6

Поховавши сина, Нін’емон розійшовся ще дужче, тим більше що на нього діяла нестерпна спека. Безхмарне небо, наче вичерпало ще весною всі запаси вологи, тепер не проливалося й краплею дощу. Сходи осіннього врожаю пожовкли. Селян охопив розпач, вони відчували себе безпорадними перед невблаганною природою.

В розпалі жнив у селі вирішили провести ярмарок. Іншого року така подія пройшла б непомітно, але зараз, позбувшись надії на врожай, селяни думали хоч трохи вийти зі скрути продажем коней, що влаштовувався напередодні ярмарку. Тому на торзі панувало незвичне пожвавлення. Навіть із сусідніх сіл наїхало повно покупців та цікавих. На пустирищі за конторою звели тимчасову стайню для близько тридцяти вичищених до лиску коней. Серед них особливо вирізнявся Нін’емонів кінь.

Наступного дня мали відбутися кінні змагання, подивитися на які приїхав із Хакодате й власник ферми. З’явилися ятки, пересувні крамнички, між якими походжали, привертаючи увагу чоловіків, ошатно вбрані дівчата.

Довкола місця змагань товпився суцільний людський тлум. Для власника ферми спорудили невеликий поміст. Поряд із поміщиком Мацукава сиділа донька Касаї, що доглядала поміщицьких дітей, — кілька років тому вона перебралася до хазяїна в Хакодате. У неї було таке ж довгасте, як і в батька, обличчя. Міське життя дещо обтесало її, і вона вирізнялася серед дівчат своїм виглядом та поводженням. Юнаки, учасники змагань, прагнули показати перед нею свою вправність, хоч дехто схилявся до думки, що не варто ласитись на чужу утриманку.

Словом, змагання пройшли весело, переможців нагороджували бурхливими оплесками, що двигтіло навіть сухе повітря. Ніхто не міг усидіти дома.

Нін’емон на той час захопився грою в кості. Він попався на гачок партнерам, які, щоб розпалити його, спершу вмисне програвали. Чим дужче його брало завзяття, тим дужче він програвав, а чим більше програвав, тим дужче розходився. Давно вже сплили грошики, вторговані за льон. Але лишався овес, який, щоправда, ще на пні законтрактувала контора ферми, яка потім постачала його продовольчо-фуражному управлінню армії. Селяни вважали, що так вигідніше, ніж конкурувати один з одним, продаючи овес місцевим скупникам. Але ж і ті не сиділи склавши руки. Вони побували в кожній селянській хатині, даючи за овес значно більше, ніж військове інтендантство. Від них селяни довідались, що гроші з інтендантства спочатку надходять до контори, а там, перш ніж виплачувати селянам, з них вираховують орендну плату. І для поміщика, і для контори то було дуже зручно.

А Нін’емон поки не збирався платити оренди, отож довго не думав. Скориставшися тим, що всі захопилися змаганням, він домовився зі скупниками і збув їм весь овес.

Після цього він пішов на скачки: адже в них брав участь і його кінь. Нін’емон славився тим, що вправно їздив верхи без сідла. Підійшла його черга, і він виїхав на поле. Глядачі всіляко виявляли своє захоплення: на їхню думку, кінь Нін’емона був найкращий. Від схвальних вигуків та захоплених поглядів у Нін’емона поліпшав настрій. «Неодмінно виграю», — вирішив він.

Шестеро коней стало вряд. Прапорець піднявся і різко опустився. Нін’емон не квапився, вмисне вів коня помірною риссю, злегка натягуючи повід і намагаючись триматися ближче до внутрішнього кола. Вітер сипав пилюгою в розпашіле обличчя і забивав подих, та це йому навіть подобалось. Після майже восьми десятих дистанції Нін’емон почав попускати повід, і кінь, відчувши волю, рвонувся вперед. Нін’емон не спускав очей з верхівця попереду всіх і, підхльостуючи коня вигуками та нагаєм, поступово наздоганяв його. Уже недалеко й до фінішу. Нін’емон, розпалюючись усе дужче, не шкодував нагая. Ось морда його коня порівнялася з крупом коня суперника, відстань між ними неухильно скорочувалась. Нін’емон виразно чув захоплене ревіння збудженої юрби. «Ну, ще трохи!» — нетерпляче подумав він.

І тут трапилося непередбачене. Поміщицькі діти, що гралися неподалік від помосту, раптом вискочили на поле. Дочка Касаї, не тямлячись, закричала: «Обережно!» — і кинулась їм навперейми. Юрба завмерла. І в цю мить кінь суперника, злякавшись, певно, яскравого плаття дівчини шарахнувся вбік і опинився прямо перед конем Нін’емона. Нін’емона підкинуло вгору, а потім покотило по землі, та він відразу схопився і метнувся до свого коня. Той, опираючись на задні ноги, силкувався встати, але знову впав. Глядачі кинулися на поле до Нін’емона.

Кінь поламав передні ноги. Розгублений Нін’емон нестямним поглядом обвів людей довкола себе. Та що тепер вдієш?

Помітивши в юрбі коваля, який трохи знався на коновальстві, Нін’емон нарешті опам’ятався і попросив його допомогти, а сам понуро поплівся геть. Він не усвідомлював, що робиться довкола, йшов, як сновида, крізь натовп, який розступався перед ним. На розі, де височіла будівля контори, у пориві сліпої люті він схопив жменю камінців і жбурнув у засклені двері. Полетіли скалки, і ніби здалеку до нього долинув дзенькіт розбитих шибок. Нін’емон, не зупиняючись, поплентався далі.

Нін’емон отямився на березі Сірібесі, що котила свої води повз вершину Комбудаке. Він сидів і неуважно дивився на ледь побрижену поверхню річки. Перед ним струмував і струмував прозорий потік з западинками вирків, що то виникали, то зникали. Сидів нерухомо й спостерігав, як виграє вода, і в пам’яті, ніби щось далеке-далеке, спливали останні події. Все оживало в його свідомості послідовно й виразно, і все ж здавалося, ніби те трапилося не з ним, а з кимось іншим. Та тільки дійшов до миті, коли полетів з коня, як вервечка спогадів урвалася. Знову й знову починав перебирати все спочатку, силкуючись пригадати, що ж було потім. «Дочка Касаї… дочка Касаї… Як вона там опинилася? — допитувався самого себе. Чоло його поступово супилось.— Дочка Касаї… Касаї… Касаї — ось хто скалічив мого коня». Та навіть Касаї уявлявся зараз Нін’емону далекою, майже незнайомою людиною. В усякому разі, думки про нього не могли вивести Нін’емона з заціпеніння. Повіки обважніли, його здолав глибокий сон.

Вже за опівніч Нін’емон приплівся додому. Ще знадвору відчув різкий запах карболки, і це прочумало його. Він здивовано витріщився на свою хижку, наче вперше її бачив. Байдужість змінилася нервовим напруженням, тепер він пригадував найменшу дрібницю. Карболчаний запах навіяв згадку про сина. Чи не трапилось іще якогось лиха з дружиною? Він занишпорив довгими руками в непроглядній пітьмі. Дружина заворушилася на своїй убогій постелі й невдоволено забурчала:

— Де це тебе досі носило. Коня сусіди привели. Лишечко ж яке на нашу голову!

Слова вона вимовляла чітко, наче й не спала перед цим. Очі Нін’емона поступово звикали до темряви, він розгледів у кутку коня. Щоб той не спирався на передні ноги, під груди підвели циновку, кінці якої прив’язали до сволока. Колінні суглоби були пообмотувані ганчір’ям, що біліло в темряві, і це насамперед впало в вічі Нін’емонові. Просто в сандалях він стомлено опустився на підлогу перед холодним вогнищем і опустив голову на руки. Кінь стояв спокійно, не ворушився. Хатню тишу порушувало тільки дзижчання комарів, таке тихе, що здавалось, то бринить саме повітря. Зціпивши до болю руки, складені на колінах, Нін’емон закляк. Спати не хотілося. Здавалося, кінь та Нін’емон жаліють одне одного.

Проте вже наступного дня Нін’емон оклигав від удару і став, як і доти, свавільним та впертим. Поїхав у місто, збув плуга, позичив у хлібній крамничці зерна та бобів, сказавши, що контора, коли продасть овес, оплатить його борг. Потім найняв підводу, відправив те все додому, а сам подався грати в карти.

Увечері того ж дня, коли проходили кінні змагання, ще одна подія сколихнула село: дочка Касаї не повернулась у дім пана Мацукава. Спочатку цьому не надали значення, бо літніми вечорами хлопці та дівчата нерідко усамотнювалися в дібровах та на полях. Та коли зайшла ніч, вирішили поцікавитися, чи не заночувала вона в свого батька. Проте її і там не було. Касаї не на жарт стривожився. А пошуки вимагали часу. І все ж, як тільки зайнявся світанок, почалися пошуки. Дівчину знайшли в лісі непритомну, вона лежала в яру коло річки. Прийшовши до пам’яті, вона розповіла, що якийсь здоровило силоміць приволік її сюди й поглумився над нею. Касаї задумливо схилив набік голову і буркнув: «Хіроока». Хтось бачив, як Нін’емон повибивав і шибки в конторі.

Пошуки злочинця провадились у цілковитій таємниці, з небувалою для села ретельністю. Пан Мацукава навіть пообіцяв щедру винагороду. І хоч на слід винуватця так і не напали, підозра падала на Нін’емона. Хіба то не він усім товкмачив, ніби Касаї зжив зі світу його дитину? А хіба не через дочку Касаї його кінь поламав ноги? Близько десятої вечора коваль привів коня до Нін’емона, а того ще не було дома. І в селі його не бачили, він навіть не заходив до картярів. Словом, усе свідчило проти Нін’емона, а прямих доказів проти нього так і не знайшлося.

Минуло літо. Настала пора збирати врожай, але знову пішли дощі. Зерна ніде сушити, і врожай, зрошений тяжкою працею, мав загинути. Орендарі поткнулися до контори, щоб знизити орендну плату, але їх і слухати не схотіли. Оренду втримали з грошей, що належали селянам за овес. Чи ж до насіння на наступну весну тепер, коли багато в кого не було на що навіть перезимувати?

Лише Нін’емон не заплатив ні ієни оренди. Жодної ієни, не кажучи вже про те, що він порушив угоду з конторою про закупку вівса. Даремно управитель вмовляв його заплатити хоч частину, — Нін’емон не піддавався. Тоді управитель пригрозив, що накладе арешт на майно Нін’емона. Але й цю погрозу той прийняв незворушно, навіть зневажливо. Який там арешт? На що його накладати? Адже й за халупу не заплачено. Нін’емон це добре розумів. В крайньому випадку контора прагнутиме виселити його, хоч і зазнає від цього тільки збитків. Проте Нін’емон і не збирався кудись рушати. Крамарі, яких він теж обдурив, насамперед хлібник, марно намагалися взяти з нього хоча б проценти, а про сам борг і не заїкались.