Міжзоряний мандрівник

На стіні, навпроти входу в мозаїчний зал, Іван Макарович запримітив виступ метрів три висотою. Підійшов, пильно оглянув. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектурного оформлення. Стерши пилюку, Іван Макарович і тут побачив шестигранники. Обережно підважуючи сокиркою, почав одколупувати їх. Несхибне внутрішнє чуття підказувало йому, що тут щось має бути. І справді, відкрилась ніша, в якій тьмяніла напівпрозора перегородка. За нею щось бовваніло. Іван Макарович завагався: а що коли він пошкодить якийсь унікум? Та все ж наважився і заходився виймати «дошку». На диво, вона легко піддавалася.

Іван Макарович аж відступив: справді, в ніші було щось унікальне. Там сиділа, ніби глибоко замислившись, людиноподібна істота. Ні волосся на великій довгастій голові, ні брів; рот і ніс дуже схожі на пташиний дзьоб. Очі великі, випуклі, блищать, наче алмазні. Здавалося, вона ожила, ось зараз підведеться і заговорить.

— Жаннето, Жаннето! — загукав Плугар. — Підійдіть сюди!

— Чого ви так схвилювалися? — тримаючи поперед себе руки, дівчина рушила до Плугаря.

Іван Макарович поспішив їй назустріч, підвів до ніші.

— Я тут розкрив саркофаг, Жаннето, полапайте.

Жаннета доторкнулася до голови муміфікованої істоти, провела по її обличчю.

— Це міжзоряний мандрівник!

— Так, так, Жаннето… — З пересохлого рота Івана Макаровича виривався шепіт. — Я не думаю, що це статуя, він колись був живий…

Обидві руки з широкими долонями мумія тримала на колінах. В долонях поблискували якісь великі багатогранники, подібні до очей цієї істоти. Жаннета взяла їх, знічев’я притулила одного собі до ока і скрикнула:

— Я бачу! Бачу!

— Що там видно?

Плугар і собі взяв багатогранник, але не міг нічого розгледіти в ньому. Згодом уже виявилось: якщо заплющити очі — виразно побачиш «живі» картини. Їх сприймають безпосередньо зорові центри мозку. Але тоді Іван Макарович цього не знав і спершу навіть не повірив Жаннєті. А вона тримала багатогранника біля чола і словами передавала те, що бачила.

…Панорама. З пташиного польоту видно якесь незвичайне місто. Воно розкинулося до самісінького обрію, здається, вся поверхня планети зайнята будівлями. Над ними — висить, чи, сказати б, плаває, в атмосфері ще ярус будівель. Ті, що внизу, — призми, куби; «небесні» — багатогранники, кулі.

Посеред цього міста височить циклопічна статуя. Навіть будинки, що тримаються у повітрі, не піднімаються вище її пояса. Ця статуя — гігантський хмарочос, в якому, очевидно, міститься «нервовий» центр держави. Вершина хмарочоса, що має форму голови, охоплена темним обручем, на якому поблискують численні штирі антен. Час від часу з них зриваються фіолетові блискавки: мабуть, передаються імпульси-накази.

На грудях статуї — великий люк, в який то залітають, то вилітають звідти літальні апарати-платформи з прозорими бортами. В апаратах сидять дуже поважні пасажири.

Розгортається панорама міста. Десь далеко внизу — суцільні потоки якихось механізмів.

Жаннета притуляє багатогранник іншою гранню і бачить інші картини.

…Просторий зал. Арена поки що порожня. Пролунали якісь різкі звуки, і сюди з одного боку рушив ряд цих оригінальних, по-своєму красивих істот. Ритмічні рухи голів, рук, ніг. Повільно крокує ряд, його наздоганяє менший (молодь, чи що?), потім ще менший… Ряд проходить крізь ряд, наче на арені з’являється покоління за поколінням, щоб виконати призначену роль і зійти назавжди.

І так проходять усі присутні. Рухи їхні надзвичайно різноманітні, але підкорені одному наростаючому ритму.

Жаннета знову повертає багатогранник.

Здається, вона летить на апараті в розкриту пащу люка на грудях статуї хмарочоса. Зал оформлений у геометричному стилі. Очевидно, відбувається якась нарада воєнного характеру. Жаннета подумала так, мабуть, тому, що всі ці високорослі істоти розташувалися навколо підвищення, на якому виконано схему якоїсь території. Один (Жаннета тут же назвала його Стратегом) займає місце біля ромбовидної панелі, що скидається на пульт управління. Перед ним — ряди різноколірних кнопок, екрани, всілякі прилади тощо. Стратег щось різко говорить, жестикулюючи ручиськами, то вказує на карту-схему, то на кнопки пульта. Присутні один по одному щось говорять йому притишеними голосами, а він сидить похмурий і лихий.

Плугар дає Жаннєті інший багатогранник.

Статуя швидко віддаляється. З її антен зриваються блискавки-імпульси. І все місто відпливає, падає вниз, тоне в імлі. Вже проступають контури цілої планети. Видно якийсь гігантський циліндр — не то супутник, не то зореліт. Жаннета ніби опиняється в ньому — в якійсь кабіні, де посередині стоїть щось схоже на великий пульсуючий мозок. Звідси їй видно диск планети. На ньому то тут, то там з’являються язички спалахів. Раптом перед очима засвітилося, неначе з’явився екран телевізора. На екрані добре видно поверхню планети. Спалахи — то страшенні вибухи. Жаннета бачить грибовидні стовпи газу. («Страшна робота атома», — блиснула думка). Видно, як падають потрощені, охоплені полум’ям споруди, важкий дим суцільною пеленою вкриває місто. З того диму височіє тільки статуя-хмарочос, її антени посилають і посилають нові імпульси. Раптом сліпучий спалах виник десь поблизу статуї, усе закрили чорні вали диму, що все громадились і громадились угору, до самісінького неба. Коли дим розійшовся, хмарочоса вже не було. Мабуть, зореліт, звідки провадилася зйомка, почав віддалятися, бо диск планети ставав усе меншим. Але ще довго видно було, як планету дзьобали гострі спалахи вибухів.

— Страхіття, — сказала Жаннета, віддаючи багатогранники Івану Макаровичу. — Невже тільки оці, що прилетіли сюди, і врятувалися? І десь же мусить бути їхній зореліт, може, в ньому знайдеться ще багато подібних «кінофільмів»? Може, ми дізнаємось, що з ними сталося тут?

— Я теж гадаю, — погодився Іван Макарович. Він помовчав, щось пригадуючи, потім спитав: — А отой Діків селеніт часом не з космічного корабля?

— Він не казав, але цілком імовірно, — відповіла Жаннета. — Радіоактивний елемент у чистому вигляді — де б він його взяв?

Повернулися Мілько і Загорський, веселі, збуджені. Поскидали скафандри.

— Нафта! — вигукнув Микола.

— Рослини! — повідомив Михайло.

— Невже рослини? — здивувався Плугар.

— Ось тут, у сумці, — Михайло подав йому свій рюкзак. — Білі, як сніг.

Плугар вийняв жмут стебел і побачив, що вони зовсім чорні!

— А були як сніг? Оце пристосування до умов!

— Що ви тепер скажете про життя на Місяці, Іване Макаровичу? — спитав Микола, показуючи нафту. — Адже вона утворилася із живих організмів?

Плугар почав приглядатися до рідини. Спробував запалити — горить! Сумніву не було: нафта. Загорський торжествував. Але професор не поспішав з висновками.

— Справа в тому, дорогий друже, — почав він, витираючи пальці, — що саме питання про походження нафти ще не зовсім ясне…

— Тобто? — насторожився Микола.

— Мені здається, що ви подали доказ… неорганічного походження нафти… Розумієте? Неорганічного! — Микола хотів щось заперечити, але професор зупинив його. — Не будемо зараз дискутувати, бо проблема занадто серйозна і потребує глибокого вивчення. А часу на дискусії у нас нема. Є нагальніші справи.

Доповнюючи один одного, Іван Макарович і Жаннета розповіли про «кінофільм». Тільки тепер хлопці звернули увагу на міжзоряного мандрівника, що сидів у ніші, поблискуючи своїми великими опуклими очима. Виходило, що тут жили не селеніти…

— Отже, Дік, очевидно, в космічному кораблі… — підсумував Плугар.

Вирішили зразу ж іти на пошуки.

Перед тим як надіти скафандри хлопці підійшли до зажуреної Жаннети.

— Ми вам подарували море! — пожартував Михайло.

— Так, тепер на карті Місяця буде море Жаннети, — зігрів їй подихом щоку Загорський.

Дівчина усміхнулася.