Отруйні маки

Вранці мандрівники прокинулися бадьорі і сповнені райдужних надій. Дорогі смачно поснідала персиками й сливами з дерев, що росли понад річкою. Темний ліс залишився позаду, а разом із ним, здавалося, лишились позаду і всі небезпеки та випробування. Попереду ж лежав прекрасний, сонячний край, і вже десь там, за обрієм, мало бути Смарагдове Місто.

Щоправда, від того прекрасного краю їх відділяла широка ріка. Але пліт був уже майже готовий. Припасувавши до нього ще кілька свіжовитесаних колод, Бляшаний Лісоруб оголосив, що можна переправлятися. Дорогі з Того на руках умостилася посеред плоту. Потім на нього зійшов лякливий Лев, і під вагою великого звіра пліт мало не перевернувся. Але Страшило і Бляшаний Лісоруб відновили рівновагу, стрибнувши на протилежний край; у руках у них були довгі жердини — щоб керувати плотом, відштовхуючись ними від дна.

Одчалили вони без пригод, та коли дісталися середини ріки, швидка течія підхопила їх і понесла геть від цегляного шляху; до того ж тут було так глибоко, що жердини вже не діставали дна.

— Кепські наші справи, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Якщо ми не здолаємо течію, ріка винесе нас у володіння Лихої Відьми Заходу. Вона заворожить нас і оберне в рабство.

— І тоді я лишуся без мозку, —озвався Страшило.

— А я без серця, — зітхнув Бляшаний Лісоруб.

— А мене вічно дійматиме страх, — додав лякливий Лев.

— А я так і не повернуся до Канзасу, — схлипнула Дороті.

— Ні, нам треба будь-що дістатися до Смарагдового Міста! — вигукнув Страшило й зопалу так наліг на жердину, що вона загрузла в мулі на дні ріки. Перш ніж він устиг висмикнути чи випустити її з рук, течія шарпнула пліт, і він вислизнув у Страшила з-під ніг. Бідолашний Страшило залишився на жердині посеред ріки.

— Прощавайте! — гукнув він навздогін своїм товаришам, і ті страшенно засмутились, а Бляшаний Лісоруб навіть заплакав. Утім, вчасно згадавши, що може заіржавіти, він утер сльози фартушком Дороті.

Страшило, що й казати, вскочив у халепу.

«Я тепер у гіршому становищі, ніж тоді, коли мене вперше побачила Дороті, — міркував він. — Там, на жердині посеред кукурудзяного поля, я міг хоч удавати, ніби відлякую птахів. Але яка користь від опудала, що стовбичить на жердині посеред ріки? Ех, видно, не судилося мені стати розумним!»

А тим часом течія відносила пліт усе далі й далі. Всі, хто був на ньому, зажурено мовчали. Нарешті Лев сказав:

— Треба якось рятуватися. Спробуймо ось що: я стрибну у воду, хтось із вас хай міцно вхопить мене за хвіст, я попливу до берега й потягну пліт за собою.

Так і зробили. Лев стрибнув у воду, Бляшаний Лісоруб ухопив його за хвіст, і звір почав щосили гребти до берега. Навіть для дужого Лева то було діло нелегке. Та зрештою він спромігся-таки подолати бистрінь, а тут і Дороті прийшла на допомогу — почала налягати на Лісорубову жердину.

До берега вони пристали вкрай знесилені та ще й стурбовані тим, що течія віднесла їх дуже далеко від жовтого цегляного шляху — єдиної дороги до Смарагдового Міста.

— Що будемо робити? — спитав Бляшаний Лісоруб, коли Лев улігся на зеленій траві, підставивши сонцю мокру спину.

— Помандруємо назад, до шляху, — сказала Дороті.

— Але давайте триматися берега, щоб не заблукати, — запропонував Лев.

Усі згодились і після короткого перепочинку рушили понад рікою шукати шлях, від якого їх віднесла течія.

Довкола слалися залиті щедрим сонячним промінням і замаяні яскравими квітами зелені луки, стояли фруктові сади із стиглими плодами. Але мандрівники не зважали на довколишню красу, не раділи сонцю, бо тужили за бідолахою Страшилом.

Ішли вони дуже швидко — Дороті дозволила собі зупинитися один-однісінький раз, щоб зірвати гарну квітку. Коли пройдено було вже чималу відстань, Бляшаний Лісоруб вигукнув:

— Дивіться!

Вони глянули туди, куди він показував, і побачили посеред ріки засмученого нещасного Страшила, який і досі стримів на жердині.

— Як нам його врятувати? — вигукнула Дороті.

Лев і Лісоруб тільки головами похитали — мовляв, не знаємо.

Вони сиділи на березі, сумно й безпорадно дивилися на свого товариша. Раптом над ними з’явився Лелека. Птах покружляв, опустився на берег і спитав:

— Хто ви будете й куди йдете?

— Мене звуть Дорогі, — відповіла дівчинка. — А це мої друзі — Бляшаний Лісоруб і лякливий Лев. Ми йдемо до Смарагдового Міста.

— Туди веде не цей шлях, — сказав Лелека і, вигнувши довгу шию, оглянув пильним оком дивне товариство.

— Знаю, — кивнула Дороті. — Але наш приятель Страшило потрапив у біду, й ми оце сидимо і міркуємо, як виручити його.

— А де він? — спитав Лелека.

— Онде, посеред річки, — відповіла дівчинка.

— Якби він не був такий великий та важкий, я переніс би його сюди, — сказав Лелека.

— Та він зовсім легенький!— пожвавішала Дороті. — Його ж напхано соломою! Будь ласка, допоможіть нам, урятуйте Страшила!

— Ну що ж, спробую, — мовив Лелека. — Та якщо виявиться, що він для мене заважкий, я змушений буду кинути його в річку.

По тому великий птах піднявся в повітря, покружляв над Страшилом, ухопив його за руку й переніс на берег, туди, де стояли Дороті, Лев, Бляшаний Лісоруб і Тото.

Знов опинившися в колі друзів, Страшило від щастя почав обніматися з усіма — навіть з Левом і Тото, а потім, коли вони рушили далі, на все горло радісно заспівав:

— Тру-ля-ля! Тру-ля-ля! Тру-ля-ля!

Згодом, трохи заспокоївшись, він сказав:

— Я вже гадав, що довіку стовбичитиму там, посеред ріки, і якби не ви, добрий Лелеко, так воно, певно, й було б. От дадуть мені мозок — я вас обов’язково розшукаю й віддячу за доброту.

— Ет, пусте, — відказав Лелека, що летів над ними. — Я залюбки допомагаю всім, хто попадає в біду. Але мені вже час прощатися: мене в гнізді чекають дітки. Бажаю вам щасливо дістатися до Смарагдового Міста й запобігти ласки в Оза.

Дороті щиро подякувала йому, й добрий Лелека злетів високо-високо і незабаром зник з очей.

Друзі подалися далі. Вони слухали співи барвистих пташок і милувалися квітами, яких весь час ставало більше. Великі жовті, білі, блакитні, фіолетові квіти килимом укривали землю, і в тому килимі частіше й частіше траплялися маки такого яскравого червоного кольору, що Дороті, дивлячись на них, мимоволі примружувала очі.

— Вони прекрасні, правда ж? — сказала дівчинка, вдихаючи їхній п’янкий аромат.

— Вірю вам на слово, — відповів Страшило. — Бо той, хто не має мозку, хіба ж знається на красі!

— Якби в мене було серце, вони б мені так подобалися! — зітхнув Бляшаний Лісоруб.

— Я дуже люблю квіти, — докинув лякливий Лев. — Дивіться, які вони беззахисні й ніжні! Але в лісі, на жаль, такі яскраві не ростуть.

Що далі вони йшли, то більше їм траплялося великих маків, а інших квітів ставало менше; нарешті вони опинилися в полі, вкритому суцільним яскраво- червоним килимом. А відомо ж: там, де маки ростуть рясно, запах стоїть такий міцний, що людина, яка надихається ним, засинає — і якщо її не розбудити, вже не прокидається… Дороті, однак, не знала цього, та й у макове поле зайшла вже надто далеко — ні вперед, ні назад не виберешся. Тим-то незабаром повіки в неї почали злипатися, і їй захотілось прилягти на землю й заснути.

Але Бляшаний Лісоруб умовляв її йти далі.

— Нам конче треба завидна вийти на жовтий цегляний шлях, — казав він, і Страшило його підтримав.

Вони йшли не зупиняючись, поки Дороті трималася на ногах. Та сон кінець кінцем здолав дівчинку: очі її самі собою заплющились, і вона опустилася на землю в глибокому забутті.

— Що робити? — звернувся до своїх супутників Бляшаний Лісоруб.

— Треба винести її звідси, бо вона помре, — відповів Лев. — Запах цих квітів зморить нас усіх. У мене теж лапи, мов ватяні, і песик, дивіться, вже спить.

І справді, Тото упав поряд із своєю малою хазяйкою і теж заснув. Але на Бляшаного Лісоруба й Страшила, істот, що не мали плоті і крові, запах маків не діяв.

— Мерщій тікайте з цього смертоносного поля, — сказав Левові Страшило. — Дівчинку ми вдвох винесемо на руках, але ви надто важкий: якщо заснете, ми не подужаємо навіть підняти вас.

Лев рвучно хитнув головою, відганяючи сон, і великими стрибками помчав уперед. За мить він зник з очей.

Страшило з Лісорубом поклали Тото дівчинці на коліна. Після цього вони взялися за руки так, щоб утворився стільчик, посадили на нього Дороті й понесли маковим полем.

Довго вони йшли, а килимові із смертоносних квітів, здавалось, немає кінця. Поминувши вигин річки, вони наткнулися на Лева — він спав серед маків міцним сном. Дух квітів здолав великого звіра неподалік од краю макового поля — звідти вже видно було чудову луку, порослу свіжою зеленою травою.

— Йому ми нічим не зарадимо, — сумно сказав Бляшаний Лісоруб. — Надто вже він важкий, його і з місця не зрушиш. Доведеться покинути Лева тут: хай спить вічним сном, і хай сниться йому, що він нарешті став сміливим.

— Шкода його, — зітхнув Страшило. — Цей Лев показав себе вірним товаришем, дарма що був боягузом… Що ж, рушаймо.

Вони винесли Дороті на зелену прибережну луку, подалі від отруйного запаху маків, обережно поклали її на зелену траву й стали поряд, чекаючи, поки дівчинку розбудить свіжий вітерець.