Пригода з надією

Поснідали знову юшкою з риби. Водилося її тут багато, Ігор недовго й порибалив, а вони мали кільканадцять штук сизоспинних рибин. М’ясо їхнє було ніжне і дуже добре на смак.

Ігор жартував, зиркаючи на дівчину:

— Ти хочеш зробити мене вегетаріанцем. На вечерю — риба, на сніданок — риба… От комусь жіночка попадеться!

— Дякуй, що хоч це є.

— Ось піду на полювання, притягну тобі якого-небудь динозавра… або мамонта. За кам’яного віку у нас на Землі в кожному ресторані були біфштекси з мамонтятини…

Надія не підтримала жарту. Її обличчя було заклопотане.

— І я з тобою піду.

— Отакої! — Ігор перестав сьорбати юшку. — А ракета як — покинемо для водяників?

— А коли там що-небудь трапиться з тобою? Ні, ні, самого я тебе не відпущу.

Ігор знизав плечима, хотів щось сказати, але передумав. Швидко доїв юшку і почав лаштуватися до рейду на невідомий, таємничий суходіл.

Спустивши на воду пластмасового човна, вони з великими труднощами відбуксирували ракету в затишну бухту, оточену з трьох боків зеленими горами. Човен винесли на берег і сховали у заростях широколистих кущів.

Почали видиратися на гору, щоб звідти оглянути місцевість. Іти було важко: все, що тут росло, сплелося в один зелений клубок. У деяких місцях доводилося прорубувати прохід. Але Ігор не випускав з руки автоматичної рушниці, а Надія стискувала мережану рукоять пістолета. Хвилинами їй здавалося, що вони потрапили в земні джунглі, де так і кишить звірина. Тут поки що не видно ні тигрів, ні пантер, але хто його зна, чи не стежить за ними яке-небудь хиже око?

В гущавині щось кугикало, посвистувало і верещало, але, видно, не через їхню появу. Надія оговталась, осміліла, пішла швидше. Розводила руками віти, і коли Ігор відставав, його хльоскало по обличчю. Надія пустотливо сміялась і продиралася все вище і вище. Гілкою Ігореві збило берета. Він обернувся і тут же підняв його з землі. Надя за цей час могла зробити не більше десяти кроків. Та коли Ігор поспішив, щоб наздогнати її, — дівчини ніде не було. Ігор присів, щоб краще роздивитись: мабуть, сховалася! Ні, не видно.

— Надю, годі дурачитись, — сказав упівголоса.

Дівчина не озивалася.

— Надю!

Мовчанка.

Ступив кілька кроків уперед.

— Надю!

Не відгукується.

І тут Ігор раптом відчув, що дівчина не жартує, — з нею щось трапилось. Відчув усім тілом. Тримаючи напоготові рушницю, почав придивлятися до слідів. Невже звір який?.. Але ж у неї пістолет — могла б вистрілити.

— Надю!

Навколо було тихо і тривожно.

Через кілька кроків Ігор побачив западину, порослу травою, посередині — зяяв отвір. Ось видно її слід у траві: там, де вона ступала, трава прим’ята. Слід обривається біля провалля. Чи глибоко там? Чи вона жива?

Ігор, обережно пробуючи ногою ґрунт, підходить до отвору; лягає, щоб зазирнути туди, але нічого не бачить.

— Надійко!

З-під землі почулося приглушене:

— Я ту-у-т. Це якась пече-е-ра…

— Дуже забилася?

— Трошки…

— Глибоко?

— Метрів з десять бу-у-де.

— Побудь, я за тросом збігаю!

Ігор відповз, потім схопився на рівні ноги і подався назад, у гущавину. «От уже роззява! — сварився в думці. — Куди вона дивилася? Ну нічого, це могло й зі мною трапитись. Хоча б не покалічилась».

Вийшовши на берег, Ігор відразу побачив ракету — вона важко похитувалась на воді. А човна не було. Обійшов усі кущі — нема! Відчув холодок, наче хто снігу сипнув за шию. Невже водяники поцупили човна? Але довго роздумувати ніколи. Швидко роздягнувся, сховав у густих заростях одежу й рушницю і кинувся до ракети вплав. Тривожне передчуття не залишало його, поки не пересвідчився, що в ракеті все на місці. Швидко обмотався тонким капроновим тросом і, замкнувши люк, поплив до берега. На зловісну гору не йшов, а біг, скільки було сили. Серце мало не вискочило з грудей.

Один кінець троса міцно зав’язав за найближче дерево, другий — кинув у зяючий отвір. Погукав:

— Надю!

Відповіді не було.

— Надю, ти чуєш?

Знову мовчанка.

Чоло в Ігоря зросилося потом. Прислухався. Невже знепритомніла? Оглянувся навколо, шукаючи деревини, — треба ж підкласти під трос, щоб він не врізувався у землю. Схопив рушницю, поклав біля отвору і почав спускатись. Тіло наче враз поважчало — так і тягло вниз.

Відчувши під ногами м’який ґрунт, Ігор пустив трос. У підземеллі темно. О чорт, чому ж він не взяв ліхтарика у ракеті?

— Надійко, де ти? — гукнув, ступаючи в темряву.

Наткнувся на щось тверде. «Може, камінь?» Так і є, кам’яні глиби.

Ні, тут її нема. Ігор випростався, трохи одійшов від отвору. Очі почали звикати до мороку. Наді просто пощастило, що вона не розбилася, але що з нею тепер? Де вона поділася за ті 15—20 хвилин, що він бігав за тросом?

Ігор стривожився, йому уявлялися всякі жахи. Може, у цій печері мешкають якісь, страхітливі хижаки? Або підземелля з’єднується з морем, то її вхопили водяники… Може, вона конає в пазурах, а він тут стоїть і роздумує.

Кинувся вперед, приклав долоні рупором до рота, закричав щосили:

— На-а-дю!!!

Луна повторила кілька разів:

— На-дю, На-дю…

Потім почувся її голос:

— Іду, тихіше.

Тепер він розсердився. Чорт зна, що таке! Блукає по підземеллю, наче на екскурсію прийшла!

Надія з’явилася несподівано. Вхопила Ігоря за руки, зашепотіла, припадаючи до нього:

— Розумієш, там таке… Мені щось показалося, от я й пішла, дай, думаю, гляну…

— Пішла, пішла… — забурчав Ігор. — Ну що ж побачила?

— Тікаймо скоріше. Там чотириногі… люди!

— Що-о?

— Чотириногі люди, і їх там багато. — Надія вхопила його за руку і потягла туди, де тьмяніло денне світло. — Потім, потім усе розкажу.

— Пістолета не згубила?

— Ні, є. Ось він, візьми, — поклала йому в долоню теплий метал.

Зі зброєю в руці Ігор відчув себе впевненіше.

— Лізь, а я постою на всяк випадок.

Надія вхопилася за трос, спробувала підтягнутися, але нічого з того не вийшло. Руки сковзались, трос в’їдався в шкіру, і вона опускалась.

— Не можу я, Ігоре…

— Ну давай я тобі допоможу. Берися за трос.

Надія вхопилась обома руками, Ігор нахилився, обхопив її ноги й легко підняв угору. Вона трохи підтягнулась, але як тільки Ігор хотів пустити, зашепотіла:

— Впаду! Впаду!

Тоді він поставив її собі на плечі, поклав пістолет у кишеню і обома руками вхопився за трос. Надія намагалася підтягнутись. Ігор вигинав долоні, щоб не сковзались, упирався ногами в стіну, були моменти, коли він думав, що от-от зірветься. Зціплював зуби від напруження і дерся, дерся вгору з дівчиною на плечах. Нарешті вона вилізла.

Надія подала Ігореві руку, але він вибрався й так. Змотав троса, узяв рушницю і тільки тоді сів на траву відпочити.

— Важко було? — по-жіночому ніжно спитала Надія і долонею витерла його спітніле обличчя. — Ох, коли б ти знав, як я злякалася!..

— А чого ж ти пішла далі?

— Розумієш, мені здалося, наче щось там зблиснуло і якийсь гомін… От ніби люди заговорили!

— Почулося?

— Отож і я подумала, що причувається, дай, думаю, перевірю. Пішла, коли дивлюсь: печера повертає, я туди — світло мерехтить. Може, є вихід? Пройшла ще кроків з п’ятдесят, бачу — засклена стіна, а за нею — сад!

— У підземеллі?

— Так, під камінним склепінням розрісся величезний сад. Світла багато, все видно як на долоні. Задивилась я на розкішні плоди і спочатку не помітила цих істот. А коли глянула вниз… Повіриш, ну, такі самісінькі, як люди, тільки ходять на чотирьох.

— А вода там є — басейн чи, може, затока?

— Вода? Вони ходили по траві. А вода… Наче є невеличке озерце… Гадаєш, що то водяники?

— А хто ж? Суходолу на цій планеті мало, і цілком логічно, що вони заволоділи цим островом.

— Що ж нам робити? — В очах Надії з’явилася тривога, в голосі звучав розпач.

Ігор мовчки кусав травинку.

— Як згадаю космос, — продовжувала Надія, — то краще вже вмерти, ніж кудись летіти.

Ігор зиркнув на її змарніле лице, подумав:

«Прив’яла наша Польова квітка, але створи їй умови — знову розцвіте».

— Розумієш, Надю, — заговорив, наче розмірковуючи вголос. — Планета мені подобається, подивися, яка розкіш, яке буяння зелені! І тваринний світ, мабуть, багатий. А от господарі… Судячи з того, що ти бачила, в них є якась цивілізація. Але як ми вступимо з ними у контакт?

— А може б, вони сприйняли нас за богів?

— Ну то й що? — усміхнувся Ігор. — Дикуни примушують богів служити їм, а коли яка невдача, то розправляються з ними за зраду. Ех ти, богиня! — Ігор поплескав Надію по плечу. — А знаєш що? Ти посидь тут, на ось тобі пістолет, а я спущуся, побачу, що воно там за чотириногі.

Він схопився і почав розмотувати шнура.

— Ні, ні! — жахнулася Надія. — Їх багато, краще не чіпай. Ходімо швидше до ракети, а то як затягнуть…

Надія не пустила Ігоря в підземелля, буквально потягла «додому». Сходячи з гори, він бурчав не то серйозно, не то жартома:

— І чого це ти мною командуєш?

Надія зупинилася і прошептала йому на вухо:

— От як закохаєшся, то ще краще слухатимеш!

Ох, і Польова квітка…

Так і повернулися наші мисливці ні з чим. Вирішили краще познайомитися з Голубою планетою, а тоді вже складати якісь плани на майбутнє.

— А прогодує нас море, — сказав Ігор, сідаючи за пульт, йому тільки шкода, що пропав човен.

«Мрія» вийшла на океанські простори. Смужка суходолу розтанула в імлі.

Цілий день пливли, сподіваючись відкрити новий континент. Але навколо важко гойдався океан. «Мрія» лягла в дрейф. Ігор і Надія то мовчки слухали плюскіт хвиль, то згадували Землю, друзів, то по черзі відпочивали у своїх кріслах-лежаках. Надвечір Ігор взяв сітку і вийшов назовні.

— От якби ти спіймав золоту рибку! — усміхнулася Надія.

— І що б ти в неї попросила? — спитав Ігор, закидаючи сітку якомога далі від ракети.

— Я б попросила, щоб вона переправила нас на Землю…

Раптом Ігор закричав не своїм голосом:

— Ховайся! Включи реактор!

Та Надя наче приросла до місця. Не могла поворухнутись, не могла ступити й кроку. М’які лапи лягли їй на плечі, і дівчина знепритомніла…

Далі все відбувалося неначе уві сні. Надя напівсиділа в піднятому кріслі. Ніби крізь пелену туману бачила, як таємничі істоти у лискучому різнокольоровому одязі нишпорили по кабіні. Ігор лежав прив’язаний до свого місця, і його вартували двоє оранжевих страховиськ. Інші то заходили, то виходили.

Якась сонна апатія, цілковита байдужість охопила дівчину. Все пропало, нічого вже не вдієш. Ці загадкові істоти, видно, мають досить розвинений інтелект, але що вони зроблять своїм непрошеним гостям?

Наді незабаром наділи поверх волосся якийсь обручик. Кольнули руку нижче ліктя, і вона відчула, як щось тепле-тепле розлилося по всьому тілу. А чи не зціджують її кров? Розплющила очі, — ні, руку їй… перев’язали! Біля Ігоря теж поралися. Надя відчувала — до неї повертається сила, бадьорість! Невже їй ввели якийсь екстракт енергії? Ні, ці істоти добрі, вони, мабуть, хочуть врятувати їх, відновити їм здоров’я.

Їм обом надягли якісь гумові костюми, вивели з ракети і, легенько підштовхуючи, потягли у воду…