Лох-на-Гар

Геть затишні парки, трояндні алеї,—
    Лиш мрійникам ніжним маніжитись тут.
Верніть мені скелі у сніжній киреї,
    Де воля й любов ще панують без пут.
Люблю, Каледоніє, гір твоїх кручі,
    Громи й блискавиці у темряві хмар,
Там ринуть важкі водоспади, ревучи
    між урвищ, де хмурий стримить Лох-на-Гар.

На скелях колись я, у пледі клітчастім,
    В шотландськім береті, безжурним хлоп’ям
Полеглих героїв пригадував часто,
    Між сосон одвічних блукаючи там.
Я в дім не спішив, аж потьмаріє обрій
    І в небі заблиснуть зірниці Стожар.
В уяві вставали ті вої хоробрі,
    Що вславили хмурий колись Лох-на-Гар.

О тіні полеглих! Під бур голосіння
    Хіба ж то не ваш звучав голос мені?
Десь любо в цім краї тим лицарським тіням
    Гасати вітрами, немов на коні.
Де мчиться зими крижана колісниця
    Крізь сніжні завої, у хаосі хмар
Вбачаю далеких я пращурів лиця,
    Що в бурях похмурий хова Лох-на-Гар.

Хто ж був, о хоробрі, провидіти годен,
    Що доля на згубу вас всіх прирекла?
Хоча й полягли ви в боях за Куллоден,
    Вам лаври звитяг не повили чола.
Та все ж ви щасливі,— донині ласкаво
    Ваш сон береже у печерах Бремар,
Вас славлять в піснях дударі, вашу славу
    Відлунює хмурий в віках Лох-на-Гар.

Давно я покинув ті урвища й скелі,
    Не скоро вернусь я до грізних шпилів,
Та голі ті гори, горби невеселі
    Миліші британських зелених полів.
Мене блиск алей, дивних парків не надив,
    Зате і донині приваблює чар
Тих скель прямовисних, долин, водоспадів,
    Де хмурий у славі підвівсь Лох-на-Гар.

1806