II

Сліпуче «паникадило» пливе над землею в чорному морі ночі. Пливе й роняє пелюстки, й тягве тонюнькі смужки диму, як серпентину. І всюди вогненні пелюстки. Ціла веремія. Ніби продовження того феєричного сну, тієї паради у Львові, в древньому і славному місті, сонцем осяяному й громом літавр озвученому, лише замість літавр тут гуркіт землетрусу з усіх країв — на північ і на південь, на захід і на схід…

Пройшовши кілька кроків, Петро зупинився, не знаючи куди йти. Занадто багато вогню всюди і занадто багато темряви, яку й пекельний вогонь перемогти не може, і занадто багато грому — грім двигтить суцільним кільцем, в якому немає жодного просмику.

Куди йти?

Він зупинився на пагорбі, над крутим схилом. Таке відчуття, шо це він стоїть на високій горі. За спиною горить хата (власне, не горить а чадить), вимальовуючись розвернутими й розметаними кроквами та розчахнутими стінами на тлі далекої заграви, — єдина хата, що лишилася була від якогось села збомбленого й спаленого раніше, а тепер її ворог спробував підпалити, щоб правила за орієнтир для артилерії, так либонь. За пагорбом десь далеко рвуться набої тяжких гармат, пролітаючи з виттям над головою. А попереду й праворуч, і ліворуч, а також у небі понад усім невидимим обрієм море вогню, рухливого, грайливого. ніби спеціально влаштована пишна, святкова ілюмінація — з феєрверками, з квітами, з барабанами…

Вгорі пливе «паникадило», а ген унизу хвилюються череди вогненних язиків, там мандрує по землі полум’я. Незчисленні язики підлизують морок і біжать, як хвильки морського прибою. То горить земля збита «катюшами». Язики полум’я гойдаються і йдуть розстрільнями, ніби то гойдаються вогненні пилки, покладені зубцями вгору, а чи росте й гойдається вогненний комиш..

Праворуч, позначаючи обрій, порскають іскрами вогненні острівки — то горять селища, а між тими острівками то там, то там, раз-по-раз спалахують вогненні гейзери — то б’ють туди гармати й падають бомби. А між усім тим простягаються в небо разки вогненного намиста — то вогненні стежечки трасуючих куль, що шукають в непрогляднім, чорнім океані неба прокляту, живу, рухливу мішень, шукають летючу смерть. Часом в тім місці на землі, звідки виходить вогненна стежечка, вибухає гейзер вогню, тоді разок намиста уривається, щезає, але на його місце з’являється враз багато нових в інших місцях…

А попереду, ген-ген в чорнім безмежжі, з-за невидимого обрію підіймається й мерехкотить велетенський вогненний водограй: тонюсінькі струмені вогню порскають з усіх боків безперервно й безугавно, згинають параболі, схрещуються в усіх напрямках, творять вогняні арки а з них ціле густе мереживо… То десь над Бродами тріюмфуючий ворог з тисяч автоматів і рушниць борознить небо безліччю трасуючих, світляних куль. І безліччю ракет. Звуків не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал. Це найгрізніша частина обрію, бо найтаємничіша, бо мовчазна. Отака вогняна пантоміма. Пантоміма тріюмфу ворога, що не знає ні жалю, ні пощади.

Куди ж іти?

Втома пригинає тіло до землі, але треба б кудись іти. Куди ж іти?

Ззаду, за пагорбом, рвуться гарматні стрільна, пролітаючи над головою цілими чередами, вилетівши десь з невідомої точки, не то зправа, не то зліва Групові розриви сколихують землю. А ще далі за тими розривами чути далекий клекіт моторів — то ревище й скрегіт танків, сталевих всетолочащих бронтозаврів, що десь там безугавно сунуться табунами… А може то десь переформовуються моторизовані частини… Чиї? Звичайно «його», бо «наших» чортмає взагалі…

І всюди стоїть такий клекіт. Він заповнює усі інтервали межи вибухами, межи глухими рокотами грому. Разом з ними він творить звукові обрії, зійшовся велетенським колом і те коло таке щільне, що не вичувається в ньому жадної пустоти, жадної прогалини, якою би можно було вийти. Єдина звукова пустота там, де цвіте водограй трасуючих куль і ракет над Бродами. Там, на сході.

Петро кладе на землю панцерфавста й сідає сам поруч, апатичний, байдужий, охоплений фаталістичним настроєм від усього й від безмежної утоми та гарячки. Намацує флягу при боці, випиває з неї рештки води, теплої, нудної, і так сидить.

«Паникадило» в небі погасло і від того темрява раптом згусла а в ній заграви пожеж, далекі череди язиків полум’я з горючої, запаленої “катюшами” землі, спалахи вибухів та мерехтіння трасуючих куль стали яскравіші, творячи велетенське вогненне коло. Діяметр його — десятки кілометрів.

Всередині те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де-не-де в темряві раптом зрине лускотнява автоматів і знову тихо.

Ба, це ж там всередині вся їхня дивізія… І увесь тринадцятий корпус!.. — думка зринула, як порада, як потіха. І справді — це заспокоїло. Він тут не сам! О, він тут не сам! Тут десь їх дванадцять тисяч…Приречених… Так, дванадцять тисяч самих тільки тих, що машерували Львовом так недавно, обкидувані квітами, — молодих і зелених… Таких, що ще й на світі не пожили… Таких, що ще й пороху не нюхали… Тепер вони замкнені в цьому вогненному перстені. А ще ж скільки інших!..

Від цього стає легше. В гурті все легше. Він поривається йти туди, до гурту, шукати їх. Шукати! Там вони. Всі! До своїх. Але…

А може там вже нікого й немає? Може всі щезли, зникли, вилетіли, як камфора, а увесь той простір заповнив ворог і то він там причаївся грізно, а з усієї дивізії, з усього корпусу лишився він тільки сам у цьому перстені.

Нашорошившись, Петро слухає якийсь час. Але потім нашорошеність слабне, вертається апатія. Петро шукає на що би спертися спиною й так сидіти. Треба дочекатися ранку. Вже мабуть не далеко. Але темрява не розходиться, а ще більше гусне. Боже, з якою ж мукою повзе час. Де ж він, той ранок!.. Збоку в темряві ніби бовваніє якийсь пеньок чи стовп. Петро підсувається, — так, це пеньок розщепленого дерева, — він спирається на нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе. Гарматні над головою перестали вити. Стало ніби тихіше.

Ніч тепла, аж душна, липнева.

Петро сидить і чекає, чекає, слухає дзвін у вухах, — то біжить час і ритм його відбиває пульс у скронях… В темряві пролітають повз нього яскраві вогненні цяточки — це світлячки (чи «святоіванівські хробачки», як кажуть у цих місцях), це значить тут близько ліс чи сад, але Петрові здається, що ті вогненні цяточки відірвалися від того проклятого водограю над Бродами і замчали аж сюди.

Петро заплющає очі. І з надзвичайною яскравістю, помимо його волі, зринаючи десь з глибини позасвідомости, з найдальших кутків мізку, проходить перед гарячковим внутрішнім його зором, немов би на екрані, все, що сталося за такий короткий але такий несамовитий подіями час…