Безсмертний

Соломон говорить: «Немає на світі жодної нової речі». Отже, як Платон уявляв собі, що всяке пізнання — це лиш пригадування, так Соломон говорить протилежне, що всяка новина — це тільки забуття.

Френсіс Бекон, «Есе», 1. VIII.

У Лондоні на початку липня 1929 року антиквар Джозеф Картафілус зі Смірни подарував принцесі Люцінзі «Іліаду» в перекладі Попа (1715–1720) — шість невеличких томиків. Беручи їх, принцеса обмінялася з антикваром кількома словами. Вона розповідає, що антиквар був виснажений, землистий, з сірими очима і сивуватою бородою, з на диво невиразним обличчям. Вільно і невимушено розмовляв він різними мовами, за кілька хвилин з французької перейшов на англійську, з англійської на таємничу суміш іспанської з Салонік і португальської з Макао. В жовтні принцеса почула від одного з пасажирів «Зевса», що Картафілус помер на кораблі, пливучи додому, до Смірни, і що поховано його на острові Іос.

В останньому томі «Іліади» принцеса знайшла цей рукопис. Оригінал написаний по-англійськи і рясніє латинізмами. Подаємо його дослівний переклад.

І

Наскільки пригадую, мої поневіряння розпочалися в одному з садів у Фівах Стобрамних, за часів імператора Діоклетіана. Я воював (без слави) у недавніх єгипетських війнах, був трибуном легіону, що стояв у Вероніці, якраз навпроти Червоного моря; лихоманка і магія вигубили багатьох воїнів, яких великодушно помилувала криця. Маври були переможені; земля, яка раніше належала бунтівним містам, була довічно присвячена плутонічним богам. Повержена Александрія марно благала імператора про милосердя; легіони тріумфували майже рік, але я встиг тільки глянути в обличчя Марса. Те, що я не відчув усіх жахів війни, мучило мене, і, може, саме тому я й кинувся крізь страхітливі неосяжні пустелі на пошуки таємничого Міста Безсмертних.

Поневіряння мої розпочалися, як уже я згадував, в одному з садів у Фівах. Всю ту ніч я не міг заснути, бо щось виборювалось у моєму серці. Ще перед світанком я піднявся. Раби мої спали, місяць був такого самого кольору, як і пісок. Якийсь вершник, змучений і закривавлений, під’їжджав зі сходу. За кілька кроків од мене він упав з коня. Кволим голосом, задихаючись, спитав мене, як називається ріка, що омиває мури міста. Я відповів, що це Єгипет, який живиться дощами. «Я шукаю іншу ріку, — мовив він сумно, — таємничу ріку, яка очищає людей від смерті». Стікаючи темною кров’ю, він сказав мені, що його батьківщина — у горах, аж за Гангом. Від співвітчизників своїх він чув, що далеко-далеко на заході, там, де кінчається світ, є ріка, вода якої дає людині безсмертя. А на другому боці ріки лежить Місто Безсмертних; пишне воно своїми чудовими балюстрадами, амфітеатрами й храмами.

Ще не зійшла ранкова зоря, як він помер, а я надумав розшукати Місто Безсмертних і ріку. Кілька мавретанських в’язнів на тортурах підтвердили оповідь подорожанина; хтось згадав Єлісейські поля на краю світу, де люди живуть вічно; хтось інший — вершини, на яких народжується Пактол[1] і мешканці яких живуть по сто років. В Римі я розмовляв з філософами, котрі вважали, що продовження життя людей є продовженням їхньої агонії і множенням їхньої смерті. Я не знаю, чи вірив сам коли-небудь в існування Міста Безсмертних; проте в той час мені вистачило рішучості відшукати його. Флавій, проконсул Гетулії, дав мені двісті воїнів на цю справу. Я завербував також найманців, які сказали, що добре знають дорогу в той край і які згодом утекли перші.

Пізніші події майже витіснили з моєї пам’яті спогади про перші дні нашого походу. Вирушили ми з Арсіноя і незабаром опинились у розпеченій пустелі. Проминули країну троглодитів, котрі їдять змій і не вміють розмовляти; країну гарамантів, у яких спільні жінки і які харчуються м’ясом левів, країну аугілів, для яких єдиною святинею є Тартар. Ішли ми й іншими пустелями, де пісок чорний, де мандрівець змушений подорожувати у нічний час, бо вдень сонце обпікає вогнем. Здалеку я побачив гору, що дала ім’я Океанові: на її схилах росте гостролист, який знешкоджує отруту; на вершині її живуть сатири, дикий, кровожерний і розпусний люд. Нам здалося неймовірним, щоб у такому варварському оточенні, де земля народжує потвор, могло ховатися Місто Безсмертних. Ми посувалися далі, бо повернутись назад було б для нас ганьбою. Деякі сміливці спали, підставивши обличчя місячному сяйву — їх згубила лихоманка; інші, тамуючи спрагу смердючою водою з цистерн, напилися до божевілля й смерті. Дехто з воїнів утік, а решта згодом збунтувалася. Я втихомирював їх рішучими й суворими заходами. Я чинив правильно, але один центуріон сказав, що бунтівники (які жадали помсти за те, що одного з них розіп’яли на хресті) готують мені смерть. Я утік з табору з кількома воїнами, що були мені вірними. У пустелі я загубив їх серед піщаних горбів і довгої ночі. Бронзова стріла поранила мене. Кілька день я блукав, шукаючи води; а може, то був один день, до нескінченності збільшений сонцем, спрагою і страхом перед спрагою. Вибирати дорогу я довірив своєму коневі. На світанку далина наїжачилась пірамідами і вежами. Мене мучила жага — снився невеличкий і прозорий лабіринт: всередині лабіринту я бачив глек з водою, руки мої майже торкались його, але такі заплутані і покручені були повороти, що я знав — помру раніше, ніж дотягнуся до того глека.

II

Коли я виринув нарешті з того страхіття, то побачив, що лежу із зв’язаними руками у довгастій камінній печері з домовину завбільшки, вирубаній у якийсь надлюдський спосіб у схилі гори. Схил був вологий, вигладжений швидше часом, ніж якоюсь цілеспрямованою дією. Серце в мене болісно калатало; груди палила спрага. Я вихилився з печери і слабо крикнув. Під горою безшумно котив свої води каламутний потік, пробиваючись крізь нечистоти й пісок; а на тому березі ясніло в промінні (вечірнього, а може, раннього) сонця Місто Безсмертних. Я побачив мури, склепіння, будинки і вежі. Стояло місто на камінному крузі. На горі вдалині рясніли печери, подібні до тієї, в якій лежав я. В піску чорніли не надто глибокі колодязі. З печер і колодязів вилазили люди — голі, з сірою шкірою, з закустраними бородами. Здалося мені, що я пізнаю їх: належали вони до тваринного поріддя троглодитів, які населяють узбережжя Аравійської затоки і ефіопські гроти, не здивувало мене й те, що вони не розмовляють і що їдять змій.

Нестерпність спраги зробила мене зухвалим. Роздивившись, що лежу в якихось тридцяти ступнях від підніжжя, я, заплющивши очі, — руки в мене були зв’язані за спиною, — скотився униз. Занурив скривавлене обличчя в темну воду. Пив так, як п’ють звірі. Перед тим, як знову поринути в сон і марення, невідомо чому, я проказав по-грецькому: «Люд багатої Зелеї, що Езепу чорну воду п’є…»

Не знаю, скільки днів і ночей пролинуло наді мною. Зболений, нездатний вернутися до печери, голий, на байдужому піску, я дозволив місяцеві й сонцю бавитись моєю нещасною долею. Марно просив я їх, щоб наслали на мене смерть. Проте якогось дня гострим каменем я розрізав свої пута. Іншого дня я встав і спромігся випросити або й поцупити — я, Маркус Фламініус Руфус, військовий трибун одного з легіонів Риму — свій перший шматок огидного, ненависного мені зміїного м’яса.

Шалене бажання побачити Безсмертних, торкнутися надлюдського Міста, майже позбавило мене сну. Ніби вгадавши мої наміри, не спали й троглодити: спочатку мені здавалося, що вони мене охороняють, потім, що перейнялися моїм неспокоєм, як можуть перейнятися собаки. Щоб залишити їхнє варварське селище, я вибрав найлюдніший час — годину, коли западав вечір, коли всі троглодити вибиралися з печер та колодязів й невидющими очима вдивлялися у захід. Я голосно помолився, не для того, щоб привернути до себе божу ласку, а для того, щоб налякати плем’я гучними словами. Тоді перетнув потік по піщаних мілинах і попростував до Міста. Збентежено услід за мною пішло двоє чи троє людей. Вони були (як і інші з їхнього роду) дрібні на зріст і не викликали страху, а саму лиш огиду. Мені довелося обминути кілька нерівних западин, що скидалися на каменярні; засліплений величністю Міста, я уявляв, що до нього йти зовсім близько. Аж опівночі ступив я на чорну тінь його мурів. Мене охопив священний трепет. Настільки відворотними для людини є новизна і пустеля, що я зрадів, помітивши одного з троглодитів, який ішов слідом за мною до кінця. Я заплющив очі і чекав (не засинаючи), аж поки заясніє день.

Я вже казав, що Місто стояло на камінному крузі. Цей круг був подібний до крутої скелі; заввишки він був такий же, як і мури. Дарма я пришвидшував ходу — на чорній основі не було найменшої нерівності, а стіни здавалися глухими — в них не виднілось жодних дверей. Немилосердна спека змусила мене сховатися в якусь печеру; там я побачив колодязь, а в ньому сходи, що вели круто вниз у темряву. Я спустився; серед хаосу глухих галерей набрів на просторе кругле підземелля, ледве помітне. В цьому підземеллі було дев’ять дверей — вісім з них вели до лабіринту, який зрештою приводив у те саме підземелля; дев’яті двері вели до іншого підземелля — теж круглого. Я не звертав уваги, скільки було їх, отаких підземних круглих залів — мої нещастя і неспокій душі їх примножили. Тиша стояла ворожа і майже мертва; ні шереху, ні шелесту в цих глибоких камінних лабетах, окрім підземного вітру, походження якого було мені незрозумілим; в щілинах безшумно губились краплини іржавої води. Хоч як було мені моторошно — незабаром я призвичаївся до цього химерного світу; здавалось неймовірним, що може існувати щось інше, ніж підвали, обладнані дев’ятьма дверима, великі підвали, що розгалужуються. Я не пригадую, чи довго ходив отак підземеллями; знаю лише, що якось сплутав, у ностальгічній тузі, бридке селище варварів і своє рідне місто, повите виноградниками.

В глибині одного з ходів несподівано перепинила мені дорогу стіна, і десь згори упав на мене промінчик світла. Я підвів засліплені темрявою очі — і на карколомній, неймовірній височині побачив цятку неба, такого блакитного, що воно могло здатися мені пурпуровим. У стіні були залізні східці. Я став підійматися ними. Вряди-годи зупинявся, — не відпочити, хоч і зовсім знесилів, — а виплакатись. Це були радісні сльози. Я бачив шпилі веж і астрагали, фронтони і куполи — безліч пишнот з граніту і мармуру. Я підіймався, залишаючи позаду сліпий обшир чорних лабіринтів, вплутаних у світлосяйне Місто.

Нарешті я вибрався у щось на зразок невеличкої площі, точніше — у внутрішній двір, його оточував єдиний будинок неправильної форми, неоднакової височини, з куполами та колонами. Перш за будь-які інші риси цієї неймовірної споруди, мене приголомшила прадавність її походження. Я відчув — вона давніша за людей, давніша за землю. Ця знаменна прадавність хоч у певний спосіб, і жахала око, але, здалося мені, була доказом праці безсмертних робітників. Спершу обережно, потім байдуже, зрештою у відчаї блукав я сходинками і хідниками цього чудернацького палацу. Згодом я дізнався, що ширина і висота кожної із сходинок були різні; тим-то я так і знемігся. «Цей палац збудували боги», — промайнула в мене думка. Обдивившись порожні зали, я поправився: «Боги, що збудували оце, померли». Помітивши химерність побудови, я сказав собі: «Боги, що збудували оце, були божевільні». Проказав я це, добре пам’ятаю, з якимось незрозумілим осудом, що скидався на докір сумління, з більшим жахом розумовим, ніж зі страхом чуттєвим. До враження про неймовірну давність», споруди додались інші — про її нескінченність, про її потворність, про її цілковиту безглуздість. Я пробився крізь лабіринт, але ясне Місто Безсмертних налякало і відштовхнуло мене. Лабіринт — приміщення, призначене, щоб заплутати людину; його побудова, щедра на симетрію, підпорядкована цій меті. У цьому палаці, який я досить поверхово оглянув, побудова не мала мети. Навсебіч розбігалися глухі коридори; вікна були на недосяжній височині; розкішні двері вели або в нішу, або в колодязь; я бачив дивовижні зворотні сходи, з поручнями і сходинками, збудованими знизу. Інші ж, щільно припасовані до якоїсь монументальної стіни, не вели нікуди, після двох чи трьох звивин гублячися у високій темряві купола. Не має значення, чи всі ці описи — точні: адже я знаю, що за багато років мої страшні сни втратили детальність; зараз я не можу сказати, що та або інша риса це точне відтворення дійсності чи форм, від яких я божеволів ночами. «Це Місто, — думав я, — неймовірно жахливе; вже саме те, що воно існує і триває в часі, хоч і лежить посередині таємничої пустелі, отруює минуле, отруює майбутнє, якоюсь мірою компрометує навіть зорі. Доки воно існуватиме, ніхто в світі не зможе осягнути своєї мети й бути щасливим». Я не хочу його описувати; хаос різноманітних слів, — тіло тигра або бика, в якому потворно кишать, ненавидячи одне одне, зуби, нутрощі й голови, — може (якоюсь мірою) дати про нього приблизне уявлення.

Не пригадую детально, як я повертався, пробираючись запилюженими й вогкими підземеллями. Єдине знаю; не полишав мене страх, що вийду до останнього лабіринту, який приведе мене знову до огидного Міста Безсмертних. Нічого більше згадати не можу. Це забуття, зараз непереборне, було почасти зумисним, а почасти обставини моєї втечі були такі, що якогось дня, не менш забутого теж, я вирішив забути їх.

III

Ті, хто уважно читав оповідь про мої поневіряння, пам’ятають, що один чоловік з племені троглодитів ішов за мною вслід, як ішов би собака, до нерівної тіні мурів. Вийшовши з останнього підземелля, я побачив його біля входу печери. Він лежав на піску, незграбно викреслюючи і стираючи на ньому низку химерних знаків, схожих на літери зі снів, які ти ось-ось зрозумієш, але, які в останню мить зливаються. Спочатку я був подумав — він намагається написати щось якимись варварськими письменами, але потім зрозумів: безглуздо уявляти собі, що люди, які не навчились розмовляти, можуть писати: До того жоден зі знаків за формою не нагадував інший, що виключало навіть віддалену можливість вважати їх символічними. Троглодит креслив їх, розглядав і поправляв. Зненацька, ніби йому набридла ця гра, він стер усе рукою. Глянув на мене, але, здається, не впізнав мене. Незважаючи на це, я відчув таке полегшення (чи така велика і страхітлива була моя самотність), що дозволив собі подумати: цей недорозвинений троглодит, який дивиться на мене біля входу в печеру, очікував мене тут. Сонце цілий день пряжило рівнину; коли ми під першими зірками прямували назад у селище, пісок у нас під ногами був гарячий. Троглодит ішов попереду; цієї ночі я вирішив спробувати навчити його розрізняти, а при нагоді й повторювати деякі слова. Собака і кінь (міркував я) спроможні на перше, багато з птахів, як ось Цезарів соловей, — на друге. При всій обмеженості, яку може мати сприймання людини, мозок її завжди сильніший за мозок тварини.

Покірність і ницість троглодита викликали в моїй пам’яті образ Аргоса, старого, конаючого пса з «Одіссеї», і я назвав троглодита Аргосом, і намагався привчити його до цього імені. Ніяк це мені не вдавалося. Хитрощі, рішучість, упертість — все було намарне. Нерухомий, з безвільним виразом очей, він, мабуть, не сприймав звуків, які я намагався вбити йому в пам’ять. Був за кілька кроків від мене, а здавалось, знаходиться дуже далеко. Лежачи на піску, схожий на невеличкого напівзруйнованого сфінкса, він давав небесам обертатися над ним од початку дня до початку ночі. Я не міг повірити, що не досягну бажаного. Згадав ефіопську легенду про мавп: вони нібито не розмовляють навмисне, щоб їх не примусили працювати. Отже, ймовірно, що й Аргос мовчить зі страху чи підозрює щось недобре. Від цього уявлення я перейшов до інших, ще дивовижніших. Подумав, що Аргос і я належимо до різних світів; що наші сприймання однакові, але що Аргос комбінує їх по-іншому і будує з їхньою допомогою інші уявлення про предмети; що, може, для нього нема предметів, а є лиш запаморочлива і тривала гра надзвичайно коротких вражень. Я думав про світ без пам’яті, без часу; уявив собі існування мови, в якій нема іменників, мови з безособовими дієсловами і невідмінюваними прикметниками. Ось так умирали дні, а з днями роки, але щось подібне до щастя сталося одного ранку. Випав дощ, рясний і повільний.

Ночі в пустелі бувають холодні, але ця була вогняна. Снилося мені, що якась ріка Фессалія (у її води я кинув золоту рибину) піднялася, щоб омити мене; я чув, як вона підступає по червоному піску і чорному камінню; холодне повітря й одноманітний шум дощу розбудив мене. Голий побіг я привітати його. Ніч минула під жовтими хмарами, троглодити, не менш щасливі, ніж я, підставляли тіла свої цілющій зливі майже в екстазі. Вони здавалися жерцями, яких пойняло божество. Аргос вищав, підвівши очі до неба, струмені води спливали по його обличчю; але не тільки води (про це я довідався згодом), а й сліз. «Аргосе! — гукнув я. — Аргосе!»

1 тоді, з лагідним захопленням, ніби відкриваючи щось втрачене і забуте дуже давно, Аргос пробелькотів: «Аргос, пес Одіссея». І потім, так само не дивлячись на мене: «Цей пес лежить на гноїську».

Ми легко сприймаємо реальність, можливо, тому, що передчуваємо — нема нічого реального. Я спитав його, що він знає про «Одіссею». Він ледве говорив по-грецькому, я мусив повторювати запитання.

«Дуже мало, — сказав він.— Менш, ніж найбідніший рапсод[2]. Минуло вже тисячу сто років, відколи я її склав».

IV

Того дня я все зрозумів. Троглодити були Безсмертними; потік із водою, повною піску, був Рікою, яку розшукував вершник. Що ж до міста, слава про яке докотилась аж до Гангу, — минуло вже дев’ять століть з часу знищення його Безсмертними. З його руїн вони збудували на тому самому, місці безглузде місто, яке я оглянув: щось на зразок пародії чи протилежності і водночас святині ірраціональних богів, які керують світом і про яких ми нічого не знаємо, крім хіба, того, що вони не схожі на людей. Споруда ця — останній символ, який дозволили собі Безсмертні; вона знаменувала етап, на якому, переконавшись, що кожне починання — безплідне, Безсмертні постановили жити для чистої думки. Поставили будівлю, забули про неї і пішли жити в печери. Заглцблені в роздуми, вони майже не помічали зовнішнього світу.

Про все це оповів мені Гомер — в спосіб, яким розмовляють з дитиною. Розповів про свою старість і про останню мандрівку — він звершив її, як Одіссей, щоб дістатись до людей, що не знають моря, не їдять солоного м’яса і не мають уявлення про весло. Прожив тисячоліття в Місті Безсмертних. Коли місто було знищено, порадив закласти те, друге. Нічого дивного: оповідають, що, оспівуючи війну з Іліоном, він згодом уславив війну жаб з мишами. Був він, як бог, що, створивши космос, потім створив хаос.

Бути безсмертним — не так-то вже й незвично; крім людини, всі звірі безсмертні, бо не усвідомлюють смерті; знати, що ти безсмертний — це щось страшне, незбагненне для богів. Я помітив, що всупереч численним релігіям, впевненість у безсмерті — надзвичайно рідкісне явище. Ізраїльтяни, християни і мусульмани проголошують безсмертя, але повага, яку складають першому життю, доводить, що єдино в нього вони вірують, — бо призначають всю нескінченність життя наступного на кару чи винагороду за це перше. Мудрішим здається мені коло в деяких релігіях Індостану; в тому колі без кінця й початку кожне життя є наслідком попереднього й породжує наступне, але жодне не визначає їх у сукупності… Навчена віковою практикою республіка безсмертних людей осягнула досконалість терпимості і майже байдужості. Вони знали, що в нескінченному плині часу на долю кожної людини випадає все. Завдяки своїм колишнім чи майбутнім достоїнствам кожен вартий всієї доброти, але водночас і всієї зневаги через свою нікчемність — в минулому чи в майбутньому. Як в азартних іграх парні й непарні цифри тяжіють до рівноваги, так само анулюються і підправляють одне одного розум і дурість, і, можливо, грубувату «Поему про Сіда» врівноважує один лише епітет з «Еклог» чи єдина сентенція Геракліта. Найпобіжніша думка підпорядковується невидимому обрієві і може увінчати чи уславити якусь таємну форму. Чув я про таких, що чинили зло, яке в наступних століттях обернулось на добро або було ним для вже померлих… Коли розглядати їх у такий спосіб, усі наші вчинки — слушні, але водночас і не варті уваги. Немає заслуг моральних чи інтелектуальних. Гомер створив «Одіссею»; якщо закладемо нескінченний час з нескінченною кількістю умов і варіантів, не написати, хоча б один раз, «Одіссеї» — неможливо. Ніхто не є кимось, одна безсмертна людина є всіма людьми. Я, Корнеліус Агріппа, — бог, герой, філософ, демон і водночас світ, а це лиш малоприємний спосіб сказати, що я не існую взагалі.

Поняття світу як системи досконалих компенсацій справило величезний вплив на Безсмертних. Передусім зробило їх несприйнятливими до співчуття. Я вже згадував про старовинні каменярні, що перетинали пустелю на другому березі; один із Безсмертних упав у найглибшу з них: він не міг собі заподіяти якоїсь шкоди ані вмерти, але палила його спрага; доки кинуто йому мотузку, минуло сімдесят років. Не цікавила Безсмертних також і їхня власна доля. Тіло було покірливим домашнім створінням, і йому вистачало щомісяця як милостині — кількох годин сну, трохи води і шматка м’яса. Хай не намагаються понизити нас до звичайних аскетів. Немає приємності, складнішої за мислення, і ми йому цілком віддавалися. Часом якийсь надзвичайний подразник повертав нас зовнішньому світові. Як, приміром, цього ранку — прадавня, елементарна радість від того, що пішов дощ. Правда, такі хвилини траплялися зрідка, всі Безсмертні були здатні на погірдливий спокій; я запам’ятав чоловіка, який ніколи не зводився на ноги: птах звив гніздо на його грудях.

Серед висновків з доктрини, яка проголошує, що немає нічого не врівноваженого іншим, існує один, невеликої теоретичної ваги, який схилив все ж нас наприкінці чи на початку X століття розійтися по поверхні землі. Його можна висловити так: «Існує ріка, що її води дають безсмертя; отже, в якійсь країні мусить бути ріка, що його знищує». Кількість рік не є нескінченна. Безсмертний мандрівник, який обійде світ, колись та нап’ється з усіх річок. Вирішили відшукати ріку, яка відбирає безсмертя.

Смерть (або натяк на неї) робить людей вартісними й гідними жалю. Люди хвилюють, бо щось у них є від привидів; кожен людський вчинок може бути останнім; кожне обличчя мусить стертися, як обличчя, що ми бачимо в сновидіннях. Все серед смертних набуває вартості як безповоротне і залежне від випадку. Серед Безсмертних, навпаки, кожен вчинок (і кожна думка) — це відлуння інших, що вже були в минулому, або запорука інших, які в майбутті (до безконечності) знову його (чи її) повторюватимуть. Немає речі, яка не була б ніби відображена в безлічі дзеркал. Ніщо не може трапитись лише один раз, ніщо не має безперечної вартості. Все урочисте, все, освячене обрядами, — не стосується Безсмертних. Гомер і я розійшлися у брамах Танжеру; здається, ми не попрощались.

V

Я побачив нові королівства, нові імперії. Восени 1066 року я бився на мосту під Стамфордом, не пам’ятаю вже, чи в лавах Гарольда, якого спіткала там лиха доля, чи в лавах того нещасливця Харальда Хардрада, який виборов шість п’ядей англійської землі, а може, трохи більше. В сьомому столітті за літочисленням Хіджри, в передмісті Булака, неспішним каліграфічним письмом, на мові, яку я забув, абеткою, якої вже не знаю, я переписував сім подорожей Сіндбада й історію міста Бронсе. У дворі в’язниці в Самарканді я багато грав у шахи. В Біканері займався астрологією, як і в Чехії. 1638 року побував у Колошварі, а пізніше в Лейпцігу. В Абердіні 1714 року я замовив собі шість томів «Іліади» Попа; знаю, що не раз з насолодою повертався до них. Близько 1729 року дискутував про походження цієї поеми з одним професором риторики, який звався, наскільки пам’ятаю, Джамбаттіста; його докази здалися мені неспростовними. Четвертого листопада 1921 року пароплаву «Патна», який віз мене до Бомбея, довелося кинути якір в одному з портів на узбережжі Ерітреї[3]. Я вийшов на берег; пригадав собі колишні, давно минулі дні, проведені тут над Червоним морем, коли я був римським трибуном і лихоманка, магія та неробство мучили моїх солдатів. Неподалік я помітив чисту воду; покуштував її, спонуканий звичкою. Давно не відчуваний біль видався мені дуже гострим. З недовірою, спокійний і щасливий, приглядався я до повільного утворення неоціненної краплі крові. «Я знову смертний, — повторював сам до себе, — знову подібний до всіх людей». Тієї ночі я не спав до ранку.

…Сплинув рік, і я переглянув ці сторінки. Переконався, що все це було насправді, але водночас помітив ніби щось фальшиве. Мені здається, що я відкрив причину цієї фальші. Опишу її; якщо сприймуть це за фантастику — байдуже.

Історія, яку я оповів, видається нереальною, бо в ній змішуються випадки з життя двох різних людей. У першому розділі вершник хоче дізнатися назву ріки, що омиває мури Фів; Фламініус Руфус, який перед тим дав місту епітет Стобрамні, каже, що ріка зветься Єгипет; жоден з цих виразів для нього не характерний, а підходять вони швидше Гомерові, який в «Іліаді» називає Фіви стобрамними, а в «Одіссеї» вустами Протея й Одіссея незмінно називає Ніл Єгиптом. У розділі другому римлянин, п’ючи воду безсмертя, вимовляє якісь слова по-грецькому; слова ті належать Номерові, і їх можна знайти в кінці відомого переліку кораблів. Пізніше, в химерному палаці, каже про «осуд, що скидався на докір сумління»; слова ці походять від Гомера, який і запроектував цю потворну споруду. Такі аномалії занепокоїли мене; інші, естетичного плану, дозволили дізнатись правду. Містить її останній розділ; там написано, що я бився під Стамфордом, що переписував у Булаку мандри Сіндбада-мореплавця і замовив собі в Абердіні англійську «Іліаду» Попа. Жодне з цих свідчень не викликає сумніву; показовий самий факт їх наголошення. Перше з них свідчить, що це людина військової професії, але пізніше помічаємо, що оповідач акцентує не воєнні справи, а людські долі. Подальші факти викликають ще більший подив. Неясна первопричина, що змусила мене їх занотували; я зробив це, бо знав — вони чимось знаменні. Оповідані римлянином Фламініусом Руфусом, вони такими бути не можуть. Натомість такими вони є, оповідані Гомером; дивно було б, якби цей останній копіював у тринадцятому столітті пригоди Сіндбада, іншого Одіссея, й відкривав по перебігу стількох віків у якомусь північному королівстві, та ще й якоюсь варварською мовою форми своєї «Іліади»[4]. Коли наближається кінець, в пам’яті немає вже образів, спогадів, — лишаються самі слова. Тож нічого дивного, що час переплутав слова, які колись були властиві для мене, зі словами, що належали комусь, хто мандрував зі мною стільки століть. Я був Гомером; невдовзі буду Ніким, як Одіссей; невдовзі буду всіма: буду мертвий.

Постскриптум 1950 року. Серед коментарів, які викликала попередня публікація рукопису, найцікавіший, і напевне не найвічливіший, називається «А Coat of Many Colours» (Манчестер, 1948); це праця завзятого пера доктора Наума Кордоверо. Налічує вона близько ста сторінок, йдеться там про грецькі компіляції, про компіляції з давньолатинської, про Бена Джонсона, який змалював своїх сучасників, користуючись цитатами з Сенеки, про твір «Virgilius evangelicans» Александра Росса, про ідеї Джорджа Мура й Еліота і, нарешті, про «оповідання, що приписується антикварові Джозефу Картафілусу». Він виявляє у першому розділі невеликі інтерполяції з Плінія («Historia naturalisa», V, 8); у другім — з Томаса Де Квінсі («Writings», І, 439); у третьому — з одного листа Декарта до посла П’єра Шану; у четвертому — з Бернарда Шоу («Back to Methuselah», V). З тих вкраплень чи плагіату він робить висновок, що весь документ — апокриф.

Як на мене, такий висновок — безпідставний. «Коли наближається кінець, — написав Картафілус, — в пам’яті немає вже образів, спогадів, — лишаються самі слова». Слова, слова, несуттєві і покалічені, чужі слова, були вбогою милостинею, яку полишили йому години і століття.

 

[1] Пактол (тепер Сарт-Чайї) — річка в Малій Азії, на якій стояла столиця стародавньої Лідії — м Сарди (прим. перекл.).

[2] Рапсод — у стародавній Греції мандрівний співець, виконавець епічних пісень (прим. перекл.).

[3] В цьому місці рукопис забруднений: можливо, було витерто назву порту (прим. автора).

[4] Ернесто Сабато вважає, що Джамбаттіста, який дискутує на тему походження «Іліади» з антикваром Картафілусом, — Джамбаттіста Віко; цей італієць захищав думку, що Гомер — постать символічна, як, приміром, Плутон чи Ахіллес (прим. автора).