка й потягся по свій саквояж.

— Отож я мушу складати манатки й забиратися геть. Я випередив його і вхопився за саквояж.

— Ні! Вам не можна йти. Ви ж не закінчили книжки!

— Піпе, любий мій хлопче, я ж тобі все пояснив… Хіба ти не чув?

— На неї чекає цілий світ! Ви не маєте права покинути «Два міста» на середині!

Він лагідно забрав у мене саквояж.

— Піпе, Піпе…

— Не маєте права, Чарлі!

Він зазирнув мені в очі, і, певно, вони так палали, що він аж відсахнувся.

— І я чекаю! — вигукнув я. — І всі вони там чекають!

— Хто «вони»?

— Натовп перед Бастілією. Париж… Лондон. Дувр… Гільйотина!

Я побіг до вікон і порозчиняв їх ще ширше, ніби сподіваючись, що нічний вітер і місячне світло занесуть у кімнату ті звуки та образи і вони поповзуть по килимку й закрадуться йому в очі та вуха, і, коли легкі завіски примарно заколихались, тоді і я, і Чарлі — ладен заприсягтися — почули, як гомонить великий натовп, риплять колеса карет, як сичить, стрімко ковзаючи вниз, гостра сокира гільйотини і глухо, мов качани капусти, падають додолу голови, як лунає переможний спів, — усе це долинуло до нас із вітром…

— Ой, Піпе, Піпе…

З очей його потекли сльози.

Я видобув з кишені олівця й блокнота.

— Ну? — мовив вимогливої

— На чому ми вчора спинилися, Піпе?

— На мадам Дефарж із плетивом у руках.

Він упустив саквояж на підлогу.

— Мадам Дефарж… так-так… ага. Пиши, Піпе: «Мадам Дефарж…»

Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали рухатись — неспокійно совалися, стискали одна одну, спліталися й розпліталися, — і він дивився на них і говорив, а я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкіше, і так аж до світання…

 

— Добро ранку, містере Діккенс!

Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс уже впорався з половиною млинців, що чималим стосиком височіли в нього на тарілці.

Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами ще більший стосик списаних аркушів.

— Містере Діккенс… — мовив я. — Це «Повість про два міста»? Ви її… закінчили?

— Зроблено. — Містер Діккенс не підвів очей від тарілки. — Встав о шостій. Працював як віл. Зроблено. Докінчено. Крапка.

— Ура! — вигукнув я.

Десь удалині почувся паровозний гудок. Містер Діккенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і, покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й побачив його вже на півдорозі до хвіртки із саквояжем у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що мені довелося щораз забігати йому наперед.

— Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!

— Доручаю подбати про це тобі, Піпе.

Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.

— А як же буде з Давідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..

— Вони твої друзі, Піпе?

— Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!

— Якось обійдуться.

Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.

— Чарлі, заждіть!.. Я придумав для вас… нову назву! «Піківський клуб», атож, «Записки Піквікського клубу»!

Було чути, як поїзд під’їжджає до станції.

Чарлі побіг чимдуж.

— А потім «Холодний дім», Чарлі, і «Важкі часи», і «Великі… — послухайте, Містере Діккенс! — …сподівання»! Ох ти ж, боже мій!..

Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:

— Гаразд! Ідіть собі! їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати «Повість про два міста»! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..

На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.

— Піпе, — тихо мовив він, — ти це серйозно кажеш?

— Ех, ви! —вигукнув я. —Та ви… ви просто… — Я шукав у пам’яті потрібних слів і зрештою натрапив. — …просто тьху. Плюнути й розтерти!

— Та ти що, Піпе!

— Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!

— Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піпе.

— Чому це?

Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.

— Тому що я написав її для тебе.

Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:

— То й що?

— А те, — відказав містер Діккенс, — що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин…

— Тоді ви маєте час.

— На що?

— На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку… Нам туди, Чарлі, отуди.

Він знову спинився.

— Туди? До бібліотеки?

— Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.

— Десять?

Та зрештою він дав мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.

У бібліотеці було наче в кам’яному кар’єрі, над яким десять тисяч років не випадало дощу.

Прислухаєшся в один бік — тиша.

Прислухаєшся в другий — анішелесь.

Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.

Ми — містер Діккенс і я — стояли на краю тієї тиші й чекали.

Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки — вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.

Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:

— Піпе, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же…

— Прислухайтесь! — просичав я.

Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.

— Бог мені свідок, — мовив містер Діккенс, розширивши очі, — я знаю, що воно таке.

— Авжеж.

— Добре знаю цей звук, — додав він, дослухаючись, і кивнув головою. — Там хтось пише.

— Ваша правда, сер.

— Пише пером… І пише…

— Ну-ну?

— Вірші! — пошепки вигукнув містер Діккенс. — Атож. Побий мене бог, Піпе, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стон, і знов розгін, і знов, і знов… То не цифри, Піпе, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!

— Мем! — покликав я.

Міль затихла.

— Не заважай їй! — цитьнув на мене містер Діккенс. — Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.

Міль знову заворушилася.

— Мем! — покликав я ще раз, тихо, але вимогливо.

У проходах між полицями щось зашурхотіло.

І ось вона з’явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку — не молода й не стара; непевного кольору — не смуглява й не бліда; непевного зросту — не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.

Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.

Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.

— А, це ти, Дугласе, і з тобою… — Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. — Ви ж Дугласів друг… містер Діккенс, так?

Чарлі дивився на неї з такою побожністю, що я аж злякався.

— Містере Діккенс, — мовив я, — познайомтеся з…

— «Мене не спинить навіть Смерть…» — проказав напам’ять Чарлі, приплющивши очі.

Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.

— Міс Емілі, — сказав він.

— її звуть… — спробував заперечити я.

— Міс Емілі. — Він простяг руку й доторкнувся до її руки.

— Дуже приємно, — мовила вона. — Але як ви…

— Як угадав ваше ім’я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали — розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!

— Та що ви, то пусте.

— Вище голову, сміливіше, — лагідно сказав він. — То не пусте. «Мене не спинить навіть смерть» — чудовий, першорядний вірш.

— Мої власні вірші такі вбогі… — збентежено промовила вона. — Отож я переписую її, щоб повчитися,

— Переписуєте кого? — ляпнув я.

— Дуже добра наука.

— Ой, справді? — Вона допитливо поглянула на Чарлі. — Ви не…

— Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон![5]

— Емілі Діккінсон? — перепитав я.

— А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, — зашарілася бібліотекарка. — Я прочитала всі ваші книжки.

— Всі? — Він аж позадкував.

— Всі ті, — квапливо додала вона, — що їх надруковано досі.

— Він оце тільки-но закінчив ще одну, — знову встряв я. — Знаменита книга! «Повість про два міста».

— А ви, мем? — приязно спитав Чарлі.

— Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до місцевої газети.

— То неодмінно пошліть! — вигукнув він із щирим запалом і вірою. — Завтра ж. Ні, сьогодні!

— Але ж, — заперечила вона згаслим голосом, — я навіть не маю кому їх спершу прочитати.

— Як це не маєте? — спокійно мовив Чарлі. — Ось вам Піп, а ось — візьміть мою візитку картку — Ч. Діккенс, есквайр, хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідилічній книгозбірні.

Бібліотекарка взяла картку.

— Але ж не можна…

— Отакої! Треба! Те, що можу дати я, — тільки підсмажені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати джемом і медом до цього хліба. Моє письмо — розмірене й невигадливе. Ваше — поривчасте, воно вирує життям, але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви так часто згадуєте… Та годі. — Він показав рукою. — Онде там, у кінці того довгого проходу я бачу світло… Його засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.

— Бувайте? — перепитала вона. — Чи має це означати «бувайте з богом»?

— Певне, що так, добродійко, певне, що так.

А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через свій саквояж, що його залишив за дверима.

Посеред лужка він раптом став, як укопаний, і сказав:

— Яке блакитне небо, хлопче!

— Так, сер.

— Яка зелена трава!

— Еге. — Аж тепер і я спинився й добре розглянувся довкола. — Ох, ти ж… таки справді!

— А вітер… Ти чуєш, Піпе, який духмяний вітер?

Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:

— І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату уяву й відають таємниці врятування ближніх…

І поплескав мене по плечу. Я знічено похилив голову й не знав, що мені робити. Виручив мене гудок паровоза.

— Ой, це ж наступний поїзд! Якраз під’їжджає!

Ми стояли й чекали.

Нарешті містер Діккенс сказав:

— А тепер уже від’їжджає… То ходімо додому, хлопче.

— Додому! — радісно вигукнув я і раптом спинився. — А як же… містер Вінескі?

— Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піпе. Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватиму перепочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і…

— Вимітатиму волосся!

— Молодець. І нічого страшного в тому немає. Невеличка дружня позика Англійського державного банку Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А тепер, Піпе… де олівець?

Я шаснув рукою до однієї кишені і намацав гумку, шаснув до другої — і знайшов.

— Є олівець!

— А папір?

— Є папір!

Ми простували поряд під зеленим шатром літніх дерев.

— А назва, Піпе, буде…

Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вгадувати ту невидиму назву.

— Крам…

Він вивів ще дві літери.

— …ни…

Ще дві.

— …ця, — читав я. — Крамниця!

— Як тобі така назва, Піпе?

Я завагався.

— Та… якась вона… ну, наче незакінчена.

— Ач який вередливий хреститель. Ось маєш!

І він поволі виписав проти сонця друге слово.

— Ста… ро… жит… но… стей. «Крамниця старожитностей!»

— Записуй роман, Піпе!

— Слухаюсь, сер! — вигукнув я. — «Розділ перший»!..

 

Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.

— Що це? — запитав я сам себе і сам же й відповів: — Та нічого, просто літо минуло.

Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря, промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген за пагорби. Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в минуле чимало вечорів з міс Емілі та читанням уголос. Приїздили й від’їздили поїзди. З’являвся, повнів і танув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожитками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.

— Що це тут таке?

— Рис, Піпе, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піпе? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..

Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:

— До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо… щасливо…

Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого сина.

А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.

Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір, коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і, дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й тримаючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав конверт і прочитав уголос в осінніх сутінках:

— «Любий Піпе… — Побачивши на папері своє давнє прибране ім’я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки воно заповнило мені очі. — Любий Піпе, сьогодні ввечері ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра — в Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє багато працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі? Дуже щасливі. Він називає мене Емілі. Піпе, ти, мабуть, ще не знаєш, чиє це ім’я, а так звали одну поетесу, і я сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки. Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: «Ти моя Емілі», — і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю…»

Я замовк, проковтнув клубок, що підступив мені до горла, й став читати далі:

— «Ми схиблені, Піпе. Так кажуть люди, та ми й самі знаємо. І все-таки ми не відступаємося від свого. Бути схибленими разом зовсім непогано. А от бути схибленою і самотньою, як раніше, — цього я більше не витримала б.

Чарлі шле свої вітання й просить переказати тобі, що він уже почав нову гарну книжку, чи не кращу за всі дотеперішні, а назва буде така, яку придумав ти: «Холодний дім».

Отак, Піпе, ми й живемо: пишемо та мандруємо, мандруємо та пишемо. Може, колись нам трапиться їхати поїздом, що зупиняється набрати води на вашій станції, і якщо ти будеш там і гукнеш нас на ім’я — так, як ми тепер себе називаємо, — то ми вийдемо з вагона. Та, певно, ти на той час станеш зовсім дорослим. І якщо поїзд зупиниться, а тебе не буде, ми так і зрозуміємо й поїдемо собі далі від містечка до містечка.

Підписано: Емілі Діккінсон.

P.S. Чарлі твердить, що твій дідусь — справжнісінький Платон, тільки ти йому не кажи.

P.P.S. Чарлі — моє золото».

— «Чарлі — моє золото», — повторив за мною дідусь, сідаючи поряд і беручи в мене листа, щоб прочитати його ще раз. — Ну-ну… — зітхнув він. — Ну-ну…

Ми довго сиділи, дивлячись, як багряніє жовтневе небо на заході й одна по одній засвічуються зорі. Вдалині, десь за милю, загавкав собака. Ще далі, аж ген на обрії, прогуркотів поїзд, загудів, забамкав у дзвін: раз, другий, третій, — та й поїхав.

— А знаєш, — озвавсь я нарешті, — мені здається, ніякі вони не схиблені.

— Мені теж, Піпе, — сказав дідусь, запаливши люльку й задувши сірника. — Мені теж так здається.