5

Майже ціломісячні дощі припинилися, стало погідно, і літо вступило в свої права. Якось непомітно розпустилися квіти, в лісі зазеленіли буйним листом дикі вишні та магнолії. Літо принесло з собою і тяжку, вологу, як у пральні, задуху. На полях глушили посіви рясні бур’яни, швидко плодилися шкідники: даремно селяни сподівалися, що дощі винищать цю погань. Над капустою безтурботно пурхали метелики капустянки, на бобових шкідників аж кишіло, колосся ячменю чорніло від сажки, а картопляне листя забіліло нальотом борошнистої роси. Гедзі та комашня без угаву гули та дзижчали над полями, мов розвідники якогось незліченного війська. Халупи в селі обвішалися брудним ганчір’ям, яке за дощів не встигало просихати.

Селяни цілими родинами виходили в поле: почався відчайдушний двобій людини з примхами природи.

Іншим часом, працюючи в полі, селяни мугикали під ніс щось. А тепер вгризалися в землю мовчки, зігнувшись у три погибелі, рясно зрошували її своїм потом. Коні аж лягали в мокрій землі, відганяючи хвостами важких від нассаної крові гедзів. Ті падали на спинки й дриготіли схожими на сталеві дротики лапками. Проте не дохли, а, вправно ворушачи крильцями, переверталися на черевце, перепочивали трохи в зіллі, і знову приєднувалися до полчищ, що гули, пищали й дзижчали в сліпучому сонячному промінні.

Літні культури не вродили, лише льон, як завжди, виправдав надії. Ділянки, де він ріс, нагадували то синій оксамит моря, то смарагдовий килим. Тонкі гнучкі стебла зверху прикрасилися червоно-коричневими коробочками.

Якось, обходячи ферму, управитель закинув Нін’емонові:

— Не можна сіяти стільки льону. Грунт виснажується, і на ньому вже ніщо не родитиме. Лихо мені з тобою!

— А мені солодко? У тебе — своя біда, в мене — своя, тільки клопіт різний. З голоду я здихаю — ось моє лихо! — сердито відрубав Нін’емон. Одне в житті було для нього понад усе — роздобути кусень хліба.

І от настав час, коли Нін’емон навантажив льон на воза й одвіз у Куттян на льоноткацьку фабрику. Там йому добре заплатили й попросили льону ще, обіцяючи гарну ціну й за насіння — не скрізь того року вродився і льон. Сто ієн чистого прибутку за пазухою приємно гріли душу, і він втішено думав про решту льону, що дозрівав на полі.

Нін’емон зайшов у шинок. Його увагу привернула вродлива жінка: таких йому не траплялося в селі. Саке діяло на Нін’емона як коли: то лютило, то наганяло смуток, інколи він шаленів, а часом ставав веселим і добродушним. Сьогодні, ясна річ, випивка розвеселила й розворушила його. А те, що він випиває серед зовсім чужих людей, його не обходило. Захмелівши, він почав голосно жартувати. В такі хвилини Нін’емон скидався на велику пустотливу дитину. На його жарти почали збиратися люди. Жінка навіть не пручалася, коли він всадовив її собі на коліна й поплескав по щоці.

— Ото було б реготу, якби на твоїй щоці та виросла моя борода. — Мовчазний вдачею, Нін’емон не завжди жартував дотепно, але жінка та всі в шинку бралися за животи.

Сутеніло, коли Нін’емон вийшов з шинку. Дорогою ще купив відріз червоного мусліну, три пляшки пива й трохи макухи.

Шлях від Куттяна до села лягав через сосновий ліс, понад підніжжям Маккарінупурі. Величні, в кілька обхватів дерева серед густих заростей папороті ніби впиралися своїми верхівками в саме небо. В рідких прогалинах між ними то випливав, то зникав місяць.

Вмостившись зручніше на передку,. Нін’емон цмулив пиво й хрипко горланив пісень, що відлунювали по всьому лісу. Нарешті він розпластався на возі й задрімав. Звична до такого коняка бралася вперед, обминаючи численні вибоїни та ями. Віз трясло й підкидало, та Нін’емон того не помічав: він то впадав у приємне забуття, то снив наяву.

І раптом Нін’емона ніби силоміць вихопили з глибокого, солодкого марення: він побачив над собою стривожене, насуплене обличчя старого Каваморі. Розвеселілому Нін’емону поважність родича видавалась дивною, і він мало не зареготав. Та раптом побачив, що віз стоїть біля його хижки, а довкола юрмляться люди, серед них управитель, Йодзю та староста. Нін’емон здивувався ще більше. Помітивши, що він нарешті отямився, Каваморі сказав йому:

— Іди мерщій у хату. Малюк твій начебто помирає. Дизентерія напала на нього!

Нін’емон умить протверезів. Його обличчя, доти ладне розпливтися в усмішці, раптом скривилось. Кров шугнула в голову. Нін’емон сплигнув з воза і вбіг до кімнати. І там було людно. Він пошукав очима дружину: згорнувшись клубочком коло маляти, що ледве дихало, вона тужно голосила. Касаї поставив на коліна свою стару валізку, з якою не розлучався, і дістав звідти щось ніби талісман. Помітивши Нін’емона, він вигукнув:

— А, Хіроока-сан, якраз вчасно!

Дружина кинула на Нін’емона зляканий, розпачливий та докірливий погляд і заголосила ще дужче. Нін’емон кинувся до дитини: малюк так змарнів, що, здавалося, тільки голова велика й лишилася з нього. Він схуд і охляв до невпізнання, аж не вірилось, що за якихось півдня ця маленька істота так перемінилася. Туга й тривога, близькі до озлоблення, охопили Нін’емона. Не знані досі скорбота й ніжність обпікали душу. Він стояв розгублений, мов людина, яку раптом приголомшили чимось таким, про що він досі й не здогадувався. Він не знав, що йому робити, і тому злився ще дужче.

Тим часом Касаї, прибравши поважного вигляду, взяв у руки свій талісман і з урочистою статечністю колоподібними рухами почав гладити ними дитинин живіт і щось бурмотіти. Тільки на це покладався Нін’емон. Люди довкола напружено стежили за Касаї, ніби чекали, що ось-ось станеться чудо. Але дитина все плакала, тоненько й жалібно. Серце Нін’емона краялось. І все ж, поки дитина плакала, вогник надії ще жеврів. Та ось дитина затихла, її великі очі незвично розширились і застигли. Нін’емон з німим благанням дивився на Касаї. Від скупчення людей повітря в кімнаті стало важке і з облисілого чола Касаї скочувалися великі краплини поту. Нін’емон раптом пройнявся повагою до Касаї, а той священнодіяв майже півгодини, потім дістав із валізки паперовий згорток і благоговійно підніс його на рівень чола. Розгорнув папір, узяв пальцями невеликий паперовий квадратик з якимось написом, і згорнув його трубкою. Після цього попросив води, налив її в трубку і звелів Нін’емонові напоїти дитя. Але той ніяк не міг наважитись, і замість нього це зробила дружина. Дитина, в якої пересохло в горлі, жадібно випила воду. «Дякувати богові», — подумав Нін’емон.

— Я сам пережив втрату дитини, тож розумію. Якщо хочеш урятувати малюка, молись усім серцем, зрозумів? Людина тут безсила, — повчально мовив Касаї. Дружина Нін’емона побожно склала руки й заплакала.

Дитина сходила кров’ю. Повільно западав вечір, у хаті стало темно. Мале дивилось на людей, що обступили його, жалібним дорослим поглядом, і дихало дедалі все кволіше…

Малюк помер. Прийшов сільський лікар у супроводі поліцейського, прибув і управитель із загорнутою в папір пожертвою небіжчику. Деякий час три службові особи хазяйнували в хижці при світлі ліхтарів, — небачена в такій халупці розкіш, — і невдовзі запах карболки вигнав Нін’емона з дружиною на вулицю. Пригнічені й мовчазні, стояли вони поруч з Каваморі, під блідим світлом щербатого місяця.

Люди почали розходитись. Пішли й Каваморі з Касаї. Лише гудіння комарів порушувало тишу свіжої прохолодної ночі. Нін’емону було неприємно стоять поруч із дружиною, а в неї й собі піднімалась ненависть до чоловіка. Вона прихилилась до воза, а Нін’емон сновидою блукав подвір’ям і плювався. Трапилася б така біда в іншого, то неодмінно прийшли б сусіди, за пляшкою саке і за розмовами й не зоглянулись би, як минула ніч. А тут навіть Каваморі не захотів лишитись. Дружину це так сприкрило, що вона нишком захлипала. Години три простовбичили вони надворі, поринувши кожен у свої роздуми, а місяць байдуже лив тьмяне світло на їхні скорботні постаті.

Нін’емон, певно, щось придумав, бо незграбно поплентався у хижку. Дружина стрепенулась і почала сердито вдивлятися в темну пройму дверей, схожу на вхід до печери. Невдовзі Нін’емон вийшов: з мертвою дитиною і з мотикою в руках.

— Ходімо! — кинув дружині й швидко рушив до дороги. Як одна тварина розуміє іншу по короткому звуку, так і дружина Нін’емона одразу збагнула, що він збирається робити. Вона тяжко підвелася і, схлипуючи, поплелася за чоловіком.

Ось і сільський цвинтар на пагорбі, ліворуч від дороги. З вершини пагорба вся ферма як на долоні й здається, що до гірських пасом Рубесібе та Нісекоан рукою подати, як і до шпилю Комбудаке за пічкою. Синіло прозоре повітря літньої ночі, все довкола заливало безживне місячне сяйво. Хмари комарів вилися над Нін’емоном та його дружиною.

Вибравши вільне місце серед рядів сільських пам’ятників та кам’яних надгробків, Нін’емон почав копати могилку, навіть не знявши зі спини мертвої дитини. Глухе гупання мотики по землі розколювало довколишню тишу. Дружина сиділа навпочіпки й хлипала, час від часу ляпаючи себе то по одній, то по другій щоці, щоб убити комара. Викопавши неглибоку яму, Нін’емон поклав мотику на землю і витер піт: літня ніч дихала миром і супокоєм. І тут несподівано йому спала якась страшна думка. Він трохи постояв з широко розплющеними очима, потім голосно й пронизливо заплакав, мов вередлива дитина. То було нестерпно. Дружина підвела на нього очі, сповнені тупого подиву й страху.

— То Касаї, ця сікокська мавпа, убив нашу дитину! Він убив! — проревів Нін’емон голосом, що переривався від ридання.

Наступного дня, ладнаючи під льон воза, він натрапив на відріз мусліну, про який зовсім забув учора. Яскравий крам, змочений ранковою росою, вигравав на почорнілих дошках воза, мов веселка серед темних хмар.