4

Того року на Хоккайдо з початком червня незвично для весняної пори похолодало і задощило. Якщо в інших районах Японії на зрошуваних землях ні дощ, ні засуха не вважалися лихом, то на Хоккайдо в місцях, як от село К., на неполивних землях гарному дощеві тільки раділи. Та цього року дощів було аж надто, і селяни лише скрушно зітхали. На тлі зазеленілих гаїв та полів брудними плямами виділялися селянські халупи. Із свинцевих хмар, що всуціль затягнули небо, без упину сіявся холодний, наче осінній, дощ. (Місточки на низьких межах плавали на воді, а поміж ними витикалися довгі стебла водяного вівса). На затоплених полях зграйками сновигали пуголовки, сумно кували зозулі в гаях. З ранку й до пізнього вечора тарабанили по даху важкі краплини, ніби хтось сипав горохом, а коли дощ трохи вщухав, зривався стужкий вологий вітер, що від нього, здавалося, в’янули дерева й трава.

Якось староста оповістив селян, що з Хакодате приїхав хазяїн ферми і кличе всіх на сходку. Незважаючи на це, Нін’емон зранку запряг коня і подався до міста. Біля транспортної контори вже стояло дві підводи. Коні понурили голови, їхні мокрі гриви посплутувались і звисали довгими пасмами; з них стікала вода, а спини парували.

Нін’емон штовхнув двері й зайшов усередину. Троє юнаків розіклали прямо на долівці вогонь і грілися. Селяни, що візникували, славилися як відчайдухи й задири. Час від часу відсовуючись від вогню, що розгорявся, вони розмовляли про картярів, які з’явилися в місті: дощовий сезон був для них справжньою знахідкою. Розповідали, як вони нібито хотіли обібрати всіх селян та погоріли на цьому ділі, і їх тепер мають випровадити з міста.

— Ти, певно, не від того, щоб перекинутись у карти разок-другий та загребти грошенят! — з викликом звернувся до Нін’емона один із юнаків.

У приміщенні було темно й сиро. Нін’емон мовчки протиснувся до вогнища. Надворі човгали солом’яними сандалями поодинокі перехожі, від звичайного для цієї пори року пожвавлення не лишилося й згадки. Молодий конторник дрімав за своїм столиком, підпершись рукою з пензликом для письма. Так нудячись, вони просиділи понад дві години, чекали вантажу. Базікання вже всім обридло, і в конторі запала обтяжлива тиша. Дехто позіхав.

— А й справді, чи не зіграти б на якийсь дріб’язок? — раптом запропонував Нін’емон і обвів усіх допитливим поглядом.

Він простодушно всміхнувся, як рідко коли. Юнаки мимохіть потяглися до нього. Постелили циновки, вмостилися на них колом. Один обережно взяв чайну чашку з конторського столика, інший дістав з-за пазухи гральні кубики.

їхні збуджені голоси розбуркали конторника. Гра була в розпалі, і він сам мало не спокусився, та вчасно похопився.

— Гей ви, цим тут займатися не дозволено!

— Не дозволено, то піди, чорти б тебе взяли, та знайди нам вантажі, — відмахнувся Нін’емон.

Вже й до полудня бралося, а вантажу не було. Нін’емонові не везло, він уже жалкував, що напросився на гру. І чим гірше ставало на душі, тим дужче не щастило. Засмучений і сердитий, він схопився з місця. Його напарники щось казали йому, та він, навіть не озирнувшись, вискочив надвір. Дощ не переставав, над землею важко стелився дим з коминів.

Все було намокле й розбухле — дерева, трава й земля. Хмари нависали так низько, що здавалось — от-от зваляться на землю. Набурмосений, як та хмара, Нін’емон подався додому. У цю хвилину він був ладен на будь-який коник, аби тільки полегшити душу. Під’їжджаючи до села, помітив трьох старших дітлахів його сусіди Сато. Вимоклі до рубця, з вузликами за спиною — поверталися, певно, зі школи — вони, щоб скоротити шлях, простували через його поле. Нін’емон крикнув їм, щоб ті зупинились. Діти озирнулись і, побачивши Довготелесого, сполотніли. Піднявши рученята, ніби захищаючись, вони повклякали на місці.

— Ви що ж це, негідники, топчете чуже поле? Селянської породи, а не знаєте, що поле берегти треба? Ану підійдіть сюди! — гримнув Нін’емон, люто позираючи на дітей.

Наполохані, ті з плачем підступили до нього. Залізний кулак Нін’емона опустився на щоку худорлявої старшенької дівчини, ледве не вибивши їй щелепу. Діти зарюмсали ще дужче, ніби всім одразу заболіло. Але Нін’емон не пожалів нікого — перепало всім.

Провчивши дітлахів, Нін’емон повернув додому. Дружина, вмостившись на циновці, саме сікла сокирою солому для коня. Дитина, висунувши з лахміття велику круглу голову, стежила, як зі стелі падають дощові краплини. Задуха в хаті була така ж гнітюча, як і настрій у господаря. Після відносної чистоти в транспортній конторі очі муляв страшенний бруд та безлад. Нін’емон мовчки поставив коня на місце і поквапився на свіже повітря. Краплини дощу просочувались крізь одяг, холодили тіло. Роздратування Нін’емонове наростало. Він було рушив до хатини Йодзю та раптом згадав, що всі селяни, певно, біля храму, й собі подався туди.

Півсотня орендарів з самого ранку чекала приїзду поміщика. А той з’явився в супроводі управителя лише після обіду. У дорогому теплому пальті, він умостився на почесному місці, благочестиво склав руки і повернув обличчя до храму. Лише після того спогорда позирнув на селян і заговорив. Доброї половини того, що він казав, ніхто не міг второпати. Селянські обличчя засвідчували лише подив, проте всі кивали головами щоразу, як хазяїн зупинявся, щоб передихнути. Потім настала черга Касаї. Той насамперед заявив, що поміщик — батько рідний, а орендарі — його діти, і досить жваво виклав вимоги орендарів, тут же відмітаючи їх, як нерозважливі, вигадані темними людьми, а тому передчасні, і ще щось таке. Нін’емон підійшов саме тоді, коли розводився Касаї. Прихилившись до одвірка, він почав дослухатись.

— А тепер, коли ми висловили наші прохання, нам слід злити наші серця воєдино й не турбувати більше пана управителя.— Касаї обвів поглядом присутніх.— Як гласить один із псалмів Тенрі: «Всі Країни живуть у мирі та злагоді», — так і ми мусимо неухильно дотримуватися встановлених правил. Нас багато, але це однаково стосується всіх. Деякі орендарі, шановний пане, посіяли льону більше, ніж належало. Це варте лише осуду, такої сваволі не можна терпіти.

Нін’емон і сам засіяв льоном добру половину поля, отож слова Касаї сприйняв на свій рахунок.

— Один із цих безчесних навіть не захотів прийти сюди!

У Нін’емона аж задзвеніло у вухах від люті. Касаї скрадливо говорив іще про щось, а потім почав виголошувати напучення поміщик. Та ось люди загомоніли й почали підводитись. Нін’емон понуро позирав на тих, що виходили на вулицю. Опасиста постать власника ферми, який замолоду, певно, й сам чимало потрудився, викликала мимовільний острах. Нін’емон провів Касаї злостивим поглядом.

Невдовзі, голосно й весело перемовляючись, орендарі почали розходитись. Позаду всіх плівся Йодзю. Невеличкого зросту, він іззаду скидався на юнака. Нін’емон наздогнав його і штурхонув кулаком у вухо. Той похитнувся, схопився за вухо, і, навіть не глянувши на кривдника, кинувся навтьоки, мов кролик, за яким гнався хижий звір. Сподіваючись знайти захисток у тих, що йшли попереду, він наздогнав їх і затесався в саму середину.

— Ти хто: жебрак, злодюга чи просто тварюка? — гримів йому вслід Нін’емон.— Ти чого навчаєш своїх шмаркачів топтати чуже поле? Я тобі покажу! Ану йди сюди!

Він знову налетів на Йодзю. Кілька чоловік кинулося їх розбороняти. Сплутавшись у клубок, всі повалилися на грузьку, глинисту дорогу. Коли нарешті пощастило відірвати Йодзю від Нін’емона, той був блідий як мрець: йому таки перепало. Тим, хто відбороняв його, довелося проводити бідолаху аж до дому. Дорогою вони намагалися вгамувати Нін’емона.

У хатині, забившись у куток, невтішно плакала старша донька Йодзю, яку побив Нін’емон. Дружина Йодзю, з довгими вугільними щипцями в руці, і дружина Нін’емона, з малюком за спиною, сиділи через вогнище й поливали одна одну лайкою. Побачивши, що слідом за чоловіком, викачаним у грязюку й закривавленим, в хату зайшов і Нін’емон, дружина Йодзю схопилася з місця і задерикувато стала перед ним. Скреготнувши зубами, вона вп’ялася в нього очима, що мало не вискакували з очниць, але від люті не могла вимовити й слова. Тоді вона замахнулась на нього щипцями, та Нін’емон легко вирвав їх у неї. Вона спробувала вкусити його, а він відшпурнув її геть. Не слухаючи вмовлянь, щоб вони випили по чашці саке й помирились, Нін’емон схопив дружину й подався додому. Дружина Йодзю, як була боса, кинулася за ними, кленучи та шпетячи їх навіть тоді, як обоє зникли в своїй халупі.

Нін’емон умостився біля вогнища й крізь прочинені двері мовчки позирав на несамовиту сусідку. Він такого не сподівався. Дивний смуток заполонив душу, Те, що йому так несподівано довелося порвати з коханкою, і злило його, і тішило, і засмучувало. Нін’емон не відповідав на її лайку, а вона не заходила до їхньої хати. Нарешті, викрикнувши захриплим голосом останню образу, вона під дощем почвалала до своєї хати. Губи Нін’емона глузливо скривились: от до чого довела його дурість. «А, плювати!» — вирішив він.

Тупа байдужість і страшенна втома скували все тіло. Йому так не хотілося чути гірких дорікань дружини, яка лише тепер дізналася про його походеньки. До того ж він раптом усвідомив, що здатен на будь-яку жорстокість. Виходять, треба стримувати свою лиху вдачу. Щоб уникнути дальших докорів, Нін’емон засинав дружину всякими дорученнями. Потім одним духом проковтнув запізнілу вечерю і, кинувши палички для їжі, як був, у брудному й сирому від дощу та поту одязі вийшов надвір. Ноги самі понесли його до кубла, де збиралися приїжджі картярі.