3

Сухий вітер, що не стихав уже багато днів, зрештою нагнав хмар, і тепер вони безладно купчилися по синьому небу. Битва між сонцем та сльотою точилася з перемінним успіхом, але остаточно перемогли дощ і сніг. На той час Нін’емон встиг виорати лише частину свого лану. А втім, і на тому клапті можна було сіяти озиму пшеницю. Дружина подбала про паливо на зиму. Тільки от з харчем було сутужно. Того, що вони з собою привезли, вистачило лише на десяток днів. Якось уранці Нін’емон одвів шкапину до міста й продав, щоб хоч утридорога купити пшениці, проса та бобів. А без коняки що взимку робити? Та хоч пішов би візникувати, а то, чекай, поки затвердіє сніг. Нін’емону хоч-не-хоч довелося байдикувати.

Нарешті сніг укрився міцним настом, і Нін’емон, залишивши дружину та маля, найнявся лісорубом на казенні лісорозробки біля підніжжя Маккарінупурі. Працював скільки було сил, а коли почав танути сніг, перебрався на рибні промисли в Іванай. Додому він повернувся вже наприкінці зими, видублений лютими морозами та солоними бризками. Зате набив грошима гаманець.

Нін’емон одразу й купив добрячого коня, плуга, борону та насіння для весняного посіву. Тепер щодня можна було бачити, як він, великий і дужий, стоїть біля своєї хатини й нетерпляче позирає в поле, де під промінням благодатного сонця танув сніг, що нападав за п’ять зимових місяців, густо парувала волога земля. Маккарінупурі огортав теплий ліловий серпанок. На проталинах у лісі зазеленіли ніжні стебла пролісків. Застрибали по безлистих вітах, защебетали й затріщали дрозди та синиці. Все, що мало згнисти за зиму, згнило, як і опале листя, і халупчина Нін’емона.

Він сердито позирав на хижки інших орендарів. «От коли б усе те пішло вогнем», — не раз зринала думка. За три роки він стане найбагатшим серед орендарів ферми, а через п’ять років — хоч і маленьким, а незалежним господарем. На десятий рік він спроможеться на велику ферму. На той час йому буде тридцять сім. Він уявив себе в капелюсі, в плащі на підкладці, в гумових чоботях — і аж сам зніяковів.

Настав час сіяти. Вітер приніс звідкись чорне листя сплюндрованого пожежею бамбука. Воно падало на плодючу землю, як чудодійний талісман, і на полях закипіло життя. До міста ринули продавці насіння та добрив, і тепер щоночі в міському будинку зустрічей чулися звуки сямісена.

Нін’емон запріг коня в плуг і вийшов у поле. Земля була добре зволожена, від скиб, вивернутих нагостреним лемешем, пахло терпко і п’янко, що аж ніби прудкіше струмувала кров у жилах.

Усе йшло як годиться. Невдовзі проклюнулися росточки і бурхливо потяглися до сонця. Нін’емон швидко встиг пересваритися з сусідами, але жоден із них не наважувався перечити йому: лякала його статура. Йодзю та й решта чоловіків, помітивши його ще здаля, намагалися не потрапити йому на очі. Селяни зі страхом попереджали один одного: «Диви, довготелесий іде!» Навіть найвищому з тутешніх селян доводилося задирати голову, щоб глянути Нін’емону в обличчя, тому й пристало до нього це прізвисько. Тепер селом пішли всілякі плітки про нього та про дружину Йодзю.

Навіть звичні до хліборобської праці селяни цієї гарячої пори під кінець дня падали з ніг. Нашвидкуруч повечерявши, вони засинали як убиті. Лише Нін’емон невтомно працював і після того, як сонце заходило. З завзяттям дикого звіра длубався він на своїй ділянці при тьмяному сяєві зір, потім квапливо ковтав вечерю при мерехтливому світлі хатнього вогню і йшов з дому — прямував до будинку, де влаштовували орендарські сходки, поруч із сільським храмом, і там зустрічався з якоюсь жінкою.

Будівля храму потопала в невеликому густому гайку. Якось тихого вечора Нін’емон чекав там на свою коханку. Тій подобалося дратувати його: приходила то надто рано, то запізнювалась, і такі її витівки казили його. Нін’емон сидів, обхопивши руками коліна, біля входу в будинок і прислухався.

Молоді бруньки витісняли старе сухе листя, що подекуди траплялося на гілках, і воно з легким шурхотом спадало на землю. М’яке, мов оксамитове, нерухоме повітря огортало Нін’емона.

Навіть його загрубіла душа відчувала ці пестливі доторки. Дивний спокій охопив його. В полоні якихось незвичайних марень він лише тихо всміхнувся.

Зачулися кроки, і Нін’емон стрепенувся. Проте постать, що замаячила в пітьмі, зовсім не була схожа на жіночу.

— Хто там? — вдивляючись у темряву, спитав він тихим, що тремтів від люті, голосом.

— А ти хто? А, Хіроока-сан! Що це ти тут поробляєш так пізно?

Нін’емон упізнав Касаї, цю сікокську мавпу, й скипів. Той був одним із місцевих багатіїв і вважався всезнайком. Вже це розлютило Нін’емона, і він кинувся до нього, вхопив за барки й оскаженіло загорлав, мало не бризкаючи слиною йому в обличчя.

Касаї, староста храму, прийшов сюди, бо останніми днями якісь заброди частенько збиралися біля храму і розкладали тут вогнища. Селяни почали непокоїтись, і Касаї вирішив наполохати бешкетників. Він прихопив і ціпка, але, натрапивши на Довготелесого, знітився, що не міг і слова мовити.

— Ти що, заважати мені прийшов? Не здумай стромляти носа в мої справи, а то голову скручу! — уривчастим від злості голосом гаркнув Нін’емон.

— Та ти що! Даремно ти так думаєш про мене, — поспішив виправдатися Касаї і почав пояснювати, що його сюди привело, додавши, що в нього до Нін’емона є ще й велике прохання. На Нін’емона подіяв влесливий тон Касаї, він відпустив його і знову сів на поріг. У темряві неважко було помітити, як Касаї, витріщивши очі, збентежено тре долонею шрам на щоці. Та за кілька хвилин він, ніби нічого й не сталося, вмостився поруч, неквапливо вийняв цигарницю і чиркнув сірником. Його «велике прохання» стосувалося невдоволення орендарів. Дві ієни та двадцять сен — надто висока плата для цихмїсць, але поміщик не знижує її навіть, коли трапляється недорід. Отож усі орендарі заборгувалися йому по саме нікуди, коли нема чим платити, управитель забирає врожай прямо на пні, а селянам потім за шалені гроші доводиться купувати харчі в місті. На днях поміщик має приїхати сюди, селяни хочуть звернутися до нього з проханням знизити орендну плату. Вони вирішили послати до поміщика Касаї, але йому самому розмовляти з поміщиком — тільки час гайнувати, от він і хоче взяти з собою Нін’емона.

— Дурниці! — кинув Нін’емон.— Дві ієни двадцять сен — не так і багато. Чи у вас руки не туди ростуть, що нездатні заробити навіть цього? Я ніколи не позичав у хазяїна ні ієни, отож не хочу втручатися в ваші справи. Спробуй сам стати на місце хазяїна! Та ти ще жадібнішим був би. Не тямиш нічого, то й не берись!

Нін’емону закортіло плюнути Касаї прямо в його лискучу пику, але стримався і плюнув на землю.

— Стривай, стривай! Тобі б не слід так одразу відмовлятися!

— Слід чи не слід — то вже мій клопіт! Чеши звідси! Та хутчій!

— Але ж, Хіроока-сан…

— Тобі, що, заманулося покуштувати моїх кулаків?

З хвилини на хвилину мала прийти вона, і Нін’емон, кленучи Касаї, ставав усе брутальнішим. Касаї зрештою мусив, хоч того йому й не хотілося, підвестись. Приховуючи невдоволення, на прощання буркнув щось і рушив схилом униз. Він хотів звернути ліворуч, але Нін’емон, що стежив за ним, гукнув йому, щоб ішов праворуч. Касаї і цього разу послухався. Стежкою ж ліворуч мала прийти вона.

Нін’емон, що ще тремтів від злості, причаївся в темряві. Як на те, жінка запізнювалась. Нін’емонові урвався терпець, він вискочив на стежку й рішуче попростував через гайок, ніби серед білого дня крокував широким шляхом. Загострене, мов у звіра, чуття підказало йому, що в рідкому чагарнику над стежкою хтось є. Він завмер, придивляючись до кущів. У нічній тиші почувся стлумлюваний жіночий сміх — хтивий і хвилюючий. Нін’емон миттю вловив знайомий запах жіночого тіла.

— Так от де ти, тварюко! — заревів він і кинувся в чагарник, ламаючи взутими в солом’яні сандалі ногами цупке гілля та сухі колючки. Через кілька кроків він спіткнувся об м’яке і тремтливе тіло і рвучко відсмикнув ногу. Але наступної миті розлючено навалився на жінку своїм могутнім тілом.

— Ой, боляче!

Саме це йому й хотілося зараз почути. Зойк іще більше розпалив його, в очах потемніло. Він накинувся на жінку, почав штурхати її руками й ногами. Жінка заверещала від болю, обхопила його руками і вкусила. Нін’емон схопив її за плечі і виволік на стежку. Намагаючись вирватись, вона довгими гострими нігтями дряпала йому обличчя. Скрикуючи й завиваючи, мов собаки, що гризуться, вони сплелися в клубок і покотилися по землі. Жінці все ж пощастило вирватись. Боячись, що вона втече, Нін’емон миттю підхопився на ноги, ладний кинутися за нею, але та знову обхопила його руками. Як нестямні, вони знову почали штурхатись і дряпатись. Схопивши жінку за волосся, Нін’емон поволік її по землі. Коли вони зрештою дісталися до храму, обоє були в подряпинах і синцях. Вся тремтячи від тваринної пристрасті, жінка розпласталася на підлозі. А Нін’емона, схиленого у темряві над нею, аж хитало від нестримного збудження.