ЮЛЬКО ВДОМА

Юлько був невдоволений — не відповів Славкові як слід, коли той шарпнув його за рукав. Та ще й при Стефкові! Хоча Стефко — це всього лише Стефко, хто там на нього звертав би увагу. Однак не дуже приємно, коли бачать, як тебе шарпають і повчають, а ти тихенько йдеш геть. Але ж і бійку зчиняти годі було — земля слизька, Юлькові уявилось, які б вони були,— викачані в листі та в глині,— коли б так спробував дати чосу Славкові. І тому Юлько йшов додому набурмосений та похмурий.

Те, що жив він зі Стефком в одному будинку, аж ніяк не означало, що їхні дороги якось перехрещувалися. Мама оберігала в дитинстві Юлька від Стефкових кулаків і «Не втручайся, Юльчику, не відбирай мамі здоров’я»,— казала вона тоді, коли Стефко бив когось іншого.

А коли обоє підросли, то якось так уже повелося, що при зустрічах, трохи відсторонюючись, добре вихований Юлько вітався:

— Стефку, сервус, як ся маєш?

Стефко часом не відповідав, а часом, коли перебував у доброму гуморі, дарував кілька слів, що мали означати прихильне ставлення до Юлька, бо хоча Юлько — на думку самостійного Стефка,— виглядав пещеним мамієм, однак ніби й плохутою не був. Та й, зрештою, причин до сварки не знаходилося.

Вдома:

— Щось сталося? Якась трапилася прикрість, Юльчику? — стривожено зазирала синові в очі мама.

Вона була у біленькому фартушку, такому білому, що Юлько завжди дивувався — як можна мати такий білий фартушок, пораючись на кухні! Коли Юлько сам брався за якусь домашню роботу, він через п’ять хвилин скидався на сажотруса або на мірошника, в залежності від роботи.

— Нічого, мамцю, прошу не хвилюватися,— сказав Юлько, цілуючи матір у щоку.

— Але ж я бачу, Юльчику: щось не так!

— Все так,— сказав він і вдавано веселим голосом запитав: — А що доброго сьогодні на підвечірок ти приготувала, мамцю? Так смачно пахне!

Мати зітхнула й сказала:

— А зараз побачиш. Мий руки і ходи їсти.

Юлько скинув черевики, перезувся у домашні капці — підлога була натерта до блиску й самому не хотілося залишати на паркеті сліди.

Миючи руки, хлопець мимохідь глянув у дзеркало, почеплене над умивальником. Побачив власне відображення і підморгнув раптом сам собі: «Ов-ва, знайшов ти, Юльку, причину для журби!» — і ніби справді потішив себе, і вже щиро веселим тоном повідомив:

— Я вже готовий, мамцю. Чи можна їсти?

— Так, так,— похапливо відповідає мати, несучи з кухні тарілку, на якій аж палахкотіла рум’яна смажена картопля з яєчнею.

— А серветочку, мамцю? — ласкаво попросив Юлько і усміхнувся матері.

— Зараз, зараз,— сказала вона і легкою ходою вийшла з кімнати.

«Гарна моя мама,— провів її поглядом Юлько, наколовши на виделку хрумтячу картоплю,— дуже гарна моя мама. Я колись намалюю її портрет, слово честі».

— Дякую, мамцю,— знову всміхнувся Юлько.— Знаєш, ти в мене така гарна! Мамцю, а кава буде?

— Звичайно, Юльчику,— сказала мама і ще раз пішла на кухню.

По вечері Юлько вигідно простягся на канапі, заклав руки за голову. Обводив поглядом кімнату — звична і затишна; мама не дасть ніде порошині впасти; гарно добрані кольори: меблі, хідники на підлозі, квіти у вазі на столі — все створювало лагідний, мажорний акорд, де ніщо не вражає слуху. Тільки Юльків малюнок на стіні — чорна туш на сірому, аж темному, аркуші паперу — якось не в’язався з рештою тонів у кімнаті. Юлько просив маму не вішати малюнка на стіні, а мама, як завжди, переконувала:

— Не відбирай мамі приємності, Юльчику…

Малюнки Юлькові — то вже не були гривасті коні.

Зачарувало Юлька місто. Любив його якось дивно, не по-хлоп’ячому, і любив не стільки самий рух, барвистість людської течії, а скоріше затаєну думку, закам’янілість м’язів каріатид і атлантів, різкі переходи від сучасної архітектури до старовини. І пробував передати усе те чіткими чорними лініями на невибагливому тлі сірого паперу. Малюнок на стіні — столітній сторож-ліхтар на площі біля оперного театру. Пляма світла на тротуарі, перекреслена вузькою тінню. І більше ані штриха, лиш якийсь трохи сумний настрій угадувався за тим. Ліхтар дуже сподобався мамі, що ж, коли вона так хоче, нехай собі висить на стіні той ліхтар, Юлько не позбавлятиме маму приємності.

Колись хлопець показував свої малюнки тільки Беркуті,— дивацтво. Славко мало що тямить у тій справі,— а тепер нехай усі оглядають ліхтаря, бо Юлько має ще інші малюнки, котрих нікому не збирається показувати; своє місто на своїх малюнках, вони належать лише Юлькові, так йому хочеться, та й годі.

— Юльчику,— тихо нагадує мама,— а ти ж, здається, ще до книжок сьогодні не брався.

— Зараз, мамцю,— всміхається Юлько.— Ще собі трохи спочину.— Заплющує очі, тоді в темряві ходять такі червоні кола-дивовиди, як гриви коней, що він малював колись давніше. А ще зажмурки можна побачити, що впіймало око мить перед тим, лиш кольори змінюються. Біле стає жовтим, червоне — чорним…

Юлько потер очі, аж повіки заболіли, скочив з канапи — таки справді треба братися до уроків. Коротенькі розділи в підручниках були зрозумілі, задачі розв’язувалися легко, з домашніми вправами значно менше клопоту, аніж з тими кольорами, що їх бачив заплющеними очима. Або ж з тими розмовами, що їх починає Беркута, з тими його причіпками. Чого хоче від нього Славко Беркута? Колись готовий був за Юлька у вогонь і в воду скочити, тепер не бажає цього робити; не треба, не велика біда, але чого ж чіплятися? Юлько знову заплющив очі і став придивлятися до кольорів у густо-коричневій сліпій темряві.

Взимку вони якось грали в сніжки, до пізнього вечора мокли в липкому снігу, і десь там зосталась Юлькова шапка — чи то збили суперники, чи то сам загубив, вже й гра скінчилася, а Юлько з Славком шукали шапку, і врешті Славко віддав йому свою.

— Ти бери, бери, тобі кажуть! Я ніколи не простуджуюся, сам знаєш.

І пішов Юлько додому у Славковій шапці, була вона геть мокра, одне вухо майже обірвалось, та все ж рятувала од вітру й морозу. Одним словом, шапка…

А одного разу,— Юлько напевно знав, що так воно й було,— Беркута під час турніру програв йому партію в шахи, навмисне програв, аби Юлько став чемпіоном серед п’ятикласників.

Тепер спробуй запитати — «Чого ти чіпляєшся, Беркуто?» — обов’язково почуєш: «Не чіпляюсь, а маю рацію…» Та нехай там собі, Юлько все одно тої рації не визнає. Яка там рація? І в чому?