Подорож до Великого Оза

Тієї ночі їм довелося спочивати в лісі під великим деревом, бо людського житла ніде поблизу не було. Розлога, густа крона захищала їх від роси; Бляшаний Лісоруб приніс великий оберемок дров, і Дороті запалила яскраве багаття, яке і зігрівало її, і розганяло почуття самотності. Дівчинка поділилася з Тото рештками хліба й подумала, що на сніданок їм уже нічого буде їсти.

— Коли хочете, — сказав Лев, — я піду в хащу і вполюю для вас оленя. Ви засмажите його на вогні — чому, до речі, ви, люди, не їсте сирого м’яса? — і матимете чудове снідання.

— Не треба! Будь ласка, не треба! — став просити Бляшаний Лісоруб. — Якщо ви уб’єте оленя, я плакатиму так, що мені навічно заціпить уста.

А проте Лев зник у хащі й таки уполював собі щось на вечерю, але ніхто не знав, що саме, бо він не казав. Страшило ж знайшов ліщину й нарвав повен козубець горішків — цього запасу стало б Дороті не на один день. Дівчинку зворушили доброта й турботливість Страшила, але вона не могла не сміятися, спостерігаючи, як незграбно ця кумедна істота збирає плоди. Із Страшилових невправних солом’яних рук більше горішків вислизало на землю, аніж попадало в козубець. Та він не шкодував згаяного часу, бо це заняття дозволяло йому триматися подалі від вогнища, якого він дуже боявся, тому що одна-єдина іскра могла спалити його дотла. Тільки раз Страшило наблизився до багаття: побачивши, що Дороті засинає, він укрив її сухим листям, і дівчинка цілу ніч проспала в теплі.

Прокинувшись уранці, Дороті вмилася водою з дзюркотливого струмка, і всі п’ятеро рушили далі до Смарагдового Міста.

Для наших мандрівників той день був багатий на пригоди. За якусь годину вони опинилися перед прірвою, яка пролягала через весь ліс і перетинала їм шлях. Прірва була надто широка і, як вони побачили, підступивши до її краю, надто глибока. На дні її лежали великі й гострі уламки скель. Круті, майже прямовисні схили робили прірву нездоланною перешкодою — хоч бери та вертайся назад.

— Що ж нам робити? — у відчаї вигукнула Дороті.

— Мені нічогісінько не спадає на думку, — відповів Бляшаний Лісоруб.

Лев тільки мовчки труснув своєю пишною гривою, хоч видно було, що він напружено думає.

Але Страшило мав відповідь:

— Літати ми не вміємо — це ясно. Так само ясно й те, що ми не можемо перейти цю прірву. Отже, якщо і перестрибнути через неї нам несила, залишається єдине: зупинитися тут і далі не йти.

— Гадаю, я міг би перестрибнути її, — сказав, нарешті, лякливий Лев, прикинувши в думці відстань між краями прірви.

— Ну, тоді вихід знайдено! — зрадів Страшило. — Ви можете кожного з нас по черзі перенести на спині!

— Гаразд, спробую, — погодився Лев. —Хто буде першим?

— Я, — зголосився Страшило. — Бо якщо ви не дострибнете до того краю, Дороті уб’ється, а Бляшаний Лісоруб понівечиться об гостре каміння на дні. Мені ж, солом’яному, і впасти можна: ніякої шкоди від того не буде.

— Я й сам страшенно боюся, що не дострибну, — признався лякливий Лев. — Але тут, видно, вибору немає: або пан, або пропав. Отож сідайте мені на спину і якнайміцніше тримайтеся.

Страшило сів Левові на спину, звір підійшов до краю провалля і, готуючись стрибнути, присів на всі чотири лапи.

— Чому ви не стрибаєте з розгону? — спитав у нього Страшило.

— Бо це було б не по-лев’ячому, — відповів той.

Пружно відштовхнувшись, Лев метнувся вперед і благополучно приземлився на тому боці.

Всі дуже зраділи, побачивши, як легко це в нього вийшло, і коли Страшило скочив на землю, Лев стрибнув назад.

Тепер на нього сіла Дороті. Однією рукою вона притиснула до себе Тото, другою міцно вчепилася Левові в гриву. На мить вони наче зависли в повітрі, — і ось уже стоять на твердій землі по той бік прірви. Останнім Лев переніс на собі Бляшаного Лісоруба, а потім вони всі трошки посиділи, щоб звір перепочив, бо, настрибавшись, він захекався й дихав важко, мов собака, який надто довго ганявся за зайцем.

По той бік провалля ліс був дуже густий, темний і непривітний.

Лев віддихався, і вони рушили далі жовтим цегляним шляхом. Кожного з мандрівників непокоїла думка, чи буде колись цьому лісові кінець і чи побачать вони знову ясне сонечко. І вже зовсім невесело зробилося їм тоді, коли з глибини лісу почали долинати якісь дивні звуки й Лев пошепки повідомив, що це, мабуть, перегукуються жителі цієї місцевості — калідаги.

— А хто такі калідаги? — спитала дівчинка.

— Це чудовиська з ведмежими тілами й тигрячими головами, — пояснив Лев. — А пазурі в них такі довгі й гострі, що мене вони могли б пошматувати так само легко, як я міг би розправитися з Тото. Я тих калідагів страшенно боюся.

— Воно й не дивно, — відказала Дороті. — Хто б не боявся таких жахливих звірів!

Лев хотів додати щось, але тут вони побачили попереду друге провалля — і вже таке широке й глибоке, що Лев одразу зрозумів: цієї перепони йому не подолати.

Отож вони посідали на дорозі й почали міркувати, що робити далі. Нарешті Страшило сказав:

— Подивіться он на те високе дерево над прірвою. Якби Бляшаний Лісоруб підтяв його так, щоб воно кроною впало на той бік, ми могли б запросто перейти по ньому.

— Чудова пропозиція! — вигукнув Лев. — Аж не віриться, що в голові у вас — солома, а не мозок!

Лісоруб одразу заходився орудувати своєю гострою сокирою, і рубав він так вправно, що незабаром дерево вже можна було валити. Тоді Лев, упершись у стовбур передніми лапами, щосили натис на нього. Величезне дерево поволі нахилилося і, хруснувши, впало верхівкою на той бік прірви.

Наші мандрівники вже зійшли на цей незвичайний міст, коли раптом за їхніми спинами розляглося люте гарчання і, озирнувшись, вони з жахом побачили, що просто на них мчать два величезних чудовиська, схожі на ведмедів, але з тигрячими головами.

— Це калідаги! — зойкнув лякливий Лев і затремтів усім тілом.

— Мерщій уперед! — вигукнув Страшило.

Дороті з Тото на руках бігла першою, за нею — Бляшаний Лісоруб, потім — Страшило. Що ж до Лева, який був позаду всіх, то він спромігся перебороти свій жах, обернувся до калідагів і ревнув так гучно і грізно, що Дороті аж присіла, а Страшило гепнувся на спину. Люті чудовиська зупинились як укопані й отетеріло втупилися в Лева очима.

А втім, вони зразу ж отямилися, бо побачили, що Лев менший за них і що їх проти нього двоє. А отямившись, кинулися вперед. Лев перебіг на той бік і зупинився. Чудовиська з розгону вискочили на дерево й почали переходити прірву. Тоді Лев сказав Дороті:

— Ми пропали — вони роздеруть нас своїми страшними пазурами. Але я зроблю все, що можу, я кинусь їм назустріч і битимусь до останнього подиху.

— Заждіть-но хвилинку! — зупинив його Страшило, що гарячково шукав і знайшов-таки вихід. Він гукнув Лісорубові, щоб той відтяв верхівку дерева, яка лежала на цьому боці прірви.

Бляшаний Лісоруб одразу взявся до роботи й устиг завершити її, коли першого калідага

відділяв од нього тільки один крок: дерево з обома бридкими чудовиськами полетіло в провалля й розтрощилося об гостре каміння на друзки, а від калідагів тільки мокре місце залишилось.

— Ух, — полегшено зітхнув Лев, — схоже, ми ще поживемо на білому світі, і, признаюсь, мене це радує: кому потрібен неживий Лев! Ті чудовиська перелякали мене так, що аж серце в п’яти забігло.

— Ех, як би я хотів мати серце бодай у п’ятах! — сумно зітхнув Бляшаний Лісоруб.

Після цієї пригоди їм усім хотілось якнайшвидше вибратися з лісу, й вони наддали ходу, а коли Дороті притомилася, Лев узяв її собі на спину.

Ліс поволі рідшав, і десь опівдні вони вийшли з нього на берег широкої і швидкої річки. По той бік річки відкривався мальовничий краєвид — зелені луки, щедро замаяні яскравими квітами, а обабіч жовтого цегляного шляху — фруктові дерева, віття яких згиналося під вагою соковитих плодів.

Помилувавшися красою цього краю, Дороті спитала у своїх супутників:

— Як же нам перебратися через річку?

— Дуже просто, — відповів Страшило. — Нехай Бляшаний Лісоруб змайструє пліт, і ми перепливемо через неї.

Лісоруб охоче взявся за сокиру, і поки він ладнав колоди для плоту, Страшило знайшов на березі персикове дерево і заходився рвати стиглі плоди. Дороті, яка зранку нічого, крім горіхів, не їла, тепер з насолодою ласувала соковитими персиками.

Пліт спорудити нелегко навіть такому невтомному майстрові, як Бляшаний Лісоруб. Не дивно, отже, що до вечора він не впорався із своїм завданням. Ніч усі п’ятеро перебули під деревами, і Дороті снилися Смарагдове Місто й добрий чародій Оз.