Бій з войовничими деревами

Наступного ранку Дороті поцілувалася на прощання з гарненькою зеленою дівчиною, потім четверо друзів по черзі потисли руку зеленобородому солдатові, що провів їх до виходу з міста. Вартовий міської брами, побачивши мандрівників, знову неабияк здивувався — невже вони ще раз залишають таке прекрасне місто заради якихось небезпечних пригод? Але він не гаючись познімав із них і сховав до зеленої скрині окуляри, а самим мандрівникам побажав щасливої дороги.

— Вертайтесь якнайшвидше, — сказав він Страшилові. — Адже ви тепер наш правитель.

— Та постараюся, — відповів Страшило. — Але головне для мене зараз — допомогти Дороті дістатися додому.

Дороті ж на прощання сказала добродушному Вартовому міської брами:

— Жителі вашого чудового міста приймали мене так гостинно, що я навіть не знаю, як їм віддячити.

— Пусте, пусте, — відповів той. — Ми, звісно, воліли б, щоб ви залишилися з нами, але нам зрозуміле ваше бажання повернутися додому, тож зичимо вам, щоб воно здійснилося.

По тому старий відчинив зовнішню браму, й мандрівники вирушили назустріч новим пригодам.

Радіючи ясній днині, яскравому сонечку, вони весело перемовлялися й жартували. Дівчинку вела вперед нова надія на повернення додому, Страшило та Бляшаний Лісоруб палали бажанням довести їй свою відданість, Лев з насолодою вдихав свіже повітря і, озираючи широкий простір довкола, задоволено помахував хвостом, а Тото гасав по всьому полю за кониками та метеликами й заливався дзвінким, щасливим гавкотом.

— Що не кажіть, а міське життя — не для мене, — мовив Лев. — Ех, зустріти б зараз якого-небудь звіра, розім’яти б м’язи, показати, який я тепер сміливий!

На мить мандрівники зупинилися, щоб подивитись на Смарагдове Місто, яке вже зникало за обрієм. За зеленим муром удалині бовваніли вежі і стрімкі дахи, а над ними височів шпиль палацу великого Оза.

— А все-таки Оз був непоганий чарівник, — зауважив Бляшаний Лісоруб, у якого саме перекотилося в грудях шовкове серце.

— Ще б пак. Ви навіть не уявляєте, — вигукнув Страшило, — який чудовий мозок він мені дав!

— Якби він сам проковтнув таку порцію сміливості, яку відміряв мені, йому б теж море було по коліно, — зауважив Лев.

Дороті промовчала. Оз не виконав даної їй обіцянки не тому, що не хотів, а тому, що не зміг, — розуміючи це, вона більше не сердилася на нього. «Зрештою, — подумала вона, — Оз — людина добра, от тільки чарівник він кепський. Але він і сам це визнає».

До самого вечора вони йшли порослим зеленою травою й яскравими квітами полем, що з усіх боків облягало Смарагдове Місто. І заночували вони в траві просто неба, а другого ранку, повні снаги, рушили далі і йшли доти, поки не підступили до густого лісу.

Ліс той тягся праворуч і ліворуч, скільки сягало око, тож іти в обхід вони не наважилися, а стали шукати проходу між деревами.

Страшило, що вів перед, знайшов нарешті велике розлоге дерево, під вітами якого можна було пройти, навіть не нахиляючись. Та тільки-но він ступив під ті віти, як вони опустилися, вхопили його, відірвали від землі й кинули його супутникам під ноги.

Страшило не забився, але від здивування очі в нього стали зовсім круглі.

— Я бачу інший прохід, — гукнув Лев, — ходімо краще сюди.

— Тільки першим пустіть мене, — сказав Страшило. —Нехай ці дерева краще кидаються мною, а не вами — мені ж не боляче.

Друге дерево обійшлося з ним так само нечемно: схопило за барки й відкинуло назад.

— Що ж нам робити, як іти далі? — забідкалася Дороті.

— Видно ці войовничі дерева нікому не дають проходу, — зауважив Лев.

— Нічого, я їм зараз покажу, — сказав Лісоруб і з сокирою в руці попрямував до першого дерева. Коли велика гілка нахилилася, щоб схопити його, Лісоруб швидко розмахнувся й перерубав її. Дерево затремтіло, неначе від болю, а Бляшаний Лісоруб без перешкоди пройшов під ним.

— За мною! — гукнув він своїм товаришам. — Мерщій!

Дороті, Лев і Страшило благополучно пробігли слідом за Лісорубом, але Тото не пощастило: маленька гілка впіймала його і здушила так, що бідолаха аж завищав. Та Лісоруб блискавично відтяв ту гілку й визволив песика.

Інші дерева вже не намагалися перепинити їм дорогу: видно, чинити опір уміли тільки ті з них, що стояли скраю, на узліссі.

Але по той бік лісу на мандрівників чекала нова перешкода: там стояв мур, злагоджений, очевидно, із порцеляни — білий, гладенький, блискучий і такий високий, що подолати його годі було думати.

— А тепер що робитимем? — жалібно спитала Дороті.

— А тепер я змайструю драбину, — відповів Бляшаний Лісоруб. — Бо треба ж якось через цю перепону перелізти.