Лякливий Лев

Наші мандрівники йшли і йшли дрімучим лісом, спотикаючись тепер мало не на кожному кроці, бо жовтий цегляний шлях був геть устелений сухим гіллям та опалим листям.

У цьому закутку лісу майже не водилося птахів, вони ж бо люблять вільний простір і щедре сонце. Але з-за дерев раз у раз чулося гарчання якогось хижого звіра, і серце дівчинки злякано завмирало, бо вона не знала, що то за звір. Зате Тото знав: він тулився до ніг своєї хазяйки й навіть не гавкав у відповідь.

— Чи довго нам ще йти лісом? — спитала Дороті з Бляшаного Лісоруба.

— Не скажу, бо сам ніколи не ходив до Смарагдового Міста, — відповів той. — Але мій батько один раз відвідав його і, пам’ятаю, розповідав мені, тоді ще малому хлопцеві, що то була подорож тривала й небезпечна, хоч поблизу самого міста починався край небаченої краси. Але поки при мені моя маслянка, я нічого не боюся. Страшилові теж ніхто не заподіє лиха, а вам і поготів, бо на чолі у вас — печать поцілунку Доброї Відьми.

— А Тото? — стурбовано запитала дівчинка. — Хто захистить Тото?

— В разі небезпеки ми й самі захистимо його, — відповів Бляшаний Лісоруб.

Тільки-но він це сказав, у хащі розлігся жахливий рик, і звідти вистрибнув величезний Лев. Лапою він так уперіщив Страшила, що той, ніби м’яч, перекотився через шлях. Потім Лев напав на Бляшаного Лісоруба і спробував роздерти його, та ба, хоч Лісоруб брязнувся навзнак і про всяк випадок завмер, гострі пазурі хижака навіть не подряпали металу.

І тут малий Тото, люто гавкнувши, помчав назустріч ворогові. Лев перекусив би його навпіл — уже навіть пащу роззявив — але Дороті врятувала песика: з усього розмаху вона ляснула звіра по носі й закричала:

— Не смійте кусати Тото! Як вам не соромно — такий великий, а нападає на малого!

— Ніхто його не кусав, — відповів Лев і потер лапою ніс.

— Але ви хотіли його вкусити! Ви просто здоровенний боягуз, ось ви хто!

— Та я й сам це знаю, — відповів Лев і засоромлено похнюпився. — Я давно це знаю, але чим тут зарадиш?

— То вже ваша турбота. Навіщо ви вдарили бідолашного Страшила, безневинну солом’яну істоту?

— Невже він солом’яний? — здивувався Лев, спостерігаючи, як Дороті піднімає Страшила, ставить на ноги й підбиває, мов подушку.

— Ніби ви не бачите! — все ще розгнівано відказала дівчинка.

— То ось чому він так покотився, — мотнув хвостом Лев. — Я й сам здивувався, коли він перелетів через дорогу. А той, другий, теж солом’яний?

— Ні, він бляшаний, — відповіла Дороті, допомагаючи Лісорубові звестися на ноги.

— Тепер мені ясно, чому я притупив об нього пазурі, — сказав Лев. — Коли я дряпнув його, мені аж мороз поза шкірою пішов. А що то за звірятко, яке ви так любите?

— Це мій песик Тото.

— А він який — солом’яний чи бляшаний?

— Не солом’яний і не бляшаний. Він… він м’ясний.

— Он як! Дивна тваринка і — тепер я й сам бачу — напрочуд маленька. Певно тільки такому боягузові, як я, не соромно кривдити цього малюка.

— А чому ви стали боягузом? — спитала Дороті, зачудовано дивлячись на великого звіра.

— Для мене самого це загадка, — відповів Лев. — Певно, я такий народився. Всі інші лісові звірі чекають од мене геройських подвигів, бо нашого брата лева вважають царем звірів, а я от — боягуз. Єдине мене виручає: варто мені рикнути, як усе живе лякається й тікає з моєї дороги. Навіть людина, якої сам я страх як боюся, кидається навтікача. А тим часом якби слон, тигр чи там ведмідь запропонували мені помірятися силою, я б накивав п’ятами — я ж усього боюся. На щастя, всі вони, зачувши мій голос, самі втікають, хто куди бачить. Ну, а я дивлюся їм услід і думаю: тікайте, тікайте, полотном доріжка!.

— Який сором! Цар звірів не має права бути боягузом, — зауважив Страшило.

— Знаю, — відповів Лев і кінчиком хвоста змахнув з ока сльозу. — Це моє велике нещастя, через нього все моє життя йде шкереберть. Та що тут удієш: за найменшої небезпеки мені серце заходиться.

— То, мабуть, воно у вас хворе, — озвався Бляшаний Лісоруб.

— Мабуть, — погодився Лев.

— Що ж, тоді радійте, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Бо це ознака того, що ви маєте серце. А от я його не маю й тому про серцеву хворобу можу тільки мріяти.

— Можливо, якби я не мав серця, то й страху не знав би, — задумливо мовив Лев.

— А мозок у вас є? — поцікавився Страшило.

— Та, певно ж, є. Я, правда, ніколи не перевіряв, — відповів Лев.

— Я йду до великого чарівника Оза просити, щоб він дав мені мозок, бо моя голова напхана соломою, — повідомив Страшило.

— А я проситиму, щоб він дав мені серце, — сказав Лісоруб.

— А я, щоб допоміг нам з Тото вернутися до Канзасу, — докинула Дороті.

— Як ви гадаєте, чи міг би Оз надати мені сміливості? — спитав лякливий Лев.

— Та йому це зробити, мабуть, не важче, ніж дати мені мозок, — сказав Страшило.

— Чи мені дати серце, — докинув Бляшаний Лісоруб.

— Чи перенести мене до Канзасу, — мовила Дороті.

— Тоді, якщо ваша ласка, я піду з вами, — попросив Лев. — Бо далі жити боягузом не можу.

— Ми радо приймемо вас до свого гурту, — відповіла Дороті. — Ви будете відлякувати хижих звірів. Схоже на те, що вони боягузливіші від вас, якщо панікують, зачувши самий ваш голос.

— Авжеж, боягузливіші, — погодився Лев. — Та це, однак, не означає, що я сміливець. Ні, я справжнісінький страхополох, і поки я такий — не знати мені щастя.

Тепер уже вп’ятьох вони рушили далі. Лев велично крокував поряд із дівчинкою. Тото спочатку неприязно шкірився на нового супутника — не міг забути, як той роззявив на нього свою величезну пащу: але неприязнь поволі зникла, а згодом Тото й лякливий Лев стали друзями-нерозлийвода.

Кінчився той день без будь-яких пригод, за винятком хіба однієї: Бляшаний Лісоруб ненароком роздушив жука, що повз через дорогу, й дуже засмутився (він весь час старався не заподіяти шкоди нічому живому). Від жалю Лісоруб навіть заплакав, кілька сліз повільно скотилося по його обличчю, й шарніри, на яких тримались щелепи, зразу заіржавіли. Коли Дороті звернулася до нього з якимось запитанням, Бляшаний Лісоруб не зміг розтулити рота, бо щелепи йому геть заціпило. Страшенно злякавшися, він знаками почав просити Дороті, щоб вона допомогла, але дівчинка ніяк не могла збагнути, чого він хоче. Лев також здивовано кліпав очима. Тільки Страшило все зрозумів: вихопивши з козубця маслянку, він змастив Лісорубові щелепи, й той здобувся нарешті на слово.

— Це для мене урок: дивитися, куди ступаю, — сказав він. — Роздушивши кузьку, я не можу не плакати, а коли плачу, щелепи іржавіють, і я німію.

Після того випадку Бляшаний Лісоруб ступав дуже обережно, дивлячись собі під ноги, й, помітивши, приміром, малесеньку мурашку, що трудилася на дорозі, старанно переступав через неї. Він весь час пам’ятав, що не має серця, й тому особливо уважно і дбайливо ставився до всього живого.

— Добре тим, у кого є серце, — казав він. — Воно підказує, що робити, а чого не треба, тож можна жити, нікого не кривдячи. А я безсердечний, і через це мушу бути дуже обережним. Звичайно, коли Оз дасть мені серце, така обережність стане зайвою.