7

Саме слово «Довготелесий» наганяло тепер страху на мешканців села. Помітивши Нін’емона, вони квапилися зникнути з його очей. Каваморі — і то перестав боронити свого родича і приєднався до тих, хто вимагав виселити Нін’емона. Ні в місті, ні в селі вже не знаходилося нікого, хто б позичив Нін’емону хоч крихту. Сато з дружиною не раз приходили в контору з погрозою, що залишать село, якщо найближчим часом не виселять їхнього сусіду. Навіть поліцейський намагався бути подалі від Нін’емона і від усього, що його стосувалося. Ніхто вже не сумнівався, що дочку Касаї зґвалтував саме він. Що б тепер не трапилося в селі, все приписували йому.

Проте Нін’емон ні на що не зважав. З усього було видно, що він поки не облишає своїх мрій. Каявся лише в одному: що захопився картами та костями. Якщо не зловживати азартними іграми, працювати з таким же завзяттям, як і досі, і спритно, як цього року, збувати врожай, то за кілька років можна призбирати кругленьку суму. Він ще себе покаже… З такими думками зустрів Нін’емон зиму.

Та одна біда веде за собою другу. Ледве він оговтався від однієї прикрості, як виникала інша. Харчів у нього, мабуть, вистачило б до весни, а от грошики всі процвиндрив. Насіння на посів і то нема за що придбати. З конем і досі не було ладу. Можна б, як не візникувати, то так податися на заробітки, та дружину без нього напевне виженуть з хати. А вона в нього несмілива, забита. І дома нема до чого докласти рук.

З ранку до вечора просиджував Нін’емон у хаті біля вогню, охоплений невеселими думками, тупо позираючи на скаліченого коня. Так спливали дні.

Сусіда та інші орендарі, яких він зневажав, зустрічали зиму без особливих турбот, хоч з них і немилосердно злупили орендну плату і вони мусили залізти в борги до лихварів. Незважаючи на злидні, селяни допомагали один одному, подеколи навіть влаштовували небагаті частування. Тільки Нін’емона всі цуралися.

Зима тим часом, анітрохи не дбаючи про людей, брала своє. З молочно-білого, мов затягненого сніговою завісою неба сіялися лапаті сніжинки. І поля, мовчазні свідки безславної людської поразки, і гаї — царство природи, що святкувала перемогу, — все встелив сніг. Інколи за ніч снігу прибувало на півметра. Лише хижки та дерева чорніли на сніжно-білому тлі землі й неба.

В один із таких днів Нін’емон, грузнучи в заметах, прийшов у контору. Він запропонував купити в нього коня за будь-яку ціну. Але управитель тільки зареготав: безногий кінь, мовляв, все одно що машина, яка жере гроші. І собі почав вимагати, щоб Нін’емон вимітався з оселі, бо на його місце вже знайшовся інший. Коли ж він опиратиметься, панькатися з ним не стануть, як досі, а викличуть поліцейських з Куттяна, якщо тутешній не справиться, і вижбурнуть його, мов пса. «Отож май на увазі!» — пригрозив управитель. А Нін’емон розлютився. «Це ще ми побачимо!» — кинув він і подався додому.

«Машина, яка жере гроші!» Так воно і є. Він тепер каявся, що пожалів коня і не порішив його відразу. Нін’емон вивів худобину на двір. Як мале лоша, кінь лагідно тицявся мордою в руки господаря. Нін’емон хотів ударити його обухом поміж очей, але відчув, що несила зробити це. Так і повернувся в хату разом з конем.

Наступного дня Нін’емон одягся чепурніше і поїхав до Хакодате. Можливо, йому, на відміну від Касаї, пощастить знизити орендну плату і так завоювати повагу інших орендарів. А тоді він втримається на фермі й матиме більш-менш стерпне життя. У поїзді він спробував ретельно обміркувати, що скаже поміщикові, але люди в переповненому вагоні дратували його. Він сердито позирав на них, а в грудях закипав гнів.

Вокзал у Хакодате видався Нін’емону величезним. І хоча то була двоповерхова дерев’яна і досить непоказна будівля, своїм селянським розумом він зметикував, що тут, певно, навіть дерев’яна підпорка коштує неабияких грошей. Приголомшений, він зацікавлено роздивлявся широкі, чисті від снігу, вулиці, хоча з гордості й намагався приховувати подив. Тамуючи мимовільний острах і підбадьорюючи себе, Нін’емон, випростаний на весь зріст, крокував вулицями, наче велетень. Він здавався незграбним витвором первісної природи, якого раптом перенесли на міські вулиці, і люди озиралися та дивилися йому вслід.

Нарешті йому вдалося розшукати садибу Мацукава. Досі найбільшою будівлею для нього була контора ферми, тож і тут він сподівався побачити щось схоже. Але здоровенний особняк, перед яким він опинився, ошелешив його своєю пишнотою.

У парадних дверях він скинув сандалі, сором’язно дістав з-за пояса рушничок і ретельно витер ноги. Його провели до внутрішніх кімнат. Якщо не брати до уваги поверхні стоячої води, то він ще не бачив чогось рівнішого й блискучішого від підлоги, по якій ступав, відчуваючи босими ногами неприємну прохолоду. Гарно вбрана служниця розсунула фусума, і в ніс вдарив різкий неприємний запах, від якого навіть перехопило подих. У кімнаті було жарко, як улітку.

Чудові товсті циновки були позастилані шкурами різних звірів. На шкурі білого ведмедя, неподалік від сьодзі, зводилась гора подушок, на якій, гріючи руки над великим хібаті, поважно сидів поміщик, закутаний у домашній халат з товстої тканини, напівшовкової-напівбавовняної. Побачивши Нін’емона, він сердито насупився і одвернувся. Нін’емон під його грізним поглядом злякано завмер на порозі. Поміщик знову глянув на нього. Збентежений Нін’емон, незграбно чалапаючи босими ногами по циновці, підійшов ближче і, скулившись, щоб виглядати меншим, сів навпроти.

— То чого приїхав? — почувся лункий голос.

Нін’емон, мов від удару, знітився ще дужче, мимохіть підвів голову й зиркнув на поміщика. Той тримав у роті велику чорну сигару й пускав кільця сизого диму. Ніздрі Нін’емона знову залоскотав важкий, неприємний запах.

Нін’емона немов запаморочило, і він не усвідомлював, що каже. Поміщик перепитував його, щось з’ясовував та невдовзі втратив терпець:

— Не заплатив ні ієни оренди, а посмів з’явитись мені на очі! Коли навчишся чемності, тоді й приходь. Йолопі

Нін’емонові здалося, що стіни задрижали від оглушливого реготу поміщика. З кожним новим вибухом того реготу Нін’емон усе більше вбирав голову в плечі, ніби захищаючись. Нарешті він підвівся й пішов, навіть не вклонившись. Обличчя його паленіло від жари, що стояла в кімнаті, й від пекучого гніву.

Збентежений і пригнічений повернувся Нін’емон додому. Йому здавалося, що над фермою нависає важка, величезна рука поміщика. «Йолоп!» — знову пролунало в його вухах. «Хазяїн живе не так, як я, — міркував Нін’емон, — він зовсім інша людина. Але якщо хазяїн людина, то я, виходить, не людина. Коли ж я людина, то тоді хазяїн — не людина». Сумні думки обсіли його голову.

Дружина, закутана в дрантя, розпатлана, сиділа з байдужим виглядом перед вогнищем, з якого здіймався дим, витріщивши очі й роззявивши рота. На колінах у неї вже не було дитини. А надворі сипав і сипав сніг: проти ночі розгулялася заметіль. Вранці Нін’емон побачив, що намело по пояс снігу. Рвучкий, пронизливий вітер із свистом і завиванням налітав на хижку, хитаючи її благенькі стіни. А в рідкі хвилини, коли вітер на мить ущухав, все довкола сповнювала гнітюча, похмура тиша.

Нін’емону хотілося випити, та не лишилося й краплини саке. Нарешті, все про щось зосереджено розмірковуючи, він рішуче підвівся, взяв сокиру й підійшов до коня. Тварина довірливо потяглася до нього, а Нін’емон із закам’янілим обличчям щось буркнув, погладив коня між очима. Потім несподівано поточився назад, розмахнувся, щосили опустив сокиру коневі на лоб. Глухий звук луною віддався в його душі. Кінь беззвучно впав на передні ноги, потім важко завалився набік. Задні ноги засіпались у передсмертних корчах, осклілі очі знерухоміли.

— Боже, що ти робиш? Невже тобі не шкода? — озирнулася дружина, що саме прала якесь ганчір’я. Вона дивилася на чоловіка розширеними від жаху очима.

— Цить! А то й тобі те буде! — хрипко видихнув Нін’емон.

Як зненацька стихає буря, так згасло і збудження у подружжя. Нін’емон із закривавленою сокирою в опущеній руці і його дружина, що притисла до грудей брудну, мов рядюжка з підлоги, скатертину, стояли й дивилися одне на одного.

— Йди сюди, — прохрипів Нін’емон, ворухнувши сокирою. Він заходився лупити коня, дружина йому допомагала. В хижці запахло свіжою кров’ю. Незабаром шкуру зняли, не чіпали тільки голови з товстим висолопленим язиком. На соломі, викликаючи мимовільний жах, червоніла туша з білими розводами сухожиль. Нін’емон скачав шкуру й перев’язав солом’яним крутнем.

Потім велів дружині прибрати в хаті. Згодом вона насипала дві торби, велику й трохи меншу, зерна, якраз стільки, скільки могли донести. Здогадуючись, що чоловік вирішив піти звідси й уявляючи довге й тяжке мандрівне життя, дружина ладна була заревти. Але від страху перед чоловіком тільки мовчки ковтала сльози. Нін’емон заціпенів серед хижки, оглядав її, мовби щось прикидав. Потім обоє взули сандалі. Дружина пов’язала голову хусткою, і Нін’емон піддав їй торбину. І раптом та не витримала: здригаючись усім тілом, вона заридала. Як не дивно, Нін’емон не лаяв її. Легко підняв свій тяжкий мішок, закинув його за спину, а зверху ще поклав конячу шкуру. Ніби змовившись, ще раз обвели поглядом своє вбоге житло.

Вони прочинили двері, і вітер зі снігом несамовито вдарив у обличчя. Довелося нахиляти голови. Під ношею вони провалювалися до пояса у ще не злежаний сніг. Звелівши дружині зачекати, Нін’емон вернувся в хижку. Не знімаючи з плечей вантажу, поклав один кінець солом’яного крутеня на вогнище, другий прив’язав до стіни, а крутень посипав сухою січкою.

Земля та небо наче злилися. Поривчастий вітер підхоплював із заметів снігові вихори й шпурляв їх, наче хмару стріл, в обличчя подорожнім. З-за снігової завіси то виринала, то зникала хатина Сато та гайок коло неї. Нін’емон і його дружина прямували назустріч вітрові, і невдовзі їхній одяг побілів, обличчя від колючого снігу побагровіли й застигли. Час від часу струшуючи з брів сніг, вони пробивалися через замети.

Ось і дорога, схожа на білу снігову стрічку. Нін’емон крокував попереду, обережно, щоб не провалитись у сніг. Обоє повільно, щокроку спотикаючись та ковзаючись, бралися вперед.

Біля пагорба, де було кладовище, дружина побожно склала руки, вклонилась і тужно заголосила. Коли вони прийшли сюди, в них була дитина, був кінь. А тепер доля відібрала в них і це.

Позаду лишилися останні хатини, довкола було пустельно і голо. Тільки де-не-де стриміли, мов списи, сухі гілки, гнулися під сніговими шапками. То зігнуте, то зламане вітром гілля переплуталось, мов відьомські патли.

Чоловік та жінка, низько зігнувшись під вантажем, стомлено й неквапно чвалали в бік Куттяна.

Попереду завиднівся сосновий ліс; він чітко виділявся на тлі оголених дерев своєю одвічною похмуро-темною зеленню. Прямі стовбури сосен здіймалися в небо й поставали незборимою перепоною на шляху оскаженілого вітру. Чоловік та жінка наближалися до лісу. Крихітні, мов мурашки, вони рухалися серед велетенських дерев, і ліс невдовзі поглинув їх.