ДИСКУСІЯ ЗА ПАРТОЮ

— Привіт чемпіону!

— Кубок твій?

Сьомий «Б» вірив у спортивну зірку Славка Беркути. Сьомий «Б» вважав, що має право на зустріч з переможцем, але клас спіткало розчарування — кубка не було. Команда виступила добре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.

Андрій Степанович не дорікав.. Тільки хлопці махнули рукою: «Ну от, а ми на тебе надіялись! Ех ти!»

— Давай проаналізуємо,— сказав Андрій Степанович.— Що вийшло? Поки було напруження волі, ти весь зібрався, вивчав суперника — і вигравав. Коли тобі раптом здалося, ніби успіх забезпечений і без боротьби, ти розм’як і розслабився — твою слабкість миттю відчули. І ось маєш замість першого чи другого — тільки четверте місце.

Славко розумів свою помилку. Так, правильно все запримітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не сподівався виграшу,— та ще й у Беркути! — тим Славко ганебно програв. Він собі подумав:

«Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка».

Та коли раптом отямився, було вже пізно. Рахунку виправити не міг. А пізніше настрій зіпсувався зовсім, він скис; розвеза, от розвеза! Скис — і програв ще двічі!

Найприкріше було, що перший день змагань пройшов чудово. Фотокореспондент схопив на плівку цікавий момент бою, і хлопець, сам себе не впізнаючи, розглядав сіру фотографію в газеті.

Хороший то день був. Ходили по місту, їли морозиво, хоч був приморозок, все одно їли морозиво і купили торт — справжній палац із солодкого крему і ще чогось дуже смачного: чи то горіхів, чи то шоколаду.

«Палац» купили на честь Славкового дня народження. Повідомляючи про результати першого дня, так і сказали: «Одному з учасників змагань, Ярославу Беркуті, сьогодні сповнилося чотирнадцять років, і свій день народження він добре відсвяткував, вигравши усі бої».

Найголовніший, звичайно, був подарунок Андрія Степановича. Він дав Славкові чудову шпагу, новеньку шпагу з дзвінким, як струпа, клинком і блискучою гардою. Ручка її лежала в долоні зручно, мов прикипала, і шпага здавалася продовженням руки, напрочуд необхідним продовженням руки.

Славко від задоволення почервонів і навіть забув подякувати.

— Ну, Беркута, з такою шпагою не виграти першість — просто ганьба! — не приховуючи заздрості, казали хлопці. Вони й не сумнівалися, що він виграє.

Маєш тобі, виграв! Вгадали, ворожильники!

Звичайно, ті, хто зайняв дванадцяте чи навіть десяте, могли тільки мріяти про четверте, але Славко повинен був мати перше! Перше, а не четверте, тільки перше!

Показати в класі газету з фотографією? Ні, це не мало жодного сенсу. Враження не справило б зовсім, бо фотографія тепер була скоріше докором, аніж радістю.

Важко було переступати поріг класу і визнавати, що не привіз кубка. Навіть значка не привіз, бо за четверте місце й того не давали. І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий голос Юлька:

— Ай-ай-ай, а ми тут приготували урочисті промови на привітання олімпійця.

Юлько готував промови?! Може, він ще й переживав через Славкову невдачу? Ну-ну!

— Ти повторюй ту промову щовечора, може, для іншого випадку згодиться!

— Тихо! Юпітер гнівається!

Шпагу, подаровану Андрієм Степановичем, Славко заховав і вирішив не брати до рук доти, доки сам не відчує, що має на це право. Дав собі слово: через рік увійти до збірної республіки, самому собі поклявся і надумав не порушувати клятву, хоч би чого це йому коштувало.

— Тільки ж гляди, про науку не забувай,— сказала мама.— Ти завжди з крайності в крайність впадаєш, не можеш рівно.

— Я ж не паровоз, щоб рівно, як по рейках. Я людина,— глибокодумно зауважив Славко.

Мама пожартувала:

— Ти в мене стаєш філософом.

Син не відповів — він думав про щось, зосереджено звівши брови.

— Про що ти думаєш, синку?

— А так, мамо, ні про що,— сказав він, і мама раптом із сумом подумала, що тепер вона знає про Славка трохи менше, ніж тоді, коли той навіть говорити не вмів. Тоді було значно простіше. А ось тепер: «Ні про що, мамо».

— Мамо, знаєш, я тепер ще й легкою атлетикою займусь. Треба — для загального розвитку!

— А чи не краще тобі для загального розвитку до уроків узятись? — раптом обурилася мама.— От я скажу тренерові, що спорт на тебе погано впливає.

— Ой, мамочко, не кажи Андрію Степановичу! — засміявся Славко, обхопив маму за плечі і закрутився з нею по кімнаті.

— Чекай, чекай, ти мені зачіску зіпсуєш? — сказала мама. А сама подумала, що Славко миттю знаходить спосіб врятуватися від її справедливого гніву.

Так, від маминого гніву можна було врятуватись. А от від власної зраненої гордості і від кепкувань — хай і не злих — порятунку не знайдеш. Хіба ж поясниш, у чому справа? Спорт — це спорт. Програв — значить, програв. І нема для тебе жодного виправдання. Люди часом з переломом руки беруть участь у змаганнях. Одного разу дівчинка-ковзанярка на льоду танцювала, рука в гіпсі, а вийшла на друге місце. Тут уже, мабуть, починається отой вимір максимального навантаження.

І Славко малював на уроці ніким не відкриті материки, обмірковуючи, як збільшити навантаження. Однак способи на це самі собою не вигадувалися. Їх, мабуть, треба відкривати, як материки. Як Північний полюс. Як істину про те, що Земля обертається довкола Сонця. Колись за це відкриття заплатили життям. А чим треба заплатити, щоб пізнати розмір власних сил і можливостей? Адже від цього залежать і відкриття.

«Стаєш філософом»,— повторила б мама.

Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Сидів за однією партою, переписував з дошки одну й ту ж задачу. Писав чорнилом із спільної, на двох, невиливайки. Тепер би Славко не списав у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв’язання, Славко вибрав би не те, котрим скористався Юлько. Та чомусь не міг би признатися відверто Юлькові, що не може прийняти його таким, як він є.

Чому ж ти не кажеш нічого вголос, Славко Беркута?

Може, тому, що колись сам дуже хотів сісти за одну парту з Юльком Ващуком, найкращим учнем у класі, який так розв’язував задачі, як ти по деревах лазив? Який прочитав стільки книжок, скільки ти забив м’ячів у старий паркан, що правив за футбольні ворота. Ти так хотів сидіти з Юльком, що,— аж сором згадати, розвеза, та й годі,— заплакав, бо вчителька сказала, що сидіти вам разом ніяк не можна: Юлько високий, а ти Котигорошком був тоді, Славку Беркута.

Боїшся, Юлько тебе не зрозуміє? Не зумієш пояснити, чого ти хочеш!

Учора він був тобі другом, Славко Беркута. Як же це виглядатиме, коли сьогодні ти скажеш раптом, що тобі чимось не до вподоби Юлько Ващук? І не зможеш як слід пояснити, чим же таки не до вподоби?

Хіба те, що Юлько сміється, штовхаючи ногою сороку з перебитим крилом, може бути причиною нехоті до нього?

Розберись у своїх симпатіях, Беркута. Хоч у правилах для учнів і не сказано, що треба любити усіх однокласників, однак спробуй зрозуміти самого себе і свого друга. Може, розібратися в симпатіях і антипатіях — це також визначити міру максимального навантаження?

Цікаво, а яке максимальне навантаження може витримати Юлько Ващук?

— Слухай, Юльку, яке максимальне навантаження ти можеш витримати?

— Що?

— Я питаю, яке максимальне навантаження ти можеш витримати?

— Я не машина. І взагалі, не маю наміру вступати з тобою в дискусії на уроці.

— Дискусії! Ну, чому б тобі не сказати — суперечки?

— Знову ти чіпляєшся до слів. Скажи чесно, чого ти від мене хочеш? Ти, може…

Варвара Трохимівна, учителька математики, постукала олівцем по столу:

— Беркута! Ващук! Я до вас звертаюся чи не до вас? Втретє прошу припинити розмову, а ви ніби й не чуєте.

Славко насупився. Юлько пояснив:

— Пробачте, ми справді не чули.