16

В обсерваторії змучений Саймон промовляв:

— Гаразд. Гаразд. Давайте продовжимо. Повернемось до справи. Тихше! Я згоден із точкою зору Родрігеса. Вона мене задовольняє, і я не думаю, що хтось іще поставить тут під сумнів професійну думку Родрігеса.

— Хай тільки спробує! — пробурчав Родрігес. Його очі палали від стримуваного гніву.

Саймон вів далі:

— І оскільки нема чого боятись інфекції, то я дозволю капітанові Фоленбі випускати екіпаж з корабля без спеціальних застережних засобів. Здається, затримка виходу на ґрунт позначається на моральному стані команди. Є якісь заперечення?

Заперечень не було.

Тоді Саймон сказав:

— Я також не бачу причини, чому б нам не перейти до наступного етапу досліджень. Я пропоную стати табором на місці першого поселення. Призначаю групу з п’яти чоловік, яка переїде туди. Фоукс, оскільки він уміє керувати ракетним човном; Нові й Родрігес — для збирання й обробки біологічних даних; Вернадський і я — провадити хімічні й фізичні дослідження. Природно, всі істотні дані, що стосуються спеціальності всіх, хто залишається, ми повідомлятимемо їм і будемо чекати від них допомоги щодо вибору напрямків робіт і таке інше. Кінець кінцем ми всі, напевно, перебазуємось туди, але поки що — тільки ця невелика група. І аж до окремого розпорядження зв’язок між нами й основною групою, що залишиться на кораблі, буде підтримуватись тільки по радіо. Таким чином, у разі існування якоїсь небезпеки — якої завгодно — безпосередньо на місці поселення, ми втратимо не більше п’яти чоловік.

— Але ж колонія перед тим як загинути, прожила на Братусі кілька років, — зауважив Нові.— Принаймні більше одного року. Тобто поки ми впевнимось, чи є загроза, чи її нема, може минути багато часу…

— Ми — не колонія, — заперечив Саймон.— Ми — група спеціалістів, яка шукає причину нещастя, що спіткало поселення. Ми повинні знайти небезпеку, якщо її взагалі можна знайти; а коли знайдем — усунемо. Ніяких років і років це в нас не забере. Хто-небудь має заперечення?

Заперечень не було, і обговорення закінчилося.

17

Марк Аннунчіо сидів на ліжку, обхопивши руками коліно й опустивши голову на груди. Тепер очі його були сухі, але в голосі звучала болюча образа.

— Вони не беруть мене, — сказав він.— Не дозволяють летіти з ними.

Шеффілд сидів у кріслі навпроти Марка, сам геть розгублений.

-— Вони зможуть взяти тебе потім, — сказав він.

— Ні, — гнівно заперечив Марк, — не зможуть! Вони ненавидять мене. І, зрештою, я хочу попасти в табір сьогодні, зараз. Я ще ніколи не був на чужій планеті. Тут стільки можна побачити й вивчити. Вони не мають права тягти мене назад, коли я хочу йти вперед.

Шеффілд похитав головою. Мнемоніків привчили беззастережно вірити, що їхній обов’язок — збирати факти і що ніхто й ніщо не може й не має права перешкоджати їм у цьому. Можливо, після повернення на Землю він, Шеффілд, запропонує, щоб для них запровадили щось на зразок контр-навчання. Врешті-решт, мнемонікам час від часу доведеться існувати в реальному світі. І можливо, все частіше й частіше з кожним поколінням, в міру того як їхня роль у Галактиці зростатиме.

Шеффілд спробував підійти з іншого боку.

— Знаєш, а там може бути небезпечно, — сказав він.

— Мене це не турбує. Я повинен знати. Я повинен вивчати все, що стосується цієї планети. Докторе Шеффілд, ви підете до доктора Саймона і скажете йому, що я полечу.

— Та ну, Марку!

— Якщо не ви, то я піду сам.

Він легко звівся на ноги, готовий вирушити до Саймона негайно.

— Подивися на себе, ти ж сам не свій від збудження. Марк стиснув кулаки.

— Це нечесно, докторе Шеффілд. Цю планету знайшов я. Це моя планета!

Шеффілдове сумління зазнало відчутного удару Те, що сказав Марк, почасти було правдою. Ніхто, за винятком Марка, не знав цього краще, ніж Шеффілд. І ніхто, знов-таки крім Марка, не знав краще, ніж Шеффілд, історію планети Троя.

Конфедерація Планет почала планомірне дослідження Галактики лише в останні двадцять років, коли на весь зріст постала проблема надмірного перенаселення старих планет і розширення кордонів Галактики. Доти людство заселяло нові світи навмання. Чоловіки й жінки вирушали в мандри великими гуртами у пошуках нових земель та кращого життя, наслухавшись чуток про існування придатних для заселення планет, або ж відправляли світ за очі групи охочих-розвідників.

Сто десять років тому одна з таких груп натрапила на Братуся. Вона не зробила офіційного повідомлення про знахідку, бо не бажала, щоб за нею потяглися юрми спекулянтів землею, підприємців, виснажувачів надр і взагалі всякої потолочі. Через кілька місяців деякі нежонаті чоловіки домоглися, щоб на Братусь доставили жінок, і якийсь час колонія процвітала.

Тільки через рік, коли частина людей уже померла, а більшість із тих, що залишилися, були хворі або ж при смерті, вони подали сигнал біди на найближчу населену планету Преторію. Уряд Преторії на той час знову перебував у скрутному становищі, тож він переслав звістку про лихо секторальному урядові на Альтмарк та й забув про все, вважаючи, що сповна виконав свій обов’язок.

Уряд на Альтмарку відреагував одразу ж і вислав до Братуся санітарний корабель. З нього на планету скинули сироватку та різні інші препарати. Сідати корабель не став, бо лікар, який був на борту, поставив здаля діагноз — грип, тобто сильно применшив небезпеку епідемії, що лютувала на Братусі. У своєму звіті він доповів, що скинуті медикаменти чудово забезпечать подолання всіх проблем. А втім, цілком імовірно, що сісти на планету не дозволив екіпаж корабля, який боявся зарази. Але в офіційному звіті на це не було й натяку.

Через три місяці з Братуся надійшло останнє повідомлення — про те, що живих лишилося тільки десять чоловік та й ті вже на грані смерті. Вони волали про допомогу. Це повідомлення разом із попереднім медичним звітом було переправлено на Землю. Однак Центральний Уряд являв собою гігантський бюрократичний лабіринт, у якому будь-які повідомлення блукали без надії доти, доки хтось дуже впливовий не виявляв до них особистого інтересу і давав їм справжній хід. Цього разу не знайшлося нікого, хто б зацікавився далекою планетою, на якій помирало десять чоловіків і жінок.

Повідомлення потрапило в архів, і про нього забули: протягом сторіччя нога людини не ступала на поверхню Братуся.

Згодом, на хвилі нового буму навколо всегалактичних досліджень, сотні кораблів почали сновигати в порожніх просторах Всесвіту, розвідуючи то ті, то ті закутки космосу. Повідомлення про відкриття нових планет спочатку текли тоненькою цівкою, а потім перетворились на справжній потік. Деякі з повідомлень надходили від Хідошекі Макоями, який двічі перетнув скупчення Геркулеса. На другий раз він і загинув. Ідучи на вимушену посадку, він передав у субефір своє останнє повідомлення, вимовлене здавленим, розпачливим голосом: «Поверхня наближається з шаленою швидкістю, стінки корабля розжарились до черв…» І більш нічого.

А минулого року повідомлень нагромадилося вже стільки, що ніхто не був у змозі їх опрацювати. Тому всю ту купу відправили до перевантаженого роботою Вашінгтонського обчислювального центру. Цій справі надали такої великої ваги, що вона чекала черги всього тільки п’ять місяців. Оператори оцінили кінцеві дані щодо придатних для заселення планет, і Братусь посів у списку перше місце.

Шеффілд пригадав шалене «ура», з яким зустріли цей висновок. Зоряну систему Лагранж із захватом розрекламували по всій Галактиці, а один дотепник, молодий клерк з Бюро у справах периферії, назвав планету Братусем, натякаючи на необхідність родинних чуттів з боку людини до навколишнього світу. Переваги Братуся піднесли до небес. Родючі ґрунти, клімат («нескінченна весна, як у Новій Англії») і, передовсім, блискуче майбутнє планети повсюди обігрували, нітрохи не зважаючи на здоровий глузд. «Протягом наступного мільйона років, — галасувала реклама, — Братусь ставатиме чимраз багатшим і багатшим. Поки інші планети старішають, Братусь молодітиме — в міру того, як відступатимуть льодовики, звільняючи все нові родючі грунти. Завжди — нові обрії; завжди — невичерпні природні ресурси!»

Протягом мільйона років!

То був шедевр Бюро. Тепер нарешті мала успішно розпочатися грандіозна програма колонізації під егідою уряду — довгожданий старт справжнього науково підготовленого освоєння Галактики для загального добра людства.

І тоді з’явився Марк Аннунчіо, який багато наслухався про цей проект і, як кожний простий землянин, був у захваті від небачених перспектив. Але одного дня Марк пригадав дещицю, яку колись вичитав, перегортаючи нудні «мертві завали» архівів Бюро у справах периферії. То була доповідь санітарної експедиції, присвячена певній планеті у певній зоряній системі, опис якої, а також розташування в просторі точно збігалися з координатами та описом групи Лагранж.

Шеффілд добре пам’ятав той день, коли Марк прийшов до нього з цією новиною.

Він пам’ятав також, яким було обличчя Секретаря у справах периферії, коли ця новина потрапила до нього. Він бачив, як квадратна щелепа Секретаря повільно відвисла, а в очах застиг безмежний жах.

Уряд припустився страшної помилки! Він збирався відправити на Братусь мільйони людей. Він проголосив надання переселенцям земельних наділів та субсидій на створення насінного фонду, придбання сільськогосподарських машин та промислового обладнання. Братусь розписували як рай для численних виборців і як прообраз прийдешніх райських куточків для мільярдів нових виборців.

Коли з тієї чи іншої причини Братусь виявиться небезпечним для життя, то це означатиме політичне самовбивство для всіх людей в уряді, які розробляли проект. А це були видатні постаті, навіть у порівнянні з Секретарем у справах периферії.

Витративши кілька днів на різні перевірки, Секретар ще трохи повагався, а тоді сказав Шеффілдові:

— Здається, нам таки слід з’ясувати, що там трапилось, і якось використати це у пропаганді. Як ви гадаєте, вдасться нам нейтралізувати цю погану новину?

— Якщо те, що сталося, не виявиться аж надто жахливим.

— Але ж цього не може бути? Я хочу сказати… як таке може бути?

Секретареве обличчя перекривила жалюгідна гримаса.

Шеффілд знизав плечима.

— Послухайте, — пробелькотів Секретар.— Ми можемо послати на планету корабель зі спеціалістами. Підберемо лише добровольців і, звичайно, тільки надійних… Ми можемо надати цій справі першочергової ваги, бо весь наш проект, як ви знаєте, має величезне значення. Ми трохи приглушимо рекламну кампанію і будемо стримувати її, поки повернеться експедиція. Вигорить це в нас, як ви гадаєте?

Шеффілд не був цього певен, але раптом він уявив собі, ніби справді летить у таку експедицію — і Марк разом із ним. Це дасть змогу спостерігати поведінку мнемоніка у незвичних і невимушених обставинах; а коли ще завдяки Маркові пощастить розгадати таємницю Братуся…

Те, що якась таємниця там є, стало ясно з самого початку. Зрештою, від грипу всі люди не вимирають. А санітарний корабель не сідав на планету, отже, медики того, що там трапилось, на власні очі не бачили. А що корабельний лікар помер 37 років тому, то це вже його щастя, інакше стояти б йому тепер перед трибуналом.

Якщо Марк допоможе розкрити таємницю, це сприятиме небувалому зміцненню позицій Мнемонічної Служби. Урядові буде за що їй дякувати.

Але тепер…

Шеффілд подумав: а чи знає Саймон, як саме вийшла на світло денне справа про перше поселення? Шеффілд був твердо переконаний, що всі інші члени експедиції про це навіть і не чули. Ясно, що Бюро не буде базікати на такі теми по всіх усюдах.

Але використовувати цю справу як засіб, щоб змусити Саймона до поступок, було б нерозумно. Якщо всім стане відомо, як Марк виправив «дурість» Бюро (а саме «дурістю» назве опозиція поведінку уряду), Бюро опиниться у скрутному становищі. А люди з Бюро вміють бути не тільки вдячними, а й мстивими. Шеффілдові аж ніяк не хотілося, щоб на Мнемонічну Службу обрушились у відповідь якісь санкції.

І все ж таки…

Шеффілд підвівся й рішуче промовив:

— Добре, Марку. Я зроблю все, щоб тебе взяли на місце першого поселення. Щоб узяли нас обох. А тепер сідай і чекай на мене. Обіцяй, що нічого не робитимеш сам.

— Гаразд, — відповів Марк і знову сів на ліжко.

18

— Ну, докторе Шеффілд, що сталося? — запитав Саймон. Астрофізик сидів за своїм письмовим столом, на якому навколо маленького інтегратора Макфріда вишикувались акуратні купки паперів і плівки. Переступивши поріг каюти, Шеффілд одразу наштовхнувся на уважний погляд господаря.

Він недбало сів на ретельно заправлене Саймонове ліжко. Очі астрофізика роздратовано блиснули, та психолог не звернув на це ніякої уваги. Більше того, він скоріше збадьорився.

— Я не згоден з тим, — заговорив Шеффілд, — як ви добрали людей, котрі мають вирушити на місце першого поселення. Виходить так, що ви призначаєте для першочергових робіт лише себе — фізика, Вернадського — хіміка та трьох біологів. Так?

— Так.

— І ви вважаєте, це буде компетентна експедиція?

— О Космосе! А ви б запропонували щось інше?

— Я хотів би вирушити теж.

— Чому?

— У вашій групі нема нікого, хто має відношення до науки про психіку.

— До науки про психіку! Велика Галактико! Докторе Шеффілд, ризикувати п’ятьма чоловіками — це й так забагато. Якщо говорити по суті, докторе, вас і вашого… гм… підопічного включили до складу нашого наукового персоналу за розпорядженням Бюро у справах периферії, але без якихось попередніх консультацій зі мною. Я скажу чесно. Якби мене спитали, я б заперечував. Я не бачу, чим корисна може бути наука про психіку в таких дослідженнях, як-от наше, котре врешті-решт є чисто природознавчим дослідженням. Дуже прикро, що Бюро вирішило здійснити експеримент з мнемоніком саме в таких обставинах. Ми не можемо допустити сцен, подібних до тої, що була тут у нього з Родрігесом.

Шеффілд зрозумів, що Саймонові невідомо про Маркову причетність до самої ідеї спорядити цю експедицію.

Він сидів випростаний — руки на колінах, лікті повернуті вбік. Обличчя прибрало виразу крижаної офіційності.

— Отже, ви не бачите, чим може бути корисна наука про психіку в такому дослідженні, як наше, докторе Саймон? А якщо я скажу вам, що загибель першого поселення цілком просто можна пояснити на основі психології?

— На мене це не справить враження. Психолог здатний усе пояснити, але неспроможний нічого довести.

І Саймон гордовито посміхнувся, задоволений складеним на ходу афоризмом.

Та Шеффілд мов недочув його.

— Дозвольте мені торкнутися деяких деталей, — сказав він.— Чим саме Братусь вирізняється з усіх вісімдесяти трьох тисяч населених планет?

— Ми ще не маємо достатньої інформації. Я не можу точно сказати.

— О блідолиций брате мій! Всі необхідні відомості були у вас ще перед тим, як ми вилетіли сюди. У Братуся — два сонця.

— Ну, так, звичайно.

Але тепер на обличчі астрофізика промайнуло збентеження.

— І зауважте, два кольорових сонця. Кольорових. Уявляєте, що це означає? Це означає, що кожна людина, ви чи я, стоячи в повному сяйві двох сонць, кидатиме від себе дві тіні. Одну блакитно-зелену, а другу червоно-оранжеву. Довжина кожної буде, природно, змінюватися залежно від пори дня. Чи спадало вам на думку, що не завадило б вивчити, як розподіляються кольори у цих тінях? У вас це називається, по-моєму, спектром відбиття?

— Я гадаю, — бундючно промовив Саймон, — що спектри відбиття будуть такі самі, як і спектри випромінювання самих сонць. Що ж вам іще потрібно?

— Потрібно перевірити це. А може, повітря поглинає хвилі деяких довжин? А рослинність хіба не здатна поглинати? А згадайте супутника Братуся — Сестричку. Я спостерігав її останніми ночами. Вона також кольорова, і кольори на ній переміщуються.

— Ну, звичайно, хай йому чорт! Вона проходить незалежні фази від кожного з сонць.

— А ви ж не перевірили її спектр відбиття, адже так?

— Ні, він десь у нас є. Тільки ніякого інтересу він не становить. А чому це так вас цікавить?

— Дорогий мій докторе Саймон, існує добре відомий психологам факт: чергування червоного й зеленого кольорів шкідливо впливає на психічну стійкість людини. У даному разі цей червоно-зелений хромопсихічний ефект (як ми його називаємо) не тільки неминучий, але й відбуватиметься в обставинах, котрі людському розумові вбачаються як украй неприродні. Цілком імовірно, що в таких умовах хромопсихоз спричиниться до гіпертрофії триєдиних шлуночків мозку і, через неї, — до церебральної кататонії, а то вже фатальний кінець.

Саймона було покладено на лопатки.

— Ніколи не чув про подібні речі, — пробурмотів він.

— Звичайно, не чули, — відповів Шеффілд. (Тепер настала його черга набрати бундючного вигляду).— Бо ви не психолог. Не піддаватимете ж ви сумнівам мою професійну думку?

— Та ні ж бо. Але з останніх повідомлень експедиції ясно, що люди вмирали внаслідок чогось такого, що більше схоже на розлад дихання.

— Так, але Родрігес відкинув такі пояснення, і ви погодилися з його професійною думкою.

— Я не сказав зараз, що був розлад дихання. Я згадав про щось таке, що схоже на це. А все-таки при чому тут ваш червоно-зелений хромотрамтарарам?

Шеффілд похитав головою.

— Ви, неспеціалісти, все собі уявляєте хибно. Припустімо, що ми таки маємо справу з певним фізичним явищем; але це ще не означає, що тут виключаються якісь психологічні причини. Найвагомішим доказом моєї теорії є те, що червоно-зелений хромопсихоз виявляється спочатку як психогенний розлад дихальних функцій. Гадаю, ви не дуже обізнані з психогенними хворобами?

— Ні, це лежить за межами моєї галузі.

— Либонь, так. Так ось. Мої розрахунки показують, що в умовах підвищеного вмісту кисню на цій планеті психогенний розлад дихальних функцій не лише неминучий, а й протікатиме надзвичайно важко. До речі, ви спостерігали місяць… я хочу сказати — Сестричку, протягом останніх ночей?

— Так, я спостерігав Іліон.— Саймон навіть тепер не забув офіційну назву Сестрички.

— Ви спостерігали її пильно? І довго? У телескоп?

— Так.— Саймонове занепокоєння зростало.

— Еге, — сказав Шеффілд.— Отож: в останні кілька ночей кольори супутника були особливо небезпечні. Ви напевне мусили відзначити у себе легеньке свербіння в носовій порожнині, а в горлі, мабуть, трохи дерло. Думаю, болю ви ще не відчуваєте. А крім того, ви, очевидно, почали кашляти або чхати? І ковтати стало трохи важче?

— По-моєму, я… — Саймон судорожно ковтнув слину і глибоко вдихнув: перевіряв діагноз Шеффілда. Раптом він підскочив із стиснутими кулаками й зарепетував;— Свята Галактико! Шеффілце, ви не мали права раніше мовчати! Я все це відчуваю. Що тепер робити, Шеффілде? Це ще можна вилікувати, кажіть? Чорт забирай, Шеффілде! — вже заверещав він.— Чому ви не сказали нам про це раніше?

— А тому, — спокійно мовив Шеффілд, — що я зараз не сказав вам жодного слова правди. Від. початку й до кінця — жодного правдивого слова. Кольори не можуть заподіяти ніякої шкоди. Сідайте, докторе Саймон. Вигляд у вас не дуже розумний.

— Ви сказали, — пробелькотів, хапаючи повітря, геть збитий з пантелику Саймон, — ви сказали, що це ваша професійна думка…

— Моя професійна думка! Клянуся Космосом і всіма малими кометами, Саймоне, чому професійна думка перетворюється в якесь чаклунство? Людина може просто набрехати або може бути не досить обізнана з деталями своєї галузі. Спеціаліст може помилятися — бо він погано знає суміжні галузі. Він може бути впевнений, що має рацію, і все ж таки помилятися. Взяти хоча б вас. Вам відомо все про будову Всесвіту, а я в цих справах повний невіглас: знаю лиш те, що зірка — це цяточка, яка блимає на небосхилі, а світловий рік — це щось довжелезне. А все ж таки ви впіймалися на гачок моєї «психологічної» тарабарщини, через яку мало не вмер би від сміху кожен студентик-психолог. Чи не згодитеся ви, Саймоне, що час нам уже менше носитись із тією професійною думкою, а більше дбати по загальну координацію всіх наших дій?

Краска поволі сходила з обличчя Саймона. Воно стало жовтим, наче віск. Губи тремтіли. Він прошепотів;

— Ви скористалися становищем фахівця, щоб пошити мене в дурні?

— Приблизно так, — відповів Шеффілд.

— Я ще ніколи, ніколи…— Саймон затнувся і почав знову:— Я ще ніколи в житті не стикався з такою боягузливою мерзотою.

— Я хотів поставити крапки над «і».

— О, ви їх поставили. Ви їх поставили.— Саймон потроху опановував себе, голос його став рівнішим.— Ви хочете, щоб я все-таки взяв цього вашого хлопчиська з собою…

— Саме так.

— Ні. Ні. Категорично — ні. Ще перед тим як ви увійшли сюди, я сказав «ні», а тепер можу повторити «ні» ще мільйон разів.

— Але чому? Я хочу сказати, чому «ні» ще до того, як я увійшов?

— Він психований. Його не можна тримати серед нормальних людей.

Шеффілд похмуро сказав:

— Будьте ласкаві, не вживайте слів — як-от «психований», навіть смислу яких ви до пуття не знаєте. Якщо вже ви такий вимогливий щодо професійної етики, то облиште, прошу, втручатися в мою спеціальність у моїй присутності. Марк Аннунчіо абсолютно нормальна людина.

— Навіть після тієї сцени з Родрігесом? Так. Овва!

— Марк мав право поставити запитання. Це його робота, врешті це його обов’язок — ставити запитання. А Родрігес не мав права поводитись так по-хамському.

— З вашого дозволу, я все-таки маю перш за все зважати на Родрігеса.

— Чому? Марк Аннунчіо знає більше Родрігеса. І, як на те пішло, він знає набагато більше, ніж ви і я разом узяті. Що для вас важливіше — привезти на Землю путящий звіт чи потішити свої дріб’язкові амбіції?

— Ви можете переконувати мене, що ваш хлопчак знає все на світі, але мені це байдуже. Я усвідомлюю, що він — чудовий папуга. Однак він нічогісінько не розуміє. Я зобов’язаний слідкувати, щоб він мав доступ до всіх даних — такий наказ я одержав від Бюро. Вони мене не поспитали, та хай уже буде так. Я згоден їм догодити. Він отримуватиме всі дані — тут, на кораблі.

— Цього замало, Саймоне, — зауважив Шеффілд.— Марк повинен вилетіти на місце досліджень. Він здатний побачити те, що прогавлять ваші дорогоцінні фахівці.

Саймон крижаним тоном відповів:

— Що ж, можливо. А проте, Шеффілде, згоди я не даю. І ніщо не спонукає мене змінити рішення.

У астрофізика навіть ніс побілів від стримуваної люті.

— Це тому, що я вас обдурив?

— Це тому, що ви опоганили святий обов’язок спеціаліста. Жоден гідний поваги спеціаліст ніколи не скористається зі свого фаху, щоб насміятися з необізнаності фахівця в іншій царині.

— Значить, я таки пошив вас у дурні.

Саймон відвернувся.

— Вийдіть, прошу вас. Протягом усієї мандрівки між нами більше не буде ніяких контактів, за винятком абсолютно необхідних.

— Якщо я піду, — сказав Шеффілд, — то про все дізнаються інші.

Саймон здригнувся.

— Ви збираєтесь переповісти всім нашу невелику сварку? — Його рот скривила холодна презирлива посмішка.— Ви тільки продемонструєте цим, який ви негідник.

— Ой, навряд чи вони візьмуть це всерйоз. Кожен знає, що психологи скорі до жартів. До того ж наші колеги просто забудуть про мене, бо від душі реготатимуть з вас. Ви тільки уявіть — такий імпозантний доктор Саймон повірив, що в нього болить горлечко. І заволав пробі, послухавши трохи «наукової» тарабарщини.

— Хто вам повірить? — скинувся Саймон.

Шеффілд підніс догори праву руку. Між великим і вказівним пальцями він тримав невеличку прямокутну коробочку з кількома кнопками.

— Кишеньковий магнітофон, — сказав він і натиснув на одну з кнопок. Одразу ж почувся голос Саймона.

— Ну, докторе Шеффілд, що сталося?

Голос звучав бундючно, владно й самовпевнено.

— Дайте сюди! — Саймон кинувся на довгов’язого психолога.

Шеффілд відштовхнув його.

— Не будемо мірятися силою, Саймоне. Я ще не так давно займався вільною боротьбою. Послухайте, я пропоную вам угоду.

Саймон далі наскакував на психолога, забувши про гідність, задихаючись від злості. Шеффілд, поволі відступаючи до дверей, утримував його на відстані витягнутої руки.

— Дозвольте Маркові й мені вирушити з вами, і жодна душа цього не побачить і не почує.

Саймон потроху почав заспокоюватися.

— І ви віддасте це мені? — нарешті важко видихнув він.

— Після того, як ми з Марком будемо на місці поселення.

— І я повинен вірити вам на слово? — Саймон намагався вкласти у ці слова стільки образливості, скільки міг.

— А чом би й ні? Хай там як, а ви мені повірте в одному: я розголошу всім нашу бесіду, якщо ви не погодитесь. Спочатку я прокручу цей запис Вернадському. Він буде у захваті. Ви знаєте, яке в нього старосвітське чуття гумору…

— Гаразд. Готуйтеся зі своїм хлопцем до вильоту.— Саймон проказав це таким тихим голосом, що його було ледве чути. Тоді враз рішуче додав:— Тільки запам’ятайте, Шеффілде. Коли ми повернемося на Землю, я витягну вас перед очі Центрального комітету ГАРН. Це я вам гарантую. Вас дискваліфікують.

— Я не боюся Галактичної Асоціації Розвитку Науки.— Шеффілд вимовив назву по складах.— Врешті-решт, чим я перед вами завинив? Невже ви збираєтесь подавати цей магнітофонний запис Центральному комітетові як речовий доказ? Та ну ж бо. Давайте по-дружньому. Ви ж не захочете сповіщати про свою… гм… помилку найголовнішим з бундючних бовдурів, що представляють 83 000 планет?

Чемно всміхнувшись, Шеффілд зник за дверима.

Та коли він опинився у коридорі, усмішка зникла з його обличчя. Вся ця історія йому не подобалась. Тепер він питав сам себе: а чи варта була справа того, щоб наживати собі такого ворога?

19

Поблизу місця першого поселення на Братусі з’явилося сім наметів. Всі вони були перед очима Невіла Фоукса, який стояв на невисокому горбі. Минав сьомий день їхнього перебування тут.

Фоукс глянув на небо. Над головою пропливали густі хмари, просякнуті дощем. Це його радувало. Коли обидва сонця ховалися за такі хмари, всі предмети, освітлені розсіяним сірувато-білим світлом, здавалися майже земними.

Віяв свіжий, вогкуватий вітер — достоту як у Вермонті серед квітня. Фоукс був родом з Нової Англії: приємно хоч на хвилину відчути себе, наче вдома. Через чотири-п’ять годин Лагранж-І зайде і хмари почервоніють, а краєвид стане похмурим і тьмяним. Але Фоукс сподівався на той час уже бути в наметі.

Так близько від екватора і так холодно! Пусте, через тисячу років все тут зміниться. Коли відступлять льодовики, повітря прогріється, а ґрунт підсохне. З’являться джунглі й пустелі. Поступово підвищуватиметься рівень океанів, поглинаючи безліч островів. Дві великі річки стануть внутрішнім морем, і зміняться обриси єдиного великого Братусевого континенту. А можливо, він розпадеться на декілька малих.

 «А місце першого поселення теж зануриться у воду?» — подумав Фоукс. То, може, він забере з собою під воду й прокляття, що нависло над цим місцем.

Фоукс розумів, чому Конфедерації так доконче потрібно розкрити таємницю цього першого поселення. Навіть якщо вся річ справді полягає у звичайному захворюванні, це треба довести. Інакше хто наважиться оселитись на цій планеті? Повір’я про «приманку для роззяв» лякали не тільки космонавтів.

От хоч би він сам… Так, його перша подорож до місця поселення минула цілком щасливо, хоча він і був тоді радий скоріше забратися подалі від цієї похмурої твані. А повертатися сюди було вже важче. Не так просто засинати щодня з думкою про тисячі таємничих смертей, що оточують тебе з усіх боків, відокремлені лише примарним шаром часу.

Нові холоднокровно, як і пристало лікареві, розкопав дюжину могил із зотлілими останками перших колоністів. Фоукс не мусив брати участь в ексгумації і навіть не глянув на них. А Нові заявив, що з цих напівструхлілих кісток нічого дізнатися не вдасться.

— Здається, є якісь аномалії у кісткових відкладеннях, — повідомив він. Але коли його запитали про причину, лікар визнав, що це явище можна пояснити й сторічним перебуванням кісток у вогкому ґрунті.

Фоукс створив собі власну фантастичну картину нещастя, і вона переслідувала його навіть наяву. Нечебто у ґрунті планети живе якесь невловиме плем’я розумних істот. Ніким не помічені, вони сто років тому регулярно відвідували поселення, готуючи нещадне винищення чужинців.

В його уяві малювалася тиха бактеріологічна війна. Ось ці фантоми у малих лабораторіях під корінням дерев вирощують всякі грибки та спори, шукаючи такого різновиду, який міг би жити в людському організмі. Можливо, вони навіть викрадали дітей, щоб провадити на них досліди.

І коли вони знайшли те, що шукали, спори було випущено в атмосферу, і на колонію попливли смертоносні хмари…

Фоукс розумів, що все те — плід його фантазії. Він вигадав це під час безсонних ночей, без очевидної причини — може, тому, що тривожно стискалося серце. Однак, залишившись сам на сам з лісом, він не раз здригався, пойнятий раптовим моторошним відчуттям, ніби чиїсь блискучі очі пильно стежать за ним з-під дерев у похмурому присмерку Лагранжа-І.

Заглиблений у такі думки, Фоукс усе ж за звичкою ботаніка не минав оком жодної з рослин, повз які проходив. Він навмисне, виходячи з табору, обирав щоразу новий напрямок, але завжди бачив майже те саме. Ліси на Братусі не можна назвати могутніми, і вони не мали непролазних хащів. Мандрувати ними було досить легко. Низенькі дерева (лише деякі з них перевищували десять футів, хоча товщина стовбурів була приблизно така, як у земних дерев) росли аж ніяк не купно.

Фоукс уклав спрощену схему класифікації рослинного світу Братуся й у глибині душі сподівався, що така класифікація, можливо, обезсмертить його ім’я в ботанічній науці.

Наприклад, там росло «дерево-багнет». Його великі пурпурові квіти приваблювали комахоподібних істот, які будували всередині квіток маленькі гніздечка. Згодом (під дією якогось імпульсу чи сигналу — Фоукс не знав) усі квітки на цьому дереві за ніч вистрілювали довгу блискучу маточку білого кольору. Така маточка була не менша двох футів, і тому здавалося, що кожне дерево враз вистромило безліч багнетів.

Наступного дня квітка запилювалась, і пелюстки щільно стулювались, закривши й маточку, і комах — усе. Першодослідник Макояма назвав цю рослину «дерево-багнет», але Фоукс набрався сміливості перейменувати його в «Міграцію Фоуксії».

Всі дерева мали одну спільну особливість. їхня деревина відзначалася неймовірною твердістю. Тут було над чим посушити голову і біохімікам — щоб визначити фізичний стан молекул її клітковини, і біофізикам — щоб вивчити, як може проходити вода крізь таку незвичайно щільну тканину. На власному досвіді Фоукс упевнився, що квітки ламаються, мов скляні, якщо їх потягти, а гілля дерев майже неможливо зігнути, не те що зламати. Його кишеньковий ніж затупився, не залишивши на гілці й малої подряпини. Щоб розчистити собі клаптик для посіву, перші колоністи, мабуть, змушені були викопувати дерева з корінням.

На відміну від Землі Братусеві ліси не мали тваринного життя. Можливо, тварини вимерли під час наступу льодовиків. Але Фоукс напевне цього знати не міг.

Усі комахоподібні істоти тут мали по два крила. Крила ці скидалися на пухнасті плівочки, які тріпотіли зовсім беззвучно. Жодна з комах, звичайно, не була кровосисною.

Єдиним представником тваринного світу, який потрапив на очі експедиції, була велика крилата істота, що зненацька з’явилася над табором. Щоб виявити її справжній вигляд, зробили моментальну фотографію, тому що роздивитись її як слід простим оком не було змоги: надто стрімко промайнула вона понад самими наметами, вочевидь стривожена їхньою появою тут.

Летючий звір мав чотири крила. Передня пара крил, які закінчувались міцними кігтями, являла собою майже голі перетинки і, мабуть, забезпечувала можливість планеруючого польоту. Задня пара, вкрита жорстким пухом, тріпотіла з шаленою частотою. Родрігес запропонував назвати цю істоту «тетраптерусом».

Охоплений спогадами, Фоукс раптом здригнувся, побачивши траву нового різновиду, який досі йому ще не траплявся. Трава росла щільним кущем, але кожна стеблина вгорі розгалужувалась на три. Ботанік вийняв лупу й обережно торкнув пальцем одну із стеблин пальцем. Як і інші трави на Братусі, вона була…

» Саме в цю мить він почув якийсь шерех позад себе — почув ясно. Він завмер, прислухаючись, але тьохкання його власного серця заглушувало всі інші звуки. Фоукс рвучко обернувся. Щось схоже на людську тінь миттю майнуло за дерево.

Фоуксові перехопило подих. Він став поволі намацувати зброю при поясі, але рука рухалася наче крізь патоку.

Виходить, що його фантазії — зовсім не фантазії? Виходить, Братусь — не безлюдна планета?

Фоукс мимоволі опинився за іншим деревом. Втекти він не міг. То вже напевно. Не скаже ж він іншим: «Я бачив щось живе. Можливо, ось тут вона і є — розгадка. Але я злякався і дав змогу їй зникнути».

Він мусить щось зробити.

Позаду того дерева, за яким сховалася невідома істота, росло «дерево-келих». Воно квітувало; біло-кремові квітки витяглись угору, напружившись у чеканні перших краплин довгожданого дощу. І тут пролунав дзенькіт — ніби розбився келих. Біло-кремові пелюстки, тріпонувшись, нагнулися донизу.

Це йому не приверзлося. Хтось таки стояв за деревом.

Фоукс глибоко вдихнув — раз, другий — і прожогом скочив уперед, тримаючи напоготові зброю, готовий стріляти відразу, тільки-но з’явиться небезпека.

Але з-за дерева почувся голос:

— Не стріляйте. Це я.

Потому з’явилася перелякана, але безперечно людська фізіономія.

Це був Марк Аннунчіо.

Фоукс застиг на місці і втупився в хлопця. Нарешті видушив із себе:

— Що ти тут робиш?

Не відриваючи погляду від зброї, Марк пробелькотів:

— Я йшов за вами.

— Навіщо?

— Подивитись, що ви робите. Мені було цікаво, що ви знайдете. Я думав, як ви мене помітите, то проженете.

Аж тепер Фоукс помітив, що й досі тримає в руці зброю, і сховав її до кобури, але тільки з третьої спроби.

Впали перші краплини дощу. Фоукс різко кинув:

— Нікому не кажи, що тут сталося.

Він зміряв юнака ворожим поглядом, і вони, тримаючись віддалік один від одного, попростували до табору.