2
Метрів за сто від хижки Нін’емона, край дороги, що вела з села до Куттяна, стояв будиночок іншого орендаря, на прізвище Йодзю Сато. Сам Йодзю був непоказним невисоким чоловіком з землистим обличчям. Роки, що збігали, наче й не залишали на ньому ніяких слідів, як і його тяжка праця не приносила йому достатку. Він нічим не різнився від решти орендарів, якщо не брати до уваги його численну сім’ю. На фермі кепкували з нього, що його дружина, певно, прихоплює і чужих дітей. То була міцна, дебела жінка, що полюбляла хильнути. Жили вони нужденно, заробітку ледве вистачало, щоб прогодувати сім’ю, і дружина Йодзю завжди ходила в засмальцьованому дранті. У досить правильних рисах її обличчя було щось гріховне, що вабило до неї чоловіків.
Вранці дружина Йодзю, накинувши поверх авасе діряву кофтину без рукавів, вийшла до колодязя — якщо можна так назвати вкопану в землю діжку з-під місо, на три чверті наповнену іржавою дощовою водою, — щоб помити схожих на картоплю плодів завезеної з чужих країв рослини, яку в народі називали «анетьоко». Поки вона навпочіпки робила своє діло, до колодязя незграбною ходою підійшов якийсь незнайомець, здоровань мало не шести сяку[1] зросту, трохи сутулий, що голова, здавалося, сиділа прямо на плечах, з блідим і виснаженим обличчям. Його великі очі під густими бровами нагадували очі зацькованого звіра, і водночас були лукаві. Біля жінки Нін’емон зупинився і всміхнувся:
— Добродійко, а чи не знайдеться у вас чим розпалити вогонь?
Та тільки зиркнула на нього сторожко й сердито, немов кішка на собаку.
Нін’емон по-дитячому протер тильним боком долоні очі й усміхнувся знову. Обличчя його прибрало простодушного вигляду.
— Я он з тієї хижки… Тепер тут житиму… Тож не думайте, що я якийсь зайда!
Жінка так само мовчки рушила до своєї оселі. Переступивши у півсутіні через дітей, що спали покотом, вигребла з вогнища головешку і винесла Нін’емону. Той узяв її, подмухав і, подякувавши, подався до себе.
Вітер не вщухав. І від того, що небо було без жодної хмарки, здавалося, що він дме лише над землею. На ділянці Сато осінні роботи майже завершились, а от сусідня — ділянка Нін’емона — була зовсім занедбана: на ній буйно розрослися бур’яни. Залишене після збору врожаю бобове бадилля шелестіло на вітрі. Вітер налітав на берези, зривав із них останні листочки й вигинав стрункі білі стовбурці, що блищали на сонці. Із зелені лишилися тільки тоненькі стебельця льону, що піднявся гривкою біля хижки там, де влітку був тік. Все інше — і будинок, і поле — було бруднувато-рудим, лише подекуди біліли плями ранкової паморозі. Невдовзі над жалюгідною оселею Нін’емона закурівся легкий білий димок: він пробивався крізь дах і крізь шпарини в стінах.
Поснідавши, Нін’емон з дружиною вийшли на ділянку з виглядом, ніби прожили тут принаймні років десять. Не змовляючись, що кому робити, взялися до діла. Зима була вже на носі, і обоє добре знали, що зараз найголовніше. Згорнувши трикутником стару вицвілу хустку й пов’язавши голову, як це роблять російські селянки, дружина Нін’емона з малям за плечима невтомно збирала бадилля, висмикувала стебельця. А чоловік мотикою заходився перекопувати ділянку, що мала аж чотири тьо.
Решта орендарів, які вже впорали свої ділянки, тепер на садибах запасали на зиму палива чи припасовували дашки проти снігу. В полі виднілися лише Нін’емон та його дружина; вони повзали там, як мурахи, що не встигли сховатися в мурашник. Нін’емон стомлено здіймав мотику, що з кожним помахом зблискувала на сонці. Пронизливий вітер з грізним ревом, наче хвиля цунамі, налітав на запушений памороззю гай і виганяв звідти навіть граків. А ті летіли в бік моря, де в місцях лову могли поживитися кетою чи горбушею.
Після обіду до Нін’емона прийшли управитель, якого він бачив напередодні в конторі, і родич Нін’емона, міцненький, моторний дідок Каваморі. Насуплений старий підійшов до Нін’емона:
— Бачу, хлопче, не поважаєш ти старих! Чому до мене не зайшов? Якби не пан управитель, я б і не знав, що ти вже тут. Та гаразд, ходімо до хати!
В хижці Нін’емона, праворуч від дверей, було наслано соломи для конячини, кількома дошками, оббитими шкірою, відгороджено засік для збіжжя. Ліворуч довга колода з’єднувала одвірок із стовпом посеред хати. Долівку біля дверей застилали солома та кілька циновок. Над вогнищем, якраз посеред кімнати, звисав закіптюжений, аж чорний казанок, а довкола нього безладно стояли миски з недоїденою гарбузовою кашею.
— Гм-м, бруднувато…— збентежено докинув Каваморі, запрошуючи управителя сісти біля вогнища.
Несміло ввійшла дружина Нін’емона і чемно вклонилася гостям, а Нін’емон несподівано чвиркнув прямо на підлогу. Коняка злякано нашорошила вуха, потім потяглася мордою до його плювка.
Управитель узяв із рук дружини Нін5емона чашку окропу без заварки, але пити не став і поставив на циновку. Потім, пересипаючи мову не зовсім зрозумілими канцелярськими словами, почав переказувати зміст підписаного вчора контракту. Орендна плата — по дві ієни двадцять сен за кожен тамбу[2], до того ж угода поповнюється кожних три роки. За невчасну сплату набігає пеня, двадцять п’ять процентів за рік. В орендну плату входить і сільськогосподарський податок. Хижку викуплено в попереднього орендаря за п’ятнадцять ієн, тому Нін’емону належить виплатити цю суму протягом наступного року; землю обробляти після того, як зібрано врожай, і тільки конем; льон дозволяється вирощувати на площі, не більшій однієї п’ятої орендованої землі; грати в азартні ігри забороняється; допомагати сусідам в разі багатого врожаю; орендна плата не підвищується, а при недороді — не знижується; звертатися з будь-якими скаргами до власника ферми забороняється. Не дозволяється також вести господарство недбало — і так далі, і таке інше.
Нін’емон, що, зрозуміло, не міг відразу осягнути цих премудростей, посилаючи в думці управителя під три чорти, тільки зосереджено позирав крізь розчинені двері на своє поле.
— У тебе ж є кінь, то чого мотикою працюєш? Гляди, не сьогодні-завтра випаде сніг! — Управитель, певно, вирішив перейти до діла.
— Є то є, а де плуга взяти? — пирхнув Нін’емон.
— Можна позичити.
— А розплачуватись чим?
Розмова урвалась. Управитель подумав, що тепер він уже знає, як надалі поводитися з цим дикуном. Напрямки з ним не домовишся. Потрібен якийсь підхід, от хоча б привітніше поставитися до його дружини.
— Нічого, все владнається, — мовив він.— Тільки трохи доведеться потерпіти. Наш хазяїн, — один із найбагатших у Хаккодате і все добре розуміє.
Управитель вийшов з хижки і хутко подався геть.
Нін’емон вийшов за ним, проводжаючи його поглядом. Каваморі дістав з гаманця п’ятдесятисенову монету й тицьнув її дружині Нін’емона. Треба задобрити управителя, порадив він, інакше життя не буде. Нехай Нін’емон купить саке і ввечері віднесе. А плуга Каваморі їм позичить. Нін’емон усе пильно дивився вслід управителеві, і раптом його охопила дика, нездоланна лють, аж у горлі пересохло. Він знову плюнув.
Залишившись наодинці, подружжя знову взялося до роботи. Сонце поволі хилилося до заходу, ставало холодніше. Рясний піт холонув і обпалював мов лід. Нін’емон, проте, не занепадав духом. В сумних думках з’явився просвіток; перед очима невідступно виблискувала й вертілась п’ятдесятисенова монета. Нін’емон спробував прогнати видиво, навіть супився, та коли зрозумів, що все даремно, дурнувато всміхнувся, і та посмішка надовго застигла на його обличчі.
Вечоріло. Над потемнілою вершиною Комбудаке з’явилися хмари, і до них неквапно скочувалося сонце. Окинувши поглядом перекопане, задоволений Нін’емон подався до хати. Вичистив мотику, скинув кобилі корму. Дружина тим часом заходилася коло вечері.
Витерши рукавом спітніле чоло, Нін’емон зажадав у дружини монету, яку дав Каваморі. Але та розпрощалася з нею лише після кількох ляпасів. Нін’емон важко вийшов надвір, а дружина мусила кінчати вечерю самотиною. Він подався у місто дорогою, розважаючи себе тим, що то ховав монету за пазуху, то виймав її звідти і, поклавши на кінчик великого пальця, підкидав угору.
Десь о десятій, — дев’ять годин на фермі вже глибока ніч, — Нін’емон, добре підпилий, несподівано з’явився на порозі будинку Сато. Господар та його дружина, певно теж випили за вечерею. Усі троє посідали довкола вогнища й знову почали пити та правити теревені. Вже далеко за одинадцяту Нін’емон нарешті прибився додому. Дружина, повернувшись спиною до згасаючого вогню, міцно спала на подертій ватяній ковдрі, кинутій поверх голих дощок. Заточуючись, Нін’емон навшпиньках підкрався до неї і зі сміхом обійняв її. Дружина здригнулась і прокинулась. Проснулося і маля. Вона хотіла взяти його на руки, та Нін’емон схопив дружину й притис до себе.
— Сердишся? Я ж до тебе з ласкою, а ти? Звірятко ти моє любе! Постривай трохи і побачиш, як я вберу тебе в шовкове плаття, справжнє. Цей пройдисвіт, управитель, — Нін’емон плюнув, навіть не дивлячись куди, — ще хроптиме, а я вже віч-на-віч поговорю з хазяїном. Отак-то, дурненька! Я ще покажу себе! Послухай, люба! Я всім серцем кохаю тебе! Ну, годі, годі! Візьми ось, воно тобі сподобається!
Він дістав із-за пазухи загорнуті в дерев’яну стружку рисові пиріжки з бобовою начинкою. Розім’явши один здоровенною рукою, запхав дружині в рот, що їй аж перехопило дух.