Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…

Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лишень звій ще стирчав у патроні — кілька мерехтливих дротиків з рештками скла. Потому мотор замовк, і знадвору добувся чийсь голос:

— Мерців сюди, є там мерці?

— Туди до біса,— вилаявся шофер.— Ви що, вже більше не робите затемнення?

— Поможе тут затемнення, коли все місто горить огнем! — гукнув той самий голос,— Мерці є, питаюся?

— Не знаю.

— Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?

— Так, так, зрозумів.

Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору. Спершу йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, мальованими олійною фарбою стінами, в які повбивано чорні, криві, старосвітські гачки на одяг; ось виринули двері з емальованими табличками: 6-А і 6-Б, між тими дверима висіла, злагідна поблискуючи під склом у чорній рамі, Феєрбахова[1] «Медея» з поглядом у далечінь; потому пішли двері з табличками: 5-А і 5-Б, а між ними — «Хлопчик, що виймає терня»[2] — прегарне, з червонястим полиском фото в брунатній рамі.

А ось уже й колона перед виходом на сходовий помісток, і довгий, вузький фриз Парфенона за нею, справжній, античний — мистецьки зроблений з жовтавого гіпсу макет, і все інше, віддавна знайоме: грецький гопліт[3], до п’ят озброєний, наїжений і грізний, схожий на розлюченого півня. На самому ж помістку, на стіні, пофарбованій жовтим, пишалися всі вони — од великого курфюрста[4] до Гітлера…

А у вузенькому малому коридорчику, де врешті на якусь хвилю мої ноші стали рівно, висів особливо гарний, величезний і дуже яскравий портрет старого Фріца[5] в небесно-блакитному мундирі, з променистими очима і великою ясною золотою зіркою на грудях.

І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли тепер узірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозеля, трішечки худорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною і борлакуватим довгим профілем верховинця з кіно; а далі знов потягся коридор, і знову якусь хвилю я лежав на своїх ношах рівно, і перше ніж санітари стали сходити на другий поверх, я встиг побачити і її — перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим залізним хрестом угорі.

Усе це перебігло дуже хутко: я не важкий, і санітари квапились. Не диво, що воно мені й примарилось. Я весь горів, усе мені боліло — голова, руки, ноги, і серце калатало як скажене. Чого лише не ввидиться в гарячці!

Та коли ми поминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше: троє погруддів — Цезар, Ціцерон і Марк Аврелій, прегарні копії, геть-чисто жовті, античні, поважні, вони стояли вряд попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, вродилася й Гермесова колона, а далі, по тім боці коридора,— той коридор пофарбовано темно-рожевим,— аж наприкінці його, над дверима зали малювання, висіла величезна маска Зевса; але до неї було ще далеко. Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі — усе небо було червоне, і чорні, густі хмари диму врочисто посувалися по ньому…

І знову я мимохіть глянув ліворуч, і знову побачив на дверях таблички: 0—1-А і 0—1-Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затхлістю, дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше,—другу половину портрета заліпили папером, на якому стояв напис: «Легка хірургія».

«Якщо тепер…— майнуло мені в голові,— якщо тепер…» Та ось і він, я його вже побачив — краєвид Того[6], великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, чудова олеографія; на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою,— на найпершому плані картини красувалася велика. як жива, жовта в’язка бананів: ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банані в правім кетягу щось надряпано; я його бачив, я, здається, сам його й надряпав.

Аж ось широко відчинилися двері залп малювання, я вплив туди під Зевсовою маскою і заплющив очі. Я не хотів більше нічого бачити… У залі малювання тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін.

Ноші поставили на підлогу, і я сказав до санітарів:

— Устроміть мені в рот сигарету, вгорі, в лівій кишені.

Я відчув, як хтось полапав у моїй кишені, потім тернули сірником, і в мене в роті опинилася запалена сигарета. Я затягся…

— Дякую,— мовив я.

«Усе це,— думалось мені,— ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зала малювання, коридори з зеленими й жовтими стінами і кривими старосвітськими гачками в них; кінець кінцем, те, що «Медея» висить межи 6-А і 6-Б, а вуса Ніцше — між 0—1-А і 0—1-Б, ще не доказ, що я в своїй школі. Запевне, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії. «Медея» — межи 6-А і 6-Б, «Хлопчик, що виймає терня» — там-таки, Цезар, Марк Аврелій, Ціцерон — у дальшому коридорі, а Ніцше — вище, де вже вчать філософії. Фриз Парфенона і строкатий краєвид Того… «Хлопчик, що виймає терня» і фриз Парфенона — зрештою, добрий давній шкільний реквізит, що переходив з покоління в покоління, і я, мабуть, був не єдиний гімназист, якому заманулося написати на банані: «Хай живе Того!» Та й дотепи в усіх гімназіях ті самі».

Крім того, може, я з гарячки почав марити.

Болю я тепер не почував. У машині було мені дуже кепсько; коли її трясло на вибоях, я те й знав що кричав. Уже краще великі вирви; машина то здіймалася, то опускалась, мов корабель на морських хвилях. Але тепер почав, либонь, даватися взнаки заштрик, що вони мені десь у пітьмі дали в руку: я чув, як голка пронизала шкіру і десь аж у нозі зробилося гаряче.

«Цьому ніяк не може бути правда,— думав я,— машина просто не могла проїхати таку велику відстань — із тридцять кілометрів. І ще одне: ти нічогісінько не почуваєш; жодне чуття нічого тобі не каже, лишень очі, жодне чуття не говорить тобі, що ти в своїй школі, в тій самій школі, що її всього три місяці тому як залишив. Вісім років — не дрібниця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнавав би все самими очима?»

Я лежав, склепивши повіки, і бачив усе те знову: воно снувалося, мов який фільм: коридор унизу — зелена фарба, сходи нагору — жовта фарба, таблиця з іменами полеглих, знову коридор, знову сходи, Цезар, Ціцерон, Марк Аврелій… Гермес, вуса Ніцше, Того, Зевсова маска…

Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш, легшає; треба лишень кричати дужче; кричати було так гарно, я кричав, як оглашенний. Хтось нахилився наді мною, але я не розплющував очей; я відчув чийсь незнайомий подих — тепло й нудотно війнуло тютюном та цибулею, і якийсь голос спокійно запитав:

— Ну, чого?

— Пити,— сказав я,— і ще сигарету, вгорі, в кишені.

Знову хтось помацав у моїй кишені, знову черкнув сірник, і хтось уткнув мені в рот запалену сигарету.

— Де ми? — спитався я.

— У Бендорфі.

— Дякую,— мовив я й затягся.

Мабуть, я справді-таки в Бендорфі, себто вдома, і коли б у мене не така гарячка, то я міг би твердо сказати, що я в якійсь класичній гімназії: принаймні, що я в школі,— це річ певна. Хіба ж той голос унизу не гукнув: «Решту до зали малювання!» Я був один із решти, я жив, живі, запевне, й були «решта». Ось я в залі малювання, а коли слух мене не одурив, то чого б одурили очі? І тоді я справді впізнав Цезаря, Цицерона й Марка Аврелія, а вони могли бути лише в класичній гімназії,— не думаю, що в інших школах теж попід стінами в коридорах виставляють цих хлопців.

Нарешті він приніс мені води, знову од нього потягло на мене духом тютюну й цибулі, я несамохіть розплющив очі і вздрів утомлене, старе, неголене обличчя чоловіка в пожежній формі, і старечий голос тихо сказав:

— Пий, голубе!

Я почав нити, то була вода, вода — божистий трунок; я відчував на губах металевий смак посудини, з насолодою чув, як багато ще там води, але пожежник враз одняв її мені од губів і подався геть; я закричав, проте він не оглянувся, тільки натомлено знизав плечима й пішов далі; поранений, що лежав біля мене, спокійно мовив:

— Дарма галасувати, в них немає води: місто горить, ти ж бачиш.

Я бачив, дарма що вікна були затемнені — за чорними запонами жевріло й миготіло,— червоне під чорним, як у печі, коли туди підсипати вугілля. Еге, я бачив: місто горіло.

— Яке це місто? — запитав я того, що лежав біля мене.

— Бендорф,— одказав він.

— Дякую.

Я дивився просто перед себе — на ряди вікон, інколи й на стелю. Стеля була ще незаймана, біла й гладенька, з вузьким класичним ліпленим карнизом, але ж бо стелі з такими карнизами були в залах малювання по всіх школах, принаймні по добрих давніх класичних гімназіях. Певна річ.

Тепер уже годі було сумніватися, що я лежу в залі малювання якоїсь класичної гімназії в Бендорфі. У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта і — може, краще було б цього й не казати,— але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Гітлера.

Хіба ж у гімназії Фрідріха Великого не висів на сходовому помістку такий яскравий, такий гарний, величезний портрет старого Фріца? Я провчився в тій гімназії вісім років, але хіба достеменно такий портрет не міг висіти в іншій школі на тому ж таки місці, такий яскравий, що відразу брав на себе очі, ледве ступиш на другий поверх?..

Тепер я чув, як десь били важкі гармати. Якби не вони, то було б сливе спокійно, тільки часами за темною заслоною ясніше розцвітало ненатле полум’я та десь у темряві падав розбитий будинок. Гармати били розважливо й упевнено, і я думав: «Любі гармати!» Я знаю, що це підло, але я так думав. Господи, як миротворно, як заспокійливо гули ті гармати: немов далека, приглушена, лагідна органна музика. Просто-таки шляхетно. На мене, в гарматах є щось шляхетне, навіть як вони стріляють. Такий проречистий гук, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках з малюнками… Потім я міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку, мабуть, приб’ють згодом, оздобивши її ще більшим золотим залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком. І враз мені спало на думку, що коли я справді в своїй школі, то й моє ім’я стоятиме там, укарбоване в каміння, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано: «Пішов зі школи на бойовище й поліг за…»

Але я ще не знав за віщо і не знав ще напевне, чи я в своїй школі, я хотів тепер про це довідатися будь-що-будь. Адже й на дошці полеглих не було нічого особливого, нічого прикметного,— вона була така, як і повсюди, штампована дошка полеглих: їх, напевне, всім постачало одне якесь управління…

Я знов повів очима округи, але картини вони познімали, а що можна побачити з кількох парт, складених стосом у кутку, з вузьких високих вікон, густо поставлених одне коло одного, як і годиться в залі малювання, де має бути якомога більше світла? Серце в мені не озивалось. Чи то б воно й тоді не обізвалося, якби я опинився в тій буді, де цілих вісім років, рік у рік, малював вази й писав шрифти? Стрункі, прегарні, делікатні вази, чудові копії з римських взірців, що їх учитель усе ставив перед нами на підставку, і всілякі шрифти — латинський, рівний, римський, італійський. Я ненавидів ті уроки над усе в цілій науці, я годинами гинув з нудьги й ніколи не потрапив до ладу змалювати вазу або написати літеру. І де ж ділися мої прокльони, де ділася моя пекуча ненависть до цих остогидлих, ніби вилинялих стін? Ніщо не озивалося в мені, і я мовчки похитав головою.

Я ніби знову малював і малював, стирав, застругував олівця, знову стирав… І — нічогісінько…

Я не пам’ятав, як мене поранено, я знав одне: що не рухну руками й правою ногою, лишень лівою, та й то тільки злегенька. Я думав, може, це вони так цупко примотали мені руки до тулуба, що я не годен поворушити ними.

Я виплюнув другу сигарету в щілину між солом’яниками і спробував посовати руками, але почув такий біль, що знову закричав; я кричав не вгаваючи,— од крику ж мало бути легше, а ще я лютував, що не міг поворушити руками.

Аж ось переді мною виріс лікар, він зняв окуляри і, кліпаючи очима, мовчки дивився на мене; позад нього стояв пожежник, що давав мені пити. Він щось зашепотів на вухо лікареві, і той знову наклав окуляри: я виразно побачив за грубими скельцями великі очі з ледь тремтливими зіницями. Він дивився на мене довго, так довго, аж я одвів очі, а далі тихо сказав:

— Хвилиночку, вже хутко ваша черга…

Потому санітари підняли мого сусіду й понесли за дошку. Я слідкував за ними поглядом: вони розсунули дошку, поставили її впоперек і завісили прогалину між дошкою та стіною простиралом; за дошкою горіло ясне світло…

Звідтіль нічого не було чути, аж поки простирало знову одхилили й винесли мого сусіду. Санітари з байдужим, утомленим виглядом понесли його до дверей.

Я знову заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш вивідати, що в тебе за рана і чи ти справді в своїй школі. Усе тут було таке далеке мені та холодне, начеб мене принесли до якогось музею міста мертвих — у світ, глибоко чужий мені й байдужий, що його чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі; ні, не могло бути, що лишень три місяці як я сидів отут, малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд із мармеладом, поволі сходив униз,— повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цицерона, Цезаря, Марка Аврелія у коридор, де висіла «Медея», і, минувши її, простував до сторожа Біргелера пити молоко — в ту малу, тьмяну комірчину, де я міг часом ризикнути іі закурити сигарету, хоча на куріння в гімназії була сувора заборона. Мабуть, того, що лежав поруч мене, понесли вниз, туди, де клали мертвих; може, мерців односили в маленьку тьмяну Біргелерову кімнатку, де пахло теплим молоком, пилюкою й дешевим Біргелеровим тютюном.

Аж ось санітари знов увійшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері і, пропливаючи, заглядів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, тоді, як ця гімназія звалася ще школа святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні зостався свіжий темно-жовтий слід од нього,— такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, аніж самого того старого, маленького, ветхого хреста, якого вони зняли; на диво помітний і гарно відбитий, виступав той знак на злинялому просторі стіни; тоді, розлютившись, вони перефарбували всю стіну, але все марно, бо маляр не потрапив як треба добрати фарби і хрест знову виступив, брунатний і чіткий на рожевому полі стіни. Вони злостилися, але нічого не помоглося: темний і виразний, хрест, як і перше, виділявся на ясній стіні, і, я гадаю, вони вбили усі свої гроші на ті фарби, та не могли нічого вдіяти: хрест було видно, і, як приглянутись пильніше, можна було розгледіти навіть нерівний слід на його правому кінці, там, де роками висіла букова галузка, що її чіпляв сторож Біргелер, коли ще було вільно мати по школах хрести.

Усе це промайнуло мені в голові за ту коротку мить, коли мене несли за дошку, де горіло ясне світло…

Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, угорі, в ясному світлі лампочки,— такий куценький, білий, вузький сувій марлі, немов який химерний небувалий кокон.

Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах, старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки і всміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле бородою, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав; і враз поза його плечима, на зашмарованому другому боці дошки я вздрів щось, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, обізвалося моє серце: десь у якомусь потаємному його куточку народився переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало мені в грудях — на дошці стояв напис моєю рукою. Угорі, в найвищому рядку. Я знаю свою руку: побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі: куди більше ймовірності. Я вже ніяк не міг узяти під сумнів ідентичність власного письма. Усе інше не було ще доказом: ані «Медея» чи Ніцше. ні динарський профіль верховинця з кінофільму, ні навіть слід хреста над дверима; усе це могло бути по всіх інших школах. Та годі було сподіватися, що по всіх інших школах писали на дошках моєю рукою. Ось він, ще й досі стоїть там, той вислів, що його нам звеліли тоді писати, в тому безнадійному житті, яке скінчилося лишень три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»[7]

О, я пам’ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не так як слід розрахував, узяв завеликі літери,— а потім він сам, похитуючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»

Сім разів стояло там — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»

На тихий лікарів поклик пожежник одступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, тим що я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери.

Я весь стенувся, почувши укол у стегно, я хотів підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе і побачив,— вони мене розмотали,— що в мене не було обох рук, не було правої ноги, тому-то я одразу впав на спину, бо не мав тепер на віщо спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивились на мене; потому лікар тільки знизав плечима і знову натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитись на дошку, одначе пожежник стояв тепер зовсім близенько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, і бачив тільки його втомлений, скорботний вид — і раптом я пізнав його: то був Біргелер.

— Молока,— тихо сказав я…