20
До семи наметів додався збірний будиночок, якого поставили посередині табору. В ньому за довгим столом зібралася вся група.
Приводом була визначна подія, але всі в будиночку мали трохи приголомшений вигляд. Верховодив Вернадський, який у студентські роки завжди готував собі їжу сам. Ось він витяг з високочастотної пічки якесь паруюче вариво і проголосив:
— Кому калорій?
І став щедро розкладати їжу по тарілках.
— Пахне дуже смачно, — невпевнено сказав Нові.
Він підчепив на виделку шматок м’яса. Воно було якогось лілового кольору, і, незважаючи на тривалу дію високої температури, дуже тверде. Дрібно покришена зелень круг нього здавалося м’якшою, але й менш їстівною.
— Ну, то що? — спитав Вернадський, — їжте. Уминайте за обидві щоки. Не бійтесь, я вже пробував — смакує.
Він напхав рот м’ясом і жував довго-довго.
— Трошки тверде, зате смачно.
— А може, це нас і вб’є, — замогильним голосом проказав Фоукс.
— Пусте, — озвався Вернадський.— Пацюки живилися цим два тижні.
— Два тижні — не так уже й багато, — заперечив Нові.
— Нічого, від одного шматка не помреш, — підкинув Родрігес.— Скажу чесно, таки смачно!
Так воно й було. Кінець кінцем з цим погодилися всі. До цих пір усі живі організми Братуся, які можна було їсти, виявлялися смачними. Зерно майже неможливо було змолоти на борошно, та коли це вдавалося зробити, з нього виходив гарний хліб, з великим вмістом білка. Кілька таких хлібин і зараз лежало на столі. Вони були темного кольору, важкуваті, але приємні на смак.
Фоукс, вивчивши рослинність Братуся, дійшов висновку, що при продуманих зрошенні й сівбі один акр поверхні планети зможе давати їжі для травоядних тварин у десять разів більше, ніж акр найпоживнішої люцерни на Землі.
На Шеффілда це справило велике враження, і він одразу назвав Братуся житницею сотні планет. Але Фоукс всупереч своїм власним твердженням знизав плечима:
— Приманка для роззяв.
Тиждень тому вся група була дуже схвильована: хом’яки та ,білі миші несподівано відмовились їсти деякі з нових видів трав, принесених Фоуксом. Коли невелику кількість цих трав підмішали до звичайного їхнього раціону, тварини стали гинути.
Розгадка таємниці?
Не зовсім. Через кілька годин прийшов Вернадський і спокійно сказав:
— Мідь, свинець і ртуть.
— Що? — перепитав Саймон.
— У цих рослинах. Вони містять багато важких металів. Можливо, це еволюційний захисний засіб — щоб їх не їли.
— Виходить, перші поселенці…— почав Саймон.
— Ні, цього не може бути. Більшість рослин цілком їстівні. Лише ці, але їх ніхто їсти й не стане.
— Звідки ви знаєте?
— Не стали ж їх їсти пацюки.
— Так то пацюки…
Вернадський тільки цього й чекав. Він патетично проголосив:
— Ви бачите перед собою мученика науки. Я їх покуштував.
— Що?! — скрикнув Нові.
— Тільки лизнув, не хвилюйтесь. Я — мученик обережний. Взагалі вони гіркі, як стрихнін. Але хіба може бути інакше? Якщо рослина набирається свинцю лише для того, щоб п не з’їла тварина, і якщо тварина дізнається про те лише тоді, коли здохне, то яка від цього рослині користь? Гіркота вказує тварині на небезпеку. Чергування попереджень й покарань — ось у чому фокус.
— Більше того, — сказав Нові, — перші поселенці загинули не від важких металів. Симптоми були зовсім інші.
Ті симптоми були чудово відомі всім. Дехто почув їх у популярному викладі, решта вичитали у спеціальних довідках. Утруднене, болюче дихання, яке поступово далі погіршується. Оце, власне, все.
Фоукс відклав виделку.
— Послухайте, а ну як у цій їжі є якийсь алкалоїд, що паралізує нерви легеневих м’язів?
— У пацюків також є легені, — відповів Вернадський.— І їх ця їжа не вбила.
— А може, він накопичується у тканинах?
— Добре, добре. Якщо у вас виникнуть болі при диханні, перейдіть на звичайний корабельний раціон і подивіться, чи вам не покращає. Але остерігайтеся самонавіювання.
— Це вже з моєї парафії, — пробурчав Шеффілд.— Щодо цього — не хвилюйтеся.
Фоукс важко зітхнув, потім ще раз. Тоді з похмурим виглядом поклав собі в рот новий шмат м’яса.
На дальньому кінці стола сидів Марк Аннунчіо. Він їв повільніше, ніж решта членів експедиції, і пригадував монографію Норріса Вайнограда «Смак і запах». Вайноград розробив класифікацію смаків і запахів, що базується на опису затримування ферментних реакцій усередині смакових сосочків. Аннунчіо не знав достеменно, що це означає, але пам’ятав усі символи, характеристики й визначення.
І ось тепер, доїдаючи свою порцію, Марк визначив смак м’яса, розклавши його одночасно на три підкласи. Хлопцеві щелепи трохи нили від напруженого жування.
21
Наближався вечір. Лагранж-І уже висів низько над обрієм. День видався ясний, теплий, і Борис Вернадський відчував насолоду. Він зробив деякі цікаві виміри, а його строкатий светр поволі змінював кольори з кожною годиною, в міру того як сонця переміщувались на небосхилі.
Тепер від Вернадського тяглася довга червона тінь, і лише нижня її третина, на яку накладалася тінь від Лагранжа-ІІ, була сірого кольору. Він простяг руку, і від неї впали дві тіні — розмита оранжева, футів на 15 від нього, і густіша голуба — з того ж боку, але завдовжки футів із п’ять. Якби він мав час, він із задоволенням створив би прекрасну гаму кольорових тіньограм.
Він так захопився приємними думками, що навіть не обурився, побачивши Марка Аннунчіо, який обходив його дальньою стежкою. Вернадський відклав убік нуклеометр і помахав рукою:
— Йди сюди!
Юнак несміливо наблизився до нього.
— Здрастуйте.
— Ти щось хотів?
— Я просто… просто дивлюсь.
— Он як? Гаразд, підходь, дивися. Знаєш, що це я роблю?
Марк заперечливо похитав головою.
— Це нуклеометр, — сказав Вернадський.— Його встромляють у ґрунт. Ось так. Отут зверху в нього генератор силового поля, тому його можна ввігнати в будь-яку породу.
Не припиняючи розмови, він наліг на нуклеометр, і той на два фути угруз у голову кам’яного пласта.
— Бачиш?
У Марка засвітилися очі, і це сподобалось Вернадському. Геохімік сказав:
— По боках стрижня тут є мініатюрні атомні пічечки. Кожна з них випаровує близько мільйона молекул навколишньої породи і розкладає їх на атоми. Потім атоми розподіляються за масою та зарядом ядер, і результати можна безпосередньо зчитувати зі шкал ось тут, зверху. Метикуєш?
— Не зовсім. Але це непогано знати.
Вернадський, усміхнувшись, промовив:
— Ми закінчуємо вимірювання — одержуємо чисельні дані про вміст різних елементів у корі. На всіх киснево-водних планетах ці цифри майже однакові.
Марк зауважив серйозно:
— З тих планет, що я знаю, найбільше кремнію має Лепта — 32,765%. У Землі — лише 24,862%. Стосовно до маси.
Усмішка спливла з обличчя Вернадського. Він сухо спитав:
— Слухай, хлопче, ти знаєш такі цифри для всіх планет?
— Ні, це неможливо. По-моєму, ще не всі планети й досліджені. У «Довіднику з кори планет» Бішуна і Спенглоу є дані тільки для 21 854 планет. їх я, звичайно, знаю всі.
Вернадський відчув себе так, ніби з нього випустили повітря. Все ж він провадив:
— На Братусі елементи розподілені ще рівномірніше, ніж звичайно. Кисню мало — за моїми даними, в середньому якихось 42,113%. Кремнію також мало — 22,722%. Важких металів у 10—100 разів більше, ніж на Землі, і це не локальне явище: загальна густина Братуся на 5% вища за земну.
Вернадський і сам не відав, навіщо все це говорить хлопчині. Якоюсь мірою, мабуть, тому, що завжди приємно мати уважного слухача. Коли нема з ким поговорити про свою професію, часом стає самотньо й смутно. І він продовжив свою лекцію, дедалі більше входячи у смак:
— З другого боку, легкі елементи розподіляються тут також рівномірніше. В океанах головними сполуками є не хлористий натрій, як на Землі, а магнієві солі. А літій, берилій і бор? Вони легші від вуглецю, але на Землі й на всіх інших планетах зустрічаються дуже рідко. А на Братусі їх багато. Всі ці три елементи становлять близько 0,4% кори, а на Землі — тільки 0,004%.
Марк доторкнувся до рукава геохіміка.
— А ви маєте список усіх елементів з їх вмістом у корі? Можна його подивитись?
Вернадський витяг із задньої кишені штанів складеного папірця, простягнув його Маркові й, усміхаючись, сказав:
— Тільки не надрукуй ці цифри раніш за мене.
Марк пробіг очима папірець і повернув його Вернадському.
— Що, вже? — здивовано запитав той.
— Ну, так, — замислено відповів Марк.— Я все запам’ятав.
Він повернувся й пішов геть, навіть не попрощавшись. Останній відблиск Лагранжа-І згас за обрієм.
Вернадський подивився услід Марку, знизав плечима, витяг із ґрунту нуклеометр і рушив до наметів.
22
Шеффілд загалом був задоволений. Марк поводив себе навіть краще, ніж він сподівався. Щоправда, він майже зовсім не вступав у розмови, але це, власне, не мало значення. Хай там як, а Марк виявляв інтерес до всього, що його оточувало, і не нудив світом. І не зчиняв ніяких скандалів.
Вернадський розповів Шеффілдові, що останнього вечора Марк цілком нормально поговорив із ним щодо аналізів складу Братусевої кори і навіть ні разу не підвищив голосу. Вернадський трохи посміявся з того, що Марк знає склад кори двадцяти тисяч планет, і пообіцяв, що коли-небудь примусить хлопця проказати напам’ять усі цифри — просто щоб подивитись, скільки часу це займе.
Сам Марк про розмову з Вернадським нічого Шеффілдові не сказав. Цілий ранок він просидів у своєму наметі. Шеффілд зазирнув туди й побачив, що хлопець сидить на ліжку, втупившись у свої ноги, і не став його займати.
Шеффілд відчув, що йому самому потрібна якась оригінальна ідея. Справді оригінальна, незвичайна ідея.
Досі вони ще нічого не досягли. За цілий місяць — нічого. Родрігес і чути не хотів про якусь інфекцію. Вернадський геть-чисто відкидав можливість харчового отруєння. Нові шалено мотав головою, коли хтось згадував про порушення обміну речовин. «Де докази?» — питав він.
Усе зводилось до того, що, на тверду думку спеціалістів, будь-яка фізична причина смерті виключалась. Але ж чоловіки, жінки й діти все-таки померли. Значить, була якась причина. Може, психологічна?
Ще на кораблі Шеффілд скористався цим, щоб висміяти Саймона. Але тепер настав час, навіть не час — нагальна потреба серйозно замислитись. Може, щось примусило поселенців самим заподіяти собі смерть? Але що? Людство колонізувало вже десятки тисяч планет, і це аж ніяк не вплинуло на його психічну стійкість. Самогубства та психози більше поширені на самій Землі, ніж деінде в Галактиці.
До того ж колонія відчайдушно благала про медичну допомогу. Люди не хотіли вмирати.
Занепад особистості? Щось специфічне саме для цієї окремої групи? Щось настільки дійове, щоб могло спричинитися до смерті аж тисячі людей? На це не схоже. І зрештою, як про це можна тепер дізнатися? Місце поселення ретельно обшукали, але ні плівок, ні записів, навіть якихось дрібних фрагментів інформації не знайшли. Насичене вологою сторіччя знищило геть усі нетривкі свідоцтва.
Шеффілд опинився немов у порожнечі. Він відчував повну безпорадність. Інші принаймні мають певні відомості, з якими можна працювати. У нього не було нічого.
Він знову опинився біля Маркового намету. І мимоволі зазирнув усередину. Намет був порожній. Шеффілд озирнувся й помітив Марка, який поспішав до лісу. Шеффілд гукнув його вслід:
— Марку! Зачекай мене!
Марк зупинився, потім начебто рушив далі, але передумав, і дав довгоногому Шеффілдові наздогнати себе.
— Куди ти зібрався? — запитав Шеффілд. Навіть після того як пробігся, він не засапався — так багато кисню було в атмосфері Братуся.
— До ракети, — знехотя відповів Марк.
— Чого?
— Я ще не мав нагоди роздивитись її як слід.
— Та ну ж бо! Була в тебе така нагода, — сказав Шеффілд.— Коли ми летіли в табір, ти ж не відходив від Фоукса — висів у нього над головою, як шуліка.
— Тоді було багато людей, — сердито кинув Марк.— А я хочу роздивитися ракету сам-один.
Шеффілд занепокоївся. Хлопець роздратований. Краще піти з ним і з’ясувати, в чому річ. І він сказав:
— Якщо подумати, то й мені не завадило б добре роздивитися ракету. Ти не заперечуєш, як я підтримаю тобі компанію?
Марк завагався, тоді сказав:
— Га… гаразд. Якщо ви так хочете.
Запрошення пролунало не вельми гречно.
Шеффілд запитав:
— А що ти несеш, Марку?
— Палицю. Я зрізав її з дерева лазером і взяв із собою на той випадок, якщо хтось здумає мене зупинити.
І він махнув палицею — так, що вона зі свистом розітнула густе повітря.
— Навіщо комусь зупиняти тебе, Марку? Я б її викинув. Вона важка й тверда. Ти можеш когось поранити.
Марк простував далі.
— Не викину.
Шеффілд поміркував трохи й вирішив поки що утриматись від сварки. Спочатку треба з’ясувати, звідки раптом така ворожість.
— Ну, як знаєш, — мовив він.
Ракетний човен лежав на галявині. Його лискуча металева поверхня відбивала зеленаве проміння Лагранжа-І, що був у зеніті; Лагранж-ІІ ще не з’явився над обрієм.
Марк сторожко роззирнувся навкруги.
— Нікого не видно, Марку, — сказав Шеффілд.
Вони піднялися на борт. Це була велика ракета. Сім чоловік і все необхідне спорядження вона перевезла до табору всього за три рейси.
Шеффілд боязко оглянув панель керування.
— Не можу уявити, як це такий собі ботанік спромігся навчитись керувати цією махиною? Це ж так далеко від ботаніки!
— Я теж можу нею керувати, — несподівано сказав Марк.
— Ти? — Шеффілд з подиву аж вирячив очі.
— Я спостерігав, що робив доктор Фоукс, коли ми летіли сюди. Я зрозумів усе, що він робив. І потім, у нього є інструкція з ремонту ракети. Я якось поцупив її і прочитав.
— Ну, це таки радість, — весело сказав Шеффілд.— Тепер на крайній випадок маємо запасного пілота.
Він повернувся до Марка спиною і не бачив, як палиця злетіла вгору і з силою впала на його голову. Він не почув, як Марк проказав стурбованим голосом: «Вибачте, докторе Шеффілд». Власне кажучи, він навіть не відчув удару, від якого знепритомнів.
23
Згодом Шеффілд зрозумів, що свідомість повернулася до нього, коли ракету трусонуло під час посадки. Нічого ще не тямлячи, весь наче в тумані, він відчув якийсь біль.
Над ним ніби плавав голос Марка. Це було перше, що Шеффілд усвідомив. Він зробив спробу перевернутися й стати на коліна. У голові гуло.
Спочатку Марків голос сприймався просто як потік порожніх, безладних звуків. Потім звуки почали складатися в слова. Нарешті, коли Шеффілд великим зусиллям розплющив очі й одразу заплющив їх від різкого світла, він уже почав розбирати цілі речення. Він стояв на одному коліні, опустивши важку голову, і слухав, як Марк захлинаючись викрикував тонким голосом:
— …тисяча людей, і всі вмерли. Залишилися тільки могили. І ніхто не знає чому.
Почувся гомін, в якому Шеффілд нічого не міг розібрати. Потім розлігся чийсь хрипкий бас, а після того знову заговорив Марк:
— Це — правда. Але навіщо, по-вашому, на борту стільки вчених?
Перемагаючи біль, Шеффілд звівся на ноги й притулився до стіни. Він доторкнувся до гулі на голові і, глянувши на долоню, побачив кров; вона геть просочила волосся і вже трохи запеклася. Застогнавши, він хитнувся вперед до виходу, намацав ручку й прочинив люк.
Трап був спущений. Шеффілд трохи постояв біля люка, похитуючись і не наважуючись зробити бодай крок.
Йому потрібен був час, щоб зорієнтуватися, що діється навколо. Обидва сонця стояли високо в небі, а за тисячу футів від ракети над миршавими деревами височів гігантський сталевий циліндр «Трьох Г.».
Марк стояв біля підніжжя трапа, оточений членами екіпажу. Вони були роздягнені до пояса і вже встигли засмагнути під ультрафіолетом Лагранжа-ІІ, ставши мало не чорними. (Спасибі густій атмосфері і товстому шарові озону в її верхній частині — вони затримували ультрафіолетове випромінювання, послаблюючи його до нешкідливого рівня).
Астронавт, що стояв якраз перед Марком, спирався на бейсбольну битку. Інший підкидав і ловив м’ячика. Багато хто мав на руках бейсбольні рукавички.
«Дивно, — чомусь промайнуло в голові Шеффілда, — Марк причалив прямо біля стадіону».
Марк подивився вгору, побачив його і збуджено скрикнув:
— Містере Шеффілд, адже правда, що колись сюди посилали експедицію і що всі вони загинули?
Шеффілд спробував було сказати: «Марку, що ти робиш?», — та не зміг.
— Містере, правду каже цей пуголовок?
Шеффілд учепився спітнілими долонями за поручень трапа. Обличчя астронавта колихалося за метр від нього. Товсті губи й маленькі очиці, що визирали з-під густих брів, смикнулись і затанцювали перед Шеффілдом. Потім трап метнувся вгору й закрутився десь над головою. Він чомусь тримався тепер руками за землю, а вилицю раптом пронизав холодний біль. Тут він перестав опиратися і знову втратив свідомість.
24
Наступного разу Шеффілд опритомнів уже не так болісно. Він лежав у ліжку, над ним схилилися два обличчя. Перед очима в нього пропливло щось довге й тонке, і крізь шум у голові він почув чийсь голос:
— Зараз він очуняє, Саймоне.
Шеффілд заплющив очі. Не знати як, але він збагнув, що голова його забинтована.
Він хвилину полежав спокійно, тільки глибоко втягував повітря. А коли знову розплющив очі, побачив кілька облич цілком ясно. Ось просто над ним кругле обличчя Нові, з професійно нахмуреним чолом, яке, втім, одразу проясніло, тільки-но Шеффілд вимовив:
— Привіт, Нові!
Друге обличчя — злостиве, зі стиснутими зубами, але з ледь помітними іскорками задоволення в очах — належало Саймонові.
— Де ми? — запитав Шеффілд.
— У космосі, докторе Шеффілд, — крижаним тоном відповів Саймон.— Ось уже два дні.
— Два дні? — У Шеффілда зробилися великі очі.
— У вас був тяжкий струс мозку, Шеффілде, — втрутився Нові, — мало не тріснув череп. Спокійніше.
— Що трапи… Де Марк? Де Марк?!
— Тихше. Тихше.
Нові поклав руки Шеффілдові на плечі й примусив його знову лягти.
— Ваш хлопчисько під арештом, — сказав Саймон.— Якщо хочете знати чому, то знайте: він умисне підбурював команду корабля до бунту, внаслідок чого наражалося на небезпеку життя п’ятьох чоловік. Нас ледве не залишили у тимчасовому таборі, тому що команда збиралася відлетіти негайно. Капітанові було зовсім не просто упрохати, щоб вони взяли нас із собою.
Шеффілд спробував вивільнити з-під рук Нові одне плече. В пам’яті спливла розпливчаста картинка — Марк і астронавт із биткою. Марк промовляє: «…тисяча людей, і всі вмерли…»
Зробивши неймовірне зусилля, психолог підвівся на лікті.
— Послухайте, Саймоне, я не знаю, чому Марк це зробив, але дайте мені змогу поговорити з ним. Я все з’ясую.
— В цьому нема потреби, — відповів Саймон.— Все стане ясно на суді.
Шеффілд знову зробив спробу вивільнитися з-під рук Нові.
— Та навіщо ж така офіційність? Навіщо втягувати сюди Бюро? Ми можемо розібратися самі.
— Саме це ми й збираємося зробити. За космічним законодавством, капітан уповноважений особисто розглядати справи про злочини й правопорушення, вчинені у відкритому космосі…
— Капітан? Учинити суд тут — на борту корабля? Саймоне, ви не можете цього допустити. Це буде вбивство.
— Аж ніяк. Це буде справедливий і цілком слушний суд. Я в усьому згоден із капітаном. З огляду на дисципліну такий суд просто необхідний.
— Послухайте, Саймоне, — втрутився схвильований Нові.— Годі вам. Він ще не в тому стані, щоб таке переживати.
— От і шкода, — відказав Саймон.
— Але ви не розумієте! — наполягав Шеффілд.— За хлопця відповідаю я.
— Навпаки, я це добре розумію, — озвався Саймон.— Саме тому ми й чекали, поки ви прийдете до тями. Вас також судитимуть разом із ним.
— Що?
— Бо ви відповідаєте за всі його дії. Більше того, ви були разом з ним, коли він викрав ракетний човен. Команда бачила вас біля люка ракети в той момент, як він підбурював команду на бунт.
— Але він розбив мені голову, щоб викрасти ракету. Невже ви не розумієте, що це вияв серйозного психічного розладу? Він не відповідає за свої вчинки, тобто неосудний.
— Нехай, Шеффілде, це вирішить капітан. Залиштеся з ним, Нові.
Він повернувся, щоб піти.
Шеффілд прикликав на допомогу всі сили, що в нього залишились, і загорлав:
— Саймоне! Ви хочете помститись мені за той урок психології, що я вам дав. Ви — дріб’язковий, ниций…
Задихаючись, він упав на подушку.
Саймон, уже від дверей, сказав:
— І до речі, Шеффілде, підбурювання до бунту на борту корабля карається смертю!
25
«Оце таки суд!» — похмуро подумав Шеффілд. Ніхто не дотримувався законної процедури; а втім, психолог був упевнений, що ніхто її й не знає, і менше за всіх — капітан.
Суд відбувався у великій кают-компанії, де під час звичайних рейсів команда збиралася подивитись субефірні передачі. Але тепер нікого з членів екіпажу сюди не допустили, хоча науковий персонал зібрався весь.
Капітан Фоленбі сидів за столом якраз під субефірним приймачем. Шеффілда й Марка посадили окремо, ліворуч від капітана, обличчям до нього.
Капітан сидів наче на шпичках. То він невимушено перемовлявся із «свідками», то з підкресленою офіційністю вимагав припинити всякий шепіт серед присутніх.
Шеффілд і Марк, які тут уперше побачились після польоту на ракетному човні, урочисто потиснули один одному руку, (Ініціатива належала Шеффілдові: Марк, побачивши заклеєне хрест-навхрест смужками пластиру виголене місце на Шеффілдовій голові, спочатку не наважувався до нього підійти).
— Вибачте мені, докторе Шеффілд. Вибачте.
— Нічого, Марку. Як з тобою поводились?
— По-моєму, добре.
— Обвинувачені, не розмовляти! — гримнув на них капітан.
Шеффілд спокійно заперечив:
— Послухайте, капітане, у нас нема адвокатів, і ми не мали часу підготуватись до слухання справи.
— Ніяких адвокатів не потрібно, — сказав капітан.— Це не суд присяжних на Землі. Це капітанське розслідування, тобто зовсім інша річ. Важать тільки факти, а не всякі юридичні теревені. Процес може бути переглянутий на Землі.
— Але до того часу ми, може статися, й не доживем! — гаряче заперечив Шеффілд.
— Починаємо! — оголосив капітан, грюкнувши по столу алюмінієвою-скобою у формі літери «Т».
Саймон сидів у першому ряду й ледь посміхався. Шеффілд стежив за ним із великим занепокоєнням. Саймонова посмішка нітрохи не змінилася за весь час, поки слухали свідків, котрі мали засвідчити, що команда ні в якому разі не повинна була знати про мету експедиції, і що Марк з Шеффілдом були присутні, коли виголошувалась ця настанова. Міколог експедиції розповів про свою розмову з Шеффілдом, яка підтверджувала, що Шеффілд добре знав про цю заборону.
Було встановлено, що Марк хворів більшу частину польоту до Братуся і що після посадки на планету він хоча й одужав, але поводив себе дивно.
— Як ви можете це пояснити? — запитав капітан.
З гурту присутніх раптом пролунав спокійний голос Саймона:
— Він перелякався. Він був готовий на все, аби втекти з цієї планети.
Шеффілд підхопився з місця:
— Зауваження Саймона не стосуються справи. Він не свідок.
— Сідайте! — сказав капітан, торохнувши скобою по столу.
Суд точився далі. Викликали одного з членів екіпажу, який засвідчив, що Марк повідомив їм про першу експедицію і що при цьому був присутній Шеффілд.
— Я вимагаю перехресного допиту! — заволав Шеффілд.
— У вас ще буде така можливість, пізніше, — сказав капітан, і астронавта випровадили.
Шеффілд уважно вдивлявся в присутніх. Було очевидно, що не всі симпатії на боці капітана. Шеффілд був психолог, і навіть за таких обставин йому спало на думку, що багато хто з них, мабуть, був радий забратися геть з Братуся і в душі дякував Марку, що той прискорив цю справу. Більше того, їм, очевидно, не подобалася така поспішна судова розправа. Вернадський сидів похмурий, а Нові зиркав на Саймона з видимою неприязню.
Шеффілда якраз непокоїв Саймон. Психолог відчував, що не хто інший, як він, переконав капітана влаштувати цей суд і що він може вимагати найвищої міри покарання. Шеффілд вельми шкодував, що зачепив патологічну пиху цього чоловіка.
Та над усе його бентежила поведінка Марка. Той не виявляв ніякого хвилювання. Куди поділися й усякі ознаки космічної хвороби. Марк слухав уважно, але те, що відбувалося, немовби не дуже його турбувало. Здавалось, він знає щось таке, у порівнянні з чим усе інше нічого не важить.
Капітан грюкнув скобою по столу і сказав:
— Начебто все. Факти встановлено. Безперечно. Можна кінчати.
Шеффілд знов підскочив зі свого місця.
— Постривайте. А наша черга?
— Мовчіть! — наказав капітан.
— Ні, це ви мовчіть! — Шеффілд звернувся до присутніх:— Послухайте, нам не дали змоги виправдатися. Нам навіть не дозволили допитати свідків. Хіба це справедливо?
Знявся гамір, якого не могло перекрити навіть стукотіння скоби.
— Чого там виправдовуватись? — холодно промовив Саймон.
— Може, й нема чого! — крикнув у відповідь Шеффілд.— Але чим ви ризикуєте, якщо вислухаєте нас? Чи боїтеся, що нам таки є чим виправдатись?
Тепер у кают-компанії стало чути окремі вигуки:
— Дайте йому сказати!
— Про мене, хай говорить, — знизав плечима Саймон. Капітан похмуро запитав:
— Чого ви хочете?
Шеффілд відповів:
— Виступити як власний адвокат і викликати як свідка Марка Аннунчіо!
Марк спокійно підвівся. Шеффілд повернувся разом із стільцем до глядачів, а Маркові дав знак сісти.
Він вирішив, що не варто розігрувати судовий спектакль — на зразок тих, які показують по субефіру. Урочисто запитувати ім’я і біографію аж ніяк не варто. Краще одразу перейти до справи. 1 він сказав:
— Марку, ти знав, що станеться, якщо ти розповіси команді про першу експедицію?
— Так, докторе Шеффілд.
— Тоді навіщо ти це зробив?
— Тому що нам усім було конче потрібно забиратися з Братуся геть, не гаючи ні хвилини. А це був найшвидший спосіб покинути планету.
Шеффілд відчув, що ця відповідь справила на слухачів кепське враження, але він міг лише покластись на інтуїцію. Нюх психолога підказував йому, що, тільки знаючи щось вагоме, Марк, як і кожен мнемонік, здатен так спокійно поводитися за подібних обставин. Адже все знати — це їхня професія.
— Марку, а чому так важливо було покинути Братусь?
Марк не Пробував ухилитися. Він подивився прямо на тих, хто сидів навпроти нього, і відповів:
— Бо я знаю, від чого загинула перша експедиція; і ми загинули б від того самого — це була б тільки справа часу. Можливо, і зараз уже пізно. Можливо, ми вже помираємо. Можливо, ми помремо всі до одного.
Шеффілд почув, як серед присутніх покотився і враз затих здивований гомін. Навіть капітан закляк із своєю скобою, навіть з уст Саймона сповзла та непевна посмішка.
В цю хвилину Шеффілд думав не про те, що там знає Марк, а про те, що він заходився діяти самостійно на підставі того, що знає. Таке вже трапилось одного разу, коли Марк, придумавши власну теорію, вирішив вивчити бортовий журнал. Шеффілд пошкодував, що не спробував тоді вивчити як слід цю тенденцію. Тож він досить похмуро запитав:
— Чому ти не порадився зі мною, Марку?
Марк трохи зніяковів.
— Ви б не повірили… І тоді мені довелося вдарити вас, щоб ви не завадили. Ніхто з них мене б не послухав. Вони всі ненавидять мене.
— Чому ти гадаєш, що вони ненавидять тебе?
— Згадайте хоча б те, що було з доктором Родрігесом.
— Це було давно. З іншими ж. ти не сварився.
— Я бачив, як на мене дивиться доктор Саймон. А доктор Фоукс хотів навіть вбити мене з лазерної зброї.
— Що? — Шеффілд повернувся до Фоукса, забувши, в свою чергу, про всі на світі формальності.— Фоуксе, ви намагалися вбити його?
Розчервонілий Фоукс підвівся, і всі втупились у нього.
— Я був у лісі, — сказав він, — а він підкрався до мене. Я думав, що це тварина, і вжив застережних заходів. Коли побачив, що це він, я зброю сховав.
Шеффілд знов повернувся до Марка:
— Це правда?
Марк похмуро вів своєї:
— Ну… А коли я попросив у доктора Вернадського дозволу подивитись деякі дані, що він їх зібрав, він сказав, щоб я їх не друкував. Неначеб я — нечесна людина!
— Заради святої Землі, я ж пожартував! — зойкнув Вернадський. Шеффілд промовив квапливо:
— Гаразд, досить, Марку! Ти нам не віриш і тому вирішив діяти самотужки. А тепер, хлопче, — до справи. Від чого, по-твоєму, повмирали перші поселенці?
Марк відповів:
— Наскільки я знаю, від цього міг би померти й той дослідник, Макояма, якби не загинув під час аварії через два місяці і три дні після свого повідомлення про Братусь. Правда, це лише припущення.
— Гаразд, але від чого все-таки вони вмирали?
Всі принишкли. Марк подивився навколо і сказав:
— Від пилу.
Розлігся дружний регіт. Щоки в Марка запалали.
— Що ти хочеш цим сказати? — запитав Шеффілд.
— Від пилу! У повітрі повно пилу! А в ньому — берилій. Спитайте у доктора Вернадського.
Вернадський підвівся і проштовхався уперед.
— При чому тут я?
— Ну, як же, — наполягав Марк.— Там були цифри — в тих даних, які ви мені показували. Берилію дуже багато в корі, отже, він повинен бути з пилом і в повітрі.
— Ну й що, як там є берилій? — запитав Шеффілд.— Вернадський, прошу вас дозвольте мені ставити питання.
— Отруєння берилієм, — ось що. Коли ви дихаєте берилієвим пилом, у легенях утворюються незагойні грануломи. Я не знаю, що це таке, але у всякому разі, стає важко дихати, а потім ви помираєте.
До загального галасу приєднався ще один збуджений голос. То був Нові:
— Про що ти кажеш? Ти ж не лікар!
— Знаю, — поважно відповів Марк.— Але якось я прочитав стародавню книгу про отрути. Таку стародавню, що вона була надрукована на справжньому папері. В бібліотеці є лиш кілька таких, і я всі їх продивився — це ж така дивина.
— Гаразд, — сказав Нові.— І що ж ти прочитав? Ти можеш мені розповісти?
Марк гордовито підвів голову.
— Можу сказати напам’ять. Слово в слово. «Всі двовалентні іони металу, що мають однаковий радіус, можуть активувати в організмі разюче розмаїття ферментативних реакцій. Це можуть бути іони магнію, марганцю, цинку, заліза, кобальту, нікелю та інші. В усіх цих випадках іон берилію, що має такий самий розмір і заряд, діє як інгібітор. Тому він гальмує велику кількість реакцій, які каталізуються ферментами. Оскільки берилій, очевидно, ніяк не виводиться з легень, то вдихання пилу, що містить солі берилію, спричиняє різні метаболічні розлади, серйозні захворювання і смерть. Відомі випадки, коли одноразове діяння берилію призводило до летального наслідку. Первинні симптоми непомітні, і ознаки захворювання з’являються інколи через три роки після діяння берилію. Прогноз тяжкий».
Капітан у крайньому збентеженні похилився вперед.
— Що він каже, Нові? Є в цьому якийсь сенс?
— Не знаю, має він рацію чи ні, — відповів Нові, — але в тому, що він каже, нема нічого неймовірного.
— Ви хочете сказати, що не знаєте, отруйний берилій чи ні? — різко сказав Шеффілд.
— Не знаю. Ніколи про це не читав. І мені не траплявся жодний випадок такого захворювання.
Шеффілд обернувся до Вернадського:
— А берилій де-небудь застосовується?
Не приховуючи здивування, Вернадський відповів:
— Ні, чорт забирай, не можу пригадати, щоб він де-небудь застосовувався. А втім, ось що. На початку атомної ери його використовували в примітивних атомних реакторах як уповільнювач нейтронів — разом із парафіном та графітом. У цьому я майже впевнений.
— Виходить, зараз його не використовують?
— Ні.
Раптом втрутився електронщик:
— По-моєму, в перших люмінесцентних лампах використовувалися цинк-берилієві покриття. Десь я про це чув.
— І все? — запитав Шеффілд.
— Все.
— Так от, слухайте. По-перше, Марк все процитував точно. Тобто, так і було написано в тій книжці. Я вважаю, що берилій — отруйна речовина. У звичайних умовах це не має значення, бо його вміст у ґрунті мізерний. Коли ж людина концентрує берилій для того, щоб використати його в ядерних реакторах, або люмінесцентних лампах, або навіть у складі сплавів, то вона стикається з його отруйними властивостями і шукає йому замінників. І знаходить їх, забуває про берилій, тоді забуває й про те, що берилій — отрута. А потім нам зустрічається планета, незвичайно багата на берилій, як-от Братусь, і ми не можемо зрозуміти, що з нами відбувається.
Саймон, здавалось, не слухав. Він тихенько спитав:
— А що означає: «Прогноз тяжкий»?
Нові відповів мимохідь, думаючи про щось інше:
— Це означає, що коли ви отруїлись берилієм, то вам не вилікуватися.
Саймон закусив губи й відкинувся у кріслі.
Нові звернувся до Марка:
— Я сподіваюсь, симптоми отруєння берилієм…
— Можу прочитати весь список. Я не розумію цих слів, але…
— Було серед них слово «ядуха»?
— Так.
— Пропоную повернутися на Землю якомога швидше і пройти медичне обстеження, — зітхнувши, сказав Нові.
— Але якщо ми все одно не вилікуємося, — кволим голосом промовив Саймон, — то який сенс?
— Медицина пішла далеко вперед відтоді, як книжки друкували на папері, — заперечив Нові.— Крім того, ми могли й не одержати смертельної дози. Перші поселенці прожили під постійним впливом берилію понад рік. Ми ж — тільки місяць. Завдяки швидким і рішучим діям Марка Аннунчіо.
— Заради Космосу, капітане, — скрикнув у відчаї Фоуке, — давайте вибиратися звідси! Швидше на Землю!
Схоже було на те, що суд закінчився. Шеффілд і Марк вийшли одними з перших.
Останнім підвівся з крісла Саймон. Він побрів до дверей млявою ходою людини, яка вважає себе живим трупом.
26
Система Лагранж перетворилася на зірочку, загублену в скупченні, що лишилось позаду. Шеффілд подивився на цю світлу цятку і, позіхнувши, сказав:
— А така красива планета… Гаразд, будемо сподіватися, що залишимось живими. У всякому разі, надалі уряд буде стерегтися планет з високою концентрацією берилію. На таку приманку для роззяв людство вже не клюне.
Марк не відповів. Суд закінчився, і його збудження вгамувалось. В очах у нього блищали сльози. Він думав тільки про те, що може вмерти; а якщо він умре, то у Всесвіті залишиться безліч цікавих речей, яких він так і не спізнає!..