«Щасти вам, друзі!»

Ранній ранок, а до космодрому Інституту міжпланетних сполучень плавом пливе народ. Дорослі й діти, чоловіки й жінки — ідуть, їдуть автомашинами, автобусами. Це ж тільки подумати — ракета відправляється на Місяць!

Першими на космодром з’явилися журналісти, працівники радіо і телебачення. Згодом сюди ринула людська ріка. Більшість поспішала, щоб на власні очі побачити цю історичну подію; чимало було й таких, що хоч і не відчували історичного моменту, але раз тисячний натовп стікається в одне місце, то треба й собі, щось має бути цікавого; а дехто й не знав, що діється, але енергійно прокладав собі дорогу ліктями, сподіваючись дізнатися про все на місці, на самісінькому переді. Їх пропускали, думаючи, що то працівники космодрому і без них нічого не буде.

Ракетодром починався тут же, за інститутським садом, за густою стіною підстрижених акацій. Отож Плугар, Отто Дік, Жаннета Барб’є, Мілько і Загорський, а з ними їхні родичі, друзі, а також члени Урядового комітету прийшли сюди пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною, зелене поле космодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, поставлені сторч, здавалося, плавали в повітрі.

Жаннета — невеличка, тендітна дівчина — з захопленням дивилася на цей «акваріум залізних риб», як вона жартома назвала космодром. Звідси, з самісінького дна повітряного океану, ракети-рибини шугали в стратосферу, виходили на орбіту навколо земної кулі, керовані по радіо, облітали Місяць. Звідси запускалися ракети з деталями штучного супутника. Тепер — експедиція на Місяць. Онде бовваніє вона — «Комета»!.. Правда, Жаннеті, може, було б радісніше стартувати в цей політ з мису Канаверал, але що ж подієш… Та, зрештою, наука — насамперед! А ці радянські колеги напрочуд гарні, цікаві люди…

Микола Загорський все оглядається, шукає поглядом Ольгу — її нема.

З репродукторів раптом заговорив густий бас:

— Громадяни! Через огорожу пролазити забороняється!

«Може, то Ольгу не пускають?» — стривожився Микола. Сходив до воріт — її не було. На нього розуміюче зиркнув Михайло. Біля нього стояла мати — ще молода жінка, з такими ж, як у Михайла, чорними блискучими очима.

Загорський привітався і пройшов мимо.

Іван Макарович розмовляв з дружиною так, неначе мав одлучитися кудись у місто в справах; біля них стояв сухорлявий, горбоносий Отто Дік.

Підійшовши, Микола почув:

— Подивіться, яка гарна травичка! — сказав Плугар.

А трава й справді чудова — тисячі, мільйони зелених стебелець здіймаються вгору; в них стільки сили, стільки енергії, що, здається, вони піднімуть і цю бетоновану доріжку, на якій стоять невгамовні люди, і ангари, і естакади.

Жаннета сходить з бетонованої доріжки, збиває ногами росу, сміється. Микола дивиться на потемнілі сліди в траві і думає: «Ех, чому ти не Ольга!»

Тисячі людей зійшлися до космодрому, а її нема. Всі шляхи і стежки навколо заповнені автомашинами, біля підстрижених акацій, що обрамляють льотне поле, стала жива загорода з грудей і облич… а її нема! Кожен хоче протиснутися якомога ближче, тільки не вона…

Прибув дипломатичний корпус. Працівники посольств оточили Жаннету і Діка, гаряче вітаючи їх. Раптом Жаннета побачила якусь жінку і швидко пішла їй навстріч. Вони обнялися, як рідні, — вже сива радянська астрономка Алла Масевич і молода Жаннета Барб’є. Жаннета розмовляла по-російському, і акцент надавав особливої привабливості її вимові.

Під’їхала відкрита машина, що має доставити космонавтів до «Комети».

Потиски рук, останні слова прощання.

Крізь натовп продирається зграйка піонерів з букетами квітів у руках. В останню мить, коли космонавти вже сідали в машину, їм вдалося прорватись і вручити квіти. Малюки зворушили всіх, особливо екіпаж.

Плугар присідає і, обхопивши кількох дітлахів, притискує їх до себе.

І тут Загорський звернув увагу на телепередавачі. Вони водили своїми скляними очима, передаючи все, що тут відбувається, в ефір, на антени.

«Ага, ти сидиш біля свого екрана, — подумав Микола, вдивляючись у націлений на нього об’єктив… — Ну що ж… Дивися, дивися… А бачиш — я щасливий… Щасливий!..»

Зійшло сонце, веселі промені полинули на землю, лягли на обличчя людей.

Нарешті всі сіли, і машина майже нечутно рушила. Вдалині, на фоні лісу, біліє «Комета»; звідси вона здається зовсім невеличкою.

Помахи рук — наче голуби злітають. Тиша незвичайна, аж не віриться, що навколо стільки людей.

Раптом тонкий жіночий голос:

— Щасливо-о-о!

І враз наче греблю прорвало, — кожен гукав що було сили:

— Бажаємо удачі-і!

— Бувайте здорові!

…Через кілька хвилин машина повернулася порожня — тільки квіти на сидіннях.

Люди знову мовчали, насторожено очікували.

Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось біля ракети:

— Космічний корабель готовий до відльоту… Техніки закінчують останній огляд і перевірку спорядження «Комети». Механік Михайло Мілько доповідає командирові експедиції, заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. Минають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мікрофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!

Здавалося, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почувся глухуватий, стриманий голос вченого.

— Дорогі товариші! — говорив Іван Макарович. — Невтомна праця людської думки наближала сьогоднішній знаменний день. Наша рідна радянська наука відкриває людству шлях до планет, шлях до невідомих таємниць природи в ім’я миру, в ім’я процвітання культури і добробуту всіх народів і рас: білих, чорних, червоних, жовтих. У нас чесна, благородна мета, ось чому ми віримо в успіх, товариші!

Знову тиша, потім команда:

— Зайняти місця в ракеті!

Цокання металу, покашлювання — з репродукторів.

— Увага! — пролунав чийсь владний голос. — Ракета зараз стартує, пропонується негайно відійти від огорожі!

Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де білою цяткою виднілася ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав одійти в «безпечні місця». Зрештою, натовп одхлинув.

А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.

— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. — Ви зриваєте нам зйомку!

— Запізнилися, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів вартовий.

Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, коли він побачив присадкуватого товстуна, що наближався сюди неквапливою ходою.

— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кінооператор. — Не пускають!

Режисер на диво спокійно відповів:

— Ну що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Я напишу, сценарій, вийде ще краще…

В цю мить під лісом загриміло, загуркотіло, наче десь далеко обвалилися важкі гори.

Ракета плавко піднялася над синьою стіною лісу. Можна було бачити, як внизу клубочилась біляста хмара, а вогненний стовп підносив і підносив угору, у високе голубе небо невеличке веретено. Гуркіт віддалявся, розтавав, блискуча рисочка ракети зробилася крапкою і… зовсім зникла. Її поглинув безмежний простір.

— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!

Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані, розходилися люди.