Лев стає царем звірів
За порцеляновим муром лежала непривітна місцевість, на кожному кроці тут траплялося болото чи трясовина. Мандрівники весь час загрузали й ледве брели. А коли болото лишилося позаду, вони опинились у густих чагарях, крізь які теж дуже важко було пробиратися. За чагарями починався ліс, таких високих прадавніх дерев, як у ньому, друзі ще ніколи не бачили.
— Який прекрасний ліс! — вигукнув Лев, замилувано озираючись довкола. — Ось де справжній рай!
— Як на мене, він надто похмурий, — озвався Страшило.
— Зовсім ні, — відповів Лев. — Я б тут залюбки оселився на все життя. Дивіться, яке м’якеньке листячко стелиться у вас під ногами, який ніжний зелений мох звисає із старих стовбурів. Ні, дикому звірові про кращу домівку годі й мріяти.
— А тут, певно, й справді водяться дикі звірі, — сказала Дороті.
— Та, мабуть-таки, водяться, — погодився Лев. — Тільки я їх чомусь не бачу.
В тому лісі й захопила мандрівників ніч. Дороті, Тото й Лев полягали спати, а Лісоруб із Страшилом, як завжди, стали на чати.
Вранці вони пішли далі, і тут до них почав долинати якийсь приглушений гомін — неначе десь удалині ревли сотні звірів. Нікого з мандрівників цей гомін, однак, не злякав — тільки Тото занепокоєно поскавулів.
Та гомін наростав, і за деякий час добре втоптана стежка вивела їх на велику лісову галявину, де зібралася сила-силенна всіляких звірів. Там були тигри, слони, ведмеді, вовки, лисиці — одне слово, вся живність, що згадується в підручниках зоології, і тут уже Дороті, ясна річ, стало страшно. Лев, однак, заспокоїв її, пояснивши, що звірі зійшлися на свою велику раду і, судячи з того, як вони виють і гарчать, ідеться на цій раді про якесь велике лихо.
В цю мить кілька звірів помітили його, і зразу ж, ніби за помахом чарівної палички, на галявині запала тиша. Найбільший з-поміж тигрів наблизився до Лева, вклонився йому і промовив:
— Вітаємо тебе, о царю звірів! Ти несеш нам визволення від страшного ворога, і завдяки тобі в лісі знову запанують мир і злагода!
— Яке лихо спіткало вас? — спокійно запитав Лев.
— У наш ліс забрів лютий убивця, жахливе чудовисько, схоже на величезного павука. Тілом він завбільшки як слон, лапи в нього такі довгі, як найдовші ліани, і тих лап у нього аж вісім. Чудовисько повзає по лісу і, забачивши живу істоту, хапає її й пожирає, мов павук муху. Нема нам тепер у лісі життя, кожному загрожує смерть, і ми саме зібралися, щоб обговорити, як нам бути далі, коли оце нагодилися ви.
Лев на мить замислився, а тоді спитав:
— Чи є у вашому лісі інші леви?
— Були, але чудовисько всіх їх знищило. А втім, жоден із них не був такий дужий і сміливий, як ви.
— Якщо я знищу вашого ворога, чи складете ви мені присягу на вірність, чи оберете мене царем лісу?
— Оберемо! — відповів тигр.
І всі звірі в один голос підхопили:
— Оберемо! Оберемо!
— Де він, цей павучище? — спитав Лев.
— Онде, в тій діброві, — показав лапою тигр.
— Повартуйте коло моїх друзів, — сказав Лев, —а я піду покажу йому, де раки зимують.
Попрощавшись із своїми товаришами, він статечно рушив на бій з ворогом.
Павучище спав між дубами. Побачивши його, Лев аж носом закрутив: надто вже бридке було це чудовисько: лаписька справді завбільшки як ліани, все тіло вкрите густою чорною шерстю, з пащі стирчать
страхітливі ікла. Проте голова його сиділа на тонюсінькій шиї — не товстішій, мабуть, за осину талію. Лев зрозумів: шия — найвразливіше місце у ворога, і, вирішивши скористатися з того, що павучисько спить, щосили відштовхнувся від землі, стрибнув йому на спину й одним ударом дужої озброєної гострими пазурами лапи стяв йому голову. Упевнившись, що потвора сконала, Лев, повернувся до галявини й гордо оголосив лісовим звірам:
— Вам більше нікого боятися!
Звірі тут-таки проголосили його своїм царем і склали присягу на вірність. Лев пообіцяв вернутися і очолити лісову громаду, як тільки Дороті благополучно відбуде до Канзасу.
