На порозі щастя
Наступного дня всю землю облетіла звістка: в зв’язку з тим що імперіалістичні агресори не виконали ультиматуму Великої Ради Комун, знехтували місією доброї волі старого вченого і продовжували свою загарбницьку авантюрну політику, район їхньої висадки в горах «продезинфіковано» ультразвуковими установками. Базу нападників знищено. Деякій частині марсіан, переважно інтелігенції, перед цим вдалося відправитись на свою планету.
Ігор в останні дні був то кволим, то надто збудженим. Аміно після повернення додому два дні лежала в ліжку, а потім уже стала до роботи. Свого чергування на фабриці одягу вона дожидалася, наче свята. Ідучи на роботу, була в особливо піднесеному настрої.
— Коли працюєш, то якось наче дужче відчуваєш себе людиною! — усміхалася до Ігоря.
— Я ж тобі казав, що ми ще тоді ненавиділи паразитизм! — милувався нею Ігор. — Недаремно я летів на «Мрії» — хотів побачити, як ви живете, люди комуністичної ери.
Після обіду Ігор і Аміно пішли на прогулянку в ліс. Аміно — в білому костюмі — пробиралася вперед.
— Поглянь, який веселий струмок!
У траві дзвеніла чиста, як сльоза, джерельна вода. На листі кущів грали, тремтіли сонячні зайчики.
— Правда ж він щасливий, оцей струмок? Ну чого ти мовчиш, Ігоре?
— Я щасливіший за нього! Давай я тебе перенесу на той бік!
Дівчина засміялася — струмок легко можна переступити, — але не втекла, коли Ігор брав її на руки. І він поніс її, промовляючи:
— Ти знаєш, я такий щасливий, такий щасливий, що іноді аж лячно стає…
Болісна гримаса перекосила йому обличчя.
— Що з тобою? Що це в тебе? — Аміно намацала на шиї Ігоря невеличкий бугорок.
— Пусте. То марсіанин мене дряпнув…
Облюбувавши поляну, посідали під берізкою. Веселі, безхмарні, вони розмовляли про щастя, про мету в житті і про багато інших високих матерій.
— А коли ми підемо до загсу? — жартома спитав Ігор.
— До якого загсу? — здивувалася дівчина. — Я з ним не знайома.
Ігор розповів, що таке загс.
— Виходить, що любов двох людей гарантувала держава?
— Виходить так. Без товариша Загса сім’я — не сім’я.
— Тепер, за давніми звичаями, вся Комуна святкує день створення нової сім’ї. Діти підносять букети польових квітів… Співи, музика, фестиваль… Так гарно, красиво!
— А коли ж… нам піднесуть квіти?
Аміно зашарілася:
— Чого ти так поспішаєш?
— Я тебе ждав довгі століття…
— І я ждала. Ну гаразд, сьогодні скажемо татові й мамі…
Заходило сонце. Сипнуло на берізку вогнем, і вона спалахнула аж до вершини.
Додому наче на крилах летіли. Не терпілося поговорити з батьками. Ігор так задихався, що зайшов до своєї кімнати перепочити. Канапа приємно холодила щоку, але він відчував себе все гірше й гірше. Паморочилась голова, було важко дихати, наче хтось давив за шию.
Легкою ходою зайшла Аміно. Обличчя її сяяло.
— Я вже поговорила з батьками! — гукнула вона ще з порога. — Чуєш, Ігоре, скоро й нам піднесуть квіти!
Ігор мовчав. Лежав, заплющивши очі, бо коли розплющував, то кімната починала перевертатися.
— Що з тобою?! — скрикнула Аміно. — Ти аж пополотнів!
— Погано мені, люба…
Вона кинулась до екрана, викликала лікаря. Стривожені батьки підійшли до хворого. Ігор стогнав, зціпивши зуби. Дівчина ходила по кімнаті. Страшне передчуття розширювало їй зіниці. Коли б скоріше прибув лікар! Невже…
Почулися кроки, Аміно побігла назустріч і ввела лікаря. Це був високий, уже немолодий чоловік. Швидкими, точними рухами надівши халат, він почав оглядати хворого. Обличчя його нахмурилося, коли він побачив пухлину на шиї.
— То його марсіанин вдряпнув… — пояснила Аміно.
Закінчивши огляд, лікар попросив негайно доставити хворого в клініку. Гуртом винесли Ігоря в машину. Аміно сіла біля нього, Саджера відкликав лікаря убік:
— Що з ним?
— Отруєння. Марсіанська отрута руйнує центральну нервову систему… Треба поспішати!
