На південь!

Втративши надію повернутися до Канзасу, Дороті довго й гірко ридала. Та згодом, заспокоївшись і добре все обміркувавши, дівчинка навіть зраділа, що все вийшло саме так, і тепер їй шкода було тільки одного — що довелося розстатися з Озом. Її друзі теж шкодували з цього приводу.

Бляшаний Лісоруб підійшов до неї і сказав:

— Я був би невдячною істотою, якби не сумував за людиною, яка дала мені таке прекрасне серце. Тож я трохи поплачу, а ви, будь ласка, утирайте мені сльози, щоб я не заіржавів.

Дороті, ясна річ, погодилася, принесла рушника, і поки Бляшаний Лісоруб плакав, вона ловила й витирала кожну сльозинку. Виплакавшись, Лісоруб красненько подякував дівчинці й про всяк випадок ретельно змастив собі всі суглоби олією із своєї коштовної маслянки.

Страшило став тепер правителем Смарагдового Міста, і дарма що він не був чарівником, піддані пишалися ним.

— Хіба ж є ще десь у світі місто, яким правило б солом’яне опудало! — казали вони.

А втім, їхнє уявлення про світ було, звичайно, вельми обмежене.

На другий день по тому, як Оз відлетів на повітряній кулі, четверо мандрівників зібралися в тронній залі, щоб обговорити, хто що робитиме далі. Страшило сидів на великому троні, а його друзі шанобливо стояли перед ним.

— Загалом, скажу вам, справи наші зовсім непогані, — почав новий правитель. — Цей палац — наш, і Смарагдове Місто — теж наше, й ми можемо робити, що нам заманеться. Зважаючи на те, що зовсім недавно я стирчав на жердині посеред кукурудзяного поля, а тепер сиджу на троні й керую прекрасним містом, слід визнати, що доля поставилася до мене дуже прихильно.

— До мене теж, — підхопив Бляшаний Лісоруб. — Я цілком задоволений своїм новим серцем. А зрештою нічого іншого мені й не треба було.

— Та й мені нема на що нарікати: я тепер не поступаюся сміливістю перед іншими звірами, а може, навіть сміливіший за них усіх, — скромно зауважив Лев.

— Якби ще й Дороті погодилася оселитися в Смарагдовому Місті, — повів далі Страшило, — нам для повного щастя нічого більше не бракувало б.

— Але я не хочу оселятися тут! — скрикнула Дороті. — Я хочу повернутися до Канзасу, до тітоньки Ем і дядечка Генрі!

— То як же це зробити? — запитав Бляшаний Лісоруб.

Страшило вирішив випробувати свій новий мозок і почав напружено думати — аж голки й шпильки повитикалися з голови. Нарешті він сказав:

— А чому б не викликати крилатих мавп і не звеліти, щоб вони перенесли вас через пустелю?

— Ой, як же це досі не спало мені на думку? — зраділа Дороті. — Прекрасна ідея! Зараз я принесу золотий шолом!

Повернувшись з ним до тронної зали, вона проказала закляття, і крізь відчинене вікно до них умить влетіла вся зграя крилатих мавп.

— Ви викликали нас удруге, — сказав мавпячий Король, уклонившись дівчинці. — Чого ви бажаєте?

— Я бажаю, щоб ви перенесли мене до Канзасу, — відповіла Дороті.

Але мавпячий Король похитав головою.

— Це неможливо. Ми належимо до цієї країни й не можемо залишити її. В Канзасі ніколи не було і, певне, ніколи не буде крилатих мавп, бо там їм не місце. Ми радо зробимо для вас усе, що нам до снаги але перелітати через пустелю не маємо права. До побачення.

І, ще раз уклонившись, мавпячий Король змахнув крильми й вилетів у вікно, а за ним і вся його зграя.

Дороті мало не заплакала від розчарування.

— Виходить, я надаремне витратила чарівну силу золотого шолома! — вигукнула вона. — Навіть крилаті мавпи не можуть мені допомогти.

— Ой, як же я вам співчуваю! — зітхнув добросердий Лісоруб.

А Страшило знову глибоко замислився, і голова його розпухла так, що, здавалося, от-от лусне.

— Давайте викличемо зеленобородого солдата, — сказав він нарешті, — й послухаємо, що він нам порадить.

Сказано — зроблено. Пам’ятаючи давню заборону, солдат насилу наважився переступити поріг тронної зали.

— Ця дівчинка, — сказав йому Страшило, — хоче перетнули пустелю. Як їй зробити це?

— Не знаю, — відповів солдат. — Ніхто з нас ніколи не перетинав пустелю. Тільки Озові було це до снаги.

— Виходить, ніхто не може мені зарадити? — спитала Дороті.

— Ніхто. Крім, хіба, Глінди.

— А хто така Глінда? — поцікавився Страшило.

— Відьма Півдня, наймогутніша з усіх відьом, правителька ковтачів. Її замок стоїть на краю пустелі, то, може, вона й знає, як ту пустелю перейти.

— Глінда — добра відьма, правда ж? — спитала дівчинка.

— Ковтачі вважають її доброю. Кажуть, лиха вона не робила нікому. А ще кажуть, що Глінда — дивна красуня і що вона знає таємницю вічної молодості — через те, мовляв, і не старіє, хоч їй дуже багато років.

— А як дістатися до її замку? — спитала Дороті.

— Шляхом, що веде просто на південь, — відповів солдат. — Але я чув, що на тому шляху на мандрівника чигають страшні небезпеки: треба йти лісом, повним диких звірів, і через гору, на якій живуть дивні люди, що ненавидять чужинців. Тому ковтачі не зважуються мандрувати до Смарагдового Міста.

Страшило відпустив солдата і сказав:

— Схоже на те, що Дороті не має іншої ради, як іти на південь по допомогу до Глінди. Бо якщо вона сидітиме тут, Канзасу їй не бачити.

— Знаєте, я піду разом із Дороті, — сказав Лев. — Це місто мені набридло, хочеться знову в ліс, на свіже повітря, Я ж, зрештою, дикий звір. А крім того, дівчинці в дорозі потрібен захисник.

— Правильно, — підтакнув Лісоруб. — І моя сокира може теж стати їй у пригоді. Я йду з вами у Край Півдня!

— То коли ми вирушаємо? — спитав Страшило.

— Хіба ви теж ідете? — здивовано вигукнули його друзі.

— Авжеж! Якби не Дороті, ким би я був? Безмозким опудалом на жердині посеред кукурудзяного поля! Усім, що в мене є, я завдячую їй і тому розстануся з нею тільки тоді, коли вона повернеться до Канзасу!

— Дякую, — зворушено мовила Дороті. — Всі ви — справжні друзі. Та якщо вже ви зголосилися йти разом зі мною, прошу вас: вирушаймо якнайшвидше!

— Гаразд, ми вирушимо завтра вранці, — рішуче сказав Страшило. — А тепер — нумо як слід лаштуватися в дорогу, бо вона буде довга й нелегка.