Мовчання доктора Мурке
Щоранку, ледве увійшовши в Будинок радіо, Мурке проробляв таку собі екзистенційну вправу: вскакував до кабіни невпинного патерностера, але, замість вийти на другому поверсі, де була його редакція, здіймався вище, минав третій, четвертий і п’ятий поверхи, і щоразу, як кабіна на мить зависала над площиною п’ятого поверху і, скрегочучи, пересувалася над глибоким ліфтовим колодязем, де лиснючі від мастила ланцюги вкупі з іншим залізяччям бряжчали й рипіли, наладновуючись назад на спуск,— Мурке чув страх: злякано прикипав він очима до того єдиного на цілий будинок непричепуреного закутка й полегшено зітхав, коли кабіна, пересунувшись, знову поволі рушала донизу, минаючи п’ятий, четвертий і третій поверхи.
Мурке тямив, що страх той безпідставний, що чогось лихого йому, очевидячки, не станеться, просто не могло статися, а коли б уже щось і сталося, коли б, скажімо, кабіна застряла нагорі, тоді в найгіршому разі довелось би перебути годину, щонайбільше дві запертим у ліфті — та й усієї біди. В кишені він завше мав книжку, сигарети; одначе відколи стоїть Будинок радіо, за всі ті роки не бувало такого, щоб ліфт зіпсувався. Траплялося, що Мурке брався нагору не сам, тоді йому доводилось відмовлятися від своїх чотирьох з половиною секунд страху: в такі дні він бував лихий і невдоволений, як людина, що лишилася без сніданку. Той страх був задля нього конечна річ, як для кого іншого вівсяна каша, кава чи сік з овочів.
На другому поверсі, де було відділення культури, він вискакував із ліфта збадьорений, спокійний, як людина, що знає й любить своє діло. Одімкнувши двері до редакції, він неквапливо простував до свого крісла, опускався в нього й закурював сигарету. Він був молодий, освічений і бездоганно чемний, і навіть погорду, що інколи прозирала з-поза його ввічливості, йому дарували, пам’ятаючи, що він магістр психології і до того ж скінчив курс з відзнакою.
Ось уже два дні Мурке відмовляв собі своєї вранішньої пайки страху. Він з’являвся до Будинку радіо на восьму, поспішався до студії і, не гаючись, брався до роботи: два дні тому Мурке дістав від шефа розпорядження підкоригувати два виступи великого Бур-Малотке про сутність мистецтва, вже записані на плівку, звідки мусив на вимогу того ж таки Бур-Малотке вирізати кілька слів. Бур-Малотке, що під впливом релігійного піднесення по 1945 році привернувся був до бога, за його словами, «якось серед ночі почув у душі сумнів релігійного характеру, побачив нараз і свою провину в релігійних надмірностях німецького радіо» і через це поклав собі викреслити з обох своїх півгодинних бесід про сутність мистецтва слово «бог», а замінити його положенням, яке більш відповідало б тому способові мислення, що його він тримався до 1945 року. Бур-Малотке казав шефові замінити слово «бог» означенням «та вища істота, яку ми шануємо», одначе виголошувати бесіди на новий запис не виявив бажання, а просив усюди повирізувати «бога» й по- вклеювати натомість «ту вищу істоту, яку ми шануємо». Бур-Малотке був приятель шефові, але не приязнь змусила шефа погодитись: просто Бур-Малотке не належав до тих, кому можна було суперечити. Він був автор численних книжок критико-філософсько-релігійно-історико-культурного змісту, співробітник трьох часописів і двох газет і, крім того, головний редактор найбільшого в країні видавництва. Бур-Малотке зголосився в середу на чверть години прийти до Будинку радіо і стільки разів проказати на стрічку «ту вищу істоту, яку ми шануємо», скільки в обох його бесідах траплялося слово «бог». А далі він покладався на технічну вправність працівників радіо.
Шеф не враз надумався, на кого можна скласти цю роботу; він, щоправда, найперше згадав про Мурке, однак саме те, що Мурке так одразу спав йому на думку, збудило в ньому вагання — шеф був чоловік здоровий і сповнений життєвої снаги, тим він міркував ще хвилин п’ять, перебирав у думці Швендлінга, Гумкоке, панну Бролдін, але таки вернувся до Мурке. Мурке був не до вподоби шефові, правда, шеф узяв його на службу зразу, як йому нараяли,— як директор зоосаду, серцем прихильний найбільше до трусиків та сарн, мусить одначе брати в зоосад і хижаків, дарма що його серце до них не лежить, бо зоосад без хижаків не зоосад, так і шефове серце найдужче схилялося до сарн та трусиків, Мурке ж був для зоосаду надто вже мудра істота.
Зрештою життєва снага шефова взяла гору, і він загадав Мурке різати промови Бур-Малотке. Обидві вони були в програмі на четвер і п’ятницю, сумніви ж релігійного характеру посіли Малотке вночі проти понеділка, а суперечити йому було все одно що приректи себе до самогубства, шеф же був занадто сповнений життєвої снаги, аби зважитись на самогубство.
З півдня в понеділок і зранку у вівторок Мурке тричі переслухав півгодинні бесіди Малотке про сутність мистецтва, повирізав слово «бог», а в невеличкі проміжки між ділом мовчки курив укупі з радіотехніком і думав про життєву снагу шефову й про ту вищу істоту, що її шанував Бур-Малотке. Мурке ніколи перше не читав ані рядка, написаного від Бур-Малотке, і ніколи перше не чув його виступів. Уночі проти вівторка йому наснилися сходи, такі височенні та круті, як Ейфелева вежа, він брався тими сходами нагору, коли враз побачив, що вони змащені милом, а нанизу стоїть шеф і погукує: «Ну ж бо, Мурке, ну, моторніш, покажіть лишень, чого ви варті!» Проти середи знову приверзлося щось подібне: нібито він, не чуючи ніякого лиха, пішов собі подивитися на ярмарок і надумав спуститися з ярмаркової гори-ковзанки; заплатив тридцять пфенігів якомусь чоловікові при вході, і обличчя того чоловіка видалося йому по знаку. Та коли він добувся на гору, то раптом побачив, що вона заввишки добрих кілометрів десять, і вороття назад уже немає. І тої ж миті йому сяйнуло в голові, що чоловік, котрий узяв од нього тридцять пфенігів, був шеф…
По таких снах йому вранці вже не треба було звичайного невинного почастунку страхом.
Була вже середа; цієї ночі він не бачив уві сні ні мила, ані ярмаркової гори, ні шефа. З усміхом увійшовши до Будинку радіо, він кинувся в кабіну ліфта, піднявся до п’ятого поверху — і все пішло, як завше: чотири з половиною секунди страху, брязкіт ланцюгів, знайомий непричепурений закуток; потому він спустився на четвертий поверх, вийшов з ліфта й подався до студії, де мав стрітися з Бур-Малотке. За дві хвилини до десятої він сів у своє зелене крісло, привітався до техніка й закурив сигарету. Далі спокійно витяг з нагрудної кишені папірця й поглянув на годинник. Бур-Малотке ніколи не спізнювався, в кожнім разі, його пунктуальність увійшла мало не в приказку; і як тільки секундна стрілка відлічила останню секунду цієї години, хвилинна вказала на дванадцять, а годинна пересунулась рівно на десять, двері відчинилися, і Бур-Малотке увійшов до студії. Мурке підвівся, приязно всміхаючись, пішов йому назустріч і назвав себе. Бур-Малотке стиснув йому руку і, всміхнувшись і собі, сказав:
— Що ж, до роботи!
Мурке взяв зі столу папірця, вклав у рот сигарету і, глянувши в папірець, промовив:
— В обох ваших виступах слово «бог» ужито рівно двадцять сім разів, отже, я проситиму вас двадцять сім разів сказати нам те, що потрібно вклеїти натомість. Ми були б вам вельми вдячні, якби ви промовили нам його тридцять п’ять разів, щоб ми потім, коли візьмемося вклеювати, мали деякий запас.
— Гаразд,— усміхнувся Бур-Малотке й сів.
— Правда, тут є одно ускладнення,— вів далі Мурке,— слово «бог» у ваших виступах пов’язане з іншими словами, тому й вислів «та вища істота, яку ми шануємо» треба з ними узгодити. Отже, ми маємо,— він привітно усміхнувся до Бур-Малотке,— п’ятнадцять називних відмінків, себто «та вища істота, яку ми шануємо», сім родових — «тієї вищої істоти, яку ми шануємо», п’ять давальних — «тій вищій істоті, яку ми шануємо» і ще одну кличну форму, там, де ви кажете «О господи!». Я дозволив би собі порадити вам залишити кличну форму, отже, промовити ще «О ти: вища істото, яку ми шануємо!»
Бур-Малотке, вочевидь, не сподівався таких перепон; він трохи аж спітнів, конечність узгодження між словами непомалу його стурбувала. Мурке повів далі:
— Загалом,— так само гречно й привітно казав він,— щоб двадцять сім разів промовити цей новий вислів, треба хвилину й двадцять секунд, тим часом як слово «бог», проказане двадцять сім разів, забирало тільки двадцять секунд. Отже, прийнявши ці зміни, ми повинні скоротити кожен виступ на півхвилини, дещо з них повилучавши.
Бур-Малотке вкрився ще ряснішим потом. Подумки він уже лаяв себе за свій клятий сумнів релігійного характеру, а вголос поспитав:
— Чи ви вже вирізали слово «бог»?
— Так,— одмовив Мурке, дістав з кишені бляшану коробочку на сигарети, відчинив її й простяг Бур-Малотке: там лежали манісінькі клаптики темної стрічки.
— Осьде слово «бог», що його ви промовили двадцять сім разів,— тихо сказав Мурке.— Може, візьмете собі?
— Ні,— люто мовив Бур-Малотке,— дякую. Я перебалакаю з директором за цю хвилину. Які передачі йдуть за мною?
— Завтра,— повідомив Мурке,— після вашого виступу йде хроніка культурного життя, провадить передачу доктор Грем.
— До дідька,— мовив Бур-Малотке,— з Гремом не дійдеш згоди.
— А післязавтра,— сказав Мурке,— за вами йде передача «Полинемо в танку».
— Веде Гуглім,— простогнав Бур-Малотке,— Відділ дозвілля зроду не подарував культурі й чверті хвилини!
— Правда,— охоче підтримав Мурке,— не подарував. Принаймні,— він надав своєму молодечому обличчю виразу безмежної скромності,— принаймні відколи я тут працюю.
— Гаразд,— промовив Бур-Малотке і поглянув на годинника,— за десять хвилин ми, певно, скінчимо, потому я перебалакаю з директором за цю хвилину. Нумо до діла. Ви можете дати мені свого папірця?
— Залюбки,— сказав Мурке,— я вже знаю всі цифри напам’ять.
Коли Мурке увійшов до невеличкої заскленої кабіни, технік відклав газету набік і всміхнувся до нього. За всі шість годин роботи в понеділок та вівторок, коли вони вдвох переслухували виступи Бур-Малотке й вирізали звідти «бога», Мурке з техніком не перемовилися й словом; вони тільки подеколи зглядалися між собою та під час перерв то технік Мурке, то Мурке технікові простягали сигарети; і тепер, побачивши техніків усміх, Мурке подумав: «Коли тільки на світі є приязнь, то ця людина мені приятель». Він поклав на стіл коробочку з клаптиками, повикраюваними з виступів Бур-Малотке, і стиха промовив:
— Ну, зараз закрутиться.
Увімкнувши студію, він проказав у мікрофон:
— Я гадаю, пане професоре, можна обійтися без проби. Почнемо одразу… Я просив би вас почати з називного.
Бур-Малотке кивнув головою. Мурке вимкнув студію, натиснув кнопку, в студії спалахнула зелена лампочка, і вони почули урочистий, добре намуштрований голос Бур-Малотке:
— Та вища істота, яку ми шануємо, та вища істота…
Вуста Бур-Малотке тяглися до мікрофона, ніби він хотів його поцілувати. Піт котився йому по обличчю, і Мурке крізь скляну стінку кабіни якусь хвилю незворушно дивився на його мордування; потому раптом вимкнув Бур-Малотке і, поки стрічка, на яку того записувано, докрутилася до кінця, втішався з Бур-Малотке поза склом, немовби з якої тлустої гарної рибини. По хвилі він знову ввімкнув студію і спокійно сказав:
— Дуже шкодую, але стрічка виявилася зіпсована, і мені доведеться просити вас почати називний спочатку.
Бур-Малотке став клясти, одначе то були німі прокльони, що їх слухав сам лиш він, бо Мурке вимкнув його і ввімкнув аж тоді, як він узявся проказувати:
— Та вища істота…
Мурке був надто молодий і мав себе за надто інтелігентного, аби любити слово «ненависть». Але тепер, дивлячись крізь скло на Бур-Малотке, що вже заходився виголошувати родовий, він раптом зрозумів, що таке ненависть: він ненавидів цього високого, огрядного, показного чоловіка, чиїми книжками, тираж яких становив два мільйони п’ятдесят тисяч примірників, захрясли всі бібліотеки, всі книгарні й книжкові шафи,— ненавидів його й навіть ані на мить не пробував погамувати ту ненависть. Коли Бур-Малотке проказав два родових відмінки, Мурке знову ввімкнув студію й незворушно мовив:
— Даруйте, що я вас перебиваю: називний відмінок був чудовий, перший родовий так само, але другий я просив би проказати ще раз: трішечки м’якше, вільніше; зараз я дам вам послухати.
І хоч Бур-Малотке сердито похитав головою, він дав знак технікові увімкнути апарат. Вони дивились, як Бур-Малотке здригнувся, ще дужче взявся потом, затулив руками вуха й сидів так, поки стрічка дійшла кінця. Він щось казав, лаявся, але Мурке з техніком вимкнули студію і однаково не могли нічого почути. Мурке холодно ждав і, помітивши з вуст Малотке, що той знову заходився коло «вищої істоти», ввімкнув мікрофон і пустив стрічку. Бур-Малотке виголошував тепер давальний: «Тій вищій істоті, яку ми шануємо…»
Скінчивши, він зібгав папірця Мурке, підвівся, весь упрілий з люті, й рушив до дверей; але його спинив увічливий, делікатний молодечий голос Мурке:
— Пане професоре, ви забули кличну форму.
Бур-Малотке зміряв його ненависним поглядом і проказав у мікрофон:
— О ти, вища істото, яку ми шануємо!
Він уже стояв перед дверима, коли знов почувся голос Мурке:
— Даруйте, пане професоре, та ця фраза, вимовлена так, не піде.
— На бога,— прошепотів технік,— не переборщіть.
Бур-Малотке остовпів біля дверей, неначе голос Мурке прибив його до підлоги. Йому скоїлося щось таке, чого досі ніколи не бувало: він сторопів. Цей молодий, увічливий, невимовно привітний голос мордував його, як зроду ніщо не мордувало.
Мурке казав далі:
— Я, звісно, можу вклеїти й такий запис, одначе дозволю собі завважити, пане професоре, що це поменшить враження від виступу.
Бур-Малотке повернувся, підійшов до мікрофона і промовив притишеним, урочистим голосом:
— О ти, вища істото, яку ми шануємо!
І, не поглянувши на Мурке, вийшов геть.
Було рівно чверть на одинадцяту, і він у дверях налетів на молоду гарненьку жінку, що тримала в руці аркушик з нотами. Жінка була рудоволоса й квітуча, вона шпарко кинулася до мікрофона, крутнула його на себе й одсунула стола, щоб було вільніше стояти.
В кабіні Мурке з півхвилини розмовляв з Гуглімом, редактором відділу дозвілля. Гуглім сказав, кивнувши на бляшану коробочку з-під сигарет:
— Вам це ще потрібне?
І Мурке одмовив:
— Так, потрібне.
В студії рудоволоса жінка вже співала:
Цілуй мої уста, оці уста,
Хіба ж вони не пишні?
Гуглім увімкнув студію і спокійно промовив у мікрофон:
— Будь ласка, заткни пельку секунд на двадцять, я ще не готовий.
Жінка засміялася, закопилила губу й одгукнулась:
— Ох ти ж вайло!
Мурке вдався до техніка:
— То я прийду об одинадцятій, ми розріжемо стрічку й повклеюємо це все.
— Ми будемо переслухувати запис ще раз? — спитав технік.
— Ні,— відповів Мурке,— я й за мільйон марок не переслухував би його ще раз.
Технік кивнув головою, поставив стрічку для рудоволосої співачки, і Мурке пішов.
Він уклав до рота сигарету і, не закуривши, попростував коридором до другого ліфта, в південному крилі будинку, яким спускалися до буфету. Коридори, меблі, килими, картини — усе дратувало його. То були прегарні килими, чудові меблі, добірні картини, але Мурке раптом захотілось побачити десь отут на стіні дешевенький образок серця Христового, що його прислала йому мати. Він зупинився, озирнувся, хвилю наслухав, потім дістав образок з кишені й причепив на двері асистентові режисера музично-драматичних передач. Образок був строкатий, крикливий, і внизу під зображенням серця Христового стояв напис: «Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі».
Мурке подався далі, вскочив у ліфт і спустився наниз. Це крило Будинку радіо було вже обладнане Шершнауцовими попільничками, що здобули на конкурсі попільничок першу премію. Вони висіли біля світних червоних цифр, що вказували поверхи: червоне 4 — і поруч Шершнауцова попільничка, червоне 3 — і Шершнауцова попільничка, червоне 2 — і знов Шершнауцова попільничка. То були гарні мідяні попільнички у формі мушлі на мідяній же таки підставці у формі химерної морської рослини — щось немовби вузлувата морська водорость; кожна така попільничка коштувала двісті п’ятдесят вісім марок сімдесят сім пфенігів. Вони були такі довершені, що Мурке ще й разу не наважився сплямити їх попелом своєї сигарети чи ще гірше — чимось таким неестетичним, як недокурок. Схоже було, що й решті курців діялось те саме: порожні коробки з-під цигарок, недокурки та попіл раз у раз встеляли підлогу попід мистецькими попільничками: нікому, певно, не ставало духу обходитися з ними як із звичайними попільничками — вони були мідяні, блискучі й завше порожні.
Ось назустріч Мурке випливла вже п’ята попільничка, а поряд — червоний нуль, потягло теплим духом, стравою. Мурке вискочив з ліфта й непевним кроком увійшов до буфету.
У кутку сиділи при столі троє позаштатних працівників. Стіл був заставлений чарками на яйце, тарілками з хлібом, кавниками. Вони вкупі зладили цикл передач «Легені — життєвий орган людини», вкупі одержали гонорар, вкупі поснідали, перехилили по чарці й тепер змагалися за те, кому платити податок.
Одного з них, Вендріха, Мурке добре знав, та коли він увійшов, Вендріх саме гучно викрикнув: «Мистецтво! — і знов: — Мистецтво! Мистецтво!» Мурке з ляку сіпнувся, як та жаба, що на ній Гальвані вивчав електричний струм. За останні два дні Мурке занадто багато разів чув слово «мистецтво» в інтерпретації Бур-Малотке — у двох його виступах це слово було вжите рівно сто тридцять чотири рази, а Мурке переслухував їх обидва по тричі, отже, чув слово «мистецтво» чотириста два рази — аж надто багато, аби мати хіть пристати до балачки на таку тему. Минувши шинквас, він швидко побрався до ніші в глибині буфету і полегшено одітхнув, побачивши, що там порожньо. Він сів у жовте крісло, закурив і, коли надійшла Була, кельнерка, сказав їй:
— Соку з яблук, будь ласка.
Мурке зрадів, що вона зараз-таки пішла собі. Він заплющив очі, але несамохіть слухав розмову позаштатних працівників, що, як можна було зрозуміти, заходилися палко сперечатися про мистецтво: щоразу, як котрийсь вимовляв слово «мистецтво», Мурке здригався. «Ніби тебе шмагають нагаєм»,— подумалося йому.
Була принесла сік і стурбовано глянула на нього. То була висока й дужа, а проте не гладка жінка, здорова й весела на виду; наливаючи сік із карафи в склянку, вона сказала:
— Вам треба взяти відпустку, пане докторе, й покинути куріння.
Колись вона звалася Вільфріда-Ула, згодом ці двоє імен, щоб було простіше, звели в одне — Була. До працівників відділу культури Була виказувала особливу шанобу.
— Дайте мені спокій,— озвався Мурке,— на ласку, дайте мені спокій.
— Та підіть у кіно з якою гарною негордою дівчиною,— провадила Була.
— Я так зроблю сьогодні ж увечері,— сказав Мурке,— обіцяюся вам.
— Не треба притьмом хапатися якоїсь хвойди,— казала Була,— можна знайти просту гарну дівчину із щирим серцем. Вони ще не перевелися на світі.
— Я знаю,— одгукнувся Мурке,— не перевелись, я навіть знайомий з одною такою дівчиною.
«Отож-бо»,— подумала Була й подалася до столика, де сиділи позаштатні працівники; один із них замовив три чарки горілки н три філіжанки кави. «Сердешні,— подумала Була,— чисто одбилися тями через те своє мистецтво». Вона була щиро прихильна до всіх трьох і ревне силкувалась навернути їх до ощадності. «Ото аби в котрого завелась копійка, зараз усі троє й надсаджують собі печінки, змагаючись про мистецтво»,— подумала Була й, похитавши головою, замовила буфетникові три чарки горілки та три філіжанки кави.
Мурке випив свій сік, закурив сигарету і з острахом подумав, що десь між одинадцятою та першою муситиме краяти відмінки Бур-Малотке і вклеювати їх у його виступи. О другій виступи Бур-Малотке слухатиме в себе в кабінеті шеф. Мурке думав про мило, про стрімкі сходи, про ярмаркову ковзанку, про життєву снагу шефову й про Бур-Малотке,— і коли побачив Швендлінга, що ввійшов до буфету, з несподіванки злякався. Швендлінг був у сорочці в чорну й червону велику картку. Він рішуче завернув до ніші, де причаївся Мурке. Швендлінг мугикав пісеньку «Цілуй мої уста, оці уста», на яку саме була мода, але, вглядівши Мурке, враз урвав мугикання.
— А, це ти! А я гадав, ти чикрижиш Бур-Малотке.
— Об одинадцятій знов почнемо,— сказав Мурке.
— Було, кухоль пива! — ревнув Швендлінг, повернувшись до шинквасу.— П’ятсот грамів! — І знову вдався до Мурке: — Ну, за це тобі треба надати ще одну відпустку. Можна собі уявити, яка то гидота. Старий казав мені, в чому справа.
Мурке мовчав, і Швендлінг озвався знову:
— Чи ти чув новину про Муквіца?
Мурке спершу неуважно хитнув головою, але потім спитався з чемності:
— А що?
Була принесла пиво, Швендлінг надпив, одітхнув і повагом промовив:
— Муквіц ладнає передачу про тайгу.
Мурке засміявся:
— А Фен що?
— Той,— одказав Швендлінг,— ладнає передачу про тундру.
— А Вегухт?
— Вегухт робить передачу про мене, а тоді я зроблю про нього,— як то кажуть: передай мене, а я передам тебе…
Один позаштатний працівник раптом зірвався на ноги й загукав на всю їдальню:
— Мистецтво! Мистецтво — ось у чім вся сила!
Мурке здригнувся, як солдат, що почув постріл міномета з ворожих шанців. Він сьорбнув соку і знову здригнувся, бо з мікрофона раптом пролунало:
— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!
Він глянув на годинник: було ще лишень пів на одинадцяту, але мікрофон невблаганно правив своє:
— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!
Гучномовець висів над шинквасом, під гаслом, намальованим на стіні з наказу шефа: «Дисципліна — це все».
— Ну ,— сказав Швендлінг,— іди, не поможеться.
— Еге,— сказав Мурке,— не поможеться.
Він підвівся, поклав на столі гроші за сік, прохопившись повз нештатних працівників, вийшов з буфету, вскочив у ліфт і, поминувши п’ять Шершнауцових попільничок, знову вискочив. На дверях асистента режисера він побачив свій образок серця Христового й подумав: «Дяка богові, тепер на радіо є хоч один без смаку зроблений малюнок».
Одчинивши двері до монтажної, він уздрів техніка, що спокійно сидів перед чотирма коробками з картону, і втомлено спитав:
— У чім річ?
— Вони впоралися швидше, ніж сподівались, і в нас тепер є зайвих півгодини. Я подумав, може ви схочете використати цей час.
— Авжеж,— сказав Мурке,— в мене о пів на першу побачення. Що це за коробки?
— Я взяв по коробці на кожний відмінок,— відповів технік.— В оцій у мене називний і знахідний, отут — давальний, а тут,— він показав на крайню праворуч маленьку коробочку з етикеткою «Натуральний шоколад»,— тут обидві кличні форми: праворуч — добра, ліворуч — негодяща.
— Чудово,— сказав Мурке,— То ви вже порізали це лайно?
— Так,— промовив технік,— і коли ви записали, що за чим уклеювати, то ми щонайбільше за годину впораємося. Ви записали?
— Записав,— озвався Мурке. Він дістав з кишені папірця, де були позаписувані цифри від 1 до 27 і проти кожної значився відмінок, потім сів і простяг технікові коробку з сигаретами. Поки вони курили, технік позакладав у апарат порізану стрічку з виступами Бур-Малотке.
— Перша вирізка,— сказав Мурке,— тут іде знахідний.
Технік сягнув до першої коробки, взяв клаптик стрічки і вклеїв, де слід було.
— Друга,— знов обізвався Мурке,— давальний.
Вони справлялись хутко, і Мурке одітхнув, побачивши, що робота триватиме недовго.
— Тепер,— сказав він далі,— буде клична форма; візьмемо, звісно, гіршу.
Технік засміявся і вклеїв у плівку негодящу кличну форму Бур-Малотке.
— Далі,— квапив він,— далі.
— Родовий,— підказав Мурке.
Шеф мав за звичай перечитувати всі листи радіослухачів. Той, що він оце читав, був такого змісту:
Кохане радіо!
У тебе, мабуть, немає приязнішої слухачки над мене. Я стара жінка, мені сімдесят сім років. Я слухаю тебе щодня вже тридцять років і ніколи не боялась тебе перехвалити. Може, тобі ще в пам’ятку мій лист про твою передачу «Сім душ корови Кавейди». То була прегарна передача. Але тепер я на тебе лиха. Погорда, яку виказує наше радіо супроти душі собаки, кінець кінцем просто обурює. І це ти звеш гуманністю! У Гітлера, звісно, були свої вади, коли вірити всьому, що кажуть, він був препоганий чоловік, та одного йому не можна відмовити: він любив собак і завше за них дбав. Коли ж бо нарешті собака посяде гідне місце в німецькому радіомовленні? Такими передачами, як «Наче кішка з собакою», ділові не зарадиш, це образа всякій собаці. Якби мій Лоенгрінчик умів балакати, він би сам тобі сказав. Як уже він гавкав, слухаючи твою злощасну передачу, так, бідненький, гавкав, просто можна було вмерти з сорому! Я сплачую дві марки місячно нарівні з усіма слухачами і, користаючись із свого права, хочу поставити тобі питання: коли, кінець кінцем, душа собаки займе гідне місце в німецькому радіомовленні?
Прихильна, хоч і дуже на тебе лиха, твоя
Ядвіга Герхен, хатня господарка.
Р. S. Коли ж ніхто з тих циніків, що в тебе працюють, незугарен як годиться вшанувати душу собаки, то, може, тобі стане в пригоді оця смиренна праця, що я додаю. Гонорару мені не потрібно, можеш надіслати його Товариству захисту тварин.
Додаток — 25 рукописів.
Твоя Ядвіга Г.
Шеф зітхнув, подивився на столі рукописів, але секретарка, видко, вже їх прибрала. Він набив люльку, запалив її, облизав свої повні життєвої снаги вуста і, піднявши трубку, набрав номер Кроші. Кроші займав манісіньку студію з манісіньким, хоч і вишуканим письмовим столиком нагорі у відділі культури і вів у ньому рубрику, манісіньку, як його столик,— «Тварина й цивілізація».
— Кроші,— сказав шеф, почувши в трубці сумирний голос підлеглого,— коли ми востаннє давали щось про собак?
— Про собак? — проказав Кроші.— Здається, зовсім не давали, пане директоре. Принаймні відколи я тут працюю.
— А скільки ви вже в нас працюєте, Кроші?
І Кроші, сидячи нагорі в своїй кімнатці, затремтів, бо в шефа нараз став солодкий голос, а він знав, що коли голос у шефа робиться солодкий, доброго сподіватись годі.
— Десять років, пане директоре,— сказав Кроші.
— Це неподобство,— мовив шеф,— що ви не спромоглися на жодну передачу про собак. Кінець кінцем, цю рубрику ведете ви. Як зветься ваша остання передача?
— Моя остання передача…— Кроші затнувся.
— Вам нема потреби повторювати мої слова,— проказав шеф,— ми не при війську.
— «Сови на руїнах»,— стиха озвався Кроші.
— У найближчі три тижні,— мовив шеф,— я хотів би послухати передачу про душу собаки.
— Слухаю,— озвався Кроші, і зараз по тому в трубці клацнуло — шеф поклав трубку, і Кроші, зітхнувши, промовив: — О господи!
Шеф узявся до дальшого листа. Ту мить увійшов Бур-Малотке. Він міг дозволити собі входити коли йому заманеться і дозволяв це собі не зрідка. Досі ще спітнілий, він утомлено сів на стілець проти шефа, мовивши:
— Доброго ранку!
— Доброго ранку! — сказав шеф і відклав листа.— Чим можу стати в пригоді?
— Будь ласка,—мовив Бур-Малотке,—вділіть мені одну хвилину.
— Любий Бур-Малотке,— проказав шеф і зробив широкий, повний життєвої снаги жест,— чи ж вам прохати в мене однієї хвилини! Усі мої години, усі дні — до ваших послуг!
— Ні,— мовив Бур-Малотке,— йдеться не про звичайну, а про радіохвилину. Моя бесіда через відомі вам зміни стала на одну хвилину довша.
Шеф споважнів, немов сатрап, що ділить провінції.
— Сподіваюсь, після вас не політична передача? — кисло спитався він.
— Ні,— відповів Бур-Малотке,— півхвилини я займаю в дозвілля і півхвилини — в місцевого відділу.
— Дяка богові,— сказав шеф,— дозвілля перебрало норму на сімдесят дев’ять, а місцевий відділ на вісімдесят три секунди. Кому-кому, а Бур-Малотке я залюбки дам хвилину.
— Мені просто ніяково,— мовив Бур-Малотке.
Шеф знову зробив широкий жест, тільки вже як сатрап, що поділив провінції.
— Чим ще можу прислужитися? — спитав він.
— Я був би вам вельми вдячний,— почав Бур-Малотке,— якби ми десь при нагоді могли поправити записи всіх моїх виступів, почавши від 1945 року. Якогось дня,— він провів рукою по чолі і сумовито глянув на справжнього Брюлера, що висів над директоровим столом,— якогось дня…— він затнувся: таке тяжке для нащадків було те, що він мав повісти,— якогось дня я помру,— він знову зробив паузу, аби шеф мав спромогу вдати враженого й неймовірно махнути рукою,— і мені тяжко думати, що, може, по моїй смерті передаватимуть мої виступи, не вільні від таких думок, яких я вже не поділяю. А надто, що в гарячці сорок п’ятого року я дав себе підбити на такі висловлювання політичного характеру, які тепер видаються мені дуже та й дуже сумнівними і які я мушу покласти лише на карб того молодечого запалу, що є прикметою моєї вдачі й моїх творів. Виправлення моїх друкованих праць уже розпочалося, я просив би дати мені змогу внести зміни й у мої радіовиступи.
Шеф не озвався, тільки стиха кашлянув, і прозорі дрібненькі краплини поту зросили йому чоло на думку, що з 1945 року Бур-Малотке щомісяця говорив по радіо принаймні по годині. І поки Бур-Малотке провадив своє, шеф по думки хутенько полічив: дванадцять годин помножити на десять буде сто двадцять годин балачки Бур-Малотке.
— Адже тільки плебейський розум,— казав далі Бур-Малотке,— здатен уважати педантичність за не гідну генія, ми ж із вами знаємо,— шефові підлестило оте «ми», одразу ввівши його поміж духовну еліту,— що щирі, великі генії були педанти. Гімельсгайм звелів якось передрукувати власним коштом усього свого «Зелона», бо три чи чотири фрази всередині книги не відповідали більше його переконанням. Думка, що по радіо передаватимуть мої виступи з такими міркуваннями, яких я вже не поділяв на останній своїй дорозі,— така думка мені нестерпна. То що ж ви мені порадите?
Краплини поту на шефовому чолі побільшали.
— Треба було б,— тихо сказав він,— зробити докладний перелік ваших виступів і перевірити в архіві, чи всі стрічки збереглися.
— Я гадаю,— мовив Бур-Малотке,— що жодної стрічки з моїм виступом у вас ніде не діли, не давши мені знати. А що мені не давано знати, то всі записи цілі.
— Я все владнаю,— озвався шеф.
— Вельми вас прошу,— сухо сказав Бур-Малотке й підвівся,— Бувайте здорові.
— Бувайте,— одгукнувся шеф, провадячи Малотке до дверей.
Позаштатні працівники поклали за одним заходом замовити й обід. Перед цим вони випили ще, усе балакаючи про мистецтво, балачка тепер попливла рівніше, хоч їй і не однялося запалу. Коли до буфету вступив Вандербрун, всі троє налякано попідхоплювались. Вандербрун був високий, меланхолійний з вигляду поет із чорнявим чубом і симпатичним лицем, на якому слава вже поклала карб. Того дня він не голився і через те видавався ще симпатичнішим. Він поступив до позаштатних працівників, знеможено впав на стілець і сказав:
— Хлопці, а дайте лишень мені чого випити. У цьому домі я завше боюся, що згину зі спраги.
Вони подали йому решту горілки, що стояла на столі, доливши чарку мінеральною водою. Вандербрун випив, поставив чарку, обвів усіх трьох очима й мовив:
— Остерігаю вас, бійтеся радіо, бійтеся цього нужника, прибраного, вичепуреного, розцяцькованого нужника. Нам тут усім буде хана.
Слова ті були щирі, і всі троє взяли їх близько до серця, однак вони не знали, що Вандербрун допіру вийшов з каси, де одержав чималі гроші за легеньку обробку книги Йова.
— Вони нас крають,— правив Вандербрун,— висотують із нас душу, клеють нас як їм заманеться, і ніхто з нас не вийде цілий із цієї машини.
Він випив своє питво, поставив пляшку на стіл і попростував з буфету, меланхолійно розмаявши поли плаща.
Рівно о дванадцятій розклеювання дійшло краю. Ледве вони вліпили останній давальний, Мурке підвівся. Він уже взявся був за клямку дверей, коли технік промовив:
— Хотів би й я мати таке делікатне й дороге сумління, як Бур-Малотке. А оце куди?
Він кивнув на коробку з-під сигарет, що стояла на полиці поміж шабатурок із новими стрічками.
— Хай стоїть,— сказав Мурке.
— Нащо?
— Може, здасться ще.
— Гадаєте, його знов можуть опасти докори сумління?
— А чом би й ні? — сказав Мурке.— Краще зачекаймо. На все добре.
Він подався до ліфта, спустився на другий поверх і вперше за день увійшов до своєї редакції. Секретарка пішла на обід. Завідувач редакцією Гумкоке сидів при телефоні й читав книжку. Він усміхнувся до Мурке, підвівся й мовив:
— О, то ви ще живі? Це ваша книжка? Ви її покинули на письмовому столі?
Він показав книжку Мурке, і той кивнув:
— Так, моя.
Книжка була в зелено-сіро-цеглястій суперобкладинці й звалася «Джерела лірики Бетлі»; в ній мовилося про молодого англійського письменника, що сто років тому уклав словник лондонського сленгу.
— Це прегарна книжка,— сказав Мурке.
— Еге,— погодився Гумкоке,— книжка гарна, але ви ніяк не навчитеся.
Мурке запитливо глянув на нього.
— Ви ніяк не навчитеся, що гарних книжок не слід кидати на столі, коли сюди можна сподіватись Вандербруна, а його можна сподіватися щохвилини. Він її зараз наглядів, узяв до рук, хвилин з п’ять погортав, а що, по-вашому, з того вийде?
Мурке мовчав.
— Вийде,— вів далі Гумкоке,— дві Вандербрунові передачі по годині кожна на тему «Джерела лірики Бетлі». Цей чолов’яга колись учистить передачу з своєї ж таки бабуні, і найгірше те, що одна його бабуня доводилась бабунею мені. Будь ласка, Мурке, затямте собі: не кидайте гарних книжок на столі, коли ви сподіваєтесь Вандербруна, а я вам кажу, сподіватися його можна щохвилини. Ну, а тепер ідіть і дайте собі спочинок, гадаю, ви його заробили. А це добро вже готове? Ви його переслухували вдруге?
— Усе готове,— сказав Мурке.— А переслухувати я не годен, просто не годен.
— «Просто не годен» — аргумент чисто дитячий,— мовив Гумкоке.
— Якщо я сьогодні ще раз почую слово «мистецтво», я матиму напад істерії,— обізвався Мурке.
— Ви вже його маєте,— сказав Гумкоке.— Зрештою, я ладен визнати, що й небезпідставно. Три години неугавного Бур-Малотке доконали б і найдужчого, а ви чоловік не з дужих.
Він кинув книжку на стіл, поступив до Мурке й повів далі:
— Коли я був вашого віку, мені якось загадали скоротити на три хвилини чотиригодинний виступ Гітлера, і я мусив переслухати його тричі, поки сподобився ласки запропонувати, які саме три хвилини можна вирізати. Коли слухання почалось, я був нацист. По третім разі я вже ним не був. То були жорстокі, а проте вельми помічні ліки.
— Ви забуваєтесь,— тихо сказав Мурке,— що від Бур-Малотке я вилікувався коли ще не мусив вислухувати записи його промов.
— Та й зух же ви! — засміявся Гумкоке.— Гаразд, ідіть. Шеф слухатиме записи о другій. Добре, якби ми могли з вами зв’язатися, коли що.
— З другої до третьої я буду вдома,— сказав Мурке.
— Ще одне,— промовив Гумкоке, взявши з полиці над столом Мурке жовту коробочку з-під печива,— що оце тут за клаптики?
Мурке почервонів.
— Це я збираю деякі втинки,— озвався він по хвилі.
— Які ж саме?
— Мовчання,— відповів Мурке,— збираю мовчання.
Гумкоке запитливо глянув на нього, і Мурке сказав:
— Коли мені доводиться вирізувати ті місця, де промовці чогось уривали — зітхали, зводили дух чи так чого замовкали, без видимої причини, я не викидаю втинків, а беру собі. У Бур-Малотке, правда, не назбираєш мовчання й секунди.
Гумкоке засміявся:
— Авжеж, цей вам не помовчить. А що ви робите з утинками?
— Склеюю докупи і ввечері прокручую собі дома. Поки що я маю небагато, всього три хвилини, та й мовчать-бо в нас не дуже багато.
— Дозвольте вам нагадати, що брати додому плівку не вільно.
— Навіть мовчання?
Гумкоке знову засміявся й сказав:
— Ну, гаразд, ідіть.
І Мурке пішов.
Коли шеф десь кілька хвилин по другій увійшов до студії, там саме пустили стрічку з виступом Бур-Малотке:
«…і хоч би де, хоч би як, хоч би з яких причин і хоч би за яких часів зняли ми мову про сутність мистецтва, ми передовсім повинні звести погляд до тієї вищої істоти, яку ми шануємо, схилитися перед тією вищою істотою, яку ми шануємо, і прийняти мистецтво як усеблагий дарунок тії вищої істоти, яку ми шануємо. Мистецтво…»
«Ні,— подумав шеф,— мені не стане духу змусити когось сто двадцять годин слухати Бур-Малотке. Ні,— казав він собі,— є речі, що сягають понад людську силу. Такого я не зичу навіть Мурке».
Він вернувся до свого кабінету, увімкнув гучномовця й почув, як Бур-Малотке покликає:
«О ти, вища істото, яку ми шануємо!»
«Ні,— подумав шеф,— ні, нізащо в світі».
Мурке лежав на канапі й курив. Перед ним на стільці стояла склянка чаю. Мурке дивився вгору на білу стелю кімнати. Край його письмового столу сиділа білява дівчина прегарної вроди і непорушним поглядом дивилася у вікно на вулицю. На невеличкому столику між Мурке й дівчиною стояв увімкнений магнітофон. В кімнаті не мовилось і слова, не чулося й звуку. Дівчина могла б правити за чудовий матеріал об’єктивові, така вона була гарна й така недвижна.
— Я більше не можу,— раптом обізвалася вона,— не можу більше. Це просто бездушно — силувати мене до такого. Буває, чоловіки кажуть дівчатам робити всяку гидоту, та, далебі, я гадаю, те, до чого ти оце нахиляєш мене, ще гірше.
Мурке зітхнув.
— Господи,— сказав він,— Ріно, голубко, тепер мені доведеться оце все вирізувати. Будь слухняна, намов- чи мені ще бодай п’ять хвилин.
— Намовчи! — підхопила дівчина. Вона вимовила це слово таким тоном, який тридцять років тому було б названо негречним.— Намовчи! Ще одна твоя вигадка… Наговорити стрічку — це б я залюбки, але намовчати!..
Мурке підвівся і вимкнув магнітофон.
— Ох, Ріно,— сказав він,— аби ти знала, яке дороге мені твоє мовчання! Вечорами, коли я, втомлений, сиджу вдома, вмикаю запис твого мовчання. Прошу тебе, зроби таку ласку, намовчи мені ще хоч три хвилини, щоб не довелося різати. Ти ж знаєш, що то для мене — різати.
— Ну, про мене,— погодилась дівчина,— але дай мені хоч сигарету.
Мурке усміхнувся, дав їй сигарету й сказав:
— Ну ось, зараз твоє мовчання буде в мене і в оригіналі, й на стрічці. Це ж просто краса!
Він знову увімкнув магнітофон, і так вони мовчки сиділи одне проти одного, поки враз подзвонив телефон. Мурке підвівся, безпорадно стис плечима і взяв трубку.
— Алло,— почув він голос Гумкоке,— виступи пройшли гладенько, шеф нічого не сказав… Можете йти в кіно. Та подумайте лишень про сніг.
— Про який сніг? — перепитав Мурке, поглянувши на вулицю, залиту сліпучим літнім сонцем.
— Господи,— сказав Гумкоке,— та ж ви знаєте, що нам уже час подумати про зимову програму. Мені треба пісень про сніг, оповідань про сніг. Не можна ж цілий вік сидіти на Шуберті з Штіфтером. І нікому й не в голові, що нам край треба вже тепер подбати про снігові передачі. Уявіть лишень, що буде, як випаде довга та сніжна зима. Ми не настачимо снігових передач. Прикиньте-но чогось із сніжком.
— Гаразд,— озвався Мурке,— прикину. Гайда,— обернувся він до дівчини,— підемо в кіно.
— І вже можна говорити? — спитала вона.
— Атож,— сказав Мурке,— прошу!
Асистент режисера музично-драматичних передач узявся ще раз переслухати вечірній радіомонтаж. Монтаж сподобався йому, не вдовольняв лише кінець. Сидячи поряд із техніком у скляній кабіні студії №13, асистент жував сірника й перечитував текст.
Акустика великої порожньої церкви.
А т е ї с т (промовляє голосно й виразно). Хто згадав мене, як я стану харчем хробаків?
Мовчання.
А т е ї с т (ледь голосніше). Хто буде мене дожидати, як я обернуся на порох?
Мовчання.
А т е ї с т (іще голосніше). І хто ще пам’ятатиме про мене, коли я знову зелом встану з-під землі?
Мовчання.
У передачі було дванадцять таких питань, що їх атеїст покликував під склепінням порожньої церкви, і за кожним питанням у тексті стояло «Мовчання». Асистент режисера вийняв з рота покусаного сірника, узяв замість нього другого й запитливо подивився на техніка.
— Еге,— сказав технік,— як на мене, тут забагато мовчання.
— Я теж такої думки,— мовив асистент,— Та й сам автор пристав на неї і дозволив мені внести зміни. Замість мовчання треба дати голос, що промовлятиме «бог», тільки акустика тут має бути зовсім інша — голос повинен лунати не в порожній церкві, а, так би мовити, в цілком іншому акустичному середовищі. Але скажіть на милість, де мені зараз узяти голос?
Технік усміхнувся і сягнув рукою до бляшаної коробочки з-під сигарет, що стояла на полиці.
— Ось,— сказав він,— ось вам голос, що промовляє «бог» у середовищі без резонансу.
Асистент режисера з несподіванки похлинувся сірником і закашлявся.
— Усе дуже просто,— сказав технік.— Ми його вирізали з одної промови двадцять сім разів.
— Двадцять сім мені не треба, буде дванадцяти.
— Тоді виріжмо дванадцять разів мовчання і по- вклеюймо слово «бог», якщо ви берете на себе відповідальність.
— Ви янгол,— сказав асистент,— і я беру на себе відповідальність. Ну, до діла!
Він радісно поглянув на дрібненькі тьмяні клаптики стрічки в коробочці Мурке.
— Ні, ви таки янгол,— сказав він удруге.— Ну, починаймо.
Технік усміхався, радіючи, що зможе подарувати Мурке одразу стільки мовчання, трохи не цілу хвилину,— так багато він йому ще ніколи не дарував, а Мурке був йому до вподоби.
— Добре,— сказав він, усе ще всміхаючись,— починаймо.
Асистент режисера засунув руку до кишені піджака, дістав сигарети. Разом з коробкою витягся пожмаканий папірець. Розправивши клаптика, асистент простяг його технікові.
— Кумедна штука,— сказав він,— у нас на радіо можна спіткати отакий ось несмак. Це я знайшов у себе на дверях.
Технік узяв папірця, глянув на нього й промовив:
— Справді кумедна штука.
І прочитав із папірця вголос:
— «Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі».
