— Постривайте…— обурено почав було Тревіліян, але полісмен рвучко повернувся до нього:

— Все гаразд. Маєте якісь претензії?

— Я тільки…

— Йдіть своєю дорогою. І ви теж… Розходьтеся.

Навколо них зібрався чималий натовп. Тепер він розпався, і люди неохоче розійшлися.

Джордж дозволив супроводжувати себе до скімера. Однак перед тим як сідати, зупинився.

— Дякую вам, але ж я не ваш гість.

Могло ж статися так, що його помилково вважають за когось іншого.

Та сивий посміхнувся і сказав:

— Ви зараз дійсно мій гість. Дозвольте відрекомендуватися. Я — Ладислас Інженеску, дипломований історик.

— Але ж…

— З вами нічого поганого не трапиться, повірте. Зрештою, я просто хотів позбавити вас деяких неприємностей, пов’язаних з поліцією.

— Але ж чому?

— Ви хочете знати причину? Ну припустімо, що ми з вами — ви і я — почесні земляки. Згадайте, як ми разом уболівали за ту саму людину. А ми, земляки, повинні триматися один одного, навіть якщо ми зв’язані почесним громадянством. Еге ж?

І Джордж, який зовсім не довіряв ні цьому Інженеску, ні самому собі, опинився у скімері. Він вирішив було вилізти, та вони вже піднялися в повітря.

«Цей чоловік посідає якесь положення в суспільстві, — збентежено подумав він.— Бо ж полісмен послухав його».

Джордж уже майже забув, що головна мета його прибуття до Сан-Франціско — розшукати не Тревіліяна, а кого-небудь, досить впливового, щоб домогтися перегляду його здібностей для здобуття освіти.

Такою людиною міг бути й цей Інженеску. І він сам натрапив на Джорджа.

Все може скластися дуже вдало… Проте ця думка здалася Джорджеві не дуже переконливою. На душі було мулько.

Під час недовгого польоту Інженеску вів спокійну розмову. Він показав Джорджеві найцікавіші в місті місця, поділився згадками про минулу Олімпіаду, на якій був присутній. Джордж слухав неуважно, хмикаючи у паузах щось незрозуміле. Він з хвилюванням стежив, куди летить скімер.

Чи не прямують вони до одного з виходів у захисному куполі, щоб вилетіти з міста? Ні, вони почали знижуватися, і Джордж з полегшенням зітхнув.

Скімер опустився біля розташованого на даху входу в готель. Коли Джордж виліз, Інженеску запитав:

— Ви не відмовитесь пообідати зі мною в моєму номері?

— Звичайно, — відповів Джордж і приязно посміхнувся. Він якраз почав відчувати порожнечу в шлунку, бо ж пропустив другий сніданок.

За обідом Інженеску не промовив і слова. Настала ніч, і автоматично ввімкнулися стіни. «Я прожив самостійно майже цілий день», — подумав Джордж.

Коли вони вже пили каву, Інженеску нарешті знов озвався:

— Ви поводилися так, наче підозрювали мене в чомусь недоброму.

Джордж почервонів і, поставивши чашку, спробував щось заперечувати, та його літній співрозмовник розсміявся і похитав головою:

— Так воно і є. Я уважно спостерігав за вами, відколи вперше побачив, і мені здається, що тепер багато про вас знаю.

Джордж перелякано підвівся.

— Сядьте, — мовив Інженеску, — я тільки хочу допомогти вам.

Джордж сів, але в голові його здійнявся вир думок. Якщо старий знав, хто він, то чому не залишив у руках полісмена? А з другого боку, чому він вирішив запропонувати йому допомогу?

— Ви бажаєте знати, чому я вирішив допомогти вам? — запитав Інженеску.— О, не лякайтесь, я не вмію читати думки. Бачите, мій досвід дозволяє з найнезначнішої зовнішньої реакції людини судити про її думки. Вам це зрозуміло?

Джордж заперечно похитав головою.

— Спробуйте уявити собі, яким ви мені здалися з першого погляду, — сказав Інженеску.— Ви стояли у черзі, щоб подивитися Олімпіаду, та дрібні деталі вашої поведінки не відповідали тому, що ви робили. Ви мали непідходящий вираз обличчя, не ті жести. Я подумав, що тут щось не те, що тут криється якась дивовижна загадка. Можливо, розмірковував я, ви самі не усвідомлюєте, що з вами. Я не витримав, пішов і сів поруч з вами. Потім, коли ви вийшли, я знову пішов за вами і підслухав розмову з другом. І вже після того ви стали для мене дуже цікавим об’єктом для вивчення — вибачте, якщо це звучить неприродно, — тож я не міг дозволити, щоб вас забрали в поліцію… Скажіть, що вас турбує?

Джордж вагався. Якщо це пастка, то для чого діяти таким кружним шляхом? А йому ж так треба до когось звернутися! Бо ж він приїхав у місто по допомогу, а зараз йому її пропонують. Можливо, погано саме те, що її запропонували. Допомога дається йому надто вже легко.

— Звичайно, те, що ви розповісте мені як соціологу, не підлягає розголошенню, — вів далі Інженеску.— Ви розумієте, що це означає?

— Ні, сер.

— Це означає, що з мого боку буде безчесним, якщо я розповім комусь про те, що дізнаюся від вас, хоч би з якою метою я це зробив. Більше того, ніхто не має законного права примусити мене щось розповідати.

— А я думав, ви — історик, — у Джорджеві несподівано спалахнула підозра.

— Так, я — історик.

— Тільки-но ви сказали, що соціолог.

Інженеску зареготав.

— Даруйте, юначе, мені не слід було сміятися, — вибачився він, коли зміг заговорити.— Я перепрошую, юначе, бо сміявся не з вас. Я сміявся з Землі, з того, якого великого значення вона надає природничим наукам, і з деяких практичних сторін цього захоплення. Пропоную парі, що ви можете відтарабанити напам’ять будь-який розділ будівельної технології або теоретичної механіки і водночас нічогісінько не тямите в соціології.

— Припустімо, тоді що ж таке соціологія?

— Соціологія — це наука, яка вивчає людські колективи. Вона, як, наприклад, зоологія, ділиться на багато спеціалізованих галузей. Скажімо, є фахівці з культури, які вивчають культуру, її зростання, розвиток і занепад. Культура, — додав він, випереджаючи Джорджеве запитання, — це поєднання всіх аспектів нашого життя. До культури належать те, в який спосіб ми заробляємо собі на життя, \ ійо віримо, від чого отримуємо задоволення, наші уявлення про добро та зло тощо. Ви розумієте?

— Здається, так.

— Економіст — не фахівець з економічної статистики, а саме економіст — спеціалізується на вивченні того, у який спосіб культура задовольняє тілесні потреби кожного члена суспільства. Психолог вивчає окремих членів суспільства і той вплив, який суспільство має на них. Прогнозист планує майбутній шлях розвитку суспільства, а історик… Це вже з моєї галузі.

— Так, сер.

— Історик спеціалізується на вивченні розвитку в минулому нашого суспільства, а також суспільств з іншими культурами.

Джордж відчув цікавість до слів Інженеску.

— А хіба в минулому щось було інакше?

— Аякже! Раніше не було освіти, у всякому разі, того, що ми звемо освітою.

— Знаю, — промовив Джордж, — люди вчилися по книжках, збираючи знання по крихтах.

— Звідкіля ви це знаєте?

— Чув, — обережно відповів Джордж і додав: — А який сенс думати про те, що відбувалося в далекому минулому? Я хочу сказати, що з усім цим вже покінчено, чи не так?

— З минулим ніколи не буває покінчено, юначе. Воно роз’яснює теперішнє. Чому, наприклад, у нас саме така система освіти?

Джордж неспокійно засовався. Його співрозмовник постійно повертався до цієї теми.

— Бо вона найкраща, — огризнувся Джордж.

— Так, але чому вона найкраща? Послухайте мене хвилинку, і я поясню вам. А потім ви мені скажете, чи є сенс у вивченні історії. Навіть тієї, що передувала міжзоряним польотам…— Він зупинився, побачивши на Джорджевому обличчі неймовірний подив.— Отже, ви гадали, що так було завжди?

— Я ніколи не задумувався над цим, сер.

— Яв цьому не сумнівався. Але ж колись, чотири, п’ять тисяч років тому, людство було прикуте до поверхні Землі. Навіть на той час воно досягло досить високого рівня технічного розвитку, а населення зросло настільки, що будь-які технічні несправності призвели б до масового голоду й хвороб. Для того щоб не знижувався рівень техніки і вона рухалася вперед у ногу із зростом населення, треба було готувати все більше й більше інженерів і вчених. Проте, зважаючи на розвиток науки, на їхнє навчання потребувалося все більше й більше часу. Коли ж уперше було відкрито способи міжпланетних, а потому й міжзоряних польотів, ця проблема стала ще гостріша. Фактично через нестачу належно підготовлених фахівців людство довго не могло по-справжньому колонізувати планети за межами Сонячної системи.

Злом настав, коли розкрили механізм зберігання знань у людському мозку. Після цього відкриття почалася розробка стрічок освіти, які б змінили цей механізм таким чином, щоб можна було відразу вкласти в мозок значну кількість, так би мовити, готових знань. А втім, ви це знаєте.

Відтак стало можливим випускати тисячі й мільйони фахівців, і ми розпочали те, що хтось назвав «Заповненням Всесвіту». Зараз у Галактиці півтори тисячі заселених планет і заселенню наступних не видно кінця.

Ви розумієте, що з цього випливає? Земля експортує стрічки освіти, що дають змогу готувати фахівців низької кваліфікації, і це гарантує єдність культури для всієї Галактики. Так, наприклад, завдяки стрічкам, які навчають читати, ми всі говоримо однією мовою… Не дивіться так вражено. Можуть бути й інші мови, і в минулому люди на них розмовляли. їх були сотні.

Земля також експортує висококваліфікованих спеціалістів, і кількість її населення не перевищує припустимого рівня. Оскільки за вивозу фахівців зберігається статева рівновага, вони можуть самовідтворюватися, що сприяє зросту населення на тих планетах, де є така проблема. Крім того, за стрічки та спеціалістів нам платять сировиною, яка конче необхідна і від якої залежить наша економіка. Тепер ви розумієте, чому така система освіти найкраща?

— Так, сер.

— І вам легше зрозуміти це, знаючи, що без неї протягом півтори тисячі років було неможливо колонізувати планети інших сонячних систем?

— Так, сер.

— Виходить, ви бачите, в чому користь історії.— Історик посміхнувся.— А тепер хотілося б знати: розумієте ви, чому я цікавлюся вами?

Джордж умить повернувся з простору і часу назад до дійсності. Видно, Інженеску недарма завів цю розмову. Вся його лекція була спрямована на те, щоб підступитися до нього.

— Чому ж? — невпевнено запитав Джордж.

— Соціологи вивчають суспільство, а суспільство складається з людей.

— Ясно.

— Але люди — не машини. Фахівці в галузі природних наук працюють з машинами. Щоб збагнути машину, треба оволодіти обмеженим обсягом знань, і ці фахівці знають про неї все. Більше того, всі машини даного виду майже однакові, так що кожна машина окремо не становить для них особливого інтересу. Але ж люди… О, вони настільки складні й так відрізняються один від одного, що соціолог ніколи не знає про них усе чи хоча б значну частину того, що можна про них знати. Щоб опанувати свою спеціальність, він повинен постійно вивчати людей, надто незвичайних особин.

— Таких, як я, — байдуже промовив Джордж.

— Гадаю, я б не назвав вас особиною, та ви — людина незвичайна. Ви варті того, щоб вами займалися, і, якщо дозволите, я постараюсь допомогти вам. Якщо ви вскочили в халепу і якщо допомогти вам буде в моїх силах.

В Джорджевім мозку вирували думки — вся ця розмова про людей і колонізацію, що стала можливою завдяки освіті… Неначе хтось розтрощив його тверді переконання й безжалісно жбурляв у всі боки їхні уламки.

— Дайте мені подумати, — промовив Джордж, стиснувши долонями голову. Потім, опустивши руки, він тихо мовив: — Ви зробите для мене дещо, сер?

— Якщо зможу, — люб’язно відповів історик.

— А все, що я розповім вам у цій кімнаті, залишиться між нами. Ви так казали.

— Так воно й буде.

— Тоді влаштуйте мені побачення з якоюсь офіційною особою з іншої планети, з… новіанином.

Усім своїм виглядом Інженеску виказав неабиякий подив.

— Ну, знаєте…

— Ви можете це влаштувати, — переконливо промовив Джордж.— Ви самі поважна офіційна особа. Я бачив, який вигляд мав полісмен, коли ви тицьнули йому під носа своє посвідчення. Якщо ви мені відмовите, я… я не дозволю вам вивчати мене.

Самому Джорджеві його погроза здалася безглуздою й безсилою. Проте на Інженеску вона, здавалося, вплинула неабияк.

— Ваша умова нездійсненна, — сказав він.— Новіанин у місяць Олімпіади…

— Ну добре, тоді зв’яжіть мене з якимось новіанином по відеофону, і я сам домовлюся з ним про зустріч.

— Гадаєте, вам це вдасться?

— Я переконаний. От побачите.

Інженеску задумливо глянув на Джорджа і простягнув руку до відеофону.

Джордж чекав, сп’янілий своїм новим баченням усієї проблеми і тим відчуттям сили, яке воно в ньому зародило. Він не може зазнати невдачі. Не може. Він усе-таки стане новіанином. Джордж з тріумфом залишить Землю, наперекір Антонеллі й усій отій компанії дурнів з Інтернату (він мало не зареготав уголос) для недоумків.

Джордж прикипів очима до екрана, що засвітився і мав розчахнути вікно до новіан, вікно в перенесений на Землю куточок Новії. Він домігся свого за якихось чотири години.

Коли екран прояснів, розлігся вибух сміху, але поки що годі було розрізнити жодного обличчя, тільки тіні чоловіків і жінок швидко рухалися врізнобіч. Почувся чийсь голос, що чітко пролунав серед загального гомону.

— Інженеску? Питає мене?

І тоді, пильно дивлячись з екрана, з’явився він, новіанин. Справжній новіанин. (Щодо цього у Джорджа не виникло ніяких сумнівів. В ньому було щось геть неземне, щось таке, що неможливо чітко визначити чи хоч на мить сплутати з чимось іншим).

Він був смуглявий, темне волосся хвилею — гладенько зачесане з чола назад. Мав тонкі чорні вуса і клинцювату борідку, яка вкривала лише одну половину обличчя. Зате друга була гладенькою, наче з неї назавжди видалили рослинність.

Він посміхнувся.

— Ладисласе, чи не занадто? Ми звичайно припускаємо, що доки ми на Землі, нас пильнують. В рамках розумного, звичайно. Але читання думок — це в ніякі рамки не йде.

— Читання думок, вельмишановний?

— Зізнавайтесь-но! Ви ж знали, що я збирався викликати вас сьогодні ввечері. Ви ж знали, що я тільки хотів допити оцей келишок, — На екрані з’явилася його рука, і він подивився крізь маленьку чарку, наповнену бузкового кольору лікером.— На жаль, я не можу пригостити вас.

Новіанин не бачив Джорджа, який перебував за полем зору відеофону, і Джорджеві від цього було тільки легше. Йому потрібен був якийсь час, щоб заспокоїтись. Він наче перетворився на суцільні неспокійні пальці, які безперестану рухалися, відстукували нервовий дріб…

Але Джордж таки мав рацію. Він не помилився. Інженеску справді обіймав поважну посаду. Сам новіанин, звертаючись до нього, називав його на ім’я.

Знаменито! Справи йшли чудово. Те, що Джордж утратив через Антонеллі, він з лихвою відшкодує, використовуючи Інженеску. І коли-небудь він, ставши кінець кінцем самостійним, зможе повернутися таким самим могутнім новіанином, як оцей, що дозволяв собі недбало жартувати з Інженеску, називаючи його на ім’я, залишаючись «вельмишановним», — він тоді поквитається з Антонеллі. Він відплатить йому за ці півтора року і…

Захопившись звабливими мріями, Джордж мало не забув про все на світі і, раптом усвідомивши, що не стежить за тим, що відбувається на екрані, повернувся до дійсності.

— …не переконливо, — провадив новіанин.— Новіанська цивілізація така ж складна й високорозвинена, як і цивілізація Землі. У всякому разі, Новія — не Зестон. Адже це безглуздя, що нам доводиться прилітати сюди по окремих спеціалістів.

— О, тільки за новими моделями, — заспокійливо мовив Інженеску.— Ніколи немає впевненості, що всі нові моделі фахівців вам знадобляться. На придбання стрічок освіти ви витратили б стільки ж, скільки вам довелося б заплатити за тисячу фахівців, а звідки ви знаєте, що вам буде потрібна саме така кількість?

Новіанин вихилив залишки напою і розреготався. (Джордж якось зніяковів від легковажності новіанина. Він стурбовано подумав, чи не слід було б тому обійтись без цієї чарки і навіть без двох чи трьох попередніх).

— Це ж явна облуда, Ладисласе, — мовив новіанин.— Ви чудово знаєте, що в нас знайдеться справа для всіх останніх моделей фахівців, які нам удалося дістати. Сьогодні я роздобув п’ять металургів…

— Я знаю, — зауважив Інженеску, — я був там.

— Пильнували за мною! Нишпорили! — заволав новіанин.— Я поясню вам, у чому справа. Фахівці нового виду відмінні від попередніх тільки тим, що вміють працювати зі спектрографом Бімена. Стрічки не можуть бути модифікованими ні на от стілечки, — він стулив два пальці докупи, — в порівнянні з минулорічними. Ви випускаєте нові моделі фахівців тільки, щоб змусити нас приїхати сюди з простягненою рукою і витратитися на їхнє придбання.

— Ми не примушуємо їх купувати.

— Слушно, зате ви продаєте спеціалістів нового виду на Ландонум, а ми ж не повинні відставати. Ви затягуєте нас у зачароване коло, ви, лицемірні земляни. Та стережіться, може, десь є з нього вихід.— В смішку новіанина забриніли різкі нотки, і він вчасно урвав.

— Від усієї душі сподіваюсь, що вихід є, — мовив Інженеску.— А що стосується мети мого виклику…

— Так це ви викликали мене. Що ж, я вже висловив свою думку. Вважаю, що до наступного року з’явиться новий тип металургів, щоб нам було за що платити товарами. І вони відрізнятимуться від спеціалістів цього року тільки вмінням поводитися з якимось новим пристроєм для аналізу ніобію, а ще’ через рік… Але продовжуйте. Так чого ж ви хочете?

— У мене тут є один юнак, і я б хотів, щоб ви його вислухали.

— Що? — видно, пропозиція не особливо привабила новіанина.— На яку тему?

— Не знаю. Він не казав мені. Правду кажучи, він навіть не назвав свого імені та фаху.

Новіанин спохмурнів.

— Тоді для чого гаяти мій час?

— У нього, либонь, нема сумнівів, що вас зацікавить те, про що він збирається говорити.

— Оце так так!

— Ну, будьте ласкаві, особисто для мене, — сказав Інженеску.

Новіанин знизав плечима.

— Давайте його сюди, але попередьте, щоб він надто не розводився.

Інженеску відступив убік і прошепотів:

— Звертаючись, називайте його «вельмишановний».

Джордж із зусиллям проковтнув слину. Отже, прийшов час.

Джордж відчув, як усе тіло його стає вологим від поту. Хоча ідея прийшла йому в голову зовсім недавно, він був певний у своїй правоті. Думка народилася під час розмови З Тревіліяном, потім під балаканину Інженеску вона перебродила і сформувалася, а тепер слова новіанина, здавалося, поставили все на свої місця.

— Вельмишановний, — почав Джордж, — я прийшов, щоб показати вихід із зачарованого кола.

Новіанин похмуро глянув на нього.

— З якого це зачарованого кола?

— Ви самі згадали про нього, вельмишановний. З того зачарованого кола, в яке потрапляє Новія, коли ви прилітаєте на Землю по… по фахівців.

Він не міг дати ради своїм зубам, які вибивали дріб, — від страху, а не від хвилювання.

— Ви хочете сказати, що вам відомо, яким чином ми можемо обійтись без Земного інтелектуального ринку? Так?

— Так, сер. Ви можете створити свою власну систему освіти.

— Хм. Без стрічок?

— Т-так, вельмишановний.

— Інженеску, станьте так, щоб я вас бачив, — не зводячи очей з Джорджа, покликав новіанин.

Історик підійшов і став поза Джорджем.

— У чому річ? — запитав новіанин.— Я не розумію.

— Я серйозно запевняю вас, вельмишановний, хоч би там що, все це юнак робить з власної ініціативи. Не я підказав йому ідею. Я не маю до цього ніякого відношення.

— Тоді ким доводиться вам цей чоловік? Чому ви викликали мене на його прохання?

— Він — об’єкт моїх досліджень, вельмишановний. Він має для мене значну цінність, і я сприяю йому.

— В чому ж його цінність?

— Мені важко пояснити, це пов’язане з моєю роботою.

Новіанин реготнув.

— Що ж, у кожного своя робота…

Він кивнув комусь невидимому чи невидимим, хто був поза екраном.

— Тут є один юнак, протеже Інженеску або щось схоже на те, який пояснить нам, як давати освіту, не використовуючи стрічок.

Новіанин клацнув пальцями, і в його руці з’явилася нова чарка, наповнена світлим лікером.

— Нумо, юначе…

На екрані тепер було багато облич. Чоловіки і жінки пхалися одне перед одного, щоб подивитися на Джорджа. їхні обличчя відбивали найрізноманітніші відтінки втіхи й цікавості.

Джордж спробував триматися невимушено. Всі вони, як новіани, так і земляни, кожний по-своєму «вивчали» його, як жука на голці. Інженеску тепер сидів у кутку й спостерігав за ним широко розкритими очима.

«Які ж ви всі ідіоти», — напружено подумав Джордж. Та вони повинні зрозуміти. Він примусить їх зрозуміти.

— Я був сьогодні на Олімпіаді металургів, — почав він.

— Як, і ви теж? — ввічливо запитав новіанин.— Здається, там було присутнє все населення Землі.

— Ні, вельмишановний, але я там був. У змаганні брав участь один мій друг, і йому дуже не пощастило, тому що ви дали учасникам апарати Бімена, а він здобув тільки Хенслерову освіту, очевидно, застарілої моделі. Ви сказали, що розбіжності зовсім незначні.— Джордж стулив два пальці докупи, свідомо копіюючи нещодавній жест свого співбесідника.— І мій друг знав до Олімпіади, що знадобиться знайомство з апаратом Бімена.

— І що ж далі?

— Мій друг усе життя мріяв потрапити на Новію. Він знав апарат Хенслера. Він знав, що йому треба було ознайомитися з апаратом Бімена, щоб потрапити до вас. А щоб розібратися в цьому апараті, потрібно було засвоїти всього декілька фактів, ще трохи додаткових відомостей і, можливо, трохи практики. Якщо врахувати, що на терезах була мета* всього життя, він міг би впоратися…

— А де б він дістав стрічку з додатковою інформацією? Чи освіта тут, на Землі, перетворилася на приватне хатнє навчання?

Обличчя на дальньому плані, як по команді, зареготали…

— Тому він і не став довчатися, вельмишановний. Він вважав, що йому потрібна стрічка. Нізащо на світі він навіть не пробував би вчитися без стрічки. Тож він просто відмовився.

— Відмовився? Може, він з тих хлопців, що відмовилися б літати без скімера? — знову пролунав регіт, і новіанин розтанув у посмішці.— А він кумедний, цей хлопець, — мовив.— Продовжуйте. Я даю вам ще трохи часу.

— Не думайте, що я жартую. Стрічки дійсно нічого не варті. Вони вчать надто багатьох речей і надто безболісно. Людина, яка отримує знання з їхньою допомогою, не уявляє, як можна вчитися інакше. Її знання застигають у тому вигляді, в якому вона бере їх зі стрічки. А якби замість того щоб напихати людину стрічками, її примусили з самого початку вчитися, так би мовити, вручну, вона звикла б учитися самотужки й продовжувала б навчання далі. Хіба це не розумно? А коли звичка буде добре розвинена, людині можна дати трохи знань через стрічку, щоб заповнити прогалини чи уточнити деякі деталі. А далі вже вона вчитиметься самостійно. Таким чином ви зможете своїх металургів, що знають спектрограф Хенслера, навчити користуватися спектрографом Бімена, і вам не доведеться прилітати на Землю по нові моделі спеціалістів.

Новіанин кивнув і відпив зі своєї чарки.

— А звідки отримують знання, окрім стрічок? З міжзоряного простору?

— З книжок. Вивчаючи самі апарати. Думаючи.

— З книжок? Як же можна зрозуміти книжки, не здобувши освіти?

— Книжки складаються зі слів, а більшу частину слів можна зрозуміти. Спеціальні ж терміни можуть роз’яснити ті фахівці, яких ви вже маєте.

— А як бути з читанням? Ви припускаєте використання стрічок, по яких учаться читати?

— Гадаю, з тими стрічками все гаразд, хоча й не бачу причин, чому не можна вчитися читати старим методом. У всякому разі, частково.

— Щоб із самого початку виробити звичку до самостійних знань? — запитав новіанин.

— Так, так, — радісно підтвердив Джордж; цей чоловік вже почав розуміти його.

— А що з математикою?

— Це найлегше, сер… вельмишановний. Математика відрізняється від інших технічних дисциплін. Вона починається з кількох нескладних принципів і поступово ускладнюється. Можна розпочати вивчення математики, нічого про неї не знаючи. Вона практично для цього й існує. А коли ви ознайомитесь з відповідними розділами математики, то зможете розуміти інші книжки по техніці. Особливо, якщо розпочнете з легких.

— А хіба є легкі книжки?

— Безумовно. Навіть, якби їх не було, фахівці, що ви їх уже маєте, спробують написати. Дехто з них, може, зуміє викласти частину своїх знань словами і символами.

— Великий боже! — сказав новіанин, звертаючись до людей, що пообступали його.— У цього бісеняти на все є відповідь.

— Так, так! — закричав Джордж.— Запитайте мене ще.

— А самі ви намагалися вчитися по книжках? Чи це тільки ваша теорія?

Джордж повернувся й швидко глянув на Інженеску, та історик лишався незворушним. На його обличчі застигла тільки доброзичлива цікавість.

— Намагався.

— І ви вважаєте, з цього щось виходить?

— Так, вельмишановний, — палко відповів Джордж.— Візьміть мене з собою на Новію. Я можу скласти програму і керувати…

— Зачекайте, я маю ще декілька питань. Як ви гадаєте, скільки вам потрібно буде часу, щоб стати металургом, який вміє працювати з біменівським спектрографом, якщо припустити, що почнете вчитися, не маючи ніяких знань і не використовуючи стрічок освіти.

Джордж завагався.

— Ну… можливо, кілька років.

— Два роки? П’ять? Десять?

— Не можу сказати, вельмишановний.

— Бачите, це найголовніше питання, і ви повинні відповісти на нього. Ну, приміром, п’ять років. Вас улаштовує такий термін?

— Думаю, що так.

— Чудово. Отже, протягом п’яти років людина вивчає металургію за вашим методом. Ви не можете не погодитися, що весь цей час вона не дає нам ніякої користі, а її треба годувати, забезпечувати житлом і грішми.

— Але ж…

— Дайте мені закінчити. До того часу, коли вона буде підготовлена і зможе користуватися спектрографом Бімена, мине п’ять років. Чи не здається вам, що тоді у нас уже з’явиться удосконалена модель апарата, з яким вона не зуміє працювати?

— Однак доти вона стане досвідченим ученим, і засвоєння нових деталей буде для неї питанням днів.

— Ви так гадаєте. Гаразд, припустімо, що ваш друг, приміром, самостійно вивчав апарат Бімена і успішно його опанував; чи зможе він зрівнятися своїм умінням з умінням учасника змагань, який отримав усе за допомогою стрічок?

— Можливо, й ні…— почав Джордж.

— Отож-бо й воно, — докинув новіанин.

— Заждіть, дайте закінчити мені. Навіть, якщо він і знає щось гірше, ніж той, інший, в даному випадку важливо те, що він може вчитися далі. Він зможе придумати нове, на що нездатна людина, яка здобула освіту за допомогою стрічок. Ви будете мати в запасі людей, здатних оригінально мислити…

— А ви протягом свого навчання винайшли щось нове? — запитав новіанин.

— Ні, але ж я один, і не так уже й давно почав учитися…

— Так… ну, леді й джентльмени, ми досить з вами порозважалися?

— Зачекайте! — раптом перелякавшись, вигукнув Джордж.— Я хочу домовитися з вами про особисту зустріч. Є речі, які я не можу пояснити по відеофону. Ряд деталей…

Погляд новіанина ковзнув повз Джорджа.

— Інженеску! По-моєму, я зробив вам послугу, про яку ви просили. Завтра у мене напружений день. Бувайте здорові!

Екран згас.

Джорджеві руки рвонулися до екрана в нестримному бажанні оживити його.

— Він не повірив мені! — скрикнув Джордж.— Він не повірив мені!

— Так, Джордже, не повірив. Невже ви й справді думали, що він повірить? — запитав Інженеску.

Джордж майже не чув його.

— Але чому? Адже це правда. І так вигідно для нього. Ніякого ризику. Вони мали б справу зі мною та ще з кількома… Десяток людей, що вчилися б роками, коштували б менше, ніж один готовий фахівець… Він був п’яний! Він нічого не зрозумів.

Задихаючись, Джордж роззирнувся довкола.

— Як мені дістатися до нього? Мені конче необхідно. Все вийшло не так, як треба. Не слід було говорити з ним по відеофону. Мені потрібен час. Треба зустрітися з ним віч-на-віч. Як мені…

— Він не захоче зустрічатися з вами, Джордже, — промовив Інженеску.— А якщо й погодиться, то все одно вам не повірить.

— Ні, повірить, запевняю вас. Коли він тверезий, він…— Джордж повернувся до історика, і його очі широко розкрилися.— Чому ви називаєте мене Джорджем?

— А хіба це не ваше ім’я? Джордж Плейтен?

— Ви знаєте, хто я?

— Я знаю про вас усе.

Джордж завмер, тільки часте дихання різко здіймало його груди.

— Я хочу допомогти вам, Джордже, — запевнив Інженеску.— Я вже говорив вам про це. Я весь час вивчав вас і хочу вам допомогти.

— Мені не потрібна ваша допомога! — вигукнув Джордж.— Я не недоумок.

Він рвучко повернувся, і, як шалений, кинувся до дверей. Розчахнув їх і був схоплений двома полісменами, що миттєво залишили свій пост.

Попри все збудження Джордж відчув дотик шприца якраз під щелепою. І все скінчилося. Останнє, що лишилося в пам’яті, було обличчя Інженеску, який зі співчуттям дивився на нього.

 

Коли Джордж розплющив очі, то побачив білу стелю. Він згадав, що сталося. Але згадав так нечітко, наче все відбувалося з кимось іншим. Він дивився на стелю, аж поки не наповнився її білизною, яка начисто промила його мозок, начебто вивільняючи місце для нових ідей, для інших напрямків мислення.

Джордж не знав, як довго він так лежав, дослухаючись до плину своїх думок.

— Ти прокинувся? — пролунав чийсь голос.

І Джордж уперше почув свій власний стогін. Невже він застогнав? Він спробував повернути голову.

— Тобі боляче, Джордже? — запитав голос.

— Як дивно, — прошепотів Джордж.— Я так хотів залишити Землю. Я нічого не розумів.

— Ти знаєш, де ти?

— Я знову з… в Інтернаті.— Джорджеві нарешті вдалося повернутися.

Голос належав Омейні.

— Як дивно, що я нічого не розумів.

Омейні ласкаво посміхнувся.

— Поспи ще…

Джордж заснув.

 

І знову прокинувся. Свідомість його прояснювалася.

Біля ліжка, читаючи, сидів Омейні, та як тільки Джордж відкрив очі, Хейлі відклав книжку.

Джордж з зусиллям сів.

— Привіт, — мовив він.

— Ти голодний?

— Ще б пак! — Він з цікавістю подивився на Омейні. — За мною стежили, коли я пішов звідси?

Омейні кивнув.

— Ти весь час був під наглядом. Ми хотіли непомітно скерувати тебе до Антонеллі і дати тобі нагоду виговоритися. Нам здавалося, що для тебе це єдиний спосіб досягти успіху. Емоції заважали твоєму розвитку.

— Я був абсолютно неправий щодо нього, — трохи зашарівшись, промовив Джордж.

— Тепер це не має значення. Коли в аеропорту ти зупинився біля стенда металургів, один з наших агентів зараз же сповістив нам перелік учасників змагань. Ми з тобою досить говорили про твоє минуле, тож я зрозумів, що означало в ньому ім’я Тревіліяна. Ти спитав, як потрапити на Олімпіаду. Це могло призвести саме до тої кризи, на яку ми покладали такі надії, тож до зали скерували Ладисласа Інженеску, щоб він зустрівся з тобою і подбав про все.

— Він обіймає важливу посаду в уряді?

— Так.

— І ви доручили йому мене. Виходить, що сам я чогось вартий.

— Ти й справді багато чого вартий, Джордже.

Принесли паруючу духмяну печеню. Джордж хижо всміхнувся й відкинув простирадло, щоб звільнити руки. Омейні допоміг накрити столик біля ліжка. Якийсь час Джордж їв мовчки.

— Я раніше вже раз прокидався ненадовго, — промовив він.

— Я знаю, — сказав Омейні.— Я був тут.

— Так, я пам’ятаю. Ти знаєш, усе змінилося. Здавалося, дуже сильна втома позбавила мене всіх почуттів. Я більше не гнівився. Я міг тільки думати. Наче мені дали наркотик, щоб знищити емоції.

— Ні, — сказав Омейні.— Це просто спокій. Ти добре відпочив.

— Ну, у всякому разі мені стало все зрозуміло, неначе я завжди знав це, але не хотів дослухатися внутрішнього голосу. Чого я чекав від Новії, — подумав я, — хотів вирушити на Новію, щоб зібрати групу юнаків, що не здобули освіти, й вчити їх по книжках. Я хотів відкрити там Інтернат для недоумків… на зразок цього… а на Землі вже є такі Інтернати… і багато.

Омейні всміхнувся, блиснувши зубами.

— Інститут вищої освіти — ось як точно звуться такі установи.

— Тепер я це так добре розумію, що дивуюся своїй недавній сліпоті, — сказав Джордж.— Зрештою, хто винаходить нові зразки механізмів, для яких потрібні нові фахівці? Хто, наприклад, винайшов спектрограф Бімена? Я гадаю, чоловік на ймення Бімен. Але він не міг здобути освіту за допомогою стрічок, бо йому не вдалося б посунутися вперед.

— Цілком слушно.

— А хто створює стрічки освіти? Фахівці по виробництву стрічок? А хто ж тоді складає стрічки для їхнього навчання? Фахівці ще вищої кваліфікації? А хто складає стрічки… Ти розумієш, що я хочу сказати. Десь має бути кінець. Десь мають бути чоловіки та жінки, здатні оригінально мислити.

— Так, Джордже.

Джордж відкинувся назад і спрямував погляд у простір поверх голови Омейні. На якусь мить в його очах промайнула тінь колишнього хвилювання.

— Чому мені не розповіли про все це спочатку?

— О, якби ми могли, — сказав Омейні, — скількох неприємностей ми б уникли. Ми вміємо аналізувати інтелект, Джордже, і визначати, що ця людина може стати пристойним архітектором, а та — хорошим теслярем. Однак не вміємо визначити, чи здатна людина до оригінального творчого мислення. Це надто делікатна галузь. Є деякі кустарні методи, що дозволяють визначити тих, хто, можливо, має такий талант. Про цих людей доповідають у день Читання, як, наприклад, повідомили про тебе. За дуже приблизними підрахунками, таким чином сповіщають про одну людину з десяти тисяч. У день Освіти цих людей перевіряють знову, і виходить, що в дев’яти випадках з десяти тривогу зчинили помилково. Тих, хто залишається, направляють у такі установи, як ця.

— Але чому не можна розповісти людям, що один зі… зі ста тисяч потрапляє сюди? — запитав Джордж.— Це не було б таким потрясінням для того, хто потрапляє.

— А як же інші? Ті дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять, які ніколи не потраплять у такі установи? Не можна, щоб усі оті люди вважали себе невдахами. Вони прагнуть здобути фах, і тим чи іншим шляхом здобувають його. Кожен може додати до свого ім’я слова: «дипломований такий-то чи така-то». Так чи інак, кожен посідає своє місце в суспільстві. Це необхідність.

— А ми? — запитав Джордж.— Ми — виняток? Один з десяти тисяч?

— Вам ні в якому разі не можна казати. Ось у чім заковика. Адже ще лишається останнє випробування. Навіть після відсіву в день Освіти дев’ять чоловік із десяти, що потрапили сюди, виявляються не зовсім підходящими для творчості, й нема такого апарата, який допоміг би нам вирізнити з цієї десятки того єдиного, хто нам потрібен. Цей десятий повинен виявитися сам.

— Яким чином?

— Ми поміщаємо вас сюди в Інтернат недоумків, і той, хто не бажає з цим змиритися, і є людина, яку ми шукаємо. Щоправда, метод жорстокий, зате себе виправдовує. Не слід казати людині: «Ти можеш винаходити нове. Тож-бо, твори». Набагато розумніше зачекати, поки вона сама мовить: «Я можу творити і творитиму, хочете ви цього чи ні». Таких людей, як ти, Джордже, десять тисяч, і вони сприяють технічному прогресові півтори тисячі світів. Ми не можемо дозволити собі загубити бодай одного з їх числа або ж витрачати наші зусилля на того, хто не виправдає наших сподівань.

Джордж відсунув порожню тарілку і підніс до рота чашку з кавою.

— А як же з тими, які… не виправдують сподівань?

— По всьому вони отримують освіту за допомогою стрічок і стають соціологами. Інженеску — один з них. Сам я дипломований психолог. Ми становимо, так би мовити, другий ешелон.

Джордж допив каву.

— Мені досі не зрозуміло одне, — промовив він.

— Що ж?

Джордж відкинув простирадло і встав.

— Чому воно зветься Олімпіадою?