Рятунок

Словами не перекажеш, як зрадів лякливий Лев, коли почув, що Лиха Відьма розчинилася у воді! Дороті зразу ж відімкнула клітку й випустила його на волю. Разом вони увійшли до замку, й там Дороті передусім скликала всіх моргунів і радісно, урочисто оголосила їм, що вони більше не раби, що відтепер вони вільні.

Того дня моргуни, напевне, були найщасливішим народом у всьому світі. Ще б пак: вони позбулися «Лихої Відьми, яка так багато років знущалася з них, так нещадно їх визйскувала! І досі моргуни відзначають той день як своє найбільше свято.

— Ех, якби ж то Страшило й Бляшаний «Лісоруб були зараз з нами! — зітхнув «Лев. — Більше мені нічого б і не треба…

— Невже ми не можемо їх урятувати? — вигукнула дівчинка.

— Не знаю, але варто спробувати, — відповів «Лев. Отож вони скликали моргунів, розповіли про сумну долю своїх друзів і спитали, чи не допоможуть вони врятувати Страшила й «Лісоруба. Моргуни хором загукали, що радо зроблять усе для своєї визволительки. Порадившись між собою, вони обрали кількох найпридатніших для такого відповідального діла відчайдухів, і маленький загін на чолі з Дороті й Левом негайно вирушив у похід. Вони йшли цілий день, а потім ще півдня і прийшли на засіяне гострим камінням поле, серед якого лежав геть погнутий Лісоруб, а поряд — його іржава сокира з відламаним біля самого обуха сокирищем.

Моргуни обережно підняли Лісоруба на плечі й понесли до замку. Дороті всю дорогу плакала, жаліючи свого бідолашного приятеля, а Лев ішов похнюплений і сумний.

Коли вони увійшли до замку, Дороті звернулася до моргунів:

— Чи є серед вас бляхарі?

— Авжеж є. І дуже вправні, справжні майстри.

— То кличте їх сюди, — сказала дівчинка, а коли майстри прийшли, кожен із своїм інструментом, вона спитала: — Чи зможете ви вирівняти на Бляшаному Лісорубові всі оці вм’ятини, спаяти те, що поламалося?

Бляхарі уважно оглянули Лісоруба й відповіли, що спробують злагодити все так, щоб він став ще кращий, ніж був.

Зачинившись в одній із кімнат замку, майстри не виходили з неї три дні й чотири ночі: вирівнювали, згинали, розгинали, паяли, клепали і драїли Лісорубові руки, ноги, тулуб, голову, драїли доти, поки пересвідчилися, що всі його суглоби працюють, як новенькі, й що тепер він став ще гарніший. Ясна річ, без кількох латок не обійшлося, але загалом бляхарі попрацювали на славу.

Згодом, дякуючи Дороті за порятунок, Лісоруб не міг стримати сліз радості, й дівчинці доводилося кожну сльозу витирати своїм фартушком, щоб Лісорубові суглоби, бува, не заіржавіли. Сама вона теж плакала від щастя, але її рясні сльози можна було й не витирати. Що ж до Лева, то він крадькома змахував сльози з очей кінчиком хвоста, і зрештою хвіст його так намок, що довелося вийти надвір і сушити його на сонці.

— Ех, якби ж то Страшило був зараз з нами! — зітхнув Бляшаний Лісоруб, вислухавши розповідь Дороті про все, що сталося після нападу крилатих мавп. — Якби Страшило був з нами, мені б нічого більше не треба було…

— А ми спробуємо його відшукати, — сказала дівчинка.

І знову вона гукнула на допомогу моргунів і разом із Левом і Лісорубом повела їх на розшуки Страшила. Йшли вони цілий день, а потім ще півдня, аж поки підійшли до високого дерева, на верхівку якого крилаті мавпи закинули одяг солом’яного чоловічка.

Дерево те було дуже високе, а стовбур — такий гладенький, що ніхто не міг на нього видряпатися. Тоді Лісоруб сказав:

— Дайте-но, я його зрубаю, і ми враз доберемося до одягу Страшила.

А слід сказати, що, поки бляхарі латали самого Лісоруба, один моргун-золотар виготовив для його сокири сокирище із щирого золота — замість поламаного дерев’яного, а інші майстри очистили сокиру від іржі, відполірували й вигострили її так, що вона була гостра, як бритва, і блищала, мов срібна.

Отож Бляшаний Лісоруб заходився рубати дерево, й незабаром воно впало, і Страшилів одяг покотився по землі.

Дороті підібрала його, моргуни віднесли до замку, напхали свіжою, чистою соломою, і — о чудо! — Страшило звівся на ноги й почав розчулено дякувати своїм рятівникам!

Кілька щасливих днів по тому Дороті та її друзі відпочивали у замку й набиралися сили. До їхніх послуг було все, чого вони тільки бажали.

Та дівчинка не забувала про тітоньку Ем і про рідний край, а тому настав день, коли вона сказала:

— Годі розкошувати, вертаймося до Оза, й нехай він виконає те, що пообіцяв.

— Атож, — кивнув Лісоруб, — вертаймося, і нехай він дасть мені серце.

— А мені — мозок, — підхопив Страшило.

— А мені — сміливість, — поважно докинув Лев.

— Ну, а мені нехай нарешті’ допоможе вернутися до Канзасу! — вигукнула Дороті. — Все, завтра вирушаємо до Смарагдового Міста!

Наступного дня друзі скликали моргунів і почали прощатися. Моргунам жаль було з ними розлучатись, особливо із Бляшаним Лісорубом, який дуже припав їм до серця: вони навіть запропонували йому стати правителем їхнього краю. Але Дороті та її друзі не пристали на умовляння, й тоді моргуни обдарували їх подарунками: Тото й Левові піднесли по золотому ошийнику, Дороті — чудовий браслет, прикрашений діамантами, Страшилові — золотоголову палицю, щоб не спотикався в дорозі, а Бляшаному Лісорубові — позолочену срібну маслянку, оздоблену коштовним камінням.

Кожен із мандрівників щиро подякував моргунам і потис їм руки, а що моргунів було дуже багато, то від тих потисків Дороті потім довго не могла поворушити пальцями.

Набираючи з буфета харчі на дорогу, дівчинка помітила на полиці золотий шолом, приміряла його і побачила, що він наче для неї зроблений. Дівчинка, звісно, не знала, що золотий шолом має чарівну силу, він просто сподобався їй як головний убір. Тим-то вона вирішила йти в ньому, а свій капелюшок сховала в козубець.

І от, нарешті, вони вирушили в дорогу до Смарагдового Міста, і навздогін їм ще довго лунали прощальні вигуки моргунів, лунали слова подяки й добрі побажання.